6.2. Типологія політичних партій і партійних систем

Різноманітність історичних і соціально-культурних умов розвитку країн і народів призвела до виникнення політичних партій, що мають різні організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість; істотно вони відрізняються і за способами та функціями діяльності. Коли політологи вперше почали класифікувати створені і діючі партії, то головними критеріями такого поділу були або моральні («хороші» і «неблагородні»), або кількісні («великі» і «малі» партії). Проте подальший розвиток політичних партій у всіх цивілізованих країнах викликав необхідність створення більш складної типологізації, автори якої (М.Дюверже, М.Вебер); за основу класифікації беруть певні критерії, причому всі підходи не є альтернативними, а доповнюють один одного.

Значного поширення набула типологізація партій французького політолога М.Дюверже, що ґрунтується на відмінностях у структурі партій і організації їх внутрішнього життя. За цим критерієм М.Дюверже виокремив кадрові, масові і суворо централізовані партії.

Кадрові партії нечисленні за складом, формуються з відомих політичних діячів і діють лише в період перевиборної кампанії і виборів. У таких партіях відсутня система членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків.

Масові партії мають у своїх лавах велику кількість членів, є централізованими утвореннями, добре організовані і дисципліновані, зі статутним членством. Масові партії мають постійно діючий центр, що приймає рішення з поточних питань, партійна ж маса об'єднується в низові, первинні організації. Такі партії ведуть роботу (головним чином ідеологічну) з населенням постійно, а не тільки в період виборчої кампанії. Партійна дисципліна розповсюджується не тільки на рядових членів, але і на парламентаріїв – членів даної партії.

Із суворо централізованих М.Дюверже виділів три типи масових партій: соціалістичні, комуністичні і фашистські. Для цих партій характерне перетворення ідеологічного компонента в основоположне. Для таких партій характерною є наявність безлічі ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага і шанування вождів.

Іншим критерієм для типологізації партій є їх соціальна фаза, тобто ті класи, соціальні групи або верстви, інтереси яких вони виражають і захищають. Це – партії монополістичної буржуазії, партії середніх і дрібних підприємців, робочі, селянські. За цим же критерієм партії поділяються залежно від основ їх утворення: соціальних (аграрні), етнічних (ультраправа партія в Іспанії), демографічних (жіночі партії в ряді європейських країн), культурологічних (партії любителів пива у Німеччині та Росії) тощо.

Проте останнім часом для багатьох партій стало очевидним: щоб досягти успіху на чергових виборах, необхідно спиратися не тільки на один клас або певну соціальну верству, а враховувати інтереси цілих блоків соціальних сил. Отже, на зміну соціально-класовим партіям все частіше з'являються «загальнонародні» партії, партії «для всіх», які враховують істотні зміни, що відбулися в соціальній структурі суспільства.

За ідеологічною спрямованістю партії поділяються на:

? доктринальні, діяльність яких базується на чітко оформленій ідеології і захисті «ідеологічної чистоти»;

? прагматичні – такі, що орієнтуються на практичність, доцільність дій, або, іншими словами, використання ідей, лозунгів, які найбільш привабливі і актуальні в період виборчої кампанії;

? харизматично-вождистські, в яких члени партії об'єднуються не стільки навколо якоїсь ідеї, скільки навколо популярної особистості вождя.

За ідеологічним генотипом партії ще поділяють на ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, клерикальні, соціалістичні, комуністичні, націоналістичні, фашистські.

За відношенням до характеру перетворень у суспільстві – реформаторські, революційні, консервативні, реакційні.

За місцем у спектрі політичних сил – ліві, центральні, праві. Історія такої класифікації партій сягає Французької революції 1789 p., коли на засіданнях Французької національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори (роялісти), виступаючи за збереження монархії, а зліва – радикали (якобінці), що відстоювали ідеї загальної рівності, помірні ж (тирондисти) займали місця в центрі.

Відтоді і виникли поняття «ліві», «праві», «центр». Кожному поняттю традиційно властивий певний набір цінностей. «Ліві» – це прихильники прогресивних суспільних змін, принципів рівності і справедливості; вони схильні до радикально-революційних методів діяльності. «Праві» – це партії, що орієнтуються на збереження стабільності і негативно ставляться до революційних потрясінь; вони допускають можливість лише найнеобхідніших змін. «Центристи» традиційно відстоюють ліберальні та гуманістичні цінності.

За способом функціонування – демократичні, авторитарні партії.

За статусом у політичній сфері – правлячі, опозиційні.

За ставленням до політичного режиму – партії легальні і нелегальні, партії лідери і партії аутсайдери, партії, що правлять монопольно і в складі коаліції.

За методами і способами діяльності партії поділяються на авангардні і парламентські. Авангардні партії, які претендують на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв’язання власних програмних цілей. Ці партії відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом. Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

Зa критерієм ставлення до існуючого суспільно-політичного ладу виокремлюють партії:

- революційні – такі, що відкидають існуючий суспільний устрій і що ставлять за мету його якісне, радикальне перетворення;

- реформістські – такі, що орієнтуються на істотне перетворення існуючого ладу, поліпшення життя громадян, але за умови збереження фундаментальних засад даного суспільного устрою;

- консервативні – такі, що прагнуть до стійкого збереження форм суспільного життя, які склалися, і вдосконалення лише того, що дійсно потребує змін;

- реакційні – такі, що виступають за часткове або повне повернення до суспільних порядків, що існували раніше.

Вищезазначені критерії типологізації політичних партій не можна розглядати як застиглі схеми, будь-яка типологія партій відносна. Одна і та сама партія може бути розглянута в різних аспектах, класифікована за різними критеріям. Так, соціал-демократичні партії можуть бути правлячими і опозиційними, революційними, реформістськими і консервативними, масовими і кадровими, лівими і центристськими тощо. Історія останніх десятиліть свідчить про те, що політичні партії потрібно характеризувати не тільки за їх програмами, ідеологічними доктринами, масовими гаслами, але, насамперед, за їх реальною поведінкою і діями.

На сьогодні в різних країнах існує різна кількість політичних партій, що беруть участь у боротьбі за політичну владу, – від однієї до кількох десятків. Різні партії мають неоднакову вагу в суспільстві і в структурах влади. У ході політичного процесу між партіями виникають ті або інші взаємовідносини. Тобто, в різних країнах складаються певні партійні системи, що є одним з елементів політичної системи суспільства.

Отже, партійна система – це сукупність усіх політичних партій, діючих у даній країні, та їх взаємовідносини.

На формування партійних систем, їх відмінностей у різних країнах впливає ряд істотних факторів.

1. Найвагомішу роль у формуванні партійних систем найчастіше відіграє характер соціальної структури суспільства. Очевидно, що там, де є велика різноманітність соціально-політичних інтересів, значну частину яких не можна об'єднати, формується велика кількість партій. Або в країнах, де чисельність сільського населення незначна, як правило, немає і аграрних партій. У країнах же, де сформувався один клас, що визначає розвиток політичного життя (наприклад, середній клас), домінуючими є невелика кількість партій. Партійна система може бути значною мірою зумовлена і неоднорідним складом населення, що передбачає партійне представництво інтересів етнічних груп.

2. Історичні особливості країни, традиції демократичних інститутів, різноманітність культур і мов, схильність до невеликої або значної кількості партій, гострота соціальних конфліктів тощо.

3. Чинне законодавство в різних країнах. Закони також можуть впливати на характер партійних систем, накладаючи обмеження на діяльність деяких партій, перешкоджаючи допуску до виборів опозиційних партій певної спрямованості, дозволяючи насильницькі дії стосовно нелегальних партій.

4. Характер виборних систем впливає і на число партій у країні, і на їх взаємовідносини. Як правило, при виборчій системі мажоритарного типу (переможець визначається за більшістю отриманих голосів) формується мультипартійна або однопартійна система; пропорційна ж система спричинює формування великої кількості дрібних партій.

Головні ознаки партійної системи:

- взаємодія партій на нормативно-організаційній основі;

- здійснення зв’язків у площині боротьбі за владу, її реалізацію, контроль за діяльністю владних структур;

- зв’язок із державними закладами, громадськими організаціями і електоратом.

Найважливішим питанням у характеристиці партійних систем є їх типологія. Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками: якісною і кількісною.

Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов’язана з відповідними політичними системами. Виділяють демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі, або в опозиції. Проте конкретна структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна законодавчо закріплена як правляча партія. На практиці роль такої партії зводиться до організації масової підтримки політики керівництва держави. У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль.

За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи.

Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій. Їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних верств певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не має переважного впливу, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Європи – Італія (14 партій), Голландія (понад 20 партій), Україна (понад 120 партій) тощо. Розрізняють два основних різновиди багатопартійних систем: партійна система поміркованого плюралізму і партійна система поляризованого плюралізму.

Партійна система поміркованого плюралізму характеризується середнім рівнем партійної фрагментації (наявність у парламенті 3-5 партій, які формують уряд на основі компромісу та незначною ідеологічною різницею між партіями).

Партійна система поляризованого плюралізму характеризується високим рівнем партійної фрагментації (коли за владу бореться більше шести партій) значною ідеологічною дистанцією між ними.

Двопартійна (біпартійна) система характеризується наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві і ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причому однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує більшість парламентських місць, у результаті створюється відносно однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи склалися у Великій Британії, де при владі чергуються лейбористська і консервативна партії; в США, де періодично змінюють одна одну Демократична і Республіканська партії та в деяких інших країнах.

Близькою до двопартійної є система “двох з половиною партій”, яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтримає третя, незначна за кількістю голосів партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох впливових партій (соціал-демократи і ХДС/ХСС) залежить від того, на чию сторону встане зі своїми голосами невелика партія (НДП).

Однопартійна система представлена однією монопольно правлячою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо).

Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що позбавляють громадян одного з основних демократичних прав – права вибору (між політичними партіями, різними програмами, платформами тощо). І хоча деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть довести їх необхідність за певних умов, досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність призводить до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку виборців, і партія перетворюється на ядро репресивної державної машини.

Якій же конкретній партійній системі надати перевагу? Відповідаючи на це запитання, вчені і практики розходяться в оцінках. Одні вважають найбільш привабливою двопартійну систему і посилаються на досвід Великої Британії, США, Австралії, Канади, де забезпечується політична стабільність, можливість для громадян вибору, а для урядів – зміни курсу. Інші підтримують багатопартійні системи, які забезпечують не меншу стабільність політичного життя, ніж у США або Великій Британії (Нідерланди, Данія, Бельгія, Австрія). Очевидно, єдиного стандарту в оцінці тих чи інших партійних систем не може бути. Разом із тим, важливою засадою для зіставлення партійних систем є ступінь залучення громадян до процесу підготовки й прийняття політичних рішень, а також можливість і здатність населення до демократичного контролю за діяльністю владних структур.

< Назад   Вперед >
Содержание