10.2. Зовнішня політика держави: її суть і структура
Зовнішня політика – це:
? діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: держави, зарубіжними партіями, громадськими організаціями та всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями;
? вираження загальних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації на міжнародній арені можуть суперечити загальнонаціональним інтересам, і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави;
? закордонна діяльність держави. Дії всіх інших суб'єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.
Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів своєї держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика пов'язана з пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами.
Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що, як правило, вони базуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправних засадах.
Основоположні принципи зовнішньої політики
Принцип відповідності поставленої мети реальним можливостям її досягнення. Він сформульований К. Клаузевіцем. Наприклад, керівництво СРСР, поставивши за мету досягнення військово-стратегічного паритету із західними ядерними державами, економічно виснажило країну і народ: 3/4 потенціалу країни йшло на військові приготування, що позначалось на рівні життя і соціальному самопочутті народу.
Зовнішня політика – це мистецтво здобуття союзників, але не наживання ворогів. Однак цей принцип не був реалізований. У 60-ті, 70-ті і на початку 1980 рр. СРСР нічого не зробив для ослаблення союзу великих держав.
Принцип вибори пріоритетів. Наприклад, питаннях боротьби за мир у зовнішньополітичних надіях СРСР виходив із того, що корінь зла – у гонці озброєнь. Але вона була лише наслідком. Необхідно було, перш за все, розв'язати суперечність у політико-ідеологічній сфері.
Адекватна оцінка глобальної ситуації. Спроможність дати таку оцінку принципово важливою.
Після 1945 р., в період ослаблення капіталізму, були виправдані і військова допомога СРСР колоніальним народам, і визвольні війни.
Вони напрацьовувались світовою політичною практикою і теорією. Зміст цих принципів варто розглянути на прикладі зовнішньої політики СРСР у 70-ті роки XX ст.
1970-ті роки були позначені стабілізацією капіталізму, процеси політичної емансипації колишніх колоній в основному, закінчились, а національні рухи набули іншого характеру. Проте СРСР продовжував стару практику.
Узгодження внутрішньої і зовнішньої політики. У 70-ті роки країна потребувала економічної реформи, а для цього була необхідна спокійна міжнародна обстановка. Наступ СРСР у «третьому світі» ішов у розріз із завданнями внутрішньої політики.
Узгодження політичної і військової стратегії. Основним ядерним опонентом СРСР були США, а розміщені ракети СС-20 стали загрозою і для західноєвропейських країн. Це вкрай загострило ситуацію.
Позбавлення від ідеологічних міфів у зовнішній політиці і переведення ідеологічних розбіжностей на мову аргументів. Офіційна ідеологія наддержави домінувала над прагматизмом у дипломатії.
Можливі кілька форм реалізації зовнішньої політики.
Пасивна полягає в пристосуванні до зовнішньополітичних обставин. Таку політику проводять слабкі держави.
Агресивна побудована на формуванні експансіоністських планів.Таку політику проводять сильні держави.
Активна спрямована на пошуки рівноваги між внутрішньою і зовнішньою політикою.
Консервативно-активна ставить за мету активний і навіть агресивний захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.
Функції зовнішньої політики: охоронна, репрезентативно-інформаційна і організаційно-переговорна забезпечують реалізацію її стратегічної мети: забезпечення національної безпеки держави, прирощення її загального потенціалу, підвищення міжнародного престижу та інше.
І внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу – забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але кожна з двох сфер політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних задач, визначаються тим, що держава, як про це вже велась мова, володіє монополією на політичну владу в даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні.
Одним із найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність.
Дипломатія – один з основних засобів зовнішньої політики державі), це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.
Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шляхом встановлення та розширення торгово-економічний, науково-технічних, кредитно-фінансових та культурних зв'язків. Ці зв'язки підтримуються як на офіційному рівні, так і за допомогою суспільних та приватних організацій та установ.
Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реалізується на засаді об'єктивних та суб'єктивних факторів.
До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави належать:
1) стан економіки країни та економічних відносин у регіоні, у світі в цілому;
2) різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у системі міжнародних відносин;
3) географічні та природні умови країни, регіону;
4) існуючі міжнародні організації та установи;
5) ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо;
6) міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали та ін.;
7) національний склад населення країни або регіону.
До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави належать:
1) особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ. Компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни;
2) якість підготовлених та підписаних зовнішньополітичних документів;
3) настрій, суспільна думка серед населення стосовно основних проблем, напрямків зовнішньої політики.
У своїй зовнішньополітичній діяльності держави ставлять такі основні цілі:
? захист державного суверенітету;
? безпека країни; збереження територіальної цілісності;
? створення зовнішніх умов для економічного співробітництва, культурних і гуманітарних зв'язків тощо.
Цих цілей держава досягає, керуючись як національними інтересами, так і загальноприйнятими у міжнародному співтоваристві принципами.
Національні інтереси – це інтегральне (узгоджене) вираження інтересів усіх членів суспільства, яке реалізується через політичну систему. При цьому враховуються інтереси не взагалі громадян, які належать до даного суспільства, а кожного громадянина зокрема, інтереси кожних національних, соціальних, політичних груп та інтереси держави в цілому.
Зовнішня політика держави будується на базі її національних інтересів, тому надзвичайно важливо правильно їх розуміти.
До національних інтересів, зокрема, України слід належать:
? гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності України;
? підтримання територіальної цілісності і непорушності кордонів України;
? досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо;
? подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток економіки, досягнення високого стабільного життєвого рівня
? населення;
? створення правової демократичної держави;
? забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй;
? налагодження нормальних добросусідських відносин із країнами близького і далекого зарубіжжя, проведення політики миру і співробітництва.
< Назад
Вперед >
Содержание