1.Правова держава і громадянське суспільство: історичний і політологічний контекст

Історичний контекст. Сучасні концепції громадянського суспільства своїм корінням сягають у глибину античності і середньовіччя. З часів Платона і Цицерона поняття “громадянин” (від давньогрецького – polites, латинського – civilis) пов’язано з поняттям прав і обов’язків, а у політології поняття “громадянське суспільство” найтіснішим чином кореспондує з поняттям “право”.

Для Аристотеля громадянське суспільство і держава є взаємозамінними поняттями: “держава є сукупність громадян, громадянське співтовариство”.

Платон і Аристотель виходили із того, що суспільне життя без держави, без встановлюваного і підтримуваного нею порядку призведе до безладдя і не обіцяє нічого доброго громадянам. З наявністю держави Аристотель пов’язував можливість функціонування права, а останнє є мірилом справедливості й регулюючою нормою політичного спілкування. Цементуючою силою суспільної згоди давньогрецький мислитель вважав середні верстви: “Але коли через відсутність середніх громадян чисельність неімущих переважає, держава опиняється в небезпечному стані й швидко прямує до загибелі”. І далі: “Тільки там, де в складі населення середні переважають або обидві крайності, або одну з них, державний лад може розраховувати на стійкість”. Аристотель прагне дати визначення поняття державного устрою: “Верховна влада скрізь пов’язана з порядком державного управління, а останнє і є державним устроєм”. В державному устрої мислитель виділяє три частини: перша – це “законодавчий орган, друга – посади, третя – судові органи”.

Творці християнської політичної теорії (Аврелій Августин і Фома Аквінський) різко протиставляли церкву і державу. Вся історія людства – це грандіозне звершення задуму божественного творіння. Поява церкви в цілому має вирішальне значення. Держава перетворюється на “світську руку” церкви. Єдність роду людського означає єдність християнської віри під егідою церкви.

Зауважимо, що в епоху Середньовіччя емпіричним базисом утворення поняття громадянського суспільства були міські західноєвропейські общини, які впродовж століть протистояли утискам феодальної держави. Середньовічні міста з їх самоврядуванням, не закріпаченим працівником, етнічним і релігійним розмаїттям і терпимістю були викликом феодальній політичній роздрібненості й деспотичним формам королівсько-царської регламентації соціального життя. Міста феодальної Європи, що отримали Магдебурзьке право, не були державами в державах. Їх справжній статус був дещо іншим. Вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн.

Як відомо, Магдебурзьке право – феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів, виникло у XIII столітті в м. Магдебурзі. Протягом XIII-XVIII ст.ст. воно поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти – на території Білорусії і України. Львову Магдебурзьке право надано в 1356 році (збереглося до 1786 р.), Києву – в 1494-97 рр. (збереглося до 1835 р.). У XV-XVIII столітті Магдебурзьке право отримала більшість міст України.

Проте, в повному обсязі ідеї правової держави і громадянського суспільства формуються починаючи з XVII ст. За визначенням професора Каліфорнійського університету Дж.Александера, розвиток ідеї і практики громадянського суспільства пройшов три стадії, названі ним “громадянським суспільством – І, ІІ, ІІІ”.

Громадянське суспільство – І охоплює період від кінця XVII до першої половини ХІХ ст. Його основні положення були сформульовані такими видатними філософами, як Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Л.Монтеск’є, Г.В.Ф.Гегель, А. де Токвіль, іншими мислителями того часу. З їхніми іменами пов’язано формулювання засад, властивих і нинішнім концепціям взаємовідносин суспільства і держави. Йдеться насамперед про договірну концепцію громадянського суспільства.

Англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679) виходив із того, що держава виникла на основі “суспільного договору” із “природного стану”, коли люди жили розрізнено і знаходилися в стані “війни всіх проти всіх”. У результаті суспільного договору громадяни делегують частину своїх прав главі держави (або державним органам), на якого покладається функція охорони миру і забезпечення добробуту громадян. Благо народу – вищий закон держави. Прихильник сильної державної влади (політичного абсолютизму) Гоббс проголошував інтереси держави вищим критерієм моралі. У своїй праці “Левіафан” (1656) Томас Гоббс створив гімн державі, яка приводить до влади розуму, миру, безпеки, багатства, цивілізованої упорядкованості. Мислитель стверджував: “Це реальна єдність, втілена в одній особі засобом згоди, укладеної кожною людиною з кожною іншою таким чином, неначе кожна людина сказала іншій: я уповноважую цю людину або це зібрання осіб і передаю їй моє право управляти собою на тій умові, що ти таким же чином передаси йому своє право і санкціонуєш всі його дії. Якщо це здійсниться, то множина людей, чи множина, об’єднана таким чином в одній особі, називається державою, латиною - civitas”. Томас Гоббс першим вводить в політичну науку термін “громадянське суспільство”, яке він ототожнював з державою. Метою держави є соціальний порядок, забезпечення безпеки громадян. Підкорення підлеглих державі - безумовне, влада держави – абсолютна.

Його співвітчизник Джон Локк (1632-1704 рр.) – виступав за буржуазно-конституційну монархію і розподіл функцій влади. Законодавча належить парламенту, виконавча - суду і армії, реферативна - королю і міністрам. Законодавча влада є верховною. Заперечуючи проти вчення Т.Гоббса щодо абсолютного, необмеженого характеру державної влади, Локк доводив, що основним обов’язком держави, яка виникла на основі “договору”, є дотримання “природного права”, захист особистої свободи і приватної власності громадян. У роботі “Два трактати про правління” Джон Локк розглядав широкий комплекс проблем державної влади і громадянського суспільства, політичних свобод, законності. Враховуючи застереження Гоббса, що природний стан може перетворитись на війну всіх проти всіх, Локк розглядає природний стан як перехідний, такий, що має змінитися на інший, більш безпечний і стабільний. Таким станом він вважає політичне або громадянське суспільство: “Єдиний шлях, за допомогою якого будь-хто відмовляється від своєї природної свободи і одягає на себе узи громадянського суспільства, - це угода з іншими людьми про об’єднання в спільноту, для того щоб зручно, благополучно і мирно спільно жити, спокійно користуватися своєю власністю і, знаходячись в більшій безпеці, ніж будь-хто, хто не є членом суспільства”. І далі: “Влада суспільства чи створеного людьми законодавчого органу ніколи не може розповсюджуватися далі, ніж це необхідно для загального блага… І хто б не володів законодавчою чи верховною владою в будь-якій державі, він зобов’язаний правити відповідно до постійних законів, проголошених народом і відомих народу, а не шляхом імпровізованих указів”. На думку Локка, народ є безумовним сувереном і має право не підтримувати і навіть повалити безвідповідальний уряд.

Французький просвітитель Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) більш чітко розвиває концепцію поділу влади, визначаючи законодавчу, виконавчу, судову; пропонує механізм стримувань і противаг. Він виділяє три форми правління: республіка, монархія, деспотія. У своїй праці “Про дух законів”, яка поставила мислителя в ряд найбільших політичних постатей не тільки Франції, а й світу, стверджує: “Я припускаю три визначення або, вірніше, три факти: республіканське правління – це те, при якому верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або частини його; монархія, - при якому управляє одна людина, але за допомогою установлених незмінюваних законів; між тим як в деспотичному все поза всякими законами і правилами рухається волею і сваволею однієї особи”. Монтеск’є подібно до інших представників французького Просвітництва, був переповнений юридичними ілюзіями, вважаючи, що ідеальні закони спроможні змінити хід історії. Не відкидаючи існування Бога, він немало зробив для критики релігії, особливо католицизму, хоча й приймав релігію як засіб державного управління. На думку філософа, релігія зменшує і пом’якшує деспотизм, покращує нрави підданих і їх правителів.

Стрижнем політичної теорії Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.), яку він виклав у своїй основній праці “Суспільний договір, або Причини політичного права” є вчення про народний суверенітет як здійснення загальної волі. Згідно з концепцією Руссо, золотий вік людства, коли люди жили у єдності з природою і їх взаємовідносини визначалися не егоїстичним розрахунком, а простими і щирими відчуттями, скінчився з моменту появи приватної власності в результаті огородження і привласнення землі. На цій основі виникають громадянське суспільство, в якому закріплюється матеріальна нерівність, і держава, в якій фіксується нерівність соціальна між пануючою і підвладною їй частиною суспільства. Вихід французький мислитель бачить в переході від природного стану до розумного і справедливого устрою суспільства шляхом суспільного договору, народного суверенітету, загальної волі. Ця воля, в свою чергу, виступає джерелом законів, мірилом справедливості і головним принципом управління: “Закони, власне, - це лише умови громадянської асоціації. Народ, який повинується законам, повинен бути їх творцем: лише тим, хто вступає в асоціацію, належить визначати умови співжиття”. Жан-Жак Руссо вважав, що підкорятися своїм пристрастям - значить бути їх рабом, а дотримуватися закону, добровільно прийнятого, значить бути цілком вільним. Він виступав за всенародні референдуми з ключових питань суспільного життя, сформулював ідею народного суверенітету. Визначаючи критерії хорошого правління, французький філософ зазначає: “При всіх інших рівних умовах таке правління, коли без сторонніх коштів, без надання права громадянства, без колоній громадяни плодяться і множаться, є, без сумніву, краще правління, при якому народ зменшується числом і зубожіє, є гірше”.

У кінці XVIII – на початку ХІХ ст. на зміну традиційній концепції єдиного суспільства–держави приходить концепція, прихильники якої стверджували, що громадянське суспільство відмінне від держави, його не можна ототожнювати з останньою. Виділяють два напрями цієї концепції.

Прихильники першого відстоювали ліберально-демократичну модель, виходили із саморегулюючих можливостей громадянського суспільства, в центрі якого знаходиться вільна і незалежна особистість. Відмічалася можливість деструктивного впливу держави на суспільство. Найбільш рельєфно ця концепція сформульована французьким мислителем А. де Токвілем. Базовим елементом громадянського суспільства Токвіль вважає общину. Важлива роль у функціонуванні громадянського суспільства належить різного роду асоціаціям: сімейним, професійним, релігійним тощо. Взаємодія громадянського суспільства і держави (автор категорично не протиставляє їх одне одному) забезпечується рядом механізмів, а саме – системою виборів і політичними асоціаціями. Концепція мислителя стала по суті теоретичною і практичною базою для дослідження структури громадянського суспільства. З цією концепцією кореспондують ідеї одного із “батьків-засновників” США, президента Томаса Джеферсона (1743-1826 рр.), який вважав, що держава стає правовою остільки, оскільки вона дотримується прав і свобод особи. Для їх захисту створюються правові інститути, механізм стримувань і противаг, згідно з яким кожна з трьох влад є відносно рівною.

Прихильники другого напряму, який спирається на німецьку філософську традицію, розвивали етатистську модель, розглядали громадянське суспільство як особливу сферу соціуму, відмінну від держави, але не протилежну їй; при цьому перевага віддавалася праву і законам.

Німецький філософ, соціальний мислитель Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) є одним із творців концепції “правової держави” і “громадянського суспільства”. Країною повинні правити не люди, а закони. У своїй праці “Метафізика нравів” Кант стверджував, що в правовому суспільстві громадянська свобода постає як право особи підкорятися тільки тим законам, із справедливістю яких вона згодна і добровільно дотримуватися яких вона бере на себе зобов’язання - “правові атрибути суть: заснована на законі свобода кожного не підкорятись іншому закону, крім того, на який він дав свою згоду”. Тільки загальна воля народу може бути джерелом всіх законів у правовій державі.

Оригінальне бачення діалектики громадянського суспільства і держави знаходимо у представника німецької класичної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.). В основу концепції громадянського суспільства Гегель поклав еволюцію форм людського співжиття. Соціальна історія, за Гегелем, це розгортання моральної ідеї на трьох основних ступенях історичного розвитку. Гегель називає елементами громадянського суспільства сім’ю і стани (землероби, ремісники, фабриканти, торгівці), які утворюють дві підвалини цього суспільства. Стани утримуються зсередини добропорядністю і становою честю. Чернь – паразитична асоціальна маса – випадає з структури громадянського суспільства, однак утримується в суспільстві. Відстоюючи тезу про недопущення будь-яких форм суспільного паразитизму і утриманства, Гегель констатував: “В Афінах діяв закон, який зобов’язував кожного громадянина звітувати, на які кошти він живе; тепер же вважається, що це нікого не стосується”. В цілому Гегель тяжів до ствердження примату держави над громадянським суспільством. Держава представляє суспільство в його єдності. Лише утримуючи громадянське суспільство в підлеглому стані, держава може забезпечити його свободу. Гегель розрізняв і диференціював державу і громадянське суспільство. Німецький філософ вважав, що громадянське суспільство знаходиться не всередині держави, а існує поряд з ним. У «Філософії права» читаємо: «Громадянське суспільство є диференціація, яка виступає між сім’єю і державою, хоча розвиток громадянського суспільства наступає пізніше, це важливіше, ніж розвиток держави. Приватні інтереси представляють сім’я і громадянське суспільство, загальний інтерес - держава. При зіткненні інтересів сім’ї і громадянського суспільства вони мають бути підкорені державі. І тим самим сім’я і громадянське суспільство є частинами держави. Зразковим державним устроєм Гегель вважав конституційну монархію, насамперед пруську.

Громадянське суспільство – І і ліберально-демократична, і етатистська моделі на практиці було буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, формувало закони, громадську думку щодо проблем, які були визнані загальнозначущими. Ідея громадянського суспільства, яка виникла у XVIII ст., виконала своє призначення як засіб ідеологічного забезпечення буржуазних революцій. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Разом з тим, ринок ніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності.

Громадянське суспільство – ІІ. Його період тривав від середини ХІХ до другої половини ХХ ст. У цей час відбувається усвідомлення тих негативних тенденцій, які з розвитком буржуазного суспільства приніс ринок, зростання стурбованості ними, наростання соціальних антагонізмів і загострення класової боротьби. В багатьох країнах, де раніше була розроблена і реалізувалася теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його параметри. На практиці це виявляється в опануванні насильницькими методами розв’язання конфліктів; стають популярними соціалістичні концепції і одна з найрадикальніших із них – марксизм.

Карл Маркс (1818 – 1883 рр.), слідом за Гегелем розглядав громадянське суспільство як історично закономірний феномен і пов’язував його формування з відповідним ступенем розвитку суспільства, насамперед буржуазного. Громадянське суспільство для Маркса являє форму, в якій здійснюється економічний розвиток, сфера праці, виробництва і обміну. У вступі “До критики політичної економії” Маркс характеризував громадянське суспільство як похідне після матеріальних умов життя і вважав, що “анатомію громадянського суспільства необхідно шукати в політичній економії”. Громадянські зв’язки і громадянське суспільство є формою класових відносин, яка породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом із ним. В умовах соціалізму К.Маркс уявляв процес формування громадянського суспільства через створення сильної держави – диктатури пролетаріату, яка змінюючись та перетворюючись на всенародну державу, передає свої владні функції суспільству і врешті-решт відмирає, а на її місці з’являється громадянське суспільство. Аналогічної думки дотримувався і В.І.Ленін. Реальна дійсність показала утопічність цієї концепції.

Таким чином, можна говорити, що наприкінці ХІХ ст. сформувалися відмінні від попередніх підходи до явища громадянського суспільства і відповідні їм теоретичні конструкції. Також слід зазначити, що саме з цього часу починається доволі тривалий спад інтересу до цієї проблематики. Одна з причин цього полягає в безоглядному втручанні держави, тоталітарних режимів ХХ ст. (у цей час виникають фашистські режими - в Італії при владі став Мусоліні, у Німеччині – Гітлер) у сферу приватного життя громадян. Концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Громадянське суспільство – ІІІ. Відновлення інтересу науковців до проблематики громадянського суспільства відносять до 70-80-х рр. ХХ ст. Загальна причина такого інтересу - в протесті проти одержавлення суспільства, засилля в ньому владних структур. Центр ваги у вивченні соціальних проблем переноситься з соціалізму на аналіз процесу переходу від тоталітаризму через авторитаризм до демократичного устрою, а також на дослідження проблем громадянського суспільства.

Але не ліберально-демократична, а, скоріше, етатистська модель взаємозв’язку держави і суспільства оволодіває правовим полем держав Центральної і Східної Європи. І Україна не стає виключенням.

Концепція громадянського суспільства інтенсивно розробляється зарубіжними вченими, зокрема: англійським дослідником Е.Геллнером, його співвітчизником Дж.Кіном, французькими вченими Ж.Керманом і Р.Фассаером, американськими політологами Е.Арато, Д.Когеном, Дж.Александером, Ф.Шміттером, І.Шапіро, Ч.Тейлором та ін.

До проблеми громадянського суспільства привернута увага дослідників на пострадянському просторі. Виділяються декілька напрямів, за якими здійснюється його вивчення. Перший. Досліджується ідея громадянського суспільства, її еволюція, теоретичний зміст на різних етапах історії (В.Біблер, В.Варивдін, К.Гаджієв та ін.). Другий. Пов’язаний із дослідженням суті, структури, функцій громадянського суспільства, взаємодії його окремих елементів (російські дослідники З.Голенкова, М.Кудряшова, Я.Кузьмінов, В.Смольков та ін.; українські вчені В.Барков, І.Кресіна, М.Михальченко, Т.Розова, Г.Щедрова та ін.). Третій. Орієнтований на вивчення діалектики взаємовідносин громадянського суспільства і держави, їх взаємодії у рамках типологічно різних політичних систем (російські дослідники Г.Авцинова, Т.Ворожейкіна, М.Ільїн, Б.Коваль та ін.; серед українських учених: В.Бабкін, В.Селіванов, А.Сіленко, О.Скрипнюк та ін.).

Отже, історія політичної думки свідчить про багатоманітність теоретичних концепцій громадянського суспільства, які за великим розрахунком можуть бути зведені до двох. Перша. Громадянське суспільство – це особлива позадержавна сфера соціуму. Друга. Громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою в цілому. При цьому під державою маються на увазі саме владні політичні структури. В кінці ХХ - на початку ХХІ ст. остання ідея стає панівною.

Політологічний контекст. Виходимо з того, що сутність політичного режиму характеризується наявністю в ньому інститутів правової держави. При тоталітарному режимі правова держава відсутня, при авторитарному її інститути знаходяться в процесі становлення, при демократичному режимі вони розвинуті.

Правова держава - це тип держави, основними ознаками якої є безроздільне панування права, якого всі дотримуються, верховенство закону, поділ функцій влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави. Отже, мета правової держави - служіння відповідному закону і обумовленому ним соціальному і політичному порядку. Критерієм для віднесення певної держави до правових слід визначити стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносну задоволеність громадян діяльністю владних органів. Головне завдання правової держави полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Зрештою, “правова держава може формуватись разом із становленням громадянського суспільства. Правова держава це – продукт, гарант, іпостась, “виток” і набуття громадянського суспільства. Одне без одного неможливо”.

В методологічному контексті найбільш продуктивним, на наш погляд, є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави, його становлення відбувається у тісному зв’язку із становленням правової, соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство - суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно із державою утворює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство - це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в такому суспільстві має гарантоване право вільного вибору нею тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, обмінюватися поглядами.

Виділяють такі основні параметри, які розкривають сутність громадянського суспільства. В політичному відношенні формою існування громадянського суспільства є демократія: діють механізми загальних і рівних виборів, розподілу функцій влади, примат права. В економічному відношенні громадянське суспільство є системою ринкового типу, в основі якої – приватна власність. З точки зору соціальної структури для громадянського суспільства характерна багатоманітність соціальних груп і прошарків. Проте соціальною базою громадянського суспільства виступає середній клас. У духовному плані громадянське суспільство характеризується плюралізмом ідей і думок, толерантністю, критичним ставленням до дійсності, раціоналізмом і гуманізмом.

Цінність і значущість громадянського суспільства визначаються його функціями. Це – функція адаптації (йдеться про корекцію процесу функціонування держави мирними, легітимними засобами); функція ціледосягнення (досягнення консенсусу в суспільстві); інтегративна функція (створення необхідних економічних, політичних, культурних умов для саморозвитку різноманітних і різнорівневих суб’єктів); функція відновлення структури і зняття соціальної напруги.

Громадянське суспільство, недивлячись на відповідну автономність, тісно пов’язане з державою. Громадянське суспільство і держава перебувають у складній інверсії і взаємно доповнюють одне одного. В реальному житті спостерігаємо три діалектично суперечливих варіанти взаємовідносин громадянського суспільства і держави.

Перший. Громадянське суспільство придушується державою. Як наслідок, виникає тоталітарний режим. Щодо його узагальнюючого визначення, то тоталітарний режим (або тоталітаризм) – це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна харизматична особистість (особиста диктатура), повний (тотальний) контроль партії над політичною, економічною, соціальною і духовною сферами життя суспільства. Тоталітаризм є найбільш витонченою формою авторитаризму.

Другий. Існує хитка рівновага між громадянським суспільством і державою, і тоді виникають авторитарні режими різної ступені жорсткості. Авторитарний режим (авторитаризм) – державно-політичний устрій суспільства, при якому носієм влади є одна людина або група людей; режим опирається на силу, або за необхідності може продемонструвати її наявність; монополізує владу і політику; опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому переважають особисті симпатії і вірність вождю. Авторитаризм є перехідним етапом від тоталітаризму до демократії і за відповідних умов може вивести суспільство з економічної кризи, сприяти розвитку демократії, формуванню правової держави та громадянського суспільства.

Третій. Держава виконує волю громадянського суспільства, діє в рамках права, як правова держава. Тоді виникає і діє демократичний режим. Демократичний режим – це такий державно-політичний устрій, за якого в суспільстві управлінські функції виходять з основного принципу: народ є джерелом влади. Політична система демократичного режиму характеризується чіткою визначеністю функцій законодавчої, виконавчої, судової влади. Функціонує багатопартійна (двопартійна) система, а також офіційна опозиція, яка конкурує із своїми політичними суперниками і відтак сприяє вирішенню нагальних соціально-економічних проблем. Тільки в умовах демократії держава визнає громадянське суспільство повноправним партнером. Наявність демократичного режиму – необхідна передумова формування правової держави, системи органів та інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства. В свою чергу наявність інститутів громадянського суспільства свідчить про невпинний поступ суспільства до демократичного устрою свого життя.

Громадянське (цивільне) суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності. Виділяють такі суттєві прикмети розвиненості громадянського суспільства. Перша. Суспільство стає громадянським тільки тоді, коли набір, розвиток і конфігурація недержавних об’єднань спроможні приборкати державу, змусити її стати активним захисником інтересів громадян, спонукати стати правовою державою. Тип суспільства, в якому панує закон, називають “громадянським суспільством”. Друга. Громадянське суспільство досягає такої оптимальної ситуації, коли економіка підконтрольна державі, але не залежить від неї. Третя суттєва відзнака полягає у тому, що зовсім не свавілля, а свобода є основою буття особистості у громадянському суспільстві. Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють в ролі незалежних від держави індивідів. Що більше розвинуте громадянське суспільство, то більше підстав для демократичних режимів; чим менша розвиненість, тим більша ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміновано розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щастя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найважливішою передумовою існування як громадянського суспільства, так і правової держави виступає особа, яка володіє правом на реалізацію як політичних, економічних, так і культурних, духовних потенцій, здійснюючи які, особа через громадянське суспільство забезпечує відтворення соціального життя.

В структурному відношенні громадянське суспільство можна уявити у вигляді діалектичної сукупності чотирьох основних сфер: політичної - це відносини, що виникають у зв’язку із задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом забезпечення участі громадян в різного роду партіях, рухах, державних і громадських справах, асоціаціях; економічної – це економічні відносини, і, насамперед, відносини власності; соціальної – це утвердження середнього класу; духовної - це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і в формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій.

Отже, громадянське суспільство являє собою систему забезпечення життєдіяльності політичної, економічної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі цінностей від покоління до покоління.

В розвинутих демократичних країнах прослідковується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері; громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної сфери. Відбувається соціалізація держави і політизація громадянського суспільства.

< Назад   Вперед >
Содержание