6.1. Сутність валюти та валютних відносин. Конвертованість валюти. Валютний курс

Поняття валюти широко застосовується в економічній літературі та практиці. Валюта обслуговує такий широкомасштабний сектор економіки, як зовнішньоекономічні відносини. На її основі функціонує валютний ринок, що є елементом грошового ринку, формуються такі високоефективні регулятивні інструменти, як валютний курс, платіжний баланс, золотовалютні резерви тощо. Валюта обслуговує функціонування світової економіки та інтеграцію до неї національних економік окремих країн.

Валюта – це будь-яки грошові кошти, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов'язано із зовнішньоекономічними відносинами.

Валютні відносини – це сукупність економічних відносин, що виникають у процесі кредитно-грошових і розрахунково-кредитних стосунків у міжнародній сфері. Їх функціонування передбачає (рис. 6.1) [14].

Суб’єктами валютних відносин виступають держави, міжнародні організації, юридичні і фізичні особи.

Залежно від економічного призначення валютних платежів у валютних відносинах можна виділити такі складові [14]:

- міжнародні розрахунки за зовнішньоторговельними операціями;

- одержання і погашення різних видів міжнародних позичок;

- переміщення валюти при здійсненні зовнішніх інвестицій;

- переміщення валюти при наданні економічної і технічної допомоги;

- операції з купівлі-продажу валюти на внутрішньому і зовнішніх валютних ринках.

Розвиток валютних відносин можливий при існуванні особливого ринку, на якому можна вільно купувати або продавати валюту. Такий ринок називається валютним.

Валюта класифікується за кількома критеріями. Основним з них є комітентська належність валюти. За цим критерієм виділяють:

- національну валюту, яка виражена в грошах, що емітуються національною банківською системою. Для України це будуть кошти, номіновані в гривні, для Росії - в рублях, для ФРН - у марках тощо;

- іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн. Для України це будуть кошти, номіновані в усіх національних грошових одиницях, крім гривні;

- колективну валюту, виражену в особливих міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами. Зараз найбільш відомі дві такі валюти - СДР, запроваджена в міжнародний оборот МВФ, та євро, що запроваджена в міжнародний оборот 11 країнами Західної Європи.

За режимом використання валюти поділяються на:

- неконвертовані;

- конвертовані.

Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня. Зараз вона належить до частково конвертованих валют.

Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертованість - надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти.

Для того, щоб валюта будь-якої країни була віднесена до конвертованих валют, необхідно виконання таких умов:

- високорозвинена грошова і банківська система;

- чітко налагоджений механізм валютного регулювання;

- нагромадження певних золотовалютних резервів;

- свобода експортно-імпортних відносин.

Конвертованість валюти можна класифікувати за кількома критеріями, що показано на рис. 6.2.

Повна конвертованість означає можливість вільного обміну національної валюти на іноземну для всіх категорій власників (юридичних і фізичних осіб, резидентів і нерезидентів) та за всіма видами цілей або операцій (платежі за поточними операціями, платежі за рухом капіталу і переказами).

На початок 2000 р. більше 20 валют були вільно конвертованими чи впритул наблизились до цього статусу: австралійські долари, австрійські шилінги, англійські фунти стерлінгів, бельгійські франки, голландські гульдени, грецькі драхми, датські крони, долари США, ірландські фунти, іспанські песети, ісландські крони, італійські ліри, канадські долари, люксембурзькі франки, німецькі марки, норвезькі крони, португальські ескудо, фінські марки, французькі франки, шведські крони, швейцарські франки, японські єни, євро, СДР.

Крім того, розрізняють категорії:

- міжнародна торгова валюта, тобто валюта, яка використовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій;

- міжнародна резервна валюта – валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу, надання позик, кредиту, фінансової допомоги.

Часто в економічній літературі ототожнюють поняття вільно конвертованої і резервної валюти.

Резервна валюта — це така вільноконвертована валюта, в якій центральні банки інших країн нагромаджують та зберігають резерви для здійснення міжнародних розрахунків. Центральні банки нагромаджують валюти країн, які є лідерами у світовій торгівлі. Практично всі зовнішньоторговельні та фінансові операції здійснюються в доларах США, швейцарських франках, ієнах. Саме ці валюти і є резервними;

Частково конвертована валюта — це національна валюта країн, в яких застосовуються певні валютні обмеження для резидентів і по окремих видах обмінних операцій. Як правило, ця валюта обмінюється тільки на певні іноземні валюти і не по всіх видах міжнародного обороту. В країнах з частково конвертованою валютою держава використовує валютні обмеження.

Валютні обмеження — це законодавча або адміністративна заборона, лімітування та регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями.

Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони, правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чи на грошовому ринку. За сучасної ситуації в Україні це один із ключових валютних інструментів, проте в перспективі його роль знизиться.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були [14]:

- введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100% чи на 50%);

- заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;

- заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;

- заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму та ін.;

Валютні обмеження переслідують такі цілі:

• вирівнювання платіжного балансу;

• підтримка валютного курсу;

• концентрація валютних цінностей в руках держави.

Основними причинами впровадження валютних обмежень є нестача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, диспропорції в платіжних балансах;

Поміж усіх існуючих видів валют слід виділити клірінгові валюти - розрахункові валютні одиниці. Саме в них ведуться рахунки в банках та здійснюються різні операції між країнами, що уклали платіжні угоди клірингового типу про обов'язковий взаємозалік міжнародних вимог та зобов'язань, які випливають із вартісної рівності товарних поставок та наданих послуг. Клірингові валюти існують виключно в їхній ідеальній (розрахунковій) формі у вигляді бухгалтерських записів по банківських рахунках. Клірінгові угоди укладаються, як правило, в таких випадках:

• для вирівнювання платіжного балансу без витрат золотовалютних резервів;

• у випадку необхідності отримання пільгового кредиту від контрагенту, який має активний платіжний баланс;

• як відповідь на дискрімінаційні дії іншої держави;

• для фінансування країною з активним платіжним балансом країни з пасивним платіжним балансом.

Вперше в міжнародних розрахунках валютний клірінг було введено в 1931 році, в період світової економічної кризи.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни при угодах купівлі-продажу.

Така ціна може встановлюватися, виходячи зі співвідношення попиту та пропозиції на певну валюту в умовах ринку, або бути чітко регламентованою рішенням уряду або його головним фінансово-кредитним органом.

Курс валюти залежить від:

- купівельної спроможності певної валюти на даний момент порівняно з купівельною спроможністю іншої країни;

- стану платіжного балансу;

- темпів інфляції;

- розмірів та інтенсивності спекулятивних валютних операцій;

- нормі відсотка та рівня доходів за цінними паперами.

Як економічної категорії, валютному курсу властиві такі функції:

- спосіб порівняння цінових структур і результатів виробництва окремих країн;

- засіб інтернаціоналізації грошових відносин;

- інструмент порівняння вартостей (цін) національного і світового ринку;

- спосіб перерозподілу національного продукту між країнами, що здійснюють зовнішньоекономічні зв’язки.

Серед конкретних методів визначення валютного курсу слід назвати метод , що ґрунтується на порівнянні вартості споживчого кошика різних країн за один і той самий період часу. Інший спосіб визначення валютного курсу полягає у порівнянні національного валового внутрішнього продукту, виміряного в національній одиниці і в якійсь іноземній валюті. Певним методом визначення валютного курсу є метод зіставлення ефективних витрат виробництва. До них зараховують заробітну плату, показник продуктивності праці, норму відсотка та земельну ренту. Досить часто валютний курс визначається на основі відношення двох валют до валюти третьої країни. У такий спосіб часто визначають курс валюти в операціях на міжбанківському ринку.

Залежно від способу зміни валютного курсу розрізняють їх два основних види: фіксований і плаваючий.

Фіксований курс валюти – це такий курс, який на певний термін (від місяця до кількох років) установлюється як незмінний, незалежний від поточних змін у попиті та пропозиції валюти. Зміна фіксованого курсу здійснюється офіційно шляхом підвищення курсу національної валюти (ревальвація) або шляхом його зниження (девальвація).

Його перевагами є [14]:

- забезпечення для фірм та підприємств чіткої основи, коли вони планують діяльність і здійснюють політику ціноутворення;

- можливість здійснювати достатньо ефективну грошово-кредитну політику в умовах, коли в країні ринок валюти, банківська система та інфраструктура ринку ще недостатньо розвинуті.

До недоліків слід віднести:

- необхідність мати значні валютні резерви для підтримання курсу в умовах дії чинників, які ведуть до відхилення реального курсу від фіксованого;

- можливість втрат в умовах виникнення спекулятивного руху валюти з однієї країни в іншу;

- неможливість точного визначення на будь-який момент оптимального для країни співвідношення реального і фіксованого валютних курсів.

Плаваючий валютний курс – це такий режим валютного курсу, за якого він змінюється під впливом попиту і пропозиції.

Він має свої підвиди. Так, він може бути вільно плаваючим, тобто не залежати від валютного курсу будь-якої іншої країни і визначатися співвідношенням попиту та пропозиції на дану валюту.

Певним варіантом плаваючого валютного курсу може бути валютний коридор. Цей спосіб встановлення валютного курсу полягає в тому, що центральний банк установлює верхню і нижню межу можливих коливань національної валюти.

Різновидом плаваючого валютного курсу є режим колективного, спільного плавання. Він означає, що країни – члени певного угрупування разом змінюють курси своїх валют щодо валют країн, які не входять у цю групу [13;14].

Встановлення курсу називається котирування валюти. Розрізняють пряме котирування, якщо розрахунок здійснюється шляхом вираження іноземної валюти певною кількістю одиниць національної, та непряме котирування – якщо національну валюту прирівнюють до певної кількості одиниць чужоземної валюти. Котировка складається з двох цифр: перша – бід (Bid) –ціна, по якій клієнт може продати базову валюту, друга - аск (Ask или Offer), ціна, по якій клієнт може купити базову валюту за котируєму. Різниця міжцима курсами маєназву спред. Сам процес котирування валют носить назву "фіксінг". Його сутність полягає в тому, що спочатку визначається та реєструється міжбанківський курс на основі ринкового курсу, що склався напередодні, шляхом послідовного співставлення попиту та пропозиції по кожній валюті. Потім на цій основі визначаються курси покупця та продавця. Крос-курси – це співвідношення між двома валютами, що випливає з їхнього курсу стосовно курсу третьої валюти. Форвард-курси – це реальний показник того, яку вартість буде мати валюта через певний період часу.

Валютний курс постійно змінюється під впливом різноманітних факторів, тому держава намагається за допомогою свого центрального банку здійснювати регулювання валютного курсу за допомогою таких методів:

- валютна інтервенція;

- валютний демпінг;

- операції центрального банку на відкритому ринку;

- облікова політика і політика обов’язкових резервів;

- пряме втручання держави у процес курсоутворення.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, і продаж повинен поєднуватися з купівлею. Для здійснення валютної інтервенції, як правило, утворюється спеціальний фонд.

Валютну інтервенцію як інструмент валютної політики почали використовувати ще в XIX ст.: наприклад, Держбанк Росії, Австро-Угорський банк застосовували її для підтримки курсу національних валют. Широкого застосування валютна інтервенція набула після відміни золотого монометалізму. В умовах світової економічної кризи у 1929—1933 рр. центральні банки використовували валютну інтервенцію з метою зниження курсу своєї валюти для сприяння валютному демпінгу.

Матеріальною базою для валютної інтервенції слугували спеціально створені у 30-х роках минулого століття у США, Великобританії, Франції, Італії, Канаді та інших країнах державні валютні стабілізаційні фонди — у золоті, іноземній та національній валютах, — які використовувалися з метою регулювання валютного курсу. Оскільки валютні інтервенції проводив центральний банк, такі фонди створювалися при ньому і з часом отримали назву валютних резервів. Сьогодні валютні резерви мають практично всі центральні банки світу.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Для валютного демпінгу характерне [14]:

1) експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за національну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;

2) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає при обміні вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей час зросте;

3) вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів. Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості. Однак експортерам невигідна дуже занижена ціна, оскільки може виникнути конкуренція з національними товарами в результаті їх реекспорту іноземними контрагентами.

В Україні використовуються валютні курси іноземних валют, виражених у валюті України, курси валютних цінностей, відображені в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Ці курси встановлює Національний банк України на основі результатів торгів валютними цінностями на міжбанківській валютній біржі України. Крім того, НБУ може встановити інші способи визначення курсів валютних цінностей, відображених у розрахункових одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах

< Назад   Вперед >
Содержание