Этнополитика

Мiнiстерство освiти Украiни

Запорiзький державний технiчний унiверситет

Кафедра полiтологii, соцiологii та права

З/к №7071696

Контрольна робота № 1

з дисциплiни ВлПолiтологiяВ»

студентки 4 курсу групи № 747

факультету заочного навчання

спецiальнiсть: тАЬМенеджмент у виробничiй сферiтАЭ

РДрошенко Оксани Миколаiвни

Запорiжжя

2000

Тема 12. Сучасна етнополiтика та мiжнацiональнi вiдносини.

План
  1. Введення
  2. Етнополiтика, ii субтАЩiкт i обтАЩiкт.
  3. Фоорми етнополiтичноi дiяльностi, iх прояв в Украiнi.
  4. Етнiчнi кофлiкти: прчини та шдяхи iх вирiшення.
  5. Висновки
  6. Основнi поняття
  7. Лiтература
  1. Введення

У полiтичному життi багатьох краiн все бiльшого значення набуваi нацiональне питання. Цю сферу полiВнтики називають ВлетнополiтикоюВ», або Влетнонацiональною полiтикоюВ», визначаючи ii як взаiмодiю етносiв (родоВнплемiннi утворення, народи, нацii, нацiональнi групи, нацiональнi меншини та iн.) i держави. Усi питання про сутнiсть, характер, форми життiдiяльностi етносiв, iх взаiмозв'язок iз владними структурами вивчаi етнополi-тологiя тАФ складова частина яолiтологii. У демократичВнних державах Заходу етнополiтологiя i самостiйною авВнторитетною наукою та навчальною дисциплiною. У коВнлишньому Радянському Союзi етнополiтологи', як i самоi полiтологii, взагалi не iснувало. Замiсть них в окремий роздiл видiляли Влмарксистсько-ленiнську теорiю нацiйВ», завданням якоi було показати шляхи лiквiдацii класiв i нацiй для побудови безкласового i безнацiонального комунiстичного суспiльства.

Знання основ етнонацiональноi полiтики даi громаВндянам Украiни можливiсть активнiше включатися у суВнспiльно-полiтичне життя, робити вагомiший особистий внесок у нацiонально-державну розбудову своii краiни.

  1. Етнополiтика, ii субтАЩiкт i обтАЩiкт.

Етнонацiональна полiтика за складних i неоднозначВнних умов сучасних нацiональних процесiв, зростання нацiональноi самосвiдомостi набуваi нового змiсту. БаВнгатонацiональнi держави, колонiальнi iмперii, що утвоВнрилися внаслiдок поневолення iнших народiв та реалiВнзацii iмперськоi полiтики Влподiляй i владарюйВ», не витримали випробування часом i розвалилися пiд тисВнком нацiонально-визвольноi боротьби народiв за право бути вiльними й незалежними. Прiоритет загальнолюдВнських цiнностей, який став головним принципом у дiяВнльностi демократичних держав, зумовив необхiднiсть нових пiдходiв полiтико-владних структур до нацiоВннального питання.

Захiдна полiтологiя маi орiiнтовно три рiзнi точки зору щодо полiтики держави стосовно етносiв. ПрихиВнльники першоi точки зору А. Степен, Й.ВаУоллерстейн та iн. вважають, що держава повинна виробляти й реаВнлiзовувати певну полiтику, спрямовану на розподiл реВнсурсiв, створення сприятливих умов для всiх етносiв, водночас не втручаючися в iх нацiональну самобутнiсть. РЖншi дослiдники тАФ М. Левi, М. Хехтер та iн. тАФ тверВндять, що держава стосовно етносiв i вiдносно автономВнною силою, а полiтична ii елiта маi на метi власнi корВнпоративнi цiлi, спрямованi на утримання влади, iнодi навiть всупереч iнтересам титульноi нацii (нацii, назву якоi маi краiна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Смiт та iн. Вони характеризують державу як iнструмент титульноi нацii, яка здiйснюi контроль над державним апаратом i суспiльством. НаВнявнiсть цих рiзних точок зору, з одного боку, вiдбиваi реальний стан речей щодо розв'язання згаданих пробВнлем у рiзних державах, а з iншого тАФ ускладнюi розуВнмiння цих проблем, сприяючи пошуковi оптимальних шляхiв iх розв'язання (Ю. Римаренко).

В украiнськiй полiтологiчнiй думцi перiоду колонiВнальноi залежностi найважливiшою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський, державницька iдея як символ боротьби украiнського народу за нацiональну свободу, за створення незалежноi держави. Провiдним стрижнем iдеi було проголошення невiд'iмного права украiнського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часiв Переяславськоi ради 1654 р. такою була вимога автономii Украiни, що в XIX ст. була доповнена iдеiю автономii Украiни у федерацii вiльних слов'янських народiв, а на початку XX ст. тАФ гаслом ВлВiльна Украiна у складi демократичноi федерацii вiльВнних народiв РосiiВ». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Украiнi навiть такого статусу (iмперськi сили не хотiли визнавати украiнцiв за самостiйну нацiю) i неприхована агресiя бiльшовикiв проти УНР зумовили необхiднiсть проголошення повноi незалежностi й сувеВнренiтету Украiнськоi Народноi Республiки (Г/ унiверсал, 1918 р.). Як за часiв Центральноi Ради, так i нинi, украВнiнський уряд маi за завдання вiльний розвиток усiх гроВнмадян будь-якоi нацiональностi,- що мешкають в Украiнi. М. Грушевський у книзi ВлХто такi украiнцi i чого вони хочуть?В» писав: ВлЗ ними (етносами) украiнцi будуть поВнрозумiватися у всiм, що торкаiться нового ладу на Украiнi. Спiльно з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тiльки для самих украiнВнцiв, але й для всiх iнших народностей, якi iсторична доВнля розселила на Украiнi i якi хочуть теж бути ii добрими горожанами i вiрними синами, разом з украiнцямиВ».

Таким чином, змiст етнополiтики бажано розглядати з урахуванням того, що етнiчнi спiльноти, як суб'iкти полiтики, взаiмодiють на рiзних рiвнях, зокрема в стоВнсунках мiж титульною нацiiю й iншими нацiональносВнтями, якi живуть у певнiй державi, мiж етносами з приВнводу участi у владних структурах, з одного боку, та етнiчними спiльнотами i державою з усiх питань задоВнволення специфiчно нацiональних потреб, з другого боВнку, з питань взаiмодii державних нацiй у федеративнiй i конфедеративнiй державi, а також на мiжнародному рiВнвнi у свiтових спiльнотах.

У формуваннi етнополiтики важливу роль вiдiграi нацiональна самосвiдомiсть. РЗi характеризуi сукупнiсть поглядiв, оцiнок, ставлення i вiдносин, що виражають змiст, рiвень i особливостi уявлень членiв нацiональноi спiльноти щодо власноi iсторii, сучасного стану i персВнпектив розвитку, а також вiдносно мiсця серед аналогiчних спiльнот та характеру взаiмовiдносин мiж ними. У проВнцесi формування територiальноi, соцiально-економiчноi й духовноi спiльноти на фонi дii етнопсихологiчних фаВнкторiв посилюiться процес самоiдентифiкацii й консоВнлiдацii людей у спiльноти типу етносу, нацii. Сукупно цi фактори разом iз моральними, естетичними, фiлософВнськими, релiгiйними та iншими поглядами складають нацiональну самосвiдомiсть, яка готуi й формуi соцiальнi потреби етносу та його iнтереси. Владно значущi iнтереси усвiдомлюються як економiчнi тАФ право порядкувати власним нацiональним багатством; полiтичнi тАФ право бути господарем на власнiй етнiчнiй землi; духовнi тАФ право користуватися в усiх сферах життя рiдною мовою, розвивати нацiональну культуру та iн. Сукупнiсть таких вимог i поглядiв становить етнополiтичну свiдомiсть.

Сутнiсть етнополiтичноi свiдомостi полягаi у зiставВнленнi власних iнтересiв iз запитами iнших етносуб'iктiв, а також у з'ясуваннi засобiв i ступеня державного втруВнчання у процес погодження й реалiзацii претензiй цих спiльнот. Етнополiтичне усвiдомлення iнтересiв дозвоВнляi вичленувати з них таке, що може бути реалiзованим лише за участi держави, а також те, що стимулюi участь етногруп у дiалозi з iншими суб'iктами полiтики та iнВнститутами влади. Етноси, якi не здатнi пiднятися до рiВнвня розумiння своiх полiтичних iнтересiв, перетворююВнться на об'iкт манiпуляцiй або на засiб досягненВння iнтересiв iнших полiтичних суб'iктiв (американськi iндiйцi, народи колонiй та iн.). В етносiв, що усвiдомиВнли своi iнтереси як полiтичнi, виникаi потреба в iх самовиявленнi через певнi iнститути тАФ нацiональну державу, рiзновиди автономii, нацiональнi рухи, партii та iн.

Що ж ми розумiiмо пiд етнонацiональною полiтиВнкою? Дж. Мейс визначаi етнополiтику як вiдносини державноi нацii з iншими етнiчними групами, а також взаiмовiдносини нацiональних груп в межах держави. В. РДвтух уважаi, що це дiяльнiсть держави у врегулюваннi мiжетнiчних вiдносин та забезпеченнi прав iснуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'iктом етнополiтики переважно постаi держава. Насправдi ж держава, зоВнкрема, правова, разом з етносуб'iктами вироблюi шляхи досягнення балансу iнтересiв i стабiльностi суспiльства. Тому етнонацiональну полiтику можна визначити як цiВнлеспрямовану дiяльнiсть держави й етносiв (або iх предВнставникiв в особi партiй, рухiв, етноелiт), спрямовану на досягнення стабiльностi багатонацiонального суспiльства через урахування, узгодження й розв'язання нацiональних iнтересiв i вимог.

Етнонацiональна полiтика маi визначену структуру, компоненти якоi тiсно взаiмодiють iз загальною полiтиВнкою. До них належать:

1. Етнополiтичнi вiдносини, якi виявляють певний характер взаiмозв'язкiв етносiв мiж собою й iнститутаВнми влади. У змiстовному планi вони характеризують багатоманiтну взаiмодiю нацiональноi елiти й багатонаВнцiонального електорату, нацiональних рухiв i партiй та iн. Показником етнополiтичного життя тут i характер вiдносин суб'iктiв етнополiтики у змаганнi за полiтичне панування або задоволення власних iнтересiв тАФ свiдоме нацiональне примирення чи мiжнацiональний конфлiкт, стабiльнiсть чи криза полiетнiчного суспiльства.

2. Етнополiтична свiдомiсть, що виявляi залежнiсть полiтичного життя вiд ставлення етносiв до iнститутiв влади. Етнополiтика тут i не чим iншим, як безперервВнним втiленням та iнституалiзацiiю нацiональних iдеалiв, цiлей, норм i настанов, механiзмом рекрутування нацiоВннальних елiт.

3. Етнополiтична органiзацiя як частина органiзацiйВнних структур держави та представникiв етносiв у виглядi нацiональних автономiй, етноелiти, нацiональних рухiв, партiй та iнших ланок. Вiдбиваючи нацiональний склад держави, вона зосереджуi в собi владнi волевияви щодо етноспiльнот, втiлюi його в керiвнi рiшення, надаi виВнзначеноi спрямованостi процесовi мiжетнiчних вiдноВнсин. Наявнiсть i взаiмодiя цих структурних елементiв дозволяi етнополiтицi виконувати вiдповiднi функцii в суспiльствi.

Слiд видiлити деякi функцii етнополiтики. Це функВнцiя забезпечення специфiчних потреб рiзних етнонацiональних груп у сферi мови, нацiональноi культури, траВндицiй та iн. РД також функцiя стабiлiзацii мiжетнiчних вiдносин, що передбачаi настанову на згоду й мiжетнiВнчний консенсус, розв'язання мiжетнiчних колiзiй та конфлiктiв на базi взаiмного врахування iнтересiв та виключення конфронтацii з арсеналу взаiмодii народiв, свiдомий вибiр конфлiктуючими сторонами дiалогу як загальноприйнятноi форми вирiшення суперечливих питань. Важливою i функцiя формування культури мiжнацiонального спiлкування, що охоплюi нормативнi вимоги, пiднесенi до рангу закону, якi регулюють стоВнсунки представникiв рiзних нацiональностей, а також норми вiдносин мiж етносами, витворенi у процесi спiлкування, де вiдбито загальнолюдськi iдеали дружби, поваги до iнших народiв. Сприяючи реалiзацii нацiоВннальних iнтересiв, етнополiтика забезпечуi моделюванВння i прогнозування етнополiтичних ситуацiй, що моВнжуть виникнути як у стосунках мiж етносами, так i у вiдносинах етносiв з державою. РЗнновацiйнiсть маi баВнзуватися на вивченнi тенденцiй нацiонального розвитку, мотивацii й спрямування дiяльностi основних суб'iктiв етнополiтики, на врахуваннi ступеня загостреностi конфлiктних ситуацiй, особливостей етнопсихологii насеВнлення, традицiй тощо.

Одним iз найважливiших завдань етнополiтики i заВнхист прав людини. Нацiональнi права належать до неВнвiд'iмних прав особи. Однак вони не iндивiдуальнi, як, скажiмо, полiтичнi, громадянськi та iн. Це пов'язане з тим, що кожна окрема людина може реалiзувати своi нацiональнi права лише через певну етнiчну спiльноту. До таких прав, зафiксованих у документах мiжнародВнного спiвтовариства i реалiзовуваних демократичними державами, належать:

тАФ право на етнiчну iдентичнiсть, збереження i розВнвиток власноi етнiчноi самобутностi, етнокультурного середовища. Держава забезпечуi для етносiв можливiсть вiльного розвитку нацiональноi культури, користування рiдною мовою, вiросповiдання традицiйноi релiгii, задоВнволення нацiональних звичаiв, обрядiв та iн.;

тАФ право нацii, народу на самовизначення, яке, залежВнно вiд конкретних умов, може бути реалiзоване в рiзних формах: утворення незалежних держав; територiальна автономiя в межах держави (переважно для етносiв, що живуть на власнiй етнiчнiй територii); нацiонально-культурна автономiя (переважно для нацiональних груп, етнiчна батькiвщина яких мiститься за межами краiни проживання). Представники iнонацiональноi людностi зберiгають право на реемiграцiю, тобто на виiзд до своii етнiчноi батькiвщини або до iнших краiн;

тАФ право на захист вiд дискримiнацii за нацiональВнною ознакою. Нiкого не можна обмежити в жодному правi через його нацiональну приналежнiсть. РЖ окрема особа, i весь народ у цiлому в разi дискримiнацiйних дiй держави мають право на повну реабiлiтацiю й компенВнсацiю вiд наслiдкiв цих антигуманних дiй.

Етнонацiональнi процеси та рухи завжди виступали моВнгутнiм фактором розвитку цивiлiзацii. У переддень нового, третього тисячолiття вони не лише зумовили докорiннi змiВнни як регiонального, так i глобального масштабу, а й приВнзвели до величезних конфлiктiв i жертв.

Для сучасноi епохи характерне тяжiння до нацiональноi суверенiзацii в органiчнiй iдностi iз забезпеченням гармонiВнзацii етнiчних iнтересiв i потреб на основi демократичних, гуманiстичних принципiв, загальнолюдських вартостей. РЖ цiлВнком очевидно, що вiд того, як розвиватимуться цi процеси, як етнополiтика рiзних держав зможе забезпечувати прогноВнзування й регуляцiю останнiх, значною мiрою залежатимуть майбутнi людства, його перспективи як неповторного феноВнмена у Всесвiтi.

Людство складаiться з багатьох рiзних етносiв, тобто наВнродiв. Давньогрецький термiн "етнос" етимологiчне означаi "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давнi греки, вiдрiзняючи себе вiд негрекiв, саме останнiх називали етносами. У такому розумiннi дiставали вiдображення культурно-побутовi вiдмiнностi негрекiв. ВiтВнчизняним еквiвалентом цього термiна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своiх", а термiном "етнос" тАФ "чужих", iнородцiв. Нинi "етнос" вживаiться як науковий термiн для визначення всiх типiв етнiчних спiльВнностей, а "народ" набув соцiально-полiтичного i геополiтичного значення.

У сучаснiй науцi склалося принаймнi два трактування етносу. Представники етнографiчноi школи розглядають етВннос як певну соцiально-iсторичну систему, iншi вченi тАФ як форму iснування Ното зарiепх, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соцiально-iсторичноi сутностi даi змогу розглядати i будувати перспективу його розвитку, визначати певнi його етапи, ступенi зрiлостi тощо. ПрироВндознавчий пiдхiд виводить на аналiз впливу географiчного ландшафту на етнос, ролi етнiчних контактiв, на виявлення iманентних механiзмiв розвитку етносiв.

Що ж визначаi обличчя етносу, що приводить його у стан активноi дiяльностi? Серед численних концепцiй привертаi увагу теорiя пасiонарностi. Пасiонарнiсть тАФ ознака, яка виВнникаi внаслiдок мутацii (пасiонарного поштовху) та утворюi всерединi популяцii певну кiлькiсть людей, що мають посилеВнне тяжiння до дii. Цi люди тАФ пасiонарii. Енергiя розвитку виникаi у певних людей як домiнанта, непереборне внутрiшнi прагнення до дiяльностi для досягнення певноi мети.

За цiiю теорiiю, енергiя розвитку етносу, або пасiонарнiсть, не може зберiгатися на одному рiвнi. Вона маi певнi фази тАФ пiднесення, певноi iнерцiйностi й занепаду.

Пасiонарнiсть виявляiться у людини як нездоланний поВнтяг до дiяльностi заради iдеалу, суспiльне значущоi мети, заради досягнення якоi нерiдко доводиться жертвувати i життям iнших людей, i своiм власним. Саме ця сила приВнскорюi еволюцiю таких специфiчних людських спiльнот, як етноси.

Етнос тАФ сталий колектив людей, що склався в результатi природного розвитку на основi специфiчних стереотипiв свiВндомостi й поведiнки. Це бiосоцiальна система, яка протиставВнляi себе усiм iншим аналогiчним колективам людей за принВнципом "ми тАФ не ми", "своi тАФ чужi", "ми такi, а решта тАФ iншi". Таке усвiдомлення своii iдностi й самоiдентифiкацiя i вiдобВнраженням комплiментарностi як пiдсвiдомого вiдчуття взаiмВнноi симпатii та спiльностi людей. Визнання людською спiльВннотою своii iдностi i головною ознакою етносу як системи. РЖснуi i ряд iнших важливих ознак (мова, культура, територiВнальна iднiсть, спiльнiсть економiчного життя, самоназва (етВннонiм) та iн.), якi, однак, не i обов'язковими для визначення того чи iншого колективу як етносу, бо неприйнятнi для всiх випадкiв етнiчноi iсторii. Самоiдентифiкацiя з певним етноВнсом i не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком мiж людьми. Це ототожнення вiдображаi у свiдомостi людей об'iктивно iснуючу цiлiснiсть етносу як системи.

Етнiчна приналежнiсть тАФ продукт не лише свiдомостi, а й природи людини, вiдображення певноi фiзичноi або бiолоВнгiчноi реальностi. Зрозумiти останню можна тiльки шляхом аналiзу виникнення й зникнення етносiв, а також встановВнлення вiдмiнностей мiж ними, характеру етнiчноi спадкоiмВнностi, тобто в результатi етногенезу.

Етнос iснуi за всiх формацiй i соцiально-полiтичних реВнжимiв. Л. Гумiльов визначав етнос як бiологiчну одиницю, що таксономiчне стоiть нижче виду, а сам етВннiчний подiл людства тАФ як один iз способiв адаптацii у ландВншафтах (не стiльки у структурi, скiльки у поведiнцi). ФеноВнмен етносу належить до бiогеографiчних, а не iсторико-соцiальних явищ.

Кожний етнос маi оригiнальну структуру, яка сприймаВнiться людьми як етнiчна цiлiснiсть. У тих випадках, коли структура стираiться й етнос опиняiться на межi асимiляцii iншими спiльнотами, залишаiться iнерцiя, тобто традицiя. Доти, доки iнерцiя не вичерпаiться, люди вiдноситимуть себе до даного етносу. РЖ при цьому не маi значення, чи говоВнрять цi особи мовою своiх предкiв, чи додержують iх обряВндiв, чи шанують своi древнi пам'ятки, чи живуть на землi, яка i iх батькiвщиною.

Етноси характеризуються спiльнiстю поведiнкових рис, що передаються вiд поколiння до поколiння з допомогою механiзму умовно-рефлекторноi сигнальноi спадковостi. Цi риси не випадковi, вони виробляються у процесi адаптацii людей у етнiчному та ландшафтному середовищi й утворюВнють стереотип поведiнки етнiчноi спiльноти. Стереотип поВнведiнки i фундаментом етнiчноi традицii, яка включаi кульВнтурнi й свiтогляднi засади, форми спiвжиття i господарстВнва тАФ неповторнi за своiми особливостями у кожному етносi.

Поведiнка, тобто здатнiсть пристосувати органiзм до ноВнвих умов, i результатом бiологiчноi ознаки тАФ здатностi до мiнливостi. Проте остання не безмежна, i тому iсторiя знаi i процеси вимирання етносiв. Поява ж нових етнiчних спiльВннот означаi, що завдяки здатностi до мiнливостi трансфорВнмувався стереотип поведiнки, а отже, виникла нова традиВнцiя або сигнальна спадковiсть, тобто нова культура, яка доВнкорiнно вiдрiзняiться вiд попередньоi. Цим визначаiться i перехiд людини з одного етнiчного колективу до iншого.

Звiдси випливаi, що немаi людей поза етносами. Особа може не знати про своi походження, забути рiдну мову (або не знати ii зовсiм), не мати характерних для даного етносу релiгiйних уявлень, але поведiнка у колективi тАФ обов'язкова умова ii буття. А оскiльки саме характер поведiнки визначаi етнiчну приналежнiсть, то всi люди причетнi до етносфери. Такий пiдхiд даi можливiсть розглядати етнос як явище глобальне, що маi власнi закономiрностi становлення, тобто появи, видозмiни й зникнення (етногенезу).

Соцiальнi й етнiчнi процеси рiзнi за своiю природою. Якщо спонтанний суспiльний розвиток безперервний, глобальний, у цiлому прогресивний, то етнiчний тАФ дискретний, хвилеВнподiбний i локальний. Збiг мiж суспiльними та етнiчними ритмами випадковий (наприклад, розпад захiдноi частини Римськоi iмперii i одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад iмперiй i зникнення певного соцiуму активiзуi етнiчнi процеси (це переконливо засвiдВнчуi iсторiя етнiчного розвитку в Украiнi), стаi iх каталiзаВнтором.

Загальна ознака динамiчного стану будь-якого етносу тАФ здатнiсть новоi популяцii до так званоi "зверхнапруги", яка виявляiться або у перетвореннi природи, або у мiграцiях, теж пов'язаних зi змiною ландшафту на освоюваних теритоВнрiях, або у пiдвищенiй iнтелектуальнiй, вiйськовiй, органiзаВнцiйно-державнiй, торговiй та iншiй дiяльностi. Майже всi вiдомi етноси згрупованi у своiрiднi конструкцii тАФ "культуВнри", або "суперетнiчнi цiлiсностi". Спочатку етнос займаi район, де вiн з'явився i контактуi, не завжди мирно, iз своВнiми "однолiтками". Згодом, набравши сили, вiн мiгруi, залиВншивши на батькiвщинi частину свого складу. При цьому вiн обов'язково втрачаi частину, i досить значну, свого первiсВнного запасу енергii. Деякi етнiчнi групи гинуть, а iншi, опиВннившись в iзоляцii вiд могутнiх сусiдiв, перетворюються на iзольованi, релiктовi етноси, якi не мають нi приросту насеВнлення, нi саморозвитку суспiльного буття, а модифiкацii вiдВнбуваються лише за впливу сусiдiв.

Отже, етногенез можна зрозумiти як взаiмодiю великоi кiлькостi етногенезiв у тих чи iнших регiонах. Ритмiчностi тут немаi. Спостерiгаiться не саморозвиток, а вплив своiВнрiдних поштовхiв, пiсля яких iнерцiя поступово згасаi. Для спонтанного суспiльного розвитку по спiралi етносфера i етногенез i фоном.

Етнос завжди взаiмодii з ландшафтом i техносферою. Цi зв'язки не випадковi й залежать вiд характеру адаптацii i рiвня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадкоВнве зiбрання людей, а явище розвитку географiчноi оболонки планети, що здiйснюi на нiй перебудови, порiвняльнi з геоВнлогiчними переворотами. Це особлива система iз соцiальВнних i природних одиниць з притаманними iм елементами, цiлiснiсть рiзних за смаками i здiбностями людей, продуктiв iх дiяльностi, традицiй, географiчного середовища, етнiчноВнго оточення i ступеня пасiонарностi.

Рiзнi етноси мають рiзнi показники рiвня активностi. Ця теза маi основоположне значення для розумiння своiрiдВнностi розвитку етносiв у соцiальному, економiчному, кульВнтурному та полiтичному аспектах. РЖ якщо один етнос намаВнгаiться пристосуватися до iншого, в якого iнший рiвень акВнтивностi, або, що ще гiрше, нав'язати iншому народовi своi стереотипи етнiчного розвитку, то це спричиняiться до неВнгативних наслiдкiв, адже порушуi природний розвиток етВнносу. В цьому зв'язку особливоi актуальностi набуваi думка Л. М. Гумiльова про необхiднiсть збереження етносом свого досвiду, своiх традицiй суспiльного життя: "Механiчне переВннесення в умови Росii захiдноiвропейських традицiй повеВндiнки дало мало доброго, i це не дивно. Адже росiйський суперетнос виник на 500 рокiв пiзнiше. РЖ ми, i захiдноiвропейцi завжди цю рiзницю вiдчували, усвiдомлювали i за "своВнiх" один одного не вважали. Оскiльки ми на 500 рокiв моВнлодшi, то, як би ми не вивчали iвропейський досвiд, ми не зможемо зараз домогтися добробуту i звичаiв, характерних для РДвропи. Наш вiк, наш рiвень пасiонарностi передбачаВнють зовсiм iншi iмперативи поведiнки.. Звичайно, можна спробувати "увiйти в коло цивiлiзованих народiв", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, нiщо не даiться дарма. Треба усвiдомлювати, що цiною iнтеграцii Росii iз Захiдною РДвроВнпою в будь-якому випадку буде повна вiдмова вiд вiтчизняВнних традицiй i наступна асимiляцiя".

Йдеться, отже, про загальну закономiрнiсть розвитку етВнносiв. Специфiчнi ж особливостi значною мiрою залежать вiд цiлого ряду факторiв тАФ як соцiально-економiчних, полiВнтичних, так i культурно-психологiчних.

Розвиток етносiв, як вiдзначалося вище, не збiгаiться зi змiною суспiльно-економiчних формацiй. Водночас певнi фази, етапи, перiоди функцiонування етнiчних спiльнот зуВнмовленi також соцiально-економiчними факторами, легiтимiзацiiю конкретних територiальних, державотворчих, кульВнтурних змiн i перетворень. Тому цi фази i вiдображенням ступеня "зрiлостi" тих чи iнших етносiв, хоча критерii тут досить умовнi й умогляднi. Традицiйно ступенi "зрiлостi" пов'язують з утворенням певних етнiчних спiльнот тАФ плеВнменi, народу, нацii.

Змiни у складi й способi життя певного етносу або навкоВнло нього i зв'язку з ним (у навколишньому соцiальному сеВнредовищi, у стосунках iз сусiдами, всерединi його структурВнних елементiв), якi зумовлюють сутнiснi зрушення в його буттi як суб'iкта людськоi iсторii та полiтичних вiдносин, прийнято називати етнiчними процесами. Саме в динамiчВнному смислi етнiчнi процеси розвиваються в двох рiзновиВндах тАФ етноеволюцiйному й етнотрансформацiйному. Цi рiзВнновиди мають рiзну сутнiсну диференцiацiю по широкому спектру аналiзу: критерiях оцiнки, аспектах i параметрах здiйснення, зумовлюючих i рушiйних факторах, спрямоваВнностi розгортання, системностi взаiмозв'язкiв, результативноВнстi. Обидва рiзновиди етнiчних процесiв можна квалiфiкувати не лише як динамiчнi зрушення, а й як типи соцiально-полiтичних змiн, що мають, у свою чергу, пiдтипи.

Етноеволюцiйнi процеси зумовленi здебiльшого соцiальВнно-економiчними i полiтико-культурними чинниками, конВнтактно-дисконтактними вiдносинами одного чи декiлькох етносiв тАФ з iншими, спорiдненими, близькими. Цi процеВнси тАФ i за першим iмпульсом, i за глибинною зумовленiстю, i за сутнiстю тАФ синтез багаторiвневоi взаiмодii рiзних чинниВнкiв тАФ економiчно-господарських, iсторико-полiтичних, приВнродно-географiчних, геополiтичних тощо. Це, наприклад, процеснi явища тимчасовоi мiграцii цiлих етносiв або iх частин на новi територii (сезоннi перемiщення); договiрно-господарВнськi, погодженi мiж державами i внутрiдержавними iнстанцiяВнми, тимчасовi перемiщення груп населення (скажiмо, освоiння якогось краю); адмiнiстративнi тАФ з полiтичним i культурно-iсторичним "обгрунтуванням" тАФ депортацii; анексiонiстськи-насильственне приiднання однiiю державою частини чужоi територii з перемiщенням туди свого населення. В резульВнтатi змiнюються склад даного етносу чи iх групи, структурВнна органiзацiя елементiв матерiальноi, духовноi i моральноi культури, спосiб життя i побут даного етносу чи iх груп.

Значно глибше й iстотнiше впливають на етноси етнотрансформацiйнi процеси. Вони зумовленi здебiльшого взаiВнмодiiю етнiчних спiльнот або iх частин, що спричиняi змiВнни самосвiдомостi всього етносу або його частин, включенВння периферiйних його груп i елементiв до складу iнших етВнносiв i навiть припинення iснування одних етносiв та виВнникнення на iсторичнiй аренi iнших. Виявами такоi взаiВнмодii етносiв можуть бути: емiграцiя iстотних масивiв якоВнгось етносу i "заплiднення" ним iнших етносiв, але iз збереВнженням рис етногенезу, "своii кровi" (дiаспора); створення i розпад полiетнiчних державно-полiтичних утворень, що зумовлюють пересування рiзноетнiчних шарiв населення в межах нових державних кордонiв i внутрiшнi перекроюВнвання кордонiв проживання етносiв (створення Московського царства, три подiли Польщi мiж "великими державами" та iн.); вiйни та мiжнароднi конфлiкти, що завершуються анекВнсiiю чужих територiй i перекроюванням прикордонних обВнрисiв мiсцеперебування рiзноетнiчних iсторичних спiльнот.

Як еволюцiйнi, так i трансформацiйнi процеси призвоВндять до сутнiсних змiн у етнополiтичних спiльнотах. Головнi з них тАФ етнiчна консолiдацiя i етнiчна асимiляцiя. ПричиВннами консолiдацii можна вважати: 1) господарський розвиВнток регiонiв певноi краiни; 2) iнтенсивну урбанiзацiю i вiдВнповiдно ослаблення почуття етнiчноi приналежностi; 3) зростання соцiально-економiчних, полiтичних i культурних зв'язВнкiв мiж народами; 4) мовну полiтику держави, розвиток iдиноi системи освiти тощо; 5) особливостi нацiонально-державного будiвництва, в результатi чого кордони респубВнлiк, областей, округiв не збiгаються з етнiчними кордонами.

Етнiчна асимiляцiя зумовлена дiiю таких чинникiв, як:

1) економiчнi, коли посилення господарських зв'язкiв мiж рiзними етнiчними групами в районах iх спiльного прожиВнвання призводить до стирання суттiвих етнiчних ознак;

2) внутрiшнi мiграцii, коли люди потрапляють у iноетнiчне середовище; 3) етнiчно змiшанi шлюби; 4) мовна асимiляВнцiя, коли народи втрачають колишню мову i вважають рiдВнною мову iншого етносу; 5) посилення духовноi i культурВнноi взаiмодii народiв; 6) урбанiзацiя.

Кiнцевими показниками етнiчноi асимiляцii i динамiка змiни чисельностi народiв, мовна асимiляцiя i змiна етнiчноi самосвiдомостi, етнiчне змiшування населення внаслiдок зросВнтання числа мiжетнiчних шлюбiв. Чисельнiсть одних етноВнсiв збiльшуiться (наприклад, росiян), iнших тАФ зменшуiться (карелiв, мордви та iн.).

Для з'ясування ролi етносiв у полiтицi, iх функцiй як суб'iктiв полiтичних процесiв необхiдно чiтко визначити змiст таких понять, як "етнiчна група", "нацiя", "народ", "наВнцiональнiсть" та iн.

Етнiчна група тАФ спiльнiсть людей, спорiднених або хоча б близьких за iсторичним походженням, етногенезом, моВнвою спiлкування, нинiшньою або минулою територiiю проВнживання, рисами матерiальноi i духовноi культури, звичаяВнми та iншими ознаками. У визначеннi спiльностi як "групи" розмiр, обсяг етномаси людей ролi не вiдiграi (як правило, це великi маси людей). Тут важливi лише риси й ознаки одиотиповоi характеристики цих людей: у чомусь вони споВнрiдненi або близькi, але з певного часу i через конкретнi обставини живуть нарiзно. У полiтико-етнологiчному планi статус етнiчноi групи визначаiться трьома основними параВнметрами: 1) частини, компоненти цього умовно взятого "етВннiчного цiлого" живуть на великих географiчних просторах, зберiгаючи у вiдноснiй цiлiсностi основнi типологiчнi риси своii етногенезисноi органiзацii; 2) не мають iдиного дерВнжавного утворення, що суверенiзуi iх полiтичну волю i заВнбезпечуi iх правове самовизначення; 3) покинувши родову етноплаценту i власну етноойкумену, далеко за межами батьВнкiвщини створили (або створюють) новi етнокультурнi ареаВнли. Сьогоднi це, наприклад, ескiмоси (що проживають у Росii, Канадi, США, Гренландii, iнших пiвнiчних краiнах), араби (у багатьох краiнах Азii i Африки), iндiанцi (у всiх краiнах Пiвнiчноi i Латинськоi Америки), iвреi (у всiх краiнах свiту, i навiть угандiйськi, "чорнi" iвреi).

РЖнтеграцiя господарсько-економiчного i полiтико-культурного життя сучасного взаiмозалежного i суперечливого iдиВнного людства об'iктивно зумовлюi два процеси: "розпорошуi" великi етноси на дифузнi групи i прошарки, тобто перетворюi великi етнiчнi цiлiсностi на етнiчнi групи, а вже iснуючi етВннiчнi групи консолiдуi у мегаiдностi тАФ надетнiчнi спiльностi.

Використання поняття "народнiсть" слiд розумiти як наВнслiдок формацiйного пiдходу до визначення сутi етносоцiальних спiльнот. Цього термiна можна просто уникнути, причому безболiсно для наукового аналiзу. Та й захiдна полiВнтологiя не використовуi його, слушно вважаючи, що це веде до певноi дискримiнацii (не тiльки в теорii, а й на практицi) народiв, якi "не доросли до рiвня" нацiй.

За сталiнським визначенням нацii (чотирма ознаками тАФ спiльнiстю територii, економiчного життя, мови, особливоВнстями психiчного складу i культури), вiдсутнiсть хоча б однiii з них призводить до втрати нацiiю свого "статусу". При цьому iгнорувалася найважливiша умова тАФ державнiсть. Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцiнностi" цiлого ряду народiв, "незаконностi" iх справедливих вимог щодо нацiонального самовизначення, створення самостiйних державних утворень.

Сучасна захiдна концепцiя нацii грунтуiться на найважВнливiшiй ознацi тАФ нацiональнiй державi на певнiй територii або змаганнi до неi. На вiдмiну вiд незахiдноi, "етнiчноi" концепцii захiдна, територiальна, вважаi нацiональну (тобВнто державну) територiю самодостатньою, адже "автаркiя тАФ це не лише захист священного рiдного краю, а й захист екоВнномiчних iнтересiв" (Е. Смiт). Вiдтак найголовнiшими рисаВнми нацiональноi iдентичностi, за Смiтом, i: 1) iсторична теВнриторiя, або рiдний край; 2) спiльнi мiфи та iсторична пам'ять; 3) спiльна масова, громадська культура; 4) iдинi юридичнi права та обов'язки для всiх членiв; 5) спiльна економiка з можливiстю пересуватись у межах нацiональноi територii. Отже, нацiю захiдна етнополiтологiя визначаi як "сукупВннiсть людей, що маi власну назву, свою iсторичну теритоВнрiю, спiльнi мiфи та iсторичну пам'ять, спiльну масову, гроВнмадську культуру, спiльну економiку i iдинi юридичнi праВнва та обов'язки для всiх членiв".

Важливою i неодмiнною ознакою нацii необхiдно вважаВнти нацiональну самосвiдомiсть. Це усвiдомлення нацiiю, людиною або певною спiльнотою своii приналежностi до нацii, спiльностi iсторичноi долi його представникiв, своiВнрiдностi дii геополiтичних, соцiопсихiчних, iсторичних чинВнникiв, неповторностi характеру, темпераменту, менталiтету, психологii, культури. Нацiональна самосвiдомiсть пов'язана iз самоiдентифiкацiiю нацii. Тут не лише етнiчна самосвiдоВнмiсть, що полягаi з усвiдомленнi етносом себе як спiльноти на базi характерологiчних рис, за ознакою порiвняльного протиставлення "ми тАФ вони", але й державна, полiтична, як правило, полiетнiчна самоiдентифiкацiя на основi осягнення нацiональноi iдеi та усвiдомлення нацiональних iнтересiв, вартостей, iсторичноi долi. Звiдси прагнення нацii зберегти цi особливостi, не пiддатися асимiляцii, розвивати нацiональВнну мову, традицii, звичаi, певнi релiгiйнi вiрування тощо. Звiдси й прагнення до нацiонально-культурноi i нацiональВнно-територiальноi автономii, економiчного, полiтичного суВнверенiтету, створення нацiонального, громадянського суспiльВнства, держави.

Усi цi та iншi справедливi вимоги дiстають оформлення в нацiональнiй iдеi. Остання стаi акумулятором нацiональних програм, позицiй, гасел, рушiiм нацiонального прогреВнсу, основою нацiонального руху. Нацiональна iдея станоВнвить вiдтак платформу нацiоналiзму. Адже останнiй, на думку Смiта, тАФ "iдеологiчний рух за досягнення й утвердження незалежностi, iдностi iдентичностi нацii", "полiтична iдеоВнлогiя з культурною доктриною в центрi".

Долаючи тривалу iдеологiчну "окупацiю" поняття "нацiоВнналiзм", його негативну зафарбованiсть у радянському сусВнпiльствознавствi, необхiдно визнати нарештi (як це давно зробили захiднi полiтологи) прогресивний змiст нацiоналiзВнму, його конструктивну полiтичну спрямованiсть, позитивВнний, формотворчий, тобто нацiотворчий, потенцiал, мобiлi-зуючу роль у соцiальнiй творчостi нацii. Слiд погодитися iз слушними висновками захiдних полiтологiв щодо нацiонаВнлiзму. На думку Е. Гелнера, концепцiя "своii" держави, що охоплюi одну культуру i маi уряд, який належить до цiii культури, i i сутнiстю нацiоналiзму. Останнiй стаi полiтичВнним принципом, який передбачаi, що "полiтичне i нацiоВннальне цiле повиннi збiгатися". Нацiя, тобто носiй полiтичВнного суверенiтету в новий час, народжуiться з нацiоналiзму, а не навпаки. РЖндустрiальна ера стане ерою нацiоналiзму, а не iнтернацiоналiзму.

Такий пiдхiд даi змогу об'iктивно оцiнити нацiоналiзм як невiд'iмну складову сучасних полiтичних процесiв, найвпливовiшу iдейну течiю, один з наймогутнiших суспiльних рухiв, ефективний засiб масовоi полiтичноi мобiлiзацii i соВнцiальноi творчостi. Правильна оцiнка нацiоналiзму (а нинi вiдомо декiлька десяткiв визначень цього поняття) уможВнливлюi оптимальну етнополiтику, що обов'язково передбаВнчаi i мiнiмiзацiю всiляких полiтичних спекуляцiй та дефорВнмацiй на грунтi нацiоналiзму, якi в теоретичному планi наВнбувають вигляду етноцентризму, а в практично-полiтичноВнму тАФ мiжнацiональних конфлiктiв.

Нацiональна iдея зумовлюi теоретичнi, iдеологiчнi засади нацiональноi свiдомостi. Вона маi стати адекватною сучасВнним нацiональним i свiтовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в iх контекстi, достатньою мiрою скориго-ваною. Вiдтак нацiональна iдея маi визначити i водночас вiдобразити, втiлити нацiональнi iнтереси, мету, прiоритети.

  1. Форми етнополiтичноi дiяльностi, iх прояв в Украiнi.

Та чи iнша форма етнополiтичноi дiяльностi характеризуiться суспiльно-полiтичною обстановкою, яка склалася на данний момент даннiй державi. Щоб добитися тому чи iншому руху реакцii своiх цiлей, необхiдно обовтАЩязково вийти на полiтичну арену. Але перед цим потрiбно пройти довгий шлях, який займаi декiлька етапов. Перший етап: обозначаi як тАЬзбирання носiiв етничностiтАЭ. Цей етап у бiльшостi стiхiiн. Вiн складаiться з пошука збереженних iтничних корiннь, з создання рiзних нацiональних товарищiств ассоцiацiй, центрiв та iн.

       Другий етап тАУ це тАЬмобiлiзацiя iтничних груптАЭ, коли йде процесс виявлення лiдерiв, обозначення проблем, а також шляхiв iх вирiшення. Вiд проблем побута йде перехiд до розглядання соцiально-економiчного положення етничноi групи в цiлом. Тим самим йде процес сопоставлення зi своiм статусом iтнiчноi групи в данному суспiльствi.

       Третiй етап тАУ тАЬполiтiзацiя етнiчностiтАЭ. Це тАУ вступлення в якесь протистояння у вiдношеннi до жержави. При цьому дiапозон полiтичних дiй може бути широким:

  • за визнання своii нацiональноi незалежностi;
  • боротьба за досягнення автоносностi;
  • дiяльнiсть, направленная на поширення можливостей для використання своii рiдноi мови, своiх нацiонально-культурних традицiй;
  • тягнення до iднання своiх етничних груп, живущих у рiзних державах.

    • Декларацiя про державний суверенiтет (1990), прогоВнлошення незалежностi 24 серпня 1991 р. стали законоВнмiрним результатом багатовiкового прагнення украiнсьВнкого народу бути господарем на власнiй землi. Першу частину украiнськоi нацiональноi iдеi було втiлено в життя: реалiзовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нинi поряд iз досягнутим постаi друга, не менш складна частина завдання тАФ консоВнлiдуюча iдея незалежноi Украiни як Вiтчизни для громаВндян усiх нацiональностей, що пов'язали свою долю з украiнською землею, причетнi до створення на цiй теВнриторii, у цiй краiнi нового суспiльства, де пануватимуть мир i злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вiльноi особи. РЖнтегральВнним показником iднання, згуртування всiх нацiональноВнстей в украiнський народ тАФ суб'iкт полiтичноi влади тАФ мають стати громадянське суспiльство й правова держава.

    Однак вирiшення першоi частини нацiональноi iдеi, не кажучи вже про другу, не i процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що нацiональна неволя украiнцiв чеВнрез тривалий колонiальний iх статус сформувала в значВнноi частини населення комплекс нацiональноi меншоварВнтостi, одною з рис якого i байдуже та навiть i зневажливе ставлення до справ украiнськоi держави. На референВндумi 1 грудня 1991 р. за незалежнiсть Украiни висловиВнлося понад 92% iз тих, хто брав у ньому участь. Та ейфоВнрiю нацiонального пробудження, сподiвання на те, що Украiна стане багатою за умов незалежностi й житиме за iвропейськими стандартами, змiнили песимiстичнi настроi: краiна зазнала глибокоi соцiально-економiчноi кризи. Через це зросла полiтична й мiжнацiональна наВнпруга, посилилися антидержавнi настроi, навiть прагВннення певноi частини людей повернутися до часiв раВндянськоi iмперii. По сутi, настала системна криза суВнспiльства, що знову загрожуi незалежностi й виживанню украiнськоi нацii.

    Однiiю з причин такоi ситуацii i те, що в сучасну нацiональну iдею первiсне ii автори закладали не дерВнжавно-полiтичний та економiчний, а нацiонально-етнiчний змiст. Нацiональна ж iдея сьогоднi, лишаюВнчись головним орiiнтиром народного руху, базуючись на глибоких iсторичних традицiях, повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економiкою, i високим рiвнем життя, досягненнями в культурi й науцi, стати iнтегруючим фактором, що об'iднуi людей усiх нацiоВннальностей у нацiональну державу.

    За переписом 1989 р., кiлькiсть населення Украiни становила 51 452 090 чол., у тому числi украiнцiв тАФ 72,7%, росiян тАФ 21,9%, iвреiв тАФ 0,9%, бiлорусiв тАФ 0,8%, молдаван тАФ 0,6%, болгарiв та полякiв тАФ 0,4%, представникiв iнших нацiональностей тАФ 2,6%. У краiнi нараховують 8 районiв, близько 100 сiльських рад та 150 сiл, де бiльшiсть мешканцiв становлять нацiональнi меншини. Прiоритетним в етнонацiональнiй полiтицi Украiни i збереження громадянського миру та мiжнацiоВннальноi злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Украiна тАФ це спiльний дiм, Вiтчизна для всiх ii громадян. Полiтикою держави визначено механiзм враВнхування iнтересiв: а) украiнськоi етнiчноi спiльноти, яка формуi основу украiнського етнополiтичного поля (УЕП); б) росiйськоi нацiональноi групи, що компактно живе у схiдних та пiвденних регiонах УЕП; в) етнiчних груп, складникiв УЕП; г) населення Криму; д) предстаВнвникiв украiнського етносу, якi живуть поза межами Украiни (дiаспора).

    Складнiсть ситуацii полягаi в тому, що Украiна не маi власного досвiду розв'язання питань взаiмних стоВнсункiв держави й етносiв, оскiльки ще донедавна нацiоВннальну полiтику визначала Москва. Нинi власну етнонацiональну полiтику виробляють з урахуванням, по-перше, замiни iмперських концепцiй про мiсце й роль украiнського етносу та iнших нацiональних меншин у полiтичному полi; по-друге, створення власноi законоВндавчоi бази для демократичного розвитку нацiональних вiдносин, де вiдбито й украiнську специфiку, i мiжнароВндний досвiд. Складником теоретичних основ концепцii мають стати iдеi полiтологiчноi думки про нацiонально-державну розбудову.

    Роль i мiсце украiнськоi нацii в державнiй розбудовi оцiнюють неоднозначне. Вiдома модель Влнацiократичноi державиВ», розроблена ще в 30-х роках XX ст.

    М. Сциборським, передбачала встановлення в краiнi тоВнталiтарного режиму на чолi з провiдником нацii та ii елiти. Нинi наявна спроба прихильникiв радянськоi моВнделi вiдновити УРСР у складi СРСР, що, звичайно, не сприятиме становленню украiнськоi нацii й вiдродженню етнiчних груп. Прихильники концепцii Влчистоi демократiiВ» пропонують побудувати таку державу, де б нацiональний фактор не брався до уваги, бо врахування специфiки украiнськоi нацii нiбито зумовлюi ii тоталiтарне пануВнвання. М. Вебер виступав за створення украiнськоi нацiоВннальноi держави. Заслуговуi на увагу концепцiя В. Липинського про полiтичну нацiю. Вiн стверджував, що етнос може перетворитися в нацiю лише у власнiй дерВнжавi, отже, перетворення варто провадити за моделлю США, де кожен громадянин i водночас членом полiтичВнноi (американськоi) нацii. Держава тАФ це механiзм для формування полiтичноi нацii.

    Щоби створити сучасну iвропейську нацiю, украiнВнський народ маi в найстислiший строк вiдтворити тi iсВнторичнi фази, що iх свого часу проходили цивiлiзованi й нинi прогресуючi народи Заходу. Особливiстю становВнлення украiнськоi демократичноi держави i нинi те, що вона розв'язуi питання формування полiтичноi нацii з урахуванням, по-перше, подолання колонiальноi залежВнностi (добудови етнiчного тАФ вiдродження рiдноi мови, нацiональноi культури та iн.), по-друге, наявностi рiзВнних етносiв, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку полiтичноi системи. У той же час усi нацiоВннальнi групи в етнiчному розвитку вирiшують такi ж пиВнтання, що й украiнцi. Спiвпраця украiнськоi нацii й етВннiчних груп з метою побудови такоi держави, де б усi вони могли задовольнити своi iнтереси, зумовлюi iх зблиВнження. Держава постаi як фактор гармонiзацii етнiчних вiдносин та консолiдацii полiетнiчного украiнського наВнроду. При цьому в Украiнi лише розпочався процес пеВнреходу вiд проголошення нацiональноi держави до ii побудови з урахуванням багатонацiонального складу спiльноти. Менталiтет украiнського суспiльства маi бути спрямованим на формування поважного ставлення до всiх етносiв, що живуть в Украiнi, на визнання iх сувеВнренними й повноправними суб'iктами нацiональноi держави, на несприйняття украiнською культурою й маВнi совою свiдомiстю праворадикальних iдей i гасел типу ВлУкраiна для украiнцiвВ».

    При розв'язаннi завдань консолiдацii украiнського народу треба подолати й стереотип iмперського мисВнлення про те, що нiби украiнцi не i нацiiю, а лише маВнлоросами, складником нацii великоросiв. Роздумуючи про долю украiнського етносу, письменник Б. Олiйник пише, що iмперська полiтика царського уряду поступоВнво позбавляла самостiйностi Украiну, довiвши ii до стаВнну провiнцii. Весь iдеологiчний апарат було спрямовано на те, щоби позбавити украiнцiв власноi родовоi пам'яВнтi, прищепити комплекс безiсторичностi, другорядностi. Насаджували у свiдомiсть мешканцiв iмперii й те, що Украiна тАФ це частина Влiдиноi й недiлимоiВ» iмперii, що мова ii народу тАФ це Влзiпсоване нарiччя росiйськоi моВнвиВ», повсюдно нав'язували думку про те, що лише переВнтворившись у справжнього росiянина, малорос зможе досягти успiхiв у кар'iрi, добутися добробуту. ВеликоВндержавна полiтика минулого й сьогоднi не даi спокою деяким ВлдiячамВ», якi бажали б ВлзлитиВ» Украiну з Росiiю на зразок приiднання НДР до ФНР.

    Одним iз завдань сучасноi етнополiтики i подолання в громадськiй свiдомостi посилено пропагованих окремиВнми полiтиками в Росii уявлень про те, що украiнська нацiя нiбито не i iдиною, що буцiмто iснують два етноси тАФ схiдний i захiдний, тАФ мiж ;iкими бiльше вiдмiнностей, нiж спiльного. У цьому протиставленнi одних регiонiв iншим тАФ виразнi слiди iмперськоi полiтики бiльшовикiв, якi називали мешканцiв Сходу i Пiвдня Украiни пролеВнтарська свiдомими, а мешканцiв Заходу тАФ бандерiвсько-нацiоналiстичними. Мета таких заяв одна: розхитати iднiсть нацiонального етносу. На сьогоднi Украiна й справдi i регiоналiзованою. Але цей подiл не грунтуiтьВнся на нiбито етнiчнiй неiдентичностi украiнства Сходу, Заходу i Пiвдня. Регiональнi розбiжностi зумовленi, по-перше, ставленням людей до свого iсторичного минуВнлого (захiднi територii були пiд гнiтом Польщi та АвстВнро-Угорщини, а бiльшiсть iнших територiй тАФ царськоi Росii); по-друге, соцiокультурними особливостями. ЯкВнщо в захiдних регiонах, орiiнтованих на iвропейську цивiлiзацiю, мешканцi мали можливiсть розвивати нацiВнональну культуру, навчати своiх дiтей рiдною мовою, то в схiдних та пiвденних регiонах вiдбувалося послiдовне й вiдверте витiснення украiнськоi культури росiйською. Нинi цi райони переважно русифiкованi, кооперативне тiсно пов'язанi з росiйськими пiдприiмствами, тому значна частина iх люду ще не готова сприйняти й втiВнлити в життя украiнську нацiональну iдею. Украiнська економiка все ще перебуваi в залежностi вiд колишВннього народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяi згуртуванню украiнського народу. Подолання такоi ситуацii можливе через створення ефективноi ринковоi економiки, орiiнтованоi не лише на зовнiшнi, але й на внутрiшньогосподарськi зв'язки, територiальну та духовну консолiдацiю украiнцiв.

    Значноi шкоди справi становлення украiнськоi нацii завдаi насаджуване iмпершовiнiстичною пропагандою твердження про те, що Украiна нiколи не була держаВнвою. Адже важко пiдвестися з колiн i позбавитися приВннизливого почуття другосортного народу, що нiколи не знав своii державностi, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцiю украiнськоi неповноцiнностi, меншовартостi, штучно роздмухувану антиукраiнськими силами, сьогоднi розвiнчують через доступ до iсторичВнноi правди. Украiнцi i однiiю iз значних iвропейських нацiй. Впродовж тисячолiть вони живуть на власнiй етВннiчнiй територii, мали свою державнiсть у рiзних форВнмах понад 850 рокiв i завжди боролися за ii вiдродженВння. Киiвська Русь була однiiю з наймогутнiших держав свiту. Потiм втiленням державностi стало Галицьке-Волинське князiвство, а ще згодом тАФ Запорiзька Сiч. Своiм демократичним устроiм козацька держава, остаВнточно сформована за часiв Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення iвропейцiв. Та вiйськово-полiтичВнний союз iз Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежностi Украiною, а пiсля лiквiдацii Катериною II Запорiзькоi республiки, а ще ранiше Гетьманське-Козацькоi держави Петром РЖ, украiнВнська державнiсть припинила своi iснування, ii територiя полiтично й економiчно була iнтегрована в статусi коВнлонii та тотально русифiкована в Росiйськiй iмперii. З поВнваленням Австро-Угорськоi та Росiйськоi iмперiй украiнВнський народ знову став на шлях вiдродження й возВнз'iднання своii держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Украiнi поступовоi втрати новонабутоi самостiйностi. РЖ нарештi 1991 р. Украiна вiдроВндилася як держава знову.

    Слiд також вiдзначити, що за радянських часiв Украiна, навiть маючи лише атрибути формальноi державностi, пiддана не баченим репресiям i ВлчисткамВ», все ж являла собою один з найрозвиненiших економiчних та культурВнних регiонiв СРСР. Оця дивовижна життiздатнiсть i нинi викликаi надiю на вiдродження украiнськоi нацii на ноВнвому iсторичному етапi.

    Актуальною проблемою в полiтицi i вiдродження украiнськоi духовностi, дерусифiкацiя культури. Але цей процес вiдбуваiться повiльно навiть за умов незалежностi. У схiдних i пiвденних регiонах нинi можна спостерiгати закриття украiномовних газет, театрiв та iнших культурВнних закладiв. Скорочуiться випуск лiтератури украiнсьВнкою мовою, що нiбито не витримала конкуренцii за умов ринкових вiдносин. Конституцiя Украiни визначаi природно державною украiнську мову. Украiна маi заВнбезпечити ii розвиток i функцiонування в усiх сферах суспiльного життя i водночас виявляти державне пiклуВнвання про вiльний розвиток i використовування всiх нацiональних мов, що ними послуговуiться люднiсть республiки. Але виконання основного Закону i незадоВнвiльним. Мовна проблема набула гострого полiтичного характеру. Деякi партii й рухи, вiдбиваючи погляди часВнтини росiйськомовного населення, вимагають введення в краiнi росiйськоi мови як другоi державноi, чи офiцiйноi. Пiд цим гаслом у деяких регiонах у 1994 та 1998 рр. вiдВнбулися вибори народних депутатiв до Рад рiзних рiвнiв.

    Серед аргументiв щодо необхiдностi двомовностi наВнводять приклади Бельгii, Канади й Швейцарii. Та рiч у тому, що канадцi, крiм iндiанцiв, не i споконвiчними мешканцями територii, на якiй проживають, вони наВнщадки переселенцiв з рiзних краiн РДвропи. У Бельгii двi державнi мови, але фламандською говорять фламандцi, а французькою тАФ валлони, тобто там нема iдиноi нацii, що маi двi державнi мови. У Швейцарii живуть предВнставники чотирьох народiв-автохтонiв, що волею долi опинилися в конфедерацii. Тому франко-швейцарцi, iтало-швейцарцi та германо-швейцарцi розмовляють вiдповiдно своiми мовами. Кожна з цих мов i державною на вiдповiднiй територii. Держава дбаi про ретороманВнську мову, носiiм якоi i кiлькiсно невеликий древнiй народ, оскiльки цей народ, на вiдмiну вiд попереднiх етноугр уповань Швейцарii, не маi на iншiй територii держави-автохтона, такоi, як Францiя, РЖталiя, НiмеччиВнна. На всiй територii Украiни (крiм Криму) корiнним народом i украiнцi. РЖншi етноси оселилися в Украiнi з рiзних причин значно пiзнiше. Тому для нас за приклад повиннi бути не названi вище краiни, а такi, скажiмо, як Нiмеччина, Швецiя, Японiя та iн. У цих та iнших краiнах збiльшуiться кiлькiсть емiгрантiв. Нiхто не приВнмушуi iх вивчати державну мову. Але без належного знання цiii мови нiхто не може стати нi депутатом парлаВнменту, нi працiвником будь-якоi державноi установи. ЖоВнден з емiгрантiв при цьому не ставить питання про дисВнкримiнацiю чи порушення прав людини, адже крiм прав iснують ще й обов'язки. Одним iз них i знати мову нароВнду, на землi якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе рiдним домом.

    Цю та iншi проблеми етнополiтики слiд пов'язувати зi проблемою мiграцii. Серед мiгрантiв, що приiздять до Украiни, можна видiлити такi групи. По-перше, з ресВнпублiк колишнього Союзу. Тiльки з Росii в 1991 р. виВнявили бажання повернутися в Украiну близько двох мiВнльйонiв чоловiк. По-друге, нацiональностi, примусово депортованi за часiв сталiнiзму й нинi реабiлiтованi (кримськi татари, греки, нiмцi та iн.). Однак мiж краiВннами СНД вiдсутнi угоди щодо регулювання мiграцii. Повернення в украiнськi землi без компенсацii за майВнно, за працю, вкладену в економiку краiн перебування цими народами, тАФ все це лягаi додатковим тягарем на украiнську державу. По-третi, це представники народiв Середньоi Азii, Кавказу, де наявний надлишок робочоi сили. По-четверте, втiкачi з Влгарячих точокВ» тАФ мiсць порушення прав людини й нацii. Емiграцiя викликаi складнi проблеми територiального розселення, пов'язанi з видiленням землi для влаштування життя, з працеВнвлаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди iнших краiн: ФРН будуi для нiмцiв селища i ствоВнрюi вiдповiдну инфраструктуру; Туреччина для кримВнських татар зводить будiвлi в Криму i т. iн. Включення до етнополiтичного поля емiгрантiв, iх адаптацiя до украiнського суспiльства тАФ на все це йтимуть роки..

    Окремо слiд сказати про кримсько-татарську пробВнлему. 1944 р. кримських татар, огульно звинувачених у спiвробiтництвi з гiтлерiвцями, було насильницьки деВнпортовано на Схiд СРСР. На iх мiсце до Криму почали активно переселятися росiяни. Таким чином, на сьогоВнднi в Криму мешкають 67% росiян, 25% украiнцiв, 10% кримських татар. Найближчим часом слiд чекати подвоВнiння кiлькостi кримсько-татарськоi людностi. Татари тАФ це iдиний, крiм нечисленних караiмiв, етнос, що налеВнжить до корiнноi людностi Украiни й законно претенВндуi на територiальну автономiю у складi украiнськоi держави. Нинiшня проросiйськи орiiнтована адмiнiстВнративна автономiя Криму не задовольняi запити й праВнва татарськоi людностi. Ситуацiя в Криму провокуi виВнбухонебезпечнi конфлiкти на нацiональному грунтi, наслiдки подолання яких не байдужi, крiм Украiни, для Росii та Туреччини. (У Туреччинi живе значна кiлькiсть татар, змушених залишити батькiвщину пiсля загарбання Криму Росiiю в XVIIIтАФXIX ст.)

    Ключовим завданням етнополiтики i пiклування про нацiональнi групи. Згiдно з вимогами мiжнародноi спiвВндружностi в Украiнi ухвалено закони про нацiональнi меншини, про громадянство, про етнокультурну полiВнтику та iн., функцiонують мiнiстерство у справах нацiоВннальностей, нацiонально-культурнi центри та iх фiлii на мiсцях та iн. Держава гарантуi всiм нацiональностям рiвнi права у всiх сферах громадського життя. Дискримiнацiя за нацiональною ознакою заборонена i переслiдуiться законом. Усi нацiональностi користуються правом на збереження традицiйного розселення, збереження власВнних нацiонально-адмiнiстративних одиниць, на викориВнстання й розвиток рiдних мов, нацiональноi культури.

    Створено сприятливi умови для вiльного сповiдання власноi релiгii, використовування нацiональноi символiки, влаштування нацiональних свят. Пам'ятки iсторii та культури народiв, що живуть на територii Украiни, пеВнребувають пiд охороною закону. Нацiонально-культурнi центри видають газети, журнали та iншi видання рiдВнною мовою, створюють художнi колективи, театри та iн. У багатонацiональному Харковi, наприклад, дii 20 нацiоВннально-культурних центрiв, що мають власнi органи пеВнрiодики, органiзовують школи з навчанням рiдною мовою, самодiяльнi колективи; через пiдприiмницьку дiяльнiсть вони пропагують досягнення народного господарства своiх автохтонних краiн, зразки нацiональноi кухнi та iн.

    Держава пiклуiться про те, щоб всi нацiональностi мали можливiсть для вiльних контактiв зi своiю iсторичВнною батькiвщиною. У той же час вона рiшуче виступаi проти сепаратистських рухiв (наприклад, проти закликiв певноi частини росiян про повернення Криму Росii та iн.), спрямованих на порушення територiальноi цiлiсностi Украiни.

    Однак головною етнополiтичною проблемою УкраiВнни сьогоднi i росiйська проблема. За 1926тАФ1989 рр. кiлькiсть росiян тут збiльшилася з 9,2% до 21,2%. Попри всi пропагандистськi спекуляцii, права росiян в Украiнi не порушуються: iх дiти мають можливiсть навчатися в шкоВнлах рiдною мовою, не бракуi росiйськомовноi преси, у мiстах, тАФ за винятком захiдних областей, що iсторично зумовлено характером розселення росiян тАФ на побутовому рiвнi лунаi росiйська мова.. Це, до речi, одна з причин того, що в Украiнi нема i не повинно бути соцiальноi бази для створення екстремiстських органiзацiй, якi б стаВнвили своiм завданням повернення Украiни в лабета РоВнсii. Такi вимоги лунають хiба що з вуст окремих полiтиВнкiв або виходять з окремих угрупувань, та вони не i масовими й не загрожують незалежностi Украiни (хоча й нехтувати ними держава також не повинна).

    Важливою подiiю у подальшому розвитку украiнсьВнко-росiйських вiдносин i пiдписання 31 травня 1997 р. ВлДоговору про дружбу, спiвробiтництво i партнерство мiж Украiною i Росiйською ФедерацiiюВ». Вiн передбачаi, що обидвi краiни будують вiдносини на основi принциВнпiв взаiмоповаги, суверенностi, територiальноi цiлiсностi, непорушностi кордонiв, мирного врегулювання спорiв; забезпечують захист етнiчноi, культурноi, мовноi i релiВнгiйноi самобутностi нацiональних меншин на своiй теВнриторii; сприятимуть створенню рiвних можливостей i умов для вивчення украiнськоi мови в Росiйськiй ФедераВнцii та росiйськоi мови в Украiнi, готують педагогiчнi кадри для викладання цими мовами в освiтнiх закладах i надаВнватимуть з цiiю метою рiвноцiнну державну пiдтримку.

    Створюючи необхiднi умови для вiдродження i деВнмократичного розвитку нацiональних меншин, украiнВнська держава вперше в iсторii одержала можливiсть виВнявити пiклування про украiнську дiаспору, розсiяну практично по всiй планетi. Украiнцi, що живуть у краiнах Заходу i яких у радянський перiод таврували як ВлприВнслужникiв iмперiалiзмуВ» та Влбуржуазних нацiоналiстiвВ», за весь час свого життя там мали все необхiдне для збереВнження i розвитку своii нацiональноi самобутностi (украВнiнськi школи, вузи, культурнi та релiгiйнi центри та iн.), не були обмеженi в правах на економiчну i полiтичну дiяльнiсть, у тому числi й у вищих ешелонах влади i керiвВнництва. Нинi вони надають суттiву допомогу в змiцненнi зв'язкiв Украiни iз зарубiжними краiнами, у розв'язаннi питань украiнського вiдродження на етнiчнiй Батькiвщинi.

    Схiдна дiаспора на територii колишнього Радянського Союзу нараховуi, за офiцiйною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловiк. Якщо ж урахувати, що з рiзних приВнчин багато украiнцiв у документах зазначали iншу нацiВнональнiсть, то справжня iх кiлькiсть i значно бiльшою. У багатьох регiонах украiнцi живуть компактно, деякi географiчнi мiсцевостi навiть мають вiдповiднi неофiВнцiйнi назви, як, наприклад, Влукраiнський екваторВ», що йде через Кубань, казахську цiлину, Алтай, аж до ПриВнмор'я. У 20-тi роки XX ст. на Пiвнiчному Кавказi мешВнкали понад 3,2 млн. украiнцiв, або 37,1% людностi регiВнону. Тут функцiонувало близько 600 украiномовних шкiл. На Далекому Сходi украiнцi складали бiльшiсть населення цього регiону, тут функцiонували 24 нацiоВннальних райони, з яких складалося нацiонально-дерВнжавне об'iднання ВлЗелена УкраiнаВ» (Зелений Клин). За роки радянського тоталiтаризму украiнцiв схiдноi дiаспори було позбавлено прав на нацiональний розвиток, насильно русифiковано.

    Нинi в короткий строк украiнцi схiдноi дiаспори утвоВнрили в багатьох мiсцях нацiонально-культурнi об'iднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на териВнторii яких вони живуть. Украiнська держава, незважаюВнчи на обмеженi власнi матерiальнi можливостi, надаi все зростаючу допомогу схiднiй дiаспорi через своi предВнставництва i посольства, налагоджуi безпосереднi зв'язВнки для створення iнформацiйноi бази, пiльгового забезВнпечення перiодичними виданнями та украiнською лiтеВнратурою бiблiотек, шкiл, культурних центрiв.

    Багато важить також i те, чи будуть держави, де доВнлею судилося жити украiнцям, демократичними. Участь дiаспори в демократизацii громадського життя цих краiн стане гарантом полiтичноi стабiльностi й у самiй Украiнi.

    Доцiльно поставити питання про значення етнополiтичних знань. РЗх головна мета тАФ навчити людей адекватно орiiнтуватися у складних етнополiтичних обставинах, усвiдомлювати й захищати своi нацiональнi iнтереси, поВнважаючи iнтереси i права iнших, разом вирiшувати спiльнi проблеми. Це вiдповiдальне завдання. Етнополiтичнi знання покликанi допомогти людям:

    тАФ звiльнитися вiд догм i стереотипiв расистського, шовiнiстично-нацiоналiстичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей iншоi нацiональностi;

    тАФ виховувати нацiональне взаiморозумiння, толеВнрантнiсть до думок i поглядiв представникiв рiзних етВнносiв;

    тАФ зрозумiти глибиннi витоки етнополiтичного ренеВнсансу в постсоцiалiстичних i посттоталiтарних краiнах, зокрема в Украiнi;

    тАФ усвiдомити сутнiсть украiнськоi нацiональноi iдеi та складностi побудови нацiональноi державностi;

    тАФ формувати вмiння й готовнiсть iти на контакти з людьми iнших нацiональностей, повнiше використовуВнвати можливостi мiжнацiонального спiлкування для розвитку особистостi;

    тАФ озброiтися знаннями та вмiнням аналiзу причин виникнення й загострення етнополiтичних конфлiктiв, указати можливi шляхи iх подолання або запобiгання.

    Незалежна Украiна тАФ це оптимальна форма самовиживання ii багатонацiонального народу. Серед прiоритеВнтiв ii етнополiтики тАФ пiклування про вiдродження й розвиток украiнськоi нацii, всiх етнонацiональних груп, про консолiдацiю народу. Процес етнонацiонального вiдВнродження набуваi незворотного еволюцiйного характеру. Саме зростаючий рiвень етнополiтичноi культури, менталiВнтет украiнськоi нацii (поважання прав усiх нацiональноВнстей, що живуть в Украiнi, взаiморозумiння i чуйнiсть) заВнбезпечують злагоду i виключають прояви нацiонального екстремiзму, сепаратизму та ксенофобii. А це свiдчить про те, що Украiна прямуi вiрним шляхом у такiй важлиВнвiй i делiкатнiй сферi, як етнополiтика держави.

    1. Етнiчнi конфлiкти: причини та шляхи iх вирiшення.

    Представлена загальна модель внутрiнацiональноi мiжВнетнiчноi сумiсностi даi змогу виявити рiвнi конфлiктогенних i деформованих типiв нацiотворчого процесу i зробити певнi висновки. По-перше, аналiз етапiв утворення нацiй на макрорiвнi як урбанiзованих суспiльств iндустрiально-гроВнмадянського типу i мiжетнiчноi сумiсностi свiдчить, що найВнбiльш етно(нацiо)конфлiктогенними виявляються саме пеВнрехiднi перiоди тАФ вiд старого до нового етапу утворення нацiй, коли вiдмирають аграрно-становi типи соцiоетнiчних ролей, статусiв i вiдносин i переростають у новi, iндустрiальВнно-громадянськi типи. По-друге, характер мезосоцiальних вiдносин, що виникають i розвиваються паралельно iз стаВнновленням нових спiльнот, на рiвнi структурноi соцiальноi перебудови зумовлюi той факт, що наростання етно(нацiо)конфлiктогенних ситуацiй у перiодах мiж основними чотирма етапами виявляiться з найбiльшою силою на соцiопсихологiчному, етнопсихологiчному та особистiсно-психологiчному рiвнях. При цьому особистiсно-психологiчний рiвень вистуВнпаi своiрiдним iндикатором майбутнiх, глибинних соцiальВнних i полiтичних змiн. Це найсуттiвiший симптом у сусВнпiльствi, яке гостро потребуi докорiнноi перебудови.

    Передчуття кризи пробуджуi численнi пласти етнiчноi, релiгiйноi свiдомостi i виявляiться насамперед у тих соцiВнальних груп, якi найчутливiшi до "громадянського" стану, тобто у маргiналiв i представникiв творчоi iнтелiгенцii. Саме в цьому середовищi висуваються мiфи i стереотипи, харакВнтернi для комплексу культурноетнiчноi i конфесiйноi обраВнзи, якi згодом переростають у цiлу iдейну систему й у виВнглядi гасел оволодiвають масою.

    Вияв власне етнiчноi свiдомостi як настанови типу "ми тАФ вони" набуваi у цьому комплексi вигляду конфлiкту мiж "правом iсторичноi першостi" i "правом iсторичноi реальВнностi" Виникають iдеi "тягара iсторичноi несправедливостi", "необхiдностi вiдродити колишню славу", "засилля iнородВнцiв" тощо.

    Концепцiя внутрiнацiональноi мiжетнiчноi сумiсностi даi змогу виявити причини i характер етноконфлiкту як феноВнмена суспiльного життя. Згiдно з нею етноконфлiкт i не лише специфiчним виявом соцiального у нацiональному (етВннiчному), але й охоплюi його своiрiднiсть. Етнiчний конВнфлiкт тАФ втiлення соцiальноi суперечностi, акумуляцiя етно-нацiонального у соцiальному.

    Мiжетнiчний конфлiкт можна визначити як вiдображенВння ставлення етнiчних груп до здiйснюваноi у державi етнополiтики. Вiн виражаi суперечнiсть мiж рiзними сторонами однiii i тiii ж суспiльноi потреби у нацiональному розвитку, яка виявляiться в опозицiйному спiлкуваннi етнiчних груп.

    Аналiз чотирьох етапiв утворення й розвитку нацiй як урбанiзованих суспiльств iндустрiально-громадянського типу i мiжетнiчноi сумiсностi засвiдчуi, що мiжетнiчнi колiзii у багатьох полiетнiчних державах за своiми масштабами, триВнвалiстю та iнтенсивнiстю значно переважають класовi та iншi типи соцiальних конфлiктiв. Нацiональнi суперечностi, розВнбiжностi iснували й iснуватимуть доти, доки зберiгатимутьВнся етнiчнi вiдмiнностi. У цьому розумiннi так зване нацiоВннальне питання не пiдлягаi остаточному розв'язанню. Полiетнiчне суспiльство iманентне менш стабiльне, нiж етнiчно гомогенне, i сутнiсть нацiонального питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцiй тАФ iнтеграцii чи дезiнтеграцii тАФ виявиться домiнуючою на кожному конкретВнному iсторичному етапi розвитку суспiльства. На спiввiдноВншення цих двох тенденцiй вирiшальною мiрою впливаi якiсть етнiчноi гетерогенностi (неоднорiдностi). Порiвнюючи пiд таким кутом зору рiзнi полiетнiчнi держави, неважко переВнконатися у тому, що бiльш стабiльнi суспiльства поступово склалися у тих краiнах, народи яких (Бельгiя, Швецiя) близькi в етнокультурному вiдношеннi. РЖ навпаки, глибокi вiдмiнностi, що пов'язанi з належнiстю до рiзних цивiлiзаВнцiй та релiгiй, практично завжди породжують складнi проблеВнми взаiмноi адаптацii, ускладнюють процеси соцiально-полiВнтичноi iнтеграцii та формування громадянського суспiльстВнва. А належнiсть до рiзних цивiлiзацiй i означаi практично рiзний рiвень пасiонарностi етносiв.

    Рiзнорiднiсть населення за культурою в широкому розумiннi посилюi тенденцiю до дезiнтеграцii. Це спостерiгаiмо в М'янмi, на Кiпрi, у Суданi, Ефiопii, колишнiй Югославii та в iнших краiнах i регiонах. Ще складнiшою ситуацiiю та етнiчною строВнкатiстю вiдзначаються регiони та держави, що входили до коВнлишнього СРСР. Подii у Чечнi тАФ красномовний доказ цього.

    Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках мiж етносами, етнiчними групами, нацiями та державою, покликана розв'язувати здiйснювана адмiнiстративно-полiВнтичними та громадськими структурами етнополiтика. ii гоВнловною метою i оптимiзацiя та гармонiзацiя цих вiдносин.

    Вже стало загальновизнаним положення про те, що науВнково обгрунтована, демократична, гуманiстична етнополiтиВнка маi будуватися на визнаннi невiд'iмного права кожного етносу на самовизначення. Останнi означаi вiльний вибiр етносом форми такого самовизначення, не виключаючи i входження до складу полiетнiчноi держави, при збереженнi своii державностi й суверенностi.

    Об'iктами полiтичноi суверенiзацii виступають не тiльки в цiлому етноси, але й iх структурнi елементи тАФ полiтичнi, релiгiйно-копфесiйнi, культурнi органiзацii, економiчнi утВнворення. У полiетнiчному суспiльствi процес суверенiзацii ускладнюiться рiзним стартовим рiвнем об'iктiв i суб'iктiв цього процесу, якi стають рiвноправними полiтичне.

    Суб'iктом суверенiзацii етносiв виступаi насамперед дерВнжава. Остання визначаi конституцiйну основу, на якiй здiйВнснюiться суверенiзацiя, комплекс правових норм та громадянВнських свобод i прав, що регулюють взаiмовiдносини держаВнви та етносiв, вирiшуi питання представництва етносiв у органах державного управлiння, у полiтичних та iнших струкВнтурах суспiльства, включення iх у розв'язання загальнонацiоВннальних проблем. Сусiднi держави, полiтичнi, економiчнi, вiйськово-полiтичнi, геостратегiчнi блоки, а також сусiднi народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяВнти або перешкоджати) на процес суверенiзацii етносiв. Це може бути втручання у хiд i результати проведення рефеВнрендумiв, виборних кампанiй, розв'язання прикордонно-теВнриторiальних, адмiнiстративно-державних, майнових, релiВнгiйних питань: нав'язування певноi юрисдикцii договорiв, угод, норм взаiмовiдносин, ескалацiя воiн, конфлiктiв, агВнресii.

    Суверенiзацiя, суб'iктом якоi виступаi сам етнос, набуваi форми полiтичного самовизначення. У цьому випадку даВнний етнос сам себе надiляi правами, свободами, визначаi правовi норми, форми самоврядування i державного управВнлiння. Для цього створюються та перегруповуються полiтичнi партii, органiзацii, рухи, проводяться вибори. Не виключенi тут i революцii, полiтичнi перевороти, визвольнi рухи (як, наприклад, у Чеченськiй республiцi).

    Процес суверенiзацii не може не супроводжуватися певВнними колiзiями, суперечностями з iншими етносами i головВнним чином з нацiiю в цiлому. Адже нацiя в такому випадку виступаi як виразник загальнодержавних iнтересiв. А осВнтаннi можуть не збiгатися з вимогами окремих етносiв. ОсобВнливо це спостерiгаiться там, де рiвень полiтичноi, етнiчноi культури досить низький (як, з одного боку, нацii, так i етВнносу тАФ з iншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичноi, популiстськоi, патерналiстськоi самосуверенiзацii. Запобiгти небажаному розвитВнковi суверенiзацii, негативним ii проявам може тiльки зважена, самокритична, стримана й мудра позицiя суб'iктiв цього проВнцесу, науково обгрунтована й цiлеспрямована етнополiтика.

    Результатом суверенiзацii можуть стати рiзнi моделi феВндерацii, конфедерацii чи iншi форми договiрних вiдносин мiж державами (як, скажiмо, СНД). Моделями федерацii i:

    тАФ сукупнiсть етнодержав, якi, в свою чергу, теж i полiетнiчними;

    тАФ сума територiй, заселених певними етносами, якi досi не могли створити власних держав;

    тАФ сума адмiнiстративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

    Здiйснення суверенiзацii у межах федерацii передбачаi врахування ряду iсторичних та суто полiтичних факторiв, пов'язаних iз поточною ситуацiiю, конкретним перебiгом подiй. Це етноiсторичнi традицii, своiрiднi особливостi розВнвитку етносiв, поiднуванiсть "великоi полiтики" i мiсцевих рис (етнорелiгiйна обстановка, специфiка культурного житВнтя, полiтичних процесiв); мовнi особливостi; спiввiдношенВння полiтичних сил тАФ центральних i мiсцевих i т. iн.

    У межах конфедерацii держави зберiгають вiдповiдний суверенiтет i незалежнiсть. Суб'iктiв конфедерацii об'iднуВнють договiрнi зобов'язання.

    У ходi здiйснення етнополiтики виникаi низка найважВнливiших завдань тАФ як теоретичних, так i практичних. РозВнв'язання перших даi чiтке уявлення про феномен етносiв та етнiчних груп, а вiдтак тАФ вихiд на практичне вирiшення проблем iх розвитку. Основними практичними завданнями етнополiтики i:

    створення умов для забезпечення економiчноi та полiтичВнноi самостiйностi, суверенiтету регiонiв з компактним проВнживанням одного чи кiлькох етносiв;

    вироблення таких форм спiвпрацi, за яких кожний етнос був би зацiкавлений у iх розвитку як основи власного доВнбробуту;

    оптимальне поiднання i гармонiзацiя iнтересiв нацii i етВннiчних груп, що ii утворюють;

    забезпечення ефективноi взаiмодii центральних i мiсцеВнвих органiв управлiння на основi принципiв демократii i плюралiзму; вироблення моделi самоврядування в етногео-графiчних регiонах;

    забезпечення умов для вiльного розвитку мов, етнокульВнтурноi автономii (якщо ця вимога висуваiться) для етносiв, якi i iдинодержавними громадянами;

    змiцнення правових гарантiй культурно-етнiчних спiльнот, якi не мають адмiнiстративно-територiального статусу;

    здiйснення заходiв щодо збереження середовища прожиВнвання, вiдтворення умов для нормального розвитку етносiв, у тому числi нечисельних, соцiально-полiтична реабiлiтацiя та адаптацiя депортованих етносiв.

    Стаi актуальною в етнополiтицi проблема шляхiв i способiв розв'язання конфлiктiв. Становлення й розВнвиток багатонацiональноi держави не i безконфлiктниВнми. Серед причин можливих на етнонацiональному грунтi конфлiктiв можна назвати: 1 багатонацiональнiсть держави, де представники рiзних етносiв неоднозВнначне оцiнюють перспективу державноi розбудови; 2 рiзну оцiнку ролi нацiональних традицiй, полiтичних симвоВнлiв, нацiональноi iдеi, рiдноi мови та iн. у полiтичнiй системi; 3 боротьбу рiзних етногрупувань за участь iх представникiв у владних структурах; 4 зовнiшнiй вплив на мiжетнiчнi процеси, особливо з боку держав, що виВнкористовують дiаспору для досягнення власних цiлей (так, приводом для вторгнення до Чехословаччини у гiтВнлерiвськоi Нiмеччини стала нiбито необхiднiсть захисту нiмецькоi меншини, що там мешкала). НайпоширенiВншим i конфлiкт iдентичностi, характерний для суспiльВнства, де суб'iкт ототожнюi себе не з суспiльством (державою), а з певною етнiчною групою. Такi конфлiкВнти виникають за умов протиставлення рас (ПАР), етнiВнчноi супротивностi (колишнiй СРСР, США та iн.), реаВнлiзацii права на користування рiдною мовою (Украiна, Бiлорусiя, краiни Балтii та iн.), права на етнiчну териВнторiю (ВiрменiятАФАзербайджан, проблема курдiв) та iн.

    У мiжетнiчному конфлiктi можна видiлити певнi стаВндii його визрiвання й розвитку. Перша стадiя тАФ латентВнна, коли можна спостерiгати взаiмну вiдчуженiсть, суВнперечки серед одноплемiнникiв, образливi вихватки з приводу представникiв iншоi нацii. Друга стадiя тАФ акВнтивна, коли послiдовно насаджуiться в засобах масовоi iнформацii негативне ставлення iнших етносiв. Третя стадiя тАФ полiтико-дiлова: збори, мiтинги, що нагнiчуВнють напругу в суспiльствi. Нарештi, стадiя насильства i збройноi боротьби аж до етноциду, масовоi депортацii та межетнiчноi вiйни. Етнiчний конфлiкт тАФ це крайня форма загострення й зiткнення iнтересiв нацiй, етнiчВнних груп. Причиною його i нерозв'язання або неспраВнведливе розв'язання етнiчного питання в рiзних сферах суспiльного життя, вiд чого залежить збереження iденВнтичностi етнiчноi спiльноти.

    Будь-який конфлiкт може мати рiзнi наслiдки: безВнвиходi, коли кожен учасник конфлiкту продовжуi блоВнкувати дii суперника; примусу, що i найтиповiшою, найпоширенiшою в дiях багатьох сучасних держав; мирВнного врегулювання, що забезпечуi пошук взаiмоприйВннятних рiшень. У розв'язаннi конфлiктiв важлива роль належить Влтретiй сторонiВ», тобто незалежним арбiтрам, що сприяють демократичному забезпеченню нацiональних прав конфлiктуючих сторiн.

    РЖсторичний досвiд боротьби за украiнську державВннiсть довiв, що в подоланнi й розв'язаннi внутрi- й мiжВннацiональних конфлiктiв, у згуртуваннi народу вiдповiдВнна роль належить стнополiтичнiй елiтi. Вiдомо, що Киiвська держава стала здобиччю ворогiв через те, що була послаблена мiжусобною боротьбою князiв; козацька демократична республiка занепала внаслiдок внутрiшВнньоi боротьби за гетьманську булаву. Украiнська НаВнродна Республiка загинула через невмiння лiдерiв рiзних полiтичних сил поставити нацiональнi iнтереси вище за особистi й класовi. Варто пам'ятати, що Украiна втрачаВнла свою державнiсть також внаслiдок зради полiтичною елiтою нацiональних iнтересiв або завдяки розпалюванВнню антиукраiнськими силами ворожнечi мiж народом та його елiтою, що завжди завершувалося трагедiiю для всього украiнського суспiльства.

    Успiшне розв'язання проблем становлення украiнсьВнкого народу та його державностi багато в чому залежить вiд цiлеспрямованоi й виваженоi етнонацiональноi полiтики.

    1. Висновки

    Етнополiтику потрiбно розумiти як науку i практичну полiтику в сферi етнонацiональних вiдносин. Основними категорiями етнополiтики i етВннос, нацiя, нацiоналiзм, нацiональна меншина. Етнос тАФ це культурна спiльнота, яка маi спiльну iсторичну територiю або зберiгаi символiчВнний зв'язок iз нею, спiльнi культурнi та психоВнлогiчнi риси, якi сформувалися упродовж столiть. Стосовно поняття ВлнацiяВ» можна видiлити три концепцii: територiальну, етнiчну й етнотери-торiальну. Перша розглядаi нацiю як полiтичну спiльноту громадян, об'iднаних на засадах териВнторiального патрiотизму, друга тАФ як етнополiтичну спiльноту з видiленням прiоритетних прав для корiнного етносу порiвняно з iншими етнiчними групами, а третя тАФ як етнополiтичну спiльноту, що формуiться як за територiально-громадянВнським, так i етнiчним принципами. Нацiя на вiдВнмiну вiд етносу маi такi ознаки:

    1) наявнiсть спiльноi територii, а не тiльки символiчного зв'язку з нею;

    2) виникаi в перiод утворення централiзованих держав i формування спiльного ринку;

    3) формуiться як об'iднання рiзних етносiв на принципi територiального патрiотизму або етноВнкультурноi iдентичностi корiнного етносу;

    4) змагаiться за державу або функцiонуi в дерВнжавi, яка поширюi свою юрисдикцiю на всю териВнторiю;

    5) маi спiльну правову й економiчну систему;

    6) маi спiльну громадянську культуру.

    Нацiоналiзм розумiють як весь процес форВнмування нацii, нацiональний рух i нацiональну iдеологiю.

    Типологiзуготь нацiоналiзм за такими критерiяВнми: 1) ставлення до концепцii нацii; 2) засоби реалiзацii цiлей.

    Нацiональна меншина тАФ це етнiчна група, члени якоi мають спiльнi з корiнним етносом громадянськi права i право на реалiзацiю власноi етнокультурноi специфiки на державному рiвнi.

    Причини нацiональних рухiв пояснюють такi конВнцепцii: внутрiшнього колонiалiзму (зосереджуi увагу на економiчних чинниках); етноцистська (визначальними i етнокультурнi фактори); неоетноцистська (поiднуi рiзноВнманiтнi чинники тАФ полiтичнi, економiчнi, культурнi, психоВнлогiчнi).

    В Украiнi переважаi в теорii i практицi етнотерито-рiальна концепцiя, яка передбачаi формування нацii за теВнриторiально-громадянським i етнiчним принципами. ФорВнмування сучасноi украiнськоi нацii вiдбуваiться на засаВндах консолiдацii всiх суспiльних груп (етнiчних, соцiально-класових i релiгiйних) навколо нацiональноi iдеi у полiти-ко-державному, економiчному й етнокультурному аспектах.

    1. Основнi поняття

    Етнос тАФ сталий колектив людей, що склався в результатi природного розвитку на основi специфiчних стереотипiв свiВндомостi й поведiнки.

    Етнiчна група тАФ спiльнiсть людей, спорiднених або хоча б близьких за iсторичним походженням, етногенезом, моВнвою спiлкування, нинiшньою або минулою територiiю проВнживання, рисами матерiальноi i духовноi культури, звичаяВнми та iншими ознаками.

    Нацiя - сукупВннiсть людей, що маi власну назву, свою iсторичну теритоВнрiю, спiльнi мiфи та iсторичну пам'ять, спiльну масову, гроВнмадську культуру, спiльну економiку i iдинi юридичнi праВнва та обов'язки для всiх членiв.

    Нацiоналiзм - iдеологiчний рух за досягнення й утвердження незалежностi, iдностi iдентичностi нацii, полiтична iдеоВнлогiя з культурною доктриною в центрi.

    Самовизначення нацiй - вiльний вибiр етносом форми самовизначення, не виключаючи i входження до складу полiетнiчноi держави, при збереженнi своii державностi й суверенностi.

    Етнополiтика тАУ полiтика полiетнiчноi держави. Демократична держава ставить за мету гармонiзацiю взаiмовiдносин мiж етнiчними групами, а також мiж нацiiю тАУ державою в цiлому та етнiчними групами, що ii складають.

    Сепаратизм тАУ прагнення, рух за вiдокремлення, спрямований на усамостiйнення держави, нацiонально-державноi автономii, а також дiяльностi фракцii, партii, полiтичного угруповання тощо.

    1. Лiтература
    1. Полiтологiя: Пiдручник/РЖ.С. Дзюбко, К.М. Левкiвський, В.П. Андрущейка та iн.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.
    2. Основи полiтологii: Навчальний посiбник.-3-i вид., перероб. i доп. тАУ К.: Товариство тАЬЗнаннятАЭ, КОО, 1999.-427 с.
    3. Основи полiтологii: Навчальний посiбник/ Керiвник авт. кол. Ф.М. Кирилюк.-К.:Либiдь.1995.-336с.
    4. Полiтологiя: Навчальний посiбник/под ред.М.РЖ. Сазонова.-Харкiв.: тАЬФолiотАЭ,1998.

    Вместе с этим смотрят:

    Этнополитические конфликты
    Югославский кризис
    Audi A6
    Автомобилестроение в России до 1917 г