Демократия как идеал общественного строя

МРЖНРЖСТЕРСТВО ОСВРЖТИ УКРАРЗНИ

КИРЗВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМРЖЧНИЙ

УНРЖВЕРСИТЕТ

ВРЖННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМРЖЧНИЙ РЖНСТИТУТ

Реферат

З полiтологii

на тему:

тАЬ Демократiя, як iдеал суспiльного устрою i як реальнiсть тАЭ

ЕП -11

ВТЕРЖ КДТЕУ

Вiнниця 2000

РЖдея демократii, ii загальнолюдська сутнiсть усвiдомлюються й реалiзуються людьми упродовж усього iсторичного розвитку. Проте жодний з етапiв цього руху не може претендувати на завершенiсть. Адже демократiя тАУ це процес, i тому вона вiдмежовуiться вiд будь-якоi однозначностi.

Демократii, якi iснують нинi в захiдному свiтi, тiiю чи iншою мiрою грунтуються на принципах класичноi лiбеВнральноi демократii, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку полiтична думка знайшли в нiй форму органiзацii влади, яка найкраще покликана поiднати свободу, народовладдя i закон. РЖ це вiдображено в ii принципах.

Одним iз головних i забезпечення свободи громадян. Ця свобода маi два аспекти (Б. Констан). Полiтична свободатАФ право активно i безпосередньо брати участь у колективному здiйсненнi влади, тобто в публiчному життi. Саме це було притаманне республiкам Стародавньоi Грецii i Стародавнього Риму. Але маючи полiтичну свободу, людина не знала особистоi громадянськоi свободи, була повнiстю пiдпорядВнкована владi всього суспiльства.

Лiберальна демократiя на перший план ставить громаВндянську свободу, тобто повну незалежнiсть особистого життя iндивiда вiд полiтичноi влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканiсть особи, свободу совiстi, слова, зборiв, друку, мiсця проживання, заняття, господарськоi дiяльностi, приватноi власностi та iн.

Ядром свободи i особистi права. Полiтична свобода виступаi як засiб забезпечення громадянськоi свободи. Влада, що порушуi громадянську свободу, стаi тиранiiю i знижуi правомiрнiсть свого iснування. Звiдси висновок тАФ полiтична влада не повинна бути абсолютною, незалежно вiд того, хто ii здiйснюi тАФ монарх чи народ.

Лiбералiзм демократii означаi свободу особи, визнану i гарантовану державою. Громадськi сили можуть дiяти тiльки згiдно з законом, перед яким усi рiвнi. Це "правлiння через закони, а не через людей ". Передбачаiться юридичний контроль за виконанням законiв. У зв'язку з цим виникають два запитання. Перше тАФ хто повинен мати полiтичну владу, друге тАФ якi повиннi бути межi полiтичноi влади, незалежно вiд того, в чиiх руках вона знаходиться. Вiдповiдь на перше запитання привела до iдеi" демократii, вiдповiдь на друге тАФ до iдеi лiбералiзму, згiдно з якою держава, а в державi законодавча влада не можуть зазiхати на свободу особи, ii безпеку, власнiсть, свободу совiстi, слова тощо. В цiлому лiбералiзм i демократiя мають на увазi один одного, так само як тоталiтаризм i деспотизм.

Своiрiдне розумiння спiввiдношення лiбералiзму i демокВнратii знаходимо у Н. Боббiо. Вiн наводить двi iнтерпретацii поняття "свобода". Перша тАФ свобода як право людини не бути зобов'язаною здiйснювати певну дiю. Це передбачаi резервований за iндивiдом простiр, який не може бути нiким зайнятий тАФ нi iншими суб'iктами, нi державою ("заперечення свободи"). Друга тАФ свобода як обов'язок людей пiдкорятися тiльки законам, у розробцi яких вони самi беруть участь ("позитивна свобода"). Перша iнтерпретацiя, на думку Н. Боббiо, властива лiбералiзмовi, друга тАФ демократii.

Вiдповiдно у "лiберальнiй державi", хоча i залишаiться втручання публiчноi влади в справи суспiльства, та воно зведене до мiнiмуму. Демократична держава, вважаi Н. Боббiо, передбачаi передусiм поширення органiв самоупВнравлiння. Лiберальна держава не обов'язково i демократичВнною, а демократична тАФ лiберальною. Лiбералiзм детермiнуi межi влади та функцii держави. Демократiя першочергового значення надаi проблемi розподiлу влади.

Другою засадою лiберальноi демократii i принцип згоди i громадянського консенсусу. В його основi лежить iдея "суспiльного договору". Люди, вважав Б. Спiноза, свiдомо поступаються частиною своii природноi свободи i згоджуВнються пiдкорятися верховнiй владi i сукупнiй могутностi всiх, яка незмiнно перевищуi силу кожноi окремо взятоi людини. Дж. Локк пiдкреслював, що добровiльна полiтична спiльнiсть людей покликана надiйно забезпечити природнi права, рiвнiсть i свободу, захист особи та ii власностi. Бiльше того, як пiдкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей тАФ основа всякоi законноi влади. Вiдображенням цього i суспiльний договiр: кожна людина вiддаi свою особу пiд вище керiвВнництво загальноi волi i тим самим стаi ii учасником. Уся влада переходить до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенiтет належить народовi. Якщо природна свобода обмежена силою окремого iндивiда, то громадянська свобода, яка виникаi на грунтi суспiльного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рiвними в силу права i згоди.

РЖз двох попереднiх принципiв випливала вимога здiйснення подiлу влади. Ш. Монтеск'i писав, що полiтична свобода може бути виявлена лише там, де немаi зловжиВнвання владою. Для попередження цього необхiдно, щоб одна влада стримувала iншу. Коли ж законодавча i виконавча влада з'iднуються в одному i тому ж органi, не може бути свободи. Не може бути свободи i тодi, коли судова влада не вiдокремилась вiд законодавчоi i виконавчоi. РЖ настане кiнець усьому, якщо одна i та ж особа або орган, дворянський iй народний за своiм характером, здiйснюватиме всi три види влади.

Самого подiлу влад ще недостатньо для забезпечення суверенiтету народу. Потрiбнi вiдповiднi механiзми iх збаВнлансування i взаiмодii. Специфiка таких механiзмiв великою мiрою визначаi i рiзновиди демократичних режимiв.

Лiберальна демократiя не заперечуi безпосереднього воВнлевиявлення народу. Стосовно XX ст. маiться на увазi: надання виборчого права всiм громадянам, починаючи з раннього вiку; iмперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо пiдзвiтнi своiм виборцям, якi можуть вiдклиВнкати iх; однопалатнi народнi збори, якi на короткий час призначають виконавчi органи; вiдмова вiд принципу подiлу влад як такого, що вiддаляi владу вiд виборцiв; призначення адмiнiстраторiв iз числа народних обранцiв тощо. Проте найбiльш розвиненим i самостiйним РЖнститутом лiберальноi демократii i представницька демократiя, класична форма якоi тАФ парламент як виборчий представницький законодавВнчий орган.

Забезпеченню свободи повинна служити система противаг рiзних гiлок влади. Передбачаiться, зокрема, що дiяльнiсть уряду i представницьких органiв перiодично заперечуiться на засадах змагання. Таке забезпечення громадянського суверенiтету влади регулюiться правилами змагання, умови якого постiйно охороняються вiд порушень. Це зумовлюiться iснуванням багатьох партiй, покликаних узагальнювати рiзнi iнтереси i погляди, полiтизувати iх. Тобто демократiя на засадах громадянського консенсусу не виключаi протиборВнства. Вона надаi йому iнституцiональних форм.

Лiберальна демократiя заперечуi беззаконня. Суверенiтет народу здiйснюiться тiльки в межах, встановлених констиВнтуцiiю. Тому як синонiм використовуiться поняття "конВнституцiйна демократiя". Конституцiя узаконюi державнi органiзацiйнi iнститути, покликанi забезпечити реалiзацiю принципiв лiберальноi демократii. Такi державнi структури стабiльнi.

Але змiнюiться соцiальна структура, а ii складовi тАФ рiзнi соцiальнi групи, класи посiдають неоднакове мiсце в системi владних вiдносин; якiсь iз них i панiвними. Не залишаiться попереднiм конкретне бачення постулатiв лiбеВнральноi демократii, насамперед оптимального поiднання своВнбоди i демократii. Як зазначаi К. Ясперс, немаi остаточноi стадii демократii i полiтичноi свободи, при якiй усi були б задоволенi. Постiйно виникаi конфлiкт, коли iндивiд вiдчуваi обмеження, виходячи за межi гарантованих, рiвних для всiх можливостей, коли стримуiться вiльна конкуренцiя. Нiколи не буваi повнiстю задоволена воля до справедливостi. Проте коли пiд загрозою полiтична свобода, доводиться змиритися. Полiтична свобода завжди досягаiться цiною чогось i частВнково цiною вiдмови вiд важливих переваг особистого харакВнтеру.

Розвиток теорii демократii, ii збагачення i природним процесом. РЖ життiздатнiсть iснуючих конституцiйних демокВнратiй виявляiться в здатностi адаптуватися до цих змiн без зламу iснуючих базових iнститутiв. Йдеться про систему поправок до конституцii, можливiсть змiни виборчоi системи. i тут важливу роль вiдiграють полiтичнi партii, в тому числi опозицiйнi, рiзноманiтнi асоцiацii, групи тиску, iншi недержавнi полiтичнi утворення. Така стабiльнiсть базових дерВнжавних iнститутiв демократii i, разом з тим, наявнiсть налагоджених механiзмiв сприйняття i реалiзацii прийнятих громадськiстю нових концепцiй народовладдя i важливою умовою полiтичноi i загальноi стабiльностi вiдкритого сусВнпiльства.

Б. Гуггенбергер пiдкреслював, що центральною тезою цiii теорii i вiдповiдальне правлiння, уряд, здатний приймати рiшення i нести за них вiдповiдальнiсть. Отже, головне не стирання вiдмiнностей мiж правителями i пiдданими, а утворення реальноi основи для прийняття вiдповiдальних рiшень. Демократiя насамперед ставить за мсту створити умови i можливостi для чiткого втiлення принципу вiдповiВндальностi при меншiй увазi до принципу спiвучастi.

Такi основнi постулати лiберальноi, або класичноi, деВнмократii як унiверсальноi цiнностi, незалежноi вiд iснуючого суспiльно-полiтичного ладу, його iдеологiчних настанов. РЖнша справа, що постулати цiii демократii реалiзуються в конкВнретному суспiльствi, при певному спiввiдношеннi iснуючих у ньому полiтичних сил.

Саме завдяки унiверсальностi теорiя доктрини лiберальноi демократii здатна до саморозвитку. Дедалi бiльше вона набуваi характеру плюралiстичноi демократii, головною риВнжого якоi, на думку полiтологiв, i вiдкритий характер прийняття рiшень через представницькi органи влади. ПриВнчому цей процес на всiх рiвнях здiйснюiться за участю народних обранцiв. У свою чергу, народним масам вiдомi проблеми, якi обговорюються, i вони мають змогу впливати на процес прийняття важливих рiшень.

Проте багато сучасних полiтологiв не iдеалiзують таку демократiю, хоча вважають ii кращою i найбiльш справедВнливою формою правлiння, що будь-коли iснувала в цьому, завжди далекому вiд досконалостi, свiтi. К. Поппер, наприкВнлад, розглядаi ii як систему з найбiльшими можливостями для самовдосконалення. ОбТСрунтовуiться також положення про те, що лiберальна демократiя тАФ iдиний етично виВнправданий тип соцiального режиму, оскiльки сама держава не тiльки iснуi для своiх громадян, а й, згiдно з "гуВнманiстичною теорiiю справедливостi", забезпечуi iм свободу. Демократiя тАФ благо, тому що даi змогу тим, хто зазнав кривди, несправедливостi, змiнити правителiв, що припустиВнлися помилок.

Разом з цим К. Поппер захищаi лiберальну демократiю як найбiльш ефективний тип режиму тАФ за аналогiiю з умовами ефективностi наукових методiв. Так, прогрес у науцi вiдбуваiться шляхом висування смiливих гiпотез щодо iстинного стану справ i елiмiнацii помилок. При цьому експерти не застрахованi вiд помилок, а самi неосвiченi можуть бути потенцiйними джерелами iстини. Тобто поВнчаткiвець може бути у бiльш вигiднiй позицii щодо виявлення iстини, анiж досвiдчений експерт. Це ж повною мiрою стосуiться полiтики. Як i наука, вона не застрахована вiд помилок, прорахункiв тих, хто при владi. Тому думки простих громадян повиннi розглядатись як потенцiйне джеВнрело полiтичного критицизму. Подiбно до того як розвиток науки неможливий без демократii, наголошуi К. Поппер, так i в полiтицi демократiя виступаi як найбiльш дiiва форма правлiння.

З урахуванням нагромадженого досвiду i реального стану суспiльства визначаються умови функцiонування лiберальноi демократii. Вона вимагаi, на думку М. Дюверже, по-перше, максимального консенсусу мiж усiма партiями, незважаючи на РЗхнi розходження. Особливо необхiдно, щоб вони були згiднi спiвiснувати протягом тривалого часу. Якщо цього не буде, то кожна iз них намагатиметься, ставши правлячою, зловживати владою i нищити iншi партii, знищуючи тим самим плюралiзм. По-друге, передбачаiться, що боротьба класiв (як i рас, нацiй тощо, проте останнi менш можливi i мають менш загальний характер) не повинна переходити певноi межi чи тому, що нерiвнiсть i матерiальне гноблення ще занадто сильнi, чи тому. що усвiдомлення цiii нерiвносВнтi i гноблення не дуже загостренi, а тi, що iх зазнають, не мають ще засобiв боротьби. Вiн зазначаi, що сучасВнне суспiльство споживання можна вiднести до першого випадку.

Якщо мають мiсце i перший, i другий фактори, тобто коли матерiальне гноблення вiдносно невелике, а класова свiдомiсть така ж, то можливий значний соцiальний конВнформiзм, який теж загрожуi плюралiзмовi з iншого боку.

У захiдному свiтi нинi поширенi численнi концепцii демокВнратii. Всi вони тiiю чи iншою мiрою враховують характер суспiльства як постiндустрiального. Бiльшiсть полiтологiв виходить з того, що основною характеристикою демократii i вiдкритий характер прийняття рiшень через представницькi органи влади, тобто процес цей на будь-якому рiвнi здiйсВннюiться за участю обраних представникiв народу. Намагання представницьких органiв влади при розв'язаннi життiво важливих питань, спроби вирiшити iх бюрократичним шляВнхом, поза контролем народу та обраних ним представникiв сприймаються як несумiснi з демократiiю.

Дослiдження дали пiдставу теоретикам демократii зробити висновок, що iндивiд набуваi своi iдеi, цiнностi i мотиви в - групах i через взаiмодiю рiзних груп. З'ясувалося, що i в полiтичнiй сферi iндивiд реалiзуi себе тiльки через iдентиВнфiкацiю з групою. Таким чином у представницькiй демокВнратii iндивiд виявився вiдчуженим вiд реального полiтичного процесу i його полiтична участь стала опосередкованою.

У зв'язку з цим значну увагу до себе привертаi проблема участi в полiтичному процесi. Дж.Алмонд, С. Верба тлумачать ii як спосiб досягнення впливу в суспiльствi. Учасник процесу тАФ "звичайний громадянин", який хоче стати "впливовим громадянином". Взагалi для багатьох тАФ це епiзодичний акт вияву приватного iнтересу.

Полiтична участь як чинник владних вiдносин розцiнюВнiться неоднозначне. Однi полiтологи вважають, що розшиВнрення демократичноi участi тАФ це надiйний шлях легiтимiзацii полiтичноi влади, усунення насильства при розВнв'язаннi полiтичних проблем i надiйний засiб поставити у належнi рамки конкуренцiю мiж рiзними партiями. РЖншi вбачають у надмiрному розширеннi полiтичноi участi загрозу демократичним iнститутам. Вважають, що полiтичну участь громадян слiд звести до мiнiмуму, щоб зберегти знаряддя прийняття рiшень у руках тих, хто бiльш iнформований i ефективнiше пiдтримуi демократичнi цiнностi.

Викладена у працях Г. Ласкi, М. Дюверже, Р. Дарендорфа, Р. Даля плюралiстична концепцiя виходить з того, що сучасне захiдне суспiльство складаiться з рiзних взаiмоВндiючих страт. Вони виникають у результатi спiльностi тих чи iнших iнтересiв (професiйних, вiкових, матерiальних, духовних, релiгiйних тощо). Оскiльки цi iнтереси не антаВнгонiстичнi, то i вiдносини мiж стратами позбавленi антаВнгонiзмiв.

Для вiдображення спецiальних iнтересiв створюються вiдповiднi зацiкавленi групи тАФ "групи тиску". Це професiйнi спiлки, асоцiацii пiдприiмцiв, пацифiстськi та патрiотичнi органiзацii, релiгiйнi, спортивнi i культурнi об'iднання. Кожна "група тиску" дii в своiх власних iнтересах, а не керуiться якоюсь спiльною метою. Для задоволення iнтересiв соцiальних страт, якi вони представляють, "групи тиску" беруть участь у полiтичному життi, використовують загальне виборче право, право на об'iднання в полiтичнi партii i громадсько-полiтичнi органiзацii, намагаються одержати доВнступ до засобiв масовоi iнформацii з мстою формування вiдповiдноi громадськоi думки.

Прийняття урядом тих чи iнших полiтичних рiшень у таких умовах i результатом взаiмодii рiзних полiтичних сил, iх конкуренцii. У зв'язку з цим полiтична система розглядаiться як певний баланс сил мiж конфлiктуючими економiчними, професiйними, релiгiйними, етнiчними та iншими групами й асоцiацiями. Кожна з них впливаi на формування полiтики, проте жодна не маi монополii на владу. Вiдбуваiться дроблення полiтичноi влади мiж урядоВнвими i неурядовими iнститутами. Рiзноманiтнi громадськi iнтереси, в тому числi iнтереси трудящих, таким чином максимально враховуються. Вважаiться, що завдяки такому плюралiзмовi здiйснюiться народовладдя.

Така структура полiтичноi влади даi змогу групам, якi вважають, що здiйснювана полiтика не вiдповiдаi iхнiм iнтересам, домагатися обговорення iхнiх проблем з мстою перегляду i прийняття вiдповiдних полiтичних рiшень. ДерВнжава за цих умов покликана тiльки узгоджувати iнтереси рiзних груп населення, забезпечувати iм вiльну полiтичну конкуренцiю.

Вважаiться, що широке залучення освiчених громадян до полiтичного процесу, децентралiзацiя i контроль над прийВнняттям важливiших рiшень полiпшать перспективу досягненВння дiйсноi свободи i рiвностi або хоча б примирять iманентнi суперечностi цих понять у теорii i на практицi. РЖ це природно, оскiльки демократiя можлива лише за умови, що громадяни колективно формують полiтичнi альтернативи, а не просто реагують на полiтику, визначену без iхньоi участi.

Отже, йдеться про вiрнiсть центральнiй iдеi лiберальноi демократii тАФ здатностi простих людей управляти собою. Згiдно з теорiiю партисипiтарноi демократii, той, хто обраний до представницьких органiв, повинен виражати не своi думки з тих чи iнших питань полiтики, а думки людей, якi його обрали.

Оскiльки усвiдомлюiться неможливiсть у нинiшнiх умовах переходу до прямоi демократii, пропонуiться змiшана форма полiтичноi органiзацii, в якiй би поiднувалися елементи прямоi демократii з представницькою. Маiться на увазi, що демократiя участi повинна бути органiзована як "пiрамiВндальна система" з прямою демократiiю в основi i демокВнратiiю делегатiв на кожному рiвнi вище вiд основи (К. Макферсон). Висловлюiться думка про можливiсть виВнробити загальну волю на рiвнi робочого мiсця, комуни, товариства. На бiльш високому рiвнi ради делегатiв повиннi виступити й ролi посередникiв i формувати загальну волю. Лiдеровi пропонуiться обслуговувати iнтереси членiв орВнганiзацii, що висунули його, а отже, перебувати пiд жорВнстким контролем з боку громадськостi. Вирiшальним криВнтерiiм оцiнки лiдера i те, наскiльки його дii сприяють досягненню кiнцевоi мсти суспiльства (Дж. Вольф).

Однiiю зi спроб вийти з протирiч теорii плюралiстичноi демократii i сформульована Р. Далем теорiя полiархii тАФ множинностi центрiв влади, а отже, i елiтних груп у демократичному суспiльствi. Тобто маiться на увазi, що замiсть iдиного центру суверенноi влади повинна бути множиннiсть таких центрiв, жоден з яких 'не може бути повнiстю суверенним. Демократичною вважаiться система, в якiй влада дисперсна на противагу владi небагатьох тАФ диктатурi.

Доктрина полiархii виходить iз того, що, згiдно з вимоВнгами лiберальноi демократii, консенсус i полiтична рiвнiсть повиннi бути активними i такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володiти невiд'iмним правом формулювати i вiдкрито демонструвати, кому вiн надаi перевагу. Саме це збiльшуi i гарантуi можливiсть рiвностi в управлiннi суспiльством.

Р. Даль вважаi, що термiн "демократiя" придатний лише для характеристики iдеального стану суспiльства. Дiйсний стан системи, що наближаiться до iдеального стану тАФ то полiархiя. Звичайно, i така система не позбавлена вад порiвняно з демократiiю. Але вона краща, нiж безмежна влада бiльшостi, або влада елiти. Загалом, на думку Р. Дали, демократiя i автократiя тАФ це бiльш-менш теореВнтичнi утворення. У завершеному виглядi вони фактично нiде не були реалiзованi.

Поява рiзноманiтних концепцiй у межах основних поВнстулатiв лiберальноi доктрини демократii i одним iз свiдчень ii невичерпностi як найбiльш досконалоi форми органiзацii влади. Наголошуiмо на цьому у зв'язку з проблемами, якi постають в краiнах, що здiйснюють перехiд вiд тоталiтаризму до демократичного устрою.

Демократiя тАФ явище загальноцивiлiзацiйне (так як i сiм'я, нацiя тощо). Тому не може бути двох або трьох демократiй. РЖ подолання тоталiтаризму, по сутi, зводиться до вiдродження, з урахуванням культурних та iсторичних традицiй того або iншого народу, звичайних демократичних iнститутiв.

При всiх можливих збоченнях вiд провiдноi тенденцii (i небезпецi реставрацii тоталiтаризму) серед громадськостi дедалi бiльше утверджуiться розумiння унiверсальностi принВнципiв i цiнностей лiберальноi демократii. Усвiдомлення того, що демократiя тАФ це не тiльки традицiйний набiр принципiв парламентаризму, багатопартiйностi i плюралiзму. Це наВнсамперед реальне народовладдя. Останнi народжуiться тiльки тодi, коли демократiя виростаi знизу, а не нав'язуiться зверху, коли за кожним депутатом з iмперативним мандатом стоiть реально об'iднана спiльними iнтересами група людейтАФ самоврядний трудовий колектив, комiтет самоврядування мiкрорайону, об'iднання споживачiв, профспiлки та iн. А все це вимагаi вiдповiдноi полiтичноi, зокрема громадянськоi культури, формування справжнього громадянського суспiльВнства i багатьох iнших умов, що передбачаi чималих зусиль з боку полiтичних сил нацiонального вiдродження.

Використана лiтература:

Кириченко М.Г. Основи полiтологii. тАУ К.: Либiдь, 1995. тАУ 332 с.
Семкiв О.РЖ.Полiтологiя. тАУ Львiв: Свiт, 1994. - 592 с.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Полiтологiя. Навчальний посiбн. тАУ К.: Знання, 1999.

тАУ 426 с.

Вместе с этим смотрят:

Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска
Идеи правового государства и его основные признаки
Идеи Томаса Джефферсона о равенстве и свободе
Идейное содержание и истоки русского коммунизма