Запозичення зi схiдних мов в украiнському правописi

Реферат виконала студентка гр.ФМРД

Мiнiстерство освiти та науки Украiни

Одеський державний економiчний унiверситет

Одеса ОДЕУ 2003

Лексика сучасноi украiнськоi мови з погляду походження i неоднорiдною, що зрештою вiдбиваi складнiсть iсторичноi взаiмодii украiнцiв (та протоукраiнцiв) з рiзними етносами i складнiсть процесiв мiжмовноi взаiмодii. Загальновiдомо, що на формування лексичного складу украiнськоi мови значною мiрою вплинули запозичення зi схiдних мов. Якщо обмежитися простим перелiком, то, як свiдчать етимологiчнi дослiдження, в сучаснiй украiнськiй мовi i слова арабського, гебрайського, тюркського, iндо-iранського походження, i, коли добре пошукати, запозичення навiть з китайськоi (щоправда через тюркське посередництво, напр. жемчуг) та японськоi мов. Зрозумiло, що питома вага таких запозичень в украiнськiй лексицi не i однаковою i коливаiться у дуже широкому дiапазонi, починаючи вiд масивiв слiв тюркського походження, за якими стоять столiття iсторичних контактiв i якi вплинули на формування цiлих термiноcистем (див. [Халимоненко 1996], i закiнчуючи поодинокими японськими екзотизмами, як харакiрi та iкебана, що зтАЩявилися завдяки сучасним художнiм перекладам. Однак темою нашого розгляду i не самi по собi запозичення зi схiдних мов, але iхнiй правопис. РЖ хоча цей аспект також маi безпосереднi вiдношення до проблеми мовних контактiв, однак у центрi тут знаходяться питання вибору та кодифiкацii певних варiантiв графiчного оформлення запозичень, тобто проблеми лiтературноi норми.

Написання запозичень становить досить специфiчну проблему, недарма правила написання чужомовних слiв у правописних довiдниках здебiльшого формулюються окремо. Проте, якщо звернутися з цього погляду до украiнського правопису, то звертаi на себе увагу майже повна вiдсутнiсть зауважень щодо правил написання слiв, запозичених зi схiдних мов. Так, в останньому тАЬУкраiнському правописiтАЭ знаходимо лише одну спецiальну згадку з цього приводу про вживання (вiдповiдно до вимови) лiтери и тАЬу словах, запозичених зi схiдних мов, переважно тюркських: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз, кисет, кишлактАЭ [Украiнський правопис 1993, 101], а також поодинокi власнi назви, якi наводяться разом з iвропейськими iменами, наприклад, для iлюстрацii передачi g та h за допомогою украiнського г: Гiндустан, Магомет (поруч з Гренландiя, Грецiя, Йоганесбург, Горацiй), або ph та f за допомогою ф:Фiрдоусi (поруч з фартух, фонетика, Лонгфелло) [там само, 98тАФ99], що демонструi орiiнтацiю виключно на вiдтворення лiтер латинськоi графiки (тобто не береться до уваги, що слова схiдного походження часто повтАЩязанi насправдi зовсiм з iншими системами письма, напр., з арабським, як перськ. Фiрдоусi)1 i регулювання написання цих слiв незалежно вiд iхнього походження. Для порiвняння: у цьому ж правописi окремо наводяться правила передачi деяких нiмецьких, англiйських, голландських дифтонгiв, сполучень приголосних (англ. th, франц. ll та ill), обумовлюiться навiть передача довгих голосних в прiзвищах та iменах, запозичених з фiнськоi та естонськоi мов [там само, 103], не кажучи вже про окремi параграфи щодо правопису словтАЩянських прiзвищ та географiчних назв. Це звiсно не означаi, що написання таких запозичень i неврегульованим, адже орфографiчнi словники в своiх реiстрах докладно фiксують нормативнi написання слiв схiдного походження, що входять до основного лексичного складу украiнськоi мови, починаючи вiд алгебри та алмазу i закiнчуючи ярликом та ятаганом.

Отже, виникаi питання: чи свiдчить практична вiдсутнiсть правил графiчного вiдтворення слiв схiдного походження в украiнському зводi правописних рекомендацiй про те, що з iхнiм написанням взагалi не виникаi жодних проблем? На це питання доводиться вiдповiсти негативно. Проблеми правопису таких слiв iснують, оскiльки, по-перше, словниковий склад мови постiйно поповнюiться новими запозиченнями, по-друге, загальнi словники не можуть i не мають враховувати всю лексику, насамперед спецiальнi термiни, власнi назви та екзотизми, по-третi, iснують певнi варiанти написання, такi, наприклад, як брахман тАФ брагман, Сулейман тАФ Сюлейман, Шехерезада тАФ Шагразада, тощо тАФ i для чималоi частини цих i подiбних випадкiв вiдсутнi чiткi правила правописного вибору. Бiльше того, в контекстi сучасних правописних дискусiй i процесiв реформування украiнського правопису, якi значною, а може й визначальною мiрою спрямованi на перегляд написання слiв iншомовного походження (нагадаiмо про всiм вiдомi варiанти РДвропа тАФ Европа, мiфологiя тАФ мiтологiя, азiатський тАФ азiятський), ця проблема набуваi ширшого характеру, що спонукаi до розгляду сформульованоi теми у свiтлi певних загальнолiнгвiстичних положень.

Вiдомо, що лiтературна норма, також щодо питань правопису, i явищем двоiстим за своiю сутнiстю. З одного боку, це категорiя лiнгвiстична, оскiльки обумовлена будовою конкретноi мови, що принципово визначаi i обмежуi варiантнiсть мовних реалiзацiй. З другого ж боку, вона i явищем iсторичним i соцiокультурним. Цей останнiй аспект виявляiться у вiдборi i закрiпленнi мовних засобiв та правил (приписiв) щодо iхнього вживання, а також у сукупностi культурних значень (конотацiй): соцiальних, естетичних, полiтичних, iдеологiчних тощо. При нормативно-прескриптивному пiдходi до мови, на вiдмiну вiд пiдходу обтАЩiктивно-лiнгвiстичного, мовнi одиницi оцiнюються як правильнi, прийнятнi, естетичнi, тАЬсвоiтАЭ або, навпаки, невiрнi, невластивi данiй мовi, негарнi, тАЬчужiтАЭ, iншими словами iнтерпретуються у термiнах культури.

Вiдповiдно i поняття правопису припускаi подвiйне витлумачення тАФ нормативне (культурно-iсторичне) та власне лiнгвiстичне. Правопис, по-перше, це кодифiкованi, закрiпленi у нормативних словниках та спецiальних зведеннях правила оформлення мови на письмi. У цьому розумiннi правопис i документом, свiдченням iсторичного характеру, i водночас явищем культури. Поява таких правил для кожноi лiтературноi мови i значущою подiiю, яка фiксуi досягнутий високий ступiнь розвитку лiтературноi мови. Водночас лише з появою правописних кодексiв поняття орфографii набуваi адекватного змiсту.

З другого боку, обтАЩiктивно-лiнгвiстичне розумiння орфографii вiдсилаi не до конкретних правил написання, а до засад, на яких побудоване графiчне оформлення звукових мовних знакiв у конкретнiй мовi2 . Слiд пiдкреслити, що поняття правильного написання застосовуiться лише у тих випадках, коли можливi два або бiльше варiантiв графiчного оформлення слова, тобто наявна ситуацiя вибору (саме такий змiст термiна орфограма, вiдомого також зi шкiльного викладання). У разi, коли у того, хто пише, не виникаi проблеми вибору щодо писемного запису звукiв мовлення, не виникаi i проблеми орфографiчного врегулювання. Для украiнськоi мови це тi випадки, коли всi фонеми перебувають у сильнiй позицii (пор. напр., написання тюркiзмiв табун, гарбуз тощо, або запозиченого за тюркським посередництвом перського за походженням слова туман). Тодi ж, коли вибiр можливий, формулюiться орфографiчне правило, вiдповiдно до загальних принципiв конкретного правопису. У сучасних орфографiях (у мовах iз звуко-буквеними системами письма) лiнгвiсти вирiзняють як основнi три правописнi принципи: фонетичний, морфологiчний (фонематичний) та традицiйний (iсторико-етимологiчний) i, вiдповiдно до розглядуваноi мови, визначають, який з цих принципiв i у нiй провiдним. При фонетичному принципi правопис вiдбиваi позицiйнi чергування фонем, тобто фонеми у сильних та слабких позицiях позначаються рiзними лiтерами (напр. в украiнськiй мовi написання префiкса з як с перед глухими к, п, т, х, ф: сказати, спитати, i як з перед рештою приголосних). Загалом, вiн найповнiше передаi вiдповiднiсть мiж звуком та лiтерою (наскiльки це принципово можливо, див. нижче) i як основний орфографiчний принцип характерний переважно для лiтературних мов з недавньою традицiiю. При морфологiчному, або, в iншiй термiнологii, фонематичному принципi правопису, позицiйнi чергування фонем не вiдбиваються, фонеми, що перебувають у слабких позицiях, позначаються тими самими лiтерами, що й фонеми у сильних позицiях (нагадаiмо шкiльне правило перевiрки напису ненаголошених пiд наголосом), завдяки чому зберiгаiться графiчна одноманiтнiсть морфеми. Нарештi,у традицiйнiй орфографii йдеться про умовнi, такi, що iх не можна тАЬперевiрититАЭ, традицiйно закрiпленi написання (часто на етимологiчних пiдставах).

У правописi сучасноi украiнськоi мови використовуються, хоча й у рiзному обсязi, всi названi засади, але питання визначення його провiдного принципу досi залишаiться дискусiйним. Найбiльш обТСрунтованою на сьогоднi виглядаi думка про визначальнiсть для украiнського правопису фонематичного (фонемного, або ще iнакше, морфологiчного) принципу. Як зауважуi з цього приводу РЖ.Р.Вихованець (який висуваi це положення й аргументовано його обстоюi), тАЬФонемний принцип украiнського правопису i найважливiшим i найпоказовiшим, забезпечуючи на письмi вiдтворення iнварiанта (або узагальненого, не залежного вiд звукових чергувань звукотипу), а не розмаiття звуковоi варiантностiтАЭ(видiлено мною тАФ Г.Я.) [Вихованець 1997, 176]. Слiд зазначити, що навiть за наявностi дискусiйних моментiв, в усiх випадках загальноприйнятою i думка про вiдносно незначну вагу в украiнськiй орфографii традицiйного принципу написання. Але правопис запозиченоi лексики не вкладаiться до цiii тенденцii. Адже значна кiлькiсть здавна засвоiних запозичених лексем в украiнськiй мовi графiчно оформлюiться саме за традицiйним принципом. Однак коли йдеться про написання новiших запозичень, зокрема й тих, що зтАЩявляються нинi, iнколи просто на очах, врахування загальноi орiiнтацii украiнського правопису на фонемне (морфологiчне), а не фонетичне написання може виявитися значущим (хоча це не вiдмiняi традицiйних пiдстав написання iншомовноi лексики)3 .

РЖснування вiдмiнних правописних принципiв ТСрунтуiться на вiдмiнностях структурноi будови конкретних мов (фонологiчноi та граматичноi), а також спричиняiться дiiю позалiнгвiстичних культурно-iсторичних чинникiв, що впливають на становлення орфографiчноi норми. Проте це явище маi i бiльш загальнi семiотичнi пiдстави, обумовленi вiдсутнiстю iзоморфiзму мiж акустичною та графiчною манiфестацiями мови [Вардуль 1977, 56]. РЖ хоча ця проблема й досi належить до спiрних, останнiм часом лiнгвiсти дедалi бiльше приймають тезу про те, що звукова та писемна мови тАЬвиступають як рiзнi семiологiчнi системи у межах вербальноi дiяльностiтАЭ [Амирова 1985, 43] (пор. також: [Успенский 1996]). Прийняття цього положення дозволяi несуперечливим чином пояснити семiотичну сутнiсть явища орфографii: як вiдзначено вище, про орфографiю, чи правопис, тобто тАЬправильне написаннятАЭ у власному розумiннi, йдеться лише тодi, коли постаi проблема вибору з кiлькох можливих графiчних оформлень мовноi форми, а ця варiативнiсть, у свою чергу, i наслiдком принциповоi неможливостi встановити однозначнi в усiх випадках вiдповiдностi мiж звуковими та графiчними одиницями. Ми не торкаiмося тут варiативностi на звуковому рiвнi, а пiдкреслюiмо лише, що акустична та писемна норми не мають аналогiчноi структури. Якби це було б не так, то, як зазначаi Й. Вахек,тАЬкожний функцiонально значущий акустичний елемент повинен був би мати власний графiчний еквiвалент у письмовiй формi, i навпаки. Однак практично це абсолютно неможливо. Добре вiдомо, що величезному багатству акустичних засобiв усноi норми протистоiть обмежена кiлькiсть оптичних засобiв, що iх маi писемна норматАЭ [Вахек 1967, 529]. Справа ускладнюiться ще бiльше, коли йдеться про писемне вiдтворення iншомовних запозичень. Адже при правописi запозичень ми маiмо справу не з переведенням акустичних одиниць у графiчнi в межах тiii ж самоi мови, а з вiдтворенням графiчними засобами однiii мови звуковоi (або, рiдше, писемноi) форми слiв iншоi мови. Усе це мiж iншим, по-перше, означаi, що пiд час вiдбиття на письмi слiв iншомовного походження кiлькiсть принципово можливих графiчних варiантiв (порiвняно з писемним вiдображенням питомоi лексики) збiльшуiться, а по-друге, зайвий раз нагадуi про засадничу умовнiсть поняття адекватного графiчного вiдтворення, тобто про конвенцiйнiсть, релятивнiсть поняття правописноi правильностi. Цей загальнолiнгвiстичний факт у мовних нормалiзаторiв, якi за родом своii дiяльностi схильнi (а можливо й повиннi) абсолютизувати поняття мовноi норми, також i правильного написання, часто залишаiться поза межею усвiдомлення.

Якщо звернутися до реальних процесiв появи у мовi вiдмiнних варiантiв вимови та написання запозичених слiв, то вони переважно пояснюються особливостями перебiгу мовних контактiв. Хронологiя та характер цих контактiв позначаються на фонетичному й графiчному вiдтвореннi запозичених одиниць. Як вiдомо, запозичення з необхiднiстю мають бути адаптованi мовою-рецептором вiдповiдно до iснуючих у нiй структурних обмежень4 . При цьому найчастiше iснують декiлька варiантiв можливого пристосування, що визначаються такими чинниками, як усний або писемний шлях запозичення, а також роль мови-посередницi, коли запозичення приходить непрямим шляхом. Вiдомими i приклади, коли одне й те саме за походженням слово приходить у мову рiзними шляхами, тобто фактично запозичуiться двiчi, в результатi чого у мовi зтАЩявляються два рiзних слова, iнколи з абсолютно вiдмiним планом вираження (а в деяких випадках i планом змiсту). Як iлюстрацiю наведемо слова алмаз i дiамант, якi на рiвнi глибинноi етимологii зводяться до одного й того самого етимона, проте прийшли до украiнськоi мови зовсiм рiзними шляхами. Так, алмаз тАУ це запозичення з тюркських мов: тур. elmas, татар. алмас, а тюркськi слова становлять у свою чергу запозичення з арабськоi мови. Арабське ж almas тАЬалмазтАЭ, що осмислюiться тепер на ТСрунтi арабськоi мови як сполучення артикля al та iменника mas, походить вiд гр. , род.в.  тАЬдiамант; твердий метал, сплавтАЭ (пор. рос. адамант). Натомiсть дiамант (з фонетичними варiантами диямент, дiямент, староукр. дыяментъ, дiаментъ) i запозиченням iз середньолатинськоi мови (diamas, знах. вiдм. diamantem), що зводиться до того ж гр.  [ЕСУМ РЖ, 62; П, 83 ]4a.

Наскiльки звивистими можуть бути шляхи запозичень, а також умовнiсть поняття лексики схiдного походження iлюструi, напр., етимологiя слова лембик тАЬчавун (посуд); реторта; перегiнний кубтАЭ (для нього фiксуiться також форма алембик; пор. рос. дiал. алембик тАЬшолом, ковпак перегiнного пристрою; малий перегiнний пристрiйтАЭ), запозиченого усним шляхом з польськоi мови (польськ. alembik), до якоi, в свою чергу, воно потрапило через посередництво французькоi та iспанськоi (фр. alambic, iсп. alambique) з арабськ. al-ambik тАЬкубок, посудина для перегонкитАЭ. Проте й арабське слово вважаiться запозиченням, на цей раз з грецьк.  тАЬкубок; шолом; ковпак перегiнного кубатАЭ, що повтАЩязане з  тАЬкрай щита; опуклiстьтАЭ та  тАЬвиступ, пiдвищеннятАЭ. У цьому мiсцi розгалуженi паралелi, наведенi далеко не в повному обсязi, несподiвано описують коло, яке нагадуi складне i небезпечне сальто без лонжi, i перед нами вже укр. амвон (амбон, амбона) тАЬпiдвищення в церквi, з якого читають проповiдiтАЭ, запозичене з грецькоi у давньоруський перiод [ЕСУМ РЖ, 67; III, 219 ]. При цьому, як вiдзначаi Фасмер, форми з мбслiд вважати народними (тобто, додамо, результатом фонетичноi адаптацii в усному мовленнi; пор. зафiксовану вже в РЖпатiiвському лiтописi форму онбонъ), а з сполученням мв тАФ ознакою вченоi (книжноi) вимови [Фасмер РЖ ,76].

Цi приклади не тiльки нагадують про примхливi шляхи, якими мандрують слова та поняття, вiдбиваючи складнi особливостi контактiв мiж народами, а й пiдкреслюють набагато прозаiчнiший, проте не менш важливий з лiнгвiстичного погляду факт тАФ варiативнiсть у вимовi i, вiдповiдно, написаннi запозичень i, радше, правилом, а не прикрим винятком, причому залежить вона вiд дii багатьох чинникiв, якi не завжди можна однозначно визначити. З цього погляду особливий iнтерес становить iсторiя варiантiв слiв брахман тАФ брагман тАФ брамiн тАФ рахман, оскiльки ii ми можемо простежити вiдносно повно, крiм того вона даi можливiсть безпосереднього виходу на сучаснi проблеми правописноi кодифiкацii.

Давньоiндiйський термiн brahmбn-, до якого зрештою зводяться украiнськi позначення, у давнiй РЖндii позначав соцiальний ранг жрецiв (brahmanб-), тобто належав, поряд iз назвами ksatriyam тАФ тАЬвоiнитАЭ, vбisya- тАФ тАЬземлеробитАЭ, а також sudra- тАФ тАЬшудритАЭ (спiввiднесенi з ремiсниками) до ключових термiнiв соцiальноi структури Давньоi РЖндii [Гамкрелидзе, Иванов 1984, П, 788;789, прим. 13]. Втiм точне значення цього слова та його походження, як вiдзначаi Емiль Бенвенiст, викликали тривалi дискусii, ще й досi не завершенi. Аналiз форми та значення слова brбhman становить одну з найсуперечливiших проблем iндоiвропейськоi етимологii (див.: [Pokorny 1959, 154]. Слiд зазначити, що саме Е. Бенвенiст найдокладнiше розглянув iсторiю та етимологiю цього слова в своiму вiдомому Словниковi iндоiвропейських соцiальних термiнiв [Benvenist 1969, I, 282тАФ285]. Вiн зауважив, що насправдi тут йдеться про два давньоiндiйських слова, що розрiзнялися за граматичними характеристиками та наголосом i мали рiзне значення: brбhman (середнього роду з наголосом на першому складi) та brahmбn (чоловiчого роду з наголосом на другому складi), при цьому перемiщення наголосу з кореня на суфiкс, згiдно iз змiсторозрiзнювальною функцiiю iндоiвропейського тонового наголосу, вiдповiдаi розрiзненню мiж iменем дii та назвою дiяча, тобто перша форма позначаi предмет, а друга тАФ людину. Таким чином, brahmбn буквально це тАЬлюдина, що надiлена brбhmanтАЭ. При цьому поняття brбhman у Гiмнах Ригведи маi надзвичайно велику кiлькiсть значень тАФ це i мiстична сила, i таiмничий поштовх, але також i гiмн, i релiгiйний обряд. Розглядаючи численнi етимологiчнi версii, Е.Бенвенiст, з метою прояснення первiсного змiсту цього термiна, звертаiться до давньоперс. brazman-, яке, на його думку, належить до сфери культу i означаi тАЬвiдповiдна форматАЭ, тАЬритуал при вiдправленнi цього культутАЭ. Таке саме значення вiн реконструюi i для санскр. brбhman, зауважуючи, що рiзнi значення фiлософського та мiстичного характеру це слово набуло пiзнiше [там само, 285]. Вiдповiдно brahmбn тАФ це жрець, виконавець ритуалiв, священих обрядiв. Зазначимо, що вiдомий iндолог С.Ф. Ольденбург, говорячи про звтАЩязок назви брахманiв iз мiстичним поняттям брахма тАФ тАЬвсесвiтня душатАЭ i Брахма тАФ назва божества, одна з головних постатей iндiйського пантеону, також вiдзначав, що первiсно брахмани були, очевидно тАЬжрецi тАФ посередники мiж людьми та богамитАЭ [Ольденбург 1991, 35].

До украiнськоi мови розглядуване слово прийшло доволi рано, ще за часiв Киiвськоi Русi. Поява його повтАЩязана з вiдомою тАЬОлександрiiютАЭ тАФ повiстю про Олександра Македонського, створеною в Олександрii, очевидно, невдовзi по його смертi у II тАФ III ст. н.е. i неправильно приписувану племiнниковi Аристотеля Калiсфену. Вважають, що переклад цiii повiстi зтАЩявився у Киiвськiй Русi вже в ХРЖ тАФ ХII ст. i, можливо, саме тут його було виконано. Внаслiдок цього у мовi давньоруського перiоду зтАЩявилося i поширилося слово рахмане, врахмане тАФ множина для тАЬбрахманитАЭ з грецьк.  тАЬбрахманитАЭ [Фасмер 1987 III, 449тАФ450]. Ще одне джерело цього слова тАФ це апокрифiчне тАЬХодiння ЗосимитАЭ. Надалi в украiнськiй мовi слово рахман, рахманин набуло значення тАЬжитель казковоi краiни; праведний християнин; жебрактАЭ, рахманний тАЬтихий, сумирнийтАЭ (пор. рос. рахманный тАЬлiнивий; кволий, недолугий; тихий, сумирний; дивнийтАЭ) [там само, 449]5. Це питання розглядав свого часу А.П.Ковалiвський у звтАЩязку з дослiдженням звтАЩязкiв зi Сходом у Надднiпрянщинi дотатарськоi доби, звернувши спецiальну увагу на слово рахмани i народнi уявлення про них [Ковалiвський 1995тАФ1996, 157тАФ158]. Наведенi ним вiдомостi важливi не лише з iсторико-етнографiчного погляду, але й дозволяють, на нашу думку, несуперечливим чином пояснити тАЬпоганськутАЭ i тАЬхристиянськутАЭ складову у значеннi цього слова (пор. фразеологiзм на рахманський Великдень). Проте повернiмося до орфографiчноi проблематики. Отже, наведенi данi свiдчать, що первiсно слово на позначення брахманiв було запозичене в украiнську мову за посередництвом грецькоi, чим, зокрема, пояснюiться закономiрний у цьому випадку варiант з х, початкове в в одному з давньоруських написань (для передачi грецьк. у вiзантiйському читаннi), а також вiдпадiння цього в внаслiдок фонетичноi адаптацii на словтАЩянському ТСрунтi. Щодо повiстi тАЬОлександрiятАЭ, то, як зауважуi А.П.Ковалiвський, тАЬвiдомi пiзнiшi украiнськi переклади й копii другоi половини 16 вiку й данi 17тАФ18 вiкiв з захiдних мовтАЭ [там само, с. 157]. Це не виключаi, що слово на позначення брахманiв могло бути запозичене в украiнську мову ще раз, але вже в iншому, латинiзованому виглядi, тобто з початковим б i, можливо, з г на мiсцi лат. h (пор. польськ. brahman), хоча конкретних даних щодо цього в нас немаi. Слiд згадати також i про варiант брамiн, що напевно зтАЩявився не ранiше, нiж наприкiнцi ХРЖХ ст. з французьк. bramine (можливо, за росiйським посередництвом). В усякому випадку, всi цi данi свiдчать, що жоден з варiантiв (фонетичних та графiчних): брагман, брахман, брамiн та рахман не i тАЬнеправильнимтАЭ, якщо розглядати iх пiд кутом зору суто лiнгвiстичних чинникiв тАФ усi вони лiнгвiстично обумовленi, а не випадковi. Однак з погляду вимог сучасноi норми лiтературноi мови, орфографiчноi та орфоепiчноi, нам доводиться робити мiж ними вибiр.

Для опису того, як саме цей вибiр може здiйснюватися i якi чинники на нього впливають, доцiльно ще раз звернутися до дослiдження А.П. Ковалiвського, проте вже не як до науковоi розвiдки, але як до iсторичного документа, в якому проблема фонетичних та графiчних варiантiв оформлення розглядуваного запозичення брахман виходить, так би мовити, на поверхню. Важливо, що даний текст тАФ це пiдготовлена до друку В.С.Рибалкiним публiкацiя архiвних матерiалiв працi початку 60-х рокiв, причому наведена без правописних виправлень. Таким чином, ми можемо орiiнтуватися на автентичнi правописнi варiанти, вживанi А.П.Ковалiвським. Отже, дослiдник пише: тАЬВ украiнському фольклорi цi брагмани звуться рахманамитАЭ (розрядка моя тАФ Г.Я.) [там само, 157]. Проте написання брагмани (у даному випадку слово мови опису або метамови, яке вживаiться як нормативно-лiтературне, на вiдмiну вiд тАЬфольклорноготАЭ рахмани), хоча й переважаi, послiдовно не витримуiться. Вже на наступнiй сторiнцi ми бачимо написання брахмани, щоправда в цитатi з памтАЩятки, але наведенiй у перекладi сучасною украiнськоi мовою [там само, с. 158]. Таке варiювання може залишитися незрозумiлим, якщо не згадати про те, що на початку 60-х рр. нормативним вважалося написання брахман (власне таким, згiдно з Орфографiчним словником 1994 р., воно залишаiться й досi). На цьому тлi перевага, яку А.П.Ковалiвський вiддаi написанню брагман, виглядаi значущою як акт свiдомого вибору. Загалом, за свiдченням Я.Дашкевича, для Ковалiвського було характерне тАЬнешанування накиненого з гори офiцiйного правописутАЭ [Дашкевич 1995тАФ1996, 35]. Проте це нешанування виявлялося, так би мовити, не суцiльно, i не так послiдовно, а лише в окремих моментах, виборi деяких варiантiв написання, якi могли сприйматися як символи вiдштовхування вiд радянського офiцiозу. Очевидно невипадково, що за такi символи могли правити написання з правопису 1928 року, брутально вiдмiненого у 1933 р. РЖ дiйсно, варiант брагман (i Брагма) знаходимо у вiдомому правописному словнику Голоскевича, в якому, починаючи з видання 1930 року i в наступних виданнях, що здiйснювалися репринтом з нього вже в дiаспорi, було найповнiше (хоча й не в усьому послiдовно) зафiксовано правила правопису 1928 р. Показово, до речi, що в цьому словниковi варiант брамiн наводиться як неправильний, а брахман взагалi не згадуiться [Голоскевич 1994]6. Проте щодо тексту А.П. Ковалiвського можливе й iнше пояснення. Не виключено, що вiн, як сходознавець, мiг орiiнтуватися безпосередньо на санскритську форму brahmбn i пiдiбрати до неi найближчий за звучанням украiнський вiдповiдник.

РЖ саме в звтАЩязку з цим моментом ми переходимо до останньоi тези нашоi статтi, яка полягаi в тому, що принципи украiнського написання запозичень зi схiдних мов у ХХ столiттi кардинально змiнюються. Це по-перше, i наслiдком появи обовтАЩязкових, тобто кодифiкованих правил украiнського правопису (починаючи з виходу в свiт у 1921 р. тАЬНайголовнiших правил украiнського правописутАЭ i продовжуючи наступними правописними зведеннями) тАФ адже при всiх складних i надзвичайно загострених правописних колiзiях та культурних конфлiктах, повтАЩязаних з iснуванням двох правописiв (умовно кажучи, тАЬматериковоготАЭ та тАЬдiаспорноготАЭ, щоб уникнути оцiнних епiтетiв) тАФ при всiх цих складнощах з цього моменту рiвень нормалiзацii украiнського стандарту пiднiмаiться на принципово новий щабель. По-друге, у ХХ столiттi зтАЩявляiться ще один не менш важливий чинник тАФ це поява наукового сходознавства i поява в Украiнi людей, що практично володiють схiдними мовами в результатi спецiального навчання. Цей фактор дозволяi власне з цього моменту здiйснювати безпосереднi запозичення книжного характеру зi схiдних мов, чи то в процесах художнього перекладу, чи то в наукових розвiдках. Адже пiд час мовних контактiв контактують не мови, а люди, що володiють ними. Таким чином, на перебiгу мовних контактiв безпосередньо позначаiться характер двомовностi [Вайнрайх 1979], що значно вiдрiзняiться у випадку практичного (стихiйного) бiлiнгвiзму при усномовнiй взаiмодii, i при наявностi достатньоi кiлькостi двомовних або багатомовних людей, якi пiдтримують традицiю книжноi фiлологiчноi освiти.

На нинiшньому етапi розвитку правописних колiзiй в Украiнi у написаннi iншомовних схiдних запозичень книжного характеру спостерiгаються двi тенденцii. По-перше, це введення нових запозичень (таких назв досить небагато, тут можна згадати насамперед новi для нас реалii мусульманського свiту, що зтАЩявляються на шпальтах газет та журналiв: джихад, ваххабiти) або пропозицii щодо нових варiантiв не остаточно кодифiкованих назв (периферiйних на цей час для лiтературноi мови екзотизмiв, не надто поширених власних iмен, зокрема iмен лiтературних героiв, що не входять до так званих прецедентних текстiв культури, напр. Шагразада замiсть ранiших (зафiксованих у словнику Голоскевича [Голоскевич 1994, 439, 441]) Шехерезада та Шахразада7) з орiiнтацiiю на якомога бiльше наближення до оригiналу. По-друге, це спроби перегляду усталених написань вiддавна засвоiних та всiм вiдомих слiв, що входять до основного словникового складу украiнськоi мови (наприклад, пропозицiя змiнити написання слова Аллах на Аллаг пiд приводом того, що кiнцевий звук в арабському оригiналi цього слова бiльш адекватно передаiться украiнським г, а не х)8. Подiбнi спроби вiдбуваються у рiчищi сучасноi тенденцii до перегляду лiтературноi норми (пор.: [Яворська 1997] ).

Введення новоi запозиченоi лексики, тобто оформлення iншомовних слiв на сучасному рiвнi, рiвнi розвинутоi лiтературноi мови, регулюiться принципами так званоi практичноi транскрипцii, тобто записом iншомовних слiв графiчними засобами мови-рецептора, у нашому випадку тАФ засобами украiнського алфавiту, з урахуванням вимови запозичуваних слiв i правил читання, що iснують в украiнськiй мовi. При цьому практична транскрипцiя, на вiдмiну вiд науковоi транскрипцii та транслiтерацii не припускаi використання додаткових знакiв, тобто маi здiйснюватися виключно засобами украiнського алфавiту. Звичайно йдеться не про спецiальнi тексти, а про правопис запозиченоi лексики, тобто одиницi, що вводяться до лексичного складу украiнськоi мови. З цього погляду намагання зберегти спецiальнi позначки при передачi власних iмен у текстах художнiх перекладiв (напр., написання МастАЩуд замiсть Масуд) можна було б вважати небажаним. Загалом слiд враховувати, що практична транскрипцiя зорiiнтована не так на тАЬтрансфонетизацiютАЭ, як на тАЬтрансфонемiзацiютАЭ (пор.: [Успенский 1996]), що вiдповiдаi i визначальному принциповi украiнського правопису (див. вище). Проте поява графiчних варiантiв написання запозичень, iхнi тАЬрозмноженнятАЭ вiдбуваiться нинi в руслi власне трансфонетизацii, спрямованоi на вiдтворення звукового образу слова-оригiналу. Не завжди враховуiться також, що практична транскрипцiя обмежуiться iснуючими в мовi-рецепторi правилами читання. Напр. арабськ. fiqh тАЬмусульманське правознавствотАЭ у текстi художнього перекладу передаiться як фикг, хоча для сполучення кг у позицii абсолютного кiнця слова в сучаснiй украiнськiй мовi не дiють жоднi правила переходу тАЬвiд лiтери до звукатАЭ9.

Пiд час вибору орфографiчного варiанта доцiльно враховувати ще один чинник, який, наскiльки нам вiдомо, у працях загального характеру спецiально не вiдзначаiться, хоча вiн добре вiдомий практичним перекладачам, особливо з китайськоi мови. Йдеться про те, що за всiх намагань якомога бiльше наблизитися до вимови оригiналу слiд уникати таких випадкiв, коли запозичення внаслiдок такого прагнення до точностi починаi наближатися за своiм графiчним виглядом чи то за вимовою до вже iснуючого у мовi слова з негативними асоцiацiями. Тому невдалою i неприйнятною i, скажiмо, пропозицiя (у межах сучасних правописнихдискусiй) передавати англ. know-how як нов-гав. Так само сумнiвною виглядаi спроба редакторського виправлення iменi хана Хулагу на фонетично ближче ГулаТСу. Адже графема ТС у переважнiй бiльшостi випадкiв не виконуi змiсторозрiзнювальноi функцii (пор. iнтелiгенцiя та iнтелiТСенцiя), тому написання ГулаТСу викликаi неуникненнi асоцiацii iз сумнозвiсним Гулагом (особливо в контекстi граматичноi омонiмii, в якому ми це написання й зустрiли: До тiii краiни багато разiв приходили i грабували ii татари ЧинТСiз-хана, i татари ГулаТСу).

Нарештi, в нових виданнях iсторичного характеру зустрiчаються приклади, коли змiнюiться графiчна передача iменi вiдомоi з iсторii постатi, i тодi Сулейман РЖ Пишний (саме так пише його iмтАЩя у своiй тАЬРЖсторii ТуреччинитАЭ А. Кримський, i в такому ж виглядi воно зустрiчаiться i в iнших джерелах, наприклад в украiнському перекладi тАЬРЖсторii запорiзьких козакiвтАЬ Д.РЖ. Яворницького) постаi як Сюлейман РЖ. З цього приводу можна зауважити, що загалом варiанти написання тих самих за походженням власних iмен i принципово припустимими (пор. англ. Блейк i Блек), проте коли йдеться про iсторичнi постатi (та особливо географiчнi назви) справа виглядаi вже iнакше. У цих випадках, як показуi у своiй змiстовнiй працi В.А.Успенський, рiзне написання повтАЩязуiться з вiдмiнними конотацiями, зрештою формуючи рiзний змiст (сигнiфiкат) назви, та вiдбиваючи тАЬвплив полiтичноi точки зору на вибiр iменiтАЭ [Успенский 1996, 613].

Цiкавими i приклади, коли подiбний ефект досягаiться з намiром. Варто навести зовсiм недавнiй факт, коли для назви iзраiльського мiста Хеврон (наведене написання якого вiдповiдаi сучаснiй вимовi в iвритi i до того ж саме в такому виглядi зафiксоване в украiнських перекладах Святого Письма), було обрано варiант графiчного оформлення Геброн, який етимологiчно вiдповiдаi англiйському написанню назви цього мiста Hebron10 . Таке нетривiальне вирiшення, тобто навмисне звернення до мови-посередницi, дозволило авторовi статтi, присвяченоi сучасним полiтичним питанням, певним чином обтАЩiктивiзувати виклад, вiдсторонюючись вiд проблеми спiрних територiй. Цей випадок ще раз пiдтверджуi тривкий звтАЩязок графiчних та орфографiчних засобiв iз складним комплексом iсторико-культурних значень, у контекстi яких проблема вибору варiанта написання постаi як проблема пiдкреслення бажаних етнокультурних дистанцiй11.

Василь РЖванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова i нацiя. тАУ Дрогобич: Видавнича фiрма тАЬВiдродженнятАЭ, 1994.

Мацько Л.РЖ., Сидоренко О.М. Украiнська мова. Усний та письмовий екзамени: Навчальний посiбник. тАУ К.: Либiдь, 1992.

3. Найдорожчий скарб. Слово про рiдну мову/ Упоряд. В.РЖ. Лучук. тАУ К.: 1990.

Вместе с этим смотрят:

"РЖсторiя РусiвтАЭ тАУ виразник полiтичних поглядiв автономiстiв

9 сочинений для 9 класса /english/

A Farewell to Arms

A history of the english language

About England