Агатангел Крымский

Агатангел Юхимович Кримський

I

Вiсiмдесятi i дев'яностi роки XVII ст. були дуже бурхливими в Туреччинi, в Криму i Украiнi. Це часи початку розпаду Османськоi iмперii - "Великий згон" на правобережжi Украiни 1680-х рр. Кримськi походи гетьманiв РЖвана Самойловича 1687 р. i РЖвана Мазепи 1689 р„ невдала турецька облога Вiдня (1683), втрата турками Азова (1696).

Власне, остання подiя змусила одного кримського муллу, цебто iсламського духовника, залишити неспокiйну столицю Бахчисарай i податися на Литву. Зв'язки мiж Кримом та Литвою (i Волинню) датуються ще часами великого князя Литовськоi о Вiтовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружинникiв до обох своiх резиденцiй: бiля Вiльна та Луцька. Втiкач-мулла оселився у Мстиславi (тершорiя Могилiвськоi областi Бiлорусii), прийняв християнство i одружився з мiсцевою жiнкою (близько 1698 р.).

РЖз того мстиславського татарського роду походили двi цiкавi заслуженi родини: Куторги та Кримськi (пер. iз 'тюрк.Киримли). Брати Куторги стали в першiй половинi XIX сторiччя оздобою росiйськоi науки. Обидва були професорами Санкт-Петербурзького унiверситету: зоолог Степан Семенович (1805 - 1861) та творець античноi iсторii в росiйськiй науцi Михайло Семенович (1809 - 1886).

Як вiдомо, обурений польським повстанням 1831 р. i, зокрема, 1863 р., царський уряд вирiшив деполонiзувати "Юго-Западньiй" край. Почали засновувати росiйськi середнi школи, зокрема на Волинi, i туди тепер подавалися на працю украiнцi пе тiльки з Правобережжя, але й з колишньоi Гетьманщини та Слобiдськоi Украiни. Таким чином, в 1866 р. народився в Холмi Михайло Грушевський, син учителя Сергiя з Киiвщини, а 25 лютого 1871 року у Новоградi-Волинському (Житомирськоi областi)-Лариса Косач, пiзнiша Леся Украiнка, дочка Петра Косача iз Гадяча, а дещо ранiше, 15 сiчня того ж року, - найкращий кримський подарунок Украiнi - Агатангел Юхимович Кримський. Бо вчитель iсторii i географii РДвфимiй (украiнською мовою Юхим) Кримський, татарсько-бiлоруського походження, також зацiкавився можливiстю дiстати працю на Волинi i переiхав у Володимир-Волинський з Бiлорусi разом зi своiю дружиною Аделаiдою Матвiiвною Сидорович, яка - за словами Агатангела Юхимовича у листi до РЖвана Франка - була "полька литовська" [Кримський 1972-1974,5/1, 38].

Про своi походження Агатангел Юхимович пише до свого iнтимного друга Бориса Грiнченка (17.УРЖ.1901 р.): "До речi, питаiтеся, яким робом з мене татарин. Наскiльки менi вияснили, перший наш прадiд, виходець iз ханства, мав охреститися бiльш-менш 1698 р. у Мстиславцi. Це я виводжу iз запису на стародавнiм молитовнику. В сентябрi сестра моя в других перешле менi арабськi документи (ii батько був найстарший i папери позоставались у нього)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].

Через кiлька мiсяцiв пiсля народження Агатангела Юхим Кримський переiхав на роботу до Звенигородки над Гнилим Тiкичем, на пiвдень вiд Киiва, i за грошi, заробленi виданням пiдручника з географii для "двокласних шкiл", побудував собi там дiм, i його сiм'я вiдтепер зв'язалася напостiйно з украiнською землею.

Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський 1972 - 1974, 5/1,59], а коли виповнилось п'ять рокiв, батько вiддав його в науку до Звенигородського "городського училища", де вiн пробув наступних п'ять рокiв (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чимала бiблiотека батька. У листi до Грiнченка з 1892 р. (17.УРЖ) писав Агатангел Юхимович так: "Може, хiба що я, Ж дитина, читав страшно багато, тим бiльше, що батько мав i тепер маi бiблiотеку;

Од читання я й очi геть зiпсував ще на 12-му роцi (а тепер у мене 6-е ч. окулярiв) i фiзично недорозвився (мiй менший брат виглядаi далеко старшим од мене). Певно, .що хлопцi-товаришi, котрi дуже цiнують фiзичну силу та зручнiсть, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але так як я вчивсь дуже гарно i багацько начитався, то я вважав себе дуже розумним i був певен, що нiколи вищого од мене немаi ( звiсно, такi гадки я пильно хоронив при собi i нiкому не висловлював)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 59].

В той час вiн почав вже вивчати чужi мови, а саме, крiм салонових мов краю -польськоi та французькоi, ще англiйську та нiмецьку.

1881 року, коли йому було десять рокiв, його вiддали до протогiмназii в м.Острозi, на Волинi, де жила його тiтка Филипа - сестра батька. Вона завiдувала мiською бiблiотекою, завдяки чому хлопець дiстав доступ до книгосховища для дорослих i читав рiзними мовами без розбору.

У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другоi киiвськоi гiмназii Кромера. Через рiк бачимо його вже як стипендiата "по конкурсi" вiдомоi на всю Украiну Колегii Павла ТРалаТСана, яку вiн закiнчив, маючи 18 рокiв i вивчивши ще наступнi мови : грецьку, iталiйську i турецьку.

II

РЖнтелектуальне дозрiвання, а також вiдкриття своii нацiональноi приналежностi i свiдомостi ii, вiдбулося пiд час студiй Агатангела Юхимовича в Колегii Павла ТРалаТСана в Киiвi (1885 -1889). Про ту першу школу його свiдомого життя заховалися його ж характеристики, iз яких ми запитуiмо двi: "зовнiшню", офiцiальну - у листi Агатангела Юхимовича до Львiвського професора украiнськоi лiтератури Омеляна Огоиовського (21.УРЖ.1893) та "внутрiшню", дружню - у листi до свого приятеля Бориса Грiнченка (17.УРЖ.1892 р.).

У першому листi Агатангел Юхимович писав: "Мабуть, ви не вiдаiте, що таке колегiя ТРалаТСана, тим-то я позволю собi сказати про неi два слова. Це дуже невеличка школа, "закрита" (себто з iнтернатом), приймаються туди найкращi ученики з 4-i класи гiмназiальноi по конкурсному екзаменовi. Видима рiч, що через це в Колегii збираiться дуже живий, дуже свiжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвитковi: виробляiться пошана до розумовоi працi й до науки, виробляiться навiть жаднiсть до знаття. РЖменно такий вплив мало на мене колегiатське виховання. Щасливий я був i в тiм зглядi, що вчителем словесностi був у колегii Павло Гнатович Житецький - людина, що ii вплив я й досi на собi вiдчуваю. Були в Колегii i перечнi боки, та я про них не хочу тутечки згадувати" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,115].

Зате в листi до Грiнченка (12. VI. 1892) маiмо внутрiшню характеристику тоi школи:"Великою школою життя була задля мене Колегiя Павла ТРалаТСана у Киiвi. Ви знайомi з цим-о закладом? Це закрита школа, трохи з украiнським духом. Там i тiльки 4 вищi класи гiмназii. Плата страшенно висока - 750 крб. рiчно, так що своiкоштнi вченики, очевидячки, люди аристократичних або плутократичних родин. Але тут i рiвне число й стипендiатiв (а всiх ученикiв i бiльше-менше 60 - 65);стипендiати вступають по конкурсовому iспиту i всi вони пролетарi! й плебеi. (Мiй батько i теперички незаможний, а тодi зовсiм був бiдний), не важко зрозумiти, що стипендiати та своiкоштнi мусять неодмiнно образувати два табори, якi аж ненавидять один одного. У перших зброя - iх знаття, бо вони всi були в гiмназiях першими учениками, а в своiкоштних зброя - iх пиха, висока гадка про своi дворянство, князiвство чи грошi, та ще й, звичайно, фiзична сила, которою вони в 1-м та 2-м (себто в 5-м та 6-м) класi дуже добре користуються. Якщо стипендiат трапитьсятакий, що й сам може дати здачi, то вони стараються його купити грiшми, себто затягують його з собою по кондитерських, iздять укупi п'янствувати, тягнуть його по лупанарях i т. iн. Але все-таки зостаються такi стипендiати, що завзято ведуть боротьбу i доводять дiло до перемоги. Я й у Колегii був первим учеником, гордощi розвелися в мене незмiрне, тому-то, хоч я себе поставив одразу так, що нашi аристократи не смiли чiпати мене, слабого, але я вiдчував гнiт над стипендiатами ще сильнiше, нiж другi, i моi самолюбii дiйшло до болiсностi. Навiть словами (безпосередньо) мене кривдили геть менше, нiж других, а проте який-небудь слабiсiнький натяк на адресу плебса мене болiсно зачепляв, сiяв у мене насiння ненавистi, злоби та гiркоти. РЖ ми вели боротьбу" [Кримський 1972-1974, 5/1, 59- 60].

"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листi до Бориса Грiнченка, -зовсiм готовий був грунт для впливу лiтератури 60-х рокiв, котру я незабаром "почав читати. Спершу Писарiв, далi другi писателi того часу мали на мене великий вплив (N.8. я лiтературу 60-х рокiв знаю незмiрне краще, нiж сучасну). Вони формулювали менi моi змагання, дали систему моiму свiтоглядовi, навчили мене думати" [Кримський 1972- 1974,5/1,67].

Усвiдомлення украiнськостi прийшло до Агатангела Юхимовича пiсля прочитання передмови М.Драгоманова до повiстей Юрiя Федьковича (визнання Агатангела Юхимовича у його листi до Б.Грiнченка вiд 24 червня 1892). "Зоставалося до канiкул два тижнi. РЖ от узяв я якось повiстi Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, i мене нове свiтло осiяло. Я зрозумiв, що я мусю бути украiнофiлом - i це я зрозумiв цiлком свiдомо. В цiй свiдомостi була певна частина одвiту на моi мучительцi сумнiви, i от я жадiбно ухопився за украiнство" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,65].

Бiльш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своiй розвiдцi про Драгоманова: "Етнографiчнi М.ПДрагоманова писання знав я, ще на шкiльнiй лавi сидiвши, в Колегii Павла ТРалаТСана вчившись. Допомогли тому, безперечно, i вчителi моi: ПТ.Житецький та РД.К.Трегубов, бо нам, колегiатам, доводилося писати шкiльнi роботи ("сочинения"), прим. на такi данi од них теми: "Казачество по "Тарасу Бульбе" Гоголя" i iн., i при тому зазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновича та Драгоманова. Наш товариш колегiат Мих. Чубинський приносив до колегii "Малорусские народньiе предания" Драгоманова в книгозбiрнi свого батька з власноручним написом М. Драгоманова, i всi ми перечитали тi "Предания" не один раз. Незадовго перед закiнченням колегiатського (гiмназiального) курсу я з захопленням прочитав "Переднi слово" Драгоманова до "Повiстей Осипа Федьковича", що розкрило менi очi на правдиву роль Галичини в нашiм письменствi. Але ж те все друкував Драгоманiв, ще як у Киiвi був. А про Драгоманова як про емiгранта ми нiчого не знали виразного" [Кримський 1972 - 1974, 2, б2б].

Лист Агатангела Юхимовича до Грiнченка (iз 25.УРЖ.1892 р.) додаi ще iнтимного колориту: "Грунт до украiнофiльства у мене був вже давно приготований. Пригадую, напр., як ще за два роки перед тим менi дуже любо було являтися на любительськi спектаклi в Звенигородцi в щонайпоганiшому вбраннi, не в чоботях, а в подраних пантофлях: це я робив на те, щоб обурити нашу провiнцiальну аристократiю неприличнiстю своiю; щоб iще бiльше обурити всiх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраiнськи, то по-французьки, останнi я робив на те, щоб показати, що я вмiю не тiльки росiйськоi, ба навiть ще аристократичнiшоi мови, а все-таки вкраiнську шаную бiльше, бо вона мужицька (N3. я тодi багацько викидував таких штук, бо одне, що був ще зовсiм хлопчина, а друге -хтiлося бравувати своiм мужицтвом)" [Кримський 1972 - 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цей бравурний виступ в оборонi переслiдування украiнськоi мови Агатангел Юхимович описав у своiм оповiданнi "Першi дебюти одного радикала", де вiн виступаi пiд iменемПетра Химченка [Кримський 1972 - 1974, 1, 414-415].

“Яуже страшно виучував усе те, - пише далi Агатангел Юхимович Грiнченковi (5ДД.1892 р.), - що читалось на лекцiях (на першiм-таки семестровiм екзаменi мав увИРЖ*), i через те менi здавалося, що решту часу я можу i смiю присвятити цiлком у“У“iвству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитися самiсiнькими лекцiями, то мозкяа й десять факультетiв скiнчити, а зостатися тим самим неуком! Я не хтiв змiркувати, що задля Украiни я зможу бути корисним лише тодi, коли я матиму основнi всестороннi знаття, коли я буду людиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий свiтогляд. Я цього не змiркував: менi здавалося грiхом "не побiгти на пособу моiй Ненцi", яку я допiру "обрiв", - я не хтiв бути "зрадником". РЖ я побiг.

Кожнiсiньку вольну вiд "офiцiальних" занять часину я й присвячував "Украiнi". Перша ознака нацiональностi i мова - я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякi книжки, особливо увагу звертав на етнографiчнi матерiали, перечитав усякi фiлологiчнi працi. Далi: знайомився з нашою лiтературою, спiшився перечитати навiть погань. Кинувся й до лiтературноi працi: перекладав, писав оригiнальнi твори (на щастя, послав i пошлю до друку дуже мало цих "овочiв незрiлоi музи"). Хай собi, по заповiту Горацiя, полежать: попит ргетат iп аппит! ("нехай друкуiться на дев'ятий рiк"). Знайомився з Галичиною та ii дiячами, завiв переписну; i в Москвi я придбав собi одного знайомого з галичан, котрий навiть дещо писав по часописах (перекладав з московського), от од нього я дуже багато дiзнався за тую "Галiлею". Нарештi полiз i в полiтику.." [Кримський 1972 - 1974, 5/1,68-69].

У листi до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович писав:"Вiдносно нацiонального украiнського питання, я повинен признатися, що воно мене властиво мало цiкавило iз теоретичноi точки погляду. У мене чисто практичною дорогою (через читання i писання по-малоросiйському на теми, не обов'язково нацiональнi) непомiтно i поступово виробилися вiдомi нацiональнi переконання, i коли я вже пiсля того читав теоретичнi пращ про значення нацiональностi, то вони вже не викликали нiякого впливу на мене: вони повторяли те, до чого я сам без примусу прийшов ранiше. Тому я не можу оцiнити, наскiльки вони (отi працi; переклад мiй. - ОЛ.) i дiйсно переконливi" [Кримський 1972 - 1974, 5/2,147].

III

РЖз Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфiчнi взаiмини, етапи яких вiн подав у своiй документальнiй студii, присвяченiй тому нацiональному дiячевi, яка була вперше повнiстю опублiкована у збiрнику праць Агатангела Юхимовича "Розвiдки, статтi та замiтки" в 1928 р. (передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672],Агатангел Юхимович пройшов подвiйний шлях: вiд Павла до Савла i вiд Савла до Павла.

У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львiвському журналi "Народ", яка на думку Агатангела Юхимовича недооцiнювала значення нацiональноi справи, остання, мовляв, мала б уступити перше мiсце всеiмперському поступовi: "Стаття Драгоманова обурила мене, - писав вiн до Грiнченка (26.УРЖ.1892), - i зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького (дуже важкого) екзамена" [Кримський 1972 - 1974,5/1.76].

Сангвiнiчний Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензiю до другого Львiвського журналу "Правда", яка закiнчувалася запитаннями: "Тепер я Вас питаю: яким способом можна i треба украiнцям для здобуття прав i вольности (мiж iншим, певне, i прав нацiональности) сполучитися з неприхильними до них москалями, та й не потопитися при тiм в "общем русском море"? Або яким способом перетворити росiйську нетолерантнiсть в толерантнiсть? Коли Ви можете дати на це пораду (та, 'Бога ради” не загальними фразами, а точно!), тодi будьте певнi, нiхто Вам, крiм щироi В·тАвомки, нiчого не скаже" [Кримський 1928,326].

Другий грiх Драгоманова - це недооцiнювання нацiональноi мови. Агатангел Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та iз природним вичуттям важливостi мови у суспiльному життi, мусив рiзко зареагувати.

"Нам же одiбрано, - вiн каже, - усякi мiнiмальнi, елементарнi права. Для нас i говорити своiю мовою то вже i злочин; нашiй нацi! - гiрше, нiж усiм iншим нацiям. Тим-то дуже важлива для нас рiч - придбати собi хоч первiснi права, хоч право на мову, бо без неi не можлива ж просвiта нашого дорогого нам народа.. Маючи хоч мову законом дозволену, украiнофiлам можна буде освiчувати народ i впливати на народ, - тодi й народ може статися помiчником для iнтелiгенцii в справi здобуття дальшоi волi; а без участи народньоi маси - хто знаi, чи багато вдii сама iнтелiгенцiя? Зрештою, коли б Ви вказали украiнцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вам гаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та й по всiй мовi!" [Кримський 192^,338].

Але деякi вiдступи Драгоманова i ближче з ним лiтературне знайомство, приязнь з РЖваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пiзнiше), спокiйно розмишлю-ючи, примирив у собi нацiональство з поступом i довiв собi знов, що вони зовсiм не знаходяться у суперечностi (як думав Драi оманов) одне з одним.. Я дуже радий, що почав тодi трохи листуватися з Франком.." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].

Вiстка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своiму некролозi вiн прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке велике i оре, якого ми ще не зазнали пiсля Тарасовоi смерти" [Кримський 1928,364].

IV

У тi часи у Росiйськiй iмперii було два центри сходознавства: схiдний факультет Санкт-Петербурзького унiверситету - з чисто науковими цiлями та Лазаревський iнститут у Москвi, де практично навчали схiдних мов майбутнiх дипломатiв, полiтикiв та економiчних дiячiв. Наука тривала там три роки. Очевидно, для випускникiв Лазаревського iнституту була вiдкрита можливiсть пiсля того, як вони практично вивчили схiднi мови, дiстати науковий вишкiл на схiдному факультетi у Санкт-Петербурзi.

Тодiшнiй голова росiйських орiiнталiстiв арабiст барон Вiктор фон Розен (1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабiста Агатангела Юхимовича i запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.

Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своiх украiнiстичних i славiстичних iнтересiв i присвятити себе виключно науковiй арабiстицi. Такоi жертви для "чистоi науки" Агатангел Юхимович не мiг зробити, тим бiльше, що украiнське життя вимагало його участi.

Правда, вiн пiшов продовжувати студii до унiверситету, але не до Санкт-Петербурзького, а до Московського, i тим самим не на схiдний факультет (такого у Москвi не було), а на iсторико-фiлологiчний, де вiн в 1892 - 1896 рр. проходив курси зi слов'янськоi фiлологii (головно у Романа Брандта) та свiтовоi iсторii (головно у Владимира Гер'i). Державнi iспити витримав там 1-го травня 1896 р.

28 жовтня 1894 р. помер професор руськоi-украiнськоi фiлологii Львiвського унiверситету Омелян Огоновський. У кругах надднiпрянських постала iдея повторити обсаду Львiвськоi кафедри приднiпровським украiнцем (як це було з Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у мiжчасi здобув собi визнання своiю завзятою полемiкою iз Соболевським, вiдновлювачем Погодiнськоi тези про те, що давнi кияни були росiянами, якi тiльки в монгольськi часи перейшли на пiвнiч.

У мiжчасi вiн дiстав вiд Лазаревського iнституту стипендiю на два роки, один на перебування в арабських краiнах, а другий - на студii в одному iз захiдноiвропейських унiверситетiв (вiдвiдувати лекцii з орiiнталiстики). Це вирiшило остаточно питання Львiвськоi кафедри. Ось що вiн пише своiму учителевi ще з колегii ТРалаТСана -Павловi Житецькому про свою iдею сполучити арабiстику з украiнiстикою: "Декотрi МОi земляки не хтять розумiти, що, йдучи на арабську кафедру, я зовсiм i не думаю цуратися працi на рiднiй нивi, а навпаки - думаю, що своiм шляхом я швидко дiйду до тiii мети, на якiй вони бажали б мене бачити.. Не знаю, чи я Вам писав про колективний лист чернiгiвцiв до мене. Вони, обзиваючись до мого патрiотизму, прохали, щоб я усiма силами старався дiстатися до львiвськоi кафедри, а кинув гадку про арабську (а про арабську вони довiдалися вiд Чайченка (Грiнченка. - О.П.)). Як Ви знаiте, я вже i ранiш був сам не вiд того; але як одержав я оцей лист, то справдi заходився робити дещо активнiше в цiй справi. Зрозумiвши, що вже не кафедра львiвська мене шукаi, а сам я ii, дд. Кониський i Барвiнський поставили такi умови, що я мусив рiшуче зректися усяких претензiй на тую кафедру вести далi якi-небудь переговори значило б не шанувати анi себе, анi науки. Моi зречення погано вразило тих, що писали лист до мене. А тепер, коли я навiть у Москвi не зостався при слов'янськiй кафедрi, а пiшов на схiдну, теi погане враження ще й погiршало. Навiть у Чайченка, що найкраще з усiх чернiгiвцiв стосуiться до мене, видно з листiв якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливiшою людиною на землi. З Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, i це мене дуже потiшило, тiльки ж менi хотiлось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого голосу, почути того слова, що надаi снаги, й далi з енергiiю працювати.

Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завiрити словом честi, що менi про кар'iру байдуже (нехай собi дд. чернiгiвцi думають, що хтять!). Коли я люблю схiд, то чи ж я тому винен? А що схiдна спецiальнiсть не спинить менi роботу украiнську, дак цьому вiрте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].

Пiсля повернення з Бейрута, де вiн вирiшив залишитися ще другий рiк, призначений на студii в РДвропi, Агатангел Юхимович знову стояв перед рiшенням: треба було готувати, а властиво кiнчати дисертацiю, щоб обняти кафедру арабiстики в Лазаревському iнститутi.

Директор iнституту, всесвiтнiй iсторик (учень Т.Н.Грановського) Георгiй РЖллiч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ i настоював на тому, щоб Кримський зiрвав зi славiстикою i присвятив себе всецiло арабiстицi. Дисертацiя мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзi.

Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангеловi Юхимовичевi, але мусив дати згоду на рiшення свого начальника.

Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоiмцем став iранiст i фольклорист, професор Московського унiверситету Всеволод Мiллер (1897 - 1911). Як пiзнiше писав сам Агатангел Юхимович у некролозi того вченого, вiн був дуже поганий адмiнiстратор i не вмiв тримати дисциплiни. Вибiр його до РЖмператорськоi Академii Наук в 1911 р. був для нього спасiнням, бо вже збиралися його звiльняти з посади директора.

Мiллер був вчений широкого профiлю, i на науковiй площинi Агатангел Юхимович знайшов у ньому сподiваного вчителя. Крiм того, вся сiм'я Мiллерiв, а вiн мав жiнку i трьох синiв, прийняла Агатангела Юхимовича за свого; вiн змалював iх як сiм'ю генерала Шмiдта у своiму романi "Андрiй Лаговський". Життя йшло далi вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став надзвичайним професором арабськоi фiлологii, а у 1903 р. став ще таким же професором iсторii мусульманського Сходу. Але дисертацiя не закiнчувалася. Дуже цiкавi причини, якi вiн подав у листi до Всеволода Мiллера (23.1.1904), з яких видно його оцiнку характеру своii власноi творчостi. Ось вони (в моiму украiнському перекладi): "Я залишив писати дисертацiю тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородцi, я не забрав з собою потрiбнихкниг. Закiнчивши частину, для якоi я запасся книжками, я задержався. Не буду таiти: я задержався не без задоволення, властиво, дисертацiю я вже давно написав (в тiм роцi, коли я посварився з Борисом (Мiллером, сином адресата. -О.П.) i протягом кiлькох мiсяцiв не бачив людського обличчя), i тому тепер у мене немаi нiякого зацiкавлення до неi - усе дiло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописовi стрiйний та науковий вигляд i, що важче, дати точний i добрий переклад множеству арабських виiмкiв, що iх наводжу. Очевидно, i в тiй роботi i для мене чимало цiкавого, але тiльки з технiчноi сторони: бо ж приiмно приглядатися, як хаотична брила перемiняiться в читабельнi сторiнки; але ж така робота i робиться скучною: це уже стилiстика, а не дослiд. Щоб Вам догодити, я доведу дисертацiю до кiнця в цiм же роцi, але, правду сказати, я б з задоволенням ii розтягнув ще рокiв на два, щоб мiж тим зайнятися бiльш цiкавими працями.

Ви пишете, що барон Розен настоюi на необхiдностi якнайскорiшого представлення моii дисертацii. Вiн писав i менi про те, передавав те дiло також i через Мiнорського, i через Халатова. Ви, щоб розбудити в менi амбiцiю, додаiте, що я нарештi повинен видати працю академiчного характеру, i по асоцiацii iдей передбачуiте мiй майбутнiй вступ до Академii.. Ах, дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почвi амбiцii Ви недалеко мене пiдгоните: в мене немаi амбiцii, а якщо i були колись у мене ii завдатки, я ii цiлком викоренив. Найбiльше, що я ще вiдчуваю, це дике почуття радостi вiд позитивних рецензiй, але i то лише тому, що вони свiдчать лише про те, що я не цiлком прогайнував час: при тому i похвальна рецензiя пiсля кiлькох годин пiсля ii прочитання викликаi почуття втоми, стиду та вiдразу до себе i до людей, чуiш себе рабом чужоi думки i гидко робиться на душi.

Академiя мене не захоплюi, i жити мрiiю про неi i працювати ради тоi мрii я нiяк не спосiбний. Ледве Ви одобрите тi стимули, якi заставляють мене напружено працювати, але все-таки я iх Вам вiдкрию. А займаюся або тiльки для того, щоб тим справити собi своi власне задоволення (через те рецензii i бувають приiмнi i займаiшся сам для себе, а тут показуiться, що це i для других пожиток i задоволення), або для того, щоб заглушити в собi почування прив'язаностi i, розширяючи свiтогляд, забувши своi особистi скорби, обиди i т.д., дрiбнi в порiвняннi з життям свiтових iдей. Цей другий стимул, власне, i заставляв мене працювати якнайбiльш iнтенсивно: найбiльш напняти-ми перiодами моii роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, i врештi, останнi три мiсяцi (властиво: листопад, грудень), коли я навiть проганяв свiй сон, щоб думка не працювала проти моii волi, 1902 р. дав результати в тому напрямку, що Ви вiд мене хотiли: вся основа дисертацii була власне тодi мною виткана; але я ii не довiв до кiнця, тому що кидався на двi сторони, стараючись захопити думкою якнайширшi горизонти: то я кидався на старохристиянську лiтературу i впивався РДфремом Сирином, аввою РЖсаiiю, Тертуллiя-ном i др., то займався "Семiтськими мовами i народами", цiкавими для мене як "Ошпагi85" (основа) своiх власних знань, та опрацьовував собi також Огип(1гi58 з "РЖсторii мусульманства" i "РЖсторii арабiв", то знов перескакував на малоруську фiлологiю, то на англiйську лiтературу i т.д., i т.д., причому iнколи перескакував дуже рiзко iз областi науки в область суспiльного життя, хвилювався горожанськими почуваннями i пр. Серед тих зайнять чуття оскорбленоi особистоi прив'язаностi затихало, i серце потроху переставало нити. А тому що я, очевидно, до кiнця життя буду до кого-небудь прив'язуватися, а опiсля розлучатися i шукати забуття у поширеннi кругу зацiкавлень, то, очевидно, в мене до кiнця життя будуть перемагати ось такого роду заняття, якi я Вам вже описав. Мабуть, i дисертацii будуть писатися в такi часи (це ж у мене вже четверта!), але, не обробленi, будуть складатися на окремi полицi разом з множеством iнших моiх рукописiв, чекаючи кiнцевоi обробiтки, якi вiдкладаються до бiльш спокiйного часу. Я розказав Вам чистосердечно закулiсну сторону, або пiдкладку, моiх зайнять. До ерудицii (я тут не стану притворно бути скромним: навiть до порядноi ерудицii) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, i тому, при всiх моiх скоках з однiii науковоi дiлянки в другу, на долю кожноi областi остаiться досить працi), i для своii посади, це говорю твердо, я вповнi надаюся, тому що моi зайняття не шарлатанськi. А тоi кар'iри, що прямо веде в Академiю, тоi кар'iри, яку Ви для мене, як мiй вчитель i як начальник iнституту, уважали б найбiльше пожаданою, треба думати, я не зроблю.

З огляду на те, що моi здоровля сильно пiдточене i ледве дасть менi прожити дуже довго, я думаю, що кориснiше i видавати, поки я живий, всякi пiдсумовуючi загальнi огляди ("РЖсторiя арабськоi лiтератури", "РЖсторiя перськоi лiтератури" i др., що я iх постiйно переробляю), нiж викiнчувати дисертацiю..

Мимо того, вiдносно дисертацii - будьте спокiйнi; Ви бажаiте, щоб я поспiшився, i я це зроблю (теперiшня задержка не з моii вини), але я зроблю тiльки тому, що це Вам буде приiмно i що Вам тодi не буде стидно iз-за мене. А вiдносно дальшоi кар'iри, у передбачуваннi якоi Ви робите менi комплiменти, то я примушений Вас розчарувати: вiдмовитися вiд незаслужених комплiментiв. Якщо Ваш учень i доставить Вам коли-небудь приiмнiсть, то це не буде скорим осягненням всяких можливих офiцiйних наукових дипломiв i почестей, до яких в нього немаi найменшого потягу, а при очiкуваннi короткочасного його життя навiть не може бути такого потягу. Досвiд показуi, що барон Розен, що так спiшить мене з дисертацiiю (впрочiм, вiн сам писав, або вiдтягав, свою дисертацiю 18 рокiв. Таке ж число рокiв писав свою магiстерську дисертацiю Медников. Коковцев - 13 рокiв вiдтягав свою дисертацiю i, як я це знаю з його листа, ще навiть не приступив до ii писання), вмii цiнити i такi "не академiчнi" моi видання, як "РЖсторiя мусульманства", та рекомендуi вивчати ii своiм слухачам; до речi, та ж сама Академiя Наук, коли треба, згадуi мене i вже два рази накладала на мене вiдповiдальнi доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на людей, що офiцiально займають кафедру слов'янських мов; безсумнiвно, що вона ще i не раз мене згадаi (ось i тепер на менi лежить, разом з Житецьким, нове доручення Академii, для якого треба було мати, крiм моiх славiстичних знань, ще i знання з семiтологii). А серед широкоi публiки, що цiкавиться наукою, я можу своiми (Працями не тiльки пiддержати славу iнституту, а не зменшити, i тому з того боку Вам не потрiбно стидатися iз-за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V

Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирiшив справу своii нацiональноi приналежностi як украiнськоi. Але вiн нiколи не цурався Криму, батькiвщини його предкiв. Ось що вiн писав у своiму (iдиному iснуючому) оглядi кримсько-татарськоi лiтератури у 1930 р.: "РЖсторiя нового кримсько-татарського письменства, що його зумiв створити народ, який налiчуi не бiльше нiж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моiх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року (вiд часу вступу до Лазаревського iнституту схiдних мов у Москвi. - О.П.), здавна знайомий я був з патрiархом кримського письменства РЖсмаiлом Гаспринським i його спiльниками, далi з великою симпатiiю пiдтримував i пiдтримую особистi знайомостi з головними дiячами кримського лiтературного життя. Через те менi хочеться вiрити, що в тiм стислiм iсторичнiм нарисi, який я оце накреслив, не мiг я допуститися небажаноi суб'iктивностi, не мiг чогось недооцiнити" [Студii з Криму 1930,765 -198,190].

РЖсмаiл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своi творче життя як будитель, просвiтитель i реформатор кримських татар, а через них усiх тюркiв та муслiмiв iмперii. Сто рокiв пiсля упадку Кримського ханату, у 1883 р., вiн заснував i видавав досвоii смертi свiй знаменитий двомовний (татарсько-росiйський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович дуже цiкавився долею iсламських народiв та iх поступом. У монографii "Мусульманство i його будучнiсть" [Кримський 1904] вiн ясно окреслив одне своi джерело: "Щодо характеристики тюркiв росiйських, то я переважно наводитиму факти iз найважнiшого татарського органу - бахчисарайськоi часописи "Терджиман" i iз iнших писань татарських патрiотiв".

З другоi сторони, Гаспринський перекладав i друкував у Терджиманi" думки Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про проблеми реформи шкiл у росiйських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому не дивно, що з нагоди рецензii твору Агатангела Юхимовича "История Турции" в тому ж татарському органi появилася також бiографiя нашого вченого iз цiкавою спецiальною бiблiографiiю [Терджиман 1915, ч. 204]. У своiх "Студiях з Криму" Агатангел Юхимович цiкаво порiвнюi свою нацiональну свiдомiсть iз свiдомiстю Гаспринського. В роцi 1881 останнiй пояснив росiйським читачам, хто вiн, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же время мусульманином й татарином". До тих слiв Агатангел Юхимович додав таке: "В розмовах зо мною, свiдомим украiнцем (розрядка моя. - О.П.), Гаспринський себе нiколи "русским" не називав" [Студii з Криму 1930, 772, прим. 2].

Агатангел Юхимович часто вiдвiдував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось яку вiн мав пригоду iз молодшим спiвробiтником Гаспринського, РЖсмаiлом Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем росiйськоi та арабськоi мов у найвизначнiшiй iсламськiй школi в Бахчисараi - Зенджiрлi медресе.

"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровеснi 1905 р. побував я в Зенджiрлi вкупi з Лемановим, i вiн хитренько наперед попрохав мене не говорити з софтами (студенти-богослови iсламськi. - О.П.), або з ним анi по-росiйськи, анi по-татарськи, тiльки по класично-арабськи: що з того вийде. Вийшло те, що жоден iз софтiв не змiг, на моi арабськi запити, скласти менi вiдповiдi, скiльки-небудь грамотноi:

силувалися злiпити простенькi арабськi речення, та мало що iм щастило, а тим часом я з Лемановим, в присутностi софтiв, вели арабську наукову розмову, обмiнювалися вражiннями i т. п. З того Леманов був дуже задоволений: "Нехай нашi клерикали знають, що навiть мову святого Корана гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, нiж вони. А через що? Через те, що вчили ii новим iвропейським методом, а не перестарiлим середньовiковим" [Студii з Криму 1930, 7 75].

Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними дiячами пiсля переiзду до Киiва, коли працював в нашiй Академii. Його близьким спiвпрацiвником був iсторик-середньовiчник Осман Акчокракли (1879 - 1937?), що, мiж iншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав украiнською мовою змiст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеноi Джан Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема Джан-Мухаме-дова. Про похiд РЖслям-Гiрея II (III) спiльно з Богданом Хмельницьким на Польщу. [Схiдний свiт 1930,12,163-170; передрук див.: Схiдний свiт 1993,1,134-139]). РЖнший кримський вчений, з яким Агатангел Юхимович радо спiлкувався, був фiлолог-тюрколог i поет Бекiр Чобанзаде (1893 - 1937), професор тюркологii в унiверситетi Баку [див. про нього: Библиографический словарь.. 1975, 601].

Серед кримських друзiв Агатангела Юхимовича був молодий тодi ведучий революцiйний поет Абдулла Лятiф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел Юхимович радо обговорював мiж iншим загальнi проблеми кримсько-татарськоi художньоi лiтератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмовi з Лятiфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Вiн у свою лiрику вносить громадськi настроi". "А я, - перебив мене Лятiф-заде, - роблю навпаки: в громадськi теми вношу лiрику" [Студii з Криму 1930,183]. В iншому мiсцi Агатангел Юхимович пише про того ж Лятiфа-заде: "Довелося менi чути од Лятiфа-заде таку характеристику татарськоi поезii (в своiй скромностi вiн не виключив i самого себе): "Уся наша поезiя - дуже практична, утилiтарна. Нашi вiршi - нiби трактати з публiцистичними iдеями". "Увага ця, - додаi Агатангел Юхимович, - справедлива, i торкаiться вона не тiльки кримчакiв, а й iнших тюркiв бувшоi Росii" [Студii з Криму 1930,188].

Агатангел Юхимович мав i прямих учнiв з кримських татар. Мiж ними був iсламiст КгОрнк Якуб Кемаль, завiдувач Схiдного музею в Ялтi, що дослiджував суфiзм, iсламський мiстицизм, одну з улюблених наук А. Кримського. Агатангел Юхимович надрукував iнформацiю про вiдкритий ним "Арабський суфiйський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, i чи не в Криму й писаний "[Схiдний свiт 1930,759-764]. Як казав менi Агатангел Юхимович у 1940 р., Кемалева уже надрукована монографiя "Документальна iсторiя цехiв в Кримськiм Ханствi" не вийшла у свiт у 1931 р., а була повнiстю знищена. Одначе цiй молодiй кримсько-татарськiй культурi в розвитку, так дорогiй серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвiтати. Прийшли трагiчнi роки 1934 - 1936, i майже всi ii дiячi були поголовне злiквiдованi.

VI

Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя Всеволода Мiллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував свою незацiкавленiсть кар'iрою в Росiйськiй РЖмператорськiй Академii Наук. Очевидно, вiн не бажав збiльшити число тих украiнських духовникiв та вчених, що вiд часiв Петра РЖ наводнювали столицю iмперii, спричиняючи iнтелектуальну засуху на своiй батькiвщинi.

Але у 1918 р. вiдкрилася можливiсть творити повноцiнну украiнську науку в Украiнськiй Академii Наук i тим самим реалiзувати мрiю учителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повнiстю включився у ту велику справу без Людних застережень.

Михайло Драгоманов (1841 - 1895) маi заслужену славу як найвизначнiший теоретик лiбералiзму i конституцiалiзму в царськiй iмперii та на емiграцii. Але його Мiсце в iсторii украiнськоi iнтелектуальноi iсторii - виiмкове. Тодi, коли його колега 00 киiвському унiверсит

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права