Права на чужие вещи

Уведення..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.

I.РЖсторiя виникнення речевих прав i розвиток речевих прав у закордонних краiнах i в Украiнi.

II. Поняття прав на чужi речi.тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж...

III. Види прав на чужi речi..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж...

3.1. Сервiтут..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж...тАжтАжтАж...

3.2. Узуфрукт..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж...

3.3. Квазиузуфрукт..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж

3.4. Право користуваннятАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж

3.5. Суперфиций i эмфитевсистАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж..

3.6. Заставне право..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж

IV...Захист прав на чужi речi..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж

Висновок..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж...

Список використовуваноi лiтератури..тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж

Уведення

ВлЗначна частина нашоi культурноi спадщини iде своiми коренями у творчий дух древнiх грекiв. Римляни у свою чергу зiграли важливу роль у поширеннi давньогрецькоi культури. Схиляючи перед давньогрецьким мистецтвом, фiлософiiю i науками, вони сприйняли iх i передали iвропейському середньовiччю. Однак, Рим внiс iстотний вклад у iвропейську цивiлiзацiю, створивши римське правоВ».[1]
[1] Римське право займаi особливе мiсце в iсторii права. ВлТисячолiтня iсторiя римського права являi собою унiкальну iсторико-методологiчну модельВ».[2]
[2] Характерною рисою римського права i те, що воно iснувало пiсля розпаду тiii держави i переродження того народу, що дав йому перше життя. РЖнтерес до вивчення римського приватного права обумовлений, насамперед, тим, що це право виступило прабатьком сучасного цивiльного права. Це цивiльне право в його iсторичному розвитку.

Тема моii роботи тАУ ВлПрава на чужi речiВ». Хотiлося б вiдзначити, що план дослiдження побудований на основi дедуктивного методу: у першому роздiлi розглядаiться iсторичне становлення iнституту речового права, у другому роздiлi даiться поняття права на чужi речi, тобто, абстраговано вiд конкретних деталей. Другий роздiл роздiлений на шiсть пунктiв, кожний з який присвячений розгляду окремого права на чужу рiч.

РЖ. РЖсторiя виникнення речевих прав i розвиток речевих прав у закордонних краiнах i в Украiнi.

Поява речевого права бере свiй початок у глибинi сторiч, у натуральному господарствi. Однак свiй розвиток воно одержало з розвитком торгiвлi в Римi, рiзного роду зобов'язальних вiдносин на пiдставi проголошення права iндивiдуальноi власностi.

Давньоримськi юристи не розрiзняли речевих i зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речевих позовiв тАФ actiones in rem i особистих позовiв тАФ actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на рiч, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правовi дii iншоi особи тАФ особистий позов. Наявнiсть того чи iншого права виводили iз наявностi позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певнi правовi вiдносини пiдлягають захисту i давав вiдповiдВнний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й вiдповiдного права. Пiзнiше позов почали виводити з наявностi права. Спочатку з'ясовували, чи i право, а потiм вже надавали позов. Таким чином, на пiдставi вiдповiдних позовiв (речевих i зобов'язальних) розрiзняють права речевi й особистi. Речеве право тАФ якщо об'iктом права були речi, особисте право тАФ якщо об'iктом права були дii, що мали правове значення. Римське приватне право своiми об'iктами визнавало речi або дii, хоча розподiл майнових прав на речевi i зобов'язальнi зроблений не римськими юристами. Римськi юристи широко користувалисякатегорiiю тАЬрiчтАЭ, ретельно регламентували правовий статус речей, iх види.Проблема речей займала одне з центральних мiсць i в самому римському приватному правi, i в давньоримськiй юриспруденцii. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'iктом речевого права i мiстило в собi певну вартiсть. Розвинуте римське приватне право знало безтiлеснi речi, тобто речi, що не мали матерiального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так i те, що створене людською працею Деякi види речей залишилися сугубо римськими, iншi тАФ надовго пережили римське право.

Сугубо римським розмежуванням речей на окремi види бувiх подiл на манципнi та неманципнi (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни вiдносили землю, рабiв, робочу худобу i земельнi сервiтути тАФ найважливiшi i найцiннiшi речi в господарствi. Для них встановлено спецiальний, бiльш ускладнений порядок вiдчуження - для здiйснення купiвлi-продажу запрошувалися не менш як 5тАФ7 свiдкiв i вагар з терезами. Передача права власностi проходила в урочистiй обстановцi в присутностi свiдкiв з виконанням певних ритуальних дiй. Виконання цих ритуальних дiй дiстало назву манципацii (mancipatio). Речi, при вiдчуженнi яких вимагалося виконати манципацiю, називали манципними. Неманципнi складали групу речей, для вiдчуження яких виконання манципацii не вимагалося.

Суть манципацii полягала у засвiдченнi запрошеними свiдками факту переходу права власностi на особливо важливi речi вiд вiдчужувача до набувача. У випадку виникнення сумнiву в цьому фактi присутнi свiдки могли пiдтвердити його дiйснiсть. В класичний перiод манципацiю не застосовували.

Чисто римським подiлом речей було розмежування за субстанцiями. Речi, що мали матерiальну субстанцiю, називалися тiлесними (res corporales), а тi, що не мали такоi субстанцii, безтiлесними (res incorporales). До першого виду вiдносилися речi, до яких можна було доторкнутися (guo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого тАФ тi, якi не можна було вiдчувати дотиком (guo tengerenon potest), наприклад право спадкування чи право, що виникаi з договору, сервiтути, право вимоги тощо. До безтiлесних речей римляни вiдносили не речi в значеннi предметiв матерiального свiту, а саме права.

Первiсний подiл речей на рухомi та нерухомi (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав вiдрiзнятися вiд правового режиму нерухомих. До рухомих вiдносили речi, якi можна було пересувати в просторi (наприклад, тварини, раби, домашнiй скарб тощо), а до нерухомих тАФ тi, що не можна було пересувати в просторi (земля, будинки, дороги, мiськi стiни тощо). До нерухомих речей також вiдносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незiбраний врожай, робочу худобу, призначену для обробiтку землю, сiльськогосподарський iнвентар). Вони вважалися складовими частинами землi i пiдлягали полоВнженню superficies solo ceditтАФ зроблене над поверхнею слiдуi за поверхнею. Згiдно з цим положенням, будинок, незалежно вiд того, хто будував його i за чий рахунок, тАФ завжди власнiсть володiльця земельного надiлу, на якому будинок збудовано.

Правовий режим рухомих i нерухомих речей чiтко визначився в перiод iмперii, хоча вiдмiнностi мiж ними помiтнi вже в епоху Законiв XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначаi, що вже тодi були встановленi рiзнi строки набувальноi давностi для земельних надiлiв та iнших речей: тАЬДавнiсть володiння щодо земельного надiлу (встановлювалася) в два роки, а щодо всiх iнших речей тАФ один рiктАЭ. За часiв домiнату прийнятi рiзнi положення з пеВнредачi прав на нерухомiсть i рухомiсть. Земля i земельнi серВнвiтути вiдносилися, наприклад, до манципних речей i вимаВнгали при передачi прав на них дотримання манципацii.

Речi, що знаходяться в обiгу, i речi, вилученi з обiгу, тАФres in commercio, etres extra commercium. Якщо певна рiч могла бути об'iктом права приватноi власностi i предметом правочинiв мiж окремими особами, вона знаходилася в обiгу. Вилученими з обiгу речами вважалися повiтря, проточна вода, моря з усiм вмiстимим, також публiчнi речi (речi, що належали римському народу: громадськi будинки, укрiплення, театри, стадiони, банi, державна земля i раби). Вилученими з обiгу вважалися й речi божественного права, що призначалися для релiгiйних цiлей, i тому вони не могли бути об'iктами власностi окремих осiб: храми, iх оздоблення, мiсця поховання померлих. Всi iншi речi були в обiгу.

Важливим був подiл речей на родовi (genus) та iндивiдуально-визначенi (et species), зроблений римськими юристами ще за часiв республiки, який полягав у виявленнi господарськоi сутi речi. Якщо для власника мали значення тiльки вага, мiра або кiлькiсть речей, тобто загальнi родовi ознаки, це тАФ рiч родова. Якщо ж для нього цiнними були не родовi ознаки, а iндивiдуальнi властивостi, вiдмiнностi, ознаки речi, це тАФ рiч iндивiдуально-визначена. Наприклад, володар цiнуi свого раба не як одиницю робочоi сили, а за його хист писати вiршi чи малювати картини.

Деякi речi в одному випадку визнавалися родовими, а в iншому тАФ iндивiдуально-визначеними. Наприклад, раби, захопленi в полон, тАФ речi родовi. Серед них може виявитися раб, здатний добре спiвати, тобто такий, що маi iндивiдуально-визначенi здiбностi, якi перетворюють його в рiч iндивiдуально-визначену.

РД речi, якi нiколи не були iндивiдуально-визначеними - мука одного сорту, цукор тощо.

Подiл речей на родовi та iндивiдуально-визначенi необхiдний при розподiлi ризику випадковоi загибелi. Щодо родових речей застосовувався принцип genus non perit тАФ рiд не гине, тобто володiлець родовоi речi зобов'язаний повернути ii (iншу, подiбну) власнику навiть у випадку, коли вона втрачена ним випадково.

Щодо iндивiдуально-визначених речей застосовувався принцип тАФ dominus sentit periculum тАФ власник несе ризик (випадковоi втрати речi), тобто збитки вiд випадковоi втрати речi в усiх випадках, незалежно вiд того, у кого втрачена рiч (у власника чи в третьоi особи), завжди несе власник.

Римськi юристи вважали речi дiлимими тАФdiuisae, якщо iх можна подiлити в будь-який спосiб i вони при цьому не втрачають своii господарськоi вартостi i призначення (на скiльки б частин не розрiзана хлiбина, вона залишаiться хлiбом), i недiлимими тАФ indiuisae, якщо при подiлi вони втрачали господарське призначення, цiлiснiсть (зарiзаний i подiлений на частини баран).

Дiлимими вважалися земельнi дiлянки. Побудованi на них будинки подiлялися тiльки по вертикалi, подiлялася нерухомiсть, рухомi речi. Такий подiл мав значення при роздiлi спiльноi власностi. Спiр, що виникав щодо спiльноi власностi на подiльну рiч, легко розв'язувався: рiч в натурi роздiляли мiж власниками. Складнiше було розпорядитися рiччю недiлимою. При спiльнiй власностi на неi кожний спiввласник мав право на iдеальну частку речi, зберiгаючи при цьому частку в правi на рiч в цiлому.

Речi, що в процесi iх використання фiзично зникали називалися споживчими (res guae usu consumuntur) тАФ продукти харчування, корм для тварин, будiвельний матерiал тощо. До споживчих речей вiдносили грошi, оскiльки скористатися ними можна тiльки при витрачаннi iх.

Речi, якi служили людям тривалiший час, вважалися неспоживчими (res guae usu non consumuntur). В процесi одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використаннi зношувалися поступово (земля, будiвлi, одяг тощо).

Римськi юристи звернули увагу, що за фiзичним складом речi подiляються на три види: 1) такi, що складаються з однiii матерiальноi субстанцii (земля, пiсок, раб, тварина тощо); 2) штучнi утворення, створенi при поiднаннi рiзнорiдних речей (будинок, корабель, вiз тощо); 3) сукупнiсть однорiдних речей, матерiально не пов'язаних, однак об'iднаних загальним призначенням чи назвою (бiблiотека, колекцiя, стадо корiв, табун коней).

Речi, що складаються з однiii матерiальноi субстанцii, i простими тАФsimplices, а поiднання речей (рiзнорiдних чи однорiдних) тАФ складними тАФsummae.

З прав на речi ранiш усiх сформувалося володiння. Воно виникло вперше щодо землi.Римськi юристи-класики етимологiчно виводили слово володiння тАУ possessio вiд sedere тАУ сидiти, осiдати, а саме, володiння тлумачили як поселення (на землi). У Дiгестах Юстинiана володiння зображуiться вiдношенням, що передувало власностi i створило ii. Теоретичне вивчення джерел римського права, що почалося тiльки в 19 сторiччi, показало iснування двох видiв фактичного володiння речами в Римi. Перше називають юридичним володiнням (possessio, iнодi тАУ possessio civilis), друге тАУ триманням (possessio naturalis, пiзнiше тАУ detentio).

Що лежить в основi зазначеного подiлу, який його принцип? Дати вiдповiдь на це питання намагалися ще глосатори i коментатори. РЗхнi думки зводяться до того, що власник володii рiччю вiд свого iменi, детентор тАУ вiд чужого. Але джерела римського права суперечать зазначеному погляду, оскiльки визнають власниками деяких oci6, що володiють речами вiд чужого iменi: залогоприймачiв, прекарiстов, секвiсторiв, повiрникiв. Така неспроможна теорiя iснувала в середнi столiття. Потiм французькi юристи помiтили рiзницю мiж володiнням i триманням, виходячи з характеру волi власника. Цей погляд розвив у своiй теоретичнiй монографii тАЬПраво володiннятАЭ засновник iсторичноi школи права Савiньi. Суть його мiркувань, що одержали чимало прихильникiв, зводилася до таких важливих моментiв: 1) володiння передбачаi можливiсть фiзичного впливу на рiч (corpus possessio); 2) головна ознака володiння в порiвняннi з дотриманням - намiр володiти рiччю як своiю, по типу власностi (animus domini), при тiм, що детентор володii рiччю як чужий, на чуже iм'я; 3) володiння - право, i тому можливо його вiддiлення, а виходить, крiм первинного володiння iснуi похiдне, тобто власник може переносити своi володiння рiччю на будь-яку особу, але тiльки у випадках, прямо встановлених законом.

Зазначену теорiю покритикував вiдомий нiмецький учений РЖipiнг. У своiй роботi тАЬПро пiдставу захисту володiннятАЭвiн цiлком спростував перше положення теорii Савiньi про тАЬcorpus possessioтАЭ, пояснюючи своi судження тим, що фiзичне панування над рiччю може бути тiьки щодо спонукуваних речей, що стосуiться нерухомостi, то навряд чи можна мати фiзичну владу над вiддаленою земельною дiлянкою. У зв'язку з цим вiн вважав, що володiння i фактичним здiйсненням права власностi, при якому рiч повинна вiдповiдати економiчному призначенню тАФ служити людинi.

Другий удар по теорii Савiньi був зроблений РЖiрiнгом пiзнiше, в монографii тАЬВласницька волятАЭ, де вiн не залишаi каменя на каменi вiд внутрiшнього змiсту володiння (animus possessio). Вважаючи, що попередня теорiя стала результатом помилкових узагальнень окремих випадкiв, що icнують у джерелах римського права, вiн звертаi увагу на неправильнiсть висновкiв Савiньi вiдносно animus domini як характерноi ознаки володiння, оскiльки римське право надавало захист володiння також i тим, хто не мiг мати animus domini (залогоприймач, прекарiст, секвiстарiй i т.п.). Крiм того, теорiя Савiньi не може бути застосована на практицi через те, що нiякий суддя не може бути переконаний у тiм, чи маi власник cпipнoi речi намiр володiти цiiю рiччю як своiю чи вiн маi намiр приховувати те, що рiч належить iншiй oco6i. Судова практика знайшла вихiд: стали визначати намiри особи, виходячи з його вчинкiв, i створили так званий каталог тАЬВласницьких дiйтАЭ, але по зовнiшнiх фактах неможливо з повною вiрогiднiстю судити про намiри i волю людини. Зазначена теорiя не може бути послiдовно проведена в законодавствi, оскiльки законодавець залишив би без захисту oci6, що не мають тАЬanimus dominiтАЭ,тобто залогоприймачiв, орендарiв, хоронителiв i т.д. Видмовивши в такий cnoci6 вiд пануючого тодi вчення, РЖiрiнг запропонував нове, у якому володiнням вважалося будь-яке фактичне володiння i захищалося власницьким позовом незалежно вiд волi. Незважаючи на численнихприхильникiв теорii РЖipiнгa, теорiя Савiньi своiх не втратила. Обидвi теорii мали вплив на iвропейське законодавство тАФ теорiя РЖipiнгa була вiдбита в нормах Нiмецького Цивiльного Укладення, теорiя Савiньi тАФ у нормах Французького Цивiльного Кодексу.

Проблема володiння розглядалася також в аспектi тАЬволодiння тАФ факт, володiння тАФ правотАЭ. Домiнуюча в iвропейськiй юриспруденцii тенденцiя вважати володiння фактичним пануванням людини над рiччю (на вiдмiну вiд власностi в розумiннi панування юридичного) одержала поширення в росiйськiй цивiлiстицi. Прихильниками концепцii тАЬволодiння тАФ факттАЭ були Д.РЖ.Мейер, К.П.Победоносцев, РД.В.Васьковский i iн. Протилежнi думки висловлювали К.Д.Кавелiн, С.А.Муромцев, Ю.С.Гамбаров та iн. Так, вони вважали будь-якi вiдношення, що мають юридичний захист, i правом. Найбiльше чiтко зазначену проблему визначив РЖ.А.Покровський. Biн звернув увагу на iснування принципу захисту володiння як такого, вiд будь-яких зазiхань з боку приватних oci6. Фактичний власник може жадати вiд суду i влади захисту свого володiння не на пiдставi того, що вiн маi право на це володiння, а просто у зв'язку з тим, що вiн володii чи володiв. Навiть i неправомiрний власник може вимагати свого захисту.1
⁽³⁾ Безумовно, усе це робиться для того, щоб уникнути самоправностi, щоб yci суперечливi питання зважувалися судом.

Радянське законодавство розглядало iнститут володiння як складову частину права власностi, iнших майнових прав, що виникають у силу закону чи угоди i передбачають перехiд володiння. Зазначена норма охороняла титульне володiння. Воно захищалося вiд порушень з боку третiх oci6, у тому числi i власника за допомогою вiндикацiйного i негаторного позовiв. Але невiдомо з яких причин зараз зазначена норма виключена з дiючого Цивiльного кодексу Украiни. Навпаки, у Проектi Цивiльного кодексу створена окрема глава, присвячена володiнню. Увага законодавця акцентована на захистi володiння. РЖ це i правильним, оскiльки сучасний розвиток цивiльного, торгового обороту в нашiй державi, установлення нових форм господарювання передуi iнодi законодавчому процесу.

Введення в наше законодавство розвитого iнституту володiння буде сприяти поширенню захисту суб'iктивних прав особи.

Нашим законодавством передбачаiться установити iнститут приобрiтательноi давнини. Але вiн стосуiться поки що тiльки права власностi. Необхiднiсть установлення його для прав на чужi речi, можливо, також маi сенс, оскiльки такi права,як право проходу, проiзду через сусiдню дiлянку, користування колодязем i iншi сервiтути, поки iснують у видi звичаiв i можуть бути в будь-який час припиненi власником дiлянки. Отже, розвиток економiки в напрямку децентралiзацii, роздержавлення i приватизацii державного майна сприяло вiдродженню багатьох цивiльно-правових iнститутiв, у тому числi iституту речевих прав. Першими кроками в цьому напрямку стали законодавчi змiни вiдносно права власностi, а саме: збiльшення об'iктiв iндивiдуальноi власностi громадян (надання можливостi громадянам мати у власностi засоби виробництва, квартири, житловi будинки без кiлькiсних обмежень, iнше майно споживчого i виробничого призначення, цiннi папери i т.п.), Закон Украiни тАЬПро власнiстьтАЭ, Закон тАЬПро змiни i доповнення до Цивiльного кодексу УкраiнитАЭ вiд 16 грудня 1993 року, визнання за юридичними особами недержавного сектора економiки права власностi на своi майно, приватизацiя майна державних пiдприiмств i квартир державного житлового фонду.1(4)
На реформування вiдносин власностi були спрямованi численнi нормативнi акти. Найбiльш важливим досягненням стало законодавче закрiплення права приватноi власностi (Закон тАЬПро змiни i доповнення до ЦК УкраiнитАЭ) i, що саме головне, включення в коло об'iктiв приватноi власностi громадян такого важливого засобу виробництва, як земля (Закон Украiни тАЬПро форми права власностi на землютАЭ. Земельний кодекс Украiни)2(5)
. У Проектi Цивiльного кодексу Украiни не iснуi вже поняття колективноi власностi, навколо якого були розбiжностi, тому що воно не в змозi вiдбити суть вiдносин, що повиннi були регулюватися за допомогою його норм.3(6)
Замiсть зазначеного поняття використовуiться приватна власнiсть юридичних осiб, об'iднань громадян, професiйних, релiгiйних i iнших громадських органiзацiй, що i юридичними особами.

Однак використання в законодавствi термiна приватна власнiсть викликало багато суперечок серед вчених-правознавцiв i виявило деякi негативнi точки зору. Так, РД.Суханов вважаi, що зазначене поняття i не юридичним, а цiлком полiтекономiчним, внаслiдок чого вносить у правове регулювання тiльки плутанину i протирiччя. тАЬУ нормальному розумiннi, -пише вiн, - тАЬприватна власнiстьтАЭ визначаi тiльки протилежнiсть державноi (публiчноi) власностi, тобто пiдкреслюi приналежнiсть майна фiзичним i юридичним особам, i не несе якого-небудь iдеологiчного навантаження. У полiтекономii пiд тАЬприватною власнiстютАЭ розумiiться не тiльки приналежнiсть майна однiй особi (громадянину), а приналежнiсть йому тАЬзасобiв виробництватАЭ, причому тих, котрi вiн не в змозi використовувати без залучення найманоi працi (що автоматично визначаiться як експлуатацiя). Це i не юридичний, а чисто iдеологiчний пiдхiд, i вiн непридатний для правового аналiзу, оскiльки не маi юридичного змiсту.тАЭ1(7)
Потрiбно вiдзначити, що сучасна концепцiя права власностi в США й iнших захiдних краiнах не робить розходжень мiж механiзмом регулювання приватноi, державноi, колективноi й iншоi форм власностi. Дii iдиний механiзм здiйснення права власностi, що забезпечуi рiвнiсть усiх форм власностi.

Необхiднiсть прискорення процесу економiчних перетворень у нашiй державi, лiквiдацiя застарiлих стереотипiв мислення, необхiднiсть у встановленнi меж втручання держави в приватну сферу власникiв пояснюi i виправдовуi iснування в законодавствi приватноi власностi.Це можна вважати перемогою нового суспiльного ладу над старим. Напевно, бiльш удосконалене цивiльне законодавство i вiдповiднi економiчнi вiдносини в найближчому часi не будуть мати необхiдностi в iдеологiзацii категорii власностi.

Право власностi в демократичнiй, правовiй державi i не тiльки однiiю з форм вираження волi i права людини, вона також створюi цивiлiзовану основу для розвитку волi i права. Такому розвитку буде сприяти не тiльки право власностi, але i весь iнститут речевих прав взагалi.

Натуральному господарству феодальноi РДвропи римський iнститут речевих прав був не потрiбний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власностi (dominium diuisum) для регулювання ленних феодальних вiдносин, зв'язаних iз землею. Вони намагалися застосовувати деякi норми римського права, але римському праву такi вiдносини були невiдомi. Пiсля перемоги французькоi буржуазноi революцii, основнi досягнення якоi були закрiпленi в Декларацii прав громадянина i Кодексi Наполеона, одним з найбiльш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищаiться державою, iндивiдуальноi власностi особи. РЖнститут речевих прав став поступово заповнюватися iншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власностi не хотiли обмежувати якими-небудь правами iнших осiб. Але життя диктувало своi умови. Багато суспiльних вiдносин, що iснують в умовах розвитого обмiну i торгово-грошових вiдносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютногохарактеру.

Таким чином, речевi права продовжують iснувати в цивiльному правi багатьох краiн свiту i терплять змiни з метою удосконалення регулювання вiдповiдних суспiльних вiдносин.

Що стосуiться нашого цивiльного права, то його пiдпорядкованiсть навчанню К.Маркса звела нанiвець необхiднiсть iснування iнституту речевих прав.

Безумовно при дослiдженнi розвитку i змiн суспiльно-економiчноi формацiй протягом сторiч вiдношення людей до речей можна розглядати тiльки в iх сукупностi, тобто як виробничi вiдносини з метою визначення характерних для тiii чи iншоi формацii ознак.

Така думка була цiлком економiчною i не залишала мiсця для суб'iктивних речевих прав, а виходить, i приватного права, оскiльки такi тАЬвиробничi вiдносинитАЭ влада полiтична може врегулювати тiльки за допомогою норм публiчного права. Власнiсть на основнi засоби виробництва для удосконалення такого регулювання повинна бути суспiльною, соцiалiстичною.

Потрiбно, подякувати богатьом нашим цивiлiстам, що у складних умовах панування марксистського вчення намагалися мати iншу думку про сутнiсть таких вiдносин. Зокрема, А.В.Венедiктов, розглядаючи у своiй роботi тАЬДержавна соцiалiстична власнiстьтАЭ вiдносини власностi, оголошуi власнiстю тАЬправо суб'iкта користатися приналежним йому майном своiю владою й у своiх iнтересахтАЭ.1
⁽⁸⁾Зазначену думку пiдхопили й доповнили iншi нашi вченi (С.Н.Братусь, В.А.Рахмилович, Ю.К.Толстой iн.).1
⁽⁹⁾ Так, С.Н.Братусь пише: тАЬПраво власностi передбачаi iснування рiзницi мiж тАЬмоiмтАЭ i тАЬтвоiмтАЭ, тАЬсвоiмтАЭ i тАЬчужимтАЭ. РЖ далi: тАЬВласнiсть як вольове вiдношення - це стан присвоенности (приналежностi) речi (засобiв виробництва, його результатiв)тАЭ, - а не процес присвоiння (як вважав К.Маркс й iн.).2
⁽¹⁰⁾

Але усе-таки вiдмовитися вiд пiдпорядкованостi економiчним поглядам марксистсько-ленiнськоi теорii радянська цивiлiстика була не в змозi. тАЬЯкщо при визначеннi суб'iктивного права власностi акцентувати увагу на дiях, що суб'iкт права власностi може здiйснювати у вiдношеннi приналежних йому речей, то це буде дослiдженням вiдносин людини до речей, а не вiдносин власностiтАЭ, тАФ вважаi сучасний правознавець РД.РЖ.Гена.3
⁽¹¹⁾ Деякi автори (Д.Ш.Генкiн, А.А.Рубанов, РД.А.Суханов) прямо визнають тАЬтрiадутАЭ повноважень власника фактичним вiдношенням власника до приналежного йому майна. Виправдуiться така думка тим, що тАЬтрiадатАЭ повноважень власника може належати i не власнику, при збереженнi права власностi на передане майно. У такому випадку за власником залишаiться деякий правий згусток, так званий nudum jus власностi. Зазначений згусток права i нiчим iншим, як суб'iктивним правом власника вимагати повернення своii речi в належному станi пiсля припинення iншого права на цю рiч. Речеве право власника чи iншого владника не можна вважати фактичним вiдношенням до приналежного йому майна, оскiльки воно захищено вiд порушення силою державноi влади. Право (як юридичнi вiдносини) - це природнi вiдносини, що захищаються авторитетом державноi влади. Фактичне користування власника чи iншого владника приналежним йому майном i реалiзацiiю суб'iктивного речевого права на це майно.

Бiльшiсть теоретикiв радянського i пострадянського цивiльного права вважають суб'iктивнi права, поряд з кореспондуючими iм обов'язками, змiстом цивiльних правовiдносин. Тобто суб¢iктивне цивiльне право може iснувати тiльки в правовiдносинах як мiра можливого поводження суб'iкта в його вiдносинах з iншими (зобов'язаними) особами у вiдношеннi до тих чи iнших матерiальних чи нематерiальних благ. Зазначене вiдображення сутностi суб'iктивного права пiдходить тiльки до вiдносних прав, тобто до зобов'язальних, у яких праву вимоги одного конкретного суб'iкта вiдповiдаi обов'язок iншого конкретного суб'iкта. Що стосуiться речевих прав, то навряд чи можна вважати iх елементом правовiдносин, хоча б i абсолютних. Виходячи з того, що суб'iктивне право - це завжди право на будь-який об'iкт, що маi визначену цiннiсть у матерiальному, моральному, полiтичному чи iнших вiдношеннях, вiрнiше буде приiднатися до думок, висловлюваних Строговичем, Генкiним, Братусем.1
⁽¹²⁾Цi вченi вважають абсолютнi правовiдносини штучною конструкцiiю, що стаi непотрiбною за умови визначення абсолютних прав як iснуючих поза конкретними правовiдносинами. Абсолютнi права здобуваються особою в конкретному правовiдношеннi (наприклад, при купiвлi-продажу), але по закiнченнi правовiдносини суб'iктивне право належить данiй особi поза зазначеними правовiдносинами i будь яких iнших правовiдносин, отже, воно не i бiльше елементом правовiдносин, хоча i належить данiй особi. Зазначене право може знову увiйти до складу правовiдносини i стати ii елементом, коли в силу юридичного факту виникаi нове правовiдношення (наприклад, при продажi, даруваннi), але при його припиненнi суб'iктивне право знову буде належати особi поза правовiдносини i знову не буде елементом правовiдносини. У тАЬабсолютних правовiдносинахтАЭ суб'iкт права не знаi i не може знати зв'язаних з ним правоотношенням суб'iктiв, що несе обов'язки стосовно нього, i не знають, не зобов'язанi i не можуть знати про його iснування. Поняття правовiдносина i тут недоцiльним.

Речевi права абсолютнi. Вони мають захист проти всiх i кожного, iм належать деякi властивостi, що впливають на iнтереси третiх осiб, той чи iнший характер речевих прав вiдображаiться на всьому цивiльному оборотi. У зв'язку з зазначеним необмежена рiзноманiтнiсть речевих прав i неприпустимою. До цього висновку вже давно прийшли всi законодавчi системи континентального права. Найбiльш конструктивнi норми Цивiльного кодексу Японii, що прямо визначають недiйсними угоди, спрямованi на встановлення iнших, не передбачених законом речевих прав, i угоди, що допускають iнший в порiвняннi з оголошеним у законi змiст речевих прав.

В украiнському законодавствi ще тiльки плануiться введення деяких iнших, вiдмiнних вiд права власностi речевих прав у комплексний нормативний акт тАФ новий Цивiльний кодекс Украини. У його проектi передбачений окремий роздiл з назвою тАЬРечеве правотАЭ, де видiленi загальнi положення зазначених вище особливостей речевого права.

Такi окремi роздiли iснують у деяких цивiльних кодексах iнших краiн, що прийняли нiмецьку пандектну систему.

Види речевих прав установлюються законом. Найменша iх кiлькiсть iснувала в римському правi. Але всi категорii речевих прав визнаються законодательством систем континентального права i зараз загальнi положення зазначених вище особливостей речевого права.

Такi окремi роздiли iснують у деяких цивiльних кодексах iнших краiн, що прийняли нiмецьку пандектну систему.

Види речових прав установлюються законом. Найменша iх кiлькiсть iснувала в римському правi. Але всi його категорii речових прав визнаються законодавством системи континентального права i зараз.

Права на чужi речi були вiдомi в давньому римському правi, але остаточне визначення iх i подiл на окремi види було здiйснено пiзнiше в перiод класичноi римськоi юриспруденцii (РЖ тАФ Ш столiття н.е.). Усi права на чужi речi стали iменуватися тАЬiura in re alienaтАЭ, що буквально перекладаiться як тАЬправа в чужiй речiтАЭ. Право на чужу рiч можна розумiти як юридичне панування, що належить однiй особi щодо деяких сторiн речi, що знаходиться у власностi iншоi особи. Таку думку протягом XIX тАФ XX столiть висловлювали майже всi цивiлiсти тАФ дослiдники римського права. Яке-небудь iurа in rе аliеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) i захищалося за допомогою речових позовiв.

У римському правi класичного перiоду iснувало чотири види iurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса.

Усi зазначенi категорii, хоча i з бiльш насиченим змiстом, iснують зараз у законодавствах континентальноi системи. Так, стаття 543 Французького Цивiльного кодексу встановлюi, що на майно можна мати чи право власностi, чи просте право користування,чи тiльки правовимоги.

IРЖ. Поняття прав на чужi речi

ВлПоряд iз правом власностi i володiнням, у римському правi визнанi спецiальнi речовi права, суб'iкти яких знаходяться в безпосередньому зв'язку з рiччю i здатнi у визначеному вiдношеннi усунути будь-як третi обличчя. На вiдмiну вiд власностi спецiальне речове право маi своi предметом не рiч, як таку, а ii окрему функцiюВ».1
⁽⁹⁾ Ця функцiя може полягати в тiм, що сам власник не здатний нею скористатися (наприклад, об'iкт сервитутного права), або подiбна функцiя може бути елементом повноважень власника (право чи користування право витягу плодiв), у зв'язку з чим сам власник робить правомiрно обмежений у своiх правах доти, поки спецiальне речове право, що обтяжуi рiч не буде знято, а право власностi цiлком не вiдновитися. Як вiдзначав юрист Гай: Влале саме право спадкування, право пользовладения, зобов'язальне право вважаються res incorporales, тобто безтiлесними речамиВ».1(13)
Таким чином, якщо об'iктом права власностi можуть виступати фiзичнi речi, то об'iктом спецiального права безтiлесна рiч як право на окрему господарську функцiю речi.

ВлЗiставлення з модельним речовим правом тАУ iз правом власностi тАУ уплинуло на поширення в цивiлiстицi трактування спецiальних речових прав як обмежених чи парциарных (часткових), але цi права самокоштовнi. РЗхня специфiка полягаi в тiм, що вони не конкурують c правом власностi (хоча i можуть обмежувати повноваження власника) i навiть припускають наявнiсть права обличчя на тугiше рiч, чому i називаються правами на чужi речiВ».2(14)

Слiд зазначити, що в римськiй класичнiй юриспруденцii термiн Влправа на чужi речiВ» застосовувався винятково до земельних сервiтутiв. РЖ тiльки в постклассическую епоху коло Влправ на чужi речiВ» розширився.

Спецiальнi речовi правий мiстять у собi не тiльки рiзнi права користування, але i заставне право, установлюване на рiч боржника як гарантiю виконання зобов'язання, таким чином, розглядаючи заставу як такого роду гарантiю в зобов'язальнiй частинi. Але традицiйно серед прав на чужi речi видiляють сервiтути, узуфрукт, квазиузуфрукт, право користування, суперфиций i эмфитевсис.

Отже, право власностi в Римi не було iдиним речовим абсолютним правом, тобто правом своiм предметом, що маi, безпосередньо рiч i против проти будь-якого порушника. Крiм права власностi до речових i абсолютних прав вiдносять також права на чужi речi. Тому що це були права на речi, що належать якимсь обличчям, що не i власниками цих речей, то обличчя, що маi право на чужу рiч, не могло мати таких великих правомочий, як власник, що мiг по римському праву робити зi своiю рiччю усе, що йому завгодно, за винятком лише того, що прямо заборонено законом. ВлНайважливiшою категорiiю прав на чужу рiч були, так називанi сервитутные права, що складалися в правi одного обличчя користатися (у якому-небудь визначеному чи вiдношеннi декiлькох отношениях) рiччю, що належить iншому обличчюВ».1(15)
До прав на чужi речi вiдносилися також суперфиций i эмфитевсис (права речового спадкоiмного користування чужою землею i будiвлею на чужiй землi), i, нарештi, вищезгадане право застави.

IIРЖ. Види прав на чужi речi

3.1. Сервiтути.

У рядi випадкiв законодавством допускаiться обмежене користування майном власника з боку iнших осiб, що забезпечуi невласнику можливiсть користування чужою рiччю в межах, установлених законом (обмеженi речевi права сервiтутного типу). Обмежений характер таких речевих прав виражаiться в том, що вони не охоплюють усiх правомочий володiння, користування i розпорядження рiччю, а стосуються лише деяких з них, або самi правомочностi мають суворо обмежений змiст.

Сервiтут походить вiд латинського слова seruire -обслуговувати. Суть його як правового iнструмента полягаi в тому, що переваги чи недолiки однiii земельноi дiлянки задовольняються за рахунок сусiдньоi не на договiрнiй основi, а засобами речевого права. Тому землевласник, вигодами земельноi дiлянки якою користуiться власник сусiднього надiлу, не може припинити це користування в однобiчному порядку. Сервiтут- це право однiii особи користуватися рiччю чи майном, що належить на правi власностi iншiй особi в тiм чи iншiм вiдношеннi чи обсязi, визначеному сервiтутом.

Суб'iктами обмежених речевих прав сервитутного типу можуть бути як юридичнi особи, так i громадяни, при цьому деякi сервитутные права можуть належати тiльки громадянам. Суб'iктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у тiм чи iншiм вiдношеннi користуiться чужою рiччю (майном) на основi сервiтуту. Суб'iктом сервитутного обтяження i власник речi чи майна, на яке встановлений сервiтут. Нiяка iнша особа не може бути обтяжена сервiтутом.

Об'iктами сервiтутних прав звичайно i не цiлi майновi комплекси, а окремi iндивiдуально визначенi нерухомi речi (жилой б

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права