Образи i символи смертi в культурi

Вступ.

РЖ. Образи i символи смертi в культурiтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж с. 8-23

Вз1. Культуротворчiсть смертi за концепцiiю РД.МоренатАжтАжс. 8-14

Вз2. Образи смертi в захiднiй культурiтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжс. 14-18

Вз3. Схiдна культура i смертьтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжс. 18-21

РЖРЖ. РЖсторична варiативнiсть пiдходiв до смертi за Ф.АртАШiсомтАжтАж.с. 22-42

Вз1. тАЬСмерть прирученатАЭтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж..с. 23-27

Вз2. тАЬСмерть своятАЭтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж..с. 28-31

Вз3. тАЬСмерть далека i близькатАЭтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.с. 31-35

Вз4. тАЬСмерть твоятАЭтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжс. 36-38

Вз5. тАЬСмерть перевернутатАЭтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.с. 38-42

РЖРЖРЖ. Некрофiльнiсть сучасноi культуритАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.с. 43-48

Висновки.

Використана лiтература.

Кошмар смертi завжди переслiдував людей. Вiн породжував рiзноманiтнi уявлення про трагiзм життя. тАЬСмерть не маi образу, - говорить байронiвський Люцифер, - та все, що носить вигляд земних iстот, поглинетАЭ(2;396). У деяких це слово викликаi жах, тривогу, а у деяких радiсть, насолоду.

РЖстота, що живе, знаi тiльки життя. РЖ двi його таiмницi тАУ початок i кiнець, народження i смерть тАУ i головними для формування людського свiтобачення, цiлiсних фiiнтирiв , розумiння себе i собi подiбних.

На противагу народженню смерть тАУ таiмниця, оповита сумом i мороком. Саме вона, незбагненна i необхiдна, змушувала людину замислюватися так глибоко, як жодна проблема чи турбота повсякденного життя. Смерть спонукаi до питання тАЬЩо таке життя?тАЭ. В багатьох аспектах життя визначаiться смертю.

Мета моii роботи - дослiдження проблеми смертi та ii культурологiчного значення, а також вирiшення таких життiво важливих питань: тАЭЩо таке смерть для людини?тАЭ, тАЬЯк в рiзнi епохи смерть сприймалася людьми?тАЭ.

Немаi бiльш важкоi для дослiдження i бiльш важливоi для роздумiв проблеми, нiж проблема смертi не в будь-якому з ii власних або спецiальних аспектiв, а в ii загальнолюдському, свiтовому смислi.

Для вирiшення цiii прблеми я поставила перед собою наступнi завдання :

- як сприймалася смерть в рiзних типах культури;

- визначити, в чому полягаi креативнiсть смертi, застосувавши концепцiю А.Морена;

- розглянути iсторичну еволюцiю поглядiв на смерть;

- що таке некрофiльство i, зокрема, некрофiльнiсть сучасноi культури;

Рано чи пiзно кожен з нас починаi роздумувати про смерть, щоб вирiшити для себе не що i смерть взагалi, яку вiн так чи iнакше спостерiгаi, про яку читав i чув, смерть iнших, а його особиста смерть. Це зовсiм не одне й теж: чужа смерть, за якою можна спостерiгати, яка маi вiдношення до фiзичного свiту, i смерть особиста, яку спостерiгати не можна, i про яку можливо тiльки роздумувати, в яку можна не вiрити, яку можна боятися, вiд якоi можна до певного часу вiдмахнутися.

Проблема смертi, взята в своiму етичному ключi, i багатоплановою.

Одне з визначень смертi може полягати в тому, що вона i кiнець життя, i заперечення його як вищоi цiнностi. А оскiльки смерть тАУ i цiннiсть того ж рангу, тому що, як i життя, вона несе в собi деякий фундаментальний смисл, який задаi масштаб, iстинних цiнностей. Життя як найвища цiннiсть i свого роду еквiвалент iнших вищих цiнностей тАУ свободи, любовi, честi, i тому воно володii здiбнiстю заповнювати iх iснування, iх дiйсне соцiальне буття, обмiнюючи себе на них. А смертi i формою такого обмiну. Мова йде про смерть конкретноi особистостi, яка здiйснюi свiй вибiр, надаючи перевагу смертi над життям.

Слiд сказати, що за одною i тою ж символiкою можуть

приховуватися рiзнi смисли. Одне дiло тАУ смисл смертi у християнина i всiх тих, хто допускаi безсмертя душi, можливiсть життя в потойбiчному свiтi; iнше тАУ смисл смертi для тих, хто у все це не вiрить.

В першому випадку легко можна обгрунтувати iстинний смисл життя,

зняти страх людини перед смертю. Хочу навести приклад iз слiв Цицерона : тАЬякщо я тут помиляюсь, вiрячи в безсмертя людськоi душi, то помиляюсь я охоче i не хочу, щоб у мене вiдiбрали цю помилку, якою я насолоджуюсь, доки живий. О, який прекрасний буде день, коли я приiднаюсь до свiту душ i пiду вiд цього натовпу, вiд цих мерзотникiв!тАЭ(26;30)

Вмiння жорстко контролювати нашу здiбнiсть видавати бажане за

дiйсне тАУ важлива умова серйозного аналiзу етичних проблем смертi i безсмертя.

Пушкiн:

Нет, весь я не умру тАУ душа в заветном мире

Мой прах переживёт и тленья убежит.

Але тут тАУ тiльки жах зникнення, кiнця i пристрасне бажання життя,

кохання, краси, як антиподiю смертi:

Как ничего! Ни мысль, ни первая любов!

Мне страшнотАж И на жизнь гляжу печален вновь,

И долго жить хочу, чтоб долго образ милый

таился и пылал в душе моей унылой. (20;86-87)

Але загальним для всiх, в тому числi i для вiруючих, i таiнство смертi, почуття страху перед нею: тАЬЙду в жахливий свiт всезагального розладутАЭ(8;322). тАЬАле страшне рокове новосiллятАЭ(8;643).

Федоров, наприклад, будучи релiгiйним мислителем, вважав смерть тАЬголовним зломтАЭ i намагався мобiлiзувати людство i науку на те, щоб подолати це зло.

Слiдуючи Р.Лiфтову можна видiлити 5 категорiй або способiв iмморталiзацii i бiологiчне безсмертя (надiя на продовження життя у нащадках), творче безсмертя (надiя на продовження життя в результатi своii дiяльностi), теологiчне безсмертя (рiзноманiтнi релiгiйнi форми трансцендування смертi шляхом встановлення звтАШязку з вiчними духовними цiнностями), натуралiстичне безсмертя (надiя на безсмертя шляхом злиття з природою, спосiб iммортизацii, розвинутий в японськiй та iнших схiдних культурах).

У нашiй культурi тема смертi до недавнього часу була забороненою. В тоталiтарному суспiльствi, де в пiдвалах для допитiв i вогняних печах зникало мiльйони людей, не замовкало перемежне вшанування життя. Згiдно авторитарним канонам, смерть повинна була вiдступити пiд тиском життiдайних сил.

Саме розумiння смертi в суспiльнiй свiдомостi в умовах тоталiтаризму набувало скорiше язичницького, нiж християнського, смислу. Вона вступала в своi права лише тодi, коли Вождь вмирав. Погребальнi дii отримали майже мiфологiчне звучання.

Зараз тема смертi перестала бути забороненою. Саме кiнцевiсть земного iснування примушуi роздумувати про смисл життя, про iiрархiю цiнностей, про значення та роль людини у суспiльствi.

Ми спробуiмо дослiдити як вiдносилися до смертi вiд архаiчних часiв до нашого часу. У здiйсненi дослiдження я застосовувала такi методи:

- метод культурологiчноi проблематизацii ;

- метод спiвставлення типу культури з iншими;

- метод аналiзу;

Багато сучасних фiлософiв дослiджують тему смертi. Цiй темi

присвячено багато книжок та статей.

Зокрема, темi смертi присвячували своi твори Е.Морен, Е.Фран, Ф.АртАШiс, Серафим Роуз, Гуревич П.С. та багато iнших.

У своiй квалiфiкацiйнiй роботi, дослiджуючи тему смертi, я спиралася, зокрема, на твiр Гуревича П.С. тАЬФiлософська антропологiятАЭ. У цiй книзi автор доступно викладаi свiй матерiал, з якого можна почерпнути багато цiкавих думок. Гуревич порiвнюi двi культури, тобто в його книзi вiдбуваiться порiвняння ставлення до смертi схiдноi та захiдноi культур. Гуревич розглядаi тему смертi як таiмницю людського буття. Автор порiвнюючи захiдну та схiдну культури показуi, що кожна з них виробляi певну систему цiнностей, а також певний комплекс образiв i символiв, за допомогою яких забезпечуiться психологiчна рiвновага iндивiдiв. Також вiн порiвнюi свiтовi релiгii i робить висновки, що межу мiж життям i смертю люди сприймають по-рiзному.

Цiкавою i доступною i також книга Е.Морена, в якiй вiн намагаiться довести, що смерть, як така, тривожила ще й найархаiчнiшу людину. Морен описуi розвиток певних елементiв культур, i яке мiсце у них займала смерть. Також вiн описуi похорони людини та всi ритуали, якi з ними повтАШязанi. РЖ саме у цих ритуалах, на думку Морена, Можна прослiдкувати вiдношення первiсноi людини до смертi.

Цiii думки дотримувався i Ф.АртАШiс, який присвятив темi смертi багато своiх статей та книг. Я спиралася на його книгу тАЬЛюдина перед лицем смертiтАЭ. З однiii назви книги можна багато чого зрозумiти. АртАШiс описуi як в кожному перiодi, якi вiн назвав по-своiму, людина вiдносилася до смертi. Тут можна провести паралель, тому що саме певний перiод вiн i називав за вiдношенням людини до смертi тАУ тАЬСмерть прирученатАЭ, тАЭСмерть своятАЭ, тАЭСмерть далека i близькатАЭ, тАЬСмерть твоятАЭ, тАЬСмерть перевернутатАЭ.

Ця книга i дещо важкою для сприйняття, але в той же час, вона i досить цiкавою, тому що АртАШiс використовуi, як приклади, епiзоди з вiдомих творiв митцiв певноi епохи. РЖ саме за цими епiзодами вiн вiдтворюi ставлення до смертi, а також аналiзуi це ставлення з психологiчноi точки зору.

Погляд Фрола направлений на некрофiльнiсть сучасноi культури, яку вiн вважаi злоякiсною формою психологii людини. Аналiзуючи книгу Фрола можна зробити висновки, що кожен другий в сучаснiй культурi тАУ некрофiл. Але причиною цього Фром вважаi як i саму людину, так i ii оточення. З ним, в деякiй мiрi, можна погодитися, Аналiзуючи подii, якi вiдбуваються в наш час.

Але це потiм, а зараз розпочнемо з самих початкiв iснування людини. РЖ прослiдкуiмо , яке мiсце займала смерть в ту епоху.

Роздiл РЖ.

Вз1. Проблема смертi постаi як фундаментальна ще на зорi людського iснування. На це звертаi особливу увагу сучасний французький антрополог, фiлософ Едгар Морен. На його думку, людина майже вiд початку свого iснування починаi створювати елементи культури. Цiль яких у пристосуваннi до жахливого психологiчного страху, повтАШязаного зi смертю. Звернемося до думки Е.Морена детальнiше.

Епоху великого мозку вiдкриваi неандерталець тАУ вже sapiens, - який пiзнiше поступився мiсцем сучаснiй людинi, останньому i iдиному представниковi роду людського на землi.

Найдавнiшi вiдомi нам гробницi належать неандертальцям. Вони свiдчать про щось значно бiльше i зовсiм iнше, нiж просте закопування в землю, аби захистити живих вiд дii розкладу (з цiiю метою можна було б залишити труп десь подалiк або кинути у воду). Померлого клали в позi ембрiона (що свiдчить у вiру в його повторне народження), iнодi його навiть клали на ложе з квiтiв, як показують слiди пилку, якi збереглися в неандертальському похованнi, виявленому в РЖраку (що свiдчить про наявнiсть церемонii поховання); кiстки iнодi пофарбованi вохрою (звiдси припущення про поховання пiсля канiбальського поiдання або повторне поховання пiсля розкладу трупiв), останки захищено камiнням, а пiзнiш бiля померлого почали залишати iжу i зброю (звiдси припущення про вiру в загробне життя покiйного у виглядi привиду, який маi тiло й тi самi потреби, що й у живих). Гiпотеза про наявнiсть тут вiри у вiдродження або в те, що померлi продовжують жити у подобi привида, i цiлком слушною, бо йдеться про два фундаментальнi вiрування людства стосовно потойбiчного свiту, якi, чи то у змiшаному виглядi, чи то окремо, можна зустрiти у вiдомих нам архаiчних суспiльствах, до того ж вони становлять основу всiх наступних вiрувань.

Як вважаi Морен тАЬНеандертальськi поховання свiдчать не тiльки про вторгнення смертi в життя людини, а й про антропологiчнi модифiкацii, якi зробили таке вторгнення можливим i спровокували йоготАЭ.(14;94)

Перш за все, безперечно, - це прогрес обтАШiктивного знання. Смерть не тiльки визначаiться як факт, що визнаiться й тваринами (до того ж вже вмiють тАЬприкинутись мертвимитАЭ, щоб обдурити ворога), вона не тiльки вiдчуваiться як згуба, зникнення, непоправна втрата (це може вiдчувати i мавпа, i слон, i собака, i птах) i вона осягаiться ще й як перетворення, перехiд iз одного стану в iнший.

Бiльше того, смерть, очевидно, вже уявляiться хоч i не як тАЬзаконтАЭ природи, але як щось майже неминуче, примусове для всього живого.

У будь-якому разi, звернувши увагу як на саму присутнiсть померлих, так i на наявнiсть iдеi смертi поза ii безпосередньою далiстю, у неандертальцiв ми можемо вiдзначити наявнiсть думки, не повнiстю затопленою тим, що безпосередньо вiдбуваiться перед очима, тобто ми виявляiмо присутнiсть часу у свiдомостi. ЗвтАШязанi мiж собою усвiдомлення трансформацii, усвiдомлення примусовоi необхiдностi й усвiдомлення часу вказують на появу у sapiensтАШa нового складнiшого ступеня свiдомих знань, iх новоi якостi.

Одночасно з реалiстичним усвiдомленням трансформацii вiра в те, що ця трансформацiя (нове народження чи життя тАЬдвiйникатАЭ), показуi, що у сприймання реальностi втручаються витвори уяви, у сприймання свiту втручаiться мiф. Вiдтепер такi уявлення будуть водночас i виступати продуктами людськоi долi, i визначати ii.

Тодi як гробницi сигналiзують про наявнiсть мiфа i його силу, поховальнi церемонii сповiщають про присутнiсть i силу магii. тАЬСправдi, похорон, -як вважаi Морен, -являi собою ритуал, який сприяi здiйсненню переходу в iнше життя належним чином, - тобто захищаючи живих вiд дратiвноi дii смертi (звiдси, можливо, виникаi i культ померлих) i вiд звтАШязаного з нею розкладу (звiдки, можливо, виникаi жалоба, яка iзолюi близьких вiд покiйника) тАЭ.(14;101) Так у sapiensтАЩa складаiться цiлий мiфологiчний апарат, мобiлiзований, аби дати вiдсiч смертi.

Магiя, ритуал i мiф сакралiзують правила органiзацii суспiльства i, тим самим, пiдсилюють владарювання чоловiчого класу, даруючи йому виправдання трансуендентального характеру. Чоловiчий клас, зрештою, затоплюi ключовi магiчно-релiгiйнi позицii, монополiзуючи спiлкування з духами, якi лякають жiнок i дiтей. Щодо жiнок, то вони не зовсiм позбавленi магiчноi зброi: чоловiча влада мусить рахуватися з жiночим принципом родючостi й поважати його тАУ як в межах космiчного, так i в межах соцiально-антропологiчного порядку; влада чоловiкiв контролюi лише членiв мисливства, вiйни, органiзацii. Що ж стосуiться молодi, магiчний контроль над нею значно бiльш всеосяжний; вiн здiйснюiться через ритуал iнiцiацii. З допомогою iнiцiацii клас дорослих чоловiкiв розчленовуi на двi соцiологiчнi частини бiологiчний континуум дорослiшання, у такий спосiб довершуючи розрив, який не даi змоги сформуватися класовi молодих, i встановлюючи абсолютний контроль над правом входження у дорослий свiт. Ця операцiя здiйснюiться шляхом випробувань i знущань, кульмiнацiiю яких служить церемонiя смертi-воскресiння, коли дитина, що стаi чоловiком, дiстаi нове iмтАШя i стаi новою особистiстю. Так класова влада змiцнюiться пiд прикриттям грандiозноi мiфологiчно-космологiчноi процедури, в якiй беруть участь духи й боги .

Магiя, мiф i ритуал надiленi тут такою правдоподiбнiстю i такою силою переконливостi в планi iх наказiв i заборон, що придушення i покарання часто стають зовсiм непотрiбними.

отже, усе вказуi нам, що усвiдомлення смертi, яке зтАШявляiться у sapiensтАЩa , створюiться взаiмодiiю обтАШiктивноi свiдомостi, яка визнаi факт смертностi, i свiдомостi субтАШiктивноi, яка стверджуi якщо не безсмертя, то, принаймнi, можливiсть трансформацii. Ритуали, якi стосуються смертi, одночасно й висловлюють травму, що викликаiться iдеiю знищення, й помтАШякшують, i заклинають ii. Похорон - у всiх вiдомих нам суспiльствах sapiensiv тАУ вiдображаi одночасно i саму кризу, i подолання цiii кризи i з одного боку муки вiдчаю, з другого тАУ втiху надii. Все, таким чином, пiдказуi що смерть спостигаi homo sapiensтАЩa як непоправна катастрофа, що вiднинi вiн буде носити в собi особливе занепокоiння, острах життiвою проблемою, яка обтяжуi життя. Однаковою мiрою все пiдказуi, що людина ця не просто не просто вiдмовляiться вiд смертi, вона спростовуi ii, переборюi, розвтАШязуi у мiфi i у магii.

Та справдi глибоким i фундаментальним виявляiться не просте спiвiснування цих двох свiдомостей, а iх тривожне життя в iдинiй двоiстiй свiдомостi: хоча двi цi свiдомостi дуже по-рiзному комбiнуються мiж собою у рiзних iндивiдiв, у рiзних суспiльствах (як i життя рiзною мiрою насичене смертю), жодну з них не усуваi до кiнця iнша, i все вiдбуваiться так, нiби людина щиро намагаiться сама себе обдурити, нiби вона тАУ iстерик, за давнiм клiнiчним визначенням, який перетворюi в обтАШiктивнi симптоми те, що йде вiд його субтАШiктивних тривог.

Отже, мiж субтАШiктивним i обтАШiктивним баченням iснуi розрив, який смерть перетворюi на справжню прiрву, заповнювану мiфами, ритуалами iншого життя, що врештi-решт здiйснюють iнтеграцiю смертi. Sapiens, таким чином кладе початок дуалiзму субтАШiкта i обтАШiкта, iхньому нерозривному звтАШязку, а за разом тАУ iхньому непереборному розриву, який пiзнiше у тисячi способiв намагатимуться перебороти всi релiгii й фiлософii. Людина вже, фактично, вiдмежовуi свою долю вiд природного фатуму, переконуючи себе, що продовження життя пiдвладне природним законам подвоiння й метаморфози. Виходить, що в нiй збагачена обтАШiктивнiсть iнтерферуi iз збагаченою субтАШiктивнiстю, оскiльки обидвi вони вiдповiдають прогресу iндивiдуальностi.

Як пише Морен: тАЭ Справдi, потрiбна найсильнiша особистiсна присутнiсть, аби iндивiдуальнiсть померлого продовжувала жити серед живих; треба, щоб афективнi iнтерсубтАШiктивнi звтАШязки були надто iнтенсивними, аби зберiгатися навiть пiсля смертi; треба, щоб виробилось i розвинулось, як новий епiцентр, усвiдомлення смертельного розриву тАУ точка сходження обтАШiктивного утвердження смертi й субтАШiктивного утвердження iндивiдуального безсмертя.тАЭ(14;112)

Так, вторгнення смертi виявляiться sapiensтАЩa вторгненням одночасно iстини i iлюзii, тривоги й упевненостi, обтАШiктивного знання й новоi субтАШiктивностi, а перш за все тАУ iх амбiвалентного звтАШязку. Воно сприяi подальшому розвитку iндивiдуальностi й утворюi новий антропологiчний розрив.

Як вже було сказано, смерть постигаi homo sapiensтАЩa як непоправна катастрофа, яка викликаi в нього особливi занепокоiння, страх.

РЖснуi тваринний неспокiй, який повтАШязаний iз пильнiстю i продовжуiться за наявностi щонайменших ознак небезпеки. Як вважаi Морен:тАЭ Пильнiсть у людини значно бiльш розвинена нiж у приматiв, i власне людський неспокiй меншою мiрою повтАШязаний з безпосередньою небезпекою i бiльшою мiрою тАУ з появою свiдомостi, а отже, усвiдомлення смертiтАЭ(14;115).

Просторове дистанцiювання дасть змогу тепер уявити навколишнiй свiт як тАЬвiдстороненийтАЭ; часове дистанцiювання, зi свого боку, змусить вiдкрити свiт як незворотнiй процес, а заразом тАУ i усвiдомити невiдомiсть майбутнього. Просякнуте неспокоiм усвiдомлення цього подвiйного дистанцiювання збiгаiться iз усвiдомленням смертi, яке доповняльно визначаi i поглиблюi його. Свiдомiсть смертi виникаi тодi, коли i знання про смерть як обтАШiктивний, передбачуваний феномен (момент якого, проте, непередбачуваний ), а також субтАШiктивне усвiдомлення цього феномена. Така свiдомiсть у всiх вiдомих архаiчних суспiльствах, вона зтАШявилася ще у неандертальця. Дуже раннi усвiдомлення смертi дитиною i поява у неi антропологiчного неспокою пiдтверджуi для нас iх фундаментальний характер. РЖ справдi, стресове, трагiчне переживання смертi виникаi у шести-семирiчному вiцi, тодi ж, коли й iдея звтАШязку мiж смертю i втратою iндивiдуальностi.

Цей подвiйний розрив тАУ смертi i невпевненостi тАУ очевидним чином заповнюiться за допомогою мiфа, магii, релiгii, афективноi спiвпричетностi, належностi до соцiального, колективного буття i, звичайно ж, усiх видiв повсякденноi дiяльностi. Проте завжди стримуваний людський неспокiй, який, одначе, нiколи не зникаi, буде пiдсилюватися соцiокультурним розвитком sapiensтАЩa, котрий неминуче потягне за собою заборони i пригноблення. Неспокiй стимулюi i пiдтримуi мiфи, магiю, релiгiю, якi урiвноважують надмiрну вiдмежованiсть вiд свiту, надто велику невизначенiсть часу, надто сильну занепокоiнiсть смертю.

Отже, -тАЬ Уявлення неандертальцiв про смерть, якi констатувалися вже давно, однак антропологiчно не iнтерпретувалися вiдповiдним чином через одновимiрний погляд на людину розумну, являють собою iстинне одкровення, що проливаi нi з чим незрiвнянне свiтло на вiдмiнностi мiж sapiensтАЩom i його попередниками, та й надалi постiйно висвiтлюi природу людини, - у тому розумiннi, що виявлений мною тут надзвичайно важливий вузол значень поiднаний з остаточним розвитком мозку гомiнiд i навiть, власне з формуванням мозку sapiensтАЩa. тАЭ (14;121)

Зрозумiло, що все вище сказане не зтАШявилося на свiт у неандертальця одномоментно. Цiлком можливо, що деякi з цих рис зародились в homo erectus. Вони могли почати викристалiзовуватися або починаючи з притаманного мтАШясоiдним гомiнiдам канiбалiзму, який наповнився афективними значеннями у звтАШязку з поiданнями родича або ворога (присвоiння доблестей померлого), або виходячи з двоiстоi i суперечливоi турботи про те, щоб позбавитись трупа (у звтАШязку з розкладом) i зберегти коло себе любого покiйника (збереження кiсткових тканин), - або ж, з рештою, за вiдправну точку могло правити повернення померлих у сновидiннях.

тАЬЯк можна не помiчати, що найбiльш бiологiчнi явища тАУ секс i смерть - у той же час бiльше за все насиченi символами культури?. Людина за своiю природою iстота культурна, оскiльки за своiю культурою вона i iстота природна тАЭ (14;127)

Вз2. Кошмар смертi у всi епохи i завжди переслiдував людей. Вiн породжував специфiчне уявлення про трагiзм життя. Кiнець людського iснування безповоротно ставить питання про смисл земного iснування, про приналежнiсть життя. Звичайно, проблема смертi вiдноситься до числа фундаментальних, торкаiться основ буття.

В деякi епохи страх смертi зовсiм був вiдсутнiй: люди знаходили в собi сили протистояти погрозi фiзичного знищення. Античнi греки, наприклад, вчилися переборювати жах небуття шляхом контрацепцii духу. зусиллями животворноi думки, виховували в собi презирство до смертi. Людей середньовiччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження.

Страх перед смертю закладений у самiй людськiй природi, в самiй тайнi життя. Але в конкретнiй епосi, через призму певних духовних цiнностей цей страх набираi рiзних форм. Культура постiйно вiдтворюi життiвi ситуацii, з якими люди зустрiчаються у всi часи. Йдеться про проблему любовi, жертви, трагедii, героiзму, смертi.

Кожна культура виробляi певну систему цiнностей, в якiй переосмислюються питання життя i смертi. Вона творить також певний комплекс образiв i символiв, з допомогою яких забезпечуiться психологiчна рiвновага iндивiдiв.

На думку психологiв, така система починаi складатися в психiцi людини вже в ранньому вiцi. Образ, який виникаi в пiдсвiдомостi людини в звтАШязку з його народженням, коли плiд вiддiляiться вiд матерi, пiзнiше трансформуiться в деякий праобраз жаху перед смертю. РЖндивiд намагаiться уникнути цього жаху. Вiн намагаiться знайти способи увiковiчнення себе, постiйно вiдчуваючи присутнiсть смертi.

Порiвняння свiтових релiгiй, далеких культур, показуi, що межу мiж життям i смертю люди сприймають по-рiзному. Рахують, наприклад, що мiж земним i загробним життям немаi нiякоi рiзницi, але вважають також, що така рiзниця i. Спробуiмо продемонструвати це на прикладi рiзних культур.

Багаточисленнi i рiзнохарактернi уявлення про смерть, якi склалися в свiтовiй культурi, можна роздiлити по деяких признаках. Видiлим перш за все християнськi та передхристиянськi погляди. Християнство визнавало кiнцевiсть iндивiдуального iснування. Масове воскресiння трактувалося ними як завершення земноi iсторii.

РЖсторiя людськоi цивiлiзацii мiстить хвилюючий лiтопис багаточисленних намагань найдревнiших культур зберегти життя i уникнути смертi. В багатьох культурах вважалося, що кожен може певним чином пiдготуватися до смертi, якщо вiн при цьому здобуде потрiбнi знання про процес вмирання.

Освiтня захiдна людина в основному вважала вiру в свiдоме життя пiсля смертi, загробне iснування душi виявом примiтивного страху тих людей, якi не мають наукових знань. РЖстинна романтизацiя смертi, яка являiться викликом життя, розпочинаiться у найновiшiй захiднiй фiлософii у Шопенгауера. Нiмецький фiлософ намагався створити iдиний погляд на долю тiла i душi. Життя в системi його роздумiв оцiнюiться як дещо таке, якому краще було б зовсiм не iснувати. Земне iснування, на його думку, - це певного роду промах i випадковiсть.

Тварина, думав Шопенгауер, боiться смертi тiльки безсвiдомо, iнстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фiзичноi гибелi. Людина ж не тiльки розумii наступаюче зникнення. Вона здiбна по цiй причинi страждати. Реальне вiдчуття наступаючого зникнення тiльки посилюi ii страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя нi в якому випадку не може розглядатися як цiль людського буття.

Проблемам смертi значну увагу придiлили i засновники психоаналiзу: Зiгмунд Фрейд та Карл Юнг.

З.Фрейд дiйшов висновку, що в людини проявляiться два основних потяги:

- потяг до життя, бiльш менш iдентичний сексуальному потягу;

- iнстинкт смертi, який маi за цiль винищити життя.

Вiн вважав, що iнстинкт смертi, сплавлений з сексуальною енергiiю, може бути направлений або проти самоi людини, або проти обтАШiктiв поза нею. При цьому вiн вважав, що iнстинкт смертi бiологiчно закладений у всiх живих органiзмах i являiться необхiдною складовою життя взагалi.

В патрiархальнiй, доперсоналiстчнiй культурi смерть не сприймалася як нечувана катастрофа. В традицiйнiй культурi християни знали про циклiчнiсть усього буття. Традицii допомагали знайти психологiчну опору в природному процесi життя i смертi. Сiльське кладовище було частиною загального устрою. Мертвi залишалися серед живих.

Люди також намагалися розгадати таiмницю iншого буття. Древнi знали, що людина, яка померла може повернутися ло життя. Розповiдi про це мiстяться в мiфологiях, релiгiозних текстах, iсторичних хронiках. Мистецтво i наука виходили iз уявлення, що за межею смертi тiло стаi бездиханним, зникаi в бiосферi. Разом з тим зникаi i дух.

В серединi 70-х рокiв захiднi вченi зробили вражаюче вiдкриття. Врачi реанiматори зробили висновки, що люди, якi повертаються до життя пiсля клiнiчноi смертi, мають деякий досвiд. Вони здатнi розповiсти про те, що вiдбувалося в земному iснуваннi, пiсля iх смертi, як розвивалися подii в лiкарнянiй палатi, на мiстi аварii, навколо смертного одра. Але разом з тим вони можуть розповiсти про свою приналежнiсть до таiмницi якогось iншого буття. РЖнший свiт, в який вони вступали, мав своiх жителiв i загадковим чином був повтАШязаний з земним iснуванням.

Кожен з них в критичний момент вiдчув повну фiзичну втому, а потiм ледь сприймав слова лiкаря, який констатував факт смертi. Потiм в погасаючiй свiдомостi пацiiнта виникав неприiмний шум, рiзкий дзвiн, незрозумiле дзижчання. Вмираючий вiдчував, що попав в якийсь довгий темний тунель, через який вiн понiсся з неймовiрною швидкiстю. Через мить вiн вiдчув, що вiддiляiться вiд свого тiла i бачить себе, як би зi сторони, причому може спостерiгати ту ж ситуацiю, тих же людей, якi були поруч з ним в момент смертi.

Далi людина помiчала, що у неi i iнше тiло, зовсiм не схоже на попередню тiлесну оболонку. Воно нiби-то маi iншi якостi, але разом з тим служить новим тАЬвмiстилищем душiтАЬ. Потiм виникають тiнi родичiв, друзiв, близьких, якi оточують новоявлену душу i намагаються допомогти iй освоiтися. Перед людиною виникаi деяка свiтлоносна iстота. Вона вступаi з нею в телепатичний контакт. Перед мисленим взором покiйного проходить вся панорама його життя. Народжуються окремi епiзоди, якi по велiнню свiтлоносноi iстоти воскрешають минуле життя, як би вiдповiдаючи на питання, чи вдалося виконати намiчене. Але, досягнувши деякого бартАШiру, померлий помiчаi, що його час ще не настав, що вiн може вернутися на землю. Душа знову повертаiться в своi тiло. Це даi своi плоди iстинна реанiмацiя.

В записаних сповiдях розповiдалося про страшну роздвоiнiсть свiдомостi. тАЬПокiйниктАЭ бачив вiдразу двi гранi буття, але при цьому не мав можливостi вступати в контакт з живими .

Бiльшiсть захiдних вчених не вважають слово тАЬдуматАЭ метафорою, вони намагаються дати цьому поняттю природне пояснення. Згiдно версiям багатьох вчених, кожна людина маi три тiла, якi в купi являють собою певний комплекс, цiлiснiсть. По-перше, це зовнiшнi фiзичне тiло, по-друге, патентно-ефiрна субстанцiя i, по-третi, духовна сутнiсть. Всi три тiла абсолютно реальнi, але мають рiзну природу. Що ж вiдбуваiться з iндивiдом пiсля смертi? Вiн звiльнюiться вiд своii фiзичноi оболонки, але продовжуi жити в ефiрному тiлi, поступово переселяючись в астральний свiт.

В тАЬДержавiтАЭ Платона вiд iменi старого чоловiка говориться про те, як легко втiшатися над iсторiями про страхи потойбiчного свiту, коли смерть здаiться далекою. Народжуiться думка, що цi iсторii дiйсно правдивi. Тодi люди починають згадувати все зло, яке вони вчинили один одному. Просипаючись в ночi серед кошмару, поневолi починаiш роздумувати про

розплату. Платон вiдважився навiть на те, щоб описати загробну долю вбивцi, злочинцiв та нечестивцiв.

У Новий час у iвропейськiй свiдомостi смерть набираi романтичностi. Смерть тАУ висновок земного буття. Це значить, що на смерть треба дивитися, як на головну цiль. РЗi тiнь лежить на людському буттi. Чекання смертi, ii передчуття тАУ ось на що здiбна розумна людина на вiдмiну вiд тварини.

Вз3. Треба вiдмiтити, що схiднi культури на вiдмiну вiд захiдних зберегли в собi вiру в оригiнальну силу космологii, релiгiйних i фiлософських систем, в яких смерть не розглядаiться як абсолютне завершення iснування. У всiх цих вiруваннях смерть не ототожнюiться з повним зникненням iндивiда.

У Гуревича П.С. мабуть саме тому виникаi iдея тАЬреiнкарнацiiтАЭ. Перш за все тАЬреiнкарнацiятАЭ i тАЬметапсихозтАЭ не синонiми. Реiнкарнацiя вказуi на перехiд душi з одного тiла в iнше, вважаючи тим самим, що душа втiлена, i що вона таким чином знаходиться у вiдведеному iй мiстi. Метапсихоз вказуi скорiше на рух душi вiд одного тiла до iншого. Тим самим цi два поняття нероздiльнi i прекрасно доповнюють одне одного, послiдовно вказуючи на пошук тiлесного втiлення, а саме на його завершення.

тАЬСвiдомiсть i енергiя, яка вiдрiзняiться вiд матерii, з якоi зiткане фiзичне тiло; свiдомiсть тАУ вище матерiiтАЭ(6;94). Чи потрiбно заперечувати iдею духовноi енергii? Так, потрiбно, бо без неi не доводиться говорити про метапсихоз. Було б не правильно погоджуватися з iдеiю реiнкарнацii, не приймаючи спочатку дуалiстичний принцип незалежностi душi.

Цей принцип представлений в iудаiзмi (Каббала, Кiнга) , в християнствi (у Оригена), у суфiзмiв в iсламi, в середнiх вiках у Джордано Бруно, якому був винесений смертний вирок, за своi реiнкарнацiйнi iдеi.

Можна помiтити iднiсть вiрування, яке глибинно повтАШязуi Емпiдокла i Шопенгауера. Ця iднiсть виконуiться навколо певного числа тАЬдогмтАЭ, якi створюють корпус реiнкарнацiйних доктрин.

Перший фундаментальний принцип доктрини торкаiться есхатологiчного контексту: вiра в переселення душ тягне за собою космологiю нескiнченних сектiв.

тАЬЛюба реiнкарнацiя i наслiдком попередньоiтАЭ (6;104). Але ця теза умовна. В дiйсностi, причиннiсть, яка повтАШязуi двi послiдовнi iнкарнацii, може бути описана як в детермiнiстськiй, так i волюнтаристськiй ментальностi. Одна течiя викладаi теорiю так, нiби вибiр тiла для переселення вiдбуваiться автоматично i у вiдповiдностi з якiстю минулого життя. Хаотичне життя передбачаi переселення душi в тiло тварини. Саме тiii, чиi повадки в найбiльшiй мiрi спiввiдносяться з повадками, якими зловживав тАЬпопереднiй iндивiдтАЭ. Друга течiя, навпаки, стверджуi, що iснуi вiльний вибiр тiла душею як раз пiд час нового перемiщення. РЖз вчення про переселення душ слiдували суворi попередження про покаяння. Куди б не звернув увагу вiчно переляканий iндус, i на цьому i на iншому свiтi його чекала сувора кара. Кожна жива iстота чекаi звiльнення. Для iндуса його не iснувало. Навiть смерть не гарантувала позбавлення вiд мук. Як наслiдок, самогубство робилося навiть релiгiйною справою.

Сумуючи за кожною iстотою в смертну годину, людина, згiдно древнiй мiстичнiй традицii, може втiлитися в слiдуючому життi в iнший образ. Мислено зливаючись з безконечно дорогою iстотою в мить земноi смертi, вона за законами багаторазових вiдроджень стаi схожою з коханою. Але це лише посилюi трагiчну сторону буття.

Отже, в iндiйському свiтосприйняттi земний i загробний свiт роздiленi, але перевага надаiться не життю, а смертi.

В кабалiстичнiй традицii iвреi розвивали вчення про переселення душ. В уснiй передачi релiгiйних заповiдей мова йшла про те, що душа Адама перейшла в Давида, а потiм тАЬ надихаiтьсятАЭ в Месiю , а саме в посланника Господнього. Душа може прийняти тiлесну оболонку тварини, перетворитися в листя дерев i навiть камiння. При цьому в давньоiврейськiй традицii людина трактуiться не тiльки як природна, а i як надприродна iстота, яка знаходиться в живому контактi з Богом. Виникаi i нова iнтерпретацiя смертi. РЖудеi втiшали себе чеканням царства свободи i справедливостi, до якого повинне прийти людство.

В давньокитайськiй свiдомостi факт смертi оцiнювався як дещо, що не маi глибокого побутового значення. РЖнакше кажучи, якщо людина вмираi, нiякоi трагедii в цьому немаi. Вона все рiвно залишаiться серед живих, але вже як вмерла. Тут так, як i там. Мертвий йде вiд живих умовно, в якомусь обмеженому смислi. Вiн нас не покидаi. Свiт увесь заселений тАЬживими мерцямитАЭ. Вони перейшли в iнший стан, але не вiдiшли в iнший свiт. Ось чому в цiй культурi символiка носила земний характер.

Не роздiляли земний i потойбiчний свiт i iгиптяни. Але вони, скорiше, пiдкреслювали схожiсть загробного свiту з справжнiм тАУ там так, як i тут. Смерть рахувалася прелюдiiю до загробного життя. РДгиптяни покладали надiю на нетлiннiсть тiла тiii людини, влада якоi була непорушною при життi. Тiлеснiсть, за iх уявленням, залишалася незмiнною.

В iсторii людства двi культури знайшли особливий iнтерес до смертi i процесу вмирання: iгиптяни i тiбетцi. Тодi роздiляли глибоку вiру вте, що свiдомiсть продовжуi жити пiсля фiзичноi смертi. Вони пропонували добре розробленi ритуали якi дозволяли як можна легше перейти в новий стан, креслили важкi схеми, в яких вiдроджували подорожi душi.

Отже, в древньокитайськiй та древньоiгипетськiй культурах життя i смерть в певнiй мiрi рiвнi. Тут немаi i натяку на те, що життя тАУ благо,

а смерть тАУ зло. Обидва свiти рiвноцiннi, хоча i роздiленi деякою межею.

РЖнакше оцiнюiться ця проблема в iндiйськiй релiгiйнiй свiдомостi. Згiдно

буддизму всi iстоти беруть свiй початок в Брахманi, безособливому

абсолютному началi, з якого виникаi свiт. Брахман лежить в основi всього iснуючого. Все в кiнцевому рахунку повинно вернутися до нього. Тому смерть лише перехiд вiд нижчоi ступенi до вищоi, яка продовжуiться з тих пiр, поки дух не досягне такоi степенi чистоти i вдосконалення, щоб ввiйти в свiтову душу, до чого прагне все iснуюче на Землi. Свiтова душа тАУ це вiдображення всього буття, свiтовий дух тАУ активне начало душi.

На вiдмiну вiд християнства, де вiдпущення грiхiв, досягнення вiчного блаженства повтАШязували з божественним милосердям, ранiше вважали, що тiльки сама людина може спокутувати своi грiхи, тiльки своiми силами може добитися прощення. Тiло для iндусiв завжди презрене i повинне бути спалене зразу ж пiсля смертi. Безсмертна душа перейде в нове тiло, i цей процес буде повторятися i повторятися, поки душу не щезне i не зiллiться з душею вселенською.

Тiльки людська воля може вiдректися вiд життя, вiдректися вiд нього. Такоi поетизацii смертi не було в жоднiй культурi. Нi один народ не рахував смерть благом i не намагався перекреслити життя. Навiть сторонники Будди не вiдмовлялися вiд життя, повного зла i насильства.

Роздiл РЖРЖ.

В чому причина того, що серед проблем iсторii культури i свiтосприйняття, якi розробляються сучасними iсториками, проблема смертi займаi одне з найвиднiших мiсць? До порiвняно недавнього часу вона iх зовсiм не займала. Мовчки виходили з постулату, що смерть завжди i смерть. тАЬЛюди народжувались, страждали i вмиралитАжтАЭ (1;31). З цеху iсторикiв тiльки археологи, якi мали справу з людськими останками, могилами i етнологи, якi вивчали погребальнi звичаi та ритуали, символiку i мiфологiю, зверталися до цiii теми. Тепер перед iсторичною та культурологiчною науками вималювалась проб

Вместе с этим смотрят:

"Quo vadis": проекцiя на сучаснiсть

"Звезды" немого кино и русская мода 1910-х годов

"Культура": типология определений

"Рабочий и колхозница" (Из биографии В. И. Мухиной)

"Русские сезоны" в Париже