Дiяльнiсть римських магiмтратiв

Cavenat consules, ne quid
res publica detrimenti capiat.

(Нехай консули дбають, щоб
держава не зазнала будь-якоi шкоди)

I. Едикти магiстратiв

Магiстрат тАУ державний орган часiв Римськоi iмперii, мав право установлювати загальнi правила поведiнки i мав вищу публiчну i вiйськову владу.

Правом установлювати загальнi правила поведiнки володiли римськi магiстрати, що мають вищу публiчну i вiйськову владу.

Однiiю з форм правоформування, специфiчноi саме для римського права, i едикти магiстратiв.

Термiн ВледиктВ» походить вiд слова digo (говорю) i спочатку позначав усне оголошення рiшення магiстрату по тому чи iншому питанню.

Едикти видавалися магiстратом при вступi на посаду, у них вiн викладав програму своii дiяльностi, обов'язкову для нього на час його служби. Формально едикт був обов'язковий тiльки для того магiстрату, яким вiн був виданий, i отже тiльки на той рiк, протягом якого магiстрат знаходився при владi. Однак на практицi тi пункти едикту, що виявлялися найбiльш удалим вираженням iнтересiв пануючого класу, повторювалися й в едиктi знову обраного магiстрату.

Приблизно з III столiття до н.е. у Римi одержала досить помiтний розвиток торгiвля з iншими iталiйськими громадами, пiзнiше стали розвиватися торговi зв'язки з неiталiйським краiнами. У той же час йшов процес зосередження земельноi власностi в руках великих землевласникiв, iнтереси яких виявлялися iнодi в протирiччi з iнтересами рабовласникiв-комерсантiв, хоча при цьому обидвi сторони були зацiкавленi в збереженнi рабовласницького ладу.

Суспiльнi вiдносини значно ускладнилися i внаслiдок цього старi норми цивiльного права перестали задовольняти запитам життя. Новi потреби стали одержувати задоволення, зокрема, за допомогою едиктiв магiстратiв, особливо преторського едикту. Саме praetor urbanus, вiдповiдальний за керування мiстом ( i praetor peregrinus з 242 р. до н.е.) сконцентрував у своiх руках вiдправлення правосуддя (iurisditio). На основi свого права (ius iuris dicendi) претор наказував суддi, на якiй пiдставi виносити вирок. Рiшення претора визначалося наявнiстю норм ius civile, що обслуговують те чи iнше вiдношення, але на основi своii вищоi публiчноi i вiйськовоi влади (imperium) вiн мiг передбачити i специфiчнi кошти захисту й у цьому випадку провести весь розгляд самостiйно. Такi екстраординарнi процеси сприяли розвитку правовоi системи, оскiльки дозволяли захищати, i значить визнати на неофiцiйному рiвнi вiдносини, що не передбаченi ius civile. Наприклад, був введений екстраординарний захист iндивiдуального тримання вiд зазiхань з боку третiх осiб за допомогою iнтердиктiв (inter dicere тАУ забороняти) створюючи особливий iнститут речового права тАУ володiння (possessio). Хоча праву i надавався прогресивний характер, але споконвiчнi норми, до яких консервативнi римляни вiдносилися з особливою повагою, формально не скасовувалися.

У компетенцiю претора й iнших магiстратiв не входило видання, замiна i скасування законiв, однак як керiвника судовоi дiяльностi претор мiг додати до норми цивiльного права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили те чи iнше положення цивiльного права. Наприклад, претор мiг при вiдомих умовах захистити власника, залишивши при цьому без захисту того, хто був власником по цивiльному праву, але не мiг тАЬне власникатАЭ перетворити у власника. Джерело i пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права, а саме: закон не може виходити вiд магiстрату, закон виражаi волю народу. Магiстрат же в силу приналежноi йому imperium керуi дiяльнiстю суду й у цьому порядку даi судовий захист новим суспiльним вiдносинам, якi потребують в захисту.

Поряд iз преторами, що володiли загальною iurisdictio, спецiальна юрисдикцiя придавалась курульным едiлам (aedilescurules), тобто магiстратам, вiдповiдальним за порядок у мiстi й особливо на ринках (curaurbis). У рамках своii посади курульнi едiли також володiли iusedicendi i теж видавали едикти.

Тiсний зв'язок edictionescofficium, як по функцii, так i за часом дii, що обмежувалося перебуванням у посадi, пояснюi чому магiстрати стали повiдомляти загальнi принципи iхнiй iurisdictio з моменту вступу на посаду, фiксуючи на побiлених дошках (inalbo) процесуальнi кошти, що протягом року будуть надаватися для захисту тих чи iнших вiдносин.

Gai., 1,6 :

Iusautemedicendihabent Правом видавати едикти володiють

magistratuspopuliRomani; магiстрати римського народу;

sedamplissimumiusestin але найбiльш важливе право мiститься

edictisduorumpraetorum, в едиктах двох преторiв

urbanietperegrini, quorum мiського i претора перегрiнiв, у

in provinciis iurisdictionem провiнцiях такоi ж юрисдикцiiю

praesidesearumhabent.. володiють iхнi губернатори.

В другiй половинi II ст. до н.е. затвердився новий вид процесу тАУ performulas, i в результатi цього едикти магiстратiв придбали особливе значення. Вiдтепер претор мiг захищати вiдносини, не передбаченi iuscivile, не тiльки адмiнiстративними, але i звичайними цивiльно-правовими коштами. Процедура performulas поширювалася i на захист вiдносин, передбачених у законах, i в результатi цього в преторських едиктах поряд з позовами, заснованими на його iurisdictio, з'явилися позови, заснованi на ius civile. Оскiльки останнi виявилися в залежностi вiд загальних принципiв преторського правосуддя, це вiдбилося i на цивiльних правах громадян.

У ХVII ст. до н.е. вiдбулося скасування процесу за допомогою legisactiones, у результатi чого едикти магiстратiв придбали майже монопольне положення в планi створення цивiльних процесуальних коштiв. Так сформувалася особлива нормативна система тАУ iushonorarium (почесне право), що мало у вiдношеннi iuscivile прикладне значення: якщо громадянин не використовував особливi преторськi кошти у захистi, вiн залишався в нормативних рамках цивiльного права, що мало значення саме по собi. Розвиток преторського права модифiкувало iнститути цивiльного права в iхньому практичному буттi.

Par.,2 def., D/ 1,1,7,1:

Iuspraetoriumest, quod Преторське право тАУ це те, що ввели претори

praetoresintroduxeruntadiu- заради полiпшення, чи доповнення, чи

vandivelsupplendivelcor- виправлення цивiльного права для

rigendiiuvilisgratiapropter суспiльноi користi.

utilitatempublicam.

Але поряд з неординарним прийняттям рiшень по окремих питаннях стали спостерiгатися зловживання своiю владою претором. Претор мiг вiдмовити в позовi, навiть якщо вiн оголошений в едиктi, а також видати протягом року едикт, який би суперечив положенням едикту, виданого при вступi на посаду. Зловживання претора чи проконсула провiнцii могли бути припиненi тiльки утручанням вищого чи рiвного йому за рангом магiстрату, яке б паралiзувало несправедливе рiшення тАУ intercessio. Зрозумiло, можливiсть такого втручання була слабким нормативним бар'iром проти сваволi претора.

У 67 р.до н.е. з iнiцiативи плебейського трибуна Г.Корнелiя був прийнятий закон, що наказував преторам вiдправляти правосуддя тiльки на основi edictumperpetuum:тАЭтАжutpraetoresexedictissuisdicebantтАЭ,-що поклало кiнець порочнiй практицi змiн оголошеноi програми процесуального захисту.

Викорiнювання edictarepentina в областi правосуддя не торкнулася права претора приймати неординарнi рiшення по окремих випадках. LexCornelia перетворив едикт у систему норм, що регулюють поводження самого судового магiстрату, що вiдтепер зобов'язувався адекватно реагувати на потреби громадян у процесуальному захистi.

Сваволя претора у встановленнi особливого режиму в окремих випадках обмежувався перспективою випробувати на собi самому по виходу з посади дiю винятковоi норми. Можливо, як реакцiя на помiтну дезорганiзацiю преторського правосуддя в роки диктатури Суллы, претором Гнеем Октавiiм був виданий особливий преторський едикт. Цей едикт поширював дiю decretum у вiдношеннi самого магiстрату, що установив iusnovum, у такий спосiб пiдкоряючи на майбутнi автора нововведення як би його власноi юрисдикцii. Значення цього едикту збереглося i пiсля прийняття lexCornelia, що не обмежував право претора видавати decreta.

Стабiльнiсть едикту як форми позитивного права установилася вже до I ст. н.е. Кожен новий претор при вступi на посаду вiдтворював у своiму едиктi бiльшiсть положень едикту попередника, що передавалися щорiчно, складаючи основу постiйного тексту едикту тАУ edictumtralaticum.

Вiдправленням правосуддя в провiнцii займалися екс-магiстрати, в iнших громадах РЖталii судовi магiстрати. Для цiii мети перiодично влаштовували у великих мiстах спецiальнi збори тАУ conventus, куди можна було викликати жителiв вiддалених мiсць. Застосування процедури performulas до спорiв римських громадян мiж собою i з перегрiнами зажадало вiд прокунсулiв видання власницьких едиктiв по моделi преторiв Рима. Поступово первiсна розмаiтiсть едиктiв в окремих провiнцiях перемiнилася унiфiкацiiю, якiй багато в чому сприяв провiнцiйний едикт, прийнятий Цицероном. Взаiмне зближення провiнцiйних едиктiв i iхня неминуча залежнiсть вiд постiйно прогресуючих едиктiв римських преторiв пiдготували становлення унiфiкованого edictumprovinciale. Сприяло цьому процесу i розподiл провiнцiй, що вiдбувся в епоху Принципату, на сенатськi й iмперськi, оскiльки princeps не протиставлявся populus. Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквiвалентний владi проконсула, уповноваженого сенатом. Папiруси, що дiйшли до наших днiв, III столiття засвiдчили, що praefectusAegupti видавав провiнцiйний едикт. Гай (1,6) фiксуi розходження вiдправлення правосуддя в провiнцiях лише на рiвнi эдiлiв: якщо в провiнцiях римського народу малися еквiвалентнi iм магiстрати, що iменувалися квесторами, то в iмператорських провiнцiях таких магiстратiв не було.

З II столiття н.е. едикт у значнiй мiрi законсервувався. Це вiдбулося на тлi активiзацii iмператорськоi канцелярii, одержання senatusconsulta законноi сили, а розвиток права зосередилося в планi iuscivile. Установа префектiв тАУ iмператорських чиновникiв, що зосередили у своiх руках екстраординарне судочинство тАУ змiнило характер iurisdictio, що власне кажучи означало iзоляцiю iushonorarium, фiксацiю його границь в планi змiсту. Таке положення зробило логiчною iнiцiативу Адрiана, спрямовану на пiдсумкову систематизацiю преторського права. У 131 роцi вiн доручив своiм квесторам тАУ Сальвию Юлiановi i Сервию Корнелiю тАУ провести загальну редакцiю едикту. Оскiльки вiдповiднiй цiй задачi пiдготовкою володiв тiльки Юлiан, отже всю роботу виконав саме вiн, про що i говорить подвоiння його жалування (Dessau, 8973). Юлiан, за словами конституцii тАЬTantaтАЭ, склав одну коротку книгу, об'iднавши в нiй едикти обох преторiв i едикт курульних эдилiв. Однак це не означало злиття едиктiв. Якщо до складання Юлiаном окремоi книги юристи коментували окремi едикти як тАЬAdedictumpraetoriurbaniтАЭ, тАЬAdedictumpraetoriperegriniтАЭ,тАЭAdedictumaedilumcuruliumтАЭ тАУ то тепер Помпонiй, Ульпiан i Павло пишуть тАЬCommentariaadedictumтАЭ узагалi. РЖ ще, що дуже показово, що Гай, що писав коментарi лише до частини складеноi Юлiаном збiрки, повинний був спецiально уточнити: тАЬAdedictumprovincialeтАЭ.

Збiрник едиктiв за редакцiiю Юлiана стали сприйматися як тАЬedictumperpetuumтАЭ у новому змiстi тАУ вiчний едикт. З того моменту магiстратам, що при вступi на посаду повиннi були як i ранiше повiдомляти едикт, було дозволено вносити в кодифiкований текст лише необхiднi доповнення (але не виправлення). Це передбачалося в oratioHadriani i сенатськiй постановi, що пiшла за нею, за аналогiiю з навчанням самого Юлiана, що визнавало за принцепсом право удосконалювати власнi встановлення. На цiй пiдставi претори i надалi вносили в едикт новi статтi.

тАЬПостiйний едикттАЭ у редакцii Юлiана не дiйшов до наших днiв, але збереглися окремi фрагменти коментарiв римських юристiв до цього едикту. РЖ за допомогою названих коментарiв у новий час були зробленi спроби реконструкцii едикту.

II. Дiяльнiсть юристiв

Римська юриспруденцiя веде свiй початок вiд практичноi дiяльностi юристiв республiканського перiоду. Економiка, що розвиваiться, i ускладнення форм обороту пред'являли новi рiзноманiтнi запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласникiв. Поруч з цим протирiччя iнтересiв великих землевласникiв i багатiiв-лихварiв на ТСрунтi розходження використовування тими й iншими методiв експлуатацii селян i iнших незаможних шарiв населення.

У древнi часи в римському суспiльствi юристами могли бути тiльки жрецi (понтiфи), що складають як би особливу касту, представники якоi тлумачили закон, причому не присвячували маси у своi юридичнi таiмницi. По переказам, деякий Флавiй, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппiя Клавдiя, викрав i обнародував збори чи формуляри трафаретiв позовних виробництв, а також календар, що мiстив указiвку, у якi днi можна вести судовi справи. З цього моменту юриспруденцiя стала загальнодоступноi, але в той же час вона зберегла правлячий напрямок, iншими словами юристами були вихiдцi з привiлейованого класу.

У республiканський перiод дiяльнiсть юристiв мала практичний характер i виражалася в редагуваннi формальних актiв (cavere), у керiвництвi веденням судових справ (agere), у дачi рад (respondere). По уривках творiв, що дiйшли до нас, республiканських юристiв i посиланням на них пiзнiших юристiв варто визнати, що вже тодi юридична технiка досягла досить високого рiвня.

Дiяльнiсть старих республiканських юристiв виражалася, насамперед, у тлумаченнi права.

Ita in civitale nostra aut iure,Так i в нашiй державi (правосуддя)

id est lege, constituitur, aut чи будуiться на пiдставi права,

estpropriumiuscivile, quod тобто писаного закону, чи дii

sine scripto in sola prudentium власне цивiльне право, що

nterpretationeconsistit установлюiться без запису, одним

(d.1.2.2.12. Pomponius). тлумаченням знавцiв права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонiiм, пiдкреслена творча роль римського тлумачення законiв i його значення як джерела римського права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були виробленi iнститути емансипацii дiтей вiд батькiвськоi влади, спадкування за законом i багато чого iншого. Цим же шляхом розвивалася велика частина iнститутiв цивiльного права. Древнi тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словеснiй формi, у якiй надiлялися закони чи угоди. Цицерон цей стан i метод малюi наступними словами тАУ veteresverbatenuerunt тАУ древнi трималися за слова, пiдкреслюючи цим весь консерватизм старих методiв тлумачення права.

Поряд iз практичним характером дiяльностi старих республiканських юристiв iхня лiтературна дiяльнiсть виражалася в коментарях до законiв 12 таблиць. З цього приводу можна вiдзначити коментар Элiя Пета Ката, що складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристiв i позовних формул. Бiльш пiзнi твори Марка Порцiя Катона тАУ батько i син, дають у своiх коментарях узагальнення практики i ряд юридичних правил. Пiзнiше з'явилися систематичнi коментарi по окремих системах преторського i цивiльного права. Першим укладачем першого докладного викладу цивiльного права був Квiнт Люцiй Сцевола, що викладав у юридичнiй школi. Його робота була викладена в 18 книгах.

З iнших республiканських юристiв слiд зазначити марка Манiлiя, Марка Юнiя Брута i Публiя Муцiя Сцеволу, про яких пiзнiшi юристи говорили, що вони заснували римське цивiльне право. Видатним юристом був також Цицерон.

Особливого розквiту римська юриспруденцiя досягла в перiод принципату (I-III ст. н.е.), що визнаiться як класичний. Саме в цю епоху право приватноi власностi, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося широким розвитком дiяльностi юристiв.

Мета, що стояла перед юристами класичноi епохи, вiдрiзнялася великою складнiстю. Класовi протирiччя в цей перiод усе бiльше поглиблювалися i загострювалися, повстання рабiв прийняли такi форми i розмiри, що весь рабовласницький лад виявився в небезпецi, i були потрiбнi надзвичайнi заходи для забезпечення панування верхiвки рабовласницького класу. Безперервно росли протирiччя мiж рiзними угрупованнями вiльного населення. З iншого боку, рiст державноi територii, розширення торгового обороту, розвиток i ускладнення всiх господарських вiдносин викликали необхiднiсть вiдповiдних змiн правовоi надбудови. Необхiдно виявити гнучкiсть i дозволяти знову виникаючi питання в iнтересах пануючого класу, у першу чергу тАУ з метою закрiплення необмеженого права власностi рабовласникiв на рабiв i права власностi на землю.

Класичнi юристи успiшно справилися з завданнями, що стояли перед ними. Вiрнi своiму практичному напрямку, вони у своiх коротких i дуже чiтких рiшеннях окремих спiрних випадкiв задовольняли новi запити життя вiдповiдно до iнтересiв пануючого класу. При цьому нерiдко виявлявся консерватизм, властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у iхнi дiяльностi виразно позначався i новий прогресивний початок, що було засновано на вiдшуканнi волi чи закону сторiн.

Scirelegesnonhocestverbaearum Знати закони тАУ це не значить триматися

tenere, sedvimacpotestatem за iхнi слова, але (розумiти) iхню силу

(D.1.3.17) i значення (мiць)

Вiдходячи вiд старого, строго цивiльного права, нове тлумачення спрямувалося в напямку пошуку aeguumetbonumтАУ справедливого i доброго. Це нове тлумачення спиралося на зародки тодiшньоi науки. Риторична теорiя тлумачення права до кiнця республiки ввiйшла в систему навчання, досягла зрiлостi i вплинула на римську юриспруденцiю. Примикаючи до аристотелевськоi науки i ставлячи собi метою навчити своiх учнiв логiчному тлумаченню, вона енергiйно протестувала проти старого формалiзму i буквального тлумачення.

У республiканську епоху не iснувало юрисконсультiв i зацiкавленi осiби звичайно зверталися до тих, кому довiряли. З метою залучення на свою сторону авторитетного стану юристiв, Август i його приймачi, надали деяким найбiльш видатним юристам тАУ право давати офiцiйнi консультацii з доручення iмператора, у вiдповiдь на запити, що зверталися до iмператора. Persona (вiдповiдi) таких привiлейованих юристiв мали таку ж силу, як i власнi iмператорськi тлумачення, i були обов'язковi для суддiв. Такого ж погляду на роль юристiв дотримував i iмператор Адрiан. Вiдповiдь юриста могла складатися з одного слова так чи нi.

Розквiт дiяльностi юристiв вiдноситься до I-III ст. тАУ епохи початку принципату. Саме в цей перiод юристи написали ряд творiв у видi коментарiв, консультацiй до цивiльного права, до преторських едиктiв, з'явилися монографii i навiть пiдручники.

У ВлДiгестахВ» Юстинiана вiдтворювалися висловлення юристiв про необхiдну оборону, про вiдповiднiсть покарання злочину, про те, що немаi провини там, де немаi винного намiру, кожен незасуджений розглядався як невинний.

В другому столiттi нашоi ери юрист Клавдiй Сатурнiн розробив у допомогу суддям сiм пунктiв судоррозбору: причина злочину, особистiсть злочинця i потерпiлого, мiсце, час, якiсть, кiлькiсть, наслiдки. Однак суддi тАУ чиновники дотримували обвинувального ухилу i не завжди вважали потрiбним пiдкорюватися цим рекомендацiям. При оцiнцi ваги злочину чи правопорушення в судовому розглядi вважалося дуже важливим знайти намiр, наявнiсть злоi волi, обмежити провину вiд злочинноi недбалостi, необережностi, впливу нездоланних сил i т.д. ВлДе i провина, там i вiдплатаВ». Велике значення надавалось намiру, злiй волi. Цицерон указував: ВлПогрiшить дух, а не тiло, де немаi намiру, там немаi провиниВ». З цього можна зробити висновок, чим злiша воля, тим сильнiше повинне бути покарання. Добровiльне визнання зм'якшуi провину. Знаменита формула ВлБез закону немаi злочину, немаi покаранняВ» стала прислiв'ям.

Закон, на думку юристiв, повинний бути насамперед нацiлений на майбутнi, суддя ж розглядаi минуле, тобто факт, що здiйснився. З цього робиться висновок: правосуддя ефективне там, де iснуi справедливий i швидкий суд, правосуддя не може зупинитися на пiвдороги, усяке зволiкання, тяганина i рiзновид вiдмовлення вiд правосуддя. Правосуддя розглядалося як постiйне i вiчне бажання держави забезпечити кожному громадянину його права.

Авторитет закону вбачався в неухильному його виконаннi. Широку популярнiсть мала формула: ВлТак здiйснитися правосуддя, чого б це не коштувало, хоча б свiт загинувВ», i разом з тим показання для рiшення суду найчастiше домагалися вiд рабiв шляхом найжорстокiших катувань. Свiдки, вiльнi громадяни, перед допитом давали присягу.

Римськi юристи внесли великий вклад у розробку загальних принципiв цивiльного i преторського права. Це дозволило владi дати офiцiйну згоду на зближення двох джерел права. Величезну дослiдницьку роботу iз систематизацii преторського права проробив Сальвiй Юлiан. Його теоретичнi розробки стали основою для офiцiйного зближення двох джерел права. Сальвiй Юлiан систематизував найбiльш коштовнi в юридичному вiдношеннi норми преторського права, додав йому остаточну редакцiю. Складений ним збiрник, у якому нараховувалося 90 книг, одержав назву ВлПостiйний едиктВ». Йому була додана обов'язкова сила. У наслiдку знаменитi правознавцi Павло, Ульпiан написали до цього збiрника безлiч коментарiв, що пiзнiше також були прирiвнянi до джерел римського приватного права. Багато положень ВлПостiйного едиктуВ» ввiйшли в звiд цивiльного права.

Великою популярнiстю користалися короткi елементарнi посiбники тАУ institutiones. Самi знаменитi тАУ РЖнституцii Гая, але наприкiнцi класичного перiоду з'явилися РЖнституцii Марцiана, Калiстрата, Павла й Ульпiана. Але вони не могли затьмарити старих РЖнституцiй Гая, що послужили надалi зразком iнституцiйноi системи. РЗхню своiрiдну систему можна назвати доктриальною; при вiдсутностi чи лише короткому розглядi iсторичного матерiалу усе зосереджено на догматичному викладi дiючого права. РЖнституцiйна система викладаi право i його застосування не розрiзнено, а прагнучи розчленувати весь матерiал, з погляду загальних правових категорiй, якими насамперед i особи, речi i позови.

РЖнституцii Гая доповнюються ще одним твором ВлResquotidianaeВ» (ВлПовсякденнi справиВ»). У сукупностi вони дають короткий огляд усього дiючого права, залучаючи до викладу двi системи тАУ цивiльного i преторського права, з перевагою догматичного викладу над iсторичним. РЖнституцii Гая одержали широке поширення в юристiв i грамматикiв наступноi епохи, а в VI столiттi н.е. вони, у перекрученому i переробленому видi, були внесенi в кодификацiю Юстинiана.

РЖз середини III ст. н.е. почався занепад юриспруденцii. Якщо в епоху принципату юристи були потрiбнi iмператору в якостi одного з каналiв для проведення i пiдтримки iмператорськоi полiтики, то при домiнатi ця iхня роль виявилася вже закiнченою. РЖмператорська влада стала абсолютною, i воля iмператора виявилася iдиним джерелом права. Iusrespondenti бiльше не даiться, юристи працюють головним чином як чиновники iмператорськоi канцелярii. Однак висновки класичних юристiв зберегли значення джерел римського права: у 426 роцi був виданий закон Влпро цитування юристiвВ», що визнавав обов'язкове значення за творами Папiнiана, Павла, Ульпiана, Гая, Модестiана i тих юристiв, твори яких приводяться цими авторами. При розходженнi думок цих юристiв, пропонувалося дотримуватися думки, за яке висловлювалася бiльшiсть юристiв, а при рiвностi голосiв вiддавалася перевага думцi Папiнiана.

З юристiв епохи домiната скiльки-небудь видатним юристом можна визнати Гермогенiана, що працював приблизно в IV ст. н.е. Його твiр ВлiurisepitomeВ», у якому положення з праць авторiв колишнiх часiв переробляються i скорочено викладаються в порядку преторського едикту, носить конспективний-компiлятивний характер

Дуже цiкавi i бiльш пiзнi пам'ятники науково-лiтературних добуткiв римських юристiв. Серед них варто вiдзначити: рукопис FragmentaVaticana, знайдена в 1821 р. у Ватиканськiй бiблiотецi. Вона являi собою збiрник iusileges i мiстить сiм глав: про купiвлю-продаж, доданому, опiцi, даруваннi i прокураторах. Ius представлено у витягах iз творiв Папiнiана, Ульпiана i Павла. Leges тАУ майже винятково з конституцii 318 року, а також три просторiкуватих закони Константiана й один Валентiана I вiд 372 р. Про походження збiрника нiчого не вiдомо, але очевидно праця складена до 438 р., тому що Кодекс Феодосiя в ньому не згадуiться.

Робота невiдомого автора VII-XI ст. ВлCollatiolegumMosaicarumetRomanarumВ» мiстить зiставлення законiв Мойсея i римського права в 16 главах, що вiдносяться переважно до карного права.

Збiрник Consultatioveteriscuiusdamiurisconsulti мiстить думки i ради невiдомого юриста головним чином в областi договiрного права.

Legessaeculares тАУ сiрiйсько-римський законник, що користався великим впливом на Сходi i не був витиснутий законодавством Юстинiана. Книга викладаi римське право дуже неповно, часто не розумiючи i спотворюючи змiст, шляхом доповнення, очевидно з мiсцевого права. У пiдставу покладенi виречення класичних юристiв, але, у результатi посиленоi i часто незрозумiлiй переробцi, вони майже невпiзнаннi. Робота була написана спочатку грецькою, потiм перекладена на сiрiйську мову, i цей переклад пiддався переробцi на арабськiй i вiрменськiй мовах.

Розробленi римськими юристами формули i визначення досягли рiвня мистецтва. Чiткiсть, лаконiзм, афористичнiсть правових понять уражали сучасникiв. Римськi юристи, безсумнiвно, внесли величезний вклад у розвиток сучасноi юриспруденцii.

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права