Загальне вчення про зобов'язання

Мiнiстерство Аграрноi полiтики Украiни

Рiвненський державний аграрний технiкум

Тема:

тАЬЗагальне вчення
про зобовтАЩязаннятАЭ

Виконав
студент РЖРЖРЖ курсу

Бармак Вiктор

науковий керiвник

Мiщук Михайло Олександрович

Рiвне, 2001

ПЛАН

1. Поняття зобов'язання та його роль у цивiльному оборотi

2. Пiдстави виникнення зобов'язань

3. Сторони в зобов'язаннi

4. Виконання зобов'язань

5. Наслiдки невиконання зобов'язань

6. Забезпечення зобовтАЩязань

7. Припинення зобов'язання, крiм виконання

Поняття зобов'язання та його роль у цивiльному оборотi

Зобов'язальне право i основним роздiлом римського (i будь-якого iншого) приватного права. Воно регулюi майновi вiдноВнсини в сферi виробництва i цивiльного обороту. Предмет зобов'язального права тАФ це певна поведiнка зобов'язальноi особи, ii позитивнi чи негативнi дii.

У джерелах римського права зобов'язання тАФ obligatio тАФ визначаiться так.

1. Зобов'язання i правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати вiдповiдно до законiв нашоi держави тАФ obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д. 1.3.13).

2. Значення зобов'язання полягаi не в тому, щоб зробиВнти нашим який-небудь тiлесний предмет або який-небудь сервiтут, а щоб зв'язати перед нами iншого в тому вiдноВншеннi, аби вiн нам що-небудь дав, зробив або надав тАФ oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вiльний: не обтяжений нiякими обiцянками, не обмежений у своiй поведiнцi. Вступивши в зобов'язання, вiн певним чином обмежуi себе, обтяжуi обiцянками, обмежуi свою свободу, покладаючи на себе правовi обов'язки, правовi пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римськi юристи наголошуВнють на ланцюгах, кайданах, путах тощо. За Законами XII таблиць в найдавнiшi часи до несправного боржника дiйсно застосовувались кайдани i пута. Таблиця III Законiв мiстить норму, вiдповiдно до якоi кредитор у разi невиконання зоВнбов'язання боржником маi право забрати його в свiй дiм i накласти на нього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажаi, то й бiльше 15 фунтiв.

Отже, зобов'язання тАФ це правове вiдношення, через яке одна сторона (кредитор) маi право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобовтАЩязаний виконати вимогу кредитоВнва.

Зобов'язання тАФ це складне юридичне поняття, правовiдношення, в якому сторонами i кредитор i боржник, а змiстом тАФ права i обов'язки сторiн. Сторона, що маi право вимагаВнти, називаiться кредитором, а сторона, зобов'язана виконаВнти вимогу кредитора, тАФ боржником. Змiст вимоги кредитоВнра i його правом на певну поведiнку боржника, яка може проявлятися в якiй-небудь позитивнiй чи негативнiй дii. Тому предметом зобов'язання завжди i дiя, що маi юридичне знаВнчення i маi правовi наслiдки. Якщо дiя не маi правового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобоВнв'язання. Рiзноманiтнiсть господарсько-економiчних дiй римляни подiляли на три групи: dare тАФ дати, praestare тАФ надати, facere тАФ зробити. Цiiю трiадою i визначаiться змiст зобов'язання (порiвняйте: змiст права власностi також виВнзначаiться трiадою тАФ володiння, користування i розпорядВнження). Будь-яка дiя боржника обумовлена однiiю з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте в чистому виглядi зобов'язань, де кредитор маi тiльки право, а боржник тiльки обов'язок, виникаi порiвняно не багато. Вони дiстали назву одностороннiх, оскiльки одна стоВнрона маi тiльки права, а друга тАФ несе тiльки обов'язки. На практицi переважають зобов'язання, де кожна iз сторiн маi певнi права i несе вiдповiднi обов'язки. РЗх називають двоВнстороннiми. Прикладом одностороннього може бути договiр позики грошей: позикодавець маi тiльки право вимагати повернення грошей i не несе нiяких обов'язкiв, а боржник (позичальник) несе тiльки обов'язки тАФ повернути своiчасВнно борг. У нього немаi нiяких прав вiдносно кредитора. Прикладами двостороннiх зобов'язань можуть бути договоВнри купiвлi-продажу. найму, доручення тощо. У договорi купiвлi-продажу продавець маi право вимагати сплати цiни, але вiн також зобов'язаний передати покупцевi продану рiч.

У двостороннiх зобов'язаннях права i обов'язки мiж стоВнронами можуть розподiлятися рiвномiрно i нерiвномiрно. Якщо права i обов'язки кредитора вiдповiдають правам i обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називаiться сiналагматичним, або сiналагма.

Як i всяке правовiдношення, зобов'язання пiдлягаi захисВнту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, якi не пiдпадали позовному захисту, тобто зобов'язання iснуВнвало, проте примусити боржника до його виконання з боку держави було неможливо. Так було з зобов'язанням, за яким сплив строк позовноi давностi, про що свiдчили пакти та iн. Вони дiстали назву натуральних.

У сферi майнових вiдносин зобов'язання займають проВнвiдне мiсце. Вони опосередковують усi сфери виробництва, перемiщення i розподiлу товарiв. Виробництво, будiвництВнво, транспортування, цивiльний оборот товарiв, побутове обслуговування населення, цивiльно-правовi операцii з руху товарiв здiйснюються в формi цивiльно-правового зобов'яВнзання. Зобов'язання пронизують сферу майнових вiдносин в будь-якому суспiльствi й в усi часи. У наш бурхливий час кожний громадянин щодня i багаторазово вступаi в зобоВнв'язально-правовi вiдносини. Звертаючись за задоволенням своiх особистих i побутових потреб до сфери обслуговуванВння, культури, охорони здоров'я тощо, вiн здiйснюi багато цивiльно-правових дiй, що породжують зобов'язання. ГроВнмадянин, що вчинив злочин або проступок, яким заподiяв майнову шкоду iншим особам, зобов'язаний цю шкоду вiдшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора тАФ це таВнкож зобов'язання. За своi неправомiрнi дii, якими заподiяна майнова шкода iншим особам, несуть вiдповiдальнiсть й органiзацii тАФ юридичнi особи.

Отже, сфера застосування i впливу зобов'язань у цивiльВнно-правовому оборотi будь-якого суспiльства на будь-якiй стадii його розвитку досить велика. Це певною мiрою стоВнсуiться i Стародавнього Риму. Римськi юристи ретельно розробили процес регулювання зобов'язально-правових вiдносин, договiрну i позадоговiрну майновi системи. РЗхнi договiрнi вiдносини вiдзначаються своiю витонченiстю, лоВнгiчнiстю й гармонiйнiстю.

Разом з тим не слiд перебiльшувати роль зобов'язань, одВннак не забувати й про те, що саме зобов'язання були найВндосконалiшим засобом нещадноi експлуатацii нижчих кiл населення. Докласичне i класичне римське право ставить боржника в абсолютно безправне становище, в повну заВнлежнiсть вiд кредитора. Нi одне законодавство пiзнiшого перiоду не ставило боржника в таку жорстоку i нещадну залежнiсть вiд кредитора-лихваря, як законодавство СтароВндавнiх Афiн i Риму.

Римське зобов'язальне право застосовувалось в бiльш пiзнiх правових системах. Основнi його поняття зберiгають життiВнздатнiсть i в сучасному приватному правi. Отже, зобовтАЩязанням i право кредитора вимагати вiд боржника здiйснювати певнi дii або утримуватися вiд здiйснення яких-небудь дiй.

Пiдстави виникнення зобов'язань

Важливо усвiдомити, як складалися правовiдносини, внаВнслiдок яких один (кредитор) мав право, а iнший мав обоВнв'язки, iншими словами, з чого виникали зобов'язання Вiдповiсти на це запитання можна коротко тАФ зобов'язання виникали з юридичних фактiв.

Факт тАФ вiд лат. factum тАФ зроблене тАФ означаi дiйсну, не видуману, реальну подiю або дiю: землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення злочину або проВнступку, вступ до шлюбу, прогулянка в лiсi тощо. Це дii чи подii, що мали мiсце в дiйсностi. Проте однi з них мають значення, а iншi тАФ нi. Факти, що мають правове значення, якi мають певнi правовi наслiдки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та iн.). Факти, що не мають правових наслiдкiв, не вiдносяться до юридичних (прогулянка в лiсi, вiдвiдування родичiв тощо).

Юридичнi факти подiляються на подii та дii. Тi з них, якi настають незалежно вiд волi людини, називаються подiями (смерть, народження людини, землетрус та iншi стихiйнi дii сил природи). Такi подii, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, вiдповiдно вони завВнжди i юридичними фактами. Землетрус, урагани, повенi та iншi стихiйнi лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди i юридичними фактами. Наприклад, землетрус зруйнував будинок, який був застрахований. Цей факт даi право власнику будинку вимагати вiдшкодування заподiяВнних збиткiв, отже, цей факт юридичний. Якщо ж землетрус не спричинив нiякоi шкоди певнiй особi, то для неi факт землетрусу не маi юридичного значення.

Дii тАФ це факти, якi настають за волею людей. Вони моВнжуть мати протиправний характер або правомiрний. Першi порушують чинний закон, iншi вiдповiдають йому.

Дii, якi здiйснюються вiдповiдно до чинного законодавВнства, називаються правомiрними, а тi, що порушують його, тАФ неправомiрними.

Правомiрнi дii, спрямованi на досягнення певного правоВнвого результату (на виникнення, змiну або припинення прав i обов'язкiв), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обмiняти, подарувати, здати в оренду, заповiсти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, змiна або припинення прав i обов'язкiв для певних осiб настаi за iх згодою, за iх бажанВнням, тобто за iх волею (волевиявленням). Такi правочини називаються двостороннiми, оскiльки для виникнення iх неВнобхiдне волевиявлення двох сторiн, наприклад договори, пакти. Без згоди iншоi сторони не можна укласти договiр, а якщо вiн все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якоi iз сторiн, то такий договiр буде недiйсним.

Якщо права i обов'язки виникають, змiнюються або приВнпиняються за волевиявленням однiii сторони, правочини називаються одностороннiми, наприклад, заповiт, ведення чужоi справи без доручення та iн.

Двостороннi правочини тАФ це i i договори. Проте не слiд змiшувати поняття одностороннiх правочинiв, одностороннiх зобов'язань i одностороннiх договорiв, так само як i двостоВнроннiх правочинiв, двостороннiх зобов'язань i двостороннiх договорiв.

Одностороннiм називаiться договiр (зобовтАЩязання), в якому одна сторона маi тiльки право (i нiяких обов'язкiв), а друга несе тiльки обов'язки (i нiяких прав), наприклад договiр позиВнки, а двостороннiм тАФ договiр (зобовтАЩязання), в якому кожна iз сторiн маi права i обов'язки, наприклад договiр купiвлi-продажу.

Отже, критерiiм розмежування дво- i одностороннiх догоВнворiв (зобов'язань) i розподiл прав i обов'язкiв мiж стороВннами. Одностороннiй тАФ це той правочин, що виникаi за волевиявленням однiii сторони (заповiт), а двостороннiй тАФ той, що виникаi за волевиявленням двох сторiн (договiр).

Критерiiм розмежування дво- i одностороннiх правочинiв i кiлькiсть сторiн, що висловлюють свою волю на iх виникВннення.

Неправомiрнi дii подiляють на три вида) приватнi поруВншення; б) проступки; в) злочини. Нас цiкавлять саме цивiльнi правопорушення, тобто тi, що порушують цивiльний закон або договiр. Цивiльне правопорушення, яке порушуi договiр, називаiться договiрним цивiльним правопорушенням (наприкВнлад, вiдмова вiд уплати купiвельноi цiни, орендноi плати, заподiяння шкоди майну, взятому в найм) Цивiльне правоВнпорушення, яке порушуi права чи iнтереси особи, з якою порушник не знаходиться нi в яких договiрних вiдносинах, дiстало назву позадоговiрного, або делiктного Наприклад, Тiцiй пiдпалив будинок Люцiя, вбив його раба або заподiяв будь-яку iншу майнову шкоду Тiцiй i Люцiй нi в яких догоВнвiрних вiдносинах мiж собою не були, але Тiцiй порушив права Люцiя тАФ це i i позадоговiрне правопорушення, або делiкт

Рiзноманiтнiсть юридичних фактiв i пiдставою виникненВння зобов'язань. Наприклад, договiр як двостороннiй правоВнчин тАФ юридичний факт, з якого виникаi зобов'язання. НаВнприклад, сторони домовилися про будiвництво будинку Пiдрядчик зобов'язуiться побудувати будинок i передати його замовнику. Замовник, в свою чергу зобов'язуiться прийняВнти збудований будинок i оплатити всi будiвельнi роботи. Вiн маi право вимагати вiд пiдрядчика виконання будiвельних робiт; пiдрядчик же зобов'язаний виконати вимогу замовВнника тАФ це i i зобов'язання.

Так само виникають зобов'язання й з одностороннiх праВнвочинiв, делiктiв та iнших позадоговiрних правопорушень. Цi юридичнi факти, якi i пiдставою виникнення зобов'яВнзань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорiв тАФ ex contractu; б) нiби з договорiв тАФ quasi ex contractu; в) зобоВнв'язання виникають з делiктiв тАФ ex delicto, г) нiби з делiктiв тАФ quasi ex delicto. Звiдси основний подiл зобов'язань тi, що виникають з договорiв, тАФ договiрнi, а нiби з договору, деВнлiкту i нiби з делiкту, тАФ позадоговiрнi.

Необхiдно чiтко усвiдомлювати змiст наведених категорiй з теорii зобов'язального права, щоб вiльно ними володiти. Договiр тАФ це акт, з якого виникаi зобов'язання, правочин (двостороннiй), а зобов'язання тАФ це правовiдношення. З будь-якого договору виникаi зобов'язання, проте не всяке зобов'язання i договором, оскiльки зобов'язання може таВнкож виникати з делiктiв i нiби з делiктiв, а також нiби з договорiв. На практицi iнколи договори i зобов'язання вжиВнвають як поняття однозначнi. Однак це неправильно. Вiдмiннiсть мiж правочином i договором полягаi в тому, що правочин тАФ поняття ширше, нiж договiр, яке включаi в себе одно- i двостороннi лравочини. РЖз двостороннiх правочинiв

(договорiв) завжди виникають зобов'язання, а з одностоВнроннiх тАФ не завжди, наприклад iз заповiту зобов'язання не виникаi. Правочин тАФ дiя правомiрна, а делiкт тАФ неправоВнмiрна.

Сторони в зобов'язаннi

Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий хаВнрактер, стосувалось тiльки тих осiб, якi його укладали. Це був суворо особистий зв'язок мiж кредитором i боржниВнком, а на третiх осiб вiн не поширювався Особистий хаВнрактер зобов'язання виявлявся в тому, що правове вiдноВншення виникало лише мiж кредитором i боржником СпоВнчатку зобов'язання було абсолютно не вiдчужуваним. КреВндитор не мiг передати своi права, а боржник перевести своi обов'язки на РЖнших осiб. У зв'язку з суворо особистим хаВнрактером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника. Права i обов'язки, встановленi зобов'язанВнням, не вiдносилися до третiх осiб, що не приймали участi в зобов'язаннi.

РЖз наведеного вище випливаi, що в зобов'язаннi двi стороВнни тАФ кредитор i боржник. РЖнколи виникали зобов'язання багатостороннi, в яких брали участь бiльше двох осiб (наВнприклад, договiр товариства) Однак переважали двостороннi зобов'язання.

Наявнiсть у переважноi бiльшостi зобов'язань тiльки двох сторiн (кредитора i боржника) зовсiм не означаi, що в кожВнному з них бере участь тiльки двi особи тАФ по однiй на стоВнронi кредитора i боржника. Може бути й так, проте можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь бiльше число, мноВнжиннiсть осiб. У цьому випадку можливi принаймнi три ваВнрiанти, коли на сторонi кредитора:

а) одна особа, а на сторонi боржника кiлька. Наприклад, за одним договором кредитор даi позику трьом братам, кожВнному певну суму (один кредитор i кiлька боржникiв);

б) кiлька осiб, на сторонi кредитора, а на сторонi боржниВнка одна. Наприклад, Клавдiю знадобилась крупна сума гроВншей, яку вiн взяв за одним договором у трьох братiв (боржник один, а кредиторiв кiлька);

в) на сторонi кредитора i на сторонi боржника кiлька осiб. Наприклад, одне товариство (об'iднання фiзичних осiб) укВнладаi договiр з iншим.

У таких зобов'язаннях становище боржникiв i кредиторiв не завжди однакове. РЖнколи розрiзняють головного i додатВнкового боржника (наприклад, договiр позики, забезпечений порукою). Позичальник тАФ головний боржник, а поручник тАФ додатковий, на випадок невиконання зобов'язання гоВнловним боржником.

Зобов'язання з множиннiстю осiб на тiй чи iншiй сторонi подiляються на частковi й солiдарнi. РЖ першi, i другi можуть бути активними i пасивними. Якщо в зобов'язаннi кiлька кредиторiв тАФ це активне зобов'язання, якщо ж кiлька боржВнникiв тАФ пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно i активними, i пасивними.

У частковому зобов'язаннi за наявностi кiлькох кредиторiв кожен з них маi право вимагати вiд боржника виконання лише своii частки, за наявностi кiлькох боржникiв кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тiльки в своiй частинi. Наприклад, Тiцiй дав в борг братам Клавдiю i Люцiю 200 динарiй. Це часткове пасивне зобов'язання тАФ кожВнний iз братi в-боржникiв вiдповiдаi перед кредитором Тiцiiм тiльки за половину суми боргу, якщо iнше не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тiцiй маi право вимагаВнти вiд кожного iз братiв-боржникiв виконання зобов'язання лише в половинному розмiрi.

У деяких випадках кожен iз боржникiв зобов'язаний все ж виконати зобов'язання в повному розмiрi. Так, з метою поВнсилення вiдповiдальностi за групову крадiжку було встановВнлено, що кожний iз злодiiв зобов'язаний сплатити кредитоВнру штраф в повному розмiрi, причому сплата одним iз борж-никiв-злодiiв не звiльняла вiд цiii вiдповiдальностi iнших Кредитор отримував суму штрафу стiльки разiв, скiльки було злодiiв.

Частковi зобов'язання можливi тiльки при подiльному предВнметi зобов'язання (грошi, зерно, мука тощо).

Зобов'язання, за яким кредитор маi право вимагати вiд будь-кого iз боржникiв його виконання в повному обсязi, назиВнваiться солiдарним Воно також може бути активним i пасивним. Якщо кожний iз кiлькох кредиторiв маi право вимагати вiд боржника (боржникiв) виконання зобов'язання в повноВнму обсязi, то це солiдарне активне зобов'язання. При цьому витребування одним iз кiлькох кредиторiв повного виконанВння зобов'язання на свою користь позбавляi права iнших креВндиторiв вимагати виконання того самого зобов'язання ще раз. Так само виконання зобов'язання в повному обсязi одним iз кiлькох боржникiв звiльняi iнших вiд обов'язку виконувати його. Боржник, що виконав зобов'язання в повному обсязi, маi право вимагати вiд iнших боржникiв вiдшкодування в тих частках, в яких вiн виконав зобов'язання за них (право регресу). Кредитор, який одержав задоволення за зобов'язанВнням в повному обсязi, зобов'язаний передати частки виконаВнного iншим кредиторам. Часткове зобов'язання було вигiдВнним для боржникiв, оскiльки кожний з них вiдповiдав тiльки у своiй частцi, а солiдарнi, навпаки. тАФ для кредиторiв, бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання вiд будь-кого iз кiлькох боржникiв. Свою вимогу кредитор мiг задовольнити повнiстю за рахунок майна найзаможнiшого боржника, аби той сам розрахувався б з iншими. У разi виникнення спору кредитор стверджував, що зобов'язання було солiдарним, а боржник тАФ частковим. Для усунення поВндiбних конфлiктiв виробили чiтке правило: солiдарне зобоВнв'язання, а отже, солiдарна вiдповiдальнiсть наставала тодi, коли це було передбачено договором або законом; в усiх iнших випадках тАФ часткова вiдповiдальнiсть.

Замiна сторiн в зобов'язаннi спочатку не допускалась. Як уже вiдзначалося, римське зобов'язання на раннiх стадiях було суворо особистим взаiмовiдношенням кредитора i боржВнника, що за умов обмеженого цивiльного обороту не виклиВнкало iстотних незручностей. Пiзнiше був потрiбний бiльш гнучкий пiдхiд. Цьому сприяло й те, що з давнiх часiв римське право допускало перехiд бiльшостi зобов'язань в спадщину Виняток становили тiльки зобов'язання, тiсно пов'язанi з особою кредитора або боржника (алiментнi зобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останнi не могли бути предметом спадкування. РЖ все ж замiна осiб у зобов'язаннi за життя кредитора i боржника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою замiни осiб в зобов'язаннi стала новацiя (оновленВння зобовтАЩязання), на пiдставi якоi кредитор мiг передати своi право вимоги iншiй особi. З цiiю метою зi згоди боржника кредитор укладав з третьою особою, якiй хотiв передати своi право вимоги до боржника, новий договiр того ж самого змiсту, який був в першому зобов'язаннi. Новий договiр вiдмiняв старий, встановлюючи зобов'язально-правове вiдноВншення мiж тим же боржником i новим кредитором. Така форма замiни кредитора в зобов'язаннi була досить громiздВнкою, складною i не могла задовольнити потребу цивiльного обороту По-перше, для новацii вимагалась згода боржника, якоi вiн мiг i не дати з яких-небудь своiх мiркувань. По-друге, укладення нового договору не лише вiдмiняло стаВнрий, а й припиняло рiзнi форми забезпечення, встановленi для нього, що також ускладнювало становище нового креВндитора.

На змiну новацii прийшла досконалiша форма замiни креВндитора, а потiм i боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вести справу через представниВнка, почали застосовувати особливу форму передачi зобов'Внязання, яка дiстала назву цесii тАФ cessio. Суть РЗРЗ полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своi право вимоВнги iншiй особi, призначав його своiм представником по стягненню боргу з боржника i передавав йому своi право В бiльш пiзньому римському правi цесiя стала самостiйною формою переносу права вiд попереднього кредитора до другоi особи. Вона усувала недолiки новацii. Для цесii не треба було згоди боржника, його лише належало повiдоВнмити про замiну кредитора. Крiм того, цесiя не вiдмiняла ранiше iснуючих форм забезпечення зобов'язання: з праВнвом вимоги до нового кредитора переходило i забезпеченВння зобов'язання.

Для захисту iнтересiв цесiонарiя йому надавався спецiальВнний позов Цесiя укладалася за волею кредитора, за судоВнвим рiшенням, а також на вимогу закону. Не допускалась цесiя, якщо вимога мала сугубо особистий характер (наВнприклад, алiменти), при спiрних вимогах, а також забороВннялась передача вимоги впливовiшим особам, вiд пiдопiчВнного до опiкуна.

Разом з поступкою вимоги допускалося переведення борВнгу на iншу особу. При передачi права вимоги особистiсть боржника нiякоi ролi не вiдiгравала, а при переведеннi борВнгу на iншу особу його особистiсть набувала iстотного знаВнчення: чи платоспроможний вiн, чи заслуговуi на довiру Вступаючи в нове фактично зобов'язання, кредитор мав бути впевненим в його виконаннi, вiрити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало мiсце лише за згодою кредитора. Здiйснювалося воно у формi новацii, тобто укладенням ноВнвого договору мiж кредитором i новим боржником, який припиняв дiю старого договору, що iснував мiж кредитором i старим боржником.

Для переведення боргу слiд було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу тАФ добровiльне; б) особа, що приймаi чужий борг, повинна бути сторонньою; в) пеВнреведення маi здiйснюватися у формi певного правочину, тобто бути належно оформленим. Переведення боргу тАФ своiрiдна форма забезпечення виконання зобов'язання, тому iнколи вона виражалася у формi надання застави чи поруки.

Виконання зобов'язань

Головна мета будь-якого зобов'язання тАФ задовольнити певнi вимоги кредиторiв тАФ певнi потреби або вiдшкодуванВння заподiяних збиткiв. Тому будь-яке зобов'язання зумовлеВнно передусiм його реалiзацiiю. Виконання зобов'язань поВнлягаi в здiйсненнi зобов'язаною особою (боржником) дiй, що становлять його змiст (передача речi, надання речi в тимВнчасове користування, виконання якоi-небудь роботи). ПредВнметом виконання зобов'язання за загальним правилом i об'iкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може бути замiнений iншим предметом. Само по собi виконання маi багато рiзних нюансiв, елементiв, вимог тощо. Тому в пракВнтицi нерiдко виникають спори про характер виконання, його повноту, вiдповiднiсть умовам договору. Те, що на думку боржника вважаiться виконанням, на погляд кредитора не вiдповiдаi умовам договору i не може бути визнаним як виВнконання. З метою уникнення подiбних спорiв римськi юристи розробили чiткi критерii, яким вiдповiдало виконання зобов'язання. Невiдповiднiсть хоча б одному з них мала певнi негативнi наслiдки, аж до визнання зобов'язання невиконаВнним

Вiд дисциплiни виконання зобов'язань залежить усталенiсть цивiльного обороту. Тому римськi юристи надавали велике значення оцiнцi виконання зобов'язань. Вони розробили загальнi правила виконання, встановили сувору вiдповiВндальнiсть за порушення принципiв виконання.

Ефективнiсть зобов'язально-правових норм визначаiться результативнiстю виконання. Нема виконання тАФ нема зоВнбов'язання. Будь-якi правовi операцii, що передували викоВннанню, втрачають сенс, якщо не досягнуто бажаного резульВнтату.

За грошовими зобов'язаннями виконання називалось плагежом. Будь-яке зобов'язання тАФ це тимчасове правове вiдноВншення. Нормальний спосiб його припинення тАФ виконання (платiж). До виконання боржник певним чином пов'язаний зобов'язанням, тобто вiн певною мiрою обмежений у своiй правовiй свободi. Обмеженiсть, зв'язанiсть боржника приВнпиняються виконанням зобов'язання, що звiльняi його вiд зобов'язання. Для цього необхiдне виконання таких умов.

1 Зобов'язання повинно бути виконано в iнтересах кредитоВнра Воно визнаiться виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор Для цього вiн маi бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дiiздатним. Виконання зобов'язання на користь iнших осiб без згоди на те кредитоВнра не допускалось i не визнавалось виконаним з усiма наВнслiдками, що з цього випливали. РЖз загального правила було встановлено ряд виняткiв. Кредитор мiг уступити своi праВнво вимоги iншим особам за цесiiю. Якщо вiн був недiiздатВнним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опiкун, повiрений). Проте й при доброму здоВнров'i кредитор мiг доручити третiй особi прийняти викоВннання зобов'язання. Нарештi, пiсля смертi кредитора викоВннання зобов'язання мали право прийняти його спадкоiмцi.

2 ЗобовтАЩязання виконуi боржник. Для кредитора не завжди мала значення особистiсть боржника. Не так вже й важлиВнво, хто поверне борг за позикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобов'язання. Проте в зоВнбов'язаннях, що тiсно пов'язанi з особистiстю боржника, креВндитор вправi був вимагати виконання саме боржником (наВнприклад, художник зобов'язався написати портрет кредитоВнра, а доручив це зробити своiму сину). Якщо ж особистiсть боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою осоВнбою за дорученням боржника. В цьому разi належало дотриВнмуватися правила тАФ боржник повинен бути здатним до виВнконання, розпоряджатися своiм майном, тобто бути дiiздатВнним. При його недiiздатностi виконання зобов'язання поВнвинен здiйснити його законний представник.

3. Мiсце виконання зобов'язання маi важливе практичне знаВнчення (для визначення цiни, суми боргу, розмiру шкоди тощо). За умов розвинутого обороту широко застосовували договоВнри, контрагенти яких знаходились в рiзних мiсцях (наприкВнлад, продавець в Африцi, а покупець у Римi). Якщо мiсцем виконання був визначений склад покупця в Римi, то обов'яВнзок доставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлював цiну, здатну вiдшкодувати витрати на транспортування. Мiсце виконання зобов'язання також зумовлювало момент переходу права власностi на куплений товар, несення ризику випадковоi загибелi пiд час його трансВнпортування. У зв'язку з цим мiсце виконання зобов'язання зумовлювалось у договорi, в iнших випадках дiяли за загальВнними правилами. Якщо предметом зобов'язання була неруВнхомiсть, то мiсцем його виконання було мiсце знаходження майна. Якщо мiсце виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало боржнику. В iнших випадках мiсце виконання визначалося мiсцем можливого закладання поВнзову з певного зобов'язання. Таким мiсцем за загальним правилом вважалося мiсце проживання боржника або Рим за принципом: ВлРим наша спiльна батькiвщинаВ» тАФ Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).

4. Правильне встановлення строкiв виконання зобов'язань Серед вимог до виконання, мабуть, найбiльше значення маi строк платежу, який зумовлюi усталенiсть цивiльного обоВнроту. В господарському життi строк як правову категорiю важко переоцiнити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строкiв виконання зобов'язань римськi юристи придiляли належну увагу

Строк виконання зобов'язань, як правило, встановлювавВнся сторонами в договорi. У позадоговiрних зобов'язаннях вiн здебiльшого визначався законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався нi в договорi, нi в заВнконi Тодi дiяло правило: ВлВ усiх зобов'язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникаi негайноВ» (Д.50.17.14), а таВнкож: ВлЯкщо договiр укладено без строку i умови, то момент виникнення зобов'язання i строк виконання спiвпадаютьВ» тАФ ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit et venit dies (Д.50.РЖ6.213).

При настаннi строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного iншим шляхом, боржник повиВннен виконати зобов'язання. В iншому випадку вiн порушуi строк платежу, прострочуi його, тобто виявляiться в про-строчцi (in тога).

Для визнання боржника в прострочцi вимагалися такi умови: а) наявнiсть зобов'язання, що захищаiться позовом; б) настання строку платежу (виконання), ВлспiлiстьВ» зобоВнв'язання: в) наявнiсть вини боржника в порушеннi строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В бiльш розвиненому римському правi допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно вiд нагадування креВндитора Законодавством Юстiнiана було встановлено, якщо зобов'язання маi точний строк виконання, то вiн нiби нагаВндуi боржнику про необхiднiсть платежу (виконання), тобто строк нагадуi замiсть людини. При цьому злодiй завжди вваВнжаiться в прострочцi.

Прострочка виконання мала для боржника важливi негаВнтивнi наслiдки: а) кредитор мав право вимагати вiдшкодуВнвання всiх заподiяних прострочкою збиткiв; б) ризик випадВнковоi загибелi предмета зобов'язання переходив на винну в прострочцi сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на 5 днiв. За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен був би нести вiдповiдальнiсть за смерть раба, але оскiльки вiн знаходився в прострочцi, то збитки вiд випадковоi загибелi предмета зобов'язання (смерть раба) повинен був нести боржник; в) кредитор мiг вiдмовитися вiд прийняття виконання, якщо воно втратило для нього iнтерес.

Порушити строк виконання зобов'язання мiг i кредитор (наприклад, вiдмовився прийняти виконання без поважноi причини). У такому разi для кредитора також були негаВнтивнi наслiдки. Вiн зобов'язаний вiдшкодувати заподiянi неприйняттям збитки. Пiсля прострочки кредитора боржВнник вiдповiдаi тiльки за навмисне заподiянi збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадковоi загибелi речi таВнкож переходить на кредитора, що знаходиться в прострочцi.

5. Виконання повинно суворо вiдповiдати змiсту зобов'язанВння. Зобов'язання слiд виконувати вiдповiдно до умов догоВнвору. Без згоди кредитора воно не може виконуватися часВнтинами (якщо це не передбачено договором), достроково, не допускаiться замiна предмета зобов'язання. Будь-якi вiдхилення вiд змiсту зобов'язання допускалися лише зi згоВнди кредитора.

Наслiдки невиконання зобов'язань

У зв'язку iз зростанням ролi зобов'язань у цивiльному обоВнротi i господарському життi придiляiться бiльше уваги до фактiв порушення iх. Будь-яке порушення умов договору чи iншого зобов'язання зумовлювало певне порушення ритму господарського життя, дезорганiзовувало цивiльний оборот Тому наслiдки невиконання зобов'язань ретельно регламенВнтувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язанВння визнавалося порушення умов договору або однiii з навеВндених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договiр не виконаний в зумовлений строк тАФ це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою тАФ неналежне виконання. НаВнслiдки в обох випадках наступали однаковi, iх могло бути два тАФ або вiдповiдальнiсть боржника, або звiльнення його вiд вiдповiдальностi.

Вiдповiдальнiсть боржника за невиконання або неналежВнне виконання зобов'язання наставала лише за наявностi спецiальних умов тАФ вини i наявностi збиткiв. При вiдсутВнностi хоча б однiii з цих двох умов вiдповiдальнiсть не наВнставала.

Вiдповiдальнiсть у римському правi ТСрунтувалась на принВнципi вини: i вина тАФ i вiдповiдальнiсть, немаi вини тАФ немаi вiдповiдальностi. Отже, вiдповiдальнiсть боржника за невиВнконання або неналежне виконання зобов'язання наступала лише за наявностi вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не було вини боржника, вiн вiдповiдальностi не нiс.

Римськi юристи розумiли вину як недотримання поведiнВнки, що вимагаiться правом. Юрист Павло писав: ВлЯкщо особа дотримувалась всього, що треба.., то вина вiдсутняВ» (Д.9.2 30.3). РЖншими словами, вина трактувалась як протиВнправна поведiнка. Сучасна теорiя розрiзняi власне вину i протиправну поведiнку.

Римське право знало двi форми вини: а) умисел тАФ dolus, коли боржник передбачав настання результатiв своii повеВндiнки i бажав iх настання; б) необережнiсть, необачнiсть тАФ culpa, коли боржник не передбачав результатiв своii повеВндiнки, проте мав би передбачити iх. За словами Павла: ВлВина наявна тодi, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиноюВ» (Д.9.2.31).

Необережнiсть буваi рiзного ступеня тАФ груба i легка.

Груба необережнiсть тАФ culpa lata тАФ це невияв тiii мiри пiклування, уваги, дбайливостi, обережностi, яку звичайно виявляють нормальнi люди. Ульпiан писав: ВлГруба вина тАФ це надзвичайна недбайливiсть, тобто нерозумiння того, що всi розумiютьВ» (Д.50.16.213.2). За своiм значенням груба вина прирiвнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що Влнадмiру груба вина i умисломВ» (Д.16.3.32).

Легка необережнiсть тАФ culpa levis тАФ визначалася порiвнянВнням поведiнки будь-якого ВлхорошогоВ», дбайливого, доброго господаря з поведiнкою боржника. Якщо поведiнка боржВнника поступалася дбайливостi господаря, вона була виною, але легкою виною. Римськi юристи розробили модель такоВнго доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведiнка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto тАФ виною за абстрактним критерiiм, тобто мiрою для порiвняння слугувала якась абстракцiя, невизначенiсть.

Крiм того, римське право знало ще один ступiнь тАФ culpa in concrete тАФ конкретну вину, ii визначали порiвнянням ставлення особи до власних i чужих справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гiрше, нiж до своiх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретноi вини в джерелах наводяться вiдносини товаришiв мiж собою. Якщо товариш вiдносився до справ товариства як до власних, його поведiнка була бездоганною, якщо гiрше тАФ винною (Д. 17.2.72).

За умисел i грубу вину (необережнiсть), вiдповiдальнiсть наступала без будь-яких виняткiв, а за легку необережнiсть (недбайливiсть) тАФ не завжди. Остання залежала вiд того, в чиiх iнтересах було укладено договiр. Якщо в iнтересах боржВнника, то вiн зобов'язаний був виявляти максимум дбайлиВнвостi, уваги i тому вiдповiдав i за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове i безоплатне користування чужу рiч, боржник зобов'язаний був виявити пiдвищену увагу до ii схоронностi. Якщо ж рiч зiпсувалася або загинула, то вiн вiдповiдав за найменшу необачнiсть, найлегшу недбайливiсть i необережлiсть.

У договорах, що були укладенi в iнтересах кредитора, i яких боржник нiякоi вигоди не мав, вiдповiдальнiсть настуВнпала лише за грубу вину. Наприклад, у договорi схову той, хто зберiгав рiч, нiякоi вигоди не мав, оскiльки цей договiр у римському правi був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речi, переданоi на схов боржнику, наставали не в результатi його умислу або грубоi вини, вiн вiдповiдальВнностi не нiс.

При рiвнiй вигодi сторiн, iхньому взаiмному iнтересi вiдпоВнвiдальнiсть боржника наступала за будь-яку вину

РЖз загального правила про вiдповiдальнiсть за вину в римВнському правi були винятки. Власники заiжджих дворiв, гоВнтелiв i кораблiв несли пiдвищену вiдповiдальнiсть за пропаВнжу, загибель речей, переданих iм на схов. Вони вiдповiдали без вини, тобто за випадкову загибель тАФ безвинна вiдповiВндальнiсть. Претор поклав на цих осiб пiдвищену вiдповiВндальнiсть у

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права