Социологические взгляды Г.С. Сковороды

Соцiологiчнi погляди Григорiя Сковороди

Вершиною розвитку просвiтництва й гуманiстичних традицiй Киiво-Могилянськоi академii XVI-XVIII ст. стала соцiальна фiлософiя видатного мислителя, поета, мандрiвного фiлософа й просвiтника Г.С. Сковороди.

Григорiй Савич СКОВОРОДА (1722-1794) народився в селi Чорнухи на Полтавщинi в сiмтАЩi малоземельного козака Лубенського полку. Змалку виявив здiбностi до навчання. РЖнтерес до читання книжок, тАЬохоту до наукитАЭ i в 1734 р. у 12-рiчному вiцi вступив до Киiво-Могилянськоi академii. Де провчився з перервами до 1753 р. Деякий час працюi домашнiм вчителем, потiм викладачем Харкiвського колегiуму, звiдки його звiльняють (1769) за невiдповiднiсть поглядiв i концепцiй офiцiйним. РЖз цього часу Сковорода стаi мандрiвним фiлософом, чверть столiття проповiдуючи своi вчення серед народу. Й залишаiться в його памтАЩятi як полумтАЩяний шукач правди, iстини прихильник гармонiйностi духовного та фiзичного буття людини.

Складна за своiю символiкою i багата за змiстом фiлософська спадщина великого нацiонального мислителя давно привертаi до себе увагу численних дослiдникiв самобутнiстю проблематики й засобами ii вирiшення. А також своiю потенцiйною актуальнiстю на рiзних етапах подальшого розвитку фiлософського та соцiального знання.

Фiлософiя Григорiя Сковороди не являi собою традицiйну строго логiчну. Чiтко категорiально визначену систему знання. Його не цiкавлять усталенi фiлософськi й богословськi традицii, поняття та принципи. Своi вчення Сковорода розробляi на основi власного свiтосприймання, вiдчуття та буття. Тому кожнiй працi мислителя притаманне складне переплетiння художнiх i мiфологiчних образiв. Релiгiйних символiв, фiлософських, природничо-наукових, полiтичних. Етичних, релiгiйних понять, котрi трансформуються. Переплавляються скрiзь авторське свiтовiдчуття, iнтегруються в синкретичному поiднаннi рацiонального й чуттiво-емоцiйного. Це видiляi фiлософськi працi Сковороди з-помiж iнших, а вiн сам виступаi як фiлософ-мистець, фiлософ-поет. Мислитель передаi свiй свiтогляд, власнi шукання, особистий досвiд осягнення й збагнення мети людського життя i належить до того рiдкiсного сократiвського типу мислителiв, чиi особистi переконання збiгались зi способом власного життя.

Григорiй сковорода залився в украiнськiй i свiтовiй культурi як фiлософ, проте його фiлософiя особлива, вона наближена до концепцiй фiлософського антропологiзму. Академiк В.РЖ. Шинкарук визначив ii як тАЬгомо теiстичний антропологiзмтАЭ, оскiльки Сковорода розглядаi внутрiшню духовну сутнiсть людини як божественну, як Бога в людинi, бо тАЬ..истинный человек и Бог есть тождеВ» .

Людина, сенс ii життя й дiяльностi тАУ центральнi в творчостi Сковороди. РЗi можна розглядати як першу в iсторii украiнськоi фiлософськоi думки концепцiю соцiальноi фiлософii, оскiльки безпосереднiм обтАЩiктом дослiджень i саме людина в проявi ii волi, духу, покликання, тАЬсерцятАЭ, прагнень, дiяльностi, працi. За словами самого мислителя, коли людина маi веселий дух, спокiйнi думки, серце мирне, то все i свiтлим, щасливим, блаженним: тАЬСе i фiлософiятАЭ.

В контекстi соцiальноi фiлософii Сковороди можна виокремити декiлька важливих аспектiв, що характеризують i соцiологiчнi погляди мислителя. Але розумiння iх повтАЩязане, безумовно, з загальними фiлософськими поглядами мислителя, котрi спробуiмо коротко викласти.

В основi фiлософського вчення Г. Сковороди лежить принцип iснування трьох свiтiв: макрокосм (всесвiт), мiкрокосм (людина), символiчний свiт (Бiблiя). Котрий поiднуi макро- i мiкро-свiти. Кожен з цих свiтiв маi подвiйну натуру тАУ видиму. Зовнiшню (тАЬтвартАЭ, матерiальну натуру) й невидиму, приховану (духовну). Видимими частинами макрокосмосу-всесвiту i матерiя, мiкрокосмосу-людини тАУ ii плоть фiзичне тiло, символiчного свiту тАУ Бiблiя. Вищими. Невидимими тАУ духовними iх натурами i Бог у всесвiтi, людський дух тАУ в людинi, справжнi, а не прихованi, завуальованi божественнi iстини тАУ в символiчному свiтi, якою i Бiблiя з ii внутрiшньою iманентною сутнiстю. Бiблiя тАУ це загадка, котру слiд розгадати, вона i носiiм втаiмниченоi iстини про вищi духовнi цiнностi, якi слiд пiзнати. Але одночасно вона тАЬесть ложтАЭ, тАЬвракитАЭ. Оскiльки написане тАУ лише форма, що мiстить зерна iстини та iдеали людських взаiмин. Кожна людина може i маi осягти затаiнi iстини Бiблii, щоб досягти щастя: адже в них, а не в багатствi. Не в примарних спокусах тАЬпершого ворогатАЭ тАУ тАЬ нарумтАЩяненоi мавпитАЭ тАУ видимого свiту вона досягне вищого блаженства.

Соцiальнi аспекти життiдiяльностi людини Сковорода розкриваi в своiх етичних. Педагогiчних поглядах. Ученнях про тАЬГродну працютАЭ та соцiальний iдеал тАУ тАЬгорнiй РДрусалимтАЭ.

Центром розгортання соцiальноi проблематики i проблема людського щастя. Виходячи з концепцii двоiстоi природи всякого святу, Сковорода розрiзняi в людинi i тiлесну i духовну (божественну) натури. В цьому не було б нiчого нового, коли б фiлософ безпосередньо наслiдував теософську традицiю протиставлення смертного тiла богоданiй безсмертнiй душi. На перший погляд роздвоiний тАЬмiкрокосмтАЭ Сковороди так i сприймаiться: адже в людинi i тАЬбожественнетАЭ, невидиме й матерiальне, тiлесне. Проте автор не завжди слiдуi жорсткiй традицiйнiй схемi iх протиставлення. Вiн не стiльки протиставляi цi двi природи в людинi. Скiльки пiдкреслюi примат невидимоi природи над видимою, тiлесною. Бо дiйсна людина тАУ це ii внутрiшнiй духовний свiт з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, природними здiбностями, що приносять задоволення й щастя. Коли вони збiгаються з вiдповiдною iм формою практичноi дiяльностi людини, тАЬсродною працеютАЭ. Можна сказати, що Сковорода протиставляi тАЬдвi природитАЭ людини лише теоретично, моделюючи iх як рiзнi сутностi, але при аналiзi онтологii, буття тАЬмiкрокосмосутАЭ розглядаi iх як двоiдинi, секретнi. Вiн пiдкреслюi, що тАЬвсякий род пищи и пития поезен и добр естьтАЭ, як i потреба в одязi, здоровтАЩi у вiдсутностi злиденностi тощо, але все це маi бути помiрним, не перетворюватися в само мету людського життя. Не випадково Сковорода згодуi слова Сократа тАУ живу не для того, щоб iсти й одягатись, а iм. РЖ одягаюсь, щоб жити.

Сковорода тАУ проповiдник помiркованого способу життя; вiн осуджуi нагромадження багатства, прагнення до фiзичних насолод, бо жити зароди цiлi тАЬпеть, пить и есть не есть делотАЭ. Це не робить людину щасливою, вона подiбна до шершня, на вiдмiну вiд бджоли, котра тАЬесть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегосятАЭ.

Праця потрiбна людинi як умова ii iснування. Але суть дiйсноi. РЖстинноi людини полягаi тАЬне во внешней своiй плоти и крови, но мысль и сердце его тАУ то истинный человек естьВ». РЖстинну людину визначаi ii внутрiшня духовна сутнiсть тАУ тАЬБогтАЭ. Божественне начало споконвiчно притаманне людинi, вона причетна до тАЬ царства божоготАЭ, закладеного в неi. Тому пiзнати в собi божественну суть як вищу iстину, розгадати загадку символiчного свiтутАЭ становить сенс життя i досягнення справжнього людського щастя. Можливiсть здiйснення цiii мети Сковорода вбачаi в процесi самопiзнання. Цей шлях робить людину вiльною, i вона не i нiчиiм рабом, навiть божим.

Самопiзнання мислитель розглядаi як засiб, що даi змогу людинi вiдчути свою вищу, тАЬбожественнутАЭ сутнiсть, бо щастя, мир, рай, бог тАЬвнутри тебя естьтАЭ. Осягнення такоi мети формуi iстинну людину, бо така людина тотожна Боговi.

Самопiзнання тАУ це перманентний процес руху людини до вищоi iстини вiд стадiй чуттiвого сприймання явищ зовнiшнього свiту, коли вона орiiнтуiться на земнi цiнностi (тАЬплотьтАЭ i тАЬпрахтАЭ, але не знаходить у цьому щастя, бо тАЬбранний кумиртАЭ стаi тiсним, обмеженим, породжуi розчарування, духовну кризу. Вихiд iз цього Сковорода вбачаi в принципi тАЬПiзнай самого себетАЭ.

Самопiзнання полягаi в необхiдностi усвiдомлення полярностi свiту, його тАЬдихотомiчностiтАЭ, роздвоiностi не видиме тАУ невидиме, матерiальне тАУ духовне, гiдне тАУ недостойне i т.iн. в таких ситуацiях людина завжди знаходиться в станi гостроi драматичноi напруги; вона поставлена перед вибором, котрий визначаi вiдповiднi шляхи подальшоi дiяльностi мiж високим i ницим, благородним i негiдним, мiж добром i злом, блаженством i стражданням тощо. Правильний вибiр повтАЩязаний з тАЬневидимою натуроютАЭ, яка зумовлюi справжню свободу на вiдмiну вiд обмеженого тАЬбранного кумиратАЭ: тАЬДуховный тАж человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельноВ».

Сковородинська концепцiя людини цiкава й плiдна в тому вiдношеннi. Що вона виходить iз визнання примату тАЬсерцятАЭ, духовностi над тiлеснiстю, проте iй притаманнi i певнi недолiки.

Г. Сковорода розглядаi людину переважно як атомарну iстоту поза системою соцiальних звтАЩязкiв, визнаючи при цьому ii загальнi сутнiснi родовi ознаки: тАЬ если кто единого человека знает, то всех знаетВ». Адже самопiзнання сковорода розглядаi як суто iндивiдуальний, особистий акт. Соцiальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку та дiяльностi ii випадаi з поля зору. Людина аналiзуiться поза iсторичним простором i часом. Але люди не народжуються мудрими чи злими, щедрими чи скупими i не завжди можуть вибрати тАЬГроднутАЭ працю в силу соцiальних обставин. Цi якостi й можливостi визнаються й живе людина як продукт суспiльства та його член. Але це вже деталi.

Найважливiшою заслугою украiнського мислителя i спроба розкрити сутнiсть людини, визначити притаманнi iй специфiчнi риси, заперечення зведення ii до природного органiзму чи механiзму, тАЬлюдини-рослинитАЭ чи тАЬлюдини-машинитАЭ (як це мало мiсце в концепцiях французьких просвiтителiв). Його розумiння людини було на порядок вищим i випереджало час.

Концепцiя людини в творчостi Григорiя Сковороди набула подальшого розвитку в ученнi про тАЬГроднутАЭ працю.

В складнiй алегоричнiй, символiчнiй системi вчення Сковороди. Чий тАЬжребий с голякамитАЭ визнавав сам автор, чiтко вiдображенi основнi духовнi цiнностi селянськоi маси, просвiтником якоi вiн був. Про це свiдчать сковородинськi заклики до помiркованостi в життi. Захист тАЬголякiвтАЭ. Пропаганда народних морально-етичних принципiв тощо, але особливо близьким для селянського менталiтету i шанобливе ставлення Сковороди до працi як iстотного атрибута людськоi природи й умови досягнення щастя, бо тАЬсердечное веселие. Душевную крепостьтАЭ людина досягаi лише в процесi своii працi.

В дослiдженнi ролi й значення працi Г. Сковорода виступив як учений-новатор, що сказав своi оригiнальне слово про тАЬГродну працютАЭ як сутнiсний атрибут людського життя й розглянув окремi механiзми процесу перетворення працi iз засобу життя в умову досягнення людиною щастя i благо.

тАЬГродна працятАЭ i однiiю з найважливiших категорiй в системi фiлософських i соцiологiчних поглядiв Сковороди в розумiннi людини, ii дiяльностi та сенсу життя. Вона даi можливiсть блага i щастi, систему виховання, своiрiднiсть його iнтерпретацii соцiальноi рiвностi й нерiвностi мiж людьми та iн.

Що i таке тАЬсродна (спорiднена) працятАЭ чи, за його термiнологiiю, - тАЬсродный трудВ»?

Сковорода, розглядаючи двоiдину природу людини, вважав, що вона народжуiться з певними, так би мовити, тАЬзапрограмованимитАЭ задатками (здiбностями, нахилами) до того чи iншого (тАЬБог, природа и Минерва есть то жетАЭ) вкорiнений i в людинi. В процесi самопiзнання вона вiдкриваi в собi вище начало, котре iднаi ii з Богом i робить богорiвною насамперед завдяки усвiдомленню свого власного покликання, адекватно оцiнюi своi природнi задатки й реалiзуi iх у вiдповiдних формах дiяльностi. Тодi вона досягаi щастя.

Найповнiший аналiз тАЬсродноi працiтАЭ викладений у творi тАЬРазговор, называемый алфавит, или букварь мираВ» , де в звтАЩязку з цiiю проблемою розглядаiться ряд iнших соцiальних проблем, на яких коротко зупинимось.

Вчення Сковороди про тАЬсроднутАЭ (спорiднену) працю розкриваi джерела тАЬсродностiтАЭ тАУ призначення, покликання людини до конкретного виду дiяльностi. РЗх закладаi природа-бог з моменту народження людини. Тому все тАЬсроднетАЭ i природним у людинi.

Люди не народжуються однаковими за своiми задатками: однi тАЬсроднiтАЭ до землеробства, другi тАУ до вiйськовоi справи, третi тАУ до богословтАЩя i т.д. Якiсть i мiра обдарувань теж рiзнi: тАЬБог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сия: ВлНеравное всем равенствоВ»тАж Меньший сосуд менее имеет, но в том равен есть большему что равно есть полный. И что глупее, как равное равенство, которое глупцы в мир ввести зря покушаются?В»

Нерiвнiсть мiж людьми тАУ у вiдмiнностi iх природних задаткiв, але це не пiдстави для соцiальноi нерiвностi. В суспiльствi iснуi тАЬсто спорiдненостей, сто званнiвтАЭ, але всi вони почеснi, однаково потрiбнi, тому пiзнання власноi сродностi як реалiзацiя здiбностей у вiдповiднiй сферi дiяльностi робить людину щасливою i рiвною серед iнших людей, бо кожен вид працi заслуговуi на повагу. А бiгати за званнями й посадами, до яких людина не маi здiбностей, i тАЬнеотложный знак несродностиВ», бо неспорiдненiсть потворить i вбиваi всяку посаду i тАЬсие обществу вреднотАЭ

Сковорода зазначаi, що пiзнати свою тАЬсродностьтАЭ важко, але можливо, бо крiм самопiзнання кожна таiмниця маi власну тАЬтiньтАЭ, тобто i зовнiшнi ознаки, за якими можна розпiзнати тАЬсродностьтАЭ. Це вже мистецтво педагогiки. Якщо одна дитина робить ярмо, а iнша пiдперiзуi шаблю, то це i i показником покликання першоi до землеробства, а другоi тАУ до вiйськовоi справи.

Невiдповiднiсть природних задаткiв посадi тАУ джерело особистих невдач i суспiльного зла. Людина не на своiму мiсцi страждаi сама i приносить негаразди оточуючим: тАЬкто безобразит и растлевает всякую должность? Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? Несродность. Кто обесчестил чин священнический монашеский? Несродность. Она каждому званию внутреннейший яд и убийцатАж делай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбивый гражданинтАжВ» Якщо Бог створив людину тАЬземлеробом, чи гончаром, чи бандуристомтАЭ, то iй потрiбно слiдувати за цим покликанням, а не намагатися займатись чимось вищим чи iншим, але тАЬнесроднимтАЭ.

Якщо людина не маi природного нахилу до працi, то вона лише шкодить суспiльству, бо тАЬприрода тАУ мати охотитАЭ, охоти, котра запалюi людину до працi, рухаi нею. Якщо ж ii немаi, коли людина не на мiсцi, то й праця здаiться iй тяжкою, i жодна наука тут не допоможе, бо наука без наявностi тАЬсродностiтАЭ виявляiться безсилою.

Сковородинська концепцiя тАЬсродноi працiтАЭ i засобом пояснення численних феноменiв соцiального життя i набуваi методологiчного значення в розкриттi iх причин та механiзмiв. Так, вчення про тАЬсродну працютАЭ намагаiться пояснити деякi процеси суспiльного подiлу працi. Проте вразливою стороною концепцii i факт заздалегiдь тАЬпередвизначеннихтАЭ сфер дiяльностi в суспiльствi, тодi як iсторично суспiльний подiл працi передував становленню спецiалiзованих сфер дiяльностi тАУ конкретним професiям чи то в галузях матерiального виробництва, чи в сферах розумовоi дiяльностi. В суспiльствi найчастiше не тАЬсроднiстьтАЭ, а соцiальний статус людини зумовлюi можливостi вибору нею вiдповiдноi працi, навiть коли вона тАЬнесроднатАЭ для неi. Адже представники вищих класiв нiколи не займались селянською чи ремiсничою справою i, навпаки, соцiальнi умови нижчих верств, якими б тАЬсродностямитАЭ до iнтелектуальноi працi вони не були надiленi, стояли на перешкодi iх просуванню вгору.

Проте в iдеалi така постановка питання Григорiiм Сковородою дуже цiкава й плiдна, бо вiн порушуi питання про соцiальнi умови реалiзацii природних задаткiв людини в суспiльствi, якi оптимально могли б здiйснюватися на користь i людинi й суспiльству одночасно, сприяти гармонii особистих i суспiльних iнтересiв.

Звичайно. Що за браком даних наукового характеру мислитель не мiг усебiчно розкрити поставлену i це й досi не вирiшену проблему. Цим можна пояснити. Що вiн констатуi суспiльний подiл працi як статичну данiсть i не розглядаi ii iсторичний генезис. Що зумовлюi появу нових професiй, спецiалiзацiй, посад i т.д. i т.п. проблематичним i розумiння Сковородою тАЬсродностiтАЭ як одного можливого варiанта здiбностей. Насправдi ж людина маi багато чи, принаймi, кiлька тАЬсродностейтАЭ тАУ здiбностей, нахилiв, задаткiв, i за певних умов вона маже реалiзувати один iз них у вiдповiднiй формi дiяльностi, навiть змiнючи професiю, але працюючи за покликанням. Крiм того, перед визначенiсть тАЬсродностейтАЭ прирiкала б суспiльство на стагнацiю. Сьогоднi ми знаiмо сотнi нових професiй, не вiдомих Сковородi. Вони викликанi соцiальними потребами суспiльства, породженi обтАЩiктивною логiкою розвитку матерiального й духовно виробництва. Тому посадово-професiйне заповнення мiсць працi вiдбуваiться не на основi природженоi тАЬсродностiтАЭ, а завляки ii широким потенцiйним можливостям пристосовуватися до вiдповiдних соцiальних потреб i запитiв на дану професiю чи вид дiяльностi, а це вже залежить не стiльки вiд людини, скiльки вiд суспiльства, членом якого вона i.

Величезним досягненням Г. Сковороди була iдея необхiдностi вивчення природних здiбностей людини та iх адекватного використання в системi суспiльного подiлу працi. Вiн цiлком правий, коли розглядаi тАЬнеспорiдненiстьтАЭ, працю за нуждою чи зовнiшнiм примусом як причину iндивiдуального й суспiльного зла. Та соцiальнi корiння цього явища вiн не побачив. Адже суспiльнi потреби зумовлюють попит на тi чи iншi соцiально необхiднi види дiяльностi. такий соцiальний контекст у Сковороди вiдсутнiй.

Вихiдним началом в аналiзi тАЬсродноi працiтАЭ у нього i не суспiльство, а людина, iндивiд, особистiсть, котра з народження тАЬзапрограмованатАЭ на певний вид дiяльностi. Але ж професiй космонавтiв, водiiв, трактористiв, хiмiкiв чи програмiстiв не було в минулому, оскiльки не iснували такi види дiяльностi i люди не народилися з цими професiями. РЗх тАЬсродна працятАЭ, з одного боку тАУ детермiнована соцiальними потребами, а з iншого тАУ широкою варiативнiстю та мобiльнiстю тих природних задаткiв (тАЬсродностейтАЭ), розвиток яких суспiльство може використовувати й спрямовувати у вiдповiдностi зi своiми потребами.

Соцiально-професiйну структуру суспiльства Сковорода розглядаi статично: i набiр тАЬсродностейтАЭ i вiдповiдних iм суспiльних видiв дiяльностi тАУ професiй, посад тощо: тАЬсто сродностей, сто званийтАЭ. Виходячи з паралельностiтАЭ iх спiвiснування, автор помилково iнтерпретуi соцiальну структуру суспiльства, оскiльки вбачаi причини соцiальноi нерiвностi в передвизначеному тАЬнеравному всем равенстветАЭ, котре можна подолати вiдомими засобами самопiзнання й вибору вiдповiдного заняття (бо сокола, а не черепаху можна навчити лiтати). Принаймнi, такий вигляд маi проблема соцiальноi нерiвностi в його iнтерпретацii.

Проте Григорiй сковорода був мудрою людиною, фiлософом, вiн бачив iснуюче соцiальне зло, нерiвнiсть i несправедливiсть, i його ставлення до цього тАУ негативне, осудливе, але це осудження зовнiшнього спостерiгача, котрий переконаний у нездоланностi iснуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому вiдомi. Цю особливiсть соцiального протесту Сковороди проти тАЬмира лукавоготАЭ його кумирiв та iдолiв тонко пiдмiтив РЖван Франко, пiдкресливши, що мислитель цiнив над усе свободу i бачив дуже добре, що для його поглядiв i iдеалiв, його вдачi i моральноi чистоти не було мiсця в суспiльнiй iiрархii.

Спосiб життя Григорiя Сковороди був вiдповiдний його особистим переконанням, iдеалам i вченню в цiлому. Народний мудрець мрiяв про iдеальне суспiльство, засноване на принципах свободи людськоi взаiмоприязнi та щастя.

Виходячи з розумiння двоiстоi природи людини, вiн створюi модель iдеального суспiльства на основi осягнення смислу Бiблii як символiчного свiту. Тому суспiльний iдеал, а вiрнiше тАУ iдеал суспiльства Сковорода уособлюi (i це i цiлком логiчно) у вченнi про тАЬгорнiй РДрусалимтАЭ.

У працi тАЬКнижечка о чтении священного писания, нареченная жена ЛотоваВ» Сковорода описуi iдеал суспiльства, суспiльних вiдносин i цiнностей, в котрих вiн вбачаi тАЬсiмтАЩя iстинитАЭ, вилученоi на основi символiчноi iнтерпретацii Бiблii. Насправдi ж мислитель переносить свiй iдеал людських земних взаiмин в тАЬгорню республiкутАЭ, де 2новый мир и люд божий, земля живых и царство любви, горний Иерусалим; и, сверх подлого азиатского, есть вышний. Нет там вражды и раздора. Нет в оной республике ни старости, ни пола, ни разности тАУ все там общее. Общество в любви, любовь в боге, бог в обществе. Вот и кольцо вечности. От людей сие невозможноВ».

Таким чином, iдеал суспiльства й соцiальних вiдносин Сковорода вбачаi не в свiтi матерiальних, уречевлених предметних вiдносин, а у вiдносинах, що спираються на глибиннi духовнi й моральнi засади, на внутрiшнi переконання людини, котра здатна керувати тiлом i тiлесними пристрастями, якi суперечать божественному й людському духовнi, iдеалам добра, щастя, та iстини.

тАЬГорнiй РДрусалимтАЭ Сковорода не розглядаi як потойбiчний свiт чи рай. У цьому i полягаi складнiсть розумiння його фiлософських i соцiологiчних поглядiв, котрi часто подаються у виглядi метикуватоi символiки. Вiн даi власну iнтерпретацiю Бiблii i вбачаi в тАЬгорiнь республiцiтАЭ свiй соцiальний iдеал, що уособлюi в тАЬгорнiй республiцiтАЭ свiй соцiальний iдеал, що уособлюi вiщi духовно-етичнi цiнностi Бога-всесвiту та мiкрокосму тАУ людини в iх синкретизмi й неподiльностi, коли людина пiзнаi в собi Бога, а божественне становить сутнiсть людського (духовного) життя. Може, у цьому й мiститься ключ до розумiння останньоi фрази з процитованого уривка: ВлОт людей сие невозможноВ», якою вiн пiдкреслюi вiдмiннiсть мiж реальним суспiльством i його iдеалом.

Сковорода здебiльшого розглядаi людину не як рiд, а як iндивiда, особу, та це не значить, що вiн обминаi проблему суспiльства. Останнi вiн розглядаi як складну систему, уподiбнюючи ii машинi: тАЬОбщество есть то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее части отступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаныВ», тому потрiбно уникати подiбних замiшань i берегти основу суспiльства, тАЬзаступать общества основание тАУ правдуВ». Правду як головне пiдТСрунтя суспiльства Сковорода трактуi в дусi традицiйних народних уявлень як уособлення iстини, антитезу неправди. Як вiдповiднiсть верховному закону , а цей закон тАЬдуховний i тАЬ. Якщо праця i необхiдною умовою фiзичного iснування людини й суспiльства, то правда тАУ його духовний базис. Адже iстинна людина створена тАЬпо Богу в правдi i преподобii iстинитАЭ.

На принципах правди, iстини, прагнення до щастя й засновуiться iдеологiя сковородинського гуманiзму. Характерними рисами його i визнання цiнностi людини та ii життя, право людини на свободу. Щастя, самореалiзацiю в тАЬсроднiй працiтАЭ тощо. Мислителю вiдомi шляхи досягнення цього6 через самопiзнання та морально-етичну досконалiсть, а це вихiд за межi тiлесного, матерiального. Проте не всi це розумiють i зупиняються на видимому, що породжуi негаразди в суспiльствi: тАЬКто не желает честей, сребла, волостей? Вот тебе источник ропоту, жалоб, печалей, вражд, тяжеб, граблений, татьбы, всех машин, крючков и хитростей. Из сего родника родятся изменытАж падения государств и нещастий безднаВ».

Люди прогнуть багатства, чинiв задоволення плотських потреб. Женуться за матерiальним i не розумiють своii iстинноi людськоi духовноi сутностi, того, що справжнi щастя тАЬвнутри нас етьтАЭ. Тому за наявностi iснуючих наук людинi не вистачаi найголовнiшоi, тАЬверховнейшейтАЭ науки тАУ науки про людину та шляхи досягнення нею щастя. Сковорода так пише про це: тАЬя наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что, на них надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и состоянию, и полу и возрасту для того отворена дверь, что счастие всем без выбора есть нужное, чего, кроме нее, ни о какой науке сказать не можноВ».

Думка про необхiднiсть такоi науки була це ранiше висловлене сковородою в його працi тАЬАсханьтАЭ (1769), де вiн визначаi ii як тАЬглубочайшую и новейшуютАЭ, оскiльки ще тАЬнигде ей не обучаютьсятАЭ, хоч вона i одночасно й тАЬпредревняя потому, что самонужнейшаятАЭ. РЖ це справдi так, бо, не пiзнавши глибинних джерел власного буття, людина завжди буде приречена на страждання.

Значну частину свого наукового доробку Г. Сковорода присвятив розробцi цiii науки. Найголовнiшим здобутками ii стали iдеi про природну людину, котра хоч i слiдуi тАЬблаженнiй натурiтАЭ, але внутрiшня сутнiсть ii не зводиться до природного тiлесного начала, бо таким для людини i внутрiшня духовна й морально-етична сутнiсть i тАЬсроднiстьтАЭ, само пiзнавши якi людина здатна свiдомо керувати собою, бути внутрiшньо вiльною i щасливою; працюючи за покликанням i усвiдомлюючи велич його змiсту тАУ розгаданого, пiзнаного за прихованими символами, людина виходить тАЬ из телесных веществ границ на свободу духаВ».

Сьогоднi, коли соцiологiя та соцiальна фiлософiя поставили на архiвнi полицi де гуманiстичнi концепцii й принципи розумiння людини, соцiальних спiльного як механiзмiв, тАЬгвинтикiвтАЭ, органiзмiв, прямолiнiйних вульгаризаторських залежностей iх життiдiяльностi вiд матерiально-технiчноi бази чи економiчних вiдносин i фетишизацii притаманних iм закономiрностей, вiдносин i фетишизацii притаманних iм закономiрностей, потреба в тАЬверховнейшейтАЭ науцi, орiiнтованiй на людину. На знання людського тАЬсерцятАЭ, чи, так би мовити, науки тАЬкардiацентричноiтАЭ не зменшуiться, а зростаi. Наш великий спiввiтчизник поставив в умовах нового часу цю проблему тАУ проблему необхiдностi створення науки про людину тАУ людинознавство. Розумiння ii потреби вже назрiвало в свiтовiй науцi й особливо стало вiтчутним наприкiнцi XVIII- на початку XIX ст., коли в захiдноiвропейськiй соцiальнiй думцi складалася криза, породжена безплiднiстю двох протилежних пiдходiв у пiзнаннi людини й суспiльства: емпiризмом iсторiографii та позбавленими соцiокультурного емпiричного матерiалу спекулятивного, абстрактного iх аналiзу фiлософiiю та фiлософiiю iсторii. Першими, хто вказав на це, були К.А. Сен-Сiмон та О. Конт: перший поставив питання про необхiднiсть тАЬнауки про людинутАЭ, а другий спробував його реалiзувати у своiй тАЬсоцiальнiй фiзицiтАЭ, бiльше вiдомiй як соцiологiя. Але це вже було XIX.

Григорiй Сковорода до iдеi необхiдностi науки про людину приходить ранiше й iншими шляхами: для нього людина тАУ не стiльки тiлеснiсть, скiльки складний внутрiшнiй духовно-психологiчний феномен, для Сен-сiмона й Конта тАУ обтАЩiкт спостереження, експерименту, атомарна одиниця в системi загальних звтАЩязкiв. Тут кожен по-своiму правий i однобiчний, а тому сучасна наука про людину iнтегруi цi пiдходи й розглядаi ii як синтез. Систему складного взаiмоповтАЩязання тiлесного, духовного, соцiального в iх, так би мовити, соцiальному фiло- та онтогенезi. Але видатний украiнський мислитель маi рацiю в тому, що без науки про людину, котра мусить розкрити ii глибинну сутнiсть, людська душа нiколи не наповниться щастям.

Г. Сковорода, можливо, був першим мислителем у РДвропi, хто усвiдомив суперечнiсть мiж науково-технiчним i моральним прогресом. В тАЬРазговре пяти путников об истинном счастии в жизниВ» вiн однозначно констатуi, зо новi науковi й технiчнi досягнення не роблять людину щасливою, iй тАЬнедостает чегосьВ». Хоч люди тАЬизмерили море, землю. Воздух и небеса и обезпокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в Луне гор, рек и город, нашли закомплетных миров неисчетное множество, строим непонятные машины, засыпаем бездны, возвращаем и привлекаем стремления водные, что денно новые опыты и дикие изобретения. Боже мой, чего не умеем, чего мы не можем! Но то горе, что при всем том кажется, что чого-то великого недостает. Нет того, чого и сказать не умеем: одно только знаем, что недостает чого-то, а что оно такое, не понимаемтАЭ. Продовжуючи далi цю думку, Сковорода пише, що математика, медицина, фiзика, механiка, музика, чим бiльше iх смакуiмо (тАЬвкушаемтАЭ), тАЬтем пуще палит сердце наше голод и жаждаВ». Вiн бачить вихiд з цього в розвитку науки про людину, але для сучасного читача абсолютно адекватно сприймаiться сковородинське вiдчуття якоiсь неповноти, дефiциту тАЬсерцятАЭ, вiдсутностi душевноi рiвноваги та спокою на фонi сучасного стану розвитку науки, технiки, технологii, якi не зробили людину i людство щасливими, не вгамували тАЬголод i спрагутАЭ, а навпаки, викликали ще бiльший неспокiй за непередбаченi наслiдки суспiльного розвитку, бой сьогоднi людям тАЬчогось великого не вистачаiтАЭ. А може цей дефiцит i i тим вiчним двигуном, що рухаi людину вперед?

Безумовно, Г. Сковорода маi рацiю, що створений людиною матерiальний свiт речей i технологiй (друга природа) не може забезпечити iй щастя, бо вона в душi, розумi й тАЬсерцiтАЭ людини. Як його пiзнати, не вiдомо й досi.

ВИСНОВОК

Отже, в iсторii розвитку фiлософськоi та соцiологiчноi думки Григорiй Сковорода виступив як новатор, котрий в iншому ракурсi побачив i спробував розкрити сутнiсть людини, справедливого суспiльства, де праця за тАЬсроднiстютАЭ, за покликанням робить людину щасливою, i досягнення цього блага створюi основи блага загального тАУ суспiльного, бо щасливим i той, хто тАЬспряг сродную себе частую должность с общей. Сия есть истинная жизньтАЭ

Вчення Г.Сковороди. його щира тАЬфiлософiя серцятАЭ iдеi гуманiзму наводять на роздуми й сьогоднi, бо проблеми людини та ii щастя тАУ завжди центральнi в суспiльствi, на якому б етапi свого розвитку воно не перебувало.

Вместе с этим смотрят:

"Зеленая Книга" Муаммара Аль-Каддафи

"Массовый человек" в постиндустриальную эпоху

"Технiка тiла" Марсель Мосс

"Язык" наркоманов как отражение социального окружения

Basic perspectives and schools of developing sociology in the XX century