Высшие органы демократического государства

РЕФЕРАТ

ВИЩРЖ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОРЗ ДЕРЖАВИ

(ПОРРЖВНЯЛЬНИЙ АНАЛРЖЗ)

План

1. Передмова

2. Розподiл влад - розподiл функцiй

3. Порiвняльний аналiз вищих органiв держави:

   1. Парламент

      1. Будова парламентiв

   2. Глава держави

      1. Комiсii (комiтети) як елемент структури парламентiв

      2. Компетенцiя парламентiв

   3. Уряд

• Особливостi конституцiйного статусу глав держав

1. Лiтература

Передмова

Державнi функцii в кожнiй краiнi здiйснюi розгалужена системи органiв. Серед них видiляються вищi - парламент, уряд i глава держави. Саме цi органи реалiзують основнi повноваження у сферах законодавчоi та виконавчоi влади, i iх дiяльнiсть маi полiтичну значущiсть. До вищих органiв також вiднесенi вищi судовi iнстанцii загальноi i спецiальноi компетенцii - верховний суд, конституцiйний суд, вищiй адмiнiстративний суд тощо. Проте судовi органи формально вiдстороненi вiд реалiзацii державних функцiй полiтичного характеру (виняток становить лише дiяльнiсть конституцiйного суду, хоча i вiн вважаiться в цiлому “неполiтичним” органом). Тому тiльки дослiдивши роботу вищих органiв законодавчоi i виконавчоi влади можна бiльш або менш точно визначити, в яких формах здiйснюiться полiтика, на яких засадах iснуi i дii державний механiзм.

Розподiл влад - розподiл функцiй

Для характеристики статусу кожного з вищих органiв сучасноi держави визначальними i поняття форми державного правлiння. Форма правлiння - це спосiб органiзацii влади, зумовлений принципами взаiмовiдносин вищих органiв. При цьому вихiдними i взаiмовiдносини мiж парламентом, урядом i главою держави. Змiст iх взаiмовiдносин в тiй чи iншiй мiрi вiдбиваi iдеi розподiлу влад. Цi iдеi, вiдомi ще з раннiх часiв, у найбiльш чiткому викладi були сформульованi французьким просвiтителем i правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`i. Його вчення вiдiграло помiтну роль у становленнi сучасноi полiтико-правовоi думки i суттiво вплинуло на розвиток державних iнститутiв у о новий перiод свiтовоi iсторii.

Монтеск`i розрiзняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - i стверджував,що в умовах свободи неприпустиме поiднання цих влад i здiйснення iх однiiю особою або одним органом. Таке поiднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволi. Тому Монтеск`i вважав за необхiдне, щоб зазначенi три влади здiйснювались рiзними органами. Водночас вiн визнавав розподiленi влади в принципi рiвнозначущими i серед них не видiляв жодноi, яка б надiлялась якiстю верховенства по вiдношенню до iнших влад. Розвиваючи своi вчення про розподiл влад, Монтеск`iвисунув положення про необхiднiсть iх взаiмодii i взаiмноi зрiвноваженостi. Вiн писав про таку взаiмодiю влад, за якоi останнi стримують одна одну i узгоджено просуваються до спiльноi мети. При цьому Монтеск`i вказував на неможливiсть практичного розмежування iх настiльки, щоб це зовсiм виключало втручання однiii влади в дiяльнiсть iншоi.

Сформульоване Монтеск`i вчення про розподiл влад заклало пiдвалини конституцiйного принципу, котрий був визнаний в державно-правовiй теорii i практицi ряду краiн вже наприкiнцi XVIII ст. Найбiльшою мiрою це вчення було сприйнято творцями конституцii США 1787р., чинноi й до сьогоднi. РЖдеi розподiлу влад були покладенi в основу ii тексту i вiдповiдноi органiзацii державного механiзму, хоча в самому конституцiйному текстi словосполучення ”розподiл влад” не використовувалось. Юридична форма закрiплення iдей розподiлу влад тут маi вигляд функцiонального визначення кожного з вищих органiв держави (конгресу, президента, верховного суду) як органiв, котрi здiйснюють вiдповiдно законодавчу, виконавчу i судову владу.

Саме така форма закрiплення iдей розподiлу влад стала найпоширенiшою в конституцiйнiй практицi краiн свiту.Лише у виняткових випадках розподiл влад прямо проголошуiться в конституцiйних законах.

Сучасна характеристика розподiлу влад у розвинутих краiнах спираiться на рiзнi тлумачення iх змiсту. Цi тлумачення суттiво вiдмiннi, i iх можна пов`язати з iснуючими формами державного правлiння. Бiльше того, рiзнi тлумачення розподiлу влад знаходять своi втiлення в рiзних формах правлiння i вiдбивають сам факт iснування таких форм.

Традицiйне тлумачення розподiлу влад передбачаi майже iзольованiсть кожноi iз них, вiдсутнiсть мiж ними широких i тiсних функцiональних взаiмовiдносин. Вiдповiдне тлумачення визнаi розподiл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такоi форми правлiння, як президентська республiка, i найбiльш наближене до вчення Монтеск`i. На практицi жорсткий розподiл влад, по сутi, спричиняi конкуренцiю вищих органiв держави, насамперед органiв законодавчоi i виконавчоi влади, Особливiстю практичноi реалiзацii iдеi жорстокого розподiлу влад i доповнення у виглядi стрункоi системи так званих стримувань i противаг. У межах цiii системи створено структуру взаiмодiй i взаiмообмежень вищих органiв держави, а звiдси - трьох розподiлених влад. Класичною вважаiться система стримувань i противаг, встановлена за конституцiiю США.

Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до вiдповiдальностi у виглядi iмпiчменту, а сенат (верхня палата конгресу) вiдхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропонованi президентом. В свою чергу, президент може впливати на процес законотворчостi, здiйснюваноi конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом з “поради i згоди” сенату, тобто вiдповiднi посади замiщуються за результатом спiльного рiшення виконавчоi i законодавчоi влади. Сам же верховний суд, реалiзуючи функцiiю конституцiйного контролю, може визнавати протиконституцiйними акти конгресу i президента. Це дозволяi йому впливати на правотворчу дiяльнiсть законодавчих i виконавчих органiв.

Однак змiст поняття стримувань i противаг розглянутим не обмежуiться. Багато американських конституцiоналiстiв до них вiдносять рiзнi спроби формування всiх трьох влад: конгрес обираiться безпосередньо виборцями, президент займаi посаду за результатами непрямих виборiв, верховний суд формуiться на основi президентських призначень, санкцiонованих верхньою палатою. До системи стримувань i противаг нерiдко також вiдносять рiзнi строки повноважень органiв виконавчоi i законодавчоi влади: нижня палата конгресу обираiться на два роки, верхня - на шiсть, президент - на чотири. Пов`язують суть цiii системи i з деякими iншими особливостями органiзацii вищих ланок державного механiзму.

Поширеним i й iнше тлумачення розподiлу влад,, за яким останнi повиннi тiсно спiвробiтничати i навiть переплiтатись. Таке тлумачення вiдповiдаi природi парламентарних форм правлiння. Бiльш того, в краiнах з такими формами правлiння поняття розподiлу влад пiддаiться корективам або навiть заперечуiться. Багато теоретикiв не бачать необхiдностi у жорсткому розподiлi влад. Вони посилаються на притаманне практицi цих краiн явище - часткове злиття або часткове роздiлення функцiй органiв законодавчоi i виконавчоi влади, яке призводить до так званого змiшування влад.

Як наслiдок, конституцiйна практика встановлюi положення, котре iнодi називають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути тiльки депутати парламенту. РЖншими словами, одна i таж особа бере участь у реалiзацii як законодавчоi, так i виконавчоi влади. Такий стан передбачаiться конституцiями переважноi бiльшостi краiн з парламентарними (парламентарно-монархiчною i парламентарно-республiканскою) формами правлiння, а також iз змiшаною республiканською формою. Вiн аж нiяк не вiдповiдаi вимогам жорсткого розподiлу влад, якi, навпаки, передбачають неприпустимiсть поiднання депутатського мандата i членства в урядi.

Реалii державно-полiтичного життя цiлого ряду краiн з парламентарними формами правлiння спричинили намагання вiдiйти в конституцiйнiй теорii вiд самих iдей розподiлу влад i призвели до фактичноi вiдмови вiд вiдповiдноi термiнологii. Тут широко визнанi концепцii “дифузii”, “розпорошення” державноi влади. Згiдно з оцiнками авторiв цих концепцiй, владнi повноваження здiйснюються багатьма i рiзними органами та посадовими особами, мiж якими далеко не завжди можна провести чiтку грань за функцiональними ознаками. РЖ чим бiльше органiв здiйснюють цi повноваження, тим менша ймовiрнiсть монополiзацii влади, тим вужчi можливостi для свавiльного правлiння.

На думку прибiчникiв таких концепцiй, кожний з державних органiв маi забезпечувати взаiмнi стримування i противаги. При цьому змiст стримувань i противаг трактуiться нетрадицiйно. До них як звичайно вiдносять колегiальний характер уряду, двопалатнiсть парламенту, порядок взаiмовiдносин мiж урядовою партiiю i опозицiiю, баланс мiж органами центрального i мiсцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань i противаг пояснюiться тим, що вони вже давно розглядаються не тiльки з позицiй необхiдностi зопобiгти надмiрнiй концентрацii державноi влади i збалансувати ii вищi ланки, а й забезпечити стабiльнiсть i сталiсть у функцiонуваннi всiх найголовнiших державних iнститутiв та полiтичноi системи в цiлому.

РЖдеi розподiлу влад вiдомi конституцiйнiй теорii краiн iз змiшаною республiканською формою правлiння. Наприклад, сучаснi французькi конституцiоналiсти нерiдко висловлюються на користь жорсткого розподiлу влад. Проте, намагаючись пристосувати цi iдеi до iснуючих у краiнi державно-полiтичних реалiй, деякi з них пропонують уточнити поняття законодавчоi i виконавчоi влади. Функцii уряду при цьому не зводять тiльки до виконання законiв. Навпаки, на думку вiдповiдних авторiв, iдина урядова , або управлiнська функцiя певною мiрою вбираi в себе законодавчу функцiю. Це призводить до того, що остання бiльше не ототожнюiться з дiяльнiстю парламенту.

РЖснуi серед французьких вчених й iнший погляд, за яким рiзниця мiж законодавчою i виконавчою владою не маi принципового значення., адже лiдер партii парламентськоi бiльшостi фактично володii i тiiю i iншою. Вiн керуi урядом i контролюi цю бiльшiсть. Тому говорити, що законодавча i виконавча влади розподiленi, буде, на думку адептiв такого пiдходу, неправильним, а справжнiй подiл маi мiсце мiж урядом i опозицiiю.

Цi та iншi теоретичнi концепцii в цiлому узгоджуються зi змiстом чинноi конституцii Францii, де сполучаються елементи жорсткого розподiлу влад з iнститутами парламентарноi республiки. Зокрема, конституцiя фiксуi принцип несумiсностi членства в урядi з депутатським мандатом, що, як зазначалось, властиво президентськiй республiцi. З iншого боку, в основному законi закрiплений принцип полiтичноi вiдповiдальностi уряду перед парламентом, котрий характеризуi парламентарнi форми правлiння.

В цiлому слiд пiдкреслити, що на практицi йдеться, по сутi, не про розподiл влад або влади, а про роздiлення, подiл владних функцiй мiж вищими органами держави. Тим самим формулу “розподiл влад” можна без особливих застережень замiнити на формулу “розподiл державних функцiй”. Сказане не заперечуi значущостi iдей розподiлу влад, якi служать основою для створення загальних гарантiй демократичноi органiзацii суспiльства i держави. Цi iдеi мають насамперед полiтичне звучання, хоча не слiд заперечувати iх характер як юридичноi цiнностi.

Реалiзацiя на практицi вiдповiдних iдей створюi той стрижень, який покладений в основу конституцiйного механiзму здiйснення влади, складовими якого i вищi органи.

Парламент

Значну увагу в характеристицi вищих органiв сучасноi держави як звичайно придiляють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчоi влади, а iнодi i як такi, що своiю дiяльнiстю формально забезпечують функцiонування i саме iснування iнших вищих органiв.

За визначенням, парламенти - це виборнi i колегiальнi вищi органи держави, якi функцiонують в умовах демократичного правлiння i мають своiми головними повноваженнями повноваження в сферi законотворчостi. В унiтарних державах парламенти формуються на загальнонацiональному рiвнi, у федерацiях - також i на рiвнi iх суб`iктiв. В останньому випадку повноваження законодавчих органiв двох рiвнiв розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцiiю.

Дiяльнiсть парламентiв визначаi характер i змiст парламентаризму. Парламентаризм - це система такоi взаiмодii держави i суспiльства, для якоi характерними i визнання провiдноi або , в наш час, особливоi i достатньо суттiвоi ролi в здiйсненнi державно-владних функцiй загальнонацiонального постiйно дiючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму означаi, що його не слiд пов`язувати з якимись конкретними формами державного правлiння. Явище парламентаризму в тiй чи iншiй формi притаманне кожнiй демократичнiй краiнi.

Характеристика парламентаризму набуваi завершеностi тiльки тодi, коли враховуються структура i органiзацiя, змiст компетенцii i головнi напрями дiяльностi самих представницьких органiв. Розгляд цих питань дозволяi скласти об`iктивну уяву про те, як реалiзуються засади теорii народного представництва, наскiльки iх природа вiдповiдаi полiтичним потребам сьогодення. Тiльки через аналiз загальних закономiрностей побудови та визначення основних функцiй парламентiв i при врахуваннi вiдповiдних особливостей, притаманних окремим краiнам, можна встановити реальну роль представницьких органiв у здiйсненнi державноi влади, iх справжнi мiсце в державному механiзмi.

Термiн “парламент” маi узагальнююче значення. Представницькi органи нерiдко носять iншу офiцiйну назву. Найбiльш поширеною з них i нацiональнi збори. Ця назва досить вдало передаi характернi риси парламенту як загальнодержавного органу. Близькими за змiстом до неi i назви: народнi збори (так зафiксовано в конституцiях Албанii та Болгарii) або державнi збори (Естонiя i Угорщина). В деяких краiнах назва парламенту вiдбиваi форму державного устрою - федеральнi (союзнi) збори (Росiя, Швейцарiя). Що стосуiться скандинавських краiн, то тут парламенти мають суто iндивiдуальнi назви. Наприклад, у Данii це фолькетiнг, в РЖсландii - альтiнг, в Норвегii - стортiнг, в Швецii - рiкстаг. Нарештi, i краiни, представницькi органи яких мають такi назви, як законодавчi збори (асамблея) або палата представникiв (депутатiв). Всi цi назви так чи iнакше вказують на одну з головних формальних прикмет представництва - колегiальний характер вiдповiдних державних органiв.

Будова парламентiв

Одним iз вихiдних моментiв у характеристицi парламентаризму як загального явища i при визначенi особливостей представницьких органiв конкретних краiн i iх побудова. В свою чергу, головною ознакою побудови парламентiв значноi кiлькостi краiн i iх двопалатнiсть, або бiкамералiзм.

Двопалатнiсть довгий час була типовою рисою парламентаризму. РЖсторично створення або збереження верхнiх палат вiдображало компромiси, що були досягнутi мiж буржуазiiю i феодальним класом в iх боротьбi за полiтичну владу. В наш час РЖснування верхнiх палат перш за все пояснюiться потребами оптимiзацii парламентськоi органiзацii. Акцент ставиться на необхiдностi забезпечити врiвноважений пiдхiд у парламентськiй роботi, надати iй високого професiйного рiвня. Деякi вважають, що верхнi палати мають стимулювати нижнi, створювати такi умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес i виключене прийняття непродуманих i поквапливих рiшень. Визначаючи iншi аргументи в обгрунтуваннi двопалатноi побудови парламентiв слiд також вiдзначити, що у федерацiях вона вважаiться чи не обов`язковою i пояснюiться необхiднiстю представництва на загальнонацiональному рiвнi iнтересiв суб`iктiв федерацii та iх населення. Прийнято формулу, за якою депутати нижнiх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цiлому, а верхнiх - тiльки свiй штат, провiнцiю тощо.

Сьогоднi двопартiйнiсть вже не маi значення типовоi риси явища парламентаризму. Якщо до другоi свiтовоi вiйни однопалатнi парламенти в Захiднiй РДвропi в умовах демократичного правлiння iснували лише в Люксембурзi i Фiнляндii, то в нашi днi вiдповiдна форма побудови представницьких органiв стала такою ж прийнятою, як i бiкамералiзм. Пiсля другоi свiтовоi вiйни на засадах однопалатностi були реформованi парламенти таких iвропейських краiн, як Грецiя, Данiя, Португалiя i Швецiя.

Найбiльш iстотне значення в характеристицi побудови парламентiв маi порядок формування палат. Нижнi палати двопалатних парламентiв, так само як i однопалатнi парламенти в цiлому, практично повсюдно формуються на основi прямих виборiв. При цьому в законодавствi як звичайно фiксуiться норма представництва, тобто визначаiться середня кiлькiсть виборцiв, вiд якоi до палати (парламенту) обираiться один депутат. Такий порядок формування нижнiх палат iнодi забезпечуi представницький характер парламенту в цiлому.

Порядок формування верхнiх палат суттiво рiзниться i, як правило, вiдмiнний вiд того, котрий прийнятий для нижнiх. У рядi краiн застосовуються прямi вибори. Вони нерiдко проводяться не лише на основi дещо вiдмiнного виборчого права (з бiльш високим вiковим цензом), а й з використанням iнших виборчих систем. Зокрема, у такий спосiб утворюються iспанський, iталiйський, польський, румунський i чеський сенати, а також палата радникiв парламенту Японii.

Комiсii (комiтети) як елемент структури парламентiв

Найголовнiшим елементом внутрiшньоi структури парламентiв i комiсii (комiтети). Теоретично iх роль визначаiться як попередня пiдготовка рiзного роду питань, якi потiм мають розглядатись у сесiйних засiданнях. Фактично ж комiсii самi вирiшують наперед багато з цих, а палати i парламенти в цiлому нерiдко майже автоматично затверджують iх пропозицii. При цьому вважаiться, що дiяльнiсть комiсiй дозволяi бiльш швидко, нiж у самих палатах, i на бiльш професiйному рiвнi вирiшувати парламентськi справи.

Парламентськi комiсii мають своi рiзновиди. Чи не основними з них i постiйнi комiсii. В Англомовних та деяких iнших краiнах вони називаються постiйними комiтетами. В двопалатних парламентах постiйнi комiсii, як правило, утворюються в кожнiй з палат i дiють на перiод сесii парламенту, але в цiлому рядi краiн вони утворюються на весь термiн його скликання. На практицi ця рiзниця не маi великого значення, тому що формування комiсiй на початку кожноi сесii здебiльшого не призводить до значних змiн в iх складi.

Однiiю з головних функцiй постiйних комiсiй i детальний розгляд законопроектiв. ця iх дiяльнiсть складаi змiст окремоi стадii законодавчого процесу. В РЖталii згiдно з ст. 72 конституцii постiйнi комiсii мають право не тiльки розглядати, а i затверджувати законопроекти, що виключаi подальшу парламентську процедуру iх прийняття. РЖ хоча за iнiцiативою уряду РЖталii або встановленоi кiлькостi депутатiв законопроект до затвердження його комiсiiю може бути повернуто до розгляду i прийняття до палати, постiйнi комiсii в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчоi дiяльностi.

До функцiй постiйних комiсiй також вiднесено обговорення iнших питань, включених до порядку денного роботи парламенту. В багатьох краiнах утворюються постiйнi комiсii, дiяльнiсть яких пов`язана з функцiонуванням самого представницького органу: з питань процедури i регламенту, депутатськоi етики тощо. Нерiдко постiйнi комiсii здiйснюють функцii зв`язку з мiнiстерствами та контролю за дiяльнiстю органiв виконавчоi влади. Тому не дивно, що постiйнi комiсii мають спецiалiзований характер, а iх предметна компетенцiя в цiлому вiдповiдаi загальнiй структурi уряду.

Значними вiдмiнностями в цьому вiдношеннi характеризуються постiйнi комiтети палати громад парламенту Великоi Британii. Чи не iдиною iх функцiiю i вiдповiдна участь у законотворчостi. Тi п`ять-вiсiм комiтетiв, що утворюються на кожнiй сесii, не мають спецiалiзованоi компетенцii, позначаються першими лiтерами алфавiту. Характеристика цих комiтетiв як постiйних i досить умовною через те, що iх склад змiнюiться кожного разу пiсля передачi туди нового законопроекту, а постiйними залишаються лише голови комiтетiв. У такий спосiб забезпечуiться професiйний пiдхiд до законотворчостi, адже депутати спецiалiзуються з рiзних питань, i це, звичайно, враховуiться при формуваннi конкретного складу постiйного комiтету.

Кiлькiсть постiйних комiсiй в парламентах рiзних краiн помiтно рiзниться: вiд 6 в кожнiй з палат парламенту Францii до 24 в бундестазi Нiмеччини. В окремих краiнах число постiйних комiсiй зафiксовано в конституцii, в iнших це зроблено в парламентських регламентах. Проте в рядi краiн комiсii створюються в такий кiлькостi, яку сам парламент i контролююча його партiйна бiльшiсть вважають доцiльною.

Компетенцiя парламентiв

Вивершеному аналiзу парламентаризму сприяi розгляд форм закрiплення компетенцii представницьких органiв, а також змiсту вiдповiдних повноважень. Згiдно з принципом розподiлу влад, парламенти визначаються як носii законодавчоi влади. “Всi встановленi тут (у конституцii - О.Б.) законодавчi повноваження належать конгресу Сполучених Штатiв,” - сказано в ст. 1 американськоi конституцii. Ця iдея в тiй чи iншiй формi викладена в основних законах практично всiх розвинутих краiн.

Сучасна конституцiйна теорiя та практика не визнаi парламенти верховними органами влади. РЗм не надаiться якiсть повновладдя, правомочнiсть розглядати i вирiшувати будь-яке питання, що належить до вiдання держави. З огляду на цю теорiю це б суперечило iдеi установчоi влади. Адже всi повноваження парламентiв належать iм не з якогось власного права, а завдяки фiксацii в конституцiях, котрi i надiляють представницькi органи вiдповiдною компетенцiiю. З iншого боку, оцiнка парламентiв як повновладних органiв суперечила б змiсту принципу розподiлу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тiльки розподiленi i врiвноважують одна одну, а й рiвнi. Не вiдповiдала б ця оцiнка реалiям державно-полiтичного життя.

Характеризуючи форму закрiплення i змiст парламентськоi компетенцii, слiд в першу чергу зазначити, що вони певною мiрою пов`язанi з побудовою представницьких органiв. Зокрема, бiкамералiзм парламентiв зумовлюi наявнiсть повноважень у кожноi з палат i, як правило, нижнi палати вiдiграють бiльш значну i навiть домiнуючу роль в реалiзацii цих повноважень. Разом з тим i парламенти, де повноваження палат не тiльки зрiвнянi, а й в цiлому рiвнi. До них слiд вiднести представницькi органи РЖталii, Румунi, США та ряду iнших краiн. Зокрема обидвi палати американського конгресу мають, у принципi, однаковi законодавчi повноваження, за винятком того, що бiлi (законопроекти) з фiнансових питань можуть бути внесенi тiльки в палату представникiв.

РЖнодi кожна з палат маi своi особливi, притаманнi тiльки iй повноваження. Наприклад, сенату конгресу США належить виключне право давати “пораду i згоду” на кандидатури, що пропонованi президентом на цiлий ряд посад, а також на ратифiкацiю мiжнародних угод. Якщо нiхто з кандидатiв у президенти не забезпечить собi бiльшостi голосiв вибiрникiв, його обрання здiйснюiться палатою представникiв. За таких самих обставин сенат обираi вiце-президента. Палата представникiв маi право притягувати до вiдповiдальностi в порядку iмпiчменту президента та деяких iнших вищих посадових осiб, а правом розглядати справи, порушенi в такому порядку, надiлений сенат. Наявнiсть особливих повноважень у кожноi з палат характеризуi i деякi парламенти з нерiвноправними палатами.

Змiст компетенцii парламентiв зумовлюi характер iх функцiй, тобто напрямiв iх дiяльностi. До парламентських функцiй вiдносять законотворчiсть, прийняття бюджету i контроль за дiяльнiстю органiв виконавчоi влади. Серед цих функцiй також називають зовнiшньополiтичну i судову. Останнi двi функцiй парламентiв мають, по сутi, супутнi значення.

Конституцii передбачають лише окремi, вузькi форми участi представницьких органiв у зовнiшньополiтичнiй дiяльностi держави. Парламенти, як правило, не беруть участi в оперативному вирiшенi проблем зовнiшньоi полiтики. Аналiзуючи iх вiдповiднi повноваження, слiд видiлити визнане основними законами багатьох краiн право схвалювати укладенi мiжнароднi договори i угоди. Проте цi повноваження аж нiяк не обмежують мiжнародно-договiрну практику виконавчоi влади, а саме парламентське схвалення в бiльшостi випадкiв маi суто формальний характер.

Бiльш суттiвим i право парламентiв на ратифiкацiю та денонсацiю мiжнародних договорiв або на участь в цьому процесi, закрiплене в конституцiях цiлого ряду краiн. Вiдповiднi процедури, що застосовуються до найважливiших мiжнародних договорiв, ставлять дiяльнiсть з укладання таких договорiв у залежнiсть вiд iх сприйняття парламентом. До зовнiшньополiтичних повноважень парламентiв треба також вiднести iх право оголошувати вiйну i укладати мирнi угоди. В цiлому ж парламенти стоять осторонь активноi дiяльностi з формування i здiйснення зовнiшньоi полiтики. Цю дiяльнiсть вiднесено до повноважень вищих органiв виконавчоi влади.

До компетенцii парламентiв деяких краiн входять певнi судовi повноваження. У Великiй Британii представницький орган у випадках так званих злочинiв проти парламенту або порушення парламентських привiлеiв та iмунiтетiв нерiдко бере на себе прямi судовi функцii. Зокрема, палата громад британського парламенту маi право притягувати до вiдповiдальностi у вiдповiдних випадках як своiх членiв, так i стороннiх осiб. За ii рiшенням для депутатiв можуть бути визначенi такi покарання, як вiдсторонення на деякий час вiд роботи в парламентi або взагалi виведення з його складу.

Однак найважливiшими парламентськими повноваженнями судового характеру i повноваження, пов`язанi з вiдповiдальнiстю посадових осiб у порядку iмпiчменту та iнших подiбних процедур. Активними учасниками цих процедур i представницькi органи.

Для характеристики компетенцii парламентiв важливе значення маi оцiнка змiсту конституцiйно-правового статусу самих парламентарiiв. Практично у всiх розвинутих краiнах депутати не зв`язанi юридичними обов`язками по вiдношенню до своiх виборцiв. Вони вважаються представниками не вiдповiдних виборчих округiв, а всього народу (виборчого корпусу) в цiлому i не можуть бути вiдкликанi виборцями. Тим самим iх мандат не маi iмперативного характеру, i його прийнято називати вiльним. Такий характер депутатського мандата, як правило фiксуiться в конституцiях.

В цiлому слiд пiдкреслити, що вiльний мандат в зарубiжнiй конституцiйнiй теорii, розглядаiться як такий, що найбiльш повно забезпечуi для депутатiв можливостi займатися справами, вiднесеними до компетенцii загальнонацiонального представницького органу. Вiн надаi iх дiяльностi полiтичного характеру i не зводить ii до рiвня роботи уповноважених з мiсцевих справ. З iншого боку, в умовах прийняття iмперативного мандата зовнi встановлюiться бiльш тiсний зв`язок мiж парламентарiями та iх виборцями.

УРЯД

Структура i органiзацiя урядiв.

Конституцiйна теорiя i практика сучасних краiн знаi двi основнi моделi структури урядiв. У багатьох краiнах до складу урядiв входять всi полiтичнi керiвники мiнiстерств i вiдомств iз загальнонацiональною компетенцiiю. У сукупностi вони i становлять урядову колегiю. Це зумовлюi досить велику чисельнiсть уряду, що iнодi може призвести до зниження ефективностi його роботи. Тому в деяких краiнах, де запроваджено таку модель, у структурi уряду утворюiться бiльш вузька колегiя. До неi, як правило, входять глава уряду, його заступники та iншi авторитетнi мiнiстри. Прикладом може служити РЖталiя, де в ст. 95 конституцii припускаiться утворення уряду в межах його президii.

В англомовних та багатьох iнших краiнах до складу уряду (кабiнету) входять не всi полiтичнi керiвники мiнiстерств та вiдомств, а лише тi, якi очолюють найважливiшi з них. Уряду як колегii всiх цих керiвникiв просто не iснуi. Тому поняття уряду i кабiнету збiгаються. Члени кабiнету нiчим не вiдрiзняються вiд iнших мiнiстрiв, котрi не мають такого статусу, проте реальнi iх повноваження у вирiшеннi питань урядовоi полiтики суттiво рiзняться. В США до складу кабiнету входять усi особи, котрi очолюють мiнiстерства. Але це не означаi, що вiн i осередком усiii вiдповiдальноi дiяльностi. Значна частина функцiй у сферi виконавчоi влади реалiзуiться iншими органами, керiвники яких не входять до складу кабiнету. мiж кабiнетом i такими органами, як правило, не iснуi жодних формальних зв`язкiв, i всi вони дiють на основi повноважень, делегованих президентом. характеризуючи структуру i органiзацiю урядiв, слiд у першу чергу зупинитись на питаннях iх складу. Основною дiючою основою уряду, формальним i неформальним центром i його глава. Найчастiше вiн зветься прем`iр-мiнiстром, хоч у деяких краiнах прийнято й iншi титули: канцлер, президент або голова. У президентських республiках систему органiв виконавчоi влади очолюi президент, а посада прем`iр-мiнiстра вiдсутня. У цiлому рядi краiн зi змiшаною республiканською формою правлiння в силу дуалiзму виконавчоi влади роль центру урядовоi органiзацii дiяльностi розподiляiться мiж главою уряду i президентом. Характер цього розподiлу визначаiться конституцiйними нормами i державно-полiтичною практикою кожноi конкретноi краiни. При цьому головнi повноваження можуть бути сконцентрованi або у президента, або у прем`iр-мiнiстра.

Про наявнiсть дуалiзму виконавчоi влади свiдчить змiст конституцiй Францii, Росii i деяких iнших краiн, де прийнято вiдповiдну форму державного правлiння. Так, у Польщi глава уряду iнформуi президента про головнi питання, що i предметом його роботи. З питань “особливого значення” президент може скликати засiдання уряду i головувати на них. Водночас президент може призначати спецiальних державних мiнiстрiв з метою сприяння здiйсненню його повноважень. У Румунii президент може брати участь у засiданнях уряду, на яких обговорюються проблеми нацiонального значення, що виникають у сферi зовнiшньоi полiтики, оборони i публiчного порядку, а також на пропозицiю глави уряду в iнших ситуацiях. У Португалii президент головуi в урядi на прохання його голови. У Хорватii президент може проводити засiдання уряду за запропонованим ним порядком денним. Вiн також головуi на усiх урядових засiданнях, де i присутнiм.

Елементи дуалiзму виконавчоi влади простежуються за змiстом конституцiй окремих парламентарних республiк, що свiдчить про певну умовнiсть критерiiв прийнятоi класифiкацii сучасних форм державного правлiння. в Туреччинi президент може головувати на засiданнях уряду i скликати iх, коли вважаi за необхiдне. В Словаччинi президент маi право бути присутнiм на засiданнях уряду, головувати на них i вимагати звiтiв вiд уряду та його окремих членiв.

Проте в iнших краiнах iз змiшаною республiканською формою i парламентарними формами правлiння глава уряду концентруi в своiх руках основнi владнi повноваження i, по сутi, стоiть над урядом. Така централiзацiя i концентрацiя повноважень вiдображаi об`iктивнi закономiрностi суспiльно-полiтичного розвитку вiдповiдних краiн. Тут прем`iр-мiнiстри реалiзують не тiльки власне урядовi повноваження, а й бiльшiсть владних повноважень i прерогатив глави держави. До того ж у деяких республiках глави урядiв мають пряме вiдношення до здiйснення функцiй президентiв. Зокрема в Австрii, Росii, Словаччинi i Фiнляндii главу уряду за певних умов тимчасово замiщуi голова верхньоi палати парламенту, а якщо останнiй не може виконувати вiдповiднi функцii, це робить уряд в цiлому. В РЖсландii глава уряду входить до складу спецiальноi колегii, яка здiйснюi таке замiщення.

Органiзацiя урядiв у краiнах свiту в кожному конкретному випадку маi своi особливостi. Однак iснують i певнi загальнi ii риси, серед яких слiд назвати створення рiзноманiтних мiжмiнiстерських органiв i органiв при главi уряду. Всi вони здебiльшого функцiонують поза формалiзованою структурою уряду i так чи iнакше присутнi в державному механiзмi краiн з парламентарними i змiшаною республiканською формами правлiння.

У Великiй Британii сюди мають бути перш за все вiднесенi комiтети кабiнету. РЖснуi два рiзновиди таких комiтетiв - постiйнi i створюванi у конкретному випадку. Останнi, як правило, утворюються у зв`язку з виникненням гостроi полiтичноi ситуацii для розробки необхiдних урядових рiшень. РЖсторiя свiдчить, що iнодi такi комiтети вiдiгравали роль головних урядових центрiв на перiод полiтичноi кризи. Всi комiтети утворюються та лiквiдуються за рiшенням прем`iр-мiнiстра. Вiн же i головою найважливiших з них.

Незважаючи на те, що прем`iр мiнiстр у Великiй Британii займаi ключове положення в системi виконавчоi влади, при ньому формально немаi спецiального органу,який би здiйснював функцiю координацii в межах самого уряду.

Подiбною до британськоi i органiзацiя урядiв у бiльшостi краiн з парламентарними формами правлiння.

У Нiмеччинi так званi комiтети формуються на основi рiшень федерального уряду. Головою кожного такого комiтету i канцлер. До iх складу входять мiнiстри за профiлем проблем, якi розглядаються в конкретних комiтетах. Формою вiдповiдноi урядовоi дiяльностi у Нiмеччинi i й мiжмiнiстерськi комiтети. Вони створюються за рiшенням уряду або за домовленiстю зацiкавлених мiнiстерств. Керiвництво такими комiтетами здiйснюiться мiнiстрами. Головною iх функцiiю i координацiя дiяльностi мiнiстерств. Урядовi i мiжмiнiстерськi комiтети виносять за межi уряду значну частину його роботи.

У Францii створення спецiальних органiв виконавчоi влади, якi iснують поза офiцiйною урядовою структурою передбачене самою Конституцiiю. “Президент очолюi збройнi сили. Вiн головуi в радах i вищих комiтетах оборони”, - сказано в ст. 15. Мiжмiнiстерськi ради i комiтети не тiльки готують вiдповiднi проекти рiшень Ради мiнiстрiв, а й у межах своii компетенцii при й мають самостiйнi управлiнськi рiшення. Цi ради i комiтети можна розглядати не тiльки як робочi органи уряду, а i як допомiжнi структури при президентi i прем`iр-мiнiстрi. В деяких випадках вони можуть навiть пiдмiняти Раду мiнiстрiв.

Нарештi, аналiзуючи особливостi органiзацii виконавчоi влади в США, необхiдно вказати на iснування рiзноманiтних i численних федеральних органiв, якi не входять до названих структур, самi не складають iдину структуру i дiють самостiйно пiд загальним керiвництвом президента. Це адмiнiстративнi, регулюючi агентства тощо. Частина з них утворюiться на основi актiв Конгресу, а iхнi керiвники вiдiграють не менш важливу роль нiж мiнiстри. Про це свiдчить той факт, що вони запрошуються на засiдання кабiнету. Важливе мiсце в системi виконавчоi влади займають i так званi президентськi комiсii, якi, як правило, утворюються актом глави держави. В багатьох випадках керiвники таких комiсii призначаються з “поради i згоди” Сенату. Цi органи виконують рiзноманiтнi функцii за дорученням президента.

ГЛАВА ДЕРЖАВИ

ОСОБЛИВОСТРЖ КОНСТИТУЦРЖЙНОГО СТАТУСУ ГЛАВ ДЕРЖАВ

Одним iз найважливiших елементiв державного механiзму i глава держави. Глава держави - це особа, яка займаi формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснюi функцiю представництва самоi держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядаiться як один з ii вищих органiв.

У краiнах з монархiчними формами державного правлiння главою держави i монарх, з республiканськими - президент.

Особливiстю конституцiйного статусу монарха i наслiдування його влади представниками правлячоi династii. Порядок престолонаслiдування, як правило, визначаiться конституцiями. У розвинутих краiнах з парламентарно-монархiчною формою правлiння прийнято три системи престолонаслiдування: салiчна (Бельгiя, Норвегiя i Швецiя), кастильська (Велика Британiя, Данiя та РЖспанiя), i австрiйська (Нiдерланди та Японiя). За салiчною системою, наслiдування престолу здiйснюiться тiльки чоловiками у порядку первородства. Кастильська система вiддаi перев

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права