Поняття i види правових норм

Змiст

Вступ

Метою даноi роботи i визначення ролi правових норм в суспiльному життi людини i iх класифiкацiя, аналiз iх спiввiдношення i взаiмодii з iншими соцiальними нормами, iх функцiонування в умовах рiзних полiтичних режимiв, форми викладу iх у статтях нормативно-правових актiв. В цьому дослiдженнi здiйснена спроба порiвняння точок зору рiзних авторiв по вищеперерахованих питаннях. З метою найбiльш детального i докладного висвiтлення основних аспектiв представленоi теми, об’iктивного анализу проблем, якi вона включаi, робота роздiлена на чотири роздiли.

1. Поняття норми права

Соцiальнi норми

На деякому етапi розвитку суспiльства виникаi потреба впорядкування iснуючих в ньому вiдносин. Не можна уявити людське суспiльство без регулювання поведiнки людей за допомогою визначених зразкiв, моделей, масштабiв. З них i складаються в результатi багаторазового повторення норми, на якi в подальшому орiiнтуiться суспiльство.

Норма ¹
- це загальне правило поведiнки, що дii неперервно в часi у вiдношеннi невизначеного кола осiб i безмежноi кiлькостi випадкiв. З процесом суспiльного регулювання поведiнки людей пов’язане формування i розвиток соцiальних норм.

Соцiальнi норми - соцiально-вольовi, такi, що iсторично склались чи цiленапрямлено встановленi масштаби поведiнки, якi регулюють поведiнку людей в суспiльствi²
.

Соцiальнi норми утворюють iдину систему, i в своiй системi вони забезпечують всестороннiй i глибокий вплив на життя суспiльства, на всi його сфери. Цi норми розрахованi на те, щоб направляти поведiнку людей в майбутньому, тобто в наперед незафiксованих випадках. Оскiльки соцiальнi норми дiють в системi, то вони можуть подiлятись за рiзноманiтними факторами. Головним i подiл цих норм за сферами регулюючих вiдносин. Таким чином, видiляються: норми-звичаi, норми моралi, норми права i корпоративнi норми.

Норми-звичаi - це природнi правила поведiнки людей, що iсторично склалися i в результатi багаторазового повторення ввiйшли в звичку. Звичай опираiться на силу звички i iснуi в силу наявностi фактичних вiдносин. Тут права i обов’язки спiвпадають - це i головною вiдмiннiстю його вiд iнших соцiальних норм. В цьому виражаiться його регулятивна особливiсть.

Норми моралi - це принципи, в яких вираженi: вiдносини чи погляди на гуманiзм, справедливiсть, гiднiсть людини i життя. Норми моралi за своiм походженням не пов’язанi з державною владою, вони iснують усно i реалiзуються на основi внутрiшнiх переконань людини, на основi внутрiшньоi суспiльноi думки. В нормах моралi нема вказiвки на вид можливоi чи обов’язковоi поведiнки, оскiльки, як я вже вiдмiтив, вони не пов’язанi з державою.

Корпоративнi норми - це загальнi правила поведiнки громадських органiзацiй. Цi норми, як правило, формалiзованi, тобто мiстяться в статутах цих громадських органiзацiй.

За регулятивними особливостями близькi до норм права - в них вимальовуються права i обов’язки членiв цих об’iднань. Корпоративнi норми забезпечуються способами, що передбаченi даною громадською органiзацiiю. Видiляючи разновиди соцiальних норм необхiдно вказати на особливе мiсце норм права в цiй системi. Норми права виступають в якостi основних пунктiв зосередження, визначають риси всiii системи i характер взаiмовiдносин мiж ii частинами.

Юридичнi правовi норми

Норма права - це формально визначене правило поведiнки (безпосередньо чи в поiднаннi з iншими нормами права), що виходить вiд держави i надаi учасникам суспiльних вiдносин даного виду суб’iктивнi юридичнi права i накладаi на них суб’iктивнi юридичнi обов’язки¹
.

Бабаiв В.К.²
дещо по-iншому дав поняття норм права. На його думку юридична норма - це загальнообов’язкове велiння, виражене у виглядi державного владного розпорядження i яке регулюi суспiльнi вiдносини.

А ось Голлунский С.А.³
вважаi, що норма права це не всяке розпорядження, що маi юридичний характер, а тiльки таке розпорядження, яке представляi собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування.

Пиголкин А.С.⁴
в своiй роботi правову норму визначив, як правило поведiнки, яке i вимогою, велiнням, зверненим до суб’iктiв права, узгоджувати свою поведiнку з вказiвками норми пiд загрозою невигiдних наслiдкiв при порушеннi цих вказiвок. В нормi формулюiться правило поведiнки, через норму деяка iдея перетворюiться в суспiльнi вiдносини. Процес формування i прийняття норми проходить через державу i ii органи.

Юридична норма i елементом позитивного права. “Право, як вважаi Бабаев В.К.¹
, - складаiться з нормативних установок (якi i елементом права). Юридична норма це також нормативна установка, але певним чином оформлена, тобто виражена в законодавствi’’.

Далеко не всi нормативнi установки i юридичними нормами. Каркунов Н.М.²
, розглядаючи право в загальносоцiальному змiстi i юридичному змiстi запропонував його подiл на природнi i позитивне. Довгий час в радянськiй юридичнiй лiтературi вважалось, що позитивне право розглядалось, як Влзаблуждение умовВ», що веде до порушення правопорядку³
.

З цiii точки зору правом i лише позитивне право, тобто тiльки те, що виражене в законодавствi⁴
.

Природнi право - це право, яке належить людинi вiд народження (право на життя i т.д.). Позитивне право - це та частина соцiальних норм, яка виражена в офiцiйних документах, що виходять вiд держави i гарантованих державою. I позитивне право не вiдхиляi природнього права, з точки зору сучасноi науки. Спостерiгаiться деякий зв’язок мiж ними. Як було зазначено вище, цей зв’язок добре показав Бабаев В.К.

Норма права тАФ це правило поведiнки, встановлене чи санкцiоноване державою, елементарна частина права, що вiдноситься до нього як частина до цiлого (або як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права тАФ це i не форма, i не змiст всього права, а саме його частина. Вона володii змiстом i формою i в системоутворюючих процесах з iншими нормами складаi змiст права в цiлому.

Нормi права, як частинi системи в тiй чи iншiй мiрi притаманнi суттiвi ознаки, притаманнi праву, тому iй можна дати визначення, iдентичне за своiм значенням визначенню права в цiлому.

Норма права тАФ це загальнообов’язкове, встановлене чи санкцiоноване i таке, що захищаiться державою правило поведiнки, що виражаi обумовлену матерiальними умовами життя суспiльства волю i iнтереси народу, що активно впливаi на суспiльнi вiдносини в цiлях iх впорядкування.

Будь-яке державно-органiзоване суспiльство не може обiйтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачаi з’ясування притаманних нормi права специфiчних ознак (властивостей).

По-перше, норма права представляi собою вiдхилення вiд ознак iндивiдуалiзацii i вказуi лише на тi характернi риси поведiнки, якi i суттiвими, тобто розглядають поведiнку як вид суспiльних вiдносин. Цi ознаки, включенi в текст норми, стають правилами поведiнки, обов’язковими до реалiзацii. Наприклад, в процесi купiвлi-продажу суттiвим i не те, скiльки разiв ВлприцiнювавсяВ» покупець, вибираючи ту чи iншу рiч, скiльки часу вiн на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договiр купiвлi-продажу укладеним, коли право власностi на рiч переходить вiд продавця до покупця. Або iнший приклад: у випадку скоiння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон вiдкидаi все iндивiдуальне, що не маi вiдношення до характеристики даноi дii як такоi. Отже, норми права мiстять вказiвки на суттiвi признаки поведiнки, властивi кожному з невизначеного числа конкретних iндивiдуальних вiдносин (вчинкiв), якi держава маi намiр пiддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права i владним розпорядженням незалежно вiд того, який його характер: заборона чи дозвiл. Припис в будь-якому випадку знаходиться пiд охороною держави; оскiльки вiно нею встановлений, то передбаченi i мiри примусу в випадках його порушення.

По-третi, норма права являi собою певний метод впливу на вiдносини, що врегульовуються. В приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих вiдносин цiлком несхожi, як i самi вiдносини, бо використовуються рiзнi способи надання iм визначеностi, впорядкованостi. В цей метод включаються: обставини, при яких застосовуiться норма; коло учасникiв, регулюiмих цiiю нормою вiдносин; взаiмнi права i обов’язки; санкцii за неконання обов’язкiв.

По-четверте, норма права тАФ загальнообов’язкове правило поведiнки. Воно маi значення не для окремого iндивида, а для всiх людей, що входять до складу даноi категорii (суспiльства в цiлому), як можливих (чи реальних) учасникiв конкретного виду суспiльних вiдносин. Норма права звичайно не вказуi персонiфiкованих виконавцiв розпорядження. Iншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених i зобов’язаних осiб. Це вiдбуваiться тому, що норма права як абстрактна модель поведiнки передбачаi ii неодноразову дiю, а вiдповiдно, i ВлзахопитиВ» в поле свого притягання вона може потенцiйно кожного члена суспiльства.

По-п’яте, абстрактнiсть норми права зовсiм не означаi невизначеностi ii змiсту. Як раз навпаки, норма права тому i i такою, що мiстить достатньо конкретне правило поведiнки. Таким чином, норма права як загальне правило поведiнки регулюi вид суспiльних вiдносин, що повторюються, оскiльки не вичерпуiться одноразовою реалiзацiiю, а охоплюi всi можливi iндивiдуальнi випадки. Тому норма права тАФ загальне i загальнообов’зкове правило поведiнки.

По-шосте, змiст правовоi норми визначаiться об’iктивною природою того виду суспiльних вiдносин, на впорядкування яких вона направлена. Вiн формуiться пiд впливом соцiального досвiду регулювання, рiвня загальноi i правовоi культури, моральних i полiтичних установок, орiентацiй держави i iнших факторiв. Головний змiст норми, в основному визначаiться змiстом вiдносин, що регулюються.

Норма права тАФ правова реальнiсть навiть в тому випадку, якщо вона нi разу не застосовувалась для регулювання фактичних вiдносин. Наприклад, в недавнiй iсторii конституцiйне право союзноi республiки на вiльний вихiд зi складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзноi республiки i для державно-полiтичноi практики. Тому можна зробити висновок, що праву вiдомi норми, якi застосовуються безпосередньо i опосередковано тАФ через iншi норми.

Таким чином, норма права тАФ це загальне правило, яке вбираi в себе все багатство соцiального досвiду суспiльства i держави, рiзноманiтнiсть особливого, iндивiдуального, окремого.

Права людини i складовою частиною свободи, яка, на думку бiльшостi - один з найбiльш необхiдних факторiв людськоi сутностi. Однак, наприклад, право iндивiда на життя чи власнiсть iншого iндивiда означаi порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об’iктивно зумовлену мiру свободи. Вони виступають в якостi рiвного масштабу, форми, мiри свободи всiх учасникiв суспiльних вiдносин. Правовi норми таким чином поiднують в собi надання i одночасно обмеження зовнiшньоi свободи осiб в iх взаiмних вiдносинах. Таким чином надавально-зобов’язуючий характерi одною з характерних рис юридичних норм. Вiн означаi, що в певних випадках права одного iндивiда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого iндивiда (наприклад, прав на життя чи власнiсть першого). На думку Л.I. Спиридонова, ”право закрiплюi умови, при яких iндивiд в станi задовольнити своi потреби, лише задовольнивши потреби iншого“. Дана точка зору виглядаi, однак, дещо категоричною. Бiльш прийнятним виглядаi теза про те, що iндивiд не може задовольнити своi потреби, не давши можливостi, тим самим, iншому задовольняти своi. В цiлому ж, масове недотримання подiбних умов може привести до зруйнування балансу обмiнних зв’язкiв - тiii основи, на якiй тримаiться сучасна соцiальна система, i тому норми, що iх закрiплюють - загальнообов’язковi, що i однiiю з найбiльш характерних властивостей юридичних норм.

Норма права i науковим, об’iктивно обгрунтованим розпорядженням тАФ моделлю суспiльних вiдносин, що вiдображаi iнтереси суспiльства в розвитку даних вiдносин.

Загальний характер норми права не витiкаi з ii власноi природи. Загальне в правi в кiнцевому результатi i вiдображенням того реального загального, яке об’iктивно iснуi в багаточисленних окремих матерiальних вiдносинах даного виду, якi являються виробничими вiдносинами.

В сучасних умовах вдосконалення норм права iде двома основними напрямами: покращення змiсту норм, змiцнення iх ВлiстинностiВ»; впорядкування iх структури i системи в цiлому.

Перший шлях характеризуiться тенденцiiю до все бiльш точного вiдображення потреб суспiльного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективностi дii норм права як регуляторiв суспiльних вiдносин. Тому вдосконалення утримання стосуiться всього комплексу норм тАФ зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростаi значення рекомендацiйних норм. В рамках кожного рiзновиду норм виробляються новi, бiльш ефективнi методи впливу на суспiльнi вiдносини за допомогою всiх елементiв правовоi норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, i:

1. Точне вiдображення в правових приписах закономiрностей розвитку державно-правовоi надбудови;

2. Вiдповiднiсть норм права вимогам моралi и правосвiдомостi;

3. Дотримання вимог системностi та iнших закономiрностей дiючоi системи права при прийняттi нових норм;

4. Врахування в процесi нормотворення загальних принципiв регулювання i управлiння суспiльними процесами.

Таким чином, пiдведемо короткi пiдсумки:

а) норма права може бути визначена в якостi вихiдного вiд держави i загальобов’язкового правила поведiнки, що нею охороняiться, яке закрiплюi за учасниками суспiльних вiдносин даного виду юридичi права i накладаi на них юридичнi обов’язки;

б) правова норма i загальним правилом поведiнки, тобто зразком, еталоном поведiнки людей, iх колективiв;

в) правова норма тАФ правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;

г) правова норма тАФ державно-владне розпорядження;

д) правова норма тАФ явище широке, багатопланове i в той же час конкретне за змiстом.

2. Внутрiшня структура правовоi норми.

Структура норми права i формою ii внутрiшнього змiсту. Норма права виконаi свою роль регулятора суспiльних вiдносин, якщо буде володiти здатнiстю реагувати на умови реального життя, в яких вони формуются, враховувати iх суспiльнi властивостi, в гiршому випадку реалiзувати цю функцiю буде просто неможливо, в нормi повинно бути передбачено i примусове здiйснення примусу, iнакше вона буде не нормою права, а побажанням. Тому норма права представляi собою iднiсть елементiв - приписiв, виконуючих всi вказанi вище функцii.

Глибокий, рiзносторонiй вплив на структуру норми права маi видiлення правоохоронних правових приписiв. Вивчення iсторii законодавства показуi, що розвиток правових систем неминуче виражаiться у вiдокремленнi розпоряджень, що регламентують юридичнi санкцii. Такого вiдокремлення вимагаi диференцiацiя мiр державно-примусового впливу, необхiднiсть нормативного закрiплення разноманiтних фактичних умов -об’iктивних i суб’iктивних.

Видiлення правоохоронних приписiв не тiльки вiдображаiться на структурi регулятивних норм зi складу яких ВлвиводятьсяВ» вказiвки на державно-примусовi мiри забезпечення, але i тягне за собою формування самостiйних правоохоронних iнститутiв, а вiдповiдно, впливаi на структуру права бiльш високих рiвнiв. Iстотний вплив на структуру права маi i вiдокремлення загальних правових розпоряджень, в яких закрiплюються правовi поняття, принципи, правове положення суб’iктiв, загальнi умови здiйснення тих чи iнших юридичних дiй i т. д.

Будучи складовою частиною бiльш широкоi проблеми, питання про структуру юридичноi норми маi своi достатньо самостiйне значення. Тут (як i при характеристицi видiв юридичних норм) перед нами мiкроструктура права. В нiй, на вiдмiну вiд макроструктури - подiлу права на галузi i iнститути (система права) - не так наглядно i рельiфно проглядаються соцiально-полiтичнi особливостi правового регулювання. В той же час в структурi норми i видах норм проявляються тi специфiчнi функцii, якi виконують юридичнi норми як первинна ланка структури права, тАФ забезпечення конкретизованого, детального, точного i визначеного нормативного регулювання суспiльних вiдносин. А звiдси в розглядуваних питаннях бiльшого значення набувають юридико-технiчний бiк, конструктивнi моменти органiзацii змiсту норми, тобто те, що вiдтноситься до догми права.

Структурi норми права властива своя типова схема (модель) зв’язкiв утворюючих ii елементiв. Головне в цiй типовiй схемi - нормативна побудова iнтелектуально-вольового i юридичного змiсту державноi волi. Ця нормативна побудова полягаi в тому, що змiст норми не тiльки виражаеться за допомогою таких категорiй, як права i обов’язки, але i маi характер загального правила, особливо в одночасно iснуючих нормах-приписах i логiчних нормах.

Норма-припис втiлюi державне велiння у виглядi цiльного нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логiчна ж норма характеризуi сутнiсть i зв’язок конкретних розпоряджень, iх державно-примусовi, нормативно-регулюючi якостi. Внутрiшня будова, зв’язок елементiв, що утворюють структуру норми, вiдрiзняються iнварiантнiстю, жорсткiстю, ВлнезруйнуваннямВ». Причому цi елементи (гiпотеза, диспозицiя, санкцiя) об’iднанi не на умовах iiрархiчноi залежностi, як це характерно в основному для зв’язку елементiв усерединi галузей i iнститутiв права, а на умовах синтетичноi залежностiпри якiй вiдсутнiсть хоча б одного з необхiдних елементiв приводить до руйнування даноi цiлiсiностi - юридичноi норми.

З зовнiшнього боку (тобтоз боку зовнiшньоi форми) норми-приписи i логiчнi норми одержують мовно-логiчний, словесно-документальний виклад в текстi нормативного юридичного акту: його статтях i iнших структурних пiдроздiлах акту.

Головне, що тут необхiдно вiдмiтити,це рiзницю мiж нормою права i статтею нормативного акту.Однак спiввiдношення мiж нормою i статтею залежить вiд того, чи розглядаiться це спiввiдношення як таке, що можна застосувати до логiчноi норми чи до норми-припису.

Логiчна норма, покликана виразити в основному зв’язки мiж спецiалiзованими нормативними приписами, iх державно-примусовi, нормативно-регулюючi якостi, в бiльшостi випадкiв мiстяться в декiлькох статтях нормативного акту чи навiть в статтях рiзних нормативних актiв.

Норма-припис, як правило, вiдповiдаi первиннiй структурнiй частинi тексту нормативного акту (статтi, пункту, абзацу статтi, конкретнiй фразi тексту). Дроблення норми-припису, розподiл його змiсту мiж рiзними статтями, пунктами статтi i т. д. взагалi неможливий. Норма-припис - це цiльне, логiчно завершене i формально закрiплене державно-владне велiння. За своiю словесно-логiчною побудовою вона представляе собою нероздiльну iднiсть за формулою Влякщо-тоВ».

Практика законодавства показуi, що видiлення частини норми-припису можливе лише шляхом самостiйного ii формулювання у виглядi особливого загального правила (при цьому якiсть самостiйного правила зберiгаi i ВлурiзанаВ» норма).

Однак при характеристицi спiввiдношення норми-припису i статтi важливо вiдмiтити, що повного спiвпадiння тут також нема. Норма-припис - це правило, велiння, нормативно-владне судження, тодi як стаття представляi собою лише пiдроздiл тексту нормативного юридичного акту. Отже, в даному випадку можна говорити тiльки про вiдповiднiсть норми права i статтi чи iншоi частини тексту акту, а не про iх рiвнiсть.

Чим вищий рiвень спецiалiзацii права, тим бiльш спрощуються правовi приписи, кожний з яких стаi самостiйним нормативним узагальненням, присвяченим окремiй операцii в процесi правового регулювання. При цьому нерiдко стаття нормативного акту мiстить декiлька тiсно взаiмопов’язаних правових приписiв. Наприклад, ст. 112 Кодексу про шлюб i сiм’ю включаi щонайменше чотири приписи: припис-принцип (Влтаiмниця усиновлення охороняiться закономВ»), уповноважуючу норму (Влдля забезпечення таiмницi усиновлення за проханням усиновителя може бути змiнено мiсце народження усиновленоi дитини..В»), забороняючу норму (Влзабороняiться без згоди усиновителей.. повiдомляти будь-якi данi про усиновлення..В»), правоохоронну норму-припис (Влособи, якi розголосили таiмницю усиновлення проти волi усиновителя, можуть бути притягненi до вiдповiдальностi згiдно встановленого законом порядкуВ»).

Структура логiчноi норми

Ця структура виражаеться в жорсткому, iнварiантному зв’язку таких елементiв, якi в своiй iдностi забезпечують державно-владне регулювання суспiльних вiдносин. Набiр елементiв логiчноi норми такий, що вiн дозволяi iй бути ВлавтономнимВ», вiдносно вiдокремленим регулятором, акумулюючим все те, що необхiдно для юридичного опосередкування суспiльних вiдносин.

У вiдповiдностi з цим логiчна норма включаi до свого складу три основнi елементи: гiпотезу, диспозицiю, санкцiю.

а) гiпотеза - зазначення конкретних фактичних життiвих обставин (подii, дii людей, сукупнiсть дiй, тобто фактичнi склади), при яких дана норма вступаi в дiю. Гiпотеза (припущення) - це елемент правовоi норми, в якому вказуiться, при яких умовах слiд керуватись даним правилом. В гiпотезi викладаються тi фактичнi обставини, при наявностi яких в осiб виникають юридичнi права i обов’язки. Вiзьмемо в якостi прикладу норму цивiльного права, викладену в статтi 264 Цивiльного кодексу Украiни, яка визначаi обов’язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гiпотезою в данiй нормi i здача в найм майна. При такiй умовi у однiii особи (наймодавця) виникаi обов’язок утримувати здане в найм майно, а у другоi (наймача) - право вимагати виконання цього обов’язку.

б) диспозицiя - ВлсерцевинаВ» норми права, тобто вказiвка на правило (правила) поведiнки, яким повиннi пiдпорядковуватись суб’iкти, якщо вони виявились причетними до умов, перерахованих в гiпотезi. Диспозицiя розкриваi саме правило поведiнки, змiст юридичних прав и обов’язкiв осiб. В приведеному вище прикладi диспозицiя приписуi, що наймодавець зобов’язаний проводити за свiй рахунок капiтальний ремонт зданого в найм майна, якщо iнше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цього обов’язку маi право або провести капiтальний ремонт i стягнути з наймодавця вартiсть ремонту чи зарахувати ii в рахунок найомноi плати або розiрвати договiр i стягнути збитки, нанесенi його невиконанням.

в) санкцiя - вид i мiра можливого покарання (кари), якщо суб’iкти не виконують приписи диспозицii, чи заохочення за здiйснення рекомендованих дiй. Тому санкцii призначають, щоб спонукати суб’iктiв дiяти у вiдповiдностi з розпорядженнями норми права.

Санкцiя називаi заохочувальнi чи каральнi мiри (позитивнi чи негативнi наслiдки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки, порушення правила, зазначеного в диспозицii норми. Iнколи в статтi закону формуiться тiльки частина норми, а iншi ii частини слiд шукати в iнших статтях чи в iншому нормативному актi. Звiдси слiдуi необхiднiсть розрiзняти норму права i статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в однiй статтi нормативного акту наприклад кримiнально-правовi, спецiалiзуются на вираженнi санкцiй, що обслуговують норми iнших галузей права.

Норма права не виконала б своii регулятивноi ролi, якщо б в нiй був вiдсутнiм який-небудь з названих структурних елементiв. Тому законодавець при формулюваннi норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати вiдповiдне посилання, а той, хто реалiзуi норму, повинен мати на увазi всi зв’язки iлементiв норми, для того щоб юридично грамотно побудувати своi дii.

Структура норми-припису

Це структура первинних частин правовоi матерii, якi знаходять пряме вираження в текстi нормативного акту.

Норми-приписи як клiтини iдиного органiзму виконують всерединi нього рiзноманiтнi задачi, рiзнi операцii. Тому трьохчленна схема, яка маi суттiве значення для характеристики логiчних норм, не вiдповiдаi структурi реальних норм-приписiв. Структурна побудова норм-приписiв вiдображаi головне, що властиве первиннiй ланцi нормативноi системи,- забезпечення конкретизованого, детального, точного i визначеного нормування поведiнки людей.

З врахуванням спецiалiзацii права для юридичноi норми-припису характерна типова структурна побудова, що виражаi жорсткий закон органiзацii ii змiсту i яка складаiться з двох основних елементiв:

а) гiпотези - частини норми, що вказуi на тi умови, тобто фактичнi обставини, при настаннi чи ненастаннi яких норма вступаi в дiю;

б) диспозицii чи санкцii - частини норми, що вказуi на тi юридичнi наслiдки, якi наступають при наявностi передбачених нормами умов. В регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називаiться диспозицiiю; вона утворюi змiст самого правила поведiнки, вказуi на права i обов’язки, якими надiляються учасники вiдносин, що регулюються.

Вказанi двi частини норми-припису i ii обов’язковими елементами. Правове велiння обов’язково повинно мiстити вказiвки на його суть, тобто на юридичнi наслiдки, i на умови iх настання. Отже, норм-приписiв без гiпотез iснувати не може. В будь-яких, самих спецiалiзованих правових приписах так чи iнакше вказуються умови, при яких вони дiють.

Важливо звернути увагу на те, що регулятивнi норми-приписи неодмiнно, за логiкою юридичного регулювання, внутрiшньо, а iнколи i текстуально пов’язанi, функцiонують в iдностi з охоронними приписами, якi iх забезпечують, охороняють. Так що в кiнцевому результатi регулятивнi i охороннi норми-приписи виражаються у виглядi логiчних норм, де i всi три елементи - гiпотеза, диспозицiя, санкцiя. При цьому нерiдко з кiлькома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне положення, яке виступаi у виглядi самостiйного припису, а в рамках логiчних норм приiднюiться то до одного, то до другого регулятивного припису.

3. Види правових норм

Проблема класифiкацii юридичних норм, як i багато iнших питань теорii права, по свому характеру така, що ii наукове вирiшення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновкiв, отриманих в результатi фiлософського (загальносоцiологiчного) осмислення явищ правовоi дiйсностi.

Класифiкацiя норм права переслiдуi декiлька цiлей, в тому числi виявлення iх рiзноманiтних регулятивних властивостей, визначення мiсця рiзних норм в механiзмi правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, iх взаiмозв’язки. Найбiльш загальними основами класифiкацii i iх подiл за такими ознаками:

За галузевою належнiстю, тобто за предметом i методом правового регулювання, всi норми класифiкуються за iнститутами i галузями права. У вiдповiдностi з цими об’iктивними розбiжностями законодавець видаi кодифiкованi акти, формулюючи тим самим галузi законодавства, що вiдповiдають галузям права: норми державного права, норми цивiльного права, норми адмiнiстративного права, норми кримiнального права, сiмейного права i т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права мiстяться, вони дiляться на норми закону i норми пiдзаконних актiв, причому за цiiю ознакою можлива подальша бiльш детальна класифiкацiя.

За ступенем загальностi змiсту норми права дiляться на норми-принципи, загальнi норми i конкретнi норми. Норми-принципи не мiстять яскраво виражених елементiв норм права, вони i результатом нормативних узагальнень, виражають соцiальний змiст всiх норм права даноi групи. В деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати вiдносини, спецiально не врегульованi конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивiльного права i безпосередньою основою для застосування аналогii права.

На вiдмiну вiд норм-принципiв загальнi норми тАФ це загальнi правила, що конкретизуються в iнших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК Украiни, що мiстять поняття зобов’язання i основи його виникнення, i загальною диспозицiiю до багатьох iнших норм, якi регулюють рiзнi види обставин, служить як бы iх загальною частиною, а ч. 2 цiii ж статтi, яка встановлюi, що зобов’язання виникають з договору i з iнших основ, вказаних в цьому Кодексi, i загальною нормою, тобто гiпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою i ст. 23 КК Украiни, яка визначаi види покарань, що застосовуються до осiб, що скоiли злочини. Серед загальних норм передове значення мають конституцiйнi норми.

Близьким до подiлу норм за ступенню формальноi визначеностi (ступенi загальностi) i iх дiлення за формальними признаками на норми закону i норми пiдзаконних актiв. В лiтературi висказано справедливе судження, що законодавчi норми за своiю структурною органiзацiiю найбiльш развинутi. За ступнню узагальнення вони подiляються на конституцiйнi, кодифкованi и окремi.

За характером (чи складом) правил поведiнки (формi регулювання) правовi норми можуть бути зобов’язуючими; правонадiляючими (дозволяють скоiння дiй, що мiстяться в нормi); забороняючими (передбачають стримання вiд дiй, що мiстяться в нормi, тобто i непрямою вказiвкою на правило поведiнки).

Цi види норм властивi рiзним галузям права. Першi двi групи i специфiчно регулятивними в позитивному змiстi. В адмiнiстративному, природоохоронному, кримiнально-виконавчому i iнших галузях права переважне мiсце займають зобов’язуючi норми, в цивiльному ж тАФ правонадiляючi. Але немаi таких галузей права, вмiст яких вичерпувалось би однiiю групою норм. Навiть в кримiнальному правi тАФ системi забороняючих норм необхiдним компонентом зобов’язуючi норми загальноi частини, а норми про необхiдну оборону i крайню необхiднiсть тАФ правонадiляючi.

Специфiка забороняючих норм полягаi в тому, що вони формулюються як напiвдиспозицii, тобто прямо не встановлюють правил позитивнi поведiнки, що i характерне для зобов’язуючих i правонадiляючих норм. Вони вказують лише на забороняючi дii, якi не можна чинити, i тим самим тАФ диктують правила поведiнки. Ттому в зобороняючих нормах немаi прямо виражених диспозицiй. Статтi кримiнального кодексу, що вмiщують дii, якi кримiнально караються, представляють собою гiпотези, якi злились з диспозiцiями. Але якщо iх брати разом з положеннями загальноi частини, то характер диспозицiй-заборон вимальовуiться повнiстю. Особливостi кримiнального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але вiн в силу своii загальновiдомостi логiчно припускаiться.

Наприклад, кримiнальне покарання за крадiжку власностi означаi заборонену дiю. Як повинен вести себе суб’iкт, якi йому слiд вибирати установки, яким чином зорiiнтувати себе в суспiльнвй практицi тАФ вiн повинен вирiшити сам.

Аналiзуючи соцiальну природу норм права, приходимо до висновка про ведуче значення дозволень, оскiльки вони передбачають встановлення державою зобов’язань i заборон. Це значить, що всi цi способи регулювання складають iдину систему, причому змiни в однiй з норм права обв’язково вимагають коректування iнших.

В соцiальному планi домiнуючий елемент правовоi норми полягаi в тому, що вона що-небудь наказуi, забороняi чи дозволяi. Якщо наказова норма поведiнки одночасно щось забороняi чи дозволяi, вирiшальним, найбiльш суттiвим в нiй все ж i те, що вона наказуi. Цей домiнуючий елемент правовоi норми завжди можна визначити. Можна видiлити два змiсти ВлдозволуВ»: в рамках зобов’язуючих чи забороняючих норм i вмiщене в правонадiляючiй нормi.

Очевидна умовнiсть подiлу норм права на вказанi види. В процесi iх реалiзацii дiючi субэ’кти завжди спiввiдносяться один з одним як носii прав i обов’язкiв. Без такго зв’язку норми права неможливо втiлити. Однак цей подiл маi i полiтичний, i правовий змiст. Вiн дает можливiсть з’ясувати, на чому зроблений акцент в поведiнковiй направленостi норми. Звiдси реальнiсть iснування зобов’язуючих, забороняючих i правонадiляючих норм. Неможна переступати об’iктивних кордонiв цього розподiлу.

В адмiнiстративному правi домiнують зобов’язуючi норми, в цивiльному, сiмейному, трудовому, земельному i рядi iнших регулятивних галузей тАФ правонадiляючi, в кримiнальному тАФ забороняючi. Бiльшiсть норм кримiнально-виконавчого законодавства тАФ зобов’язуючi, однак немало i забороняючих; бiльшу частину (права засуджених) складають правонадiляючi норми.

Для зобов’язуючих i забороняючих норм характерний тiсний взаiмозв’язок, перехiд одних в iншi. Правомочнiсть юридичних осiб за цивiльним правом тАФ це в то же час i обов’язки iх керiвникiв за адмiнiстративним правом. Нерiдко зобов’язування i правонадiлення, заборона и правонадiлення як форми регулювання зливаються в однiй i тiй же нормi.

В законодавствi, в рiзних його галузях досить часто спостерiгаiться вживання таких смислових оборотiв: Вляк правило, не дозволяiтьсяВ», Вляк правило, може бути дозволеноВ», Влу виняткових випадкахВ», Вляк правило, повинно бути ..В» i т. д.

Подобнi технiчнi прийоми дозволяють охопити нормами права разноманiтнi вiдхилення вiд загальних правил, якi деколи неможливо наперед передбачити в усех деталях. Тим самим росширяються кордони правовоi взаiмодii, що забезпечуiться його гнучкiсть в рiзних ситуацiях.

И все ж таке поiднання форм регулювання слiд вiднести швидше до недолiкiв, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут вiдкриваються широкi можливостi для iх вiльного трактування спецiальнiми суб’iктами, що виконують норми, оскiльки смисловий змiст подiбних оборотiв вкрай невизначений.

Зобов’язуючi, забороняючi i правонадiляючi норми в свою чергу можуть бути класифiкованi i за iншими рiзноманiтними основами. Так, наприклад, заборони подiляють: за сферами суспiльного життя тАФ соцiально-економiчнi, полiтичнi, особистi; за функцiональним призначенням тАФ заборони в широкому i вузькому змiстi; за характером i об’iмом правового матерiалу тАФ iнформативнi i елементарнi; за ступенем визначеностi тАФ абсолютнi i вiдноснi i т. д.

Спецiалiзованi норми не можуть служити самостiйною основою для виникнення правовiдносин, вони носять додатковий характер. I в залежностi вiт того яку функцiю вони вконують, спецiалiзованi норми подiляються на п’ять основних разновидiв:

Общие - це норми, напрямленi на фiксування в узагальненому виглядi

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права