Покарання за злочин

Курсова робота

по кримiнальному праву

на тему: Покарання за злочин

Киiв тАУ 1999

Змiст

Змiст 2

Вступ 3

1. Поняття покарання 5

2. Мета покарання 10

Висновки 20

Список використанноi лiтератури 22

Вступ

Полiтика держави у боротьбi зi злочиннiстю передбачаi комплекс заходiв, серед яких головну роль виконують заходи соцiального, економiчного, полiтичного, правового, органiзацiйного та культурно-виховного характеру. В системi цих заходiв певне мiсце займаi i покарання. Воно i необхiдним засобом охорони суспiльства вiд злочинних посягань. Виконання цiii ролi здiйснюiться як за допомогою погрози покаранням, яка iснуi в санкцii кожноi кримiнально-правовоi норми, так i шляхом його реалiзацii, тобто примусового впливу на осiб, що вже вчинили злочини.

У лiтературi поширена думка, що покарання у боротьбi зi злочиннiстю виконуi допомiжну роль. Це твердження потребуi уточнення. Воно i вiрним щодо системи заходiв, якi держава використовуi для профiлактики злочинiв, зниження злочинностi, усунення ii причин та умов. На пiдтвердження цього слiд зазначити, що гуманiстичнi iдеi Монтеск'i, Бекарiа та iнших авторiв про те, що навчений досвiдом законодавець краще попередить злочин, нiж буде вимушений карати за нього, знайшли свiй розвиток i пiдтвердження в науцi кримiнального права та практицi боротьби зi злочиннiстю. В зазначеному аспектi покарання дiйсно вiдiграi допомiжну роль. Проте серед заходiв державного реагування на вже вчиненi злочини i осiб, що iх скоiли, покаранню надаiться дуже важливе значення. В ньому вiд iменi держави виражаiться негативна оцiнка вчиненого злочину i самого злочинця. Зменшення цiii ролi покарання суперечить його каральнiй i попереджувальнiй сутi як найгострiшого, найсуворiшого заходу державного примушування, що застосовуiться за вироком суду до осiб, якi вчинили злочини. Конституцiя Украiни, кримiнальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава придiляi покаранню досить велике значення у виконаннi свого обов'язку захищати суспiльний лад, полiтичну та економiчну системи, всi форми власностi, права i свободи громадян, а так само правопорядок вiд злочинних посягань.

1. Поняття покарання

Покарання як один з центральних iнститутiв кримiнального права i важливим iнструментом в руках держави для охорони найважливiших суспiльних вiдносин. Воно i провiдною i найбiльш поширеною формою реалiзацii кримiнальноi вiдповiдальностi i разом з тим покликане забезпечувати поведiнку людей вiдповiдно до вимог закону.

Чинне кримiнальне законодавство не мiстить визначення поняття покарання. Однак аналiз окремих кримiнально-правових норм i практики iх застосування даi можливiсть видiлити найважливiшi його ознаки i на iх пiдставi дати визначення такого поняття.[1]

Важливим завданням правовоi держави i охорона основних суспiльних вiдносин вiд злочинних посягань. Здiйснення цього завдання в першу чергу виражаiться у визначеннi того, якi суспiльне небезпечнi дiяння i злочинними i якому покаранню пiдлягають особи, що iх вчинили (ст. 1 КК). Отже, каранiсть i складовою частиною кримiнально-правових норм, без якоi неможливо регулювати i охороняти суспiльнi вiдносини. За своiю суттю каранiсть i особливою мiрою державного примушування, котра застосовуiться до осiб, що вчинили злочиннi посягання. Покарання як мiра державного примушування виступаi засобом впливу на поведiнку людини, примушуi особу до законопослушноi поведiнки. В цьому i полягаi перша важлива ознака покарання тАФ це передусiм особлива мiра державного примушування (в порiнняннi з дисциплiнарними, адмiнiстративними, цивiльно-правовими засобами), яка i його складовою частиною, що визначаi його соцiальний змiст. Покарання заподiюi великi втрати волi, майна, навiть життя (смертна кара).

Друга ознака покарання закрiплена в ст. 3 КК, де чiтко записано, що покаранню пiдлягаi лише особа, винна у вчиненнi злочину. Отже, застосування покарання i кiнцевим станом кримiнальноi вiдповiдальностi. Це логiчний типовий наслiдок злочину. РЖншi методи реагування держави на злочин, передбаченi законом, такi як звiльнення вiд покарання на пiдставi ст. 50 КК, звiльнення вiд кримiнальноi вiдповiдальностi iз застосуванням заходiв адмiнiстративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звiльнення iз застосуванням примусових заходiв виховного характеру (ст. ст. 10, 11 КК), i винятком з правила. Вони можливi у випадках, передбачених законом, допустимi за наявностi достатнiх для цього пiдстав i за злочини, якi не являють великоi суспiльноi небезпеки. Тому оцiнка покарання як кiнцевого юридичного наслiдку злочину i характерною його ознакою.

Третя розпiзнавальна ознака покарання також закрiплена в ст. 3 КК, де зазначено, що ВлНiхто не може бути визнаний винним у вчиненнi злочину, а також пiдданий кримiнальному покаранню iнакше як за вироком суду й вiдповiдно до ЗаконуВ» (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден iнший державний орган не може призначити особi такий примусовий захiд, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду тАФ обов'язкова вимога закону, характерна його особливiсть. Причому застосування покарання завжди вiдбуваiться вiд iменi держави, що надаi покаранню публiчного характеру. До виключноi компетенцii суду належить i звiльнення вiд покарання, крiм звiльнення за амнiстiiю або за актом помилування.

Четверта важлива ознака покарання знайшла своi законодавче закрiплення в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тiльки i карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законi названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострiшою мiрою державного примушування. Кара i складовою ознакою будь-якого кримiнального покарання. Вона визначаiться строками покарання, наявнiстю фiзичних i моральних страждань та втрат, покладенням обов'язкiв зазнати ганьби i сорому перед суспiльством i рiзного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена бiльшою мiрою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волi, матерiальнi або майновi втрати, в других тАФ переважають обмеження iнших прав; займатися професiйною дiяльнiстю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покараннi, безумовно, присутнi i моральнi страждання тАФ ганьба, сором перед суспiльством i своiми близькими. Усi цi якостi i визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференцiйований в кожному покараннi в залежностi вiд характеру i тяжкостi злочину. Каральний вплив покарання повинен вiдповiдати тяжкостi злочину. Кара маi обов'язковий характер для виконання всiма громадянами, посадовими особами i органами на всiй територii держави.

П'ята харатерна ознака покарання полягаi в тому, що в ньому знаходить вираження засудження, негативна оцiнка з боку держави як вчиненого злочину, так i самого злочинця. Авторитет такоi оцiнки закрiплюiться обвинувальним вироком, який суд виносить вiд iменi держави i де мiститься конкретна мiра покарання. Таким чином, призначене покарання i правовим критерiiм, показником негативноi оцiнки злочину i особи, що його вчинила, з точки зору кримiнального закону i моралi.

Шоста ознака покарання проявляiться в його особистому характерi. Це означаi, що призначення кримiнального покарання i його виконання можливi лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на iнших осiб, навiть близьких родичiв. Наприклад, iзоляцii пiдлягаi особисто засуджений до позбавлення волi; конфiскацii пiдлягаi тiльки майно, що належить винному особисто, тощо.

Нарештi, сьома розпiзнавальна ознака покарання полягаi в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимiсть. Це знайшло своi законодавче закрiплення в ст. 55 КК, за змiстом якоi призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслiдок, як судимiсть. Саме судимiсть вiдрiзняi кримiнальне покарання вiд iнших засобiв державного примушування. За своiм змiстом судимiсть тАФ це не тiльки властивiсть кари, вона являi собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з рiзного роду правообмеженнями та iншими негативними наслiдками протягом певного, визначеного в законi строку. Судимiсть як самостiйна ознака покарання визначаiться тим, що вона визнаiться обставиною, яка обтяжуi вiдповiдальнiсть в разi вчинення нового злочину та зберiгаi певнi обмеження прав засудженого i пiсля вiдбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певнi посади, займатись деякими видами дiяльностi тощо).

Усi викладенi ознаки вiдрiзняють покарання вiд iнших мiр примушування i дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання тАФ це встановлена законом особлива мiра державного примушування, яка мiстить у собi кару, застосовуiться лише за вироком суду до особи, винноi у вчиненнi злочину, виражаi вiд iменi держави засудження злочину i особи, що його вчинила, та тягне за собою судимiсть.

Також необхiдно визначити мiсце покарання в системi заходiв кримiнально-правового впливу (див. схему 1).[2]
Чинне кримiнальне законодавство Украiни передбачаi ряд заходiв кримiнально-правового впливу. Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так i до особи, яка вчинила суспiльне небезпечне дiяння, що не i злочином.

Серед цих заходiв провiдну роль вiдiграi покарання. Його мiсце в системi заходiв кримiнально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання тАФ це захiд кримiнально-правового впливу, що застосовуiться в межах кримiнальноi вiдповiдальностi особи;

б) покарання i основною формою кримiнальноi вiдповiдальностi особи;

в) за своiм змiстом покарання i (i маi бути) найбiльш суворою формою кримiнальноi вiдповiдальностi.

Схема 1

Мiсце покарання в системi заходiв
кримiнально-правового впливу

2. Мета покарання

Проблема мети покарання i цiкавою для багатьох вчених i фiлософiв, якi працювали в галузi кримiнального права протягом всiii iсторii його розвитку. Багато запропонованих ними концепцiй i теорiй не призвели до однозначного розумiння цiii складноi проблеми. Однак з цих численних теорiй можна видiлити двi основнi групи:

а) абсолютнi теорii покарання (теорii вiдплати);

б) вiдноснi теорii покарання (теорii досягнення корисноi мети).

Серед абсолютних теорiй покарання видiляють теологiчнi теорii, теорii матерiальноi та дiалектичноi вiдплати. Представники абсолютних теорiй не вбачали у покараннi нiякого iншого змiсту, крiм iдиноi абсолютноi iдеi тАФ мети вiдплати за вчинений злочин. Тобто покарання призначаiться тому, що злочин вчинено, як у вiдплату за нього. Теологiчнi теорii (божоi вiдплати), виходячи з того, що злочин i грiх, вважали за мету покарання очищення вiд цього грiха. Теорiю матерiальноi вiдплати розвивав Кант, дiалектичноi вiдплати тАУ Гегель, iдеi яких мали суттiвий вплив на розвиток фiлософських та правових поглядiв на протязi всього ХРЖХ столiття, а в поiднаннi з iншими трактовками тАУ i у ХХ столiттi. Так, наприклад, Кант розглядав покарання як матерiальну (реальну) вiдплату за вчинених злочин i тому вiдстоював необхiднiсть закрiплення рiзних систем пропорцiйностi злочину i покарання, вiдплати рiвним злом за те зло, що спричинив винний. Наприклад, за вбивство тАФ смертна кара, за статевi злочини тАФ кастрацiя, за майновi тАФ каторга на рiзнi строки, за образу тАФ застосування заходiв, якi ганьблять винного, тощо.

Прихильникiв вiдносних теорiй об'iднувало те, що вони вбачали змiст i кориснiсть покарання в досягненнi будь-якоi конкретноi (корисноi) мети, наприклад, для того, щоб утримати iнших членiв суспiльства вiд злочину, або для виправлення засудженного тощо. Серед вiдносних теорiй найбiльше розповсюдження набула теорiя залякування (Бентам та iн.). РЗi i зараз дотримуiться багато кримiналiстiв Англii та США. Модифiкацiiю цiii теорii i теорiя психологiчного примушування, що була розвинута вiдомим кримiналiстом початку ХРЖХ столiття Ансельмом Фейiрбахом. Як i теорiя залякування тАУ це теорiя загального попередження, згiдно якiй покарання повинно впливати на громдян, утримуючи iх вiд вчинення злочинiв. А. Фейiрбах вважав, що покарання повинно протиставляти особi, що вчинила злочин, бiлешь незадоволення, нiж те задоволення, що вона отримала вiд злочину. Погрозою такого покарання треба утримати людину вiд злочину. Прихильники теорii спецiального запобiгання вiдстоювали iдею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Такi ж iдеi вiдстоювали i послiдовники теорii виправлення, на думку котрих покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинiв.

Теорii досягнення покаранням якоiсь однiii мети не могли задовiльнити практику. Тому у серединi XIX ст. з'являються так званi змiшанi теорii покарання. Загальним для них i поiднання iдей кiлькох абсолютних i вiдносних теорiй про мету покарання. Прихильники iх в рiзних варiантах визнають метою покарання: залякування, вiдплату, вiдшкодування спричиненоi злочином моральноi шкоди, виправлення, загальне i спецiальне запобiгання. Цi теорii рiзняться не тiльки поiднанням мети, а й iх значущiстю. В одних превалюi мета залякування, вiдплати, в других тАФ мета запобiгання або виправлення.

В чинному законодавствi питання про мету покарання вирiшено в ст. 22 КК, яка проголошуi: ВлПокарання не тiльки i карою за вчинений злочин, але й маi на метi виправлення i перевиховання засуджених у дусi чесного ставлення до працi, точного виконання законiв, поважання правил спiвжиття, а також запобiгання вчиненню нових злочинiв як засудженими, так i iншими особамиВ». Аналiз ii тексту свiдчить, що iдеi змiшаних теорiй знайшли своi законодавче втiлення в тому, що закон визнаi за мету покарання:

1) покарання злочинця.

Кара тАФ це i позбавлення засудженого прав та iнтересiв, головним з яких i воля (позбавлення майна теж i позбавлення волi).

2) виправлення засуджених;

3) запобiгання вчиненню нових злочинiв самим засудженим;

4) запобiгання вчиненню злочинiв з боку iнших осiб.

Покарання не маi на метi завдати фiзичних страждань або принижувати людську гiднiсть (ч.2 ст.22 КК).

Разом з тим покарання повинно бути досить суворим, щоб воно могло досягти своii мети, тобто покарати i виховати та запобiгти новим злочинам.

Незважаючи на такi положення закону, проблема мети покарання ще й досi викликаi суперечки в лiтературi. Усi автори, якi дослiджували проблему, визнають метою покарання загальне i спецiальне запобiгання злочинам. Багато авторiв визнають метою покарання виправлення i перевиховання засудженого. РЖ, нарештi, найбiльше суперечок iснуi щодо питання про визнання кари метою покарання. Велика група вчених вважаi, що, крiм цього, покарання маi на метi кару (Б. С. Утевський, М.М. РЖсаiв, М. О. Бiляiв, РЖ. РЖ. Карпець та iн.)[3]
. Вирiшення цього питання, як уявляiться, залежить вiд визначення основного змiсту поняття кари. Якщо розумiти кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав i свобод злочинця, абстрагуючись вiд можливих вiдмiнностей за характером, змiстом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара i властивiстю будь-якого покарання. РЖз цiii точки зору кара як така притаманна i штрафу, i виправним роботам, i смертнiй карi, а вiдтак тАФ окремою метою покарання вона бути не може.

Якщо ж розумiти кару як таке позбавлення чи обмеження прав i свобод злочинця, яке за своiм характером, змiстом або обсягом маi вiдповiдати, перш за все, тяжкостi вчиненого ним злочину, то тодi кара тАФ це не властивiсть, а одна з цiлей покарання.

Враховуючи основнi принципи кримiнального права, вихiднi положення побудови кримiнально-правових санкцiй та загальнi начала призначення покарання, бiльш прийнятною видаiться точка зору, що визнаi кару як одну з цiлей покарання.[4]

При вирiшеннi цього питання також необхiдно виходити з того, що функцii покарання i багатогранними. Це передусiм захист суспiльства вiд злочинних посягань, який неможливий без вiдплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на винного для переведення його в законопослушного члена суспiльства i запобiгання вчиненню злочинiв в майбутньому тАФ таке трактування питання про мету покарання вiдповiдаi не тiльки ст. 22 КК, а й самiй природi цiii мiри державного примушування. Покарання завжди призначаiться як вiдповiдна мiра держави за вчинений злочин, виконуi виправну функцiю i разом з тим запобiгаi вчиненню нових злочинiв як самим засудженим, так i iншими особами. Усi зазначенi види мети покарання органiчно пов'язанi мiж собою i обумовлюють одна одну.

Застосовуючи покарання, суд маi на метi покарати винного, що необхiдно i для задоволення почуття обурення, справедливостi як потерпiлого, так i суспiльства в цiлому. Визнання кари як мети покарання не зменшуi його каральноi якостi, котра, як вже зазначалось, i його iстотною ознакою. Кара виступаi в двох iпостасях, якi перебувають у дiалектичнiй iдностi, однак для них i характерними й деякi особливостi. Кара як органiчна ознака покарання виражаiться не тiльки у застосуваннi покарання, а й також у санкцii статтi, i у вiдповiднiй нормi Загальноi частини КК, де передбачений конкретний вид покарання, описанi його основнi властивостi. В цiй якостi кара не тiльки визначаi характер покарання, а й у багато в чому забезпечуi досягнення мети покарання. Не i винятком i мета кари. Однак вона знаходить своi втiлення тiльки у призначеннi i реалiзацii конкретноi мiри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизуiться характер фiзичних i моральних страждань, втрат та обмежень, котрi засуджений маi перетерпiти як вiдплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшуi примусове значення покарання, не ураховуi, що мета кари якраз i перетворюi покарання в особливу (найбiльш гостру) мiру державного примушування. Без неi взагалi не може бути кримiнального покарання. Забезпечення цiii мети тАФ обов'язкова вiдповiдь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежуiться при виконаннi смертноi кари, тривалих строкiв позбавлення волi. Але мета кари досягаiться не лише виконанням покарання. Забезпечення ii починаiться з моменту призначення судом конкретноi мiри покарання. Факт призначення покарання тАФ це вiдчутне виявлення його карального впливу. У деяких випадках вiн впливаi на засудженого бiльше, нiж безпосереднi його виконання (наприклад, при вiдрахуваннi iз заробiтку о разi призначення виправних робiт, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання тягне для засудженого моральнi страждання i втрати, ганьбу i сором, що i невiд'iмною частиною здiйснення кари, надовго залишаi слiди в його свiдомостi, одночасно сприяючи тому, щоб засуджений усвiдомив i спокутував свою вину перед суспiльством. Так що каральний вплив покарання починаiться з його призначення, завдяки чому значною мiрою досягаiться мета кари. Тому в одних випадках, наприклад, при призначеннi винному громадськоi догани, для досягнення мети кари достатньо такого карального впливу, в iнших тАФ при призначеннi позбавлення волi, виправних робiт тощо для цього потрiбний бiльш тривалий вплив покарання, чому воно i при виконаннi продовжуi завдавати винному тих чи iнших страждань, втрат та обмежень його прав i iнтересiв. Не можна не ураховувати й того, що вже при призначеннi покарання певною мiрою забезпечуiться задоволення почуття справедливостi потерпiлого i суспiльства, проти котрих вчинено злочин,

Мета виправлення засудженного передбачаi досягнення певних змiн у його особистостi, усунення суспiльноi небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, внаслiдок якого засуджений пiд час i пiсля його вiдбування не вчиняi нового злочину. Виправлення полягаi в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свiдомiсть злочинця внести корективи в його соцiально-психологiчнi властивостi, нейтралiзувати негативнi, кримiногеннi настанови, змусити дотримуватися положень кримiнального закону або, ще краще, прищепити, хай навiть пiд страхом покарання, законопослушнiсть, повагу до закону. Тобто виправлення пов'язуiться з появою у засудженого таких рис, властивостей та установок, якi б утримували його вiд вчинення нових, принаймнi умисних, злочинiв. Перевиховання передбачаi глибиннi змiни в особистостi засудженого тАФ вони зумовлюють, як це зазначено в ч. 1 ст. 22, чесне ставлення засудженого до працi, точне виконання ним законiв, поважання правил спiвжиття. Досягнення таких наслiдкiв називають юридичним виправленням. Це досить важливий пiдсумок застосування покарання.

Вказiвка ст. 22 КК на те, що метою покарання i не тiльки виправлення, а ще й перевиховання засудженого пiддаiться обгрунтованiй критицi i потребуi уточнення. В лiтературi немаi одностайностi щодо оцiнки змiсту цих понять. Однi автори не вбачають вiдмiнностей мiж виправленням i перевихованням, вважають iх синонiмами, iдиним етапом впливу на засудженого, а вказiвку закону на перевиховання зроблено для того, щоб пiдкреслити значущiсть цiii мети покарання. На думку других, перевиховання тАФ це бiльш значнi змiни у свiдомостi i соцiально-психологiчних постановах особи. Воно пов'язане з глибокими змiнами в поглядах, звичках, iнтересах засудженого, внаслiдок чого досягаiться його моральне виправлення. Третi автори вважають, що вказiвка закону на мету перевиховання i помилковою. Розумiння на метi покарання перевиховання означаi явне перебiльшення в чинному Кримiнальному кодексi Украiни виховних можливостей покарання як соцiального явища. Як з точки зору науки, так i з урахуванням нашоi практики виконання покарань досягнення цiii мети навряд чи можливе. Наукою доведено, що людина виховуiться тiльки в вiцi вiд 6 до 18 мiсяцiв. Пiзнiше можливе лише перевиховування i лише при бажаннi того, кого перевиховують, бо давно доведено, що ВлВсьому можна навчитися, але нiчому не можна навчитиВ». (Конфуцiй).[5]
На жаль, реалii наших пенiтенцiарних установ не дають пiдстав для вiднесення iх до осередку морального виховання. Тому з точки зору практики реалiзацii покарання бiльш обгрунтовано ставити перед ним лише мету юридичного виправлення засудженого. Досягнення цiii мети забезпечуiться самим призначенням покарання, режимом його вiдбування, залученням до працi, органiзацiiю навчання професii, переконанням, роз'ясненням кримiнального законодавства, заходами виховного характеру та iншою освiтньою роботою з засудженим.

Мета спецiального (окремого) запобiгання злочинам (приватна, спецiальна превенцiя) полягаi в такому впливi покарання на засудженого, котрий виключаi рецидив його злочинноi поведiнки. Вiдвернення вчинення нових злочинiв з боку засудженого досягаiться самим фактом його засудження i тим бiльш тАФ виконанням покарання, коли особу поставлено в такi умови, якi значною мiрою перешкоджають або повнiстю позбавляють можливостi вчиняти новi злочини. Так, при вiдбуваннi позбавлення волi режим виконання покарання, обмеження контактiв, постiйний контроль за поведiнкою засудженого тощо фiзично позбавляють або значно обмежують його можливостi вчинити новi злочини. Спецiальне запобiгання злочинам досягаiться:

1) призначенням винному певного покарання, засудженням вiд iменi держави та позбавленням iстотних прав, благ;

2) розривом злочинних зв'язкiв мiж спiвучасниками або навiть причетними до злочину особами, а також, з тими, хто мав злочинний вплив на засудженого;

3) iзоляцiiю винного вiд суспiльства, призначенням покарання у виглядi позбавлення волi.

Досягненню цiii мети також сприяють й положення закону, якi посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжуi вiдповiдальнiсть, п.1 ст. 41 КК; можливiсть визнання такоi особи особливо небезпечним рецидивiстом тАФ ст. 26 КК; бiльш суворi правила i межi призначення покарання тАФ ст. 43 КК). У багатьох нормах Особливоi частини КК рецидив злочину визначаi квалiфiкований склад i за нього передбачено бiльш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримуi таку особу вiд вчинення нового злочину.

Мета загального запобiгання (загальна, генеральна превенцiя) передбачаi такий вплив покарання, який забезпечуi запобiгання вчиненню злочинiв з боку iнших нестiйких осiб. Покарання звертаi цю мету саме на осiб, схильних до вчинення злочинiв. Переважна частина громадян не потребуi такого впливу покарання. Вони не належать до категорii осiб, схильних до вчинення злочинiв, i не вчиняють iх не пiд погрозою покарання, а внаслiдок своiх моральних властивостей, звичок, громадянських i релiгiйних настанов i переконань. Щодо таких громадян кримiнальне покарання пiдвищуi правову культуру, виховуi нетерпиме ставлення до злочинцiв, формуi вiдповiдний рiвень правосвiдомостi. Загальна превенцiя покарання досягаiться:

1. Невiдверненiстю виконання покарання тАФ ВлЕфективнiсть покарання досягаiться його невiдверненiстюВ» (Ч. Беккарiя).[6]
ВлНичто так не стимулирует преступление, как самая малая надежда избежать наказанияВ» (П. Пестель).[7]

2. Наявнiстю в кримiнальному законодавствi певних санкцiй: погроза законом покарати всякого, хто порушить його заборони, а також самим опублiкуванням таких законiв.

3. Судовим розглядом справи про злочин, вiдкрито, з викриттям всiх обставин та негативною оцiнкою вчиненого з проголошенням покарання.

4. Публiчнiстю вироку тАФ проголошення вироку вiд iменi держави, в присутностi значноi кiлькостi людей переважно знайомих засудженому i т. iн.

5. Правовою пропагандою.

Погроза неминучостi покарання i засобом залякування антисуспiльних елементiв, схильних до вчинення злочинiв. Найчастiше саме залякування, страх перед погрожуючим покаранням стримують таких осiб вiд вчинення злочину. Причому переважаючий вплив тут робить неминучiсть покарання, а не його суворiсть. РЖ хоча соцiальна ефективнiсть покарання з точки зору загальноi превенцii невисока, воно залишаiться одним iз реальних, хоча i не основних засобiв боротьби зi злочиннiстю.

Деякi автори вважають, що однi види покарання розрахованi на досягнення мети загального запобiгання, а iншi тАФ на досягнення мети спецiального запобiгання. З цим важко погодитись, тому що розглянутi цiлi покарання значною мiрою i взаiмопов'язаними i взаiмообумовленими. Тому в багатьох випадках застосування покарання бiльшiсть iз його цiлей може бути досягнута одночасно. Так, засудження особи, яка вчинила розбiй, до позбавлення волi на тривалий строк в тiй чи iншiй мiрi сприяi одночасному досягненню таких цiлей, як кара, виправлення засудженого, спецiальна i загальна превенцiя.

Водночас, будучи рiзними за своiм соцiальним змiстом, деякi цiлi при застосуваннi окремих видiв покарань одночасно досягнутi бути не можуть. Так, смертна кара повнiстю реалiзуi цiль кари та спецiальноi превенцii, але, безумовно, виключаi досягнення такоi цiлi, як виправлення засудженого. Практично не реалiзуi цiлi кари таке покарання, як громадська догана.

Отже, вiдзначаючи взаiмообумовленiсть цiлей покарання, треба бачити в окремих випадках суперечливiсть деяких iз них i, очевидно, визначати в таких випадках iх "iiрархiю".

Висновки

Значна роль покарання у боротьбi зi злочиннiстю не виправдовуi тенденцii до його ужорсточення, яка спостерiгалася багато рокiв. На жаль, ця тенденцiя не змiнилася i зараз. Вона знаходить свiй вираз i у законодавствi, i у практицi його застосування. Досить зазначити, що в КК Украiни з 512 санкцiй 443 передбачають позбавлення волi, причому 124 тАФ на строк до 10тАФ15 рокiв. Позбавлення волi превалюi i в судовiй практицi. Судами Украiни за останнi роки до позбавлення волi засуджувалося до 60% пiдсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тiльки в зростаннi злочиностi, а й в поширеностi у громадськiй, в тому числi професiйнiй, правосвiдомостi хибноi думки, що найкращий засiб боротьби зi злочиннiстю тАФ ужорсточення покарання. Таку позицiю необхiдно змiнювати. РЖсторiя боротьби зi злочиннiстю у багатьох краiнах, незалежно вiд iх суспiльного ладу, свiдчить, що ужорсточення покарання не даi бажаних наслiдкiв. Навпаки, жорстокiсть покарання переконуi винного в його несправедливостi, робить засудженого бiльш жорстоким, породжуi в його свiдомостi почуття образи, неповаги до суспiльства, держави, ii законiв, тому значущiсть покарання у боротьбi зi злочиннiстю визначаiться не його жорстокiстю, а справедливiстю, невiдворотнiстю, своiчаснiстю та неминучiстю застосування за кожний вчинений злочин. Роль, значення i виконання мети покарання багато в чому залежать вiд правильностi його призначення i реалiзацii. Воно повинно бути вiдповiдним тяжкостi вчиненого злочину. Тiльки таке покарання винний та iншi особи сприймають як остаточний i дiйсно заслужений наслiдок злочинноi поведiнки.

Застосування покарання завжди повинно здiйснюватися з додержанням основних напрямкiв, притаманних кримiнальнiй полiтицi:

а) застосування суворих мiр покарання до рецидивiстiв i осiб, що вчинили тяжкi злочини;

б) застосування менш суворих мiр покарання, передусiм покарань, не пов'язаних з iзолюванням винного вiд суспiльства, i навiть умовного засудження або вiдстрочення виконання покарання до осiб, якi уперше вчинили менш тяжкi злочини або злочини, що не являють великоi суспiльноi небезпеки.

Поiднання цих двох напрямкiв i обов'язковим у здiйсненнi каральноi полiтики судових органiв на сучасному етапi боротьби зi злочиннiстю.

Список використанноi лiтератури

1. Конституцiя Украiни. тАУ К.: 1996.

2. Бажанов М. Г. Уголовное право Украины. Общая часть. тАУ Днепропетровск: Издательство ВлПорогиВ», 1992. тАУ с. 130-136.

3. Коржанський М. Й. Уголовне право Украiни. Частина загальна: Курс лекцiй. тАФ К.: Наукова думка та Украiнська видавнича група, 1996. тАФ с. 283-285.

4. Кримiнальне право Украiни. Загальна частина: Пiдручник для юрид. вузiв i фак./За ред. професорiв
М. РЖ. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тацiя. тАФ X.: Право,
1997. тАФ с. 249-258.

5. Кримiнальне право Украiни. Загальна частина: Пiдруч. для студентiв юрид. вузiв i фак. / За ред. П.С. Матишевського та iн. тАФ К.: Юрiнком РЖнтер, 1997. тАФ с. 303-308.

6. Кримiнальне право Украiни. Загальна частина: Пiдручник за ред. В. РЖ. Шакуна. тАУ К.: НАВСУ. тАУ тАЬПравовi джерелатАЭ, 1998.

7. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под ред. Яценко С. С., Шакун В. И. тАУ К.: Правовi джерела, 1998.

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права