Мажоритарнi виборчi системи

Киiвський нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченка

РЖнститут мiжнародних вiдносин

Курсова з конституцiйного права на тему

тАЬМажоритарнi виборчi системитАЭ

Виконала студентка

2 МП 2 групи

Грищенко Тетяна Сергiiвна

Науковий керiвник

Мухомодiiв А.Г.

Киiв 2000 р.

План

1. Вступ

2. Типологiзацiя виборчих систем

3. Поняття мажоритарноi виборчоi системи та iсторiя ii розвитку

4. Унiномiнальнi мажоритарнi виборчi системи :

4.1. Система вiдносноi бiльшостi

4.2. Система абсолютноi бiльшостi

4.3. Система альтернативного голосування

4.4. Система квалiфiкованоi бiльшостi та система iдиного одночасного голосу

5. Полiномiнальнi мажоритарнi системи :

5.1. Система iдиного голосу, що не передаiться

5.2. Система вiдносноi бiльшостi з кумулятивним голосуванням

5.3. Система iдиного голосу, що передаiться

6. Позитивнi i негативнi риси мажоритарних виборчих систем

7. Висновки

Лiтература

Вступ

Термiн тАЬвиборча систематАЭ використовуiться в широкому та вузькому сенсi. В широкому сенсi виборча система - впорядкованi суспiльнi вiдносини, повтАЩязанi з виборами органiв публiчноi влади, що складають порядок виборiв. В своiй основi ця система регулюiться як конституцiйним правом, так i деякими конституцiйними нормами тАУ корпоративними нормами громадських обтАЩiднань, що беруть участь у виборах (статути та iншi документи полiтичних партiй), звичаями та традицiями, нормами полiтичноi моралi, етики. У вузькому сенсi виборча система тАУ спосiб розподiлення депутатських мандатiв мiж кандидатами в залежностi вiд результатiв голосування виборцiв чи iнших уповноважених осiб. В порiвняльному конституцiйному правi даiться таке тлумачення поняття виборчоi системи : це встановленi Конституцiiю чи законом правила i принципи визначення механiзму та результатiв голосування.

Виборча система i надзвичайно важливою складовою полiтичноi системи суспiльства в цiлому. Особливостi виборчоi системи здатнi потягнути за собою широкi наслiдки тАУ вiд розколу партii до розпаду краiни. Досвiд використання рiзних типiв виборчих систем показуi, що результати виборiв залежать не лише вiд народного волевиявлення, але i вiд виборчих правил. Чи йдеться про iдине тАЬмiсцетАЭ президента чи про багато мiсць в загальнодержавних та мiсцевих представницьких органах, правила розподiлу мiсць, якi застосовуються в рiзних краiнах чи навiть рiзних частинах однiii краiни тАУ рiзнi. Ключовими i питання про пiдрахунок голосiв та розподiл мiсць деякi виборчi системи створюють переваги для однiii чи двох найбiльших партiй, так що третi партii втрачають мiсця та з часом втрачають полiтичне значення. Але iншi виборчi системи дають малим партiям право на парламентське представництво у вiдповiдностi з долею отриманих ними голосiв. В результатi мiсця опиняються розподiленими мiж такою кiлькiстю партiй, що уряд може мати лише коалiцiйний характер (так вiдбуваiться, наприклад, у РЖсландii).

Спосiб визначення переможцiв та розподiлу мiсць дiйсно важливий. Рiзнi краiни застосовують рiзнi способи. Звичайно, постаi питання : чому б не визначити найкращу виборчу систему i не застосовувати лише ii? На жаль, досконалоi системи не iснуi. Встановлення тiii чи iншоi виборчоi системи i результатом субтАЩiктивного вибору, який нерiдко визначаiться спiввiдношенням полiтичних сил в законодавчому органi. Тi чи iншi способи визначення пiдсумкiв виборiв часто опиняються бiльш вигiдними для окремих партiй, та вони виступають за включення в виборче законодавство саме таких тАЬвигiднихтАЭ для них способiв.

РЖ дiйсно, встановлення певного типу виборчоi системи залежить вiд того, якi результати необхiдно отримати. Деякi краiни використовують пропорцiйну систему, коли мiсця розподiляються пропорцiйно до числа отриманих голосiв. Але коалiцiйнi уряди, якi виникають пiсля таких виборiв, iнколи i нестабiльними. Для деяких краiн важливiше стабiльне правлiння однiii найбiльшоi та найвпливовiшоi партii, навiть якщо вона отримала загалом менше 50 % голосiв. Але тодi пiд загрозою опиняiться парламентське представництво не менш важливих меншин.

В деяких краiнах цi тенденцii не простежуються. Наприклад, в Австрii пропорцiйне представництво довгий час поiднувалось зi стабiльним правлiнням однiii партii. В iнших краiнах не виходить нi те, нi iнше : там застосовуiться не пропорцiйна, а мажоритарна система, але немаi урядовоi стабiльностi. Зрозумiло, найчастiше всього така нестабiльнiсть зовсiм не повтАЩязана з виборчою системою та електоральними правилами. Але iнколи такий звтАЩязок простежуiться. Буваi й так, що ясне уявлення про те, яка виборча система найкраще пiдходить для краiни, взагалi вiдсутнi : приймаiться якась виборча система, якiсь правила, але результати iх застосування далекi вiд очiкуваних. Це як раз той випадок, коли систематичне вивчення виборчих систем та iх наслiдкiв i особливо важливим та корисним. РЖ першим пунктом на шляху вивчення виборчих систем i iх типологiзацiя.

Сучаснi демократii застосовують широку гаму рiзноманiтних виборчих систем (сьогоднi iх налiчуiться близько 350 тАУ враховуючи вибори до представницьких органiв всiх рiвнiв, а не лише вибори до вищих чи центральних законодавчих органiв). Якщо абстрагуватися вiд тонкощiв нацiонального виборчого законодавства окремих краiн i розглядати виборчi системи як певний принциповий пiдхiд, то всi iснуючi в свiтi системи можна подiлити на 3 великi групи тАУ системи мажоритарнi, пропорцiйнi та змiшанi.

У порiвняннi з деякими iншими елементами полiтичноi системи, виборчу систему краiни легше всього змiнити. Але все ж абсолютноi свободи у виборi виборчоi системи не iснуi. Те, яку виборчу систему було чи буде впроваджено в краiнi залежить не стiльки вiд абстрактних мiркувань щодо справедливостi виборiв чи доброго правлiння, скiльки вiд полiтичних умов та традицiй даноi краiни. Припустимо, що виникла нова краiна, при чому ii полiтична елiта розкололася на велику кiлькiсть партiй. Тодi для прийняття закону про вибори необхiдна буде пiдтримка багатьох партiй, деякi з яких дуже невеликi. Такi партii навряд чи пiдтримають виборчий закон, що надаватиме перевагу великим партiям за рахунок малих, особливо, якщо цей закон буде обмежувати шанси останнiх на виживання. Якщо ж, навпаки, в полiтичному життi краiни переважаi одна або двi великих партii, то в них не буде жодного стимулу вводити в краiнi пропорцiйну систему, яка дозволяла б малим партiям встати на ноги, але в той же час стримувала б силу великих партiй.

Те ж саме вiдноситься i до реформ виборчоi системи. Щоб провести таку реформу, звичайно вимагаiться згода членiв парламенту. Але це тi самi люди, якi за допомогою iснуючоi на той час виборчоi системи отримали мандати у представницькому органi. Навiщо iх потрiбнi змiни у системi, завдяки якiй вони вже досягли свого нинiшнього становища? Британськi лiберали, наприклад, пiдтримують реформу виборчоi системи саме тому, що дiючi правила для них невигiднi. Але у провiдних партiй, якi набувають мiсця у парламентi за рахунок лiбералiв, нема причин для змiни виборчоi системи. Можна навiть запiдозрити, що якщо б навiть лiбералам вдалось знов стати однiiю з провiдних партiй у краiнi, iх iнтерес до реформування виборчоi системи значно б зменшився.

Таким чином, виборчi системи досить iнертнi. Бiльшiсть краiн досi дотримуються правил, введених водночас з загальним виборчим правом. РЖнколи коренi iнертностi уходять ще глибше. В краiнi з помiтним розшаруванням населення за релiгiйною ознакою тАУ наприклад, на католикiв, протестантiв та мусульман, - особливо якщо це розшарування граi важливу полiтичну роль, можуть виникнути три вiдповiдним чином орiiнтованi партii. В цих умовах найгiршим варiантом було прийняття виборчоi системи, яка б давала переваги найбiльшiй партii. В такому випадку двi релiгiйнi групи були б постiйно позбавленi належного представництва.

Тим не менш, i приклади реформування виборчих систем. Серйозне коригування зазнали виборчi системи Францii у 1958 р. та Пiвнiчнiй РЖрландii в 1973 р. В 1982 р. була здiйснена доволi радикальна реформа правил проведення виборiв до верхньоi палати японського парламенту. З 1960 р. змiнилися виборчi системи Австрii та Швецii. Особливi змiни торкнулися виборчих систем посттоталiтарних краiн. В бiльшостi з них до 1989-1991 р. застосовувалися мажоритарнi виборчi системи. Та в наступнi роки з проведенням демократизацii полiтичноi та державноi систем мажоритарна виборча система була замiнена або змiшаною мажоритарно-пропорцiйною системою (Росiя, Украiна, Литва), або пропорцiйною (Польща, Латвiя).

Але географiчне розмежування краiн, де дii пропорцiйна система, та краiн з мажоритарною виборчою системою, продовжуi вражати. Остання досi застосовуiться переважно в краiнах, що перебували чи перебувають пiд британським полiтичним впливом тАУ США, краiнах Британськоi спiвдружностi та власне у Великобританii. Цю систему не знайти у краiнах континентальноi РДвропи, де всюди (крiм Францii) застосовуiться пропорцiйна виборча система та партiйнi списки, якi i чужими для всiх краiн Британськоi спiвдружностi нацiй, за винятком лише Гайани та Шрi-Ланки.

Водночас, альтернативна система багатомандатного уряду як один з типiв полiномiнальноi мажоритарноi системи, про яку мова пiде пiзнiше, вважаiться саме англосаксонським феноменом. Адже вона застосовуiться лише у краiнах Спiвдружностi або колишнiх ii членах. Так, за цiiю системою обиралися депутати нижнiх палат iрландського i тасманського, верхньоi палати австралiйського та цiлого законодавчого органу Мальти. Ця система певний час була запроваджена i у Великобританii для проведення виборiв на мiсцевому рiвнi та виборiв до Парламенту Пiвнiчноi РЖрландii. Проте ця система нiколи не використовувалася краiнами континентальноi РДвропи, хiба що у формi експерименту у Данii ще в XIX ст.

Окремо необхiдно згадати про мажоритарну систему, що застосовувалася у колишнiх республiках СРСР та рештi посткомунiстичних краiн i досi дii в iснуючих комунiстичних режимах. Ця система завжди була далекою вiд виборчих систем захiдних демократiй, якi вiдзначаються конкурентнiстю боротьби за владу та вiдкритим характером останньоi. Як теоретично, так i на практицi виборча система радянського типу характеризуiться як тАЬвiдбiрковатАЭ, оскiльки вона не припускаi наявностi в окремому виборчому окрузi бiльше нiж одного кандидата.

Але повернемося до поняття мажоритарноi системи. Мажоритарнi виборчi системи i iсторично давнiшими (можна сказати, iсторично першими) i дотепер найпоширенiшими. РЗхня назва походить вiд французького majorite, що означаi бiльшiсть. Мажоритарною вважаiться система визначення результатiв виборiв, за якою депутатськi мандати (один чи декiлька) вiд округу одержують тiльки тi кандидати, якi отримали встановлену законом бiльшiсть голосiв, а усi iншi кандидати вважаються не обраними. Таким чином, принциповою ознакою мажоритарних систем i те, що голосування органiзуiться i здiйснюiться за окремих осiб, а результати виборiв визначаються в залежностi вiд одержання окремим кандидатом (або окремими кандидатами) бiльшостi (вiдносноi, абсолютноi чи квалiфiкованоi) голосiв виборцiв.

Всього мажоритарна система застосовуiться у 83 краiнах свiту для виборiв представницьких органiв рiзних рiвнiв - вiд загальнонацiонального до мiсцевого. Особливо поширеною i мажоритарна система вiдносноi бiльшостi. Вона застосовуiться в якостi iдиноi для виборiв однiii чи обох палат парламенту сорока трьох держав, в тому числi США.

Декiлька слiв про iсторiю розвитку мажоритарноi виборчоi системи. Мажоритарна система (i особливо виборча система вiдносноi бiльшостi) як така, що виникла i розвинулась у Великобританii та краiнах, якi перебували пiд ii полiтичним впливом, була значною мiрою повтАЩязана з поняттям територiального представництва. На початку парламентарi були представника територiальних виборчих округiв, а не певних поглядiв i позицiй чи, тим, бiльше, полiтичних партiй. Таке розумiння представництва утвердилося i в американських колонiях.

Саме у конституцiях цих колонiй у XVIII ст. вперше зтАЩявилося поняття одномандатного виборчого округу. Бiльше того, перш нiж бути сприйнятим у Великобританii, одномандатний виборчий округ лiг в основу представництва у Канадi, Австралii, Новiй Зеландii та США. Починаючи х XV ст., система вiдносноi бiльшостi дiяла в ОбтАЩiднаному королiвствi на основi двомандатних округiв, а вiдсутнiсть конкуренцii на виборах (два кандидати на двомандатний округ) була чи не головною традицiiю виборчого процесу у краiнi аж до прийняття у 1832 р. Акту про реформу. Одномандатний виборчий округ було впроваджено у Великобританii лише у 1707 р.; пiдвалиною ж представництва вiн став тiльки у 1885 р. Таким чином, з цього часу у Великобританii застосовуiться один з найпоширенiших та найпростiших типiв мажоритарноi системи тАУ система вiдносноi бiльшостi.

У свiтовiй практицi застосовуються унiномiнальнi мажоритарнi системи, за якими вибори проводяться по одномандатних округах , i полiномiнальнi тАУ з багатомандатними округами. Серед унiномiнальних мажоритарних систем розрiзняються система вiдносноi бiльшостi, система абсолютноi бiльшостi та система квалiфiкованоi бiльшостi.

За системи вiдносноi бiльшостi вибори проводяться в один тур, переможцем у кожному одномандатному окрузi стаi кандидат, який зiбрав бiльше голосiв, нiж кожен з його противникiв (для характеристики цiii системи часто використовують крилатi вислови тАЬпереможець отримуi всетАЭ, тАЬперемагаi першийтАЭ тАУ тАЬfirst pass the postтАЭ). Голоси, поданi за переможених кандидатiв, не враховуються. За умов однаковоi кiлькостi набраних голосiв двома або бiльше кандидатами, що буваi дуже рiдко, законодавством традицiйно використовуiться процедура жеребкування. Як правило, не встановлюiться обовтАЩязковий мiнiмум участi виборцiв у голосуваннi. Якщо проголосував хоча б один виборець, вибори вважаються дiйсними та такими, що вiдбулися.

Ця система iсторично найдавнiша i найпростiша. Вибори за нею проводилися ще наприкiнцi XVIII ст. Нинi вона прийнята у Великобританii, США, Австралii, Новiй Зеландii, Канадi, РЖндii. В Украiнi ця система вперше була застосована при виборах депутатiв мiсцевих рад та (з деякими обмеженнями) голiв цих рад в 1994 р., а з 1998 р. набула чиннiсть стосовно виборiв половини депутатiв Верховноi Ради.

Застосування такого типу мажоритарноi системи гарантуi проведення результативних виборiв i обрання представницькоi iнституцii. До числа ii позитивних властивостей вiдноситься те, що в нiй закладенi можливостi формування стабiльного та ефективно дiючого уряду. Вона дозволяi великим, добре органiзованим полiтичним партiям легко перемагати на виборах та створювати однопартiйнi уряди.

Вибори за такою системою забезпечують тiснi звтАЩязки кандидатiв з виборцями i персонiфiкацiю полiтики. Кандидати добре знають становище справ у своiх виборчих округах, iнтереси виборцiв, особисто знайомi з iх найбiльш активними представниками. Пiдвищуiться (хоча б у субтАЩiктивному розумiннi електорату) вiдповiдальнiсть кандидата перед тими, хто його обрав. Подекуди виборцям надаiться можливiсть вiдкликати свого обранця.

Але мета такого обрання лише одного депутата вiд кожного виборчого округу - встановити тiснi звтАЩязки мiж депутатом та його виборцями тАУ стаi недосяжною в разi, якщо кiлькiсть виборцiв в окрузi перевищуi певне прийнятне число. За стандартами Новоi Зеландii, де спiввiдношення мiж кандидатами та всiма зареiстрованими виборцями дорiвнюi приблизно 1 : 19500, одномандатнi британськi округи i надто великими. Бiльш наочно таку невiдповiднiсть iлюструi приклад виборiв до американського Конгресу, де виборчi округи налiчують по кiлька сотень тисяч громадян з правом голосу.

До вад системи слiд вiднести те, що значною мiрою пiдриваiться сам принцип представництва : адже лишаiться не представленою в парламентi значна, а подекуди й переважна частина громадян в кожному виборчому окрузi. Полiтичнi сили отримують мандати в парламентi неадекватно iх реальному впливi у суспiльствi. Зокрема, на виборах 1987 р. у Великобританii консерватори отримали 42 % голосiв i водночас 59,5% мандатiв, а коалiцiя соцiал-демократiв та лiбералiв, маючи пiдтримку 23 % електорату, отримала лише 3 % мiсць у парламентi.

Бiльш того, одержавши суттiву перевагу у меншостi виборчих округiв i програвши з незначним розривом у рештi, можна програти вибори, зiбравши бiльше голосiв взагалi по краiнi, нiж партiя тАУ переможець. Класичними iлюстрацiями цього вважаються результати виборiв до британського парламенту в 1951 та 1974 роках. У 1951 р. консерватори одержали на 26 мандатiв бiльше, нiж лейбористи, i сформували уряд, хоча голосiв вони зiбрали на 224 тисячi менше. А на виборах 1974 р. лейбористи отримали на 4 мандати бiльше, нiж консерватори, i сформували уряд, хоч голосiв зiбрали на 270 тисяч менше. Це вiдбуваiться завдяки тому, що для розподiлу парламентських мандатiв маi значення лише факт отримання кандидатом вiдносноi бiльшостi голосiв. Голоси ж, вiдданi iншим кандидатам, до уваги не приймаються i в цьому сенсi пропадають. Пояснимо числовим прикладом : розглянемо умовну ситуацiю, яка може скластися в трьох виборчих округах при виборах до парламенту. В кожному з округiв нехай буде по 20 тисяч виборцiв.

В округах балотуються кандидати, що представляють три полiтичнi партii тАУ А, В, С. В результатi виборiв в першому окрузi перемiг кандидат партii А, в другому та третьому тАУ партii В, кандидат партii С тАУ в жодному. Пiсля розподiлу мандатiв ситуацiя така : партiя А, зiбравши в трьох округах 17 тис. голосiв, проводить до парламенту одного кандидата. Партiя С, зiбравши вiдповiдно 18 тис. голосiв (тобто на 1 тис. бiльше, нiж кандидат партii А), не отримуi жодного депутатського мандату. Партiя В, зiбравши 25 тис. голосiв, отримуi 2 мандати. Таким чином, недолiком мажоритарноi системи i те, що партiя, яка отримала на виборах менше голосiв, нiж ii суперники, може опинитися представленою у парламентi бiльшiстю депутатських мiсць, а двi партii, якi набрали однакову чи близьку кiлькiсть голосiв, проводять в органи влади неоднакове число кандидатiв. Бiльш того, не виключена ситуацiя, за якою партiя, що набрала бiльше голосiв, нiж ii суперник, не отримуi взагалi жодного мандату.

Значна частина виборцiв (iнколи до 50%) залишаiться не представленою в органах влади., мажоритарна система вiдносноi бiльшостi не даi можливостi врахувати iнтереси всiх виборцiв округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншiстю голосiв, хоча i вiдносною iх бiльшiстю на момент голосування. Легiтимнiсть обраного складу парламенту пiдриваiться також i тим, що при балотуваннi у виборчому окрузi трьох та бiльше кандидатiв часто-густо переможець одержуi суттiво менше голосiв тАЬзатАЭ, нiж тАЬпротитАЭ. Таким чином, вiдбуваiться певне викривлення волi виборцiв, бо перемагають в основному кандидати, що набрали 35-45 % голосiв, iншi кандидати тАЬдiлятьтАЭ 55-65 % залишившихся вiдсоткiв та тАУ програють.

Високий рiвень залежностi результатiв виборiв вiд нарiзки виборчих округiв приводить до порушень принципу рiвностi виборцiв i вiдвертих зловживань. Зацiкавленi сили можуть манiпулювати волею виборцiв. Наприклад, як показуi досвiд, сiльське населення голосуi бiльш менш традицiйно у порiвняннi з мiським. Це враховуiться при формуваннi виборчих округiв i видiляiться як можна бiльше виборчих округiв з переважанням сiльського населення. РД ще iнший шлях : у виборчий округ видiляiться район, в якому партiя тАУ суперник користуiться найбiльшою пiдтримкою. Противник обовтАЩязково отримуi там мандат великою кiлькiстю голосiв виборцiв. Разом з тим, в iнших виборчих округах прихильникiв цiii партii буде менше i вони там вже не переможуть.

Саме мажоритарна система вiдносноi бiльшостi спонукаi близьких за поглядами кандидатiв не блокуватися мiж собою, а виступати самостiйно, сприяi роздрiбнюванню полiтичних сил. У парламентi обранi за мажоритарними округами кандидати (особливо безпартiйнi) схильнi вiдстоювати чисто мiсцевi iнтереси, що не сприяi iдностi краiни. В цiлому результати голосування за подiбною системою часто залежать вiд тимчасових змiн у поглядах виборцiв. Найбiльш ж мiстку характеристику цiй системi дав секретар лейбористськоi партii Дж.Мiддлтон : тАЬНа свiтi не iснуi бiльш азартноi гри, нiж англiйськi всезагальнi виборитАЭ.

Розглянувши мажоритарну систему вiдносноi бiльшостi, можна зробити висновок : ii основним недолiком i те, що за такоi системи виявляiться значна диспропорцiя мiж набраними голосами i отриманими мандатами. Партiя, яка не одержала абсолютну, а iнколи навiть вiдносну бiльшiсть за результатами загального голосування, може цiлком реально одержати абсолютну бiльшiсть мiсць у парламентi.

Але головним аргументом на пiдтримку системи вiдносноi бiльшостi i те, що вона зосереджуi увагу громадян практично на виборi уряду. Ця система спрямована на утворення парламентськоi бiльшостi. Прiоритетне мiсце тут посiдаi не точно обраховане вiдображення прихильностей електорату, а створення умов для такого вибору, який призвiв би до появи чiтко визначеноi вiдповiдальноi за дii уряду партii або коалiцii. Голосування за принципом вiдносноi бiльшостi пiдвищуi вiрогiднiсть того, що у пiдсумку хтось один дiстане абсолютну, тАЬурядовутАЭ в умовах парламентськоi системи бiльшiсть.

Та знов таки необхiдно зазначити, що попереднi припущення стосуiться переважно розвинутих демократичних краiн. Проведенi в Украiнi за цiiю системою вибори в 1998 р. показали зовсiм iнше. З тридцяти партiй та шести блокiв, якi брали участь у виборах за пропорцiйною системою, мандати отримали вiсiм. А за мажоритарною системою вiдносноi бiльшостi, яка застосовувалася для виборiв другоi половини депутатiв Верховноi Ради, - двадцять двi партii та блоки отримали мiсця у представницькому органi краiни. До того ж було обрано бiльше третини позапартiйних. Отже, у перехiдних суспiльствах ця система працюi радше на розпорошення парламенту.

Система абсолютноi бiльшостi

Розглянемо наступний вид унiномiнальних мажоритарних систем тАУ систему абсолютноi бiльшостi, яка на вiдмiну вiд попередньоi системи для обрання кандидата вимагаi зiбрати бiльше половини голосiв виборцiв, тобто дii формула 50 % плюс один голос. Похiдна вiд цiii кiлькостi голосiв може бути рiзною:

1) загальне число зареiстрованих виборцiв;

2) загальне число виборцiв, якi брали участь у виборах (отримали виборчi бюлетенi);

3) загальне число виборцiв, якi брали участь у голосуваннi.

Таким чином, за системи абсолютноi бiльшостi вибори найчастiше всього здiйснюються у два тури. Перемогу вже у першому турi забезпечуi одержання пiдтримки понад половини виборцiв. Другий тур голосування може вiдбуватися як повторно по всiх кандидатурах, так i по двох, якi набрали вiдносну бiльшiсть голосiв. Переможцем у другому турi здебiльшого визначаiться кандидат, котрий одержав вiдносну бiльшiсть голосiв. При застосуваннi цiii системи, як правило, i обовтАЩязковий нижнiй порiг участi виборцiв у голосуваннi. Якщо його не досягнуто, вибори вважаються недiйсними чи такими, що не мали мiсця. Також iнодi встановлюють мiнiмум кiлькостi голосiв, набрання яких у другому турi i теж умовою обрання кандидата.

Ця система застосувалася в Нiмеччинi при виборах рейхстагу в 1871-1918 роках. Нинi прийнята у Францii, Еквадорi. Рiзновид цiii системи (також при двох турах голосування) прийнятий для обрання сенаторiв в РЖталii : для перемоги в першому турi потрiбна квалiфiкована бiльшiсть у 65 % голосiв, у другому тАУ абсолютна бiльшiсть.

В Украiнi, як вiдомо, ще донедавна, в тому числi на парламентських i мiсцевих виборах (останнiй раз тАУ в 1994 р.), для пiдрахунку голосiв на виборах застосовувалася мажоритарна система абсолютноi бiльшостi. Вiдтепер ця система збережена тiльки на виборах Президента Украiни.

Головним недолiком мажоритарноi системи абсолютноi бiльшостi i певна нерезультативнiсть виборiв. Найчастiше всього це помiтно за великоi конкуренцii кандидатiв. Нерезультативнiсть системи долаiться двома способами : за допомогою проведення другого туру (раунду) голосування чи за допомогою альтернативного (преференцiйного) голосування з використанням ординального бюлетеня.

Розглянемо перший спосiб подолання нерезультативностi мажоритарноi системи абсолютноi бiльшостi. Такий рiзновид системи абсолютноi бiльшостi, який застосовуiться у Францii для виборiв Нацiональноi Асамблеi та президента, отримав назву тАУ система двотурового голосування. За цiii системи повторне голосування вiдбуваiться незабаром пiсля першого в разi, якщо жоден з кандидатiв не набрав абсолютноi бiльшостi в першому турi. Правила, якi визначають, хто маi право на участь у другому турi, бувають неоднаковi. Так, за часiв Третьоi Французькоi Республiки у другому турi мiг брати участь кожен кандидат незалежно вiд того, чи балотувався вiн у першому турi. Зараз, у ПтАЩятiй Республiцi на виборах до Нацiональноi Асамблеi до другого туру допускаються лише тi кандидати, якi пiд час першого голосування набрали щонайменше 12,5% голосiв всiх зареiстрованих виборцiв, тобто близько 15 % голосiв тих, хто прийшов на виборчi дiльницi. За таких умов у другому турi теоретично могли брати участь не два, а скiльки завгодно кандидатiв, що перейшли визначений законом бартАЩiр. Очевидно, що таку систему не можна назвати чисто мажоритарною. Однак на практицi з початку 60-х рокiв на участь у другому турi в бiльшостi округiв могли претендувати лише по два кандидати, так що в другому турi один з них отримував абсолютну бiльшiсть.

На президентських виборах, якi не лише у Францii, а й в багатьох iнших краiнах проводяться за цiiю системою (зокрема, i в Украiнi), до другого туру потрапляють кандидати, якi за результатами першого голосування посiли два перших мiсця. В другому турi одних них неминуче отримуi абсолютну бiльшiсть голосiв. Але iнколи складаiться така ситуацiя, що у другому турi виборцi голосують не тАЬзатАЭ якогось кандидата, а лише тАЬпротитАЭ його суперника. Прикладом цього могуть слугувати президентськi вибори 1986 р. в Португалii. Соцiалiст Марiо Соареш набрав в першому турi 25,4 % голосiв тАУ значно менше консерватора Дiiго Фрейташа ду Амарала, за якого проголосували 46,3 % виборцiв. Однак, не дивлячись на таке вiдставання вiд лiдера, для бiльшостi прихильникiв iнших кандидатiв Соареш був явно меншим злом, нiж Фрейташ ду Амарала. В результатi в другому турi Соареш одержав перемогу на своiм суперником, отримавши 51,4 % голосiв проти 48,6 %, та став президентом Португалii.

Безперечно, двотурова система не допускаi брутальних викривлень принципу полiтичного представництва. Вона й була введена для попередження характерноi для системи вiдносноi бiльшостi ситуацii, за якоi кандидат, що перемiг, спираiться на пiдтримку менше 50 вiдсоткiв виборцiв. Зокрема, унеможливлюiться формування однопартiйного уряду бiльшостi партiiю, яка загалом по краiнi зiбрала менше голосiв, нiж основний суперник. Зменшуiться, порiвняно з системою вiдносноi бiльшостi, розрив мiж кiлькiстю поданих за партiiю голосiв та ii парламентським представництвом.

Перевага означеноi системи - в ii потенцiйному демократизмi ( вона враховуi iнтереси бiльшостi виборцiв, хоча голоси виборцiв, поданих проти, знову ж втрачаються. Проведення другого туру голосування обтАЩiктивно пiдштовхуi близькi за полiтико тАУiдеологiчними позицiями партii до блокування при збереженнi самостiйностi кожною з них. Одержують можливiсть полiтичноi самореалiзацii не тiльки найбiльшi, а й середнi за впливом партii.

Водночас ускладнюiться й дорожчаi процедура виборiв внаслiдок iх двотуровостi. Скажiмо, у Францii в першому турi в середньому обираiться лише третина депутатiв. Тому дотримання принципу одержання абсолютноi бiльшостi голосiв обмежуiться, як правило, першим туром бо в другому турi необхiдна вже лише вiдносна бiльшiсть голосiв виборцiв. В РЖталii, щоб забезпечити формування сенату, нерозподiленi пiсля двох турiв мандати перерозподiляються мiж кандидатами, якi штучно обтАЩiднуються в партiйнi списки згiдно з кiлькiстю одержаних Голосiв, а переможцi визначаються за тАЬправилом найбiльшоi середньоiтАЭ. При цьому члени партiй можуть розраховувати на приiднання голосiв менш популярних однодумцiв, у невиграшне становище потрапляють незалежнi кандидати.

Крiм того, активнiсть виборцiв у другому турi помiтно знижуiться i тому законодавство змушене не встановлювати нiяких бартАЩiрiв, що мають мiсце при першому турi. Все це призводить до певноi нерезультативностi системи абсолютноi бiльшостi. Вибори за цiiю системою не дають змоги повнiстю лiквiдувати розрив мiж впливом партii, засвiдченим виборами, та ii представництвом у парламентi. Бiльшi партii одержують своiрiдну тАЬпремiютАЭ тАУ певну кiлькiсть мандатiв.

Способом, яким долаiться нерезультативнiсть системи абсолютноi бiльшостi вже у першому турi виборiв, i альтернативне голосування (преференцiйне або абсолютне голосування), за якого виборцi голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своiх переваг для iнших. Таке голосування та бюлетень, який використовуiться при цьому, iнколи називають ординальним (на вiдмiну вiд категоричного голосування, за якого виборець маi право обрати лише одну партiю чи одного кандидата з числа тих, що претендують на певну посаду). Якщо жоден з кандидатiв не отримуi абсолютноi бiльшостi при першому пiдрахунку (жоден з кандидатiв не став першою перевагою для бiльш нiж 50 % виборцiв), то той, що отримав найменшу кiлькiсть голосiв, виключаiться зi списку. Отриманi ним голоси передаються кандидатам, видiленим вiдповiдними виборцями в якостi других переваг. Цей перерозподiл голосiв у вiдповiдностi з альтернативними перевагами продовжуiться доти, поки один з кандидатiв не набере абсолютноi бiльшостi голосiв. Така система запроваджена у Австралii при виборах Палати представникiв (нижньоi палати австралiйського парламенту).

Метою системи альтернативного голосування i максимальне наближення числа виборцiв, яких насправдi представляi цей депутат, до бiльшостi виборцiв, що голосували. Але вiдповiдна система зберiгаi за собою диспропорцiйнiсть представництва : прихильнiсть меншостi до того чи iншого кандидата продовжуi iгноруватись, i вiдповiдна партiя не одержуi представництва вiд даного округу. Водночас система альтернативного голосування не допускаi одержання бiльшостi парламентських мiсць партiiю, яка не спроможна забезпечити собi другi преференцii прихильникiв iнших партiй.

Обидвi розглянутi системи (двотурового та альтернативного голосування) унеможливлюють одержання мандату кандидатом, який не може розраховувати на пiдтримку бiльшостi виборцiв, що вiзьмуть участь у голосуваннi. Тому цi системи заохочують утворення партiйних блокiв та широку мiжпартiйну спiвпрацю, в той час як за системи вiдносноi бiльшостi iдиною можливою формою блокування i узгоджене висування кандидатiв, тобто присутнiсть у кожному окрузi лише одного представника даного партiйного альянсу. З огляду на це двотурова система та система альтернативного голосування передбачають ширший вибiр кандидатiв. Водночас згаданi системи сприяють нейтралiзацii тАЬпозасистемнихтАЭ партiй, якi неспроможнi анi знайти собi мiсце в iснуючих блоках, анi утворити iх самi.

Однак цiкавим i те, що результат застосування системи альтернативного голосування в Австралii був дуже схожий вiд застосування вiдносноi бiльшостi у Великобританii та Новiй Зеландii : вiн полягав у появi невиправдано великоi полiтичноi бiльшостi. Наприклад, у 1975 р. десятивiдсоткова перевага у голосах, яку одержали урядовi партii, вилилась у перевагу у мандатах у розмiрi 44%, а у 1980 р. перевага в 1 % голосiв надала цим партiям змогу одержати на 18 % бiльше мiсць у парламентi.

Розглянувши австралiйську та французьку форми системи абсолютноi бiльшостi, можна зробити висновок, що мiж цими формами iснують певнi вiдмiнностi, якi i практично i полiтично важливими. Обидвi пропонують виборцевi пiдтримати бiльше нiж одного кандидата. Але в той час як за австралiйськоi системи альтернативного голосування виборцi визначають долю кандидата одразу й остаточно, французька двотурова система даi партiям та iх кандидатам простiр для маневрування мiж першим та другим туром.

Мажоритарна система квалiфiкованоi бiльшостi та система iдиного одночасного голосу

Наступний вид унiномiнальних систем - мажоритарна система квалiфiкованоi бiльшостi. Вона передбачаi, що обраним вважаiться кандидат (або список кандидатiв), якi отримали певну, квалiфiковану бiльшiсть голосiв виборцiв. Квалiфiкована бiльшiсть встановлюiться законодавством, i як правила, перевищуi бiльшiсть абсолютну. Ця система застосовуiться зовсiм зрiдка у практицi виборiв. Основна причина цього полягаi в ii нерезультативностi. До 1993 р. вона дiяла в РЖталii при виборах Сенату, також застосовуiться в Чилi. В цiй краiнi Палата депутатiв обираiться по двомандатних виборчих округах. Партiя, яка зiбрала 2/3 вiд загального числа дiйсних голосiв, отримуi обидва мандати вiд округу.

До унiномiнальних мажоритарних систем ще iнколи вiдносять такий досить специфiчний рiзновид виборчоi системи, як систему тАЬподвiйного одночасного голосутАЭ (double-simultaneous vote). Ця система застосовуiться на президентських виборах за одномандатними округами в Уругваi та Гондурасi. Поiднуючи в собi принципи проведення первинних виборiв американського зразка (primaries), з одного боку, та всезагальних виборiв тАУ з iншого, дана система застосовуiться в ситуацiях, коли вiд партiй виставляiться по декiлька кандидатiв. Переможцем стаi той кандидат вiд партii, що випередила iнших, який набрав бiльше голосiв нiж iншi кандидати вiд цiii партii. В Уругваi подiбна система встановилася саме тому, що полiтичнi партii краiни, по сутi, являють собою рихлi коалiцii лiдерiв та полiтичних течiй (частково вони нагадують партii США). В Гондурасi система подвiйного одночасного голосу була прийнята в 1986 р. для подолання глибоких розбiжностей, якi виникли в двох основних партiях республiки, коли дiючий президент, що не мав згiдно з конституцiiю права балотуватися на новий строк, зробив спробу добитися висунення своiх союзникiв кандидатами вiд обох основних партiй.

Перейдемо до розгляду полiномiнальних мажоритарних систем. У лiтературi окремими авторами цi системи розглядаються як напiвпропорцiйнi. Такi автори виходять не з способiв проведення голосування i визначення переможцiв, а з того, що за вiдповiднiстю поданих за ту чи iншу партiю голосiв, одержаних цiiю партiiю мандатiв, цi системи займають промiжне мiсце мiж унiномiнальними i суто пропорцiйними системами.

Запровадження полiномiнальних систем мажоритарних систем було спрямовано на помтАЩякшення такоi вади мажоритаризму, як непропорцiйне представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих багатомандатних округах (3-5 мандатiв) виборчих округах. Голосування здiйснюiться за певних кандидатiв. Видiляють 3 рiзновиди полiномiнальних мажоритарних системи : 1) система iдиного

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права