Права нацiй

ВСТУП

Однiiю з цiлей Органiзацii Об'iднаних Нацiй, згiдно зi ст. 1 Статуту ООН, i заохочення й розвиток „поваги до прав людини та основних свобод для всiх без рiзницi рас, статi, мови i релiгii”. Як показуi практика, це вважаiться непрямим закрiпленням в Статутi ООН принципу поваги прав людини. Але ж з окремих людей складаються групи, нацii, народи. Вони теж мають своi права. РЖ зараз виникаi все бiльше запитань щодо реалiзацii прав нацiональних та етнiчних меншин, народiв тощо. Бiльшiсть iснуючих документiв, що повиннi регулювати вказанi питання, носять декларативний, лозунговий характер i не мають за собою дiiвого механiзму реалiзацii i захисту цих прав.

Одним iз завдань роботи i проведення дослiдження теоретико-правових норм i принципiв, а також практичних аспектiв реалiзацii прав нацiональних меншин i, у першу чергу, такоi основноi норми як право нацiй на самовизначення.

Розглядаючи проблему прав нацiональних меншостей з погляду природного права, справедливо думати, що права меншин i похiдними вiд базових принципiв iндивiдуальних людських прав i, у цьому розумiннi, мають право на захист i збереження, як з погляду невiд'iмних прав i природних свобод, так i в планi забезпечення вiльного i безконфлiктного розвитку цiлих суспiльств i територiй. Однак, якщо в сферi природного права визнаються права нацiональних меншин, то мiжнародне позитивне право iгноруi iх i мiстить волаючi розбiжностi з природним правом. Основна причина такоi ситуацii, складаiться в значнiй вузькостi розумiння i застосування мiжнародного права, що по сутi i правовим вiдображенням мiждержавних, а не мiжнародних вiдносин, тобто коли суб'iктом мiжнародного права i не народи, а держави. Саме тому принципи державного суверенiтету i цiлiсностi державно-територiальних границь i прiоритетними в дiяльностi майже всiх найважливiших мiжнародних iнститутiв. Тому надання народам статусу мiжнародноi правосуб'iктностi кардинальним образом вплине на всю систему захисту i забезпечення iхнiх невiд'iмних прав.

Спроба iгнорувати права меншостей у рамках держав i в мiжнародному планi веде вiд рiшення проблеми, створюi вогнища криз i конфлiктiв, що добре видно на прикладi колишнiх СРСР i Югославii. "Меншостi намагаються захистити своi колективнi права в рамках визначених держав i цi спроби найчастiше приведуть до конфлiктних ситуацiй i створюють безпосередню загрозу i небезпеку також i iншим державам". Ця теза формулюi одну з основних причин мiжнацiонального конфлiкту - порушення колективних прав, що представляiться дуже актуальним у свiтлi проблем врегулювання нацiональних збройних конфлiктiв.

У цiлому тема представляi, безсумнiвно, великий iнтерес як для вчених та юристiв-практикiв, що спецiалiзуються на теорii держави та права й мiжнародному правi, так i для практичного використання цiлого ряду ii положень для рiшення конкретних полiтичних проблем i, у першу чергу, проблеми врегулювання конфлiктних ситуацiй.

1 ЗАГАЛЬНРЖ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВА НАЦРЖРЗ

1.1 Поняття та пiдходи щодо квалiфiкацii прав нацii

Права нацii. При розглядi цiii теми закономiрно виникаi питання: ВлА що ж таке нацiя?В»

У сучасному свiтi iснують двi традицii тлумачення поняття “нацiя”. Традицiя схiдна i традицiя захiдна.

По захiднiй традицii, заснованiй на формацiйному пiдходi до процесу суспiльно-iсторичного розвитку, нацiя являi собою явище, властиве винятково Новому i Новiтньому часу. Поява нацiй, як iсторичного феномена, пов’язана з утворенням нацiональноi держави, а також з формуванням капiталiстичних вiдносин. Утворення нацii i прямий результат переходу вiд традицiйного аграрного суспiльства до суспiльства iндустрiального i постiндустрiального. До початку процесу iндустрiалiзацii нацiй як таких не iснувало.

Вiдповiдно до захiдноi традицii розумiння нацii, вона являi собою наступну ланку в ланцюжку розвитку людських колективiв: рiд - плем'я - етнос - нацiя. Поняття нацii саме по собi i поняття надкласове. Нацiя, як особливий людський колектив, являi собою iсторично сформовану полiетнiчну спiльнiсть - сукупнiсть пiдданих (громадян) держави.

Поняття нацii в захiднiй традицii в принципi не вiддiльне вiд поняття нацiональна держава. З цього погляду, ознаками нацii i наявнiсть iдиноi культури, нацiональноi самосвiдомостi чи державного прагнення до знаходження такоi. Нацiональнiсть людини визначаiться не його етнiчною, а винятково державно-правовою приналежнiстю.

Нацiональна самосвiдомiсть, iнакше кажучи, здатнiсть усвiдомлювати себе членом нацiонального колективу, i визначальною ознакою нацii. Виникаi вона в Новий час, коли валяться звичнi форми спiльностi людей (клани, цехи, громади) корпоративного характеру, людина залишаiться один на один зi швидкоплинним свiтом i вибираi нову надкласову спiльнiсть - нацiю. Виникають нацii внаслiдок проведення полiтики, орiiнтованоi на збiг етнокультурних i державних кордонiв.

Переходячи безпосередньо до теми роботи, необхiдно визначиться також з поняттями: права й основнi свободи людини як складовоi одиницi нацii. Наукоподiбне визначення: права людини - це такi права i свободи, що iстотнi для характеристики правового положення особистостi в суспiльствi. РД багато прав, наприклад, право переходу вулицi на зелене свiтло. Але, однак, до прав людини це право нiяк не вiднесеш, воно не настiльки iстотне. А от право на працю, право на утворення, свобода слова, свобода преси i таке iнше, - це, безумовно, такi права i свободи, що визначають правовий статус особистостi, iстотнi для характеристики цього статусу.

Якщо говорити не наукоподiбною мовою, то можна сказати, що права людини - це такi права i свободи, без яких вiдповiдно до сформованих зараз поглядiв неможливо нормальне iснування людини в суспiльствi [1, 24].

Часто, коли ми займаiмося правами людини в суспiльствi, з'являiться питання про права меншин. Це дуже складна проблема. Ми починаiмо говорити про права певних груп людей: про права нацii, про права соцiального класу, i так далi. Ця тема не стикуiться з мовою прав людини, тому що права людини - це права одиницi. РЖ закони, що приймаються тiльки в рамках визначених краiн, так само, як i закони мiжнародного рiвня, що займаються проблемами меншин, розглядають, як правило, проблеми осiб, що належать до нацiональних меншин. Якщо дивитися на мiжнароднi закони, що стосуються прав людини, то можна знайти тiльки одну статтю, що говорить про колективнi права. Це, перша стаття Мiжнародного Пакту про соцiальнi, культурнi i полiтичнi права. Вона говорить, що нацii мають право на самовизначення. Звернувшись до словника, можемо знайти наступне визначення. Колективнi права (Collective rights) - права, що належать колективам у силу своii природи i характеру. Такими правами i права меншин, що складаються з певноi кiлькостi членiв, пов'язаних загальними нацiональними, етнiчними, релiгiйними чи мовними узами, а також права народiв. Останнi мiстять у собi право на самовизначення, право на розвиток, право на мир i безпеку i право на здорове навколишнi середовище, права корiнних народiв и iншi [2, 145].

Але основна проблема полягаi в тому, що означаi слово "нацiя", яке використовуiться в цих документах. Воно настiльки складне, що взагалi не розвиваiться надалi в документах по цiй проблемi. РЖ там, де i закони, якi говорять про права меншин, говориться не про права спiвтовариств, а лише про права окремих осiб, приналежних до цим меншин.

Якщо ж говорити про права нацii або про права певних груп, ми iдемо вiд мови прав людини i починаiмо говорити мовою полiтики це вже зовсiм iнша проблема.

Тому перейду вiдразу до класифiкацii прав людини. Тут i рiзнi пiдходи. По-перше, розрiзняють: iндивiдуальнi права людини i колективнi права людини. Наприклад, права профспiлок чи право народiв на самовизначення - це колективнi права. Останнi право iнодi вiдносять до прав народiв, але право народiв маi теж, так сказати, правочоловiчний ракурс. Обидва Пакти про права людини, Пакт про цивiльнi i полiтичнi права i Пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права починаються зi статей, присвячених праву народiв на самовизначення.

Звичайно притримуються класифiкацii, встановленоi Пактами про права людини. Розрiзняють економiчнi права, соцiальнi права, культурнi права, громадянськi права и полiтичнi права.

Виникаi ще одне питання: чи вичерпаний перелiк прав людини, який сформульований в iснуючих на сьогоднiшнiй день мiжнародних документах, зокрема в Пактах про права людини? Нi, перелiк цей не i вичерпаним. Свiдоцтвом цього i iнша класифiкацiя прав людини. Ця класифiкацiя одержала найменування концепцii трьох поколiнь прав людини в силу iсторичного характеру формування теорii, iдеологii й практики прав людини. Вiдразу слiд визначити, що це зовсiм не формальний критерiй, вiн частково спiвпадаi й з суб’iктним критерiiм, та з класифiкацiiю по сферi суспiльних вiдношень.

Дана теорiя в радянський час i в перiод перебудови у нас не дуже була популярна, ii пiдхопили в основному краiни, що розвиваються. РЗi сформулював на початку 70-х рокiв французький юрист Карел Вазак, який довго працював в ЮНЕСКО. Прихильники цiii концепцii говорили, що перше поколiння прав людини - це цивiльнi та полiтичнi права. До першого поколiння прав людини вiдносять звичайно традицiйнi лiберальнi права и свободи, з яких, i починаються права людини в iх сучасному розумiннi. До цього поколiння належать такi права i свободи, як право на життя; свобода вiд катувань i жорстокого чи принижуючого гiднiсть поводження чи покарання; право на свободу; право власностi; свобода совiстi i думки; свобода слова й iнформацii; рiвнiсть перед законом i судом; заборона вiд дискримiнацii по ознакам нацiональностi, раси, мови, релiгii; право приймати участь в управлiннi державою; свобода асоцiацiй; право протестувати (або свобода мiтингiв та демократичне право на справедливий суд i ще ряд iнших прав i свобод [3, 102].

Вище приведений основний, але не вичерпний перелiк i не у формулюваннях кiнця XVIII тАУ начала XIX вiкiв, а в iх сучасному звучаннi, але весь цей достатньо довгий ряд тАУ тiльки розширене тлумачення, поглиблене и уточнене того, щоб було сформульовано предтечами буржуазних революцiй и стало юридичною реальнiстю в декларацiях, народжених американською и французькою революцiями.

Неважко замiтить, що всi цi права i дiйсно загальними и унiверсальними, вони належать кожному незалежно вiд його походження, кольору шкiри, сферi занять и т.д. У сукупностi вони складають те, що робить абстрактну людину тАУ вiльним членом вiльного суспiльства.

Свобода тАУ це внутрiшнiй змiст фундаментальних прав, якi й i “будiвельним матерiалом”, “цеглинкою”, перетворюючи iдею свободи у свiтосприйняття вiльноi людини й суспiльства, в якому я живу, тАУ в вiльне суспiльство.

Фундаментальнi права першого поколiння в мiжнародному i захiдноiвропейському правi називаються громадянськими i полiтичними правами i свободами. Основи цих прав були сформульованi в Загальнiй Декларацii i розвитi у вже згадуваному Мiжнародному пактi про громадянськi i полiтичнi права 1966 року.

Вони виникли пiд впливом Великоi французькоi революцii, головним чином, Декларацii прав людину i громадянина, i документiв американськоi вiйни за незалежнiсть, яку в американськiй лiтературi часто називають американською революцiiю.

Права людини i громадянина - це внесок Заходу. Потiм настала черга економiчних, соцiальних и культурних прав. Це, як говорили, внесок соцiалiстичних краiн. Дiйсно, саме Радянська держава висувала цю категорiю прав, причому на перше мiсце ставилися економiчнi права такi, як право на працю, а також соцiальнi права (право на матерiальне забезпечення старостi, права, пов'язанi з добробутом людини, рiвнем i якiстю його життя: право на працю, включаючи право на вибiр сфери працi, право на вiдпочинок, на оплачувану вiдпустку, на утворення, медичне i соцiальне забезпечення, соцiальне страхування, на захист материнства i дитинства й iншi). Вони знайшли своi вiдображення в Загальнiй Декларацii прав людини i бiльш докладно були розробленi i викладенi в Мiжнародному пактi про економiчних, соцiальних i культурних правах 1966 рiк. Узагалi важко дуже зробити розходження. З iсторii слова не викинеш. Мабуть, тiльки одне економiчне право з'явилося в часи французькоi революцii, це право на власнiсть [4, 322].

Про третi поколiння прав людини представники краiн, що розвиваються, говорили як про iхнiй внесок. Звичайно називають такi види прав: право на мир, право на роззброювання, право на здорове навколишнi середовище i право на розвиток. РЖнодi додають до цього право на комунiкацiю, маючи на увазi встановлення справедливого, нового iнформацiйного порядку. Зараз якось про це забули, але для краiн, що розвиваються, проблема залишаiться досить актуальна. До iнших прав третього поколiння вiдносять, наприклад, що випливають: принцип вiльного розпорядження народом своiми природними ресурсами, право на нацiональну i мiжнародну безпеку, право бути вiльним вiд насильства i страху, право на самобутнiсть, право на гiдне iснування, право на участь у рiшеннi регiональних i глобальних проблем, право на загальну повагу i т.д., а також такi чуднi права, як “право вiдкидати усi види позик, що пiдривають нацiональний суверенiтет, чи розвиток посилюючих залежнiсть вiд iноземного чи капiталу посилюючих соцiальну нерiвнiсть”, “право контролювати дiяльнiсть транснацiональних компанiй, тАУ й iнших iноземних и нацiональних капиталовклачикiв, для того щоб не допускати спекулятивного збагачення” и тому подiбнi. Потiм деякi неурядовi органiзацii намагалися сюди додати масу других видiв прав, наприклад, право змiнювати пiдлога i т.д. Це, безсумнiвно, колективнi права. РЗх часто називають правами чи солiдарностi правами народiв i поiднують iз правом народiв на самовизначення. Мiж iншим, у деяких мiжнародних документах вони знайшли вiдображення. РД такий договiр, Африканська Хартiя прав людини i народiв. Там вони зафiксованi. У широкому змiстi слова це, звичайно, теж права людини [5, 20].

У значнiй мiрi дана категорiя прав людини виявилася нежиттiздатною. Усi цi права, крiм, зрозумiло, права на самовизначення, носять скорiш лозунговий характер. Дуже важко встановити iхнiй чiткий, реальний змiст. Одна справа, наприклад, встановити, що нiхто не може бути затриманий на певний строк без санкцii суду, а друга справа проголошувати право на роззброювання.

Бiля десяти рокiв тому, у рамках Комiсii по правам людини була створена Влгрупа п’ятнадцятиВ» (що складалася з п’ятнадцяти держав), яка займалась розглядом питання про те, як здiйснюiться право на розвиток. Кiлька рокiв вона проробила, грошi витратила, - й робота припиналася, група "вмерла". Разом з нею i деякi документи, у першу чергу, резолюцii Генеральноi Асамблеi, що розшифровують деякi з цих прав. Наприклад, Декларацiя про право народiв на мир, Декларацiя про право на розвиток. Показово тут наступне: перелiк прав людини не вичерпаний.

Власне кажучи, назвати iх правами людини не можна; людина, звичайно, приймаi участь в реалiзацii цих прав, але не в своiму одиничнiй якостi, не як людина-одиця, а як учасник и член будь якого суспiльства. Мова, зрозумiло, йде про нацii, народи, iхнiх асоцiацiях i т.п., iнодi говорять i про людство в цiлому.

РЖснуi значна кiлькiсть мiжнародних документiв, присвячених правам третього поколiння: Азиатсько-Тихоокеанськая декларацiя людських прав iндивiдiв и народiв 1988 року, Декларацiя загальних обов'язкiв народiв и урядiв - краiн АСЕ-АН 1983 року, Тунiська декларацiя про права людини и народiв 1988 року, Декларацiя ООН про право на розвиток 1986 року та iншi.

Взагалi, юридична природа колективних прав викликаi серйознi спори. Права третього поколiння до природних прав нiхто не вiдносить. Отже, вони вториннi, похiднi вiд традицiйних прав людини. Така постановка питання невiрна; iндивiдуальнi i колективнi права створюють iднiсть и не повиннi суперечити один одному.

РД тут одна юридична тонкiсть: правова невловимiсть та некоректнiсть всiii конструкцii призводить до того, що частiше всього неможливо точно визначить iнтерес (або те, що iм проголошуiться) вiд права (або того, що iм проголошуiться). А звiдси тАУ результат.

РД один випадок, передбачений мiжнародним правом, при настаннi якого спiввiдношення iндивiдуальних и колективних прав приймаi особливий характер. Це тАУ надзвичайний чи воiнний стан, коли пiд загрозу поставлене життя нацii чи народу, але це тАУ виняток. Крiм того, навiть в умовах надзвичайного стану багато прав людини не можуть бути обмеженими (наприклад, свобода вiд катувань, без-людяного чи принизливого гiднiсть покарання).

1.2 Спiввiдношення iндивiдуальних та колективних прав людини

Вiдмiннiсть прав першого i другого поколiнь вiд колективних прав третього поколiння заключаться у типi вiдстоювання цими правами iнтересiв. По сутi справи, права, як першого, так i другого поколiння можна розглядати як вираження iндивiдуальних iнтересiв тАФ будь те приватнi iнтереси особи чи право особи приймати участь в життi суспiльства (право на свободу асоцiацiй або релiгii, напри-лад). Характерною рисою прав нового, третього поколiння i те, що вони захищають визначенi iнтереси, якi не так просто класифiкувати з погляду iх цiнностi для окремих iндивiдiв. Важливiсть деяких прав третього поколiння можна зрозумiти тiльки в рамках Влiхньоi сукупноi цiнностi для всiх членiв групи, тому що благами подiбного типу всi члени групи можуть користатися тiльки спiльноВ».

Одним з таких пiдходiв i iснування бiлля про права в тiй чи iншiй формi. Однак, хоча необхiднiсть такого забезпеченого правовою санкцiiю бiлля про права й загально признана, дискусiя по цьому питанню у Великобританii, наприклад, триваi вже кiлька десятилiть. Приiднання до РДвропейськоi конвенцii про захист прав людини, зобов'язуi Великобританiю дотримуватися мiжнародних стандартiв прав людини, так вважаi М. Ташнет, професор права Джорджтаунского унiверситету, автор статтi ВлСуспiльство, в якому i бiлль про праваВ», тим бiльше, що для цього iснуi примусовий механiзм, як РДвропейський суд по правам людини. Однак вiдношення британського суспiльства до необхiдностi iснування такого бiлля про права неоднозначне: i прихильники, але i i супротивники. Прихильники вважають, що було б краще, так сказати, ВлприручитиВ» мiжнароднi стандарти прав людини, тобто адаптувати iх к реалiям власного життя. Супротивники ж вважають, що нацiя з забезпеченим правовою санкцiiю бiллем про права зовсiм не обов'язково живе краще, нiж нацiя, не що не маi такого бiлля. ВлПо визначенню, тАФ вiдзначаi М. Ташнет, тАФ юридично закрiплений бiлль про права затрудняi дiяльнiсть законодавчих органiв, коли вони намагаються вiдреагувати на змiнену соцiально-економiчну и полiтичну ситуацiю. РЖ по визначенню реалiзацiiю забезпечених правовою санкцiiю бiллiв про права займаються iнститути, укомплектованi людьми, з юридичною освiтою, чия власна правова культура оказуi вплив на спосiб iнтерпретацii цих правВ», що може привнести в законодавчий процес Влнебажану жорстокiсть та консерватизмВ» [6, 26].

Ця проблема досить докладно аналiзуiться в статтi Т. Джоунса, викладача права Манчестерского унiверситету, ВлФундаментальнi права в Австралii i ВеликобританiiВ», державно-правовi системи якi, як вiдомо, iдентичнi. Безсумнiвною перевагою бiлля про права i, на думку автора, то, що вiн установлюi параметри фундаментальних прав i свобод, обмежуючи тим самим ступiнь втручання в цю сферу держави i законодавчих органiв. Не дивно тому, що в його пiдтримку висловлюються найбiльш досвiдченi i впливовi представники судовоi влади тАФ як у Великобританii, так i в Австралii, тАФ покликанi захищати загальне право з обов'язку служби, тАФ тому що вони краще iнших розумiють неадекватнiсть пiдходу до захисту фундаментальних прав з позицii загального права. Причина цього досить проста, тому що, на думку Т. Джоунса, Влi межа можливостей навiть для самого прогресивного суддi в планi використання iм у своiй аргументацii мiжнародних правових норм. РД межа розвитку загального права i межа можливостi iнтерпретацii законодавстваВ».

РЖ все-таки навряд чи i надiйний и однозначний спосiб рiшення цiii проблеми. Разом з тим досвiд США, що мають юридично закрiплений и забезпечений правовою Бiлль про права, досить показовий. Як вiдомо, цей досвiд, мабуть, самий багатий у свiтi, i репутацiя американського Бiлля про права досить висока. Крiм того, на думку М. Ташнета, схожими тут i й правовi культури США и Великобританii, заснованi на загальному правi. Це даi можливiсть припусти, що його виконання буде забезпечувати за посередництвом звичайного суду тАФ так само, як i у США, а не через полiтичний iнститут типа Конституцiйноi ради Францii, що представляi собою основну альтернативну модель забезпечення дотримання конституцiйних прав.

Б. Маклахлин у згаданiй ранiше статтi iлюструi захист конституцiйних прав на прикладi канадськоi Хартii прав людини. На ii думку, бiлль про права маi серйознi переваги в справi реалiзацii прав людини в порiвняннi з iншими законодавчими формами и процедурами. У Канадi були випробуванi рiзнi способи розвитку прав людини, насамперед розробка i прийняття законодавств по правах людини i навiть iснування бiльш десяти рокiв так званого Влпсевдо конституцiйного билля про правахВ». Але особливого прогресу досягти не вдавалося, поки не була прийнята Хартiя прав i свобод у 1982 р. Це значним образом змiнило ситуацiю, тому що удалося досягти рiвноваги Влмiж надмiрним iндивiдуалiзмомВ», чи правами особи, якi визначаються судом, з одного боку, и Влправлiнням й волею бiльшостi, виявленими через законодавчi структуриВ», с iншоi. Хартiя встановлюi також рiвновагу мiж Влпоняттями верховенства закону i гарантованих фундаментальних правВ». Канадська модель Хартii вiдрiзняiться вiд американськоi моделi Бiлля про права, Влде iндивiдуальнi права зводяться в абсолютну форму i протиставляються державi як чомусь далекомуВ». Канадська Хартiя, як вважаi Б. Маклахлин, являi собою деякий компромiс, розглядаючи iндивiдуальнi права як Влдещо додаткове до прав та обов'язкiв державиВ». Кожному iндивiду гарантуiться строге дотримання фундаментальних прав людини, але вони Влнеодмiнно обмежуються одне другим i ще бiльше тАФ суспiльним благомВ». На думку автора статтi, основна i найважливiша вiдмiннiсть канадськоi Хартii вiд Бiлля про права США укладаiться в створеннi механiзму поступового досягнення компромiсу мiж iндивiдуальними правами и iнтересами бiльшостi. Подiбний компромiс для США навряд чи можливий, тому канадська Хартiя виглядаi менш радикально и бiльш гнучкою [7, 117].

Ряд статей у розглянутiй книзi зачiпають таку важливу и далеко не нову тему, як рiвноправ’я. Присвяченi цiй темi статтi об'iднанi в окремий роздiл, який називаiться ВлЩе раз про рiвнiстьВ». Якщо в статтi С.Фредман, викладача Икзетер-коледжа в Оксфордi, ВлМенш рiвнi, нiж iншiВ» аналiзуiться проблема жiночоi рiвноправностi, яка аж нiяк не нова, то i проблема прав людини и сексуальноi орiiнтацii. в сферi правових дискусiй розглядаiться теж не вперше. К. Стичин, автор статтi ВлНайважливiшi права i спiрна iдентичнiсть: Сексуальна орiiнтацiя i рiвноправнiсть у канадськiй юриспруденцiiВ», який також i унiверситетським викладачем права, аналiзуi анти дискримiнацiйне законодавство з погляду Влкатегорiального мислення и сутнiсних концепцiй iдентичностiВ». Категорiальне мислення стосовно до цiii проблеми означаi, що Влiндивiд повинний просто пiдтвердити визначену соцiальну iдентичнiсть i довести, що дискримiнацiя його як особи породжена iiрархiчними вiдношеннями мiж домiнуючою соцiальною iдентичнiстю та його iдентичнiстю В».

Без сумнiву iнтерес представляi стаття Д. Нолана, викладач прав Королiвського коледжу (Лондон), ВлПраво на гiдне до себе вiдношенняВ», в якiй автор аналiзуi практику дискримiнацii и несправедливого звiльнення. Суть цього права укладаiться в тiм, що пiдставою для ухвалення рiшення роботодавця в сферi трудових вiдносин може служити тiльки чи наявнiсть, навпаки, вiдсутнiсть визначених i необхiдних для конкретноi ситуацii достоiнство. Використання ж iнших основ для мотивування рiшення про прийняття на роботу, просуваннi по чи службi звiльненнi розцiнюiться автором як дискримiнацiйне рiшення, що порушуi право людини на таке вiдношення до себе, яке було засновано на достоiнствах, необхiдних для виконання даноi роботи. Право на гiдне до себе вiдношення широке визнаiться в усьому свiтi, вiдзначаi Д. Нолан, i зафiксовано в нацiональних законодавствах багатьох краiн, що стосуються рiвноправностi, незаконноi дискримiнацii i звiльнень. Безсумнiвна важливiсть концепцii достоiнства полягаi в том, що вона може сприяти правовому захисту усiх груп населення, особливо тих, якi вiдносяться до так званих проблемних категорiями и в значнiй мiрi вiдчувають пристрасне до себе вiдношення. Обмеживши область розгляду цiii проблеми сферою зайнятостi, автор вважаi, що цей принцип цiлком може бути використаний стосовно i до другим областей, наприклад чи утворення розподiлу житла. РЖнтереси, на пiдставi яких виводиться то чи iнше право, на думку автора, являються достатньо важливими в даному випадку, щоб це право тАФ на гiдне до себе вiдношення тАФ можна було б вiднести до числу основних прав людини, тим бiльше що його реалiзацiя не залежить вiд економiчних умов и рiвня розвитку того чи iншоi держави[8, 104].

2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ПРАВ НАЦРЖРЗ

2.1 Змiст права народiв на самовизначення

Право нацiй на самовизначення, один з основних визнаних свiтовим спiвтовариством принципiв мiжнародного права, що означаi створення суверенноi i незалежноi держави, вiльне приiднання до незалежноi держави або об'iднання з ним, або встановлення будь-якого iншого полiтичного статусу, вiльно визначеного народом. Це невiд'iмне право нацiй i народностей i одним з так званих iмперативно-основних принципiв мiжнародного права, закрiплених i в ст. 53 Вiденськоi конвенцii про право мiжнародних договорiв, по якiй ця норма „приймаiться i визнаiться мiжнародним спiвтовариством держав у цiлому", вiдхилення вiд неi неприпустимо i змiнити ii можна тiльки "наступною нормою загального мiжнародного права”. Прiоритет основних принципiв мiжнародного права над внутрiшньодержавним, нацiональним правом загальновизнаний.

Проблема права народiв на самовизначення дуже важлива, тому що це стосуiться не тiльки кожного з нас, але i великого числа народiв, що аж до сьогоднiшнього дня ще не користуються правом на самовизначення.

Що можна сказати з приводу об'iктивного змiсту права народiв i нацiй на самовизначення? Насамперед, треба пiдкреслити, що ми чiтко розрiзняiмо населення, що проживаi на визначенiй територii, i, як ми звикли говорити, титульну нацiю. У багатьох випадках титульна нацiя складаi меншiсть, як, наприклад, у Казахстанi, де казахiв близько 50 %, чи в Абхазii, де абхазiв всього 18 %. Отже, треба розрiзняти два поняття [9, 93].

Коли ми говоримо про право народiв i нацiй на самовизначення, то повиннi мати на увазi, що мова йде про народи, що проживають на данiй територii. всiх народiв. Говорячи про змiст сучасного права народiв i нацiй на самовизначення, я маю на увазi, насамперед, можливостi розвитку даноi нацii i даного народу. Тобто, якщо даний народ користуiться всiма можливостями для власного розвитку, то питання про самовизначення фактично визначено. Якщо даний народ не користуiться всiма можливостями для власного розвитку, встаi питання про право народiв i нацiй на самовизначення.

Таким чином, при ближчому розглядi права народiв i нацiй на самовизначення тАФ це право на розвиток кожного народу i кожноi нацii. Тому той факт, що в документах ООН маi мiсце змiшання цих понять, надзвичайно сумний i, мабуть, викликаний недостатньою компетентнiстю тих, хто там засiдаi.

Проблема самовизначення, як уже говорилося, тАФ це насамперед проблема розвитку, i якщо нацiя чи народ розвиваються благополучно, ми з вами повиннi говорити про те, що вони користуються правом народiв на самовизначення поза зв'язком з тим, чи i ця нацiя незалежноi чи народ незалежним чи залежноi, тобто, що знаходиться в складi iншоi держави.

Проблема складаiться в тiм, щоб кожен представник даного народу, представник, будемо так говорити, населення, що живе на данiй територii, маi можливiсть висловити свою волю. РЖнше питання, що потiм росiйськомовне населення виступило проти дискримiнацiйного закону про громадянство. Це наступний, будемо говорити так, етап розвитку. Але сутнiсть справи укладаiться в тiм, що бiльшiсть населення, що брало участь у голосуваннi, висловилося за незалежнiсть.

Коли ми говоримо про право нацiй i народiв на самовизначення, то варто мати на увазi, що це право здiйснюiться в рiзних формах. У формi федеративного устрою, конфедеративного устрою чи у формi полiтичноi незалежностi. Треба сказати, що в правовiй лiтературi тАФ нашiй i зарубiжнiй тАФ з'явилося кiлька статей, де говорилося про те, що принцип самовизначення суперечить принципу територiальноi цiлiсностi. Нiчого подiбного тАФ нiякого протирiччя тут немаi. Принцип територiальноi цiлiсностi як був, так i залишаiться одним з основних принципiв мiжнародного права.

Поняття ВлсамовизначенняВ» означаi, що кожен народ мирним шляхом може змiнити, у тому числi i територiальну цiлiснiсть будь-якоi держави.

Ще я хотiла б пояснити прiоритет прав особистостi перед правами колективу, тобто про те, що з прав iндивiдуальних - зрозумiло, грамотно сформульованих i цивiлiзовано дотримуваних - автоматично випливають будь-якi колективнi права. Справдi, якщо кожний маi доступ до iнформацii i можливiстю безперешкодного вираження своii думки, якщо кожний користаiться правом - нiчим, крiм розумного закону, не обмеженим - створювати будь-якi мирнi асоцiацii, що не порушують прав iнших осiб, то звiдси просто автоматично випливаi право на будь-яку мислиму форму культурноi автономii, на будь-який спосiб утворення, прямо випливають усi релiгiйнi, профспiлковi i тому подiбнi права, у тому числi право говорити обраною мовою i право поiднуватися по нацiональнiй ознацi, якщо це питання i особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це мiркування - адже його логiка зовсiм проста.

Однак з цього загального правила i одне виключення, i воно торкаiться питання про державнiсть. Якщо глянути на нього з погляду права, то ми побачимо, що це взагалi не правове питання, насамперед по тiй простiй причинi, що зовсiм не визначено - i принципово не може бути визначено! - суб'iкт права. Тому що як визначити однозначно i строго, хто саме утворить ту спiльнiсть людей, що вже може, так сказати, претендувати на державнiсть? Яким критерiiм при цьому користатися? [10, 283].

Звичайно, коли розставляiш крапки над i, то виходить рiзко i не дуже чемно, але можна множити i множити приклади мiсць на землi, де такого роду питання виникають i не мають правового рiшення. Наприклад, у Дагестанi ледве не кожен аул говорить своiю мовою; там iснуi бiльш 30 мов, носii яких один одного не розумiють. Усi цi тридцять чи бiльш аулiв - вже сувереннi держави чи ще нi? Якщо не всi, то хто саме. "Якщо всi, то як може жити суспiльство, влаштоване таким чином? Скiльки посольств треба створити i як домовитися мiж собою? Мiж тим усе, що насправдi потрiбно людям, - це мати можливiсть розвивати свою культуру i бути в ньому не защемленими в порiвняннi з iншими. А що стосуiться того, що ця проблема дотепер не вирiшена в мiжнародному правi, то вона i не буде вирiшена правовими засобами , можна за це ручатися. РЖ наша участь у спробах ii вирiшення, нiчому не допоможе. Тому що немаi на землi такоi людини, що скаже: „Я точно знаю межу мiж тими народами, хто мають право на державнiсть i тими, хто ще цього права не мають, а також тими, котрi нiколи його не придбають”. Тому потрiбний просто цивiлiзований пiдхiд до цих проблем - i тодi, iхня гострота маi тенденцiю вiдмирати.

Питання перше - щодо посилань на iсторичний контекст, необхiдний для постановки проблеми прав людини. Чекання придатне iсторичному контексту означаi, що час для постановки проблем прав людини не прийде взагалi нiколи. РЖ другий, не менш важливий. Я безумовно визнаю право всякого народу на самовизначення i не заперечую того, що це фундаментальне право. Але вiдповiдi на питання так i немаi. Який же саме народ маi це право. Я згадувала про Дагестан i про одно аульнi мови, тобто мови, що iснують в одному аулi i бiльше нiде. Цi аули володiють найважливiшою конституцiйною ознакою нацii. Чи мають вони право на самовизначення? Якщо так, то ми можна зайти дуже далеко [11, 113].

Якщо вирiшити, що первинними i права людини, то в них розчиняються права нацiй: право на самовизначення, свою державу, розвиток мови i культури. Якщо ж вирiшити, що первинними i права народiв, то неминуче прийдемо до визначеноi дискримiнацii.

Треба вважатися з обома цими реальностями, кожна з який маi право на iснування i розвиток. Вирiшуючи питання самовизначення нацiй i народностей, варто не забувати про права людини. А ратуючи за права людини, потрiбно ясно i чiтко представляти, що i така реальнiсть, як нацii.

Невелике технiчне уточнення. Пiслявоiннi мiжнародно-правовi документи писалися для краiн третього свiту, де часто важко зрозумiти, що таке нацiя. Тому в цих документах термiна "права нацii" немаi. Там мова йде про право народiв на самовизначення, а поняття "права нацii" ми тут ввели самi i самi повиннi визначити, який змiст у нього вкладаiмо.

Якщо дорiвняти права нацii до прав групи, партii чи навiть колективу, то це теж, що i розмовляти зi спiврозмовником на рiзних мовах. Нацiя - це зовсiм iнше. Нацiя - це iсторично сформована маса людей, що мають загальну мову, територiю. Нацiя - це росiйська нацiя, украiнська, грузинська i т.д. Право нацii на самовизначення - це ж елементарне правове поняття, як можна його ототожнювати з правами колективу.

2.2 Права корiнних народiв

У результатi розпаду СРСР основна вага рiшення проблем мiжнацiональних вiдносин перемiстилася в рамки колишнiх союзних республiк СРСР тАФ нинi незалежних держав.

Хоча цi держави як правонаступники колишнього СРСР i, отже, учасники багатьох мiжнародних угод по правах людини повиннi керуватися засадами i нормами цих мiжнародних угод у процесi створення своiх нацiональних законiв, цi процеси проходять важко й у багатьох вiдносинах у явному протирiччi з принципами i нормами сучасного загальновизнаного мiжнародного права. Це протирiччя чiтко виявляiться в законах про громадянство деяких колишнiх союзних республiк СРСР, на основi яких люди були подiленi на рiзнi категорii з рiзними правами й обов'язками. Одним з “правомiрних” основ такого подiлу громадян використовуiться доктрина так називаного “переважного права титульних нацiй” над iншою частиною “не титульного” населення краiни [12, 44].

Поряд з цим у багатьох колишнiх союзних республiках намiтилася iнша, не менш суперечлива тенденцiя. Багато народiв автономних i неавтономних утворень у цих колишнiх союзних республiках, посилаючись на своi “корiнне” походження на вiдповiдних територiях, претендують на переважне право стосовно iншоi частини населення даноi територii, у тому числi у вiдношеннi представникiв так званою “титульноi нацii” цих колишнiх союзних республiк.

У цих умовах, якщо “корiннi” народи автономних утворень розглядають “титульнi” нацii як колонiзаторiв i причину всiх iхнiх нещасть" то, у свою чергу, “титульнi” нацii оцiнюють полiтику “корiнних” народiв як полiтику сепаратизму i погрозу територiальноi цiлiсностi союзних республiк колишнього СРСР.

РЖз самого початку необхiдно пiдкреслити, що поняття “титульна” нацiя не визначена нi в правовому, нi в доктринальному порядку. Разом з тим воно використовуiться у вiдношеннi тих нацiй, назви яких визначили назви колишнiх союзних республiк СРСР.

Таким чином, змiст поняття “титульна” нацiя тотожне поняттю “корiнного” народу в межах усiii територii республiк колишнього СРСР.

До мiжнародних угод, що визначают

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Зеленые", как субъект мировой политики

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки

"Русская Правда" как памятник Древнерусского права