Право власностi на землю в Запорозьськiй Сiчi

Одеський державний економiчний унiверситет


Доклад

на тему:

„Право власностi на землю в Запорозькiй Сiчi”


Виконав студент

26 КЕФ

Каверiн Анатолiй


Одеса 2002

Право власностi на землю в Запорозькiй Сiчi

Cеред цивiльно-правових норм козацького права важливе мiсце займали норми, якi регулювали право власностi на землю. Звичаiве право запорожцiв встановлювало порядок володiння i користування землею, лiсами, рiками, озерами, сiножатями тощо.

Як вiдомо, запорозькi козаки до 1775 р. володiли значною територiiю на лiвому i правому берегах Днiпра. Власниками цiii землi вони вважалися на пiдставi права першого займу.

Заiмка (займанщина) земель була широко поширена на територii Гетьманщини i Слобожанщини, особливо в другiй половинi XVII тАФ протягом XVIII ст. Займанщина тАФ це норми звичаiвого права, якi дозволяли на пiдставi першого займу володiти, користуватися i навiть розпоряджатися землею. Займати дозволялося тiльки вiльнi землi, якi нiкому не належали. Землю займали конкретнi особи (чи особа). Тому вiдразу ж утворювалася i певна форма землеволодiння: общинна (колективна) чи особиста (iндивiдуальна).

На територii Запорозьких Вольностей iснувала виключно колективна власнiсть на землю. Земля i всi угiддя запорозьких козакiв вважалися спiльною власнiстю Вiйська Запорозького i були в повному розпорядженнi Коша Запорозькоi Сiчi. Наприклад, канцелярист Денис Зараховський в офiцiйнiй вiдповiдi киiвському митрополиту Гав-риiлу у зв'язку з вiдводом землi пiд церкву в слободi Мичковiй (дата вiдсутня), зауважив, що Влземля вiйськова запорозька не в роздiлi, а вся громадською вважаiтьсяВ».

На мою думку, iснування колективноi (общинноi) власностi на землю обумовлюВнвалося такими причинами: по-перше, суб'iктом першого займу землi був колектив, громада, запорозьке товариство; по-друге, колективна власнiсть на землю пiдтримуваВнлася промислами (передусiм рибальством i мисливством), якi базувалися на колективнiй працi. Для промислового рибальства i мисливства потрiбен був реманент i чимала кiлькiсть робочих рук, тому виникали об'iднання промисловикiв тАФ рибальськi тафи, мисливськi артiлi (наприклад, лисичникiв) та iн.

За звичаiм, козаки тАФ члени сiчового товариства, а також посполитi тАФ пiдданi Вiйська Запорозького, якi проживали на територii Запорозьких Вольностей, могли отримати землю на правах користування. Фактично цiiю можливiстю користувалися старшини та заможнi козаки, якi мали змогу ii обробляти.

Земельнi дiлянки вiдводилися Кошем (iнколи паланковим правлiнням) козакам i посполитим за iх проханням. Землi було багато, що дозволяло козакам самим вибирати собi дiлянки, пiсля чого вони одержували вiд Коша ВлпаспортВ» чи ВлбiлетВ» на право користування цiiю землею i заводили на нiй своi господарство тАФ зимiвник. За звичаiм, зимiвник i землю розглядали як неподiльнi частини господарства. Власник землi та зимiвника, за згодою кошовоi старшини, мав право навiть розпоряджатися своiм господарством: продати, закласти, подарувати його. Заможнi козаки i вiйськовi старВншини нерiдко володiли кiлькома зимiвниками. Наприклад, кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимiвники. Двома зимiвниками володiв полковник Орiльськоi паланки Гараджа. У вiйськового писаря Глоби було три зимiвники.

Земельнi угiддя запорожцiв розрiзнювалися за своiю якiстю: однi були надзвиВнчайно багатi на звiра i рибу, iншi тАФ бiднiшi. Крiм того, кращими вважалися тi угiддя, якi були розташованi якомога далi вiд пiвденних кордонiв Запорозьких Вольностей, оскiльки вони зазнавали найменших втрат вiд набiгiв татар. Щоб уникнути непорозумiнь, пов'язаних з експлуатацiiю рiзних за якiстю земельних дiлянок, у Запорозькiй Сiчi щороку проводили перерозподiл угiдь Влпо лясамВ», шляхом жеребкування.

Жеребкування землi проводилося в такому порядку: спочатку землю отримували куренi, потiм тАФ старшина, далi тАФ духовенство i, нарештi, тАФ жонатi козаки та всi iншi. Оскiльки просте жеребкування вiдразу всiii землi не виключало того, що куренi i старшина могли одержати найгiршi дiлянки, то, на думку М. Слабченка, жеребкували кiлька розрядiв (класiв) земель. Кращi земельнi угiддя (можливо розташованi ближче до Сiчi) жеребкували мiж куренями; трохи гiршi, за тими чи iншими ознаками, тАФ мiж старшиною та духовенством, а тi, що залишилися, розподiляли, знову ж таки жеребкуванням, мiж iншими суб'iктами землекористування. Рiчне користування не повертало угiддя в одноманiтну масу, чотири розряди землi залишалися i жеребкувалися окремо кожного року.

На основi сказаноговище постаi запитання: якщо всi землi запорозького козацтва пiдлягали щорiчному перерозподiлу шляхом жеребкування, то як же могли iснувати великi зимiвники? Адже неможливо навiть уявити, щоб власник зимiвника щороку переносив його на нове мiсце (зимiвник нерiдко складався з двох-трьох житлових та господарських споруд досить значних розмiрiв).

Ймовiрно, що у запорозьких козакiв iснувало двi категорii земель, якi мали рiзний правовий статус. Перша категорiя земель тАФ це мисливськi та рибальськi угiддя, сiножатi, пасовища тощо. Саме вони пiдлягали щорiчному перерозподiлу мiж рiзними суб'iктами землекористування, вказаними вище. Курiнь, вiйськовий старшина або рядовий козак, якi отримали цю землю, мали право користуватися нею протягом одного року.

До другоi категорii можна вiднести вiльнi землi, якими, за дозволом Коша, мiг володiти i користуватися до самоi смертi кожен бажаючий (козак чи посполитий). Вiн мiг побудувати на цiй землi зимiвник, посадити сад тощо. В окремих випадках, знову ж таки з дозволу Коша, власник цих земель мiг навiть розпоряджатися ними: мiняти, продавати, закладати, залишати у спадщину. За користування цiiю землею власник платив податок i виконував iншi повинностi на користь Коша. Ця категорiя земель була основою для формування приватноi власностi на землю.

Документи свiдчать, що в перiод Новоi Сiчi (1734-1775 рр. ) у зв'язку з iнтенсиВнвним розвитком промислового скотарства i землеробства (особливо з 50-х рокiв XVIII ст. ) почала формуватися приватна власнiсть на землю, але до лiквiдацii запорозького козацтва у 1775 р. цей процес не був завершений.

Аналогiчна ситуацiя була i на землях Вiйська Донського. Тут, починаючи з 40-х рокiв XVIII ст., для органiзацii хутора донським козакам потрiбно було отримати дозвiл Вiйська. У проханнi про надання землi потрiбно було вказувати мiсцезнаходження хутора i розмiри земельноi дiлянки, яку хотiли зайняти. Такi дозволи обумовлювалися певними вимогами: суворо заборонялося приймати на хутори бiглих; як правило, хутори надавалися не для землеробства, а для Влпрокорму в зимовий час худобиВ» та iн. Уже у XVIII ст. земля у донських козакiв стаi об'iктом купiвлi- продажу. Хоча формально продавалося тiльки господарство, яке знаходилося на цiй землi, але разом з ним до покупця переходила i земля.

У звичаiвому правi запорожцiв iснувало поняття давностi володiння. Так, у 1774 р. вдова Ганка Силиха скаржилася в Кiш, що старшина Самарськоi паланки вiдiбрала в неi дiлянку землi в с. Панчовому. У скарзi зазначалося, що цiiю землею ii покiйний чоловiк користувався протягом останнiх 13 рокiв, обробляв ii своiю працею, вирощував ВлчорнiВ» i ВлродючiВ» (плодовi) дерева. Кiш задовольнив прохання Силихи про повернення iй землi, посилаючись на давнiсть володiння. В ордерi, виданому Кошем 10 грудня 1774 р. вiйськовому старшинi Андрiю Порохнi, вказувалося, щоб для паланкових потреб знайшли iншу дiлянку Влтам, де слiд i згiдно з порядкомВ».

До середини XVIII ст. адмiнiстрацiя Сiчi не забороняла поселення стороннiх осiб на територii Запорозьких Вольностей. Згадаiмо хоча б заселення ВлЗаднепрских местВ» (територiя, пiзнiше зайнята пiд Нову Сербiю) вихiдцями з Полтавського i МиргородсьВнкого полкiв". Та у другiй половинi XVIII ст. ситуацiя рiзко змiнилася. Пояснимо це детальнiше. У XVI-XVII ст. земля, особливо орна, не мала для запорожцiв особливого значення. Основну частину доходу запорозьких козакiв становила вiйськова здобич, а у вiльний вiд вiйськових дiй час запорожцi займалися рибальством, мисливством та iншими промислами. Тому практичне значення мали тiльки землi, на яких були розташованi угiддя: рiчки, озера, ставки, лiси, сiножатi. Орна земля в цей час практично не викориВнстовувалася. Люднiсть Запорожжя була невеликою (у XVII ст., наприклад, тут проживало лише декiлька тисяч козакiв), тому землi було досить усiм. В основi господарства лежали екстенсивнi методи експлуатацii природних багатств. Кордони земельних володiнь заВнпорозьких козакiв не були чiтко визначенi. Суперечки з сусiдами про землю в цей час були рiдкiстю i стосувалися тiльки земель, на яких були розташованi угiддя. Так, наприклад, 1688 р. Сiч сперечалася з гетьманом РЖ. Мазепою в справi будiвництва Новобогородицькоi фортецi (на правому березi р. Самари, у 5-7 км вiд впадiння ii в Днiпро), оскiльки на цих землях у запорожцiв були своi гаi, пасiки та рибна ловля.

Ставлення до землi змiнилося пiсля повернення запорозьких козакiв з-пiд туреВнцького протекторату в 1734 р. У перiод Новоi Сiчi вiйськова здобич втрачаi своi вирiшальне значення, а основою життя запорожцiв стаi господарська дiяльнiсть. ПоВнгiршення економiчного i полiтичного становища селянства у Гетьманщинi i на ПравоВнбережжi, а також незлiченнi природнi багатства запорозького краю викликали посилену мiграцiю населення на територiю Запорозьких Вольностей. У 60-х роках XVIII ст. населення Запорожжя, за пiдрахунками А. Скальковського, досягало 100 тис. Козакiв. (З цими пiдрахунками в основному погоджувалися й iншi дослiдники, наприклад, В. Кабузан). Це зумовило перехiд до бiльш iнтенсивних методiв господарювання. Поширення набуло промислове скотарство (конi, воли, вiвцi), а також землеробство. Крiм того, як вiдомо, до середини XVIII ст. Запорозька Сiч була залежною вiд привоВнзного хлiба. З кiнця 50-х рокiв XVIII ст. запорожцi не тiльки повнiстю забезпечують себе хлiбом, а й починають його експортувати.

Земля у цей перiод набуваi великоi цiнностi. Запорозькi козаки вже не задовольВнняються спiльним землекористуванням зi своiми сусiдами (татарами, донськими козаВнками та iншими), а намагаються чiтко визначити кордони своiх земель i не допускати на неi чужих осiб. Дуже часто справа доходила до збройних сутичок iз сусiдами. Особливо ситуацiя загострилася в останнi роки iснування Запорозькоi Сiчi (з кiнця 60-х рокiв до 1775 р. ).

В цей час стороннiм особам, якi не мали вiдношення до Вiйська Запорозького, отримати дозвiл вiд Коша на користування запорозькими землями було дуже важко. Наприклад, 1774 р. помiщик Михайлiв уклiнно просив Кiш, щоб йому вiдвели землю для пасовища i сiнокосу та будiвництва хутора. Вiн пропонував значну суму грошей, незважаючи на щорiчне жеребкування землi. Прохання його вiдхилили, посилаючись на те, що без ухвали всiii громади дозвiл не можна дати.

В окремих випадках допускалася оренда землi. Наприклад, у. 1774 р. полковник Орiльськоi паланки РЖван Гараджа здав в оренду сiнокоси росiйським однодворцям. Можливо, це були угiддя з числа зайвих, хоча б i з тих, якi припали на жеребок, або ж за отриманi грошi можна було купити необхiдне сiно, не витрачаючи на косiння та перевезення багато робочоi сили та часу.

У XVIII ст. оренда землi була поширена також на Лiвобережнiй i Слобiдськiй Украiнi.

Розглянемо питання щодо верховного власника земель запорозьких козакiв. ВпеВнрше кордони Запорожжя були визначенi спецiальним указом польського короля Сте-

фана Баторiя вiд 1576 р. Право запорозьких козакiв на землю неодноразово пiдтвердВнжували й iншi польськi королi, а також росiйськi царi тАФ Олексiй Михайлович, Петро РЖ, Анна РЖванiвна, РДлизавета Петрiвна, Катерина II.

РЖз середини XVII ст. територiя Запорожжя стаi об'iктом мiжнародних угод. Пiсля Андрусiвського перемир'я у 1667 р. ця територiя вважалася спiльною для Росii i Польщi. Тiльки пiсля Вiчного миру в 1686 р. вона перейшла повнiстю пiд юрисдикцiю Росii.

Пiсля вiдомих подiй Пiвнiчноi вiйни за наказом Петра РЖ Запорозька Сiч у 1709 р. була зруйнована i запорозькi козаки були змушенi перейти пiд протекторат КримВнського хана. Землi ж запорожцiв офiцiйно були втраченi Росiiю тiльки по Прутському миру 1711 р. Петро РЖ змушений був погодитися на проведення кордону мiж Самарою i Ореллю i взагалi не Влвступатися бiльше в запорожцiвВ».

Коли в кiнцi 1734 р. запорожцi знову перейшли в пiдданство Росii, вважалося, що вони забирають з собою назад i свою територiю, яка, як уже зазначалося вище, належала Запорожжю по праву першого займу, не пiдтверджена нiякими мiжнародними трактатами, або ж Влпо неразграничению онойВ», кажучи мовою тодiшнiх документiв. Лише пiсля закiнчення росiйсько-турецькоi вiйни 1735-1739 рр. було остаточно визВнначено кордон мiж Росiiю i Туреччиною: на Лiвобережжi цей кордон (так званий кордон 1740 р. ) iшов по прямiй лiнii вiд витокiв р. Кiнськi Води до витокiв р. Берди. Таким чином, запорозькi землi формально увiйшли до складу Росiйськоi iмперii. Як бачимо, з середини XVII ст. запорозькi козаки не виступають на мiжнароднiй аренi як власники своiх земель. Це право уособлювали в рiзнi роки Польща, Туреччина, Росiя.

У перiод Новоi Сiчi Вiйсько Запорозьке зберiгало певну автономiю у складi Росiйськоi iмперii. (Про це свiдчить хоча б термiн ВлЗапорозькi ВольностiВ», який з'являiться в офiцiйних документах у XVIII ст. ). Але царський уряд, виступаючи верховним власником цих земель, вiв активний наступ на територiю Запорожжя, передусiм шляхом спорудження фортець i впровадження поселень на цiй територii, якi вiдмежовували землi запорожцiв вiд Лiвобережноi та Правобережноi Украiни. Ще 1687 р. на р. Самарi було збудовано Новобогородицьку фортецю. 1736 р. ii було вiдновлено пiд назвою Самарського ретраншементу. У 1699 р. зведено фортецю у Кам'яному Затонi. У 1735 р. за два кiлометри вiд Сiчi для утримання козакiв Влв надлежащем порядкеВ» було збудовано Новосiченський ретраншемент. З 1740 р. почалося заселення ВлЗаднепрских местВ» вихiдцями з Полтавського та Миргородського полкiв. У 1746 р. схiдна частина Запорожжя по р. Кальмiус ВлперейшлаВ» у володiння донських козакiв. 1750-1754 рр. на запорозьких землях було споруджено фортецю св. РДлисавети тАФ центр органiзованоi тодi Новоi Сербii. На пiвнiчному сходi запорозьких земель було створено Слов'яно-Сербiю. З 1770 р. розпочалося будiвництво Днiпровськоi укрiпленоi лiнii, яка пройшла майже через всю територiю Запорозьких Вольностей.

Запорожцi боролися за збереження своiх ВлВольностейВ» як мирними, легальними шляхами тАФ делегацii до Петербурга, так i збройними сутичками зi своiми сусiдами. Один iз дослiдникiв, А. ЦРЖиманов, назвав ii Влпередсмертною поземельною боротьбою ЗапорожжяВ».

Як вiдомо, запорожцi не визнавали законiв iнших держав. Проте у разi потреби, зокрема, коли йшлося про iхнi права на землю, вони не цуралися посилання на вiдповiднi нормативнi акти Речi Посполитоi та Росii. Не випадково депутацiя запорожцiв у складi вiйськових старшин Сидора Бiлого i Логина Мошенського та полкового старшини Антона Головатого, направлена до Катерини II в кiнцi 1774 р., везла з собою цiлий пакет документiв (у копiях), в який входили: унiверсал Б. Хмельницького 1655 р., грамота царя Олексiя Михайловича гетьмановi Б. Хмельницькому i Вiйську Запорозькому вiд 27 березня 1654 р., унiверсал польського короля Михайла Вишневецького 1670 р. iз затвердженням Острозькоi угоди, грамоти царiв РЖоанна, Петра i Софii 1688 р., конституцiя сейму у Варшавi 1717 р., де згадуiться унiверсал короля Стефана Баторiя козацтву 1576 р.

Список використаноi лiтератури:


  1. Будзилович РЖ., Юрченко А. Оренда землi в Украiнi // Право Украiни. тАФ 1994.- № 10. - С. 65.

  2. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. тАФ С. 499.

  3. Голобуцький В. О. Запорiзька Сiч в останнi роки свого iснування. 1734-1775. тАФ К., 1961. - С. 163.

  4. Гуржiй О. РЖ. Заiмка землi й вiльнi вiйськовi села та мiстечка в загальному розвитку аграрних вiдносин на Лiвобережнiй Украiнi (друга половина XVII тАФ перша половина XVIII ст. ) / РЖсторiя та iсторiографiя Украiни: 36. наук, праць. тАФ К., 1985. тАФ С. 59.

  5. Зварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков: Историко-топографическийочерк. - 2-е изд. - СПб., 1898. - С. 337.

  6. Кабузан В. М. Заселение Новороссии. тАФ С. 9, 12, 120. "ГолобуцькийВ. Запорозьке козацтво. тАФ С. 501-502.

  7. Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII- первой половине XIXвека (1719-1858 гг. ). - М., 1976. - С. 51-52, 76-77.

  8. Слабченко М. Соцiально-правова органiзацiя.. тАФ С. 296;

  9. Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края.- Ч. 1. - Одесса, 1836. - С. 120.

  10. Пашук А. РЖ. Суд i судочинство на Лiвобережнiй Украiнi в XVII-XVIIIст. (1648тАФ1782). - Львiв, 1967. - С. 20, 78-79.

  11. Слабченко М. Соцiально-правова органiзацiя.. тАФ С. 296.

  12. Яворницький Д. РЖ. РЖсторiя запорозьких козакiв: У 3 т. тАФ К., 1990. тАФ Т. 1. тАФ С. 165.

  13. Яворницький Д. РЖ. РЖсторiя запорозьких козакiв. тАФ К., 1993. тАФ Т. 3. тАФ С. 41-44.

  14. Яворницький Д. РЖ. РЖсторiя запорозьких козакiв. тАФ Т. 1. тАФ С. 154.


8


Вместе с этим смотрят:


"Заказные" убийства и их предупреждение


"Зеленые", как субъект мировой политики


"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины


"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки


"Русская Правда" как памятник Древнерусского права