Визначення та предмет РЦП. З найдавнiших часiв люди в процесi своii життiдiяльностi вступають мiж собою в певнi суспiльнi вiiносини, бiльшiсть яких регулюiться нормами права, i тому вiдповiдно називаВнються правовими вiдносинами. Значна частина правових вiдноВнсин виникаi з приводу створення, набуття, вiдчуження, виВнкористання, передачi рiзноманiтного ма йна тощо. Це майВнновi вiдносини, якi за змiстом неоднорiднi, i тому регулюВнються за сучасних умов рiзними галузями права. В основному майновi вiдносини складаються мiж людьми, що не залежать один вiд одного, тобто мiж рiвними стороВннами. Жодна з них не може примушувати iншу до певноi поведiнки; вони автономнi, не пiдпорядкованi одна однiй i виступають в оборотi як самостiйнi i рiвнi мiж собою. В суВнчаснiй науцi цивiльного права цей спосiб регулювання майВннових вiдносин називають методом юридичноi рiвностi сторiн. Якщо майновi вiдносини виникають мiж такими рiвними сторонами, вони регулюються нормами цивiльного права. Отже, поняття сучасного цивiльного права можна визнаВнчити як сукупнiсть правових норм, що регулюють майновi вiдносини мiж учасниками обороту методо й юридичноi рiвностi сторiн. Сучасне цивiльне право регулюi також деякi особистi немайновi вiдносини. Майновi вiдносини, що складаються в сферi матерiальноВнго виробництва i наступного обороту товарiв, транспорту-вання вантажiв, будiвництва рiзноманiтних споруд та iх реВнмонту, побутового обслуговування населення тощо, регулюВнються цивiльним правом i називаються цивiльно-правовими. Значення цивiльного права в життi кожного iндивiда, кожВнноi органiзацii та суспiльства в цiлому надзвичайно велике. Воно i юридичною основою матерiального забезпечення життiдiяльностi людей Саме цим пояснюiться пильна уваВнга юристiв до цивiльного права з найдавнiших часiв i до наВнших днiв. Юрист, який досконало не опанував цивiльне право, не може вважати себе освiченим правознавцем. Джерела пiзнання римського приватного праваДжерелами пiзнання римського приватного права i чисВнленнi пам'ятки давньоримськоi та iнших культур, археологiчнi розкопки, нумiзматика, папiрусологiя, книги тощо. На цей час зiбрано i систематизовано багато написiв (на могилах, будiвлях, камiннi, деревi, шкiрi, посудi тощо), знайВндених в рiзних частинах Римськоi iмперii, внаслiдок археоВнлогiчних розкопок, що iстотно поповнило нашi знання в галузi римського приватного права.У визначеннi хронологii правових подiй iстотну допомогу надаi нумiзматика. На монетах зазначаються роки правлiнВння вiдповiдного правителя, що допомагаi визначити дату прийняття того чи iншого закону, едикту чи сенатус-кон-сульту.Немало цiкавих вiдомостей про змiст окремих iнститутiв римського приватного права, особливо земельноi власностi, мiстять папiруси. Велике значення iх полягаi в тому, що вони дають змогу судити про реалiзацiю норм римського приватного права в дiйсному життi.Дуже важливою i цiкавою пам'яткою права i юридичнi та неюридичнi твори. Це передусiм твори римських iсторикiв, граматикiв (Варрона, Феста, ВалеВнрiя Проба та iн.). Велику цiннiсть мають твори римських письменникiв IIIтАФII ст.ст. до н.е. Плавта i Теренцiя, якi в своiх творах часто торкались правових питань. Багато цiнних вiдомостей мiстять твори римських ораторiв. Один з них писав про землекористування, iнший (Цицерон) багаВнто виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав карВнтини римськоi судовоi практики. Великий iнтерес становВнлять з цiii точки зору твори Сенеки (РЖ ст. до н.е.). Види конституцiй iмператорiв (рос) Принимают силу источника права с конца 1 века. Виды- эдикты, сод. императивные постановления. Декреты- решения по суд. делам. Рескрипты- толкование законов. Мандаты- инструкции чиновникам по осущ. правосудия и управления. Эдикты и мандаты уходили вместе с принцепсом. Во 2 в. конст. принимают знач. как бы законов. В эпоху доминанта конст.= ед. закон. Конкубiнат. Фактичнi шлюбнi вiдносини людей, якi не могли вступиВнти в законний римський шлюб (рiзне громадянство чи стан), дiстали назву конкубiнат. Йшлося про стiйке спiвжиття чоВнловiка i жiнки з намiром утворити сiм'ю, а не короткочасВнний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часiв Августа (ряд суворих законiв, спрямованих на змiцнення моральних пiдвалин сiм'i, переслiдування перелюбства, особВнливо з боку жiнки). Конкубiнат практично не мав нiяких правових наслiдкiв Дiти, народженi в конкубiнатi, не набували iменi й статусу свого батька, не мали права на алiменти, не могли стати спадкоiмцями пiсля його смертi, не одержували статусу шлюбних дiтей, на них не поширювалась батькiвська влада. Жiнка в таких вiдносинах не подiляла громадського станоВнвища i соцiального стану свого фактичноi о чоловiка та iн Система римського приватного права. Цивiльне право у Стародавньому Римi складалося з трьох систем: цивiльне право;право наВнродiв; преторське право. Цi три системи в сукупностi складали римське цивiльне право. Цивiльне право Стародавнього Риму тАФ споконвiчне, сугуВнбо нацiональне i найдавнiше право, що регулювало майновi вiдносини винятково мiж римськими громадянами. Воно вiдзначалося нацiональною обмеженiстю, обтяжливим форВнмалiзмом, стiйким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою мiсто-державу Рим, i дiя цивiльного права обмежувалася територiiю Риму, що надавало йому замкнуВнтого характеру. Основним джерелом були Закони XII табВнлиць, прийнятi ще в перiод становлення республiки (451тАФ 450 рр. до н.е.).Цивiльне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспiльства, що бурхливо розВнвивалося. Його норми перестали вiдображати соцiально-екоВнномiчнi умови рабовласницького ладу, якi швидко змiнюваВнлися. Вони не забезпечували чiткого регулювання нових майнових вiдносин, що виникали на руiнах римського тотаВнлiтаризму. Цивiльне право не здатне було регулювати майВнновi вiдносини мiж римськими громадянами, з одного боку, i громадянами, якi проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскiльки римляни вели жваВнву торгiвлю зi своiми сусiдами. Прийшлося визнати основнi цивiльнi права i за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрiнами. Саме в цей перiод (IIIтАФРЖ ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завоВнйовницькi вiйни проти сусiднiх народiв, що призвело до пiдкорення всього Апеннiнського пiвострова, а потiм i СеВнредземномор'я. Мiсто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Пiдкоренi Римом народи мали високий рiвень культури, в тому числi i правовоi, яка виявляла звоВнротний вплив i на римське цивiльне право. Так виникла ще одна сисВнтема римського приватного права тАФ право народiв як рiзноВнвид римського цивiльного права. Воно вигiдно вiдрiзнялося вiд цивiльного права: бiльшою рухливiстю, вiдсутнiстю обВнтяжливого формалiзму i нацiональноi обмеженостi, властиВнвих римському цивiльному праву. Названi системи iснували i розвивалися паралельно, прониВнкаючи одна в одну i взаiмно збагачуючись. Право народiв було бiльш змiстовним i цивiльне право вбираю в себе новi правовi iдеi, конструкцii, iнститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадiйно вiдставати вiд вимог цивiльВнного обороту, що бурхливо розвивався. РЗхнi норми виявилися безсилими, немiчними пiд натиском нових правових явищ, треба було шукати бiльш ефективнi правовi засоби i способи. Одночасно з розвитком цивiльного права i права народiв виникла ще одна система римського цивiльного права тАФ преторське право, що склалося в результатi практичноi дiяльВнностi преторiв i деяких iнших магiстратiв. Преторське право регулювало майновi вiдносини як мiж римськими громадяВннами, так i перегрiнами, але застосовувалося в разi нездатВнностi регулювання нових вiдносин нормами цивiльного права i права народiв. РДманципацiя. Досягнення сином повнолiття, заснування власного дому, сiм'i та господарства не припиняли батькiвськоi влади i не послабляли ii. Лише досягнення сином високого громадськоВнго становища (посади консула, префекта, магiстра) звiльняло його вiд батькiвськоi влади, що, як право однобiчне, могла бути i припинена в однобiчному порядку тАФ волею батька. Батько своiм волевиявленням мав право звiльнити сина з-пiд своii влади. Це дiстало назву еманципацii, форми якоi були рiзноманiтнi. Внаслiдок еманципацii син ставав особою свого права, набував повноi правоздатностi i господарськоi самоВнстiйностi, хоча й втрачав спадковi права у своiй колишнiй сiм'i. Останнi обмеження швидко вiдпало, проте повнiстю влада батька не припинялась i пiсля еманципацii. Батько збеВнрiгав за собою право користування половиною майна сина. . Система державного суду. Понятя суду, судового процесу. Здiйснення захисту прав i iнтересiв громадян повнiстю перейшло до державного суду. Точноi дати виникнення державного суду джерела не мiстять. Проте зрозумiло, що вiн виникаi одночасно з утворенням держави, оскiльки i одним iз знарядь останньоi для утримання в покорi стану рабiв. Завдяки розподiлу працi охороВнна iнтересiв, що зiштовхувалися мiж собою, окремих iндивiдiв перейшла до рук небагатьох. Функцii державного суду на початку виникнення були зумовленi наявнiстю права пубВнлiчного i права приватного. Справи, що стосувалися iнтеВнресiв держави, розглядалися публiчним судом. Майновi спори належало розглядати в цивiльних судах. Дiяльнiсть суду щодо здiйснення правосуддя називаiться судовим процесом, який залежно вiд характеру справи, що розглядаiться, подiлявся на кримiнальний i цивiльний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненнi кримiнального злоВнчину розглядалися в порядку кримiнального процесу. Спори, що виникали мiж особами з приводу майна (майновi спори), пiдлягали розгляду в формi цивiльного процесу. Особа, що вважала своi майнове право порушеним i зверВнталася до суду за його захистом, дiстала назву позивача, а особа, до якоi заявлялася претензiя тАФ позов. тАФ вiдповiдача у справi Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називаiться позовом. Особливiстю римського цивiльного процесу в республiВнканський перiод i перiод принципату i його подiл на двi стадii: розгляд справи в претора та розгляд справи в судi. Перша стадiя мала на метi пiдготовку справи до слухання, друга тАФ в судi. Це були двi стадii одного i того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в судi без ii розгляду у претора. Закiнчення розгляду справи у претора мало мiсце лише у випадках, коли вiдповiдач визнавав заявленi до ньоВнго вимоги i погоджувався iх виконати. За таких умов спряВнмування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо вiдпоВнвiдач позов не визнавав, вiн пiдлягав обов'язковому розгляВнду як в стадii (у претора), так i в стадii (в судi) На жаль, немаi вiрогiдних даних щодо пояснення доВнцiльностi подiлу римського цивiльного процесу на двi стадii, а також розкриття iх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнiвним залишаiться факт тАФ подiл цивiльного процесу на двi стадii значною мiрою сприяв вдосконаленню римського приватного права. Особливостi Формулярного процесу. У другiй половинi перiоду республiВнки Рим перетворився в могутню державу. Легiсакцiйний процес iз своiм формалiзмом уже не задовольняв поВнтреб економiчноi практики. Вимагалися радикальнi змiни За повiдомленням Гая, законом Ебуцiя мiж 149 i 126 рр i двома законами Юлiя (час прийняття невiдомий) до цивiльВнного судочинства були внесенi iстотнi змiни, якi грунтовно змiнили легiсакцiйний процес. Вони в основному зводилиВнся до того, що позивач звiльнявся вiд неухильного обов'язку формулювати своi вимоги в чiтко встановленiй формi ОбоВнв'язок юридичне грамотно, вiдповiдно до закону формулюВнвати позовнi вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору своi позовнi вимоги вiльно. без дотримання формальностей i ритуалiв. Вислухавши поВняснення сторiн, iхнi докази й заперечення претор самостiйно формулював юридичну сутнiсть позову. Змiст спору вiн виВнкладав в спецiальнiй записцi суддi, яку почали називати форВнмулою, звiдси i назва нового порядку судочинства. Формулярний процес, як i легiсакцiйнi.й. подiлявся на двi стадii. Вiн не тiльки реформував застарiло римське судочинВнство, а й закрiпився у другiй половинi перiоду республiки настiльки, що внаслiдок своiх безсумнiвних переваг виявивВнся здатним обслуговувати рабовласницький стан весь наВнступний перiод тАФ принципат тАФ до встановлення абсолютВнноi монархii. Саме формулярний процес дав змогу перетвоВнрити застарiле цивiльне право з вузьконацiонального у всеВнсвiтньо визнане, абстраговане вiд своi; основи приватне право. У формулi мiстилося формулювання юридичноi сутностi виниклого майнового спору. Послiдовно йшли: а) iнтенцiя тАФ викладення вимог позивача, сутностi спору; б) кондемнацiя тАФ доручення суддi звинуватити чи виВнправдати вiдповiдача залежно вiд пiдтвердження чи спросВнтування iнтенцii. У складнiших випадках необхiдно було стисло викласти в формулi факти й обставини, якими позивач обТСрунтовував своi вимоги; тодi на початку формули перед iнтенцiiю вставВнлялась демонстрацiя чи проскрипцiя, що конкретизували ii змiст. Окрiм звичайних складових частин формули до неi iнколи вводилися додатковi: ексцепцiя тАФ заперечення вiдпоВнвiдача проти вимог позивача тощо. РЗх мета тАФ специфiкацiя окремих позовiв.
Легiсакцiнний процес. Це найдавнiша форма республiканВнського судочинства, яка iснувала за часiв республiки близьВнко до 126 р. до н.е. В самiй назвi, за деякими вiдомостями, вiдбита iсторiя його розвитку. За повiдомленням Гая, цю форму процесу почали називати легiсакцiйною тому, що вона була заснована на законi як противага застарiлим формам приватноi саморозправи. В перекладi на украiнську тАФ законнi дii. Приватна саморозправа формальВнно не грунтувалась на законi. Гай же запропонував й iншу версiю походження назви: позивач повинен був починати виклад своii вимоги словами закону, яким вiн обТСрунтовуВнвав ii. Легiсакцiйний процес мiг здiйснюватися в однiй з п'яти форм: засобом закладу, накладанням руки, взяттям застави; вимогою про призначення суддi, запрошенням вiдповiдача до суду. Процес розгляду спору починався звертанням позивача зi своiю вимогою до претора. Спецiально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати ii словами закоВнну, на який вiн посилався на пiдтвердження своiх вимог. Найменший вiдступ вiд форми звертання призводив до втрати права на позов тАФ процес припинявся. Характерна риса легiсакцiйного процесу тАФ забезпечення явки вiдповiдача до претора i в суд, що не було обов'язком цих та iнших державних органiв. Позивач, бажаючий розВнглянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку вiдповiдача до претора i до суду доступними йому засоВнбами, навiть застосовуючи силу. Суб'iкт праваТой, хто здатний носити право, бути ноiiiм права, визнаВнвався суб'iктом права, особою. Ця здатнiсть тАФ не природжена. бiологiчна чи якась iнша властивiсть людини, а соцiальВнне явище, насiидок соилально-економiчного розвитку суспiльства. Людина може бути надiлена зазначеною здатВннiстю, позбавлена ii або обмежена в нiй державою. Так, вiльна людина, продана в рабство, позбавляiться здатностi бути особою Раб. звiльнений з рабства, набуваi здатностi мати право. У Римi суб'iктами права визнавалися тiльки вiльнi люди. Раби i речi. Проте i вiльнi мали далеко не однаковi права. Обсяг прав залежав вiд багатьох факторiв (вони розглядаВнються далi). Здатнiсть бути суб'iктом права, тобто право-суб'ектнiсть, у рабовласницькому Римi визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства i сiмейВнного стану За статусом свободи населення Риму подiлялось на вiльних i рабiв; за статусом громадянства вiльнi утворювали п'ять груп: римськi громадяни, латини, пере-фiни. вiльновiдпущеники i колони; за сiмейним станом тАФ глави сiмейств та iншi члени родини. Стани могли змiнюваВнтися (римський громадянин мiг бути обернений в рабство або перегрiй одержати статус римського громадянина тощо) i тодi вiдповiдно змiнювалась правосуб'iктнiсть. Стан свободитАФ це головний правовий стан- i свобода тАФ певний мiнiмум прав, немаi свободи тАФ немаi абсолютно нiяких прав. Тому змiни в станi свободи як найiстотнiшi могли призвести до одного з двох наслiдкiв: набуття свободи (раб, вiдпущений на волю); втрати свободи (вiльна людина, продана в рабство). Такi змiни дiстали назву сарiiiз аетiпиiiо тахiта, тобто найбiльшi змiни, що призводили до набуття статусу суб'iкта права (особи) чи до його повноi втрати. Стан громадянства вiдносив вiльну людину до однiii з вищезазначених груп. Змiна цього статусу при-iводила лише до змiни громадянства: латини, перегрiни могли бути римськими громадянами i, навпаки, римський громаВндянин мiг бути вiльновiдпущеником (через рабство). Цi змiни правового статусу називалися середнiми i впливали лише на обсяг прав; перегрiй, що став римським громадянином, набував бiльших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мiрою обмежувався в правах. Однак змiни в цьому статусi не призводили до повноi втрати правосуб'iктностi. Сiмейний стан подiляв вiльних на двi груВнпи: осiб свого права тАФ глави родини та осiб чужого права (регвопа аiiепi .iигiк). Всi iншi члени сiм'i тАФ так званi пiдвладнi, оскiльки вони знаходилиВнся пiд владою глави сiмейства. Здатнiсть людини бути носiiм певних прав називаiться правоздатнiстю. Римськi юристи не мали вiдповiдного суВнчасному поняттю визначення правоздатностi, хоча й корисВнтувалися цим поняттям. дiiздатнiсть тАФ це здатнiсть здiйснювати юридична знаВнчимi дii i вiдповiдати за них. Рецепцiя римського приватного права. Пiсля падiння Римськоi iмперii в 476 р. римське приватне право продовжувало iснувати i навiть розвиватися в його схiднiй частинi тАФ Вiзантii. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосiб виробництва шляхом кодифiкацii римського права, що була вжита iмператором Юстiнiаном. Однак невмолиме колесо iсторii остаточно розВнвалило колись могутню рабовласницьку iмперiю СтародавВннього Риму. З ii падiнням для римського п iава настала епоВнха забуття. На тривалий час воно нiби знiкло. Його переВнстають вивчати, губляться нечисленнi записи. Здавалось, остаточна загибель i втрата неминучi. Про ге римське право продовжувало жити у свiдомостi римське о народу, пiдкоВнреного варварами. Поступово його починають застосовуваВнти у вiдносинах мiж римським населенням , а потiм i вивчаВнти. З розвитком ремесел, торгiвлi i торгови вiдносин попит на римське право зростаi. Наприкiнцi XI ст. в Болоньi був заснований унiверситет, який набув всесвiтньоi слави завВндяки вивченню римського права. Вiн став центром юрисВнпруденцii, що вiдроджувалась. Удругiй половинi XIII ст. на змiну глосаторам рийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певнi схоластичнi риси. Вони бiльше уваги придiляли тлуВнмаченню глос, нiж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настаi епоха активного вiдродження римського права. Однак римське приватне право було правом рабовласницьВнкого суспiльства, основою якого був рабовласницький спосiб виробництва. Його правовi iнститути треба було переробиВнти з урахуванням потреб нового економiчного ладу, шо заВнроджувався. Рецепцii римського приватного права значною мiрою сприяли абстрактний характер, вiдмежування вiд осВннови, що його породила, здатнiсть приживатися в будь-яких економiчних умовах. Головний iнтерес римлян був спрямоваВнний на розвиток i визначення тих вiдносин, якi i абстрактниВнми вiдносинами приватноi власностi. Цi якостi дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду iвропейських держав. Найбiльшою активнiстю вiдзначався процес рецепцii римського приватного права в Нiмеччинi. Багато висновкiв, висловлювань римських юристiв з чаВнсом не тiльки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичнi презумпцii (поВнложення. що не потребують доведення). Основи римськоi сiмтАЭi. З найдавнiших часiв римська сiм'я була моногамною й патрiархальною. Як усталене об'iднання вона виникаi з розВнкладанням родового ладу. Перша iсторична форма моноВнгамii вже заснована на владi батька сiмейства. Сiм 'я тАФ це засноване на шлюбi чи кровному спорiдненнi об'iдВннання осiб, пов'язаних спiльнiстю побуту, взаiмною допомоВнгою й моральною вiдповiдальнiстю. Давньоримська сiм'я несла на собi вiдбиток родового ладу Вона будувалася за принципом пiдпорядкування владi глави сiмейства. До складу сiм'i, крiм глави сiмейВнства, належали його дружина, дiти та iхнi потомство, iншi родичi, кабальнi, а також раби. Термiном Гатiiiа позначаВнлась сукупнiсть всього майна, дiтей, рабiв та iншоi робочоi сили. Отже, за сiмейним станом римськi громадяни подiлялися, як вже зазначалось, на осiб свого права та осiб чужого права. До перших вiдносиВнлися домовладики, до других тАФ iншi члени сiм'i, так званi пiдвладнi. Сiм'я, заснована на пiдпорядкуваннi владi юмовладики, називалась агнатською. Всi пiдвладнi пiдкорялися владi одВнного домовладики i вважалися родичами, тобто агнатами. Пiсля смертi домовладики його дорослi с iни були носiяВнми влади в сiм'i, а дружини й дiти пiдпадала пiд iхню владу. Мiж тим розвиток продуктивних сил активiзуi цивiльний оборот, зростання приватноi власностi, що, в свою чергу, призвело до зародження новоi, когнатськоi (кровноi) сiм'i, Виробництво матерiальних благ в бiльшiй кiлькостi, нiж можуть спожити iх виробники, породжуi прагнення батькiв закрiпити накопичене протягом життя майно за кровними потемками (нащадками), передусiм за дiтьми.
Роль претора в легiсакцiйному i формулярному проццесах. Перетворення застарiлого цивiльного права в нову систеВнму правових норм здiйснюiться у двох напрямках. 1. Претор в силу своii влади отримуi право надавати чи не надавати судовий захист спiрним майновим вiдносинам. ВиВнходячи з принципу еквiтас (справедливостi), вiн може вiдхиВнлити позов у випадку, коли за цивiльним правом такий поВнзов маi бути наданий, i, навпаки, надати захист вiдношенВнню, яке вiдповiдно до норм цивiльного права судовому заВнхисту не пiдлягаi. Право на позов претор виводить не з наВнявностi правовоi норми, а iз свого еквiтас. Система норм цивiльного права замiнюiться системою поВнзовiв тАФ з факту надання позову виводилась наявнiсть матерiВнального права, а не навпаки. Вирiшуючи питання про спряВнмування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивiльного права i керувався тiльки одВнним тАФ справедливiстю, зрозумiло, задовольняючи iнтереси пануючого стану. Якщо нове вiдношення, на думку претора, пiдлягало судовому захисту, позов надавався, якщо нi тАФ не було й позову. Такi широкi повноваження надавали претору фактичну можливiсть шляхом утворення системи позовiв виВнводити новi правовi приписи. Оскiльки не було позову, то не було i права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в перiод пiзньоi республiки. 2. Претор дуже чутливо i майстерно керуi судовою практиВнкою. Вiн не тiльки надаi чи не надаi судовий захист, а й уважВнно слiдкуi, щоб судова практика розвивалася в потрiбному напрямi. У формулi, що видавалася суддi, претор зазначав, за наявностi яких обставин позов варто задовольнити, а за вiдсутВнностi яких в задоволеннi позову вiдмовити. Суддя, залежний вiд формули претора, не мав змоги вiд неi вiдступити. НаприкВнлад, претор писав у формулi суддi: ВлЯкщо ти. суддя, встаноВнвиш, що Клеопатра дiйсно i дочкою померлого Клавдiя, то присуди iй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка поВнмерлого, спадщини не присуджуйВ». Хоча, як вiдомо, вiдповiдВнно до норм цивiльного права дочка, що вийшла замiж, не була вже родичкою своiх батькiв i право на спадщину втрачала. Формулярний процес: Великi змiни в економiцi вимагали вiдповiдних змiн у праВнвовому регулюваннi. Пожвавлення виробництва, торгiвлi. лихварства привело до значного зростання майнових спорiв, вимагаючих негайного та ефективного розгляду ^Дегiсакцiй-ний процес iз своiм формалiзмом уже не задовольняв поВнтреб економiчноi практики. Вимагалися радикальнi змiни За повiдомленням Гая, законом Ебуцiя мiж 149 i 126 рр i двома законами Юлiя (час прийняття невiдомий) до цивiль-^_ ного судочинства були внесенi iстотнi змiни, якi грунтовно змiнили легiсакцiйний процес. Вони в основному зводилиВнся до того. що позивач звiльнявся вiд неухильного обов'язку формулювати своi вимоги в чiтко встановленiй формi ОбоВнв'язок юридичне грамотно, вiдповiдно до закону формулюВнвати позовнi вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору своi позовнi вимоги вiльно. без дотримання формальностей i ритуалiв. Вислухавши поВняснення сторiн, iхнi докази й заперечення, претор самостiйно формулював юридичну сутнiсть позову Змiст спору вiн виВнкладав в спецiальнiй записцi суддi, яку почали називати форВнмулою, звiдси i назва нового порядку судочинства . Поняття та змiст права власностi (рос) Объем и пределы права частной собственности римляне определяли посредством указания правомочий собственниВнка. Совокупность этих правомочий составляла содержание права собственности. Римский собственник имел следующие правомочия: право владения; право пользоВнвания; право распоряжения; право получать доходы; право защиты. Однако со временем, заметив, что некоторые правомочия в определенной мере повторяют друг друга, римляне суживаВнют их круг. В результате отпало такое правомочие ,как право защиты , поскольку всякое право подлежит защите и выделять специальное правомочие для права собственности просто нет необходимости ; право пользования поглотило право получения доходов от вещи .Осталось лишь три правомочия тАФ право владения, право пользования и право расВнпоряжения. Поэтому право собственности называют еще наиболее полным правом по объему, поскольку все дру гие права на вещь уступают ему в этом. Право владения тАФ это правомочие собстВнвенника, заключающееся в том, что собственник имеет праВнво фактически обладать своей вещью. Это означает, что вещь должна наводиться в хозяйВнстве собственника, занимать в нем положение, соответствуВнющее ее хозяйственному назначению. Фактическое обладаВнние вещью тАФ реальная возможность осуществления непосредственного господства над нею. Однако это свое правомочие собственник может осуществлять не только саВнмолично, а и передать право владения другим лицам (наприВнмер, по договору), сохраняя при этом право собственности на вещь. Право пользованиятАФ это более емкое по сравВннению с правом владения правомочие собственника. Оно заключается в том, что собственник имеет право извлекать из вещи полезные качества, получать доходы и приращения от нее. Пользование вещью может осуществляться в различВнных ( но не противоречащих закону) формах и способах вещь: передачи в наем, аренду. Однако в римском праве есть общие правила пользования вещью: а) нельзя при этом причинять вред или какие-то неудобства другим лицам; б) пользоваться вещью вопреки закону. По общему правилу объем пользования, осуществляемый в соВнответствии с законом, практически не ограничен, кроме случаев, когда это вытекает из закона, договора или иных прав других лиц. Право пользования вещью тАФ наиболее важное правомоВнчие собственника. В нем заложена возможность последнего удовлетворить личные, бытовые, хозяйственные и иные поВнтребности. С этой целью нужная вещь и приобретается. Право распоряжения заключалось в том, что собственник мог определять правовую судьбу вещи, т.е. отчуждать (прежде всего) всеми дозволенными способами, завещать, устанавВнливать сервитута в пользу других лиц и т.п. Решать правовую судьбу вещи тАФ это значит определять ее правовой статус, изменять его по своему усмотрению и т.п., т.е. изменять или прекращать отношения собственносВнти. Право распоряжаться вещью также может осуществляться в разнообразных правовых формах при одном непременном условии тАФ оно не должно противоречить закону. В совокупности все три правомочия (знаменитая триада, дошедшая до наших дней) составляют содержание права собственности. Право частной собственности тАФ это исВнключительное право лица владеть, пользоваться и распоряВнжаться вещью в своем интересе. Фiдуцiарна угода Найбiльш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передаВнвав кредитору (заставодержцю) замiсть одержаних в позику грошей будь-яку рiч (предмет застави) у власнiсть. Якщо боржник не змiг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власностi кредитора. При виплатi боргу в строкобов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскiльки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усiма наслiдками, що з цього випливають. Повернення застави при виконаннi в строк зобов'язання боржником було справою совiстi, сумВнлiння кредитора. Звiдси i назва цiii форми застави тАФ угода з кредитором, що основана на совiстi, довiрi. Умови зазначеноi форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третiй особi, то боржник, навiть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на рiч. При перевищеннi вартостi застави над сумою боргу в разi невиконання юбов'язання рiзницю також одержував кредитор. Пiзнiше претори почали надаваВнти позов проти кредитора, якщо той вiдмовлявся повернути заставу при виконаннi зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника. Поняття права на чужi речi (рос) Римское право развило ряд прав на вещи с ограниченным содержанием полномочий. Обьектом этих прав служили,чужие вещи. Возникли они очень рано ,и постепенно развиваясь , образовали особую группу полномочий разного содержания. Т.е. одним из существенных ограничении права частной собственности являются права на чужие вещи, совокупность которых составляет еще одну группу вещных прав. Сущность прав на чужие вещи состоит в том, что субъект этого права получает возможность пользоваться чужой вещью или даже распоряжаться ею. Римское гражданское право знало три вида прав на чужие вещи: а) сервитуты; б) эмфитевзис и суперфиций; в) залоговое право. Наиболее древним правом на чужие вещи являются сервитуты. Сервитуты возникли в те далекие времена, когда была общественная собственность на землю (племенная, родовая). Земельные наделы, передаваемые во владение отдельной семье, разумеется, не могли быть равноценными. И поэтому соседи компенсировали недостоющее(воду,пастбище) с помощью соседей.Однако с устаВнновлением частной собственности на землю удовлетворять потребности одного участка за счет другого стало значительно труднее, а иногда просто невозможно. Необходимо было найти более устойчивое средство вещВнного характера. С этой целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков одного земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на землю. Они устанавливают право собственника земельного надела, лиВншенного определенных выгод, пользоваться ими на соседВннем земельном участке независимо от воли его собственниВнка. Такое право пользования чужой землей в одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от латинского слоВнва 5етге тАФ служить. Позднее такие права получили широВнкое распространение как средство удовлетворения недостаВнющих потребностей. Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи тАФ эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие получило залоговое право тАФ также одна из разновидностей прав на чужие вещи. Однако право залога не является правом пользования чужой вещью. Следовательно, право на чужую вещь закВнлючается не только в праве пользования, но и в праве расВнпоряжения чужой вещью. Права на чужие вещи находятся в определенной коллиВнзии с правом собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если субъект сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или выпасать 20 голов скота на его пастбище, то право собственности соседа ограВнничивается в таком же объеме. При этом сервитута пользуВнются приоритетом. В конкуренции с правом собственности они оказываются сильнее. Собственник обязан уступать притязаниям, вытекающим из сервитута или иного права на чужую вещь. С прекращением права на чужую вещь право собственности восстанавливается в полном объеме. Вместе с тем право на чужую вещь по объему не столь широко, как право собственности, напротив, оно весьма ограничено. Но это было вещное право, именно право на вещь, а не право требовать определенного поведения от собственника этой вещи. Оно не зависело от воли собственника предмета сервитута, который не мог его изменить, прекратить или отмеВннить. Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и содержанию существенно различались, хотя и имели много общего. Так, земельные сервитута имели неВнмало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но и сущеВнственно различались между собой. Личные сервитута пракВнтически были неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и отчуждаться иным образом. ЗаВнметны были различия и в объеме прав. Субъект сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в неВнскольких отношениях, а эмфитекарий пользовался земельВнным наделом в полном объеме. Права на чужие вещи также надолго переживали своих создателей. Наряду с другими институтами они рецепируются позднейшими правовыми системами и получают дальВннейшее развитие. Негаторний позов Застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здiйснювати своi право власностi .Позивачем був власник речi, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосiб здiйснюВнвати право власностi (наприклад, ходiння або проiзд по iе-мельнiй дiлянцi без правовоi на те пiдстави) Як правило. вiдповiдачем за негаторним позовом був той. хто претендуВнвав на користування в якомусь вiдношеннi чужою рiччю. звiдси й назва позову тАФпозов про запереВнчення. Водночас вiдповiдачем за негаторним позовом мiг бути i той, хто в будь-який спосiб заважав власнику здiйснювати своi право. Вiдповiдальнiсть за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомiрнi дii. СервiтутиПотреба в обслуговуваннi однiii земельноi дiлянки за раВнхунок iншоi виникала досить часто Наприклад, земельний надiл, який маi всi необхiднi якостi, зручностi й переваги, пiсля смертi власника перейшов до двох синiв у спадщину. Його було подiлено мiж ними в такий спосiб, що один з них тАФ Клавдiй змушений добиратися до своii дiлянки через дiлянку брата Тiцiя. Брати мали добрi стосунки мiж собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло проВндовжуватися до першоi сутички мiж ними, пiсля чого Тiцiй мiг заборонити брату проiзд через свiй надiл до дiлянки Клавдiя. Передбачаючи таке, батько перед смертю встаноВнвив у заповiтi сервiтут на користь Клавдiя на право проiзду через земельний надiл Тiцiя. Сервiтутнi вiдноВнсини виникали, як правило, мiж сусiдами чи сусiднiми зеВнмельними надiлами, тому сервiтутне право часто називають ще сусiдським. Сервiтут зберiгався й тодi, коли власники мiнялися. Якщо Тiцiй продавав свiй земельний надiл, право проiзду не лише зберiгалося за Клавдiiм, а й зобов'язувало нового власника землi надавати проiзд. Не припинявся сервiтут i при змiнi власника земельного надiлу Клавдiя. Отже, сервiтут тАФ це речове право користування чужою рiччю в одних або кiлькох вiдносинах. За змiстом сервiтутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусiдськi вiдносини мiж власниками земельних надiлiв дуже детально i ретельно Сервiтути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або iншою рiччю) не лише в якомусь одному вiдношеннi (праВнво провозу вантажiв, проходу, прогону худоби, право взяти 20 вiдер води, напоiти 20 голiв худоби тощо), а саме в тому, недостатнiсть якого вiдчуваi пануючий
Вместе с этим смотрят:
"Заказные" убийства и их предупреждение
"Зеленые", как субъект мировой политики
"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины
"Присвоение" и "растрата": сущность и признаки
"Русская Правда" как памятник Древнерусского права
|