А. Ахматова

Методичний кабiнет Теофiпольськоi загальноосвiтньоi школи РЖ-РЖРЖРЖ ступенiв №1

Реферат на тему:

АННА АХМАТОВА

Виконав:

___________________

Перевiрив:

___________________

2006

На рубежi сторiч, напередоднi революцii, в епоху, вражену двома свiтовими вiйнами, у Росii виникла i склалася, може бути, сама значна у всiй свiтовiй лiтературi нового часу "жiноча" поезiя - поезiя Анни Ахматовiй. Найближчою аналогiiю, що виникла вже в перших ii критикiв, виявилася давньогрецька спiвачка любовi Сапфо: росiянка Сапфо часто називали молоду Ахматову.

Анна Андрiiвна Горенко народилася 11(23) червня 1889 року пiд Одесою. Однорiчною дитиною вона була перевезена в Царське Село, де прожила до шiстнадцяти рокiв. Першi спогади Ахматовоi були царсько-сiльськими: ".. зелена, сира пишнота паркiв, вигiн, куди мене водила нянька, iподром, де скакали маленькi строкатi конячки, старий вокзал.. " Вчилася Анна в Царськосiльскiй жiночоi гiмназii. Пише про це так: "Училася я спочатку погано, потiм набагато краще, але завжди неохоче". У 1907 роцi Ахматова закiнчуi Фундуклiiвськую гiмназiю в Киiвi, потiм поступаi на юридичний факультет Вищих жiночих курсiв.

Початок 10-х рокiв було вiдзначено в долi Ахматовоi важливими подiями: вона вийшла замiж за Миколу Гумiлева, завела дружбу з художником Амадео Модiльянi, а навеснi 1912 року вийшов ii перший збiрник вiршiв "Вечiр", що принiс Ахматовiй миттiву славу. Вiдразу ж вона була дружно поставлена критиками в ряд найбiльших росiйських поетiв. РЗi книги стали лiтературною подiiю. Чуковський писав, що Ахматову зустрiли "незвичайнi, зненацька гучнi трiумфи". РЗi вiршi були не тiльки почутi, - iх декламували, цитували в розмовах, переписували в альбоми, ними навiть освiдчувались закоханi. "Уся Росiя, - вiдзначав Чуковський, - запам'ятала ту рукавичку, про яку говорить в Ахматовоi вiдкинута жiнка, iдучи вiд того, хто вiдiпхнув ii".

" Так беспомощно грудь холодела,

Но шаги мои были легки.

Я на правую руку надела

Перчатку с левой руки.

Песня последней встречи.

Лiрика Ахматовоi перiоду ii перших книг ("Вечер", "Чётки", "Белая стая") - майже винятково лiрика любовi. РЗi новаторство як художника проявилося спочатку саме в цiii традицiйно вiчнiй, багаторазово i, здавалося б, до кiнця розiгранiй темi.

Новизна любовноi лiрики Ахматовоi впала в око сучасникам чи ледве не з перших ii вiршiв, опублiкованих ще в "Аполлонi", але, на жаль, важкий прапор акмеiзму, пiд який встала молода поетеса, довгий час як би драпiрував в очах багатьох ii щирий, оригiнальний вигляд i змушувало постiйно спiввiдносити ii вiршi то з акмеiзмом, то iз символiзмом, то з тими або iншими або виходили на перший план лiнгвiстичними або лiтературознавчими теорiями.

Про "романтичнiсть" лiрики Ахматовоi цiкаво писав Василь Гiппiус (1918) . Вiн бачив розгадку успiху i впливу Ахматовоi (а в поезii вже з'явилися ii пiдголоски) i разом з тим об'iктивне значення ii любовноi лiрики в тiм, що ця лiрика прийшла на змiну померлiй або сплячiй в той час формi роману. РЖ дiйсно, рядовий читач може недооцiнити звукового i ритмiчного багатства таких, наприклад, рядкiв: " и столетие мы лелеем еле слышный шорох шагов ", - але вiн не може не зачаруватися своiрiднiстю цих повiстей-мiнiатюр, де розказана драма. Такi мiнiатюри-розповiдь про сiрооку дiвчинку й убитого короля i розповiдь про прощання у ворiт (вiрш "Сжала руки под темной вуалью.. "), надрукований у перший же рiк лiтературноi популярностi Ахматовiй.

Потреба в романi - потреба, мабуть, насущна. Роман став необхiдним елементом життя, як кращий сiк, що витягаiться, говорячи словами Лермонтова, з кожноi ii радостi. У ньому увiчнювалися серця з неминущими особливостями, i круговорот iдей, i невловима дiйснiсть милого побуту. Ясно, що роман допомагаi жити. Але роман у колишнiх формах, роман, як плавна i багатоводна рiка, став зустрiчатися усе рiдше, став змiнюватися спочатку стрiмкими струмочками ("новела") , а там i миттiвими "гейзерами". Приклади можна знайти, мабуть, у всiх поетiв: так, особливо близький ахматовськiй сучасностi лермонтовський "роман" - "Дитинi", з його загадками, натяками i недомовками. У цьому родi мистецтва, у лiричному романi - мiнiатюрi, у поезii "гейзерiв" Анна Ахматова досягла великоi майстерностi. От один з таких романiв:

" Как велит простая учтивость,

Подошел ко мне, улыбнулся.

Полуласково, полулениво

Поцелуем руки коснулся.

И загадочных древних ликов

На меня посмотрели очи.

Десять лет замираний и криков.

Все мои бессонные ночи

Я вложила в тихое слово

И сказала его напрасно.

Отошел ты. И стало снова

На душе и пусто и ясно".

Смятение.

Роман кiнчений. Трагедiя десяти рокiв розказана в однiй короткiй подii, одному жестi, поглядi, словi.

Нерiдко мiнiатюри Ахматовоi були, вiдповiдно до ii улюбленоi манери, принципово не довершенi i подiбнi не стiльки на маленький роман у його, так сказати, традицiйнiй формi, скiльки на випадково вирвану сторiнку з роману або навiть частину сторiнки, що не маi нi початку, нi кiнця i який заставляi читача додумувати те, що вiдбувалося мiж героями колись.

" Хочешь знать, как все это было?

тАФ Три в столовой пробило,

И прощаясь, держась за перила,

Она словно с трудом говорила:

"Это все.. Ах, нет, я забыла,

Я люблю вас, я вас любила

Еще тогда! " "Да".

Хочешь знать, как все это было?

Можливо, саме такi вiршi спостережливий Василь Гiппiус i називав "гейзерами", оскiльки в подiбних вiршах-фрагментах, почуття дiйсне як би миттiво вириваiться назовнi з якогось тяжкого полону мовчання, терпiння, безнадiйностi i розпачу.

Вiрш "Хочеш знати, як усе це було?. " написано в 1910 роцi, тобто ще до того, як вийшла перша ахматовська книжка "Вечiр" (1912) , але одна iз самих характерних рис поетичноi манери Ахматовоi, у ньому уже виразилася в очевиднiй i послiдовнiй формi.

Нерiдко вiршi Ахматовоi подiбнi на швидкий i як би навiть не "оброблений" запис у щоденнику:

Он любил три вещи на свете:

За вечерней пенье, белых павлинов

И стертые карты Америки.

Не любил, когда плачут дети,

Не любил чая с малиной

И женской истерики.

.. А я была его женой".

Он любил..

РЖнодi такi любовнi "щоденниковi" записи були бiльш розповсюдженими, мiстили в собi не двох, як звичайно, а трьох або навiть чотирьох осiб, а також якiсь риси iнтер'iра або пейзажу, але внутрiшня фрагментарнiсть, подiбнiсть на "романну сторiнку" незмiнно зберiгалася й у таких мiнiатюрах:

Там тень моя осталась и тоскует,

Все в той же синей комнате живет,

Гостей из города за полночь ждет

И образок эмалевый целует.

И в доме не совсем благополучно:

Огонь зажгут, а все-таки темно..

Не оттого ль хозяйке новой скучно,

Не оттого ль хозяин пьет вино

И слышит, как за тонкою стеною

Пришедший гость беседует со мною".

У цьому вiршi прослiдковуiться скорiше обривок внутрiшнього монологу, та плиннiсть i ненавмиснiсть щиросердечного життя, що так любив у своiй психологiчнiй прозi Толстой.

Особливо цiкавi вiршi про любов, де Ахматова звертаiться до "третьоi особи", тобто, здавалося б, використовуi чисто оповiдальний жанр, що припускаi i послiдовнiсть, i навiть описовiсть, але й у таких вiршах вона усе-таки вiддаi перевагу лiричнiй фрагментарностi, розмитостi i недомовленостi. От один з таких вiршiв, написано вiд iменi чоловiка:

Подошла. Я волненья не выдал,

Равнодушно глядя в окно.

Села словно фарфоровый идол,

В позе, выбранной ею давно.

Быть веселой - привычное дело,

Быть внимательной это трудней..

Или томная лень одолела

После мартовских пряных ночей?

Утомительный гул разговоров,

Желтой люстры безжизненный зной

И мельканье искусных проборов

Над приподнятой легкой рукой.

Улыбнулся опять собеседник

И с надеждой глядит на нее..

Мой счастливый богатый наследник,

Ты прочти завещанье мое".

Подошла. Я волненья не выдал..

Пiсля появи першоi книги, а пiсля "Чётки" i "Бiлоi зграi" особливо, стали говорити про "загадку Ахматовоi". Сам талант був очевидним, але незвична, а виходить, i неясна була його суть, не говорячи вже про деяких дiйсно загадкових, хоча i побiчних властивостях. "Романнiсть", помiчена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, чарiвне сполучення жiночностi i крихкостi з тiiю твердiстю i виразнiстю малюнка, що свiдчать про владнiсть i неабиякоi, майже твердiй волi? Спочатку хотiли цю волю не зауважувати, вона досить суперечила "еталоновi жiночностi". Викликало здивоване замилування i дивна не багатослiвнiсть ii любовноi лiрики, у якiй пристрасть походила на тишу перед бурею i виражала себе звичайно лише двома - трьома словами, схожими на блискавицi, що спалахують за грiзно потемнiлим обрiiм.

Треба сказати, що радянська поезiя перших рокiв Жовтня i громадянськоi вiйни, зайнята грандiозними задачами повалення старого свiту, що любила образи i мотиви, як правило, всесвiтнього, космiчного масштабу, що надавала перевагу говорити не стiльки про людину, скiльки про людство або у всякому разi про масу, була спочатку недостатньо уважною до мiкросвiту iнтимних почуттiв, вiдносячи iх у поривi революцiйного пуританiзму до розряду соцiально небезпечних буржуазних забобонiв. З усiх можливих музичних iнструментiв вона в тi роки вiддавала перевагу ударним.

На цьому гуркiтливому тлi, що не визнавав пiвтонiв i вiдтiнкiв, у сусiдствi з громоподiбними маршами i "залiзними" вiршами перших пролетарських поетiв, любовна лiрика Ахматовiй, зiграна на засуджених скрипках, повинна була б, за всiм законами логiки, загубитися i безвiсти зникнути.. Але цього не вiдбулося.

Молодi читачi новоi, пролетарськоi, що вставала на соцiалiстичний шлях Радянськоi краiни, робiтницi i рабфаковцi, красноармейки i червоноармiйцi - усi цi люди, такому далекому i ворожi самому свiтовi, оплаканому в ахматовських вiршах, проте помiтили i прочитали маленькi, бiлi, добiрно виданi томики ii вiршiв, що продовжували незворушно виходити всi цi вогненнi роки.

"Велика земна любов" у лiрицi Ахматовоi

Ахматова, дiйсно, сама характерна героiня свого часу, виявлена в нескiнченнiй розмаiтостi жiночих доль: коханки i дружини, вдови i матерi, що зраджувала i була покинутою. По вираженню А. Коллонтай, Ахматова дала "цiлу книгу жiночоi душi". Ахматова "вилила в мистецтвi" складну iсторiю жiночого характеру переломноi епохи, його джерел, ламання, нового становлення.

Герой ахматiвськоi лiрики (не героiня) складний i багатоликий. Власне, його навiть важко визначити в тому змiстi, як визначають, скажемо, героя лiрики Лермонтова. Це вiн коханець, брат, друг, що став у нескiнченнiй розмаiтостi ситуацiй: пiдступний i великодушний, вбиваючий i що воскрешаi, перший i останнiй.

Але завжди, при всьому рiзноманiттi життiвих колiзiй i життiвих казусiв, при всiй незвичайностi, навiть екзотичностi характерiв героiня або героiнi Ахматовоi несуть щось головне, споконвiку жiноче, i тут то пробиваiться вiрш у розповiдi про яку-небудь канатну танцюристку, наприклад, йдучи крiзь звичнi визначення i заученi положення, глибоку тугу залишеноi жiнки.

Меня покинул в новолунье

Мой друг любимый. Ну так что ж!

Шутил: ВлКанатная плясунья!

Как ты до мая доживешь?В»

Ему ответила, как брату,

Я, не ревнуя, не ропща,

Но не заменят мне утрату

Четыре новые плаща.

От ця здатнiсть вийти до того, що "серце знаi", - головне у вiршах Ахматовоi, освiтлено в ii поезii одним джерелом свiтла.

РД центр, що як би притягуi до себе увесь iнший свiт ii поезii, виявляiться ii основним нервом, ii iдеiю i принципом. Це любов. Стихiя жiночоi душi неминуче повинна була почати з такоi заяви себе в любовi. Герцен сказав один раз як про велику несправедливiсть в iсторii людства про те, що жiнка "загнана в любов. РЖ це вся лiрика (особливо рання) Анни Ахматовоi "загнана в любов". Але тут же насамперед i вiдкривалася можливiсть виходу. Саме тут народжувалися справдi поетичнi вiдкриття, такий погляд на свiт, що дозволяi говорити про поезiю Ахматовоi як про нове явище в розвитку росiйськоi лiрики двадцятого столiття. У ii поезii i i "божество", i "натхнення". Зберiгаючи високе значення iдеi любовi, зв'язане iз символiзмом, Ахматова повертаi iй живий i реальний, аж нiяк не вiдвернений характер. Душа оживаi:

" Эта встреча никем не воспета,

И без песен печаль улеглась.

Наступило прохладное лето,

Словно новая жизнь началась.

Сводом каменным кажется небо,

Уязвленное желтым огнем,

И нужнее насущного хлеба

Мне единое слово о нем.

Ты, росой окропляющий травы,

Вестью душу мою оживи, -

Не для страсти, не для забавы,

Для великой земной любви

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского