Артюр Рембо
Артюр Рембо
Артюр Рембо (1854 - 1891) - "найдивнiший поетичний генiй Францii" (Е. Клансьi) - зробив найбiльш помiтний вплив на французьку поезiю XX столiття. Його творчiсть, що заклала основи символiзму, у той же час далеко виходить за рамки символiстських iдей i побудов, будучи своiрiдним проривом до поезii майбутнього.
Все коротке життя цього "Шекспiра-дитяти", як назвав Рембо В. Гюго, була втечею вiд вульгарностi буржуазного iснування, анархiчним викликом нормам i правилам, вiдходом у створений iм самим хиткий свiт "ясновидiння".
Рембо народився в провiнцiйному мiстi Шарлевiлi, розташованому неподалiк вiд бельгiйського кордону, у сiм'i офiцера й заможноi селянки. Батьки незабаром розiйшлися, i чотирьох дiтей виховувала владна й сувора мати. Шкiльну освiту Рембо одержуi в коллежi Шарлевiля, де вражаi викладачiв раннiми й рiзнобiчними здiбностi: уже у вiсiм рокiв вiн пише першi вiршi й прозу, вiльно перекладаi з декiлькох мов, легко iмпровiзуi на латинi. Деспотизм матерi, створена нею в будинку гнiтюча атмосфера, неприйняття "iдiотизму" мiщанського оточення спонукують пiдлiтка неодноразово тiкати з рiдного мiста. Але щораз на вимогу матерi полiцiя повертаi його додому. 2 листопада 1870 р., пiсля черговоi втечi, вiн пише своiму колишньому вчителевi:
"Я гину, я гнию у свiтi вульгарному, злом, сiрому. Що ви вiд мене хочете, я впертий у своiму обожнюваннi вiльноi волi.. Я хотiв би втекти знову й знову.."
У березнi 1871 р. у Парижу проголошена Комуна, i юний поет захоплено вiтаi ii як передвiсницю нового свiту. Припускають, що пiд час повстання вiн перебував у столицi й навiть якийсь час служив у частинах Нацiональноi гвардii. Ще красномовнiше про полiтичнi настроi й симпатii Рембо свiдчать вiршi, написанi iм у днi Комуни: "Паризька оргiя, або Париж заселяiться знову", "Руки Жанн-Марi", "Паризька вiйськова пiсня".
Розгром Комуни сприймаiться iм як найбiльша соцiальна катастрофа й глибоко особиста трагедiя. Вiн пориваi всi соцiальнi зв'язки й заявляi про свою повну волю вiд суспiльства i його моралi. Найбiльш точний умонастрiй Рембо в цей перiод, його анархiчне повалення всiх i вся вираженi у вiршi ВлЩо нам, душе мояВ».
Тепер вiн пов'язуi всi своi надii з поезiiю "ясновидiння", розгорнута програма якоi викладена в його листах 1871 р.: "Я кажу, треба стати ясновидцем.. Поет перетворюi себе в ясновидця тривалим, безмiрним й обмiркованим приведенням до розладу всiх почуттiв. Вiн iде на будь-якi форми любовi, страждання, божевiлля.. вiн стаi найбiльш хворим iз всiх, найбiльш злочинним, найбiльш проклятим - i вченим iз учених! Тому що вiн досяг невiдомого". З усiiю рiшучiстю й послiдовнiстю Рембо починаi перетворювати своi естетичнi принципи в практику життя. Вiн знайомиться iз Верленом, блукаi з ним по РДвропi, пiддаючи себе систематичним катуванням (безсоння, алкоголь, наркотики, голодування) у надii одержати матерiал для поезii "ясновидiння". Пiзнiше цей перiод життя Рембо назве "часом у пеклi" i рiшуче засудить себе. Пiсля розриву з Верленом вiн повертаiться на короткий час у Шарлевiль, де працюi на фермi матерi за шматок хлiба, а потiм починаються його систематичнi втечi з дому.
Без усяких засобiв, голодуючи, iснуючи на випадковi заробiтки (вантажник у порту, перекладач у бродячому цирку, пiдрядник на будiвництвi, найманець у колонiальнiй армii), часто хворiючи, цей "чоловiк з пiдметками iз вiтру" (Верлен) виходить пiшки майже всю РДвропу, так i не знайшовши собi пристановища. Тепер вiн мрii назавжди покинути РДвропу, що бачиться йому величезним Шарлевiлем, i долучитися до iншоi, здоровоi й природноi, цивiлiзацii, якою бачиться йому Схiд. У своiй прощальнiй книзi "Пора в пеклi" вiн напише: "Мiй день пiдiйшов до кiнця, я залишаю РДвропу. Морське повiтря пропалить менi легенi, сонце невiдомих широт видубить шкiру.. Коли я повернуся, у мене будуть сталевi м'язи, засмагла шкiра, шалений погляд.. У мене буде золото; я буду вiльним i жорстоким.. Я вплутаюсь в полiтичнi iнтриги. Буду врятований. Доки я проклятий, батькiвщина жахаi мене".
Десять рокiв (1880 - 1891) у нестерпно важких умовах Рембо служить торговельним агентом спочатку в Аденi, а потiм в Ефiопii. РЖ за цей час ним не написано жодного вiршованого рядка: тiльки кiлька статей для географiчного товариства й дiловi листи. Його мрii про багатство й волю не призначено було збутися: генiальний поет не змiг стати процвiтаючим буржуа.
Навеснi 1891 р. у Рембо виявляють злоякiсну пухлину правого колiна, з великими труднощами його переправляють у марсельський госпiталь, де ампутують ногу й де 10 листопада цього ж року вiн, самотнiй i нiкому не вiдомий, умираi.
Не менш драматична й лiтературна доля Рембо: 4 роки стрiмкого поетичного зльоту, коли було створено усе, що згодом склало його свiтову славу, за якими пiшли 18 рокiв повного мовчання.
У лiтературу вiн вступаi як романтик, i його найбiльш помiтний вiрш першого перiоду творчостi (1869 - весна 1871 р.) "Коваль" по своiй образностi й стилiстицi слiдуi традицii В. Гюго.
Часом у своiх вiршах (особливо викривальних) Рембо нарочито грубий. Вiн уводить у них натуралiстичнi, вiдразливi побутовi деталi; з'iднуi в одному образi пiднесене i низьке, конкретне й узагальнене; широко використаi вульгаризми, дiалектизми в змiшаннi iз книжковою, науковою лексикою; порушуi звичний ритм олександрiйського вiрша, роблячи його розiрваним, стрибкоподiбним; руйнуi устоянi жанровi форми поезii.
Початком нового перiоду його творчостi (лiто 1871 - весна 1873) варто визнати вiршi "П'яний корабель" й "Голоснi", що стали згодом манiфестом символiзму.
"П'яний корабель", написаний 17-лiтнiм юнаком, без сумнiву, одне iз самих великих i загадкових створень iвропейськоi лiрики, що не пiддаiться вичерпному й остаточному тлумаченню. У його центрi - символiчний образ людини-корабля, що ототожнюiться iз самим поетом, що стрiмко несеться "без керма й вiтрил" по безбережним "цвинтарях морським" назустрiч Невiдомому, бути може, власнiй загибелi. По шляху перед ним виникають дивнi пейзажi, встають вигадливi картини, i читачевi важко зрозумiти, чи i вони реальними або це тiльки плiд хвороi уяви:
Я бачив, як шумлять драговини та вершi,
Де в комишах гниi морський Левiафан!
Як падають у штиль гiгантськi хвилi першi,
Як даль врiзаiться в бездонний океан!
Льодовики, сонця, i небеса, й заграви!
Гидотнi обмiлi серед рудих заток,
Куди облiпленi комахами удави
Падуть у смородi з покручених гiлок!
(Пер. Вс.Ткаченка)
Вражаi й гранична щирiсть, своiрiдна сповiдальнiсть, з якими поет розповiдаi про побачене i пережите, пророкуючи свою власну долю:
Доволi плакав я! Жорстокi всi свiтання,
Гiркi усi сонця й пекельний молодик;
Зацiпило менi вiд лютого кохання.
Нехай трiщить мiй кiль! Поринути в потiк!
(Пер. Вс.Ткаченка)
У "П'яному кораблi" формуiться нова поетична система, що характеризуiться насамперед посилення метафоричностi, появою "зашифрованих" образiв, покликаних не стiльки зображувати конкретнi явища й враження вiд них. скiльки "представляти несказанне".
Я снив i бачив снiг серед ночей зелених,
Цiлунок на очах морiв, i гладь ясну,
РЖ сокiв круговерть, хмiльних i незбагненних,
Спiвочих фосфорiв пробудження вiд сну!
Розлюченi вали в звiринiй iстерii,
Що брали штурмом риф, уповнi бачив я,
Не знаючи, що блиск од сяйних нiг Марii
Утихомирюi захеканi моря.
На берегах Флорид менi траплялось зрiти
Квiтки, подiбнi до пантерячих зiниць!
Мов сяйнi вiжки, снiп веселок розмаiтий
До лазурових стад стремiв на повну мiць!
(Пер. Вс.Ткаченка)
Емоцiйна сила, дивне багатство образiв i лексики, рiзноманiття колiрноi палiтри, надзвичайна музикальнiсть, нарештi, внутрiшнiй динамiзм вiрша Рембо залучали до нього увага багатьох поколiнь читачiв i перекладачiв. На украiнську мову "П'яний корабель" у рiзний час перекладали В.Бобинський, Вс.Ткаченко, Юрiй Клен, М.Терещенко, Г.Латник.
У сонетi "Голоснi" Рембо слiдом за Бодлером намагаiться встановити вiдповiдностi "звукiв" й "кольорiв" i пов'язати з ними ряди вiльних асоцiацiй:
А - чорне, бiле Е, червоне РЖ, зелене
У, синi О; скажу про iх таiмну суть:
А - це корсет, його лискучi мухи пнуть,
Кружляючи щодня над смородом мерзенним,
Це тiнь затоки; Е - то пароплава путь,
То бiлi королi, льодовикiв знамена;
РЖ - то пурпурна кров i посмiх незбагненний,
П'янливе каяття i невситима лють;
У - цикли, то морiв предивнi коливання,
То спокiй пасовищ у тихому смерканнi,
То зморшка - борозна високого чола;
О - вища i сурма, рiзкi незнанi звуки,
То тиша промiж гiр, завмерлих од розпуки,
То промiнь iз небес, бузкова то стрiла!
(Пер. Г.Латника)
Тут слово, розкладене на "звуки" й "кольори" перестаi бути значеннiвою одиницею, втрачаi свою комунiкативну роль i здобуваi функцiю безпосереднього вселяння, "суггестивностi", стаi символом загадкових бачень поета. Написана пiзнiше глава "Алхiмiя слiв", що ввiйшла в книгу "Пора у пеклi", даi уявлення про характер пошукiв Рембо в момент створення "Голосних": "Я придумав кольори голосних!. Я встановив рух i форму кожноi приголосноi й тiшив себе надiiю, що за допомогою iнстинктивних ритмiв я винайшов таку поезiю, що коли-небудь стане доступною для всiх п'яти почуттiв.. Я писав мовчання i нiч, виражав невимовне, запам'ятовував запаморочливi миттiвостi".
Художнi принципи, проголошенi Рембо в сонетi "Голоснi", знайшли подальший розвиток в "Останнiх вiршах" (1872) i "Осяяннях" (1872 - 1873). У них поет, дотримуючись своii тези про те, що треба "про неясне говорити неясно", остаточно розриваi логiчнi зв'язки мiж образами i iхнiми реальними прототипами, перетворюi вiршi у своiрiднi поетичнi ребуси. РЗх призначення - натякнути на щось "загадкове", "невiдоме", яких не можна осягти розумом, але на яке можна музично настроiтися.
Ця заворожливi, мелодiйнi тексти краще не читати, а слухати. Замiняючи риму асонансом, послаблюючи синтаксичнi зв'язки, не дотримуючи правил пунктуацii, Рембо руйнуi традицiйну систему французького вiршування, вiдкриваi дорогу верлiбру ("вiльному вiршу").
Завершуi творчiсть Рембо книга "Пора в пеклi" (лiто 1873 р.), у якiй вiн пiдбиваi пiдсумок своiм символiстським шуканням, назвавши iх "iсторiiю одного з моiх божевiль", утверджуi iхню повну неспроможнiсть i назавжди вiдрiкаiться вiд поетичноi дiяльностi. Це твiр зовсiм ще юнака перейнято безмiрною гiркотою й безвихiдним розпачем, тому що вiдмова вiд поезii значила для нього вiдмову вiд самого життя.
Рембо справедливо називають "передчасною дитиною двадцятого сторiччя". Дiйсно, вiн передбачив своiю творчiстю iстотнi риси сучасноi поезii: iнтенсивнiсть лiричного переживання, витончену метафоричнiсть, особливу музикальнiсть i колiрну виразнiсть, верлiбр. Повною мiрою значення Рембо розкрилося лише в XX столiттi, коли французькi поети заговорили образною мовою, створеною ним.
Вместе с этим смотрят:
"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)
"Донские рассказы" Михаила Шолохова
"Живопись слова" в японской поэзии
"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского
"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского