Бiографiя Тараса Григоровича Шевченка

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Бiографiя

Тараса Григоровича Шевченка

Тарас Шевченко!.. Це iмтАЩя дорогоцiнною перлиною виблискуi у золотiй скарбницi свiтовоi культури. У славнiй плеядi безсмертних класикiв лiтератури генiальний спiвець украiнського народу по праву стоiть в одному ряду з такими титанами думки i слова, як Гомер i Шекспiр, Пушкiн i Толстой, Гете i Байрон, Шiллер i Гейне, Бальзак i Гюго, Мiцкевич i Бернс, Руставелi i Нiзамi, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченко - символ чесностi, правди i безстрашностi, великоi любовi до людини. Вся творчiсть великого Кобзаря зiгрiта гарячою любовтАЩю до Батькiвщини, пройнята священною ненавистю до ворогiв i гнобителiв народу. Його думи, його пiснi, його полумтАЩяний гнiв, його боротьба за свiтлу долю трудового люду були думами, пiснями, гнiвом i боротьбою мiльйонiв.

Поезiю Шевченка люблять усi народи. Поет, який вiддав усi своi сили боротьбi за визволення рiдноi Украiни вiд соцiального i нацiонального гнiту, виражав прагнення i сподiвання всiх народiв, всiх прогресивних людей свiту.

Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 рокiв. З них 34 роки провiв у неволi: 24 роки - пiд ярмом крiпацтва i понад 10 рокiв - у найжорсткiших умовах заслання. А решту - 13 "вiльних" рокiв перебував пiд невсипущим наглядом жандармiв.

Оглядаючи прожите життя, сповнене страшноi негоди i злиднiв, вiн з болем говорив: "Сколько лет потерянных., сколько цветов увядших!"

Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета, М. О. Некрасов у своiму вiршi "На смерть Шевченко" писав:

Всё он изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, доносы, жандармов любезности,

Всё - и раздольную степь Оренбургскую,

И её крепость.. В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждой невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может и жил-то он этой надеждою.

Царський уряд не впереше розправлявся так з небажаними йому передовими людьми. ПолумтАЩяний спiвець свободи, Тарас Григорович Шевченко подiлив сумну долю кращих людей, якi жили в роки царськоi реакцii. Пушкiн i Лермонтов, убитi з намови царя, замучений Полежаiв, декабристи, загиблi у Сибiру на каторзi, були його попередниками. Не кращою була доля i його сучасникiв. Чаадаiва оголосили божевiльним. Герцену довелося тiкати за кордон. Великого росiйського критика Вiссарiона Бiлiнського врятувала вiд каземату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрiн, на каторгу було вiдправлено Достоiвського.

Але нi арешти i жорсткi переслiдування, нi вогкi i темнi каземати РЖРЖРЖ вiддiлення. Нi заслання i солдатчина - нiякi утиски не змогли зiгнути поета-революцiонера Тараса Шевченка.

Караюсь, мучуся.. але не каюсь!-

писав вiн у вiршi "О думи моi!".

Шевченко говорив, що вiн нiколи не зiйде з раз назавжди обраного шляху, з шляху народного спiвця:

Нiкому я не продамся,

В найми не наймуся.

Не зiгнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фiзично. Незважаючи на те, що Шевченко був "надiлений мiцною будовою тiла", як було сказано у вироку про заслання, царськи сатрапи завдали непоправимоi шкоди його здоровтАЩю, злочинно скоротили життя i прискорили смерть.

Нижче наведено свiдоцтво, виявлене у фондах Центрального державного iсторичного архiву в Санкт-Петербурзi. Це перший, що дiйшов до нас, лiкарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досi не було точних медичних даних про обставини хвороби i кончини поета.

Свидетельство

Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium heparis et cordis) в последнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года.

Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари.

Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины.

Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.

Полицмейстер Академии капитан I рванга Набатов.

Нижче на свiдоцтвi - помiтка олiвцем: "47 лет от рождения" - поправка до вiку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лiкарем.

Дане медичне свiдоцтво про останню хворобу поета, написане лiкарем Едуардом Яковлевичем Барi, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяi зрозумiти всю глибину непоправноi шкоди, заподiяноi мiцному вiд природи здоровтАЩю Шевченка його коронованими i некоронованими катами. Сучасна медична наука даi можливiсть уточнити дiагноз, встановлений у 1861 роцi лiкарем Е. Я. Барi, i сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органiчний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печiнки i асцит.

Виявленi у державних архiвах документи дозволяють нам тепер детально дослiдити i науково обТСрунтувати всi обставини перебiгу хвороби i смертi Т. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть генiального народного поета була передчасною. РЗi зумовив i прискорив царизм.

Як вiдомо, Шевченко був сином селянина-крiпака i сам був крiпаком. Батько i мати великого поета передчасно померли вiд непосильноi працi, нестаткiв i хвороб. Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять рокiв круглою сиротою, вiн рано зазнав непосильного тягару пiдневiльноi працi, вiдчув горе "бедного неулыбающегося мужика".

Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бiдував, часто голодував i хворiв.

Навеснi 1837 р. коли 23-рiчний Тарас як крiпак помiщика Енгельгарда працював у кiмнатного живописця В. Ширяiва, вiн тяжко захворiв. Земляк i приятель Шевченка - художник РЖван Максимович Сошенко зразу ж поклав Тараса, який пашiв жаром, у лiжко i термiново викликав знайомого лiкаря Жадовцева. Лiкар уважно оглянув хворого Шевченка i сказав Сошенковi:

- Хворого необхiдно вiдправити до лiкарнi, тому що з вашими грошима гарячку лiкувати вдома не можна.

Але i в лiкарнi не дешево коштувало лiкування. Скупий Ширяiв не дав жодноi копiйки, хоч у контрактi, пiдписаному ним, передбачалося, що в разi захворювання учня на протязi строку навчання майстер зобовтАЩязаний лiкувати його на свiй рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед Колмiтетом Товариства заохочення художникiв. З цього приводу у звiтi Товариства вiд 30 травня 1837 року вiдмiчалося: "Пансiонеру Алексiiву i учню Шевченку на лiки.. 50 карбованцiв". На цi грошi лiкар Жадовцев i художник Сошенко помiстили Тараса до Петербурзькоi мiськоi лiкарнi святоi Марii Магдалiни (нинi лiкарня iм. Вiри Слуцькоi), бiля Тучкового мосту.

Друзi Шевченка обрали цю лiкарню не випадково. Лiкарня св. Марii Магдалiни була найновiшим лiкувальним закладом на той час. Вона славилася вийнятковим порядком, чистотою i затишком, новими найдосконалiшими методами лiкування. Тут "робилися на той час найдосконалiшi операцii, вживалися новi полiпшенi методи перевтАЩязки i лiкування ран, визнанi досвiдом останнiх рокiв найкориснiшими", - говориться у "Нарисi iснування лiкарнi св. Марii Магдалiни в С.- Петербурзi за 50 рокiв, 1829 - 1879".

Гордiстю лiкарнi були ii лiкарi i насамперед штабслiкар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут у цi роки, - дiд Ленiна по матерi. Всi його характеризували як "людину передову, iдейну, сильну i самостiйну, вiльну вiд будь-якого картАЩiризму i прислужництва".

О. Д. Бланк був передовим i прогресивним для свого часу лiкарем. Вся його повсякденна дiяльнiсть була пройнята чуйним i дбайливим ставленням до простих людей, вiн безкорисливо служив народу своiм лiкарським мистецтвом.

..Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. В автобiографiчнiй повiстi "Художник" Тарас Григорович описуi цi важкi днi своii хвороби, коли кидався вiн у гарячковому мареннi, горiв вiд нестерпного жару. Захворювання тривало довго i проходило тяжко. Вiсiм дiб Тарас був в безтямi, мiж життям i смертю. Друзi щоденно, а iнодi i по кiлька разiв на день приходили до лiкарнi, щоб довiдатися про стан Шевченка.

Вiдомий росiйський художник Карл Брюллов, з яким не задовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постiйно запитував у друзiв Шевченка про стан хворого. Хороше лiкування, дбайливий догляд i, як писав сам Шевченко, "молодое здоровье брало свое.. как тот сказочный преславутый богатырь оживал и крепчал не по дням, а по часам.. В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячки стал на ноги и ходил, придерживаясь за свою койку".

Коли поет виписувався iз лiкарнi, старший лiкар "гигиекнично,- як пише Тарас Григорович Шевченко, - растолковал мне, что для окончательного излечения необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц".

Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворiв. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П. Пономарьов перевiз Тараса Григоровича до своii кiмнати, з антресолями, у будинок Академii мистецтв. "На цих антресолях, - згадував Пономарьов, - мiй бiдний Тарас перебував пiд час тяжкоi своii хвороби, яка забирала нашi убогi кошти. У цей самий час вiн написав олiйними фарбами свiй портрет".

Восени 1845 р. Шевченко в Переяславi тривалий час хворiв на гарячку, яку один з його бiографiв О. Я. Кониський називаi "якоюсь тифозною хворобою". Про те, що у Переяславi Тарас Григорович перенiс "гарячку", розповiдаi у своiх спогадах про Шевченка письменник i етнограф О. С. Чужбинський.

Саме у цей перiод Тарас Григорович написав свiй славнозвiсний "Заповiт" ("Як умру, то поховайте").

Незважаючи на тяжкi умови життя, на погiршення стану здоровтАЩя, Тарас Григорович не втрачав любовi до життя, до малювання, до поезii. Особливо чутливий вiн був до сприйняття чудовоi украiнськоi природи. Колоритнi пейзажi рiдноi землi - "садок вишневий коло хати", могутнiй сивий Днiпро, широкi степи з почорнiлими на них могилами, вiтри, що пахнуть черебцем i мтАЩятою, переливний блиск ковили, безкрайнi обрii - все це знав i любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака i згодом ожило в його поезii.

Шевченко ввiбрав у себе усе багатство народних пiсень та переказiв, i природно, що у його чарiвних пiснях бринiли такi ж мотиви, якi створював сам народ. Ненависть трудового люду до своiх гнобителiв живила творчiсть Кобзаря. Постала у вiршах Шевченка нещасна, поневолена Украiна. кровтАЩю серця писав вiн про страждання рiдного народу, про муки пiдневiльного життя. Гнiвними словами картав поет царство панiв i чиновникiв.

Художник i поет, в розумiннi Т. Г. Шевченка, носiй свiтла iстини, вiн мусить бути корисним людям. Саме таким поетом i художником, провiсником правди i волi був Тарас Шевченко.

Поезiя великого Кобзаря - це гiмн любовi до людства, гiмн боротьби за свободу i свiтлу долю всiх пригноблених народiв.

Царський уряд, боячись сили полумтАЩяного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекi казахськi степи. Вiдбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означаi "страшне мiсто". Сюди i був засланий поет. У вироку, що вирiшив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкiн Власною рукою дописав у вироку: "Пiд найсуворiший нагляд iз забороною писати й малювати". Художнику звтАЩязали руки, поетовi закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора".

У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралi Тарас Шевченко згадував милу його серцю Украiну:

Я так ii, я так люблю

Мою Украiну убогу.

У фортецi, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой схоронить меня живим", поет звертався до своiх дум:

Думи моi, думи моi,

Ви моi iдинi.

Не кидайте хоч ви мене

При лихiй годинi.

Прилiтайте, сизокрилi

Моi голубтАЩята.

РЖз-за днiпра широкого

У степ погуляти..

Безмiрна туга за волею тяжко краяла серце Шевченковi. ПолумтАЩяний патрiот Украiни, вiн безмежно сумував за рiдним краiм, таким прекрасним i таким знедоленим.

О доле моя! Моя краiно!

Коли я вирвусь з цiii пустинi?

Так розкрив поет свiй душевний стан, пригнiченiсть i тугу у вiршi, написаному в Орську i присвяченому друговi - украiнському лiкарю Андрiю Йосиповичу Козачковському.

Сучасна медицина науково обТСрунтувала, як згубно впливають на здоровтАЩя людини так званi негативнi емоцii - туга, сум, пригнiченiсть, самотнiсть. Але ще сильнiше вiдбилися на здоровтАЩi Т. Г. Шевченка нестерпно важкi, ворожi, штучно створенi царизмом умови життя у солдатчинi.

Восени 1847 р. у вогких казематах Орськоi фортецi Шевченко захворiв на ревматизм. У листi вiд 11 грудня 1847 року до одного з приятелiв - А. РЖ. Лизогуба вiн писав: "..восени мучив мене ревматизм.." У листi до М. Лазаревського вiд 20 грудня ми читаiмо "..занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг.."

Пiзнiше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властивi цiй хворобi. Шевченко писав 12 квiтня 1855 р. конференц-секретарю Академii мистецтв Василю РЖвановичу Григоровичу з Новопетровського укрiплення: "..ревматизм меня быстро разрушает". РЖснуi справедливий старовинний лiкарський вислiв: "ревматизм лиже суглоби, а кусаi серце". Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатнiстю.

У 1847 р., незабаром пiсля ревматизму, Шевченко внаслiдок поганого харчування захворiв на типову для увтАЩязнених та засланих хворобу - цингу, або скорбут, i був вмiщений у лазарет. В листi до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: "Спiткала мене цинга лютая, i я тепер мов РЖов на гноiщi.. Так менi тепер тяжко, так тяжко.." Через два мiсяцi, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своiму друговi Варварi Миколаiвнi Рiпнiнiй: "Пугает меня настоящая болезнь скорбут". Двi тяжкi хвороби - ревматизм i скорбут, на якi хворiв у засланнi поет, дуже пiдточили його серце, тим бiльше, що вони проходили в умовах надзвичайноi моральноi пригнiченостi i невимовних душевних мук. В листi до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: "..опрiче всiх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тiлесним недугом.."

Згадуючи своi сповнене злигоднiв життя, поет писав до В. Рiпнiноi, що при цьому його охоплюi важке почуття, "от которого сжимается сердце и стынет грудь.. Мое прошлое ужасно". Рiзке свiтло пекучого сонця пустелi згубно дiяло на зiр Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орськоi крiпостi А. РЖ. Лисогубу: "Лихо дiiться зо мною, та не одно, а всi лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадiя давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпiв, слава богу, а тепер зуби i очi так болять, що не знаю де дiтись".

Украiнськi i росiйськi друзi поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально i матерiально, але здоровтАЩя поета з кожним днем все гiршало.

У сiчнi 1850 р. Шевченко пише в розпачi з Оренбурга поетовi Василю Андрiйовичу Жуковському:

"Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой.. потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье.. Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят.. а меня опять посылают на Сыр-Дарью.. Для моего здоровья этот поход самый убийственный.."

Рядовому Тарасу Шевченку найсуворiше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнаннi вiн потай писав i малював i створив чимало поетичних творiв, зробив багато малюнкiв, портретiв, картин, з яких складаiться цiлий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результатi якого його пiд конвоiм вiдправляють у Новопетровське укрiплення, на берег Каспiйського моря. Сiм рокiв - з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., якi провiв тут поет, були найстрашнiшими роками у життi Шевченка. Вони цiлком зламали його здоровтАЩя.

Суворi природнi умови, вiддаленiсть вiд культурних центрiв краiни, деспотизм i жорстокiсть офiцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укрiплення вiдомому украiнському композиторовi С. С. Гулаку-Артемовському:

"..Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем.. мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться, солдатом. Какой нибудь да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить".

Якось пiд час перебування Т. Шевченка у Новопетровськiй фортецi стало вiдомо, що до Астраханi маi прибути хтось iз царськоi сiмтАЩi. Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатiв - в тому числi i Шевченка. Щоденнi тривалi вправи з гвинтiвкою, марширування зовсiм знесилювали Тараса Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы",- писав поет друзям, навiть збiльшивши свiй вiк.

Але i тут йому не зрадив гумор. Вiн намалював себе гладким незграбним солдатом i пiдписав: "Ось так, як бачите". Ця карикатура мала бути надрукована в газетi "Севернiй курьер", але петербурзький цензурний комiтет заборонив його друкувати.

Як про найбiльше щастя, мрiяв Тарас Григорович "..взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину".

10 лютого 1855 р. Шевченко пише своiму товаришу польському полiтичному засланцю Бронiславу Залiському: "Веришь ли, мне иногда кажеться, что я и кости здесь свои положу, иногда.. на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается".

У 1855 роцi Шевченко на довершення до всього хворiв ще й на виснажливу малярiю. В листi до Бр. Залiського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писав: "..Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки". Захворювання на малярiю ще бiльше посилило ураження серця.

Та незважаючи на хвилини вiдчаю i тяжкого суму, нiколи у поета не зникаi бунтарський дух i ненависть до самодержавства - навпаки, у засланнi зростали i мiцнiли революцiйнi настроi поета:

Бодай кати iх постинали,

Отих царiв, катiв людських..

Помираi "коронований жандарм" Микола РЖ. Майнула надiя на визволення. Та марно! Новий Цар Олександр РЖРЖ викреслюi iмтАЩя Шевченка iз списку амнiстованих: добре памтАЩятав цар вiршi великого Кобзаря. Але наростання революцiйноi ситуацii, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, i невпиннi клопотання передових людей Росii - прогресивних дiячiв культури та мистецтв вирвали Шевченка iз заслання.

Великою була моральна стiйкiсть i сила революцiйного духу поета. Коли у 1857 роцi Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звiльнено, вiн написав у своiму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тот же, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо".

Людина на десять рокiв викреслена з життя, знову поверталася до своiх друзiв мiцною духом. Заслання i солдатчина не зломили нi волi, нi ii переконань. Але здоровтАЩя поета, його фiзичнi сили були надламанi.

За свiдченням редактора "Нижнегородских губернских ведомостей" Георгiя ДемтАЩянова, пiсля повернення iз заслання на обличчi Шевченка "лежала печать глибокого страждання". iсторик Микола Костомаров справедливо зауважив: "Пiд червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-пiд цiii червоноi шапки повернувся вiн з сивою бородою, зовсiм лисою головою, з навiки втраченим здоровтАЩям". Лiкар А. Й. Козачковський зафiксував, що Тарас Григорович повернувся iз заслання з пiдупалим здоровтАЩям, з передчасно знесиленим i назавжди скалiченим органiзмом. Поетовi тодi минуло лише 43 роки.

Повертаючись пiсля десятирiчного заслання до Петербурга, Шевченко змушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москвi. Вiйськовий генерал-губернатор Нижнегородськоi губернii генерал-майор Муравйов доповiдав 18 квiтня 1858 р. московському вiйськовому генерал-губернатору: "Художника Тараса Шевченка було вiддано у 1848 роцi за височайшим наказом у вiйськову службу, з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.

.. В березнi мiсяцi (9числа) Шевченко виiхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень вiдомо, що, доiхавши до Москви, зупинився в нiй через хворобу, яка його спiткала"

"Тараса Григоровича не можна було впiзнати, i, лише придивившись, я впiзнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий.. Вбитий фiзично i морально", - розповiдав про свою зустрiч з Т. Г. Шевченком навеснi 1858 року в Москвi Микита Савичев - "уральський козачина", як називав його поет.

У своiму "Журналi" на другий день пiсля прибуття до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченко писав, що вiн пiшов до Ван-Путерена, свого знайомого лiкаря. Лiкар уважно оглянув його, виписав лiки, призначив дiiту i вiдповiдний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаiмо:

"После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.

Дмитрий Егорович Мин - ученый переводчик Данте и еще более ученый медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония".

18 березня Тарас Григорович записав у "Журналi": "В 8 часов вечера громоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге". Захоплено зустрiли Т. Г. Шевченка представники передовоi iнтелiгенцii столицi.

Зустрiчаючись у цей час з видатними дiячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав i знайшов близьких йому духом i iдейними поглядами людей. Вiн зустрiвся i зблизився з великими росiйськими письменниками - революцiйними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим , М. РД. Салтиковим-Щедрiним та iншими, якi обтАЩiднувалися навколо журналу "Современник". Всiм iством, всiма помислами Шевченко був з цима людьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, "все коло дум i спiвчуттiв Шевченка перебувало у цiлковитiй вiдповiдностi iз змiстом i укладом народного життя. Вiн вийшов з народу, жив з народом не тiльки думками, але обставинами життя був з ним мiцно i кровно звтАЩязаний".

Героiчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, його волелюбна поезiя були близькi й дорогi росiйським революцiйним демократам. Разом iз Герценим i Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливiстю проголосуi, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликаi до збройного повстання.

..Добра не жди,

Не жди сподiваноi волi -

Вона заснула: цар Микола

РЗi приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

Поезiя Тараса Шевченка була могутньою i грiзною зброiю в бойовому арсеналi народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогiв..

..вставайте

Кайдани порвiте

РЖ вражою злою кровтАЩю

Волю окропiте.

Цi рядки знаменитого Шевченкового "Заповiту" запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, змiцнювали вiру в краще майбутнi.

У безсмертнiй поезii великого Кобзаря, яка то полумтАЩянiла гнiвом, то iскрилася бадьорiстю, завжди i незмiнно звучала вiра у свiтле прийдешнi народу. Шевченко твердо вiрив, що пригнобленi розiрвуть кайдани, в якi вони закутi, скинуть ярмо крiпацтва i самодержавства, зтАЩiднаються в iдину вiльну й дружню сiмтАЩю i в цьому свiтi

Врага не буде, супостата,

А буде син, i буде мати,

РЖ будуть люди на землi.

Чернишевський, Добролюбов та iх бойовi соратники - "штурмани бурi", як образно називав iх Герцен, високо цiнили полумтАЩяну поезiю Шевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революцiйно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка "новою невiдомою зiркою, та такоi величини i блиску, таким свiтилом, що, мабуть, i Сiрiусу, i Актуру носа втре".

Незважаючи на фiзичну кволiсть та недугу, Тарас Шевченко до кiнця свого життя не припиняв активноi творчоi працi, всi своi сили вiддавав боротьбi за знищення полiтичного безправтАЩя, крiпацтва i нацiонального гнiту.

Влiтку 1859 року Тарас Григорович поiхав на Украiну, в рiдне село Кирилiвку, де жили його брат i сестра, щоб побачитися з ними пiсля довгоi розлуки. Сестра не вiдразу впiзнала в змученiй, старiй людинi, яка важко дихала, свого брата Тараса.

Художник Вiктор Васильович Ковальов, згадуючи своi враження вiд зустрiчi з Т. Г. Шевченком у 1859 роцi, з глибоким болем писав: "Я був вражений рiзкою змiною його зовнiшнього вигляду. Це не бум колишнiй широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на головi, в сiрому сюртуку, яким я його знав ранiше; предi мною була зовсiм схудла, лиса людина, без кровинки на лицi; руки ii просвiчувались так, що видно було наскрiзь (!) кiстки i жилитАж Я мало не заплакав".

Все це свiдчить про те, що Шевченко повернувся iз заслання з цiлком пiдiрваним здоровтАЩям.

30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своiму синовi В. В. Тарновському, колекцiонеру, засновнику музею у Чернiговi: "Бiдолаха Шевченко хворий, i я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; вiн не лежить, але руки його важкi i лице набрякле". Друг поета iнженер Ф. Черненко розповiдав, що "вже в кiнцi вересня i на самому початку жовтня, вiдвiдуючи Шевченка, не можна було не помiтити, що поет дуже хворий".

На автопортретi, написаному в 1860 роцi, лице Шевченка з явними ознаками набряклостi.

У другiй половинi листопада здоровтАЩя Шевченка рiзко погiршало. Наслiдки дистрофii i, головним чином, ревматизм, набутий у засланнi, все бiльше давалися взнаки. Напружена робота, поганi житловi умови i загальна невлаштованiсть побуту багато в чому сприяли розвитковi хвороби.

Марко Вовчок, вiрний друг i послiдовник великого Кобзаря, яку Тарас Григорович нiжно i ласкаво називав "свiте мiй! Моя ти зоренько святая! Моя ти сила молодая!. Моя ти доне!", писала йому у цей час з-за кордону:

"Мiй самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворiiте i нездужаiте, а сама собi вже уявляю, як ви там не бережете себетАж Я все це добре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю - бережiть себе!"

23 листопада Тарас Григорович звернувся до лiкаря Е. Я. Барi - ординатора Петербурзькоi лiкарнi св. Марii Магдалiни iз скаргами на страшенний бiль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсiм набрякле. Лiкар Барi уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легенi i похмурнiв. Вiн призначив лiкування, порадив берегти себе, вести спокiйний спосiб життя, не виходити з дому.

Умови життя поета в цей час у Петербурзi були незадовiльними, а для людини з хворим серцем особливо важкимию про це свiдчить недавно виявлений в архiвi Лiтературного фонду за 1861 рiк лист друга Тараса Григоровича Поета Володимира Жемчужникова до лiтератора П. М. Ковалевського - племiнника голови Лiтературного фонду РД. П. Ковалевського:

"Павле Михайловичу! - прискорте швидше раду Лiтературного фонду на допомогу бiдному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступенi, i хоч лiкуi його хороший лiкар з приязнi, але медична допомога паралiзуiться невлаштованнiстю життя Шевченка i вiдсутнiстю будь-якого за ним догляду; живе вiн в Академii, у кiмнатi, подiленiй антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вiкно знаходиться врiвень з пiдлогою, а працюi в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вiкна, особливо в верхньому, тому, що воно починаiться вiд пiдлоги. Це посилюi набряклiсть нiг i примушуi до iснуючоi хвороби простуду".

Такi умови життя Шевченка призвели до рiзкого погiршення стану здоровтАЩя. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. ЗдоровтАЩя продовжувало рiзко гiршати i на новий 1861 рiк, вiн уже був прикутий до лiжка. У сiчнi i в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткi перiоди полегшення, вiн вiдчував себе здатним працювати, гравiрував, писав портрети. В один iз сiчневих днiв "вiн весело i спокiйно працював з 12-оi до 4-оi години", - згадував О. Лазаревський.

22 сiчня поет писав своiму родичевi Варфоломею Шевченку:

"Погано я зустрiв оцей новий поганий рiк. Другий тиждень не виходжу з хати: чхаю та кашляю, аж обсiло".

Поет у цей час перенiс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих.

Сили поета ослабли, здоровтАЩя з кожним днем все гiршало. В тому ж листi до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: " Багато б ще треба дечого сказать тобi, та нездужаю". В листi вiд 29 сiчня, також адресованому В. Шевченковi, читаiмо: "Так менi погано, що я ледве перо в руках держутАж Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив".

Художник i збирач фольклору Л. М. Жемчужников свiдчив на початку 1861 року: "ЗдоровтАЩя поета-художника, видимо, руйнувалосятАж На обрiй його насувалася темна хмара i вже потягло холодом смертельноi хвороби на його полите сльозами життя. Вiн все ще поривався бачиться з друзями, вса мрiяв оселитися на батькiвшинiтАж Але почував себе дедалi гiрше".

Вiдомий письменник Микола Семенович Лiсков, який вiдвiдував Шевченка в кiнцi сiчня 1861 року, докладно описуi стан Тараса Григоровича:

- Ось, пропадаю, - сказав вiн. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась.

Я почав вдивлятися пильнiше i побачив: насправдi, в усiй його iстотi було щось надзвичайно хворобливетАж Вiн скаржився на бiль в грудях i на жорстку задишку.

- Пропаду, - закiнчив вiн i кинув на стiл ложку, з якоi щойно проковтнув лiкитАж

- От якби до весни дотягнуть! - сказав вiн пiсля тривалого роздуму, - та й на УкраiнутАж Там, може б, i полегшало, там, може, ще хоч трошки подихавтАж А iхати треба: помру я тут неодмiнно, якщо лишуся".

Вiдчуваючи близький кiнець, поет писав 14 лютого свiй останнiй передсмертний вiрш "Чи не покажуть нам, небого" - звернення до Музи з дружнiми прощальними словами, сповненими безмiрноi душевноi туги. Поет висловлював ще якусь надiю, що лiкарi допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала у вiчi.

Хворому Шевченку необхiдна була серйозна медична допомога, треба було термiново змiнити житловi умови. Завжди скромний i невибагливий, нiяковiючи вiд пiклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лiкарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданнi термiновоi допомоги хворому Шевченковi:

"Я бачив його лiкаря, Круневича, i знаю вiд нього, що при такiй невлаштованостi життя ненадiйне не тiльки на одужання Шевченка, але навiть i збереження сил його до весни, щоб вiн мiг принаймнi виконати своi бажання: зтАЩiздити на батькiвщину, на придбану ним недавно земельку на березi Днiпра, де вiн потурбувався збудувати собi скромну хату i про яку вiн так любив мрiяти. Якщо не можна знайти йому квартиру з мешканцями, якi б взяли на себе догляд за ним, то можна помiстити його, наприклад, у Максимiлiанську лiкарню, де i окремi зручнi мiсця для хворих, за цiну не надто високу. Треба тiльки виклопотати в цiй лiкарнi мiсце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочiться, щоб це було улагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокiйне життя, визнання, - i йому так мало довелося користуватися ним".

З кожним днем поет фiзично слабнув, згасав. 24 лютого Шевченко писав своiму знайомому РЖ. М. Мокрицькому: "Я болен, другой месяц не только на улицу?"

В нiч з 24 на 25 лютого У Шевченка був тяжкий серцевий приступ. "За словами Тараса Григоровича, з ночi в нього почався страшенний, пекучий бiль у грудях, який не давав йому лягти", - згадував О. Лазаревський.

25 лютого - це був день народження поета - першим його вiдвiдав вiрний, випробуваний друг Михайлор Лазаревський i застав його у страшенних муках. Вiн сидiв на лiжку i напружено дихав. "Напиши брату Вапрфоломею, - сказав вiн Лазаревському, - що менi дуже недобре".

Незабаром приiхав Едуард Якович Барi. Вiн вислухав хворого i сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. "Муки страждальця були неймовiрнi, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль, - свiдчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вiтальну депешу з ХарковатАж

- Спасибi! - тiльки й мiг вимовити Тарас Григорович.

Звiдусiль: i з Украiни, i з Москви, i з далекого Нижнього надходили привiтання улюбленому поетовi з побажанням здоровтАЩя i щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович цi короткi послання далеких i близьких друзiв.

Дуже зрадiв Шевченко привiтанню вiд шанувальникiв iз Полтави: "Батьку! Полтавцi поздоровляють любого Кобзаря з iменинами i просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада".

- Спасибi, що не забувають, - ледь чутно прошепотiв знесилений Тарас Григорович".

Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка В останнi днi його життя, пiдкреслюi вийняткову стiйкiсть, з якою поет переносив страждання i муки: "Добрий до наiвностi, теплий i люблячий, вiн був твердий, сильний духом - як iдеал його народу. Передсмертнi муки не вирвали в нього жодного стогону з грудей. РЖ тодi, коли вiн затамував у собi найтяжчi болi, зцiплюючи зуби i вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посмiхаючись, вимовити "спасибi" - тим, якi про нього згадували далеко,на батькiвщинi. Дружнi спiвчуття оживило вмираючого".

Шевченко попросив вiдкрити кватирку, випив склянку води з лимоном i лiгтАж Близько третьоi години дня Тараса Григоровича вiдвiдало ще кiлька приятелiв. Вiн сидiв на лiжку, кожнi птАЩять-десять хвилин запитував, коли буде лiкар, i висловлював бажання прийняти опiй, щоб забутися сномтАж Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотiлося б йому побувати на батькiвщинi, дихнути рiдного повiтря, яке вiдновило б його здоровтАЩя: "От якби додому, там би я, може, одужав". Кiлька разiв повторював: "Як не хочеться вмирати".

Незабаром знову приiхав лiкар Е. Я. Барi, а потiм i лiкар П. А. Круневич. Вони всiляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болi, поставили на груди другу мушку.

О 9-й годинi вечора лiкарi вислухали Тараса Григоровича i визнали, що стан поета безнадiйний. Невдовзi болi вiдновилися з новою силою. Вiдчувши, що знову починаiться приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лiкарi поставили гiрчичники на руки, дали серцевi лiки.

Пiзно ввечерi Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидiв на лiжку, важко дихаючи - з великим напруженням. Так без сну Шевченко провiв всю нiч з 25 на 26 лютого. Нестерпнi передсмертнi страждання, тяжкi болi в грудях не давали йому лягти. У кiмнатi було душно, повiтря сповнене терпкого запаху лiкiв i отруйних кислот, що iх застосовував Шевченко при гравiруваннi.

Поет вмирав. В його грудях клекотiло, як у кратерi згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кiнець, а через якусь мить хворий знову пiдводив важкi повiки, i з грудей виривався глухий стогiн.

Вночi вiн нiби задрiмав. Але близько 5-оi години ранку раптом заметушився, пiдвiвся з лiжка, запалив свiчку i, чiпляючись за стiни, вийшов з кiмнати. Йому захотiлося побути у своiй майстернi, де сидiли кiлька найближчих його друзiв. Вiн спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув i важко впав на пiдлогу. Люди, що пiдбiгли, пiдняли його вже мертвим. Так помер великий генiй Украiни.

Це сталося о 5-й годинi 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня - за новим.

Смерть настала моментально, внаслiдок паралiчу серця, зумов

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского