В iнтерпретацii малоi прози Володимира Винниченка "Злиття горизонтiв"

тАЬЗлиття горизонтiвтАЭ

в iнтерпретацii малоi прози

Володимира Винниченка

Рецепцiя ранньоi творчостi Володимира Винниченка з огляду на обтАЩiктивнi та субтАЩiктивнi причини не могла бути однозначною, емоцiйно виваженою та рацiонально осмисленою. Передусiм тому, шо постать письменника опинилася серед митцiв, яких тАЬбуло грубо, безжально викинуто з пантеону нацiональноi культуритАЭ, чиi тАЬкниги вилученi з бiблiотек, а на iмтАЩя було накладено iдеологiчне табутАЭ (1,128). З iншого боку, добiгаi столiтнього ювiлею лiтературний дебют Винниченка (1902 рiк прикметний виходом у свiт тАЬСили i краситАЭ/ у наступних редакцiях тАЬКраси i силитАЭ). Психологiчна та культорологiчна знаковiсть числа визначаi потребу перечитування i нового осмислення.

Виглядаi на те, що суперечка довкола першоi публiкацii стала своiрiдним лейтмотивом у сприйнятi Винниченка-письменника впродовж усiii епохи. Якщо керiвник тАЬКиевской старинытАЭ В.Степаненко висмiяв тАЬнездарного письмакутАЭ, то РД.Чикаленко взяв на себе вiдповiдальнiсть заявити:

тАЬТа ви знаiте, що вчора прогнали надзвичайно талановитого украiнського письменника ? Ви знаiте, що такоi речi, яку оце тримав я в руках, у нашiй лiтературi ще не було ?тАЭ (2,45,47).

Характерний дiалог опонента i симпатика продовжувався у лiтературнiй критицi не одне десятилiття. Статистика переконливо свiдчить про значну популярнiсть Винниченка, про його авторитет як митця та публiциста, а також про вплив на культурну ситуацiю не лише в Украiнi. Так задокументовано 584 публiкацii творiв письменника, понад 200 перекладiв, з 1903 року побачили свiт 13 монографiй про творчiсть Винниченка, iнша ж лiтература, адресована феномену письменника-полiтика чи полiтика-письменника, зафiксована у книгах та пресi, включно з iншомовними, добiгаi числа 3000. При цьму, слiд мати на увазi, що так виглядаi ситуацiя зi становленням тАЬВинниченкових студiйтАЭ на 1989 рiк (3). Пiсля зняття окремих табу iмтАЩя Винниченка зазнало хвилi нового читання i нового бачення. Продовжилися традицii уважного фiлологiчного аналiзу творiв, закладенi Г.Костюком. Монографii М. Жулинського, О.Гнiдан i Л.ДемтАЩянiвськоi, в.Панченка склали основи новоi рецепцii Винниченка.

Сьогочасне звернення до творчостi Володимира Винниченка, надто до його малоi прози, добре вписуiться у загальникове русло постколонiальних студiй. Критика лiтератури в часi колоналiзму i поза ним не може обминути своiю увагою мистецьку працю тих, котрi власним обдаруваням та естетичним кредо витворили кордонний стовп мiж цими двома перiодами. Винниченкова тАЬчеснiсть з собоютАЭ живилася еллiнiстичою iлюзiiю про гармонiю, довершену справедливiсть, рiвновагу психiчного та фiзичного в природi людини. З одного боку, це була експресивна, категорична та безапеляцiйна публiцистика i часом вона викликала агресивний, ба навiть лайливий спротив (як-от лист украiнських студентiв Томського унiверситету, який живив дискусiю про генiальнiсть Винниченка та його недоречнiсть у культурi взагалi). З iншого боку, художня творчiсть тАУ настiльки несподiвана, неординарна i значуща, що викликала захоплення РЖ. Франка, Лесi украiнки, РЖ.Свiнцiцького i цiлого поколiння дослiдникiв як в Украiнi, так i за ii межами. Знову ж амплiтуда рецепцii аж надто широка:

v тАЬСтан украiнськоi лiтератури напередоднi Першоi свiтовоi вiйни був досить безпорадний. Тiльки що замовкли навiки Л.Украiнка й Коцюбинський, не залишивши по собi спадкоiмцiв. У белетристицi стояв виразною постаттю один Винниченко, в поезii тАУ ОлесьтАЭ (4,87)

v тАЬВинниченко зтАЩявився на полi украiнського письменства раптово, яко результат невидимоi творчостi, i це ще раз свiдчить про невпинний розвиток нацiональноi душi. В творах його сконцентрувалась вся сучасна Украiна, але думка письменника виходить далеко за обрii офiцiального письменства; вiн найбiльше вiд усiх письменникiв ввiв украiнську iдею в русло загальнолюдських стремлiнь, на довгi роки поновили iдеали нашого суспiльства; вiд нього першого серед украiнських письменникiв ми почули речi, якi звикли чути вiд чужих, тАУ цим вiн вiдразу поставив нашу лiтературу на один щабель з iншими (5,710).

v тАЬтАж вiн не шукав нових шляхiв, а користувався вже протореними стежками гоголiвського стилютАЭ (6,7).

v тАЬтАж дуже популярний автор тАж доби модернiзму. Виходячи iз заперечення народницько-побутового реалiзму своiх попередникiв, вiн зосередив головну увагу на психологiчно-моральних проблемах, що хвилювали iнтелiгенцiю мiж двома революцiями (1905-1917)тАЭ (7,57).

v тАЬОдин iз найпомiтнiших представникiв занепадницькоi, декадентськоi лiтератури не тiльки на Украiнi, але й у РосiiтАЭ (8).

v тАЬтАж гiдний продовжувач психологiчноi iнтелектуальноi прози другоi половини ХРЖХ столiття, новатор, який генiально передбачив чимало iз шляхiв розвитку свiтовоi лiтературитАЭ (9,93-94).

Наведенi фрагменти критичноi лiтератури, звiсно, не презентують всього спектру оцiнок письменницькоi працi Винниченка. Однак дозволяють витворити цiннiснi категорii, якi свiдчать про характернi моделi сприйняття творчостi Винниченка рiзними поколiннями читачiв та науковцiв: 1910, 1924, 1930, 1957, 1970, 1996 роки. Таке коливання оцiнок мало мiсце у радянськiй критицi, дiаспорна ж публiцистика та лiтературознавство були бiльш толерантнi та помiркованi. У кожному разi сприйняття Винниченка було аж надто емоцiйним i щораз новий дослiдник спирався на ключове поняття: новий, новаторський, модерний, невiдомий. Отож не викликаi сумнiву думка про те, що iз малою прозою письменника так чи iнакше повтАЩязувалися фактори оновлення украiнськоi белетристики. Навiть сучаснi дослiдники неодностайнi у трактуваннi вартостi малоi прози. Скажiмо у монографii О.Гнiдан i Л.ДемтАЩянiвськоi вона визначена тАЬмiстком до освоiння романного жанрутАЭ (9,62), а на думку В.Панченка, вже у малiй прозi встановилася тАЬсистема цiнних орiiнтацiйтАЭ, яка на iiрархiчному рiвнi тАЬестетичних цiнностейтАЭ повтАЩязувала творчiсть Винниченка з тАЬiвропейським художнiм досвiдом, iнтенсивне засвоiння якого мало стати запорукою якiсного оновлення нацiональноi лiтературноi традицiiтАЭ (10,35).

Попри рiзночитання i неоднакове поставлення акцентiв малу прозу Виниченка можна аналiзувати в контекстi лiтературноi кризи початку ХХ столiття, а точнiше тАЬтематичноiтАЭ кризи. Варто погодитися iз Грабовичем у тому, що тАЬу лiтературнiй творчостi найпрямiший i найвiдомiший вияв вiдчуття кризи тАУ тематичний, коли в даному творi письменник подаi не тiльки тi подii, що ii знаменують, а й передусiм змiни свiтовiдчуття, злом цiнностей i духовностi, що i ii глибокою суттютАЭ (11,35). Йдучи за виокремленими Грабовичем складовими лiтературноi кризи, можемо назвати Винниченка чи не найяскравiшим представником ii. Поминаючи дискусiю про факт присутностi кризи в лiтературi (генетично термiн походить вiд грецького i означаi тАЬперетинатитАЭ, тАЬпереломний моменттАЭ), вiдзначимо те, що мала проза втiлюi як жанровий, так i психологiчний вимiри цього явища. Сам автор, усвiдомлюючи свiй вихiд за межi канонiчного жанру оповiдання або новелли, подаi у пiдзаголовку своiх творiв певне доовнення, уточнення: тАЬз натуритАЭ, тАЬнаристАЭ, тАЬлисттАЭ, тАЬказкатАЭ, тАЬескiзтАЭ тощо. До жанрових модифiкацiй додаються власне тематичнi, бо ж пiддаються чiткому визначенню головнi теми, цiкавi для письменника: тАЬмистецтво, iндивiд, громада, чеснiсть з собою, образ новоi людинитАЭ (12,24). Оновлення жанровоi стуктури, пiдкрiплене тематичним, гармонiювало iз змiною технiки письма:

тАЬВинниченко з таким стихiйним бунтарсвом, таким щирим i одночасно пренаiвним захопленням пориваiтьсязамоментомабовипадкомфiзичнимчипсихiчним, в якому йому вважаються елементи вiдкриття iстини, що вносить i в цiле наше письменство i життя своiрiдну закваскутАЭ (13,1-2)(пiдкреслення наше тАУ Л.М.).

Системний пiдхiд до осмислення тАЬВинниченковоi кризитАЭ дозволяi побачити трансформацiю категорiй, позаяк вiднесенi до формальних тАЬпоривання за моментом або випадкомтАЭ, а рiвно ж тАЬвiдкриття iстинитАЭ у нинiшньому трактуваннi мають значення психологiчного перелому (перший термiн) та фiлософсько-свiтоглядного, певнiше, екзистенцiйного вiдкриття (другий термiн).

Наступний елемент теоретичноi парадигми, безпосередньо спричинений причетнiстю творчостi Винниченка до лiтературноi кризи, може бути означений як тАЬВинниченко i модернiзмтАЭ. Модерним, чи сучасним, на думку фiлософiв, i те тАЬщо спряi обтАЩiктивному вираженню актульностi духу часу, яка спонтанно оновлюiтьсятАЭ.Розпiзнавальним знаком таких творiв i нове, котре застарiваi й знецiнюiться з появою наступного стилю з його тАЬбiльшою новизноютАЭ (14,41). У першiй частинi цього визначення знаходять предмет свого зацiкавлення лiтературнi критики, сучасники письменника. Друга частина тАУ даi пiдстави для працi iсторикам лiтератури та теоретикам. Саме у поiднаннi усiх вимiрiв аналiзу актуалiзуiться Гадамерiв принцип iнтерпретацii текстiв, висловлений метафорично: тАЭзлиття горизонтiвтАЭ. Власне рiвень спiвпадання тАЬгоризонта письменникатАЭ iз тАЬгоризонтом дослiдникатАЭ позначить значущiсть аналiзу. Вивчення феномена поезii дозволило названому вченому твердити, що тАЬнавiть, якщо присутнiй так званий слухач, який приймаi iнформацiю, не завжди вiдбуваiться акт мовлення. Потрiбна ще й готовнiсть слухача щось почути. Тiльки за такоi умови слово повтАЩязуватиме, iднатиме одне з iншим.тАЭ (15,216). Цю тезу беремо за константу для визначення модерностi малоi прози Винниченка. Якщо для iнтерпретацii важитьтАЬзлиття горизонтiвтАЭ автора i читача, то передумовою розгортання цiii опозицii мусить бути тАЬзлиття горизонтiвтАЭ читача й автора. Чи не тому перша хвиля вражень вiд дебюту Винниченка була схвалено-пiднесеною, що тогочасний читач чекавсаметакого Винниченка, був психологiчно готовий побачити самого себе i власне у такий спосiб ? Це чекання було реальним i висловлене М.Коцюбинським у листi до П.Мирного:

тАЬВихований на кращих зразках сучасноi iвропейськоi лiтератури, такоi багатоi не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетiв, наш iнтелiгентний читач маi право сподiватися й од рiдноi лiтератури ширшого поля обсервацii, вiрного малюнка рiзних сторiн життя усiх, , а не одноi якоi верстви суспiльности, бажав би зустрiтись у творах красного письменства нашого з обробкою тем фiлософiчних, соцiальних, психологiчних, iсторичних i iн.тАЭ (16,280).

РЖнтелiгентний читач таки здобув нагоду скористатися своiм правом i звершити своi сподiвання. Критики ж отримали широкий простiр тАУ калейдоскоп ознак-напрямiв, що Лесею Украiнкою було назване тАЬнеоромантизмомтАЭ, а сучасними дослiдниками тАУ тАЬнеореалiзмомтАЭ. Кожне нове оповiдання Винниченка, або ж його повiсть, наче променем, вихоплювали iз закапелкiв свiдомостi читачiв новi чи по-новому поданi характеротипи: заробiтчан, приречених на скитання свiтом; селян, зневажених розмаiтими панами Гудзиками або урядниками; солдатiв, котрi мусять цiлити багнетами в беззахисну юрбу; професiйних революцiонерiв, чиi життя покладене на вiвтар iдеi; iнертних i байдужих мешканцiв провiнцiйних Сонгородiв; озлоблених репетиторiв, безсилих у своiй нiкчемностi; дiтей, якi потерпають вiд злиднiв; виконавцiв смертного вироку, якi мiркують над сенсом життя; талановитих спiвцiв i музик; невдатних мiстечкових тАЬнародолюбцiвтАЭ i багато iнших. РЖз появою творiв Винниченка не лише розширилося тематичне коло белетристики тАУ не залишилося жодноi характерноi межовоi ситуацii, яка не була б описана чи бодай згадана.

Своiчасний прихiд Винниченка тАУ прозаiка тим не менше повтАЩязаний iз кризовим елементом, оскiльки вже перший твiр тАУ повiсть тАЬКраса i силатАЭ тАУ показав намiр автора вступити в дискусiю iз лiтератерноi традицiiю, бiльше того, розтАЩяснив, що саме заперечуiться i що пропонуiться натомiсть. Мова йде про портрет Мотрi, який став хрестоматiiю тАЬвинниченкiанитАЭ, з одного боку втiлюючи модернiсть Винниченка, з iншого тАУ показуючи, як сама модернiсть стаi класикою:

тАЬМотря махнула на себе хусткою, сiла на призьбi i задумаласьтАж [краса ii] не бтАЩi в вiчi, що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неi вдивишся, можна впитися й очима, й серцем, всею iстотою. То була краса, що виховуiться тiльки на Украiнi, але не така, як малюють деякi з наших письменникiв. Не було в неi нi тАЬгубок, як пуптАЩянок, червоних, як добре намистотАЭ, нi тАЬпiдборiддя, як горiшоктАЭ, нi тАЬщок, як повная рожатАЭ, i сама вона не тАЬвилискувалась, як макiвка на городiтАЭ. Чорна, без лиску, товста коса. невисокий, трохи випнутий лоб; нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрями; свiжi, наче дитячi, що якось мило згинались на кiнцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках i великi, надзвичайно вликi, з довгими вiями, темно-сiрi очi, з яих, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, мтАЩяке, ласкаве свiтло, тАУ то була й уся краса сiii дiвчинитАЭ (17).

Не викликаi заперечення твердження дослiдникiв про те, що творчiсть Винниченка не тАЬпереривала звтАЩязку iз традицiямитАЭ (9,89), однак кожен висновок такого плану незмiнно двочленний i маi опозицiйне тАЬалетАЭ чи тАЬоднактАЭ. Саме цi уточнення дають пiдставу роздумувати про критичний вимiр прозового свiту автора. Горизонт мистецького бачення чiтко окреслений:

тАЬЗадумаласьтАЭ тАУ тАЬкраса тАж ледве примiтнатАЭ, в яку тАЬможна впитисятАжвсею iстотоютАЭ тАУ тАЬне така, як малюютьтАжтАЭ тАУ подробицi портрета iз фотографiчною точнiстю тАУ тАЬочi, з якихтАжлилося якесь свiтлотАЭ тАУ тАЬй уся красатАЭ

Автор не схематизуi рецепцiю, вiн акцентуi на нiй, категорично ii акцентуi. Це було актуальним для його iсторичностi, поза цим тАУ такий малюнок був новим, до мiри провокативним, бо увиразнював злам традицii. Крiм цього, новою виявилася i технiка портретування, адже класичний портрет розгортався:

У Винниченка

Крiм портретноi характеристики, обраноi як показник Винниченкового стилю, презентованого уголос, всi iншi структурно-композицiйнi елементи пiдтверджують намiр письменника iти в лiтературi новим шляхом. За перiодизацiiю Г.Грабовича Винниченко безсумнiвно може належати до третього тАЬетапу тАУ ключатАЭ, який схарактеризовано так:

тАЭтАж ХХ ст., i цiле столiття певною мiрою становить кризу саме тому, що питання, яке постало на початку цього вiку, ще й дотепер не розвтАЩязане. Це питання абсолютно просте, але надзвичайно складне бодай у тому сенсi, що ретельне й тонке осмислення та передусiм активне усвiдомлення щойно народжуiться. Суть питання така: якщо украiнська лiтература маi право на iснування., то якою iй бути ? Або: як iй бути тАЬнормальноютАЭ ? Або: тАЬiвропейськоютАЭ ? Або ще точнiше: як iй осягнути свою (знову-таки тАЬнормальнутАЭ) диференцiацiю ?тАЭ (11,43).

Саме творчий дебют Винниченка, непростий, однак блискучий, постав бiля джерел новоi диференцiацii. Всi складовi мистецького стилю увиразнили авторський горизонт.

Його обриси чiтко окреслюi тАЬКраса i силатАЭ. Показовою в цьому планi i полемiчна назва: спочатку тАЬСила i красатАЭ. Сумнiви автора були не випадковими, це була перша спроба заявити про тi засади морально-естетичнi, якi однаковою мiрою викликали захоплення та обурення. У 1920 роцi Винниченко напише:

тАЬтАж вища гармонiя фiзичних i психiчних сил людини, i та тАЬчеснiсть з собоютАЭ, та послiдовнiсть та цiльнiсть, яку я силкувався пропагувати й якоi сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля нацiональноi революцii. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рiвновагу й гармонiю всiх сил, хвиль у своiй душiтАЭ. (18,2-4)

Так, самодостатнiми складовими тАЬгоризонту сподiваньтАЭ Винниченка i рiвновеликi чинники психологii та фiзiологii, якi непомiтно трансформуються один в одного. Скажiмо, експозицiйний краiвид-змалювання Сингорода тАУ у певний момент iз рiвня зовнiшньоi рецепцii переходить на рiвень психологiчний, радше пiдсвiдомий. Саме нанизування ключових слiв створюi потрiбний авторовi тАЬчитацький горизонттАЭ:

тАЬ Тихо-тихо в Сонгородi. Тихо в йому, як i дощик сiче день i нiч, як i снiг трiщить пiд ногою, тихо й тодi, як соловейко заливаiться пiснею-коханням по садах, , по гаях, по зелених дiбровах. А надто тихо в лiтнiй, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головнiй вулицi з неодмiнною полiцiiютАж, тихо коло крамниць на базарi, тАУ срiзь тихо. Вийдеш на головну вулицю тАж дивишся праворуч тАУ тихо, пусто й нiкого нема; глянеш лiворуч тАУ тин, дереза i нiкого нема; куди не глянеш тАУ тихо, пусто, тiльки вiтер тихенько шелестить та граiться листямтАЭ (171,7).

Пiсля сприйняття такого пейзажу читач готовий до знайомства з РЖльком, Андрiiм та Мотрею. Знайомство ж це буде адекватним авторському баченню. Дослiдники малоi прози Винниченка зазначають одну iз рис мистецького стилю:

тАЬтАж створюi достатньо зриму картину внутрiшнього свiту, не пояснючи йоготАЭ (9,96).

Пильний аналiз малоi прози, починаючи з тАЬКраси i силитАЭ, викликаi сумнiв. Адже в сенсi герменевтичному навiть наведенi фрагменти портрета i краiвиду свiдчать про те, що внутрiшнi свiт, створений автором, не лише пояснений, а детально аргументований, викiнчений у сплетiннi психологii та фiзiологii. Власне тому, що у творi присутнiй т. зв. тАЬпсихологiчний сюжеттАЭ, розвтАЩязка його не збiгаiться у горизонтах автора i читача. Доля героiв означена письменником i може викликати певний настрiй у читача (задоволення, жаль, спiвчуття). Але новим елементом рецепцiйного горизонту i те, що читач не погоджуiться з фiналом. Властиво конфлiкт горизонтiв i спричиняi потребу глибокого осягнення часопростору Винниченковоi повiстi. СубтАЩiктивна позицiя адресата, спричинена його iсторичнiстю спонукаi до сумнiвiв, а чи дiйсно так показана постiсторiя героiв, як хотiв автор, чи тут задiянi iншi сфери бачення конфлiкту ?

Зауваження щодо технiки портретування цiлком вартуi узагальнення:

тАЬВинниченкiвськi портрети нi в якiй мiрi не схожi на портрети його попередникiвтАж Цей письменник вишукуi портрети з одною-двома дивовижними або оригiнальними ознаками, пiдкреслюi iх i портрет стаi реальним, вiдчутним, живим, бо досi його ще не бачили, до нього не звиклитАЭ (19,122).

Не лише портрети, а й усi елементи змiстовоi та формальноi органiзацii в iнтерпретацii Винниченка набувають рис унiверсалiзму та психологiчноi адаптацii в опозицii тАЬавтор-читачтАЭ.

Вже перший твiр Винниченка викликав схвалення iз подивуванням корифеiв лiтератури, а рiвно ж у свiдомостi сучасникiв започаткував славу тАЬнайчитабельнiшоготАЭ письменника на довгi роки i постiйне чекання щораз нового психологiчного вiдкриття. Одним iз вiрогiдних пояснень цього феномена може бути вiдстороненiсть самого автора вiд адресата своiх творiв, його чiтка морально-естетична позицiя i писання не тАЬвсуперечтАЭ, як i не тАЬна вимогутАЭ. Адже кожен наступний твiр або поглиблював, уточнював вихiдний конфлiкт, або вiдкривав нову грань його. Тут, дiйсно, лiтература тАЬстоiть перед нами не як засiб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. РЖ займаi однакову позицiю як щодо [автора], який ii пише, так i щодо слухачатАЭ (15,217). Через особисте вивищення моральних прiоритетiв Винниченка, його творчiсть збагачувалася загальнозрозумiлим сенсом. Власне, мала проза засвiдчила стильове новаторство творчостi письменника i в жанровому, i в тематичному, i в образному вимiрах. Центральна проблема однаково актуальна в горизонтах субтАЩiктивно-обтАЩiктивного автора i читача. Особистiсть зламу столiть, знервована, розгублена, позбавлена явного стимулу до саморозвитку, разом iз цим перебуваi у знаковiй площинi тАЬгармонii усiх силтАЭ, тАЬчесностi з собоютАЭ. У коло проблемних рiшень втягнутi характери, винятковi своiю типовiстю, тобто впiзнаванi читачем-сучасником i читачем постмодернiстом (у сенсi належностi до культури постiндустрiального суспiльства). Всi героi Винниченка, якщо не фактично, то неодмiнно психологiчно зближають, а часом спорiднюють горизонти рецепцiй. Картини дiйсностi розгортаються по-рiзному: часом калейдоскопiчно швидко (тАЬКонтраститАЭ), часом навмисно сповiльнено (тАЬПромiнь сонцятАЭ), в одних творах лiнiйно (тАЬБiля машинитАЭ), в нших тАУ циклiчно (тАЬТереньтАЭ) i т.д. ОбтАЩiднуi ж усi твори категорiя характру, потрiбного авторовi i знайомого читачевi. Представлена класична дихотомiчна пара тАЬгерой-антигеройтАЭ виглядаi новою i неоднозначною, бо нема категорiйного ототожнення: бiдний-герой, багатий-антигерой. Ця пара не визначаi перипетiйного боку творiв та iхнього змiсту. Вона маi два паралельнi шляхи втiлення, якi позначенi сумнiвами автора i читача.

Таким чином, дослiдження герменевтичноi проблеми, образно названоi тАЬзлиттям горизонтiвтАЭ маi сенс щодо творчостi Винниченка. Не в останню чергу тому, що тАЬтут письменниковi вдалося своiю оповiддю, мовною формою, яку вiн витворив, збудити уяву, яка тепер будуi щось в кожному iз читачiв., причому кожен переконаний в тому, що вочевидь бачитьтАжтАЭ (15,219). Не буде вiдступом вiд адекватноi рецепцii тАЬвiльнетАЭ продовження фрази: тАЬтАж провiнцiйний Сонгород; спечений жнивним сонцем лан за селом Цурупалок; тАЬгостiнiцатАЭ, де осiв Гаркун-Задунайський; вiтальня, де, танцюючи, осоромився тАЬрепетитортАЭ Семенюк; Кривий Яр, у якому парубок з червоними очима змiнився на тАЬодного з тих, що ходили на туркiвтАЭ (17; 6, 179)

Кожен твiр Винниченка, не залежно вiд жанровоi модифiкацii, складав нову сторiнку лiтературноi кризи, в контекстi якоi читач переставав бути обтАЩiктом впливу чи переконання, а робився до мiри спiвавтором, бо ж з iншого полюса брав у часть у ситуацiях, змодельованих як межовi. Саме тому, зближення, чи тАЬзлиття горизонтiвтАЭ i однiiю з ознак перiоду малоi прози, тАУ ознакою, яка стане атрибутом етапу тАЬвеликих жанрiвтАЭ.

Лiтература

1.	Жулинський М. РЖз забуття ВнтАУ в безсмертя.Вн- К.: Днiпро, 1990 тАУ 447 с.
2.	Сiрий Ю. Киiв (Уривок iз споминiв) // Лiт.- наук. збiрник.тАУ Ганновер, 1946. Ч.1.
3.	Володимир Винниченко. Анотована бiблiографiя. Упорядник В.Стельмашенко. тАУ УВАН у США. Альбертський ун-т.тАУ Едмонтон, Альберта, 1979.
4.	Якубський Б. Сiм рокiв (1917- 1924) // Жовтневий збiрник, Харкiв, ДВУ, 1924.тАУ с. 87-103.
5.	Кончiц РЖ. Володимир Винниченко (Ескiз) // Украiнська хата.тАУ 1910.- Ч.3.
6.	Винниченко В. Суд.тАУ Харкiв: Держ. вид-во Украiни, 1930.
7.	Чижевський Д., Кошелiвець РЖ. Драма,драматична лiтература // Енциклопедiя украiнознавства.тАУ Париж:НТШРЖ в-во тАЬМолоде життятАЭ, 1957.тАУ Т.2.
8.	Зубков С., Ковтуненко А., Погребенник Ф., Перед судом iсторii // Лiтерат. Украiна, Киiв.тАУ 4.VРЖРЖРЖ.1970 тАУ 4.61.
9.	Гнiдан О.Д., ДемтАЩянiвська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, Дiяльнiсть, Творчiсть.тАУ К.: Четверта хвиля, 1996.
10.	Панченко В. Будинок з химерами.тАУ Кiровоград, 1988.
11.	Григорiй Грабович. Питання кризи й перелому в самоусвiдомленнi украiнськоi лiтератури // До iсторii украiнськоi лiтератури: Дослiдження, есе, полемiка.тАУ К.: Основи, 1977.тАУ С.34-45.
12.	Погорiлий С. Неопублiкованi романи Володимира Винниченка.тАУ Манетобський ун-т. Департамент славiстики. Працi в дiлянцi словтАЩянських лiтератур.тАУ Вiннiпег, 1975.
13.	Василько А. Украiнська лiтература в 1911 роцi.тАУ тАЬРадатАЭ, Киiв.тАУ 14.1.1912.тАУ Ч.1.
14.	Хабермас Ю. Модерн тАУ незавершенный проект // Вопросы философии.тАУ 1992.тАУ№4.
15.	Г.-Г. Гадамер. Про вклад поезii в пошук iстини // Слово. Знак. Дискурс. Антологiя свiтовоi лiтературно-критичноi думки ХХ ст. ВнтАУ Львiв: Лiтопис, 1966.
16.	Коцюбинський М. Твори: У 7 т.тАУ К.: Худ. лiт., 1974.тАУ Т.5.
17.	Винниченко В. Твори: У 26 т.тАУ Х.тАУ К., 1928.
18.	Лист В.Винниченка до класово несвiдомоi украiнськоi iнтелiгенцii.тАУ Друкарня полiтичого вiддiлу дивiзii тАЬЧервона ГаличинатАЭ.тАУ 1920.
19.	Винниченко С. Лiтературний портрет в украiнському письменствi.тАУ Лiтературний архiв, Харкiв, 1930.тАУ кн.3-6.тАУ 122-169.

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского