Встановлення дипломатичних вiдносин та органiзацiя дипломатичних представництв

Мiнiстерство освiти i науки Украiни

КИРЗВСЬКИЙ МРЖЖНАРОДНИЙ УНРЖВЕРСИТЕТ

Встановлення дипломатичних вiдносин та органiзацiя дипломатичних представництв

Киiв тАУ 2007

ЗМРЖСТ

1. Юридичнi пiдстави встановлення дипломатичних вiдносин

2. Вiдкриття дипломатичного представництва

3. Порядок призначення глави та членiв дипломатичного представництва

4. Персонал дипломатичного представництва

5. Список використаних джерел

1. ЮРИДИЧНРЖ ПРЖДСТАВИ ВСТАНОВЛЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВРЖДНОСИН

Дипломатичнi вiдносини i складовою частиною зовнiшньоi полiтики будь-якоi держави i здiйснюються за допомогою спецiально створених для цього державних органiв. Однак не можна вважати дипломатичними вiдносинами певнi мiжнароднi контакти, якi здiйснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульськоi служби, наВнприклад, журналiстами, представниками торгових фiрм, полiтичних органiзацiй. Оскiльки такi мiжнароднi контакти не мають офiцiйного характеру, вони, вiдповiдно, не тягнуть за собою настання мiжнародно-правових наслiдкiв, тобто певних прав i обов'язкiв для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних вiдносин мiж суб'iктами мiжнародного права потрiбнi певнi передумови, а саме: наявнiсть юридичних i фактичних передумов.

Виникнення будь-якоi новоi держави, згiдно з принципами мiжнародного права, означаi ii входження у мiжнародне спiвтовариство як рiвноправного суб'iкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязi надiлена мiжнародною правоздатнiстю, зокрема, правом вступати у дипломатичнi зносини з iншими суб'iктами мiжнародноВнго права.

Оскiльки дипломатичнi зносини являють собою двостороннiй процес, то вiдповiдною важливою умовою i бажання iнших держав iх пiдтримувати. У цьому випадку значущою передумовою виступаi взаiмна згода.

Мiжнародно-правова процедура встановлення дипломатичних зносин охоплюi декiлька взаiмозв'язаних стадiй, що включають дипломатичне визнання, обмiн дипломатичними представництвами або пiдтримання дипломатичних контактiв iншими методами.

Перша проблема, з якою стикаються новоутворенi держави, тАФ дипломатичне визнання iх з боку iнших держав. У перiод розпаду колонiальних iмперiй та виникнення значноi кiлькостi незалежних держав у Африцi, Азii та Латинськiй Америцi питання мiжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми мiжнародного права, закрiпленi в Статутi ООН, у Декларацii про надання незалежностi для колонiальних держав i народiв, а також у Декларацii про принципи мiжнародного права, що стосуються державних вiдносин i спiвробiтництва мiж державами згiдно зi Статутом ООН.

Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в перiод "холодноi вiйни", при цьому кожна зi сторiн такого протистояння вiдстоювала теорiю по-своiму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципiв визнання зробили також краiни, що розвиваються.

Вiдповiдно до норм мiжнародного права iснуi двi форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) i de facto (фактичне визнання).

Дипломатичне визнання тАФ визнання як повноправного суб'iкта мiжнародного i, зокрема, дипломатичного права. Воно стосуiться або нових держав, або урядiв, що прийшли до влади неконституцiйним шляхом. У такому випадку подiбний акт означаi визнання за цим урядом права представляти вiдповiдну державу на мiжнароднiй аренi. Наслiдками такого визнання i встановлення дипломатичних та iнших вiдносин, обмiн дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени ООН та iншi мiжнароднi органiзацii.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настаi лише тодi, коли i формальна заява iншоi держави у виглядi декларацii, декрету, дипломатичноi ноти, офiцiйного комюнiке, договору або коли воно доводиться до вiдома iншоi сторони будь-яким iншим способом. Дипломатичне визнання найчастiше оформляiться у виглядi офiцiйноi заяви глави держави, яка здiйснюi визнання, чи глави уряду. РЖнколи таке визнання може бути вiд iменi колективного органу.

Мовчазне дипломатичне визнання настаi, коли вчиняiться певний акт, який можливий лише за умови визнання. Серед методiв такого визнання найчастiше трапляiться встановлення дипломатичних вiдносин. Визнання уряду таким чином вважаiться тодi, коли iноземне дипломатичне представництво знову повертаiться до нормальних вiдносин з Мiнiстерством закордонних справ краiни перебування. Але той факт, що посольство не закрите, зовсiм не означаi визнання, якщо припиненi будь-якi офiцiйнi контакти.

Для прийому новоi держави як члена мiжнародноi органiзацii не потрiбно ii визнання всiма державами-членами, оскiльки останнi вiдбуваiться переважно на двосторонньому рiвнi.

Вiдповiдно до iснуючоi мiжнародноi практики, дипломатичнi вiдносини мiж державами можуть бути встановленi переважно у формi взаiмного визнання de jure. Вiд цього принципу вiдхилення траплялись дуже рiдко. Зокрема, у 1949 р. представник РЖзраiлю у Великобританii був скерований у ранзi посла. Поряд iз врученням вiрчих грамот Великобританiя не квалiфiкувала цей факт як визнання РЖзраiлю de jure, а лише de facto. Аналогiчною була позицiя США у 1919 р. стосовно Фiнляндii.

Визнання de facto маi неповний характер. Основний змiст цiii форми визнання полягаi в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт iснування держави, уряд iншоi держави не встановлюi з нею дипломатичнi вiдносини. Але при цьому вiн вступаi з нею у дiловi контакти (наприклад, торговельнi чи культурнi).

Рiшення про встановлення дипломатичних вiдносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це вiдбуваiться дещо пiзнiше, наприклад, пiд час переговорiв мiж двома зацiкавленими сторонами.

РЖнколи переговори щодо встановлення дипломатичних вiдносин проводяться урядовою делегацiiю, яка бере участь у святкуваннi дня проголошення незалежностi в цiй краiнi, або одним iз дипломатичних представництв за кордоном. При проведеннi таких переговорiв сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних вiдносин, рiвень дипломатичних представництв, якими вони будуть представленi, а також про строк набуття чинностi досягнутоi угоди.

Документами, якi пiдтверджують факт встановлення дипломатичних вiдносин, можуть бути двостороння угода iдентичнi ноти, якими обмiнюються представники сторiн, що вели переговори.

Ст. 2 Вiденськоi конвенцii зазначаi, що "встановлення дипломатичних вiдносин мiж державами та заснування постiйних дипломатичних представництв здiйснюiться за взаiмною згодою". Таким чином, Конвенцiя виходить зi "згоди", тобто обопiльноi волi двох держав, але не передбачаi при цьому форму такоi згоди. Це означаi, що ця згода може бути виражена як письмово, так i усно.

У мiжнародному правi iснуi правило, яке позначаiться латинським термiном jus legationis. Воно означаi фундаментальне право кожноi держави скеровувати дипломатичних представникiв у iншi держави i, вiдповiдно, також приймати iх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активнiй, так i в пасивнiй формi. З цього права випливають i обов'язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змушена вiдряджати чи приймати постiйнi дипломатичнi представництва, проте вона також не маi права вiдмовити у прийняттi дипломатичних представникiв. Бiльше того, вона не може наполягати на тому, щоб iнша краiна вiдмовилась вiд встановлення дипломатичних вiдносин iз будь-якою iншою державою.

З огляду на це, iсторiя дипломатичних вiдносин фiксуi випадки грубого порушення норм дипломатичного права в перiод iснування двох протилежних соцiально-економiчних систем. Це стосувалося Куби та iнших держав, коли порушувалось iх активне та пасивне право на дипломатичнi представництва.

Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипломатичних вiдносин чiтко не регламентоване у Вiденськiй конвенцii, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливаi з функцii мiжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Вiденськоi конвенцii, в якiй зазначено важливiсть пiдтримання розвитку "дружнiх вiдносин мiж державами в суспiльному ладi".

Це означаi, що держави вперше за всю iсторiю iснування дипломатичного, звичаiвого та кодифiкацiйного, загального чи регiонального права погодились iз новою функцiiю дипломатичних представництв, яка полягаi в обов'язку останнiх сприяти заохоченню "дружнiх вiдносин мiж акредитуючою державою i державою перебування". Державам невигiдно вiдмовлятися вiд представництва в iнших державах, оскiльки така вiдмова ускладнюi захист своiх iнтересiв на офiцiйному рiвнi, а також законнi iнтереси громадян.

Взаiмна згода обох держав випливаi iз принципу суверенноi рiвностi держав i враховуi досвiд минулого, коли високорозвинутi держави примушували iнших держав допускати на свою територiю iноземнi представництва.

У XIX ст. Китай i Японiя довший час заперечували проти допуску iноземних дипломатичних мiсiй i контакту з ними як з простими iноземцями. У результатi неодноразового застосування збройноi сили проти Китайськоi iмперii, аж до захоплення Пекiна, у 1860 р. захiднi держави нав'язали Китаю конвенцiю, згiдно з якою вони забезпечили собi право вiдкривати в цьому мiстi постiйнi дипломатичнi представництва. Однак китайський iмператор вiдмовлявся приймати iноземних представникiв особисто. Тодi Англiя, Францiя, США та iншi держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудiiнцiю (1873 р.). Така ж ситуацiя повторилася у 1891 р., коли деякi захiднi держави хотiли отримати аудiiнцiю для дипломатичного корпусу. Китайський уряд i пiсля 1860 р. довший час продовжував утримуватися вiд вiдряджання своiх постiйних дипломатичних мiсiй в iншi Держави.

У дипломатичнiй практицi вiдомi також випадки, коли держави домовляються про обмiн дипломатичними представництвами не у виглядi посольств чи мiсiй, а в iншiй формi. Так, до сiчня 1979 р. Китай i США мали одночасно у Вашингтонi та Пекiнi т. зв. групи зв'язку. Це свiдчило про неповноцiннiсть вiдносин мiж цими державами внаслiдок того, що Сполученi Штати зберiгали дипломатичнi вiдносини з гомiнданiвською владою на Тайванi й мали там посольство.

Отже, домовленiсть держав про встановлення дипломатичних вiдносин та обмiну дипломатичними представництвами i необхiдною основою для досягнення додаткових угодз метою регулювання таких питань, як призначення окремих категорiй персоналу представництв, надання iм привiлеiв та iмунiтетiв, передбачених Вiденською конвенцiiю 1961 р.

2. ВРЖДКРИТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Дипломатичне представництво тАФ закордонний орган зовнiшнiх зносин держави, який очолюi дипломатичний представник. За формою дипломатичнi представництва подiляють на постiйнi й тимчасовi. На постiйнiй основi створюють посольства i мiсii, а також представництва держав при мiжнародних органiзацiях. Поряд з постiйними представництвами держави використовують i тимчасовi дипломатичнi представництва, якi призначаються для виконання спецiальних мiсiй.

За iснуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолюi посол або тимчасовий повiрений у справах, називаiться посольством, а очолюване посланником чи повiреним у справах тАФ мiсiiю.

Мiжнародне право передбачаi комплекс спецiальних правил, якi стосуються вiдкриття дипломатичних представництв, iх функцiонування та привiлейованого статусу. Вони покликанi забезпечити сприятливi умови для виконання Дипломатичним представництвом своiх функцiй.

Вiденська конвенцiя про дипломатичнi зносини орiiнтуiться, передусiм, на дипломатичне представництво. Ранiше вважалось, що саме дипломатичний представник i основною фiгурою в дипломатичному спiлкуваннi. Сьогоднi дипломатичнi акцii перемiстились iз особистостi глави представництва на дипломатичне представництво загалом.

Постiйне зростання вiдповiдальностi посольств i мiсiй, розширення iх сфери дii, збiльшення чисельностi персоналу, а також безперервнiсть функцiй i загальних прав, незалежно вiд змiн у керiвництвi посольства чи його вiдсутностi засвiдчуi, що глава дипломатичного представництва i лишеодним iз його членiв, хоча й найбiльш важливим. Ця особливiсть Вiденськоi конвенцii досить наочно простежуiться в таких ii положеннях:

тАФ по-перше, вiдкриття дипломатичного представництва i наслiдком угод мiж двома державами i не стосуiться безпосередньо призначення його глави;

тАФ по-друге, функцiонування дипломатичного представництва не порушуiться змiнами його персоналу;

тАФ по-третi, дипломатичне представництво надiлене власними привiлеями та iмунiтетами, якi не варто змiшувати з iмунiтетами та привiлеями його спiвробiтникiв;

тАФ по-четверте, припинення функцiй глави дипломатичного представництва не порушуi функцiонування самого представництва, тодi як припинення дiяльностi представництва передбачаi завершення функцiй усiх його членiв включно з главою.

Водночас не варто протиставляти iх, оскiльки вони тiсно взаiмопов'язанi i доповнюють одне одного. Насправдi ж, посольство нiколи б не виконувало своiх функцiй без вiдповiдноi акредитацii його глави, як i привiлейований статус цiii установи був би неповний без вiдповiдних пiльг його спiвробiтникам.

Розв'язавши питання про обмiн дипломатичними представництвами, зацiкавленi держави визначають категорiю, до якоi мають належати iх дипломатичнi представництва(посольство та мiсiя).

Оскiльки iснуi прямий зв'язок мiж категорiiю дипломатичного представництва i класом представника, який його очолюi, дii норма Вiденськоi конвенцii, яка зазначаi, що"клас, до якого повиннi належати глави представництва визначаiться за погодженням мiж державами" (ст. 15).

Якщо вони спочатку утворять мiсii, а пiзнiше вважатимуть за доцiльне пiдвищити рiвень представництва до посольства, потрiбно буде знову досягти домовленостi. Це правило ТСрунтуiться на принципi суверенноi рiвностi держав i не допускаi одностороннього розв'язання питання. Крiм цього, це правило ввiчливостi, яке випливаi з того, що держави обмiнюються дипломатичними представництвами однакового рiвня, що вiдкриваються взаiмно в столицях обох держав.

Посольство вважаiться вищим за рангом дипломатичним представництвом. На практицi його заснуванням часто хочуть пiдкреслити бiльш високий рiвень дипломатичних вiдносин з краiною. Посольство очолюiться послом. Сьогоднi така практика переважаi у дипломатичнiй сферi, тодi як у минулому посольствами обмiнювались лише великi держави. До Першоi свiтовоi вiйни вважалося нормою, що лише iмперii та великi монархи можуть призначати послiв, оскiльки вони розглядали це як привiлей i неохоче погоджувались поширювати його на iнших. Усерединi XIX ст. Англiя, наприклад, мала своiх послiв лише у Францii, Росii, Австро-Угорщинi та Туреччинi, а вже наприкiнцi столiття тАФ посольства в Римi, Мадридi та Вашингтонi.

Мiсii вважають нижчими за рангом дипломатичними представництвами. iх очолюють посланники або повiренi У справах. Хоча варто зазначити, що в дипломатичнiй практицi вiдмiннiсть мiж посольствами i мiсiями поступово стираiться, залишаiться вiдмiннiсть лише з питань дипломатичного протоколу. Що стосуiться iх представницького характеру, функцiй та привiлеiв, то тут вiдмiнностей мiж ними майже немаi.

Представництва Ватикану називаються нунцiатурами та iнтернунцiатурами, що вiдповiдаi посольству та мiсii.

Папськi представництва виконують подвiйну функцiю: дипломатичну i клерикальну, тобто вони охоплюють як офiцiйнi вiдносини Ватикану з краiною перебування, так i вiдносини з релiгiйними центрами краiни.

РЖсторично склалося так, що дипломатичнi представництва утворювались у столицi держави, де була резиденцiй глави держави перебування, ii уряду, Мiнiстерства закордонних справ. Зокрема, Комiсiя мiжнародного права керувалася бажанням уникнути незручного становища, яке б виникло для уряду держави перебування внаслiдок заснування примiщення iноземного представництва в iнших мiстах, крiм тих, де розташовано уряд. Це, передусiм, ускладнювало б забезпечення дипломатичноi недоторканностi та iнших привiлеiв, якими користуються iноземнi представництва та iх персонал. Водночас i чимало протокольних питань, згiдно з якими уряд краiни перебування постiйно контактуi з дипломатичним корпусом, вiдповiдно розташування його частин в iнших мiстах спричинило б незручностi як для краiни перебування, так i для дипломатичного корпусу.

З цього приводу Вiденська конвенцiя 1961 р. встановила вiдповiдну норму, яка передбачаi, що "акредитуюча держава не може без попередньоi певно виявленоi згоди держави перебування засновувати канцелярii, що становлять частину дипломатичного представництва, в iнших населених пунктах, крiм тих, де засновано саме представництво" (ст. 12).

Згiдно зi ст. 1 Вiденськоi конвенцii про дипломатичнi зносини, дано визначення поняття "примiщення представництва", яке включаi будинки або частини будинкiв, що використовуються представництвом, враховуючи резиденцiю глави представництва, кому б не належало право власностi на них, а також земельну дiлянку, що обслуговуi цейбудинок або частину будинку.

Пiсля домовленостi про обмiн дипломатичними представництвами держави зобов'язанi сприяти одна однiй у придбаннi на своiй територii, вiдповiдно до своiх законiв, примiщень, потрiбних для ii представництва, або надавати допомогу акредитуючiй державi в отриманнi примiщень будь-яким iншим шляхом.

Враховуючи труднощi, з якими стикаються iноземнi представництва у пошуках придатних примiщень чи земельних дiлянок для своiх резиденцiй, деякi держави виявляють iнiцiативу у створеннi спецiальних зон для посольств i мiсiй iнших краiн. Указом Президента Украiни вiд 12 вересня 1994 р. було затверджено Програму розташування дипломатичних представництв, консульських установ iноземних держав i представникiв мiжнародних органiзацiй в Украiнi.

На виконання цього указу було затверджене вiдповiдне положення, в якому зазначаiться, що координацiю дiй щодо розташування дипломатичних представництв здiйснюi Мiнiстерство закордонних справ. Розташування представництв i установ у Киiвi здiйснюi Киiвська мiська державна адмiнiстрацiя через Генеральну дирекцiю з обслуговування iноземних представництв.

Дипломатичнi представництва, якi мають намiр самостiйно придбати, орендувати, використати на безоплатнiй основi споруди та примiщення, здiйснити перебудову, добудову, змiнити iх призначення або орендувати земельну дiлянку, письмово сповiщають про це МЗС, яке спецiальною нотою повiдомляi дипломатичнi представництва про рiшення щодо можливостi iх розташування за конкретною адресою. Представництво може практично реалiзувати своi намiри лише пiсля одержання згоди вiдповiдного органу (з можливим зазначенням обов'язкових для виконання Умов).

Розмiр орендноi плати, цiни на споруди (примiщення), що передаються представництвам, визначаються договорами за домовленiстю сторiн.

Особливостi розташування представництв окремих iноземних держав визначаються МЗС за погодженням iз Кабiнетом Мiнiстрiв Украiни.

3. ПОРЯДОК ПРИЗНАЧЕННЯ ГЛАВИ ТА ЧЛЕНРЖВ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Одне з головних питань, що виникаi пiсля домовленостi мiж сторонами про встановлення дипломатичних вiдносин на певному рiвнi, тАФ це призначення глави дипломатичного представництва.

Вiдомий французький юрист К. Кольяр пiдкреслював, що дипломатичний представник тАФ це посередник, представник i спостерiгач водночас. Як посередник вiн доводить до вiдома iноземного уряду ноти та повiдомлення свого уряду, i навпаки. Оскiльки главi держави надто важко i практично неможливо здiйснювати контакти з цих мiжнародних питань, такi функцii йому допомагаi виконувати дипломатичний представник. Представницький характер означаi таку його якiсть, згiдно з якою дипломатичний представник визнаiться таким, що представляi свою державу i вчиняi певнi дii вiд ii iменi. Вiн надiлений необхiдними повноваженнями вступати в офiцiйнi вiдносини з владою держави перебування. Отримавши акредитацiю, дипломатичний представник уже не повинен кожного раз пред'являти своi формальнi повноваження для пiдтвердження своiх дiй. Третя його ознака реалiзуiться через телеграми, депешi, доповiднi записки, в яких вiн iнформуi своiМЗС про всi подii полiтичного, економiчного i соцiальногожиття краiни, в якiй вiн акредитований.

В iсторii дипломатii склались рiзнi класи глав дипломатичних представництв, якi мали вiдповiдно неоднаковi представницькi функцii.

За Вiденським регламентом 1815 р. видiляють три класи дипломатичних представництв, причому лише представники першого класу (посли i нунцii) вважалися "представниками своiх володарiв", тобто монархiв i Папи Римського. Оскiльки право призначати послiв визнавалося лише за великими державами, решта держав i навiть монархii, а також держави з республiканською формою правлiння могли бути акредитованi лише на рiвнi посланника (другий клас). Повiренi у справах (третiй клас) були уповноваженi при мiнiстрах закордонних справ i, вiдповiдно, забезпечували представництво на нижчому рiвнi.

Передбачений Аахенським протоколом 1918 р. промiжний (мiж другим i третiм класами) клас мiнiстрiв-резидентiв, якi також акредитувалися при главах держав, на початку XX ст. фактично перестав iснувати.

Сьогоднi Вiденською конвенцiiю 1961 р. передбачено три класи глав представництв:

1) клас послiв i нунцiiв, якi акредитуються при главах держав, та iнших глав представництв еквiвалентного рангу;

2) клас посланникiв та iнтернунцiiв, якi акредитуються при главах держав;

3) клас повiрених у справах, якi акредитуються при мiнiстрах закордонних справ.

У Конвенцii зазначаiться, що мiж главами представництв не може бути жодноi рiзницi через iх приналежнiсть до того чи iншого класу, iнакше як щодо старшинства та етикету (п. 2 ст. 14).

Клас дипломатичного представника переважно збiгаiться з його рангом, вiдповiдно в дипломатичнiй практицi цi поняття взаiмозамiнюються.

Якщо пост глави представництва вакантний або якщо глава представництва не може виконувати своi функцii, тимчасово виконуючим обов'язки глави представництва i тимчасово повiрений у справах. При вiдкриттi представництва вiн може очолювати його до прибуття посла або посланника на початку його дiяльностi. Повiрений у справах виконуiобов'язки представника на час його хвороби чи тимчасового вiд'iзду, а також у перiод мiж вiд'iздом попереднього i прибуттям нового.

У дипломатичнiй практицi прийнято, що тимчасово повiрений у справах не повинен починати новi справи, вiн лише продовжуi попереднi згiдно з вказiвками глави представництва, якщо вiн тимчасово вiдсутнiй. В iнших випадках вiн маi пiдтримувати тiсний контакт зi своiм Мiнiстерством закордонних справ.

Порядок призначення дипломатичних представникiв регулюiться нормами нацiонального та мiжнародного права. Призначення дипломатичного представника здiйснюiться главою держави й вiд його iменi згiдно з iснуючою конституцiйною практикою держав.

Беручи до уваги привiлейоване становище, яке посiдають глави дипломатичних представництв в iноземнiй державi, надзвичайно важливо правильно визначити, з якого моменту починаiться здiйснення ними своiх виняткових повноважень. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називаiться акредитуванням i складаiться iз декiлькох стадiй:

1. Пiдбiр кандидатури посла або посланника.

2. Запит агреману.

3. Видання акта внутрiшнього права, яким оформляiться призначення.

4. Одночасне (в обох столицях) офiцiйне повiдомлення у пресi про призначення, яке вiдбулося.

5. Видача вiрчих грамот.

6. Попередня зустрiч iз мiнiстром закордонних справкраiни перебування пiсля прибуття посла або посланник i подання йому копii вiрчих грамот.

7. Вручення пiд час офiцiйноi церемонii вiрчих грамот главi держави перебування.

Оскiльки пiдбiр кандидатури посла або посланника регламентуiться внутрiшньодержавним правом, значний iнтерес становить iнститут агреману, який регламентуiться нормами мiжнародного права.

РЖнститут агреману i виразником iнтересiв обох сторiн тАФ акредитуючоi i приймаючоi держави або мiжнародноi органiзацii Ст. 4 Вiденськоi конвенцii про дипломатичнi зносини вiд 18 квiтня 1961 р. встановлюi: "Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона маi намiр акредитувати як главу представництва в цiй державi. Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючiй державi. Дозвiл приймаючою державою розглядаiться як пiдтвердження згоди щодо запропонованоi особи".

Вiденська конвенцiя закрiпила вимогу про згоду, однак вона не мiстить правил щодо форми запиту згоди або форми дозволу згоди. Звiдси можна зробити висновок, що форма запиту та дозволу згоди не маi юридичного значення, вона може бути виражена як письмово, так i усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Мiнiстерству закордонних справ приймаючоi держави, або без листа через голову мiсii, що займаiться вiд'iздом у державi вiдряджання.

Приймаюча держава маi право дати згоду на власний розсуд або вiдмовити без зазначення причин. З цього приводу ще Гаванська конвенцiя 1928 р. про дипломатичних чиновникiв пiдтвердила правило, яке усталилось як мiжнародний звичай, про те, що "жодна держава не може акредитувати своiх дипломатичних чиновникiв в iнших державах без попередньоi згоди останнiх" (ст. 8). Вiденська конвенцiя остаточно закрiпила цю норму.

З огляду на це, в минулому деякi держави намагалися усувати причини вiдмови в агреманi (США, Францiя та Великобританiя). Причиною для вiдмови в агреманi можуть лише серйознi й об'iктивнi обставини, такi як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявнiстькомпрометуючих матерiалiв. РЖнколи в дипломатичнiй практицi траплялися вiдмови в агреманi жiнкам або за расовими ознаками.

Треба зазначити, що теорiя i дипломатична практика не виробили загальноприйнятих критерiiв вiдмови в агреманi. Якщо узагальнити iснуючу практику з цього питання, можна видiлити двi групи критерiiв:

тАФ перша група стосуiться особи кандидата, його минулого i ставлення до приймаючоi держави;

тАФ друга група випливаi з iснуючих вiдносин мiж державами й не стосуiться особи кандидата на посаду глави дипломатичного представництва.

У минулому Великобританiя, виступаючи з позицii великоi держави, призначала послiв без попереднього отримання агреману вiд приймаючоi держави. Ця негативна практика зрештою призвела до певних наслiдкiв. Зокрема, росiйський цар Микола РЖ не дав згоди на прийом британського посла у 1832 р., позаяк вiн був призначений без попереднього запиту агреману. А тому Великобританiя, демонструючи своi явне невдоволення, не заповнювала цю вакансiю аж до 1835 р., мотивуючи це тим, що ii уряд маi "виняткове право" вибирати своiх дипломатичних представникiв при дворах.

Запит агреману та його отримання здiйснюiться черездипломатичнi канали, через МЗС та посольства держав-контрагентiв. Якщо отримано негативну вiдповiдь або не отримано взагалi, всю процедуру проводять заново доти, доки небуде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тодi вчиняються вiдповiднi дii, що випливають з факту вибору кандидатури на посаду глави представництва. Зазвичай, позитивному розв'язаннi питання, вiдповiдь надходить упродовж мiсяця. .

Враховуючи конкретнi обставини, акредитуюча держава може акредитувати главу представництва або призначити будь-якого члена дипломатичного персоналу в одну або декiлька держав, якщо при цьому немаi заперечень з боку будь-якоi iз держав перебування. Якщо держава акредитуi главу представництва в однiй або декiлькох iнших державах, то вона може заснувати дипломатичнi представництва, якi очолюватимуть тимчасово повiренi у справах у кожнiй державi, де глава представництва не маi постiйного мiсця перебування. У цьому випадку таке дипломатичне представництво називаiться мiсiiю. У 2000 р. Украiна мала дипломатичнi мiсii в Нiдерландах i Данii, якi входили вiдповiдно до Посольств Украiни в Бельгii та Швецii. Згiдно зi ст. 5 Вiденськоi конвенцii про дипломатичнi зносини, глава представництва або будь-який член дипломатичного персоналу представництва може дiяти як представник акредитуючоi держави при будь-якiй мiжнароднiй органiзацii.

Дипломатична практика, яка iснуi сьогоднi, вимагаi повного збереження у таiмницi факту запиту агреману. Такий порядок зумовлений тим, що розголошення вiдомостей про факт запиту агреману i, особливо, при вiдмовi в наданнi агреману, може призвести до певних негативних наслiдкiв, а iнколи навiть ускладнити вiдносини мiж двома державами. Треба зазначити, що вiдмова у наданнi агреману стосуiться лише особи дипломатичного агента i в жодному разi не стосуiться пiдтвердження або перегляду досягнутоi угоди мiж державами про встановлення дипломатичних вiдносин.

Запит агреману не поширюiться на iнших членiв персоналу представництва, оскiльки iх, згiдно зi ст. 7 Вiденськоi конвенцii, акредитуюча держава може призначати на свiй розсуд. Що стосуiться вiйськових, морських та авiацiйних аташе, то держава перебування може запропонувати, щоб прiзвищаповiдомлялися на ii схвалення заздалегiдь.

Пiсля отримання агреману та юридичного оформлення призначення вiдповiдно до конституцiйноi процедури акредитуючоi держави посол або посланник, яких скеровують закордон у конкретну державу за мiсцем призначення, отримують особливий документ, який в дипломатичнiй практицi маi назву вiрчi грамоти. Вiрчi грамоти пiдписуiглава держави, що призначаi дипломатичного представника; вони адресованi главi держави, що приймаi дипломатичного представника. За змiстом, вiрчi грамоти тАФ це документ, який засвiдчуi представницький характер дипломатичного представника i даi право на його акредитацiю в iноземнiй державi. Вiрчi грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, чинних упродовж усього перiоду його перебування на посадi з усiх питань, що випливають iз основних функцiй представництва.

Значення вiрчих грамот у сучасному дипломатичному правi зросло ще бiльше, оскiльки час iх вручення i водночас початком урядовоi дiяльностi керiвника дипломатичноi мiсii та пiдставою для визначення його мiсця у порядку старшинства цього класу серед глав дипломатичних представництв, iх вручають лише послам i посланникам, а для постiйно повiрених у справах видають листи мiнiстра закордонних справ своii держави, якi вони вручають мiнiстру закордонних справ краiни перебування.

Вiрчi грамоти видають у двох примiрниках. Перший примiрник (оригiнал) вкладають у конверт, що скрiплюiтьВнся сургучевою печаткою i вручаiться новопризначеним послом главi держави, якому адресованi вiрчi грамоти, пiд час офiцiйноi святковоi церемонii. Копiя вiрчоi грамоти вручаiться як офiцiйне пiдтвердження посла пiсля його аудiiнцiiз мiнiстром закордонних справ краiни перебування.

У дипломатичнiй практицi були випадки надання агреману та вiзи на в'iзд до приймаючоi держави новопризначеного глави дипломатичного представництва i наступноi вiдмови у прийняттi вiд нього вiрчих грамот. Вiдмова можебути виражена у формi зволiкання щодо визначення дати вручення вiрчих грамот. За таких обставин новопризначений посол або посланник маi зрозумiти, що вiн i фактичноpersona поп grata, i залишити територiю приймаючоi держави, не чекаючи на офiцiйну вiдмову. В останнi роки такi випадки спостерiгалися в перiод т. зв. параду суверенiтетiв у Схiднiй РДвропi. Наприклад, новопризначений посол Югославii багато мiсяцiв очiкував у Танзанii на вручення вiрчих грамот, але в кiнцевому пiдсумку цього не сталося. У 1992 р. уряд РЖзраiлю впродовж декiлькох мiсяцiв не приймав вiрчих грамот вiд посла Югославii Б. Косютiци, якому було видано агреман, i МЗС РЖзраiлю прийняло вiд нього копii вiрчих грамот, мотивуючи цей факт застосуванням санкцiй ООН до цiii краiни. Через шiсть мiсяцiв вiн повернувся до Белграда, не вручивши вiрчих грамот.

Порядок i церемонii, яких дотримуються пiд час прийняття дипломатичних агентiв, мають давнi традицii, започаткованi у деяких державах.

У минулому послiв зазвичай зустрiчали на кордонi. Зокрема, в 1763 р. король Пруссii Фрiдрiх II, очiкуючи прибуття в Берлiн першого турецького посольства, зробив запит до князя В. С. Долгорукова, росiйського посланника, з приводу роз'яснення про те, як приймають турецьких послiв у Росii. Колегiя iноземних справ докладно описувала прийом. На росiйському кордонi, у першому прикордонному мiстi, турецького посла зустрiчав пристав з гвардiйськими офiцерами та солдатами, якi вiддавали честь пiд барабанний бiй i виконувались салюти у 20тАФ25 пострiлiв. До посла представляли почесний караул iз 40 солдатiв та офiцера. На шляху до столицi посла утримували за рахунок росiйськоi казни. У столицi його знову зустрiчали салютом iз 22 пострiлiв i почесним караулом з 55 солдатiв.

У листопадi 1763 р. турецький посланник прибув до Берлiна i був зустрiнутий за церемонiалом, подiбним до Росiйського. Однак Берлiнський двiр дуже обурився, коли святковiй церемонii турецький посланник пiднявся до трону, обiйняв короля i поцiлував його в плече. Спочатку прусськi мiнiстри намагалися заперечувати цю подiю, але згодом заспокоiлись, коли дiзналися, що турок зробив те ж саме при дворi нiмецького iмператора.

Офiцiйна дiяльнiсть глави дипломатичного представництва в краiнi перебування починаiться з часу вручення ним вiрчих грамот. Треба зазначити, що процедура вручення вiрчих грамот не регулюiться мiжнародним правом i вiдбуваiться в кожнiй краiнi згiдно з ii протокольним церемонiалом. Серед основних елементiв протокольного церемонiалу, якi вiдповiдають мiжнароднiй практицi, такi:

тАФ вiрчi грамоти приймаi глава держави у своiй офiцiйнiй резиденцii (наприклад, у Великобританii тАФ Букiнгемський палац, в Украiнi тАФ Марiiнський палац);

тАФ на церемонii присутнi високопоставленi представники з боку глави держави та Мiнiстерства закордонних справ;

тАФ посла супроводжують члени дипломатичного персоналу посольства;

тАФ пiд час вручення можливий обмiн промовами (у Великобританii не практикуiться);

тАФ пiсля вручення грамот глава держави маi розмову з послом.

Вiдповiдно до принципу рiвностi держав, як у процесi церемонii вручення вiрчих грамот, так i в порядку черговостi iх вручення, не може бути застосовано жодноi дискримiнацii, а мають бути однаковi процедура i церемонiал для всiх глав дипломатичних мiсiй цього класу згiдно зi звичаями, що iснують у цiй столицi. Це правило закрiплене у ст. 18 Вiденськоi конвенцii.

РЖснують певнi особливостi в дипломатичному протоколi за участю держав-монархiй. За вiковою традицiiю глава дипломатичноi мiсii за своiм правовим статусом вважаiться alteregoсамого монарха, а тому у випадку смертi або зречення вiд престолу монарха акредитуючоi держави його наступник видаi новi вiрчi грамоти для глав дипломатичних представництв, якi виконували таку функцiю до цього часу. Так само у випадку смертi або зречення вiд престолу монарха приймаючоi держави виникаi потреба у поданнi вiрчих грамот його наступнику главами дипломатичних представництв, акредитованих у цiй державi. Вручення нових вiрчих грамот вiдбуваiться також у випадку принципових змiн державного ладу, наприклад, пiсля революцii. Черговiсть вручення вiрчих грамот або подання iх завiреноi копii визначаiться датою i часом прибуття глави представництва.

У республiканських державах, де влада не зосереджена в одних руках, при змiнi глави держави не вимагаiться подання нових вiрчих грамот.

Згiдно зi ст. 13 Вiденськоi конвенцii, глава представництва вважаiться таким, що розпочав виконання своiх функцiй у державi перебування залежно вiд практики, що склалася у цiй державi, яка повинна засто

Вместе с этим смотрят:

"Стена безопасности" между Израилем и Палестиной

"Хезболла" как инструмент ИРИ в эскалации арабо-израильского конфликта

"Холодная война": идеологические и геополитические факторы ее возникновения

"Этап реформ" в Саудовской Аравии

Globalization and Hospitality Industry