Головнi теми жiночоi захiдноукраiнськоi лiтератури 30-х рокiв ХХ сторiччя

Головнi теми жiночоi захiдноукраiнськоi лiтератури 30-х рокiв ХХ сторiччя

У дiапазонi тематично-стильових пошукiв захiдноукраiнськоi прози мiжвоiнного двадцятилiття на увагу заслуговуi й гендерна тематика: у розвитковi "украiнськоi модерноi нацiональноi iдеологii, як i в iнших культурах, певну роль вiдiгравав i дискурс раси, складовою якого ставав дискурс статi" [5, 222]. Однак художня реалiзацiя такоi тематики виразно засвiдчила млявiсть i неспроможнiсть до створення енергii стилю, вiдсутнiсть глибоких конфлiктiв та повнокровних образiв-характерiв. Певним винятком можна вважати прозу письменниць, що намагалися продовжити традицiю О.Кобилянськоi. Творчiсть Ольги Кобилянськоi, що в украiнськiй лiтературi перiоду fin de siecle була культовою - у пошуках новоi краси письменниця вiдмовилась iти второваними шляхами народництва i спробувала дати власну, "фемiнну модель високоi модерноi культури" (Т.Гундорова), яка постала внаслiдок ii культурософських пошукiв та "гендерноi утопii", - продовжуi впливати й на прозу "новаторiв" мiжвоiнного двадцятилiття.

Прорив за межi нацiональноi традицii у вiдкритий Кобилянською на цнотливому досi щодо жiночоi сексуальностi (а вiдтак - психологiчно заглибленому трактуваннi жiнки як особистостi) ТСрунтi украiнськоi лiтератури в таiмничий свiт жiночоi душi породив утопiю "слухання-душi" як "творення особливого поля iнтимностi, навiть вдавання iнтимностi, згiдно з андрогiнною й гомоеротичною чуттiвiстю, прикметною для стилю модерн [6, 162]. Проблеми стильовоi реалiзацii культурософських концепцiй письменницi вичерпно розкритi в монографii Т.Гундоровоi "Femina melancolica: Стать i культура в гендернiй утопii Ольги Кобилянськоi" (2002) та в роздiлi "Модернiзм: сецесiйний кiтч" нового дослiдження лiтературознавця - "Кiтч i Лiтература. Травестii" (2008). Т. Гундорова зупинилась i на "нацiональному дискурсовi" "культурно-гендерноi тематики" Ольги Кобилянськоi, заторкнувши питання "взаiмин" лiтературного авторитету письменницi й пропагованих нею цiнностей iз донцовською парадигмою "iнтегрального нацiоналiзму". Однак проблема рецепцii iдей письменницi у творчостi захiдноукраiнських авторок мiжвоiнного двадцятилiття залишаiться недостатньо дослiдженою (частково вона була розкрита в нашiй монографii [8]), а без належного ii опрацювання не можлива повнота осягнення чiльних тенденцiй лiтературного процесу мiжвоiнного двадцятилiття, зокрема взаiмодii традицiй i новаторства.

Як вiдомо, теорiя iнтегрального нацiоналiзму включала в себе й iдеологiю т.зв. "лiтературного iмперiалiзму" Ернеста Сейiра [7, 150, 154]. В iнтерпретацii Д.Донцова особливий акцент зроблено на завданнi поборення меланхолiйностi фемiнiзованоi украiнськоi лiтератури, натомiсть рефлексiйностi, жiночiй споглядальнiй пасивностi протиставлено iдеал "чоловiчоi активностi" - чину. Творчiсть Кобилянськоi, позначена меланхолiйнiстю лiтератури минулого столiття i впливом вторинного для ситуацii мiжвоiнного двадцятилiття сецесiйного стилю ("Стиль модерн передбачав поiднання iнфантильного та еротичного. РЖнфантильнiсть i еротизм часто переплiтаються у творах Кобилянськоi" [6, 162]), справдi бачиться опозицiйною щодо декларованих "вiсникiвцями" iдей, хоча ii твори друкуються у "Вiснику", а Донцов вiтаi ii з нагоди 40-лiтнього ювiлею творчостi [5, 226]. Однак чи губиться поклик "жрицi меланхолiйноi краси" в силовому полi "арс мiлiтансу", чи знаходить i в новiй добi палких прихильникiв, якi прагнуть продовжити власною творчiстю "аполонiчний мiт" "новоi жiнки" (Т.Гундорова)?

Спробуiмо простежити вплив культурософii Ольги Кобилянськоi на осмислення "коду самостi" (маючи на увазi i код нацiональноi тотожностi, i код самодостатностi жiнки як особистостi i як творця культури) у лiтературi (зокрема у прозi) 20-30-х pp. XX ст. Безперечно, iдеться про жiночу автуру, передусiм про творчiсть тих авторок, що належали до т. зв. демо-лiберального напрямку (тим бiльше, що обрана нами для дослiдження творчiсть Дарii Вiконськоi досi залишаiться майже не вiдомою). Звичайно, не можна заперечити значення порушених у творчостi О.Кобилянськоi й Лесi Украiнки проблем для подолання в нацiональнiй культурi трактування ролi жiнки в дусi соцiал-дарвiнiзму як бiологiчноi, репродуктивноi. Однак якщо Катря Гриневичева, Галина Журба та РЖрина Вiльде передусiм реципiювали iдеi О.Кобилянськоi в аспектi ii розумiння зв'язку постання модерноi нацii з культуротворчою функцiiю жiнки (зокрема, героiнi повiстевого циклу Галини Журби виступають не лише носiями коду нацiональноi самостi, а й свiдомими та активними учасницями процесу нацiонального прозрiння багатьох землякiв), то проза Дарii Вiконськоi постаi як своiрiдне продовження саме "аполонiчного мiфу" "новоi жiнки".

Кiлька слiв про саму авторку. Лiна-РЖванна Малицька (справжнi прiзвище письменницi) народилася 17 лютого 1893 р. у с.Шляхтинцi пiд Тернополем у родинi землевласника Володислава Федоровича. Освiту здобувала в Нiмеччинi, Францii, РЖталii, РДгиптi. У 1939 р. виiхала до Вiдня, де й загинула 1945 р. У захiдноукраiнськiй перiодицi виступала як критик, мистецтвознавець, автор чудових етюдiв - "акварельок" ("Соняшники", "РЖриси", "Бегонiя", "Аннамiтський шаль", "Павлине око", "Бiлi iриси", "В'язнi", "Фрагменти", "РЖмпресiонiстичне") [9, 20].

Вiдома була Дарiя Вiконська також збiркою нарисiв "Райська яблiнка" (1931), монографiiю про Джеймса Джойса (1934), томом есеiв "За державну бронзу" (1938).

На сторiнках галицькоi перiодики часто друкувалися "акварельки" Дарii Вiконськоi - у жанровому планi лiричнi етюди або ж поезiя у прозi. У тяжiннi письменницi до лiризацii прози особливо вiдчутний вплив творчостi 0.Кобилянськоi, зокрема "фемiннiсть" письма проступаi в культивуваннi меланхолiйноi краси, у сентиментальному спогляданнi, чуттiвостi. Крiзь призму iндивiдуального стилю письменницi проступаi стильовий шаблон модерну доби "Молодоi Музи", намагання репродукувати образнiсть i настроiвiсть лiризованоi прози О.Кобилянськоi. Адже, як зауважуi Т.Гундорова, "стиль арт нуво ставав загальною модою, мiг тиражуватися i копiюватися. Стиль при цьому втрачаi естетичну повноту i супроводжуiться надмiрною витонченiстю й орнаменталiзмом, рафiнованою образнiстю, декоруванням реальностi" [6, 160]. У поезiях у прозi Дарii Вiконськоi досить-таки виразно проглядають риси кiтчевостi сецесiйного стилю: тут домiнують згладжено-пастельнi колористичнi асоцiацii (як наголошують дослiдники, для стилю сецесii характернi саме квiтковi й рослиннi вiзерунки, переважання кольорiв "пастельних, фiолетових, зеленавих, перлисто-сiрих" [6, 153]), метафоричнiсть асоцiативно-емоцiйних образiв, лiрична тональнiсть. В етюдi "Бiлi iриси" "прозора бiлiсть" квiтiв, побачених лiричною героiнею вночi, уявляiться "неземним чудом", "астральними тiлами", що випромiнюють дивовижне свiтло: "..Тодi, вночi, вони наче преображались в неземне чудо. iхня прозора бiлiсть нагадувала алебастр. Верхнi пелюстки, зложенi на подобу лiхтаря, були дивно прозiрчастi, i здавалося, що кожна квiтка береже в собi внутрiшнi свiтло. Мiсячнi променi ламались, немов у призмi, на поверхнi горiшнiх пелюсток, i зблизька тi пелюстки блищали стократно, наче посиланi дiамантовим пилом [..]. Нагадували радше астральнi тiла, нiж живi квiти. Мiж мiсячним сяйвом i iхньою бiлiстю, здавалось, було якесь особливе порозумiння" [11, 113]. Зрештою, апеляцiя Дарii Вiконськоi, жiнки з виразно "чоловiчим" заняттям -мистецтвознавство й малярство, до стилю сецесii також свiдчить на користь продовженого нею "мiфу аполонiвськоi жiнки", причетноi до естетизацii творчостi, бо ж "сецесiйна поетика водночас апелювала до людськоi уяви, ТСрунтувалась на вiзiйних асоцiацiях. Протиставлена дiйсностi, вона вела людину в дивну й чудовну краiну мрiй, фантазii, казки, iдилii. Умовний характер мистецтва тут проявлявся вiдверто, навiть декларацiйно" [10, 193]. Навiть на рiвнi тематичному Дарiя Вiконська (зрештою, це характерно для багатьох галицьких авторок "жiночоi прози", варто згадати бодай етюд РЖ.Вiльде "Рожi", написаний, вочевидь, пiд впливом однойменного твору О.Кобилянськоi) продовжуi перебувати в дискурсi вiденськоi сецесii, використовуi улюбленi рослинно-квiтковi мотиви сецесiйного стилю задля створення враження "iнобуття", iншоi, нереальноi, дiйсностi: "..Флористика сприяi реалiзацii художнiх ефектiв екзотичного, незвичайного, фантазiйного, що [..] справляло враження зовсiм iншого свiту, абсолютно вiдмiнного та протиставного реальнiй дiйсностi" [10, 193].

Естетичний культ атр нуво в поiднаннi з нарцисизмом, позою артистизму, естетизацiiю й фетишуванням почуттiв (саме цi риси як чiльнi в сецесiйному кiтчi називаi Т. Гундорова [6, 160-161]) прикметнi i для збiрки етюдiв Дарii Вiконськоi "Райська яблiнка" (1931). Уже в назвi збiрки проглядаi не так архетипна символiка грiха й насолоди, як провокативнiсть естетизованого в мистецтвi сецесii еротизму. Композицiя збiрки наголошуi також виразну зорiiнтованiсть авторки на орнаментальнi оздоби цього стилю, адже "зростанням замилування в декоративностi слова акцентуiться не цiлiснiсть, а перiоди, акорди" [6, 115]. Збiрка i складаiться з окремих "акордiв": настроiвих етюдiв, що нагадують плин думок, сповнених iмпресiонiстичного психологiзму, еротизму, i мають форму дiалогу ("В альбом", "Модерне мистецтво", "Поет"); дiалогiв про сутнiсть кохання та призначення жiнки, що нiби тривають у "силовому полi" втiленоi свого часу Кобилянською в ii текстах та епiстолярii (маiмо на увазi листування з Лесею Украiнкою) "платонiвськоi утопii iдеальноi комунiкацii" (Т.Гундорова) ("Райське яблуко", "Затрачений звук", "Загроза кохання", "Весняноi ночi"; "Ворота"); малярських вiзiй, композицiйний центр яких - певнi алегорii ("Три образи. 1. "Мона Лiза". 2. "Вiзiя". 3. "Шал"; "Двi амфори"). У невеличкому вступi, що передуi збiрцi, Дарiя Вiконська обТСрунтовуi комунiкативну своiрiднiсть оформлення власноi прози: "Форма дiалогу вибрана не випадково, а наслiдком своiрiдноi прикмети авторки, перед якою ситуацii i розмови виникають з такою силою внутрiшнього переживання, якби вона сама брала у них участь" [1, 3]. Письменниця декларуi i проблему, наскрiзну для всiх нарисiв збiрки, що фактично об'iднуi окремi фрагменти в певну цiлiснiсть: "Уважливий читач догляне, що цi на перший погляд безладно покладенi поруч себе нариси мають тiсний зв'язок i i не тiльки висловом рiжних думок, зворушень i настроiв, але змальовують також щораз яснiше поодинокi фази тих самих почувань i конфлiктiв.

Проблема, що проходить крiзь цi листки, - це проблема iндивiдуальностi одиницi, ii внутрiшньоi свободи i зовнiшнiх взаiмин" [1, 3]. У дiалогах то двох подруг, то безiменних "вiн" i "вона" триваi пошук формули iдеальноi любовi, твориться "особливе поле iнтимностi" - "любов-спiлкування", "не так еротична, як естетизована гра" (Т.Гундорова). Не випадково на сторiнках нарису "Затрачений звук" зринаi навiть iм'я Сафо - так задiяно код андрогiнноi й гомоеротичноi чуттiвостi, властивоi стилю модерн. Для цього твору, як, зрештою, i для всiii збiрки, композицiйною вiссю стаi антитеза духовного й тiлесного. Ольга говорить подрузi, що почуття, яке базуiться лише на духовному, однобiчне, РЖза заперечуi: "Кохання - дар, що нiколи не повинен ставати власнiстю". Однак спiвбесiдниця (та й читач) вловлюi у вигуковi "Я щаслива!" виразнi ноти робленостi, фальшу й зi смутком констатуi: "Кожне "я" тужить завсiгди до якогось "ти". Справдi щирим i переконання самоi авторки-мисткинi, що "все ж iснуi Одно, що мiститься в Усьому, все iднаi i зв'язуi.." [1, 8]. РЖ саме це - iдеальна любов, або краса, втiлена в мистецтвi.

Часто дiалоги розгортаються довкола iдеалу краси (зокрема жiночоi), як, примiром, у нарисi "Райське яблуко". Тут розглядаiться i проблема духовностi жiнки, ii iндивiдуальностi, заявлена свого часу О.Кобилянською, ii також прагнуть вирiшити жiнки, причетнi до мистецтва. РЖ якщо РЖльона дивиться на статуетку пастушки лише очима мистецтвознавця, то Еву неймовiрно дратуi вираз обличчя, якого надав скульптор юнiй вiвчарцi: ця пiдступна покiрна жiночнiсть, тiлесна жiночнiсть, видаiться iй образою для всiii жiночоi статi. Палка промова Еви стаi банальним "сповзанням в риторику", у кiтчевiсть, однак вiд штучностi, фальшi авторка рятуiться iронiiю, ii героiня зi смiхом зiзнаiться подрузi, що всi "звинувачення" на адресу "жiночностi" - то тiльки глузування: "Глузувати з людей i явищ - це iнколи iдиний спосiб, щоби не плакати над ними. Моi iмтАЩя Ева: - чи можеш докоряти менi, що я так думаю?" [1, 14].

Малярськi образки Дарii Вiконськоi ("Мона Лiза", "Вiзiя", "Шал") своiм композицiйно-стильовим вирiшенням спрямованi на утвердження естетичного культу сецесii - "автономiзацii мистецтва у свiтi, що не i прихильником краси, не розумii й не приймаi ii" [10,195]. Мона Лiза трактуiться в нарисi як символ Вiчноi Жiночностi крiзь призму псевдомаскулiнноi рецепцii, що виявляiться в дiйсностi лише "маскою" сприйняття образу жiнкою, котра насправдi здатна зрозумiти таiмничу усмiшку Джоконди: "Твоя зрiлiсть i сповненням бажань, але Твоiх власних, а не чужих. Ти бережеш своi багацтво, належиш сама до себе, носиш у собi мiру всякоi любовi" [1, 19]. "Вiзiя" - це алегорично-декларативне втiлення проблеми митця й безсмертя. Уявний дiалог розгортаiться мiж зображеними на картинi Я.Мальчевського художником iз палiтрою в руках i постаттю жiнки, чий ледь зарисований силует мрii над художником. "Я - твоя безсмертнiсть", - вiдповiдаi на зачудоване запитання художника жiнка, ототожнюючи тим самим мистецтво з вищою, iдеальною формою любовi. Цiкавий у планi простеження впливу "гендерноi утопii" О.Кобилянськоi та стильових виявiв сецесii образок "Шал". Аналiзуючи естетичнi засади львiвськоi сецесii, Я.Полiщук говорить про специфiку вияву еротизму у творчостi молодомузiвцiв, коли останнiй трансформуiться в "еротику "хвороi доби", за якоi надаiться перевага не здоровому, життiствердному любовному почуттю, а надламаному, зараженому фаталiзмом": "Сексуальнiсть набувала амбiвалентних естетичних якостей: вона могла бути представлена як сила, що визволяi й окрилюi людину, алей уявлялася фатальною стихiiю, що веде до розчарувань, страждань та згуби" [10, 198]. Саме таким трактуванням сексуальностi позначенi полотна художника Густава Клiмта. Картина Ю.Подковiнського, яку описуi Дарiя Вiконська, виконана у стилi Клiмта. Центральна фiгура картини трактуiться авторкою як алегоричне зображення пристрастi: "Бiле жiноче тiло в хмарi диму та вогню.. пегас над прiрвою став дибки. Обличчя водночас - невинне i грiховне, тiло - Рубенса..", а кiнь, що став дибки над прiрвою, - "символ демонiчного гону, розгнузданих сил" [1, 25]. Як вiдомо, метафорою любовного потягу душi у Платона виступав образ коней i вiзницi. Закладена давньогрецьким фiлософом у дискурс iвропейськоi культури символiчна образнiсть стала базовою для багатьох фiлософiв, митцiв i науковцiв. Зокрема, i згадана нами метафора любовi-пристрастi як упокорення коня виступаi у творчостi О.Кобилянськоi "однiiю з пiдставових образотворчих моделей для вiдтворення жiночоi сексуальностi" [5, 50]. Письменниця, не згадуючи нi творiв Кобилянськоi, нi навiть ii iменi, водночас розгортаi цю метафору у протилежний бiк - героiня картини бачиться iй за мить до остаточноi втрати власноi "самостi" - духовнiсть знищена, розтоптана шаленими копитами пристрастi: "..Коли одного дня впадеш безсила, розтрощена на дорозi, нездiбна навiть до грiху, а божевiльний тупiт пiдков змовкатиме у вiддалi - може тодi твоi запамороченi очi вiдчиняться, шукаючи того свiтла, що йде не вiд спалахнувшого вогню, а вiд внутрiшнього сяйва" [1, 25].

Добре розумiючись на живопису, Дарiя Вiконська оперувала словом, наче пензлем, залишивши чудовi настроiвi етюди та поезii у прозi. ii одкровення - це краса свiту, сповненого барв у iх найтоншому нюансуваннi, це спроба продовжити творений в украiнськiм культурнiм просторi О.Кобилянською "мiф аполонiвськоi жiнки", однак ii стиль виразно позначений "сповзанням" у сецесiйний кiтч.

'Гендерна утопiя" О.Кобилянськоi, проблематика ii творчостi та культурософськi пошуки перiоду fin de siecle в добi 1930-х виразно вiдлунюють i у творчостi РЖрини Вiльде. Молода новелiстка почала писати пiд знаком захоплення творчiстю своii лiтературноi вчительки [8, 5]. Проза Кобилянськоi розкрила iй iдейно-естетичнi спромоги вивiрення дещо однобокого в нашому письменствi чоловiчого погляду на свiт - жiночим, ставила високi вимоги до людини й наближувала ii до iдеалу. Д.Павличко слушно зауважив, що РЖрина Вiльде почала писати там, де поставила крапку О.Кобилянська: адже саме молода письменниця пiдхопила центральну тему, розгорнуту Кобилянською, i продовжила ii творче осмислення. Авторка "Химерного серця" героiнею своii ранньоi прози обираi також жiнку iз середнiх соцiальних верств, хоча в ii творчiй iнтерпретацii долi цiii жiнки соцiальнi аспекти набагато згладженiшi, а часто i взагалi вiдсутнi. Героiнi РЖрини Вiльде, як i Ольги Кобилянськоi, надiленi багатим внутрiшнiм життям i розвиненим почуттям особистоi гiдностi. Це переважно чутливi й гордi натури, у внутрiшньому свiтi котрих виразно впiзнаванi риси характеру i свiтогляду самих авторок. Однак якщо для Дарii Вiконськоi характерне наближення до творчоi манери Кобилянськоi саме крiзь призму стилю вiденськоi сецесii, меланхолiйностi та еротизму, естетизму, культу краси, пошукiв "iдеальноi комунiкацii" як замiщення кохання, то проза РЖрини Вiльде пов'язана органiчнiше з iдеями Кобилянськоi про самодостатнiсть жiнки як особистостi. Тут "гендерна утопiя" авторки "Царiвни" була сприйнята не крiзь призму сецесiйного кiтчу, вона знайшла продовження в акцентуваннi РЖриною Вiльде на сферi нацiонального (хоча задля справедливостi слiд завважити поiднання iндивiдуалiстичного пафосу з таким характерним для "меланхолiйноi жiнки" Кобилянськоi елементом еротизму в новелах збiрки "Химерне серце" та повiстевому циклi). У цьому аспектi промовистим постаi той факт, що пiсля удостоiння в 1935 р. РЖрини Вiльде другою премiiю ТОПРЖЖу за збiрку новел "Химерне серце" та повiсть "Метелики на шпильках" (саме за вiдсутнiсть тут виразноi нацiоналiстичноi - i релiгiйноi - ангажованостi), обурений М.Гнатишак назвав ii твори "мистецьки оформленою еротичною порожнечею". Для лiтературного оглядача "Дзвонiв", що сповiдував концепцiю "iдейно-етичного естетизму на основi християнських iдеалiв" (М.РЖльницький), неангажованiсть i легкий флер еротизму творiв письменницi, iх "модерний стиль" сприймалися як "доза отруi, вродi нiкотини" [3, 14]. Присуд журi викликав обурення й у "Вiсника", а сама РЖрина Вiльде в iнтерв'ю газетi "Назустрiч" (1936. - №3) знiяковiло пояснювала, що весь "еротизм" ii героiнь - то "неспокiй i ожидания чогось нового", незвичайного вiд життя" [8, 85], що ж до закидiв стосовно вiдсутностi державницьких проблем, зауважила: "Вважаю, що цi справи заважнi й засвятi, щоб писати про них як-будь. Боюся, що перо моi ще замало вироблене й загартоване на них". Однак проблеми, так чи iнакше пов'язанi з нацiональною iдентичнiстю, у цiй прозi таки i. У своiх раннiх творах РЖрина Вiльде створила неповторний образний свiт, який вiдбив не так конфлiкти епохи, як довiчнi проблеми екзистенцii людини (щастя, толерантнiсть у мiжлюдських стосунках, гармонiя подружнього життя, туга за прекрасним). У переважнiй бiльшостi Тi раннiх творiв порушуiться проблема жiночого щастя, становлення жiнки як особистостi. До цiii проблеми молода письменниця зверталася й у публiцистицi ("За природне право жiнки", "Ми й нашi хлопцi", "Чи "ова" - це титул?", "Шлях до щастя в домi" та iн.). А в рефератi "Особиста й родинна мораль жiнки як пiдстава громадянськоi моралi", прочитаному на Украiнському Жiночому Конгресi 23-27 червня 1937 р. у Станiславi, РЖрина Вiльде обстоюi тезу, що цiлком пояснюi ii власне розумiння цiii проблеми: "Через родину до могутностi нацii" [8, 44]. Проблемi щастя жiнки, становленню ii як повноцiнноi суспiльноi одиницi, взаiминам батькiв i дiтей присвяченi передусiм такi новели й оповiдання: "Марiчка", "Дух часу", "Щастя", "Маленька господиня великого дому", "Пуста жiнка", "Одного весняного вечора", "Лист", "Нашi батьки розiйшлись". Цi короткi, без "штудерностi" в сюжетах новели пiдтверджують власне авторське бачення покликання жiнки: жiнка мусить насамперед виплекати в собi "людину", дорости до справжнього щастя, а не вдовольнятись його мiщанськими декорацiями, пiдготувати себе до великоi мiсii - плекати особистостi у своiх дiтях.

Проблему збереження нацiональноi гiдностi розкрито в новелах "Не можу", "Годi", "Врятований", "Чорна рада", "Рiшальна розмова" (два останнi твори -фрагменти з опублiкованоi пiзнiше повiстi "Метелики на шпильках"), повiстях "Метелики на шпильках", "Б'i восьма", "Повнолiтнi дiти". "Врятований" вiд шлюбу з чужинкою - пихатою румункою Рамоною - персонаж однойменноi новели Микола, палко закоханий у красуню, прозрiваi пiсля ii егоiстичного вчинку (Рамона заборонила власнiй матерi навiть думати про перспективу ii переiзду до доньки): "Миколi.. раптом видалось якимсь смiшним непорозумiнням, що вiн стоiть оце напроти чужоi жiнки й торгуiться за куток у серцi жiнки без серця для ii мами" [2, 102]. А коли вже був далеко вiд Ясс, у домiвцi своii мами, iз нiжнiстю дивився на спрацьованi маминi руки, i "здалося йому, що тiльки чудом уникнув смертi в катастрофi".

Героiня повiстевого циклу - гiмназистка Дарка Попович - бунтуi проти рабськоi покори перед румунами, проти насильницькоi полiтики румунiзацii iдиноi в Чернiвцях украiнськоi гiмназii. Образ Дарки багато в чому автобiографiчний, суголосний iдеалам самоi РЖрини Вiльде перiоду ii юностi. В уста своii героiнi авторка вкладаi запальну промову, нехай i не позбавлену ще дитячого максималiзму: "Бо ми загалом не повиннi зживатися з румунами.. чи це буде на спортовiй площадцi, чи навiть на забавах. Нашi дiвчата не повиннi ходити з румунами, а хлопцi з румунками, бо привикаiмо до iх мови" (Рiшальна розмова // Свiт молодi. - 1937. - №2. - С.7). Нехай запальна Дарка, будучи дитиною, не зробила узагальнення, та воно прочитуiться так актуально i сьогоднi: а потiм, зрештою, починаiмо розмовляти iхньою мовою, починаiмо затрачувати гостре вiдчуття своii самостi, люб'язно поступатись усiм i всюди..

Напередоднi приiзду до Чернiвцiв румунського мiнiстра Дарка агiтуi гiмназистiв вiдмовитись вiд привiтальних урочистостей на його честь. Вона не обмежуiться лише словесним протестом: ламаi деревце, посаджене з нагоди цих вiдвiдин. Слова, сказанi Даркою Попович про румунських шовiнiстiв, рiвноцiнно стосувалися й шовiнiстiв польських та росiйських.

Як бачимо, рання проза РЖрини Вiльде ставить проблеми нацiональноi самостi. Однак згадана нами дискусiя засвiдчила, що в захiдноукраiнськiм лiтературнiм розвоi наступив благодатний перiод для експериментiв i пошукiв, торування нових шляхiв, про якi говорив С.Гординський; "Можна бути нацiоналiстом, але знати теж категорii всесвiтнього мистецтва й прагнути пiдняти на той рiвень своi рiдне", - адже письменник не може "виправдовуватися шляхетнiстю своiх iдей, коли його творам бракуватиме краси" [4, 155]. Проза РЖрини Вiльде 1930-х рокiв саме й поiднала шляхетнiсть iдей iз пошуками краси. Письменниця, що виховалась на прозi О. Кобилянськоi, вважала ii своiм кумиром, намагалася в новiй суспiльно-полiтичнiй ситуацii та за нових вимог, що iх ставило життя до мистецтва слова, продовжити осмислення порушеноi ii лiтературною вчителькою проблеми зв'язку модерноi нацii з культуротворчою функцiiю жiнки.

Як бачимо, у лiтературному дискурсi мiжвоiнного двадцятилiття культ меланхолiйноi краси та творчiсть ii жрицi - Ольги Кобилянськоi- поступаються новому iдеаловi краси. Твори письменницi ще публiкуються, вона посiдаi власне авторитетне мiсце в лiтературному процесi, маi своiх шанувальниць серед жiночоi автури, котрi намагаються продовжити творений в украiнськiм культурнiм просторi О.Кобилянською "мiф аполлонiвськоi жiнки", як у випадку творчостi Дарii Вiконськоi, або ж осмислювати поставленi нею проблеми крiзь призму "лiтературного iмперiалiзму", як це намагалася робити РЖрина Вiльде.

Однак "витання над водами Гангесу" (О.Луцький) у пошуках краси в добi, "жорстокiй, як вовчиця", не вiдповiдало вимогам часу. Обличчя лiтератури набувало виразно маскулiнного характеру - адже жiноче, фемiнне, пов'язувалося iз колонiальною улеглiстю. Тому меланхолiйна мрiйливiсть дискурсу лiтератури батькiв мала бути поборена естетикою чину: "Ver sacrum" звiльняла дорогу "iмператорам залiзних строф".

Порушена тут проблема, звичайно, не вичерпуiться в запропонованiй статтi, вона маi перспективу в дослiдженнi цiлiсноi картини розвитку захiдноукраiнськоi прози мiжвоiнного двадцятилiття.

Лiтература

1. Вiконська Дарiя. Райська яблiнка. - Львiв, 1931. - 89 с

2. Вiльде РЖрина. Незбагненне серце/ Упоряд., вступ, стаття i прим. М.Вальо. - Львiв, 1990. - 255 с

3. Гундорова Т. Femina melancolica: Стать i культура в гендернiй утопii Ольги Кобилянськоi". - К., 2002. - 271 с

4. Гундорова Т. Модернiзм: сецесiйний кiтч/ Кiтч i Лiтература. Травестii. - К., 2008. - С.150-165.

5. Мафтин Н. Мала проза РЖрини Вiльде: неповторнiсть iндивiдуального голосу. - РЖвано-Франкiвськ, 1998. - 116 с

6. Мафтин Н. Новатори конструкцii й новатори нарацii: "Дванадцятка" та iншi / Захiдноукраiнська та емiграцiйна проза 20-30-х рокiв XX столiття: Парадигма реконкiсти. - РЖвано-Франкiвськ, 2008.

7. Полiщук Я. Сецесiя в поезii "Молодоi Музи"// Лiтература як геокультурний проект. - К, 2008. - С. 189-204.

8. Сокровенне: Антологiя захiдноукраiнськоi малоi прози 20-30-х рокiв XX столiття/ Упоряд. i вступ, стаття Л.Табачин. - РЖвано-Франкiвськ, 2002. - 245 с

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского