Два "Саули": iнтерпретацiя бiблiйного мотиву в творчостi Тараса Шевченка i Лесi Украiнки

Два тАЬСаулитАЭ: iнтерпретацiя бiблiйного мотиву в творчостi Тараса Шевченка i Лесi Украiнки

Постатi Лесi Украiнки i Тараса Шевченка першим мiцно повтАЩязав в нацiональнiй свiдомостi РЖван Франко, який пiсля пiвстолiтньоi смуги епiгонського наслiдування Кобзаря побачив у юнiй поетесi могутнiй талант, рiвного якому не було тАЬна всiй соборнiй УкраiнiтАЭ. Протягом свого творчого шляху Леся Украiнка послiдовно еволюцiонувала вiд народництва до модернiзму. Глибоко шануючи творчiсть Т. Шевченка, вона не творила з нього культу. У своiх вiршах безпосередньо до образу Кобзаря поетеса зверталась тiльки в молодостi. Але це не завадило лiтературознавцям спiвставляти постатi обох письменникiв та особливостi iхнього творчого почерку, що пiдтверджують, зокрема, численнi працi, присвяченi творчостi Лесi Украiнки.

Рецепцiя сучасного стану лiтературознавства вимагаi визнати одними з найактуальнiших проблеми компаративiстики та iнтертекстуальностi, якi недостатньо розроблялись в минулi десятилiття або ж вiдзначались однобiчнiстю тлумачення. Плiдною, на нашу думку, залишаiться концепцiя дiалогiзму М. Бахтiна, який пiдкреслював, що будь-яке розумiння i дiалогiчним за своiю суттю.

Першi кроки до використання методологii М. Бахтiна ми вбачаiмо в працi Петра Одарченка тАЬТрадицii Шевченка в творчостi Лесi Украiнки", де автор основну увагу зосереджуi на використаннi мотивiв тАЬКобзарятАЭ у творчостi поетеси. Дослiдник узагальнив зауваження науковцiв-попередникiв та накреслив основнi напрямки подальшоi роботи над зазначеною темою. Однак можливостi поiднання двох нацiональних генiiв i значно ширшими за спектром. Вважаiмо за доцiльне звернути пильну увагу лiтературознавцiв на особливостi свiтоглядних позицiй двох авторiв, порiвняння вiдтворених ними нацiональних архетипiв, символiв свiтовоi культури i т.д.

Добираючи матерiал для спiвставлення двох визначних письменникiв, не можна оминути того факту, що в доробку кожного з них i твiр пiд назвою тАЬСаул". Два тАЬукраiнськихтАЭ Саули досi залишались в рiзних нiшах вiтчизняноi лiтератури, але iх зустрiч обiцяла бути неминучою. У нашiй студii ми спробуiмо розглянути цi два твори з метою визначення на однаковому матерiалi проявлених авторами свiтоглядних та методологiчних прiоритетiв.

Як вiдомо, свiй перший вiрш, присвячений Т. Шевченковi, - тАЬВмер батько наш" - сiмнадцятирiчна Леся Украiнка створила на прохання Миколи Лисенка, а через рiк вона написала поезiю тАЬНа Шевченковi роковини". Однак тiльки пiзнiше написанi твори засвiдчують усвiдомлену поетесою духовну спорiдненiсть з ним.

Водночас нема сумнiву, що Леся Украiнка критично оцiнювала спроби канонiзувати Тараса Шевченка. Вони нерiдко приводили до зубожiння сприйняття творчостi письменника, зумовлювали однозначно пласку iнтерпретацiю його текстiв. Свого часу Леся Украiнка у вiршi тАЬЛегендатАЭ (1906), пунктирно зазначила, що вiдбуваiться з крилатими думками спiвця (у якому за алюзiями легко впiзнати образ Тараса Шевченка), залишеними для нащадкiв:

.. всiх чорнокрилих побiлили,

а бiлих трошки почорнили

i всiх дали позолотить

[1, 340].

А та тАЬпозолота", що бряжчить, мов кайдани, тАЬприборкуi усiм iм крила" i робить жалюгiдними. Дослiдник Петро Одарченко вважаi, що драматичнi метаморфози з крилатими думками поета вiдбувались насамперед через тАЬвидавцiв i виконавцiв творiв Шевченка, якi за власним уподобанням переробляли текститАЭ [2, 42], але, на нашу думку, цi наслiдки в громадськiй думцi вiдбувались не без вини iнтерпретаторiв, якi не завжди спроможнi були пiднятись до розумiння образiв великих поетiв, а подекуди просто не помiчали iх нових творiв. Недарма Т. Шевченко з гiркотою писав на засланнi: тАЬЛибонь уже десяте лiто, // Як людям дав я тАЬКобзаря", // А iм неначе рот зашито, // Нiхто й не гавкне, не лайне, // Неначе й не було менетАЭ [3, 435]. Вiдлуння цiii констатацii неодноразово можна знайти в листах Лесi Украiнки. Зокрема 25.10.1904 р. вона пише до матерi: тАЬ.. а в печатi - мовчання. Та що ж, подiлю сей фатум з Шевченком, в його компанii i се не сором" [4, 125-126].

Впадаi в око суголоснiсть мотивiв деяких лiричних вiршiв обох авторiв. Наприклад, вiдома поезiя Лесi Украiнки тАЬДо мого фортепiанотАЭ напрочуд близька до Шевченкового тАЬОгнi горять, музика граi.. тАЭ. Обидва пронизанi щемом усвiдомлення, що радощi життя оминають поетiв, оскiльки вони приреченi на випробування долi i самотнiсть. Навколо - музика, смiх, безтурботнiсть, тАЬрадiсть i надiя в очах веселих" (Т. Шевченко), тАЬшвидкий, гучний таночок чиясь весела виграва рукатАЭ (Леся Украiнка), але лiричний герой охоплений тугою, якою оповитi спогади (у Шевченка) або ж передчуття (у Лесi Украiнки). Дисгармонiйна кульмiнацiя в обох поезiях виражена майже одними словами:

.. Тiлько я,

Неначе заклятий, дивлюся

РЖ нишком плачу, плачу я.

Чого ж я плачу?

[5, 462].

.. Здавило серце почуття гiрке.

Чого ж я плакала тодi, чого ридала?

Тодi ж кругом так весело було?

[6, 68].

Отже, не можна не побачити в Лесi Украiнки спадкоiмця Кобзаря. Та нерiдко беручись за близькi теми, вони трактували iх по-своiму, що зумовлено рiзними епохами та естетичними кредо авторiв, один з яких прислужився украiнському новому письменству як його основоположник, а iнший ТСенерував новi iдеi на порубiжжi епох, що позначаються прапором народництва i модернiзму.

Твори Тараса Шевченка та Лесi Украiнки з аналогiчними назвами тАЬСаул" не перебували в центрi уваги наукових студiй. Перш нiж порiвняти цi два твори, слiд зтАЩясувати роль бiблiйних мотивiв у творчостi обох авторiв. За останнi десятилiття ми стали свiдками нового, значно глибшого прочитання християнських мотивiв у доробку класикiв украiнськоi лiтератури. До науковцiв-пiонерiв, якi не лише висвiтлюють християнськi мотиви в доробку класикiв украiнськоi лiтератури, але й реiнтерпретують низку творiв, слiд вiднести таких дослiдникiв як В. Сулиму, Г. Сивоконя, Т. Гундорову, РЖ. Бетко, В. Погребенника, Л. Мороз, О. Турган, Л. Голомб, Г. Штоня та iн. На нашу думку, найпроникливiшим у своiму пiдходi до цього складного питання зарекомендував себе РДвген Сверстюк, що завжди демонструi компетентнiсть i коректнiсть, якоi часом бракуi iншим лiтературознавцям.

Небезпiдставно РД. Сверстюк вважаi, що тяглiсть християнськоi традицii в украiнськiй лiтературi зумовлена тим, що мова Святого письма була зрозумiла народу, який всотував в себе поняття добра i зла саме через вiру. Власне, бiблiйнi твори - це передусiм фiлософськi твори. Тараса Шевченка з його максималiзмом, вiдвертим ворогуванням з ворогом, вiн вважаi саме таким бiблiйним фiлософом, i аж нiяк не атеiстом, яким його репрезентували радянськi лiтературознавцi. Складнiше визначити дилему релiгiйностi та атеiзму щодо Лесi Украiнки. Вiддаючи належне ii духовiй одержимостi, РД. Сверстюк пише: тАЬАле у своiх шуканнях дорiг вона далека вiд культивування релiгii, i свiтло ii духовности, менi здаiться, можна було б порiвняти зi свiтлом погаслоi зорi, яка свiтить i ще довго свiтитиме отим самим джерелом, але зорi вже нематАЭ [7, 225].

Щоб розглянути два Саули в украiнському письменствi, насамперед звернемось до вiдповiдного тексту Святого письма. Слiд зазначити, що в Старому Завiтi взагалi в центрi уваги перебуваi життя i дiяльнiсть трьох великих царiв: Саула, Давида i Соломона, яким присвяченi три Книги Царств. Саме вони складають велику трiйцю, що уособлюють владу. Не зайве пiдкреслити, що науковцi зближають бiблiйну постать Саула з великим iмператором Суллою, який правив в Священнiй Римськiй iмперii Х-ХРЖРЖРЖ ст.

За Бiблiiю, Саул (випрошений, вимолений) - перший iзраiльсько-iудейський цар, що став засновником iдиного РЖзраiльського царства. Помазаний пророком Самуiлом, вiн, отримавши ряд перемог над ворогами, завоював прихильнiсть пiдданих. Однак наказ Бога знищити амалкiтян, нащадкiв грiшника Амалiка, вiн не виконав. З того часу Саулом оволодiв злий дух, вiн втратив своi благородство. Лише юний музика Давид лiкував його душу вiртуозною грою на гуслях, але i його Саул запiдозрив у прагненнi заволодiти троном. Востократ збiльшилась заздрiсть царя, коли Давид перемiг у двобоi велетня Голiафа i став кумиром в РЖiрусалимi. Навiть вiддавши молодому героiвi за дружину свою доньку, Саул переживав гнiтючi напади ненавистi до нього i намагався вбити противника. Однак Бог не захотiв, щоб Саул залишався царем iзраiльтян. У вiйнi з фiлiстiм'янами вiн потерпiв поразку i наклав на себе руки. А влада перейшла до його наступника Давида.

У свiтовому мистецтвi i чимало прикладiв рецепцii постатi Саула. Адже, як зауважив РД. Сверстюк, тАЬБiблiйнi гори для всiх великих завжди недосяжно високi й вiчно манливiтАЭ. [8, 367]. Зокрема, в лiтературi йому присвятили трагедii i драми Вiтторiо АльфтАЩiрi, РЖiгоаш, Андре Жид та iн. Живописний образ Саула створювали Рембрандт, Доре, Карольсфед, Пiтер Брейгель-старший, Борис Лаврентьiв. У музицi вiдома ораторiя тАЬСаул" Генделя. Класичним твором про Саула вважаiться однойменна трагедiя iталiйця АльфтАЩiрi, написана 1782 року. Вона досить точно iлюструi бiблiйну iсторiю, мiркування головного героя над своiм призначенням та складну гаму почуттiв до Давида.

Зовсiм не таку мету переслiдував Тарас Шевченко. Амбiвалентнiсть першого iзраiльського царя у своiй поемi тАЬСаул" вiн трансформуi, показуючи читачевi гротескний образ жорстокого тирана. Починаiться поема iдилiчною картиною абстрактного мирного суспiльства до утвердження монархii, коли народ був щасливий простим пастушим життям. Та коли на престолi возвисився можновладець-цар, то настала страшна епоха рабства, знущання над людьми. Саул, перетворившись iз пастуха в самодержавця, тАЬзаходився царювати": з вiйськом, законами, князями й катами, вiн забираi худобу й iнше майно, осквернюi жiнок, в роботу-каторгу забираi чоловiкiв та дiтей, тАЬоддаi благоволеньi // Своiм всеподданiшим голим". Його дiяльнiсть нагадуi окупанта, який поневолюi власний народ:

А Саул

Бере i город i аул,

Бере дiвча, бере ягницю,

Будуi кедровi свiтлицi,

Престол iз золота куi

[9, 526].

Проте його жорстокiсть не проходить безкарно: Саул втрачаi глузд, i його не рятуi навiть потурання найменшим забаганкам, якi запопадливо демонструють лакизи iз свити. Жертвами його тиранii стаi найближча рiдня, вiн мало не вбиваi гусляра Давида, якого також Шевченко надiляi епiтетом тАЬлукавий". Концепцiя твору Тараса Шевченка очевидна. РЗi так формулюi Леонiд Бiлецький: тАЬ.. найбiльше зло для вiльного народу - царi. Вiд них - вiйни й неволя. Поки народ був вiльний, доти був щасливий. [..] РЖ такий стан державного ладу став поетовi найбiльше ненависний. Поет не мiг примиритись iз царською сваволею, що принесла в народ тiльки насильство i неправдутАЭ [10, 340].

Художньою особливiстю тАЬСаулатАЭ i параболiчнiсть. Пiд параболою в античних i середньовiчних трактатах мали на увазi розгорнуту метафору, притчу, в якiй думка автора розкриваiться через зображення матерiалу в переносному сенсi. Вперше Тарас Шевченко використав бiблiйний iсторичний сюжет для створення своiрiдноi параболiчноi сатири на самодержавство в поемi-циклi тАЬЦарi". Як справедливо зауважив Ю.О. РЖвакiн, про перспективнiсть для нього тАЬсаме такоi параболiчноi iсторii свiдчать написанi вже пiсля заслання тАЬНеофiтитАЭ й тАЬСаул" [11, 228]. Нагадаiмо, що поему тАЬСаул" Тарас Шевченко написав 1860 р., наприкiнцi свого життiвого шляху, в нiй вiн репрезентуi домiнанту антропоцентристського мислення, на характернiсть якого першим звернув увагу Дмитро Чижевський.

Нинi ряд авторитетних дослiдникiв стверджують, що тАЬКобзар" i наскрiзь християнською книгою, яка доводить неухильну еволюцiю свiтогляду автора вiд старозавiтних до iвангельських вартостей. Зокрема Г. Штонь пише: тАЬКаземат, як на мене, став мiсцем остаточного прощання в Шевченковi (i з Шевченком) людини тАЬветхоi", на мiсце якоi (не на повсякчас, але в духовному планi назавжди) прийшла людина нова, котра простила своiх ворогiв, звiльнилася вiд козацько-гайдамацькоi революцiйностiтАЭ [12, 20]. Не заперечуючи парадигму Шевченкового духовного буття, що виразно пiдтверджують новозавiтнi за своiм пафосом твори, якi переважали в його творчостi останнiх лiт, мусимо визнати, що Шевченко як пристрасний бунтар, послiдовний у своiй iмпульсивнiй ненавистi до ворогiв, iснував до останку в палких рядках тАЬКобзаря". Його звертання до руйнiвноi стихii в емоцiйнiй природi знедоленоi людини не раз пiддавались обструкцii критиками. РЖ йдеться не лише про В. Бiлiнського з його негативним ставленням до ряду творiв Шевченка чи про аналiз тАЬгарячого" поета тАЬхолодним" (за визначенням Д. Донцова) професором М. Драгомановим, - сам Т. Шевченко говорив знайомим, що не слiд його тАЬГайдамакитАЭ давати читати молодим дiвчатам.М. Драгоманов був невисокоi думки про останнi тАЬпротивуцарськi" твори Шевченка, який все-таки тАЬне мiг набрати проти царiв iншого матерiалу, окрiм того, що давала йому Бiблiя з ii патрiархальною деспотiiю". РЖ далi, очевидно, про поему тАЬСаул": тАЬЦар Шевченка у 1860 р. не пiшов далеко од того, яким страхав жидiв пророк Самуiл, - що, мовляв, однiматиме в вас жiнок i т. iн. тАЭ [13, 59]. Саме таким можновладцям старозавiтного типу адресуi своi iнвективи Кобзар.

Проте осмислення Шевченкового гнiву завдяки проникливим аналiтикам у ХХ ст. принесло своi результати. Загальноприйнятою стала оцiнка, яку, скажiмо, вельми точно передаi РДвген Маланюк - поет, що також болiсно прямував вiд тотального заперечення неправди i несправедливостi, вiд жадоби помсти до прийняття Божого милосердя як найвищого дару життя. Вiн писав: тАЬШевченкiв лютий гнiв був завше проявом його великоi любовi, тiii, що за неi вiн, людина глибокоi й органiчноi релiгiйностi, - готовий був тАЬпроклясти самого БогатАЭ i тАЬдушу погубитьтАЭ [14, 30].

Варто поглянути на Шевченкiв тАЬСаул" ще пiд одним кутом зору. РЖманентною рисою творчостi Великого Кобзаря вважають пророцтво. Власне, великий поет завжди залишаi нащадкам думки, якi варто знову i знову осмислювати на новому iсторичному витку. Мрiя про царя, нехай тАЬод козлищ i свиней", але - СВОГО, як у людей, привела на престол Саула. Чи не переживаiмо ми з вами такий час, коли на хвилi спраги демократii ми, тАЬраби нiмii", вiддаiмо в руки кермо держави новим Саулам i iм поклоняiмось? Врештi, чи може взагалi бути влада моральною? Не може, вiдповiдаi Тарас Шевченко, якщо вона в руках аморальних марнославних людей, вознесених над покiрною юрбою. Поема Т. Шевченка надовго залишиться твором-пересторогою, що не втрачаi своii актуальностi i нинi. Бо горе, як пише Шевченко, не лише в тому, що тАЬростуть i висяться царiтАЭ, але i в тому, що тАЬдрiбнiють люди на землi". РЖ процес цей i апокалiптичним, якщо не поставити на сторожi них Слово патрiотiв-гуманiстiв.

Леся Украiнка, яка взяла на себе мiсiю будителя нацii наприкiнцi ХРЖХ столiття, здатна була по-шевченкiвськи не миритись з соцiальною наругою. Але ii iнтерпретацiя Саула вiдбуваiться в зовсiм iншiй площинi i свiдчить про модернiстськi прiоритети поетеси, якi вже чiтко виразились на зламi столiть. Леся Украiнка не могла не знати Шевченкового тАЬСаулатАЭ, який побачив свiт 1876 р. в празькому виданнi тАЬКобзаря", i, звiсно, його оцiнку М. Драгоманова. Навряд чи ii бачення антицарських творiв останнiх рокiв Шевченка принципово вiдрiзнялось вiд дядькових, що вважав iх тАЬслабенькими по своiй роботi".

Генетичну спорiдненiсть тАЬСаулатАЭ Лесi Украiнки скорiше можна побачити з вiршем тАЬДуша моя похмура" лорда Байрона, якого вона глибоко шанувала i перекладала. Поезiя Байрона починаiться такими рядками:

Душа моя смутна.

Мерщiй, спiвець, мерщiй!

Ось арфа золота:

Нехай персти твоi, пробiгши враз по нiй,

Розбудять в струнах звуки раю (переклад автора - С. К).

За жанром твiр Лесi Украiнки - монолог. Його пафос - пристрасно-сповiдальний. Очевидна принципова стилiстична рiзниця мiж iнтерпретацiiю бiблiйноi постатi двома видатними украiнськими поетами: якщо у Шевченка Саул тАЬзовнiшнiйтАЭ, то у Лесi Украiнки тАЬвнутрiшнiй"; якщо у Шевченка функцiя царя-пророка обмежена притчевою роллю, то у Лесi Украiнки бачимо психологiчну спробу проникнути в скрите тАЬЯтАЭ коронованоi, але нещасливоi людини, обтяженоi владою. По сутi корона Саула прирiвнюiться до тАЬтернового вiнця", яку вiн отримав не за своiю волею, тому i не до снаги йому ii тягар.

Про вдумливе ставлення Лесi Украiнки до першоджерела твору свiдчить чотири фрагменти з Книги Царств, якi Леся Украiнка використовуi як епiграфи до свого монологу. Знаiмо, що критичне ставлення поетеси до християнства не заважало iй захоплюватись Святим письмом. тАЬВ Бiблii, - писала вона, - окрiм всього iншого, маса дикоi, грандiозноi поезii, i менi скучно, коли я ii довго не читаю.. тАЭ [15, 125]. тАЬСаул" Лесi Украiнки не лише показуi нам терзання безумного царя, але й дивовижного слухача арфiста Давида. Отже, перед нами Саул - реципiiнт, надiлений винятковим талантом сприйняття, здатний вiдчути, що тАЬмузика маi божу силутАЭ. Ця тема не була чужою Тарасовi Шевченковi, що доводить, скажiмо, вiрш тАЬЗаворожи мене, волхветАЭ, тАЬНу що б, здавалося, словатАж". Однак в творчостi Лесi Украiнки ii можна зарахувати до найважливiших лейтмотивiв. Згадаймо хоч би ii раннiй цикл тАЬСiм струн", поезiю тАЬТи, дiвчино, життям розбита, грай", або ж знамените народження душi Мавки завдяки чарiвним звукам Лукашевоi сопiлки: вiд тАЬЯк солодко граi, як глибоко краi, розтинаi бiлi груди, серденько виймаi! тАЭ до останнього прохання: тАЬГрай же, коханий, благаю!". Мелодii Давида також торкаються найглибших пластiв iства Саула, пiдточують кремiнь на його серцi. В музицi вiн чуi плач над самим собою, колишнiм звитяжцем, пригнiченим власними думками, що викликанi вiщуванням лукавого духу про безславний кiнець свого царювання. Як пророчиця Кассандра, вiн надiлений даром передбачати майбутнi, але не спроможний вплинути на хiд подiй, тому в повнiй мiрi вiдчуваi таку ж тАЬтрагедiю правдитАЭ. Давид, який своiю арфою гоiть зболену душу Саула, водночас i його пiдступний ворог: i цей вузол любовi-ненавистi до музики цар не може розвтАЩязати, хiба що одурити самого себе iлюзiiю, що вiн владар тАЬне тiльки тiла, а й душi", тому й не повстане проти нього юнак. Такий же по-наiвному дитячий рацiоналiзм проявляi Ономай у драмi тАЬКассандратАЭ, який не шукаi кохання своii обраницi, оскiльки певен: тАЬЯк буде тiло це моi, то де ж подiнеться душа, адже й вона тодi моiю буде". Проте даремним було сподiвання обох: буття душi, а тим бiльше духу тiло не втримаi в своiх обручах, i влада над ними завжди примарна. В мить усвiдомлення цiii аксiоми iмпульс гнiву змушуi Саула замахнутись на життя Давида, прибивши його списом до муру. Та, навiть зоставшись один, вiн не знаходить спокою, позаяк у Давидовi вiн бачить не лише свою погибель, яку вiдганяi, але й порятунок, якого вiн себе позбавив. Як i в багатьох своiх творах, Леся Украiнка уникаi однозначного розвтАЩязання конфлiкту. Монолог завершуiться трагiчним звертанням в нiкуди:

Моя дитино люба!

Мiй хлопчику лагiдний! Де ти, де ти?

Невже мене нiхто не порятуi?

[16, 215].

Отже, Саул, що страждаi, у Лесi Украiнки, мало чим нагадуi Шевченкового розпусника i самодура. Мiж часом створення образiв - майже мiстичнi 40 рокiв. РЖ двi iпостасi Саула в зображеннi украiнських письменникiв переконливо доводять, що за цей перiод, не зважаючи на стримування лiтературного процесу епiгонами Кобзаря, вiдбулись кардинальнi зрушення: поет, перебуваючи в далеко не сприятливих умовах заблокованоi культури, все ж доцiльним вважаi звертатись не лише до етичних, але й естетичних проблем.

Пiд тАЬСаулом" Лесi Украiнки стоiть дата: 19.11.1900 р. Чотирма днями ранiше вона написала в листi до О. Кобилянськоi: тАЬВи артистка, - в нашiй публiцi не дуже теi цiниться, але я се люблю над усе" [17, 195]. Як артистка, що розмiрковуi над таiною сили мистецтва, Леся Украiнка i виступила у своiму монолозi тАЬСаултАЭ.

Таким чином, цi два несхожих мiж собою твори пiдтверджують неухильний поступ украiнськоi лiтератури. Соцiальна поляризацiя, характерна для художнього свiту Т. Шевченка, зумовила тираноборчий змiст i пафос його притчi про Саула. Натомiсть Леся Украiнка спрямовуi вiстря художнього аналiзу на болiсний процес розщеплення людськоi свiдомостi, ii блукання в нетрях оманливих сподiвань у координатах, окреслених мистецтвом i владою. Вивчення трактування того чи iншого знакового образу свiтовоi культури в украiнському письменствi не лише дозволяi простежити своiрiднiсть iнтеграцiйних процесiв, воно вiдкриваi перспективи пiзнання дiалогу митцiв як виразникiв своii епохи, поглиблюi комплексне осмислення важливоi площини нацiональноi лiтературноi творчостi.

Лiтература

1. Украiнка Леся. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. - Т.1. - К., 1975.448 с.

2. Одарченко Петро. Леся Украiнка. - К., 1994. - 242 с.

3. Шевченко Тарас. Кобзар. - К.: Днiпро, 1976.576 с.

4. Украiнка Леся. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. - Т.12. - К., 1979.696с.

5. Шевченко Тарас. Кобзар. - К.: Днiпро, 1976.576 с.

6. Украiнка Леся. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. - Т.1. - К., 1975.448 с.

7. Сверстюк РДвген. На святi надiй. - К.: Наша вiра, 1999. - С.782.

8. Там само.

9. Шевченко Тарас. Кобзар. - К.: Днiпро, 1976.576 с.

10. Шевченко Тарас. Кобзар. Том четвертий. -Вiннiпег: УВАН у Канадi, 1954. - 556 с.

11. РЖвакiн Ю.О. Поезiя Шевченка перiоду заслання. - К.: Наукова думка, 1984. - 240 с.

12. Штонь Г. Кобзар i тАЬСвяте письмотАЭ // Слово i час, 2000, № 1. - С.18-22.

13. Драгоманов М.П. Лiтературно-публiцистичнi працi у двох томах. - Т.2. - К., 1970. - 596 с.

14. Маланюк РДвген. тАЬЗ книги спостереженьтАЭ. Реплiка (про Шевченка). // Слово i час, 1994, № 3. - С.27-32.

15. Украiнка Леся. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. - Т.10. - К., 1978.542с.

16. Украiнка Леся. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. - Т.1. - К., 1975.448 с.

17. Украiнка Леся. Зiбрання творiв у дванадцяти томах. - Т.11. - К., 1978.478 с.

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского