Демонiчнi пiдтексти раннiх комедiй М. Кулiша ("От так загинув Гуска", "Хулiй Хурина")

Демонiчнi пiдтексти раннiх комедiй М. Кулiша (ВлОт так загинув ГускаВ», ВлХулiй ХуринаВ»)

Це загальновiдомий факт, що Кулiшiв земляк, украiнець Микола Гоголь, увiв у царину росiйськоi лiтератури чорта, чортiвську силу та мiстичну фантастику загалом - спершу в майже конкретнiй iпостасi на тлi напiвфантастичних украiнських пейзажiв, а згодом у завуальованому виглядi у примарному просторi Санкт-Петербурга. Пiзнiше (i чималою мiрою на основi його-таки традицii) з'явилися демонiчнi елементи у творах росiйських "гофманiстiв" (А. Вельтманна, В. Одоiвського, А. Бестужева, О. Сенковського) та й А. Сухово-Кобилiна. Аж нiяк не без впливу Гоголя, значення якого Ф. Достоiвський вiдмiтив фразою: "усi ми вийшли iз [Гололевоi] "Шинелi"..", - чорт потрапив у бiльшiсть романiв автора "Бiсiв" i "Братiв Карамазових", звiдки вiн проник до текстiв Ф. СолоТСуба та поетiв "срiбного вiку". РЖ саме один iз провiдних лiтераторiв "срiбного вiку" Д. Мiрiжковський - теж Кулiшiв земляк, але вже повнiстю асимiльований в iмперську культуру - сформулював iнтерпретацiю Гоголевоi творчостi, яка стала домiнантною в Росii на початку XX ст. Те, якою мiрою книжка Мiрiжковського "Гоголь i чорт" (1906) визначила загальний погляд на Гоголя i його творчiсть у перших двох десятилiттях XX вiку, можна вiдчути iз зауваги А. Бiлого, висловленоi в 1934 p., коли iз презирством (частково, мабуть, накинутим iдеологiчною вимогою таврувати творчiсть антикомунiста Мiрiжковського, який на той час жив у Парижi) вiн твердив, що "працю Мандельштама (аналiз мови Гоголя), що вийшла 1902 p., повнiстю заглушив заливчастий рик Д.С. Мiрiжковського про Чiчiкова". Микола Кулiш, уважний читач росiйськоi лiтератури перелому столiть, цього тексту просто не мiг не знати.

Утiм у Кулiша, як i в Гоголя, оце явище "чортiвського туману", що перетворюi "вельми не дурних, на свiй лад" людей на позбавлених здорового глузду дурнiв, таки не зовсiм незалежне вiд них самих, бо можливе лише за наявностi певних створених ними умов та в середовищi вiдповiдних почуттiв i реакцiй. Основне почуття, що дозволяi "чортовi насмiятися з людини", - це ii бездумний страх. У статтi "Страхи i жахи Росii" (iз "Вибраних мiсць iз листування з приятелями") Гоголь, пишучи неначебто про "РДгипетську темряву" бiблiйних часiв, так характеризуi деяких своiх сучасникiв: "Усi почуття, всi спонуки, всi сили в них пропали, окрiм iдиного страху". Страх перед всемогутнiстю та водночас i химернiстю царськоi влади й боязнь, що доведеться розплачуватися за минулi прогрiхи, спонукуi "ревiзорських" чиновникiв запобiгати ласки у випадкового хитрого брехуна. Аналогiчний страх формуi поведiнку Хоми Божого i його пiдвладних, а вся особистiсть "заляканого на смерть" Гуски визначена страхом. Крiм страху, риси, якi роблять людей податливими на "чортiвський туман", - це теж, з одного боку, хлiстаковськi "легкiсть думок, прямо незвичайна" (через яку найсерйознiшi дилеми зводяться до примiтивних егоiстичних бажань, "адже на те й живеш, щоб зривати квiтки розкошi"), та схильнiсть до брехнi, плiтки й перекручення дiйсного (раз-у-раз вiдображувана в Кулiша, примiром, коли гiперболiчно перебiльшенi Пташихою уривки з пiдслуханих розмов переконують церковну громаду, що Хулiй Хурина був святим учителем), а з другого боку, чiчiковське прагнення до "помiркованоi ситостi духа й тiла, "спокiйного задоволення"..", коли метою життя стають пошуки "замiсть блаженства - добробуту, замiсть благородностi - доброзвичайностi, тобто зовнiшньоi умовноi доброчинностi" - лиш формального дотримування суспiльних норм, а вiдтак i вiдмови вiд особистоi автентичноi правди та "обличчя такого, як у всiх", - себто, одне слово, "невмируща пошлiсть людська".

В украiнськiй лiтературi 1920-х "демонiчних" героiв типу Хлестакова й Чiчiкова створив Хвильовий у "Ревiзорi" та "РЖвановi РЖвановичу" (1929). Завершувальним акордом цiii серii вiртуозних сатиричних творiв був написаний уже в дещо iншому ключi роман Булгакова "Майстер i Маргарита".

Щодо демонiчного вимiру "Майстера й Маргарити" жодних сумнiвiв немаi. Дiя роману побудована навколо вторгнення чорта Воланда та групи його демонiчних прибiчникiв у Москву 1920-30-х pp. Мiстичний чи квазiмiстичний вимiр роману настiльки ключовий, що в деяких дослiдникiв текст здобув собi назву "РДвангелiя вiд Мiхаiла" (див., примiром: РЖз романами РЖльфа й Петрова (як i з двома комедiями Кулiша) справа виглядаi дещо iнакше, бо, на перший погляд, стикаiмося тут iз побутовою сатирою на радянських шахраiв, щоправда, "хлiстаковсько-чiчiковського" типу, що (за Мiрiжковським) натякаi на "вимiр чорта". Утiм ТСрунтовний аналiз романiв М. КаТСанською та З. Бар-Селлою звертаi увагу на наскрiзну насиченiсть обох текстiв мiстичною i масонською символiкою й доводить пов'язанiсть Бендера як з Антихристом, так i з чортом. Окрiм численних паралелей у характеристиках Бендера та Воланда (зовсiм природних з огляду на контакти Булгакова та РЖльфа в Москвi), цей висновок пiдтверджений низкою антихристових та чортiвських рис, починаючи з Бендерового вiку (33 роки) i походження "турецького пiдданого" (тут натяк на Христовi сирiйськi коренi) через явну спорiдненiсть його кавказьких мандрiв ("Дванадцять стiльцiв") iз "Демоном" М. Лермонтова аж до його працi в конторi заготiвлi рогiв i копит та причетностi до "апокалiптичноi" пожежi "Вороноi слобiдки" ("Золоте теля").

Як у "Майстровi й Маргаритi", так i в романах РЖльфа й Петрова (та й великою мiрою, хоч i не зовсiм, у п'iсах Кулiша) маiмо справу, мовити б, iз "малим чортом" (diabolus minor), грайливим витiвником, спокусником, брехуном i шахраiм, що, однак, iнодi буваi доволi позитивним i симпатичним i присутнiсть якого може призвести до оновлення динамiки людського духу. У кращому випадку це ТРетiвський "дух заперечення", чию важливiсть у життi визнаi, у "Пролозi на Небi" у "Фаустi", сам Бог: "Людина не всякчас дiяльностi радii, / Понад усе кохаi супокiй; / Потрiбен iй супутник ворушкий, / Щоб бiсом грав i збуджував до дii". Зокрема, булгаковський Воланд у традицii ТРетiвського Мефiстофеля, мовляв, прагнучи зла, чинить добро, бо його вплив веде до низки позитивних розв'язок. Дещо iнакше, однак, стоять справи з Хулiо Хуренiто (чию постать потрiбно ТСрунтовнiше проаналiзувати з огляду на безпосереднiй ii зв'язок iз комедiiю Кулiша), який, дарма що вiн предтеча як Бендера, так i Воланда, принципово вiдмiнний вiд тих "легкодушних" демонiчних персонажiв. Хоча розповiдач роману в першiй сценi впiзнаi в ньому чорта, бо "по вище скронi пiд кучерями виразно виступали в нього крутi рiжки, а плащ марно силкувався прикрити гострий, войовниче пiднятий хвiст", оце перше враження, як нам пояснюють, виявляiться помилковим. Навпаки, Хулiо заперечуi навiть саме iснування чорта: "Я знаю, за кого ви мене вважаiте. Та його не iснуi". У цьому перша його суттiва вiдмiннiсть вiд Воланда й Бендера. Воланд чiтко та неодноразово пiдтверджуi iснування як Бога, так i чорта, а Бендер у сценi боротьби за душу Адама Козлевича з католицькими святенниками обмежуiться стандартним чортiвським запереченням Бога, про чорта нiчого не згадуючи. Хулiо, попри свiй, поза сумнiвом, демонiчний характер (адже його пов'язанiсть iз чортом залишаiться очевидною впродовж тексту, i, нажаханий нiгiлiзмом його поглядiв, розповiдач незабаром вигукуi: "Ви без хвоста, але ви - сам вiн!"), заперечуi iснування як Бога, так i чорта, себто себе самого. Це вказуi на глибший рiвень демонiчноi "омани", про який ще буде мова далi.

Антихристовi риси Хулiо яскраво та всебiчно висвiтленi в романi - вiд ролi учителя iз (щоправда, тiльки сiмома) "апостолами", що приходить у свiт поставити пiд сумнiв основи усталеного суспiльно-релiгiйного ладу, крiзь його вчення, якi пародiюють проповiдi Христовi, крiзь викривленi iмiтацii Христа, зображеного у хрестоматiйних творах лiтератури, аж до химерноi самопожертви, коли Хулiо, якому "остаточно усе остогидло", вирiшуi (позаяк не може "вмерти заради iдеi") умерти "за чоботи" й тому виiжджаi до Украiни, у Конотоп, i про цю його подорож розповiдач однозначно заявляi, що "це була хресна дорога". Побiч цього, Хулiо маi риси просто здегенерованi, а то й патологiчно кримiногеннi. Утiм цю складну постать навряд чи виправдано було б умiстити у вузьких, суцiльно негативних рамках. Адже його нещадно прямолiнiйна манера мислення й вислову, яка, без огляду на будь-що, веде думку, концепцiю, поведiнку до ii остаточного логiчного вивершення, не так "пропагуi" рiзнi нiгiлiстичнi тенденцii, як викриваi та оголюi iх, а парадоксальна його фiлософiя глузливо заперечуi не лише навколiшнiй свiт, а й себе саму, канони власних переконань i вчинкiв.

Оцей "викривальний" аспект дiй Хуренiто пов'язаний, примiром, iз його взаiминами з бiльшовицькою владою. Загалом, попри запевнення розповiдача роману, Хулiо навряд чи можна вважати "людиною без переконань". На вiдмiну вiд Бендера, а то й Воланда, якi, попри свiй нонконформiзм, по сутi, позбавленi чiткого напряму опортунiсти, Хулiо не лише добре знаi, якими повиннi бути наслiдки його дiяльностi, але й, за всiма познаками, маi "програму" дiй. Згiдно з принципами "програми", вiн, примiром (знов на вiдмiну вiд пiзнiших "веселих антихристiв", якi були у прямiй або ж опосередкованiй опозицii до радянськоi влади), пробуi нав'язати активну спiвпрацю з бiльшовиками, бо вважаi iхню "мiсiю" спiвзвучною iз власною, дарма що водночас бачить iхнi реальнi дii не досить радикальними. Перед обличчям можливого розстрiлу вiн так промовляi до агента Чека, висловлюючи (у 1922 р) принципи, якi вже одне десятилiття по тому на практицi втiлить у життя демонiчний сталiнський апарат: "Революцiя менi дуже по душi i можу казати, що протягом тридцяти одного року мого життя я вибирав займатися нищенням, пiдриванням, пiдкопуванням i всякими очищувальними операцiями. [..] Ви нищите "свободу", i я вас поздоровляю. [..] Сьогоднi "свобода" - контрреволюцiйне поняття. [..] Якщо мене не розстрiляiте, я буду в мiру моiх сил працювати з вами, тобто нищити красу, свободу думки, почуттiв та вчинкiв во iм'я закономiрноi, iдиноi, точноi органiзацii людства! [..] Велика й складна Ваша мiсiя - настiльки привчити людину до дибiв, щоб вони iй здавалися нiжними обiймами матерi. Для того [..] потрiбно створити новий пафос для нового рабства". Це рабство й доба, "коли тисячi рук простягаються по кийка, а мiльйони сластолюбно готують спини", - буцiмто неминучий етап на шляху до дня, "коли кийок нiкому не буде потрiбен". Адже, як пояснюi ЕрiнбурТС-розповiдач, "Хулiо Хуренiто вчив нас ненавидiти теперiшнi i, щоб ця ненависть була мiцна i пристрасна, вiн прихилив перед нами [..] дверi, якi ведуть у величне й неминуче завтра". РЖз цього проникливого, "викривального" оголення сутi большевицькоi "мiсii" випливаi моторошно пророче (не iдине в цьому дивному текстi) передвiстя "потрiбних майбутнiх заходiв" включно iз масовим винищуванням населення, перетворенням на абсурд iдей особистоi свободи та самоповаги й одночасним "творенням нового пафосу для нового рабства" засобами офiцiйноi пропаганди, цинiчно названоi "пролетарською культурою". Отi реальнi майбутнi злочини виправдовувало саме вимогами шляху до "величного й неминучого завтра", - шляху, який в очах Д. Мiрiжковського був дорогою Хлестакова "до чорта, в порожнечу, в нiгiлiзм..", а в очах М. Кулiша - Малахiiвим шляхом у "голубе нiщо".

Цi аспекти "Хулiо Хуренiто" вводять в iнший вимiр демонiчного (причетний також до комедiй Кулiша), якого безпосередньо не заторкали нi Булгаков, нi, тим бiльше, РЖльф i Петров, - моторошний вимiр "великого чорта", не грайливого шахрая, витiвника й "лукавця" Мефiстофеля, "найстерпнiшого" з "духiв заперечення". Це вимiр сили, яка не вписуiться в антропоморфiчнi уособлення, а залишаiться невидимою й захованою, хоча вiдчутною та вельми ефективною. Попри позiрне заперечення чорта, Хулiо передаi вiдчуття цiii сфери демонiчного пiсля вибуху вiйни, коли пояснюi учням: "Вони служать безликому, не народженому, проте [вже] в утробi - найжорстокiшому. Служiть i ви!". "Сатана XX вiку мусив би бути уособленням пекла концентрацiйних таборiв, запереченням всiх понять про свiт i сенс iснування; мусив би втiлювати не лише негацiю усiх цiнностей, а й ще щось далеко бiльшою мiрою злобливе та вiроломне - iнверсiю значень, поiднану iз примусом визнавати iх у первiсному сенсi. Отож, це сатана апокалiпсису й сатана досконалоi омани, яка межуi з абсурдом..". Реальнiсть, котра нормальностi ненормального, спiвали оди наймудрiшому й найблагороднiшому з вождiв i прославляли життя в найкращiй у свiтi Краiнi Рад.

РЖ таки здаiться, що М. Кулiш - не мiстик, та, тим не менш, проникливий дослiдник-дешифратор механiзмiв (трансцендентного?) зла, удвох комедiях, написаних на самих початках творчоi кар'iри, символiчно закодував передвiстя, iнтуiтивне передчуття отого грядущого часу, паростки якого були видимi вже в половинi 1920-х. Адже нiби очевидне твердження Кузякiноi, що "сюжетно "Хулiй Хурина" Кулiша пов'язаний iз сатиричним романом Еренбурга досить умовно", правильне за одним важливим винятком. РД в "Хулiо Хуренiто" епiзод навiть не другорядний, а третьорядний, як пiсля вибуху вiйни, у час пристрасно розбурханих "патрiотичних" емоцiй (пов'язаних саме з колективною iстерiiю "служiння безликому, не народженому, проте в утробi - найжорстокiшому"), на подвiр'i паризькоi кам'яницi знаходять напiвзруйновану статую - зображення "iстоти чоловiчоi статi, що в однiй руцi тримаi щось наче книгу, а в другiй, зведенiй до небес, уламки терезiв". РЖ через втручання Хулiо, який вважаi оцю провокацiю повчальним уроком для учнiв, ii визнають (попри заяви сторожа, що це статуя покiйного крамаря з терезами та гросбухом) пам'ятником "Чемпiона Цивiлiзацii" iз "декларацiiю прав людини й громадянина" та символом вiчноi справедливостi - терезами. Хулiо органiзовуi прощу тисяч людей до статуi, i вона стаi спонукою для проведення воiнноi пропаганди, центром якоi виявляiться один з учнiв, негр Айша, який щойно повернувся з поля битви, де власноруч зарiзав кiльканадцятьох нiмецьких солдатiв.

Паралельним глумливим символом людських деструктивних iлюзiй та й "чортiвського туману", що iх заслiплюi, стаi в "Хулiю Хуринi" трухлявий хрест на кладовищi iз напiвзатертим написом "Ху..", навколо якого збираються, поклоняючись "героiвi" (або ж "святому") "вчителевi" як комунiсти, так i представники церковноi громади. Адже, хоча видимий представник демонiчного вимiру в п'iсi, Сосновський, фiгура зовсiм незначна порiвняно з Хуренiто, сам "великий провокатор" у вiртуальнiй формi безперечно бере участь у дii. Вiн суб'iкт i невидимий автор провокацii, й очевидна поiднанiсть цього епiзоду зi статуiю "Чемпiона Цивiлiзацii" недвозначно натякаi на сферу "безликого" (невидимого, невiдомого), "не народженого, проте в утробi уже - найжорстокiшого. Сам символ трухлявого (себто прогризеного червою, заплiдненого смертю) хреста й вочевидь соромiцький змiст записаного на ньому iменi також указують на чорта, iмовiрно, вiддзеркалюючи вживане деякими сатанинськими сектами зображення розп'яття, на якому Христос частково або повнiстю глумливо зображений у формi пенiса. Отож якщо у драмi "97" комунарi, та й куркулi були, бодай позiрно, розподiленi на два ворожi табори, кожен з яких мав свого "бога" й релiгiю (хоча цей розподiл поверховий та умовний), у "Хулiю Хуринi" iлюзiя дихотомii зникаi, оголюючи iстину, що обидвi цi групи (як "стара й нова Росii" в Мiрiжковського) заслiпленi "туманом", поклоняються iдинiй силi - "чортiвськiй" iлюзii, знаковi мiнус, бо обидвi групи й уся краiна прямуi "до "чорта", у порожнечу, "нiгiлiзм", у нiщо.." РЖззовнi i зсередини персонажiв Кулiшевоi комедii охоплюi "демонiчна омана" - з одного боку, брехня Сосновського (у дiйсностi втiлена у сфабриковану "димiвську справу" й iншi, якими бiльшовицька влада вже в 1920-х намагалася привчити населення до сприйняття перекручених i ненормальних обставин i дiй за правдивi й найнормальнiшi), а з другого - самоiлюзiя й самоомана окремих (не досить самосвiдомих) людей i юрби у станi масовоi iстерii. Як влучно писав Бiлий, "темрява матерiальноi "об'iктивностi" плюс темрява наших мiстичних iлюзiй".

Подальше пiдтвердження такого прочитання "Хулiя Хурини" знаходимо, звернувши увагу на iншi мотиви "невидимоi" демонiчноi сили, яка, попри позiрну пасивнiсть, глибинно впливаi на дiю та поведiнку персонажiв у Кулiшевих п'iсах. Примiром, хто квартирант Гуски, якого нi разу не видно й не чути, бо вiн сидить у своiй кiмнатi, увесь час читаючи книжки? А водночас саме через його мовчазну присутнiсть Гуска, остаточно втративши здоровий глузд, погоджуiться втекти на безлюдний острiв. Служниця РЖвдя наполягаi, що квартирант "чорнi книги читаi". Ця загадкова невидима постать передвiщуi, з одного боку, доволi демонiчного Малахiя Стаканчика, який наказав себе замурувати в комiрцi, де два роки, не виходячи, читав "книжки большевицькi". Та, з другого боку, хiба це випадково, що квартирант - член грамчека, комiсii по лiквiдацii неграмотностi, коли Хуренiто офiцiйно прибув в Украiну iз завданням "лiквiдувати неграмотнiсть". Себто "на смерть заляканий" Гуска опинився мiж двома "чортами" - "малим" хлiстаковським Кирпатенком, який утягаi його в авантюру втечi на безлюдний острiв, а там покидаi напризволяще, та "великим", котрий уже поселився в його хатi. Ситуацiя героя насправдi безвихiдна i трагiчна, аналогiчна до обставин персонажiв "Ревiзора": помiж "малим" демоном Хлiстаковим i "великим" ревiзором. Багато хто iз критикiв уважав, та й уважаi постать ревiзора втiленням людськоi совiстi або фатуму, перед яким треба вiдповiсти за своi вчинки, навiть Бога, утiм Мiрiжковський слушно виявляi амбiвалентнiсть цiii фiгури: "Ми не бачимо його; вiн залишаiться для нас ще бiльше, нiж Хлестаков, особою фантастичною, примарною. Однак якби ми побачили, хтозна, чи не вiдкрилася б дивна подiбнiсть двох "чиновникiв з Петербургу", бiльшого й маленького.." Згодом, уже у страшному 1932-му, невидимий "чорт" з'являiться у фiналi "Вiчного бунту" Кулiша, у сценi, коли Ромен пiсля невдалоi спроби втекти за кордон вертаiться на завод i намагаiться приiднатися знову до колективу, який ранiше його вiдкинув. Воротар уже його (буцiмто) не впiзнаi (вiн дещо нагадуi сторожа з оповiдi "Перед Законом" у "Процесi" Франца Кафки), а на прохання впустити Ромена телефонуi до невидимого когось, хто маi вирiшити Роменову долю. Воротар тричi питаi, що робити iз прибулим, та дiя п'iси обриваiться, коли зi слухавки надходить вiдповiдь. Ясно, що Роменова доля вирiшена. Так, як вирiшеною була вже на той час i доля Миколи Кулiша.

Порiвняно з розпачливим вигуком Городничого в кiнцевiй сценi "Ревiзора" "З кого смiiтесь? З себе самих смiiтесь!" нереалiзований, проте задуманий фiнал "Отак загинув Гуска", в якому Кулiш хотiв повiсити свого героя, натякаi на суттiву рiзницю поглядiв i творчих темпераментiв Гоголя й Кулiша. У Гоголя сам факт прямого заклику до глядачiв указуi на iмпульс дидактичний, на бажання остерегти, викликати змiну поведiнки та в iдеалi порятувати реальних членiв аудиторii вiд долi зображених на кону персонажiв. Гоголь, зрештою, вiрив у силу Божого провидiння, яка, кiнець-кiнцем, мусила б перемогти чорта i його "обманливий туман". Кулiш, як на це натякаi матерiал його п'iс, такоi вiри в iснування i спасенну властивiсть метафiзичного добра не мав. Вiн драматург не дидактичний, а трагедiйний, i задум повiсити Гуску "на вербi у плавнi" - не так спроба остерегти й оберегти, як констатацiя безвихiдного становища людини, застуканоi помiж "двома чортами" (i третiм - внутрiшнiм). Якби комедiя з тим варiантом фiналу ставилася в театрах Украiни 1920-х, то чимало глядачiв мали б нагоду побачити в цiй сценi свою неминучу майбутню долю. РЖ хоча Кулiш вибрав у 1925 р. iнше закiнчення, вiн неодмiнно вертався до тiii песимiстичноi вiзii в майбутнiх драмах. Головнi героi його важливiших п'iс - люди трагiчноi долi, до того ж трагедiя приходить до них як ззовнi, вiд "темряви матерiальноi об'iктивностi", так i зсередини, вiд iхнiх "мiстичних iлюзiй", бо вони самi часто знищують те, до чого, здавалося б, прагнули. Малахiй в одержимому намаганнi "реформувати людину" приносить нещастя тим, хто опиняiться на його шляху, зокрема, зумовлюючи падiння дочки Любунi, а РЖлько в "Патетичнiй сонатi", прихильник iдеалiв "вiчноi любовi" i "всесвiтнього гуманiзму", розстрiлюi втiлення цих iдеалiв, кохану (i проекцiю анiми-душi) Марину. Не випадкова, отже, пiдкреслена критиками вiдсутнiсть позитивних героiв i будь-якого "проблиску" в раннiх комедiях Кулiша. Кульмiнацiйним виявленням цього песимiстичного свiтосприйняття i "Маклена ТРраса" (1932), про яку Ю. Шерех писав: "Перед Селiном з його подорожжю в нiкуди, в краiну заперечення всього в iм'я нiчого, украiнська лiтература вирушила тим же маршрутом у "Макленi ТРрасi".. РЖ в текстi цiii п'iси знову виринаi чортiвський мотив, адже маклер Зброжек у красномовнiй "iнверсii значень" (перверзiйнiй i вельми влучнiй у контекстi демонiчних 1930-х) повторюi польську фразу "дзябел буг" - "диявол бог".

Але водночас цей глибинний песимiзм не однозначний iз капiтуляцiiю або пiдкоренням невблаганним обставинам життя. Як творець i як людина, Кулiш виявляв непокiрливий опiр "демонiчним" силам оточення, iндивiдуалiстичний "вiчний бунт", зокрема i проти "чорта досконалоi омани". У своiх творах вiн вiдмовлявся (iнодi мов усупереч власним бажанням) пропагувати "iнверсiю значень" i "новий пафос для нового рабства", а смiх та гумор у бiльшостi його творiв виконували функцiю чи не тотожну з Гоголевими - будучи, мовляв, "зброiю" для "боротьби людини з чортом", навiть якщо "чорта" вiн мислив не в метафiзичному сенсi, а як силу з "людським, занадто людським обличчям".

Як було вже сказано, мiстичнi або квазiрелiгiйнi мотиви у творчостi Кулiша не можна вважати вiдбиттям особистих релiгiйних поглядiв автора. Найiмовiрнiше Кулiш не був вiруючою людиною, а мiстиком - i поготiв. Здаiться, квазiмiстичне "свiтобачення" в його драмах насамперед пов'язане iз психологiчною сферою - вiдображенням дiйсностi по через очi його героiв, якi проектують глибиннi психiчнi процеси на зовнiшнi подii та, вiдповiдно (за ЮнТСом), мислять квазiрелiгiйними категорiями. Окрiм того, вiн, як й iншi письменники 1920-х, згiдно з лiтературно-iнтелектуальною конвенцiiю доби звертався до "мiстичноi лексики", аби за ii допомогою "осмислювати i зашифровувати реальнiсть", а сама вже динамiка цiii "лексики" та ii архетиповоi символiки (мимоволi?) утягала його у вимiри трансцендентних понять й унiверсальних фiлософських концепцiй. На такому рiвнi вiн, урештi-решт, наближався до осмислення й виявлення природи зла ("чорта"), яке спостерiгав навколо себе. На аналогiчному фiлософському (таки метафiзичному?) рiвнi вiн дослiджував також iншi "вiчнi" дилеми, зокрема (найяскравiше представленi у трилогii "Народний Малахiй", "Патетична соната" й "Вiчний бунт") конфлiкт-несумiснiсть мiж автентичним життям та намаганнями iндивiда й законами "машини" суспiльства, навiть i самого матерiального буття. У пiзнiших драмах доля Кулiшевих героiв-iндивiдуалiстiв виявляi неминучiсть протистояння мiж "масою" (що не терпить iндивiда, який заради збереження неповторноi сутностi та свободи думки не погоджуiться бути "гайкою"³⁴ в суспiльному "механiзмi") та людиною, яка перед лицем безнадiйноi, здаiться, ситуацii вiдмовляiться iти на компромiси й залишаiться переконаною в незаперечностi ii права на вибiр своii iндивiдуальноi (нехай iлюзорноi i самонищiвноi) дороги. З огляду на таке свiтобачення й iндивiдуалiстичний вимiр його "фiлософii" Кулiш був творцем iз питомо захiдними, iвропейськими ментальнiстю й темпераментом. Якби мав вiн нагоду довше жити й писати i якби його твори закономiрно ставали чимраз вiдомiшими в Захiднiй Европi (опiсля перекладу "Патетичноi сонати" на нiмецьку Фрiдрiхом Вольфом, який порiвнював ii з "Фаустом" ТРете й РЖбсеновим "Пер ТРюнтом", й опiсля захоплених вiдгукiв Р.Роллана на прем'iру "Патетичноi" в Московському Камерному Театрi у груднi 1931 p., коли вiн назвав цю п'iсу визначним явищем свiтовоi драматургii), Кулiш, зовсiм iмовiрно, мiг би стати одним iз чiльних натхненникiв екзистенцiалiзму.

Лiтература

1. РЖсторiя украiнськоi лiтератури XX столiття. - К., 1993.

2. Кузякiна Н. Драматург Микола Кулiш. - К., 1962.

3. Кузякiна Н. П'iси Миколи Кулiша. - К., 1970. 19. Кулiш М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2.

4. Мандельштам Й. О характере гоголевского стиля. тАУ М,.1999.

5.Микитенко РЖ.М. Кулiш. "Хулiй Хурина" тАУ К., 2003

6. Рiчицький А. Дещо про епоху, про сатиру, про критику та про класну даму // Комунiст. - Харкiв. -1927. -№ 36,1311.

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского