Украiнська культура у другiй половинi ХVIIтАУXVIII столiття

ЛЕКЦРЖЯ

УКРАРЗНСЬКА КУЛЬТУРА У ДРУГРЖЙ ПОЛОВИНРЖ ХVII тАУ XVIII СТОЛРЖТТЯХ

План

1. Соцiально-культурна ситуацiя на украiнських землях в епоху бароко. РЖван Мазепа у твореннi культури

2. Освiта. КиiвотАУМогилянська академiя тАУ культурно-освiтнiй центр

3. Антропологiчна спрямованiсть Григорiя Сковороди

4. Художня лiтература. Козацькi лiтописи тАУ перехiд до власне iсторичноi науки

5. Розквiт стилю "козацького бароко" в архiтектурi

6. Живопис. Еволюцiя вiд бароко до рококо, вiд рококо до класицизму

7. Музична культура

1. Соцiально-культурна ситуацiя на украiнських землях. РЖван Мазепа у твореннi культури

Друга половина XVII -XVIII ст. були насиченi полiтичними подiями. У 1648 р. у полiтичному життi Украiни з'явилася людина, якiй судилося вiдiграти епохальну рол ь в iсторii Украiни. Це був Богдан (Зиновiй) Михайлович Хмельницький. Почувалося наближення бурi, якоi ще Рiч Посполита не знала. Перемоги повстанських вiйськ пiд Корсунем i Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення Украiни. Щоб усунути небезпеку, яка загрожувала з Польщi, Хмельницький iде на переговори з росiйським царем i у 1654 р. укладаi з ним Переяславський договiр, за яким Украiна зберiгала всю свою внутрiшню автономiю i всi права самостiйноi держави зi своiю армiiю, адмiнiстрацiiю i зовнiшнiми дипломатичними зв'язками.

Пiд час Руiни (1657-1687) культур-но-нацiональна елiта пережила певне розчарування у козацтвi як надiйнiй пiдпорi нацiонального поступу, хоча продовжувала спиратися на козацтво з метою протистояння авторитарнiй стратегii Москви. Вiдомий своiю помiркованiстю i обережнiстю церковний i громадсько-культурний дiяч Лазар Баранович у листi до свого учня Симеона Полоцького писав, що козацтво необхiдне для нацiональноi культури як шипи для троянд, а без цiii колючостi не могло б залишитися нiчого доброго. У цiлому ж ставлення до козацтва змiнювалося на гiрше пiд враженням вiд пiдбурюваного ззовнi розбрату мiж козацькими ватажками, нездатностi гетьманiв проводити самостiйну полiтику,постiйного переписування Переяславських статей, пiдтримки деякими гетьманами iнiцiйованих московськими урядовцями антиукраiнських заходiв. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися "закликання" до украiнських мiст московських воiвод гетьманом РЖ. Брюховецьким (1665), а також вiдверте сприяння гетьмана РЖ. Самойловича суперечному нормам церковного права i цiлком ворожому iнтересам украiнського духiвництва пiдпорядкуванню Киiвськоi митрополii Московськiй патрiархii (1686). Всерединi самого козацтва вiдбувалися процеси соцiальноi диференцiацii, так що iнтереси старшини все частiше суперечили iнтересам простих козакiв. Усе це в сукупностi працювало на погiршення культурного клiмату всерединi украiнського суспiльства, призводило до дезорганiзацii i партикуляризацii культурного руху.

Вiдносне покращення культурноi ситуацii вiдбулося лише за гетьманування РЖвана Мазепи (1687-1709). Хочу зупинитися детальнiше на постатi цього гетьмана. (РЖнформацiю взято iз статтi Д.Наливайка "Мазепа в iвропейськiй лiтературi 18-19 ст.: iсторiя та мiф". З усiх дiячiв украiнськоi iсторii найбiльший розголос в РДвропi отримав, безперечно, гетьман Мазепа. РЖснуi багатющий матерiал, який свiдчить про велику популярнiсть його в iвропейськiй лiтературi, iсторiографii, живописi, музицi, театральному мистецтвi, "поп-артi" тощо. Цей матерiал дуже рiзнорiдний, але зрештою вiн подiляiться на двi категорii - на iсторiю Мазепи та мiф Мазепи, звичайно, з пам'ятками промiжного характеру.У бiографii Мазепи i двi подii, рiзномасштабнi й рiзнозначущi, якi, однак, виявилися однаково притягальними як для "високоi культури", так i для масовоi. Перша - це роман молодостi iз замiжньою жiнкою. Згодом ця побутова пригода обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив'язаний пiсля викриття зв'язку до спини дикого коня, нiсся степами Украiни та про його подальше возвеличення. Поява цiii легенди стала можливою тiльки тому, що вiдбулася друга подiя, масштабна й резонансна акцiя Мазепи - спроба звiльнити Украiну вiд росiйського панування за допомогою шведiв i трагiчна ii розв'язка. На першiй подii засновуiться мiф про Мазепу (але з неодмiнним виходом чи проекцiiю - на другу), який творився в основному лiтературою та мистецтвом рiзних iвропейських краiн, на другiй - iсторiографiя та лише почасти лiтература й мистецтво. Звичайно, мiж ними iснували взаiмозв'язки та взаiмовпливи, що в рiзних формах i спiввiдношеннях проявляiться в конкретних явищах iсторii та художньоi лiтератури.

Повiдомлення про Мазепу та його дii з'являються на Заходi вже на самому початку XVIII ст. у зв'язку з Пiвнiчною вiйною, в якiй брало участь очолюване ним украiнське козацьке вiйсько. Особливо великий розголос на Заходi викликали дii Мазепи в 1708-1709 рр., його перехiд на бiк шведiв i подальшi драматичнi подii. Вони висвiтлювалися в часописах i "летючих листках" рiзних краiн, у реляцiях дипломатiв i резидентiв, а через певний час у публiкацiях мемуарiв, щоденникiв, листiв очевидцiв та учасникiв подiй i, нарештi, в iсторичних працях. В "РЖсторii Карла XII" Вольтер також розповiв про незвичайну пригоду молодого Мазепи, яка згодом набула значного розголосу й популярностi в лiтературi та мистецтвi: "Вiн народився в Подiльському воiводствi; виховувався як паж Яна Казимiра, при дворi якого набув певноi обiзнаностi в красному письменствi. Коли було викрито любовний зв'язок, що вiн мав iз дружиною одного польського магната, розгнiваний чоловiк звелiв прив'язати його, зовсiм голого, до дикого коня i вiдпустити в такому станi на всi чотири сторони. Кiнь, приведений з Украiни, примчав Мазепу туди, напiвмертвого вiд утоми й голоду. Мiсцевi селяни виходили його. Вiн довго лишався серед них i через певний час вiдзначився в багатьох походах проти татар. Вищiсть в освiтi забезпечила йому велику повагу серед козакiв; його репутацiя, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом".Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщi й, найiмовiрнiше, була завезена до Францii з двором короля Станiслава Лещинського, ставленика шведiв, який пiсля iх поразки змушений був емiгрувати. Очевидно, виникла вона на ТСрунтi побутовоi подii, яка в польськiй мемуаристицi розповiдаiться в кiлькох версiях. Найвiдомiша з них подаiться в мемуарах Я. Пассека, польського лiтератора кiнця XVII ст. Згiдно з нею Мазепа, перебуваючи у своiму маiтку на Волинi, мав любовний зв'язок iз дружиною одного шляхтича, був ним викритий i незвичайно покараний: його прив'язали до спини коня й вiдпустили в поле. Але це був не дикий кiнь, приведений iз степiв, а кiнь самого Мазепи, i понiс вiн його не в степи, а в його ж маiток, розташований неподалiк. Мемуари Пассека опублiкованi лише в 20-30-х роках XIX ст., а до того вони поширювалися в Польщi в списках. Вольтер роздобув один iз них, що належав Станiславу Лещинському, i той у листi пiдтвердив факти, якi стосуються Мазепи.

Пiсля цього Вольтер вмiстив iсторiю в книжцi, внiсши доповнення, яке виявилося надзвичайно iстотним, - про дикого коня, який примчав Мазепу на береги Днiпра. Це доповнення зробило банальну iсторiю з життя молодого Мазепи неймовiрною i водночас перевело ii зi сфери побутовоi у сферу мiфопоетичну. У свою чергу, мiфопоетичний потенцiал, що з'явився в розповiдi, блискуче реалiзував уже в добу романтизму Байрон - у поемi "Мазепа".У сучасному лiтературознавствi ця поема розглядаiться як твiр, що започаткував "мiф Мазепи", який згодом амплiфiкувався в численних iнтерпретацiях i трансформацiях як елiтарноi, так i масовоi культури.

Пiсля 1709 р. попри те, що бiльшiсть украiнцiв не пiдтримали переходу РЖ.Мазепи на бiк Карла XII i зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав перiод повiльного, але невпинного i цiлеспрямованого пригнiчення розвитку нацiональноi культури на пiдпорядкованих Московському царству (з 1721 р. - Росiйськiй iмперii) украiнських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих культурних сил Украiни до державно-культурного будiвництва в Росii, внаслiдок чого вони значно збагатили росiйську культуру найчастiше за рахунок зубожiння культури власне украiнськоi.

На Правобережжi, Волинi, в Галичинi, на Закарпаттi та Буковинi умови для розвитку культури були ще гiршими. Якщо на Лiвобережжi культурний рух лише дещо вiддалився вiд тогочасного iвропейського контексту, то Правобережна i Захiдна Украiна у пiдсумку майже повнiстю втратила iмпульс нацiонально-культурного будiвництва, отриманий вiд попередньоi доби. Запустiлi внаслiдок невпинних воiн Подiлля i Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали вiдiйти до Оттоманськоi Порти. Козацтво на пiдпорядкованих Речi Посполитiй землях то скасовуiться, то вiдновлюiться, однак уже в 1699 р. скасовуiться остаточно. Православнi церковнi iiрархи на землях Речi Посполитоi вважають за краще пiдпорядковуватися римському папi, нiж московському патрiарху i вже з кiнця XVII ст. разом з усiiю паствою один за одним пристають до унii. Украiнська культура пригнiчувалася, процеси полонiзацii посилювалися. Однак i за цих важких умов украiнська культура дала низку непересiчних надбань у рiзних галузях мистецтва, лiтератури, фiлософii, науки i освiти, якi можуть бути предметом нацiональноi гордостi украiнцiв.

Цiлком зрозумiло, що справдi легендарна боротьба повсталих народних мас опиняiться в центрi уваги багатьох вiдомих i невiдомих прозаiкiв, поетiв, драматургiв, художникiв, музикантiв, iсторикiв. На певному етапi кожен по-своiму намагався осмислити подii, факти, дiяльнiсть видатних ватажкiв i всього народу та дати iм власне тлумачення. Новi полiтичнi та соцiально-економiчнi умови накладають певний вiдбиток на всi сфери духовного життя украiнського народу. У другiй половинi XVIРЖ ст. продовжуi розвиватися система лiтературних жанрiв, що склалася в попереднiй перiод. Триваi розробка теоретико-лiтературних проблем; у Киiво-Могилянськiй колегii читаються курси поетики й риторики, стаючи помiтним iмпульсом у художнiх шуканнях схiднослов'янських книжникiв цього перiоду. Поетика, риторика та всi iншi галузi науки i культури в XVII ст. розвивалися в Украiнi пiд значним впливом iдей Вiдродження, якi рiзними шляхами i, насамперед, через Польщу проникали до нас. Та найплiднiшими в iвропейськiй (зокрема, украiнськiй) культурi XVIРЖ ст. були тенденцii, пов'язанi з утвердженням у мистецтвi рiзних народiв стилю, названого згодом "бароко".

Принципово важливим i питання про те, чим було бароко: одним iз напрямiв лiтератури та мистецтва XVIРЖ ст. чи цiлою культурно-iсторичною епохою? Однi вважають, що це напрям у мистецтвi, передусiм в архiтектурi, малярствi та лiтературi 16-18 столiть, що бароко в архiтектурi (особливо церковнiй) припадаi на добу вiдродження. Його особливостями були подвоiння й потроiння колон i пiлястрiв, посилення гри свiтла й тiнi, акцент на опуклих формах, iлюзорнiсть перспективи. Характерними для бароко були не протиставлення, а взаiмоперетинання протилежностей, зокрема тенденцiй теоцентиризму та антропоцентризму, iнтелектуалiзму та сенсуалiзму; ореслення плинностi, мiнливостi та позiрностi багатогранного довкiлля; перехiд одного явища в iнше, у свою протилежнiсть; парадоксальнiсть рiвнозначних понять бути i здаватися. Зразком такоi практики i висловлення Кирила Транквiлiона-Ставровецького: "Чудесне злучення тАУ дух i плоть, смерть i життя" вiдображаi синтетизм, взаiмовиключних, тiсно поiднуваних мотивiв. Бароко стало перiодом величних концепцiй, пишних форм, птягу до надприродного i водночас земного, спiритуалiзму та буйноi фантазii,тенденцiй до метаморфоз, поiднання трагiчного i комiчного, прекрасного i потворного, величного i низького. Кожна культура мала свою специфiку тАУ для украiнськоi було характерне повтАЩязування з пасiонарною силою козацтва та фольклором, зокрема зi смiховою культурою. Проте спiльна ознака для всiх лiтератур тАУ це використання, наiть нанизування метафори як основного зображально-виражального засобу.

Деякi дослiдникiв вважають, що бароко необхiдно розглядати як нову епоху iвропейськоi культури, що прийшла пiсля кризи Вiдродження. Зi своiм приходом бароко охопило всi сфери духовного житгя суспiльства: лiтературу, мистецтво, живопис, музику, архiтектуру, прикладне мистецтво, фiлософiю i навiть церковнi проповiдi. Його формування i розвиток були пов'язанi з розвитком науковоi думки, ii успiхами й вiдкриттями. Набагато ширше i глибше, нiж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, вiдчутно проявилося у прикладному мистецтвi, вступило в активну взаiмодiю з фольклором. По сутi цей напрям являв собою суму загальних закономiрностей, рис, принципiв, типологiчних вiдповiдностей, якi проявилися у розвитку фiлософii, iсторiографii, лiтератури, мистецтва цiii доби. Звичайно, у рiзних сферах духовноi культури вони набували специфiчних особливостей прояву, але виникали на загальному соцiально-iсторичному грунтi. Бароко виникло у Захiднiй РДвропi, але набуваi поширення не тiльки у католицьких, а й у протестантських i православних краiнах. Бароко цiкаве тим, що воно було першим загальноiвропейським художнiм напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську РДвропу, та i майже всi краiни православно-слов'янського кола тАФ Украiну, Росiю, Бiлорусiю, Сербiю, а також Румунiю, Молдавiю i набув у кожнiй з них значного розвитку.

Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Вiдродження i в окремих своiх аспектах вiн залишався вираженням Вiдродження. Передусiм, бароко намагалося дати вiдповiдь на складнi проблеми, якi висувалися новою епохою, i саме у цьому його основний змiст.Динамiзм мистецтва бароко зумовлювався його схильнiстю до метафорично-алегоричного осмислення дiйсностi, до контрастiв i антитез. Популярними формами художнього дослiдження прихованих зв'язкiв рiзних явищ довколишнього свiту стають емблеми й консепти. В системi жанрiв чiльне мiсце посiдають рiзнi види драматургiчного письменства. Вiдбуваiться своiрiдна театралiзацiя мистецтва, що викликаi посилення емоцiйностi викладу й декоративностi форми. Посилюiться взаiмодiя украiнськоi культури з польською, за посередництвом якоi вiдбуваiться засвоiння художнього досвiду iнших iвропейських лiтератур (iталiйськоi, iспанськоi, нiмецькоi тощо).

Украiнському бароко були властивi рiзнi iдейно-полiтичнi та формально-стильовi тенденцii: "високе бароко", або офiцiйне, феодально-аристократичне (так зване сарматське бароко); "середнi бароко" i "низове", або "народне бароко", що розвивалося в тiснiй взаiмодii з фольклором. На грунтi "низового бароко" виникли жартiвливо-пародiйнi рiздвянi i великоднi вiршi, вертепна драма, шкiльнi iнтермедii, а у XVIII ст. тАФ бурлеск i травестiя, гумористичнi вiршованi оповiдання i соцiальна сатира. Детальнiше з особливостями бароко можна познайомитись, опрацювавши книги Вал. Шевчука "Муза роксоланська", де проаналiзовано еволюцiю нацiонального бароко на рiзних його етапах (раннi, розвинуте, пiзнi) та виявлено його генетичний звтАЩязок iз Ренесансом. Дослiджували бароко Д.Наливайко, А.Макаров, В.Соболь та iн.

2. Освiта. Киiво-Могилянська академiя тАУ культурно-освiтнiй центр

Кiнець XVIРЖ-XVIIРЖ ст. в iсторii украiнськоi культури, зокрема освiти, можна вважати якiсно новим етапом. Час цей в iсторii освiти позначений переплетiнням старого й нового, традицiй i новацiй, взаiмопроникненням релiгiйного та свiтського джерел i, водночас, поступовим складанням окремих галузей спецiалiзованоi освiти тАФ вiйськовоi, технiчноi, медичноi, духовноi. Почала визначатися ступневiсть освiти тАФ початкова, середня, виша. Це був перiод швидкого розвитку науки, просвiтництва. Попри те, що гетьмани вiд часiв Б. Хмельницького робили столицями рiзнi полковi центри украiнських земель, основним центром культурного життя всiii Украiни у цей перiод усе ж залишаiться Киiв. Це багато в чому було зумовлено освiтньою дiяльнiстю Киiво-Могилянського колегiуму, який з 1658 р. перiодично то набував, то втрачав статус академii, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. Визвольна вiйна, Руiна разюче вiдбилися на станi освiтнiх процесiв. На захiдноукраiнських землях уже в 1661 р. було засновано Львiвський унiверситет, але вiн став центром полонiзацii захiдноукраiнського населення. Унiйний рух, що початково передбачав збереження православноi обрядовостi, постiйно еволюцiонуi в бiк переймання католицьких поглядiв i звичаiв. РДзуiтськi та унiатськi колегii продовжували дiяти у найбiльших мiстах Правобережжя та Захiдноi Украiни. В деяких мiстах ще залишалися братськi школи, але вони поступово занепадають. З другоi половини XVIII ст. з'являються новi навчальнi заклади -гiмназii у Кременцi, Володимирi-Волинському, Чернiвцях. Але навчання i виховання в них мало iдеологiчне спрямування.

Студенти Киiвськоi академii здебiльшого йшли до вiйська, пожежi та вiйськова руiна нищили шкiльнi будинки та наданi маiтностi. У 1666 р. московськi урядовцi безуспiшно намагалися зовсiм закрити цей освiтнiй заклад, оскiльки вважали його осередком небезпечного вiльнодумства i непокори. З 70-х рокiв XVII ст. починаiться новий розквiт дiяльностi академii, який свого апогею досягаi на межi столiть. У цей час академiю часто називають Могиляно-Мазепинською. Навколо ректорiв Варлаама Ясинського та Йоасафа Кроковського формуiться новий культурний осередок: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, РЖларiон Мигура, РЖларiон Ярошевицький, Лаврентiй Горка, Гавриiл Бужинський, Гедеон Вишневський, Иоасаф Горленко (св. Йоасаф Бiлгородський), Феофiлакт Лопатинський та iн. У стiнах Академii вiдбуваються численнi публiчнi диспути з рiзних наук, затверджуiться звичай рекреацiй - культурно-мистецьких свят з виставами та iграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спецiальних друкованих листкiв - так званих тез на честь ректорiв, професорiв i меценатiв академii. Академiя була щедро забезпечена матерiально як з боку вищого духiвництва, так i з боку козацьких гетьманiв. Професорiв i студентiв Академii серед багатьох iнших украiнцiв постiйно запрошують до Росii, де вони стають пiонерами захiдно-iвропейськоi просвiти й культури. Слов'яно-греко-латинську академiю в Москвi у 1687 р. засновано за киiвським взiрцем украiнськими вихованцями цiii вищоi школи за проектом Симеона Полоцького, який з 1664 р. був вихователем царськоi сiм'i. Випускники Академii стали провiдниками украiнського впливу в Росii, який охопив усi аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освiтнього, лiтературного, мистецького i навiть побутового. * Серед багатьох прикладiв власне побутового впливу украiнськоi культури на росiйську назвемо лише деякi з його проявiв. Царським садiвником 1666 р. призначено монаха з Межигiрського монастиря, який завозить з Киiва сливи, виноград i грушi. Звичай пити каву прийшов у Московiю ще до Петра РЖ разом з численними украiнськими переселенцями. Украiнський годинникар Петро Висоцький у 1673 р. зробив для царя двох iграшкових мiдних левiв, якi могли рухатися i ричати. Украiнських ремiсникiв-ковалiв, шапошникiв, каретникiв, шевцiв, кахлярiв, злотникiв, селiтроварiв тощо постiйно викликали до Москви. За царя Федора Михайловича при московському дворi урядовцям було дозволено одягатися "по-малоросiйському". Украiнськi впливи сягали далеко за межi столичного життя. Так, у виданому Архангельську в 1697 р. короткому словничку для "негоцiантiв" (купцiв) росiйськими вiдповiдникам, багатьох англiйських слiв виступають украiнськi лексеми, навiть побажання "good night" перекладено як "добранiч".

Проте в культурницькiй дiяльностi Академii з'явилися й слабкi сторони, зумовленi окресленими вище негативними соцiально-полiтичними чинниками i вираженими у певнiй iнерцiйностi й консерватизацii навчального процесу. Наука в Академii ставала чим далi все бiльш вiдiрваною вiд повсякденного i тогочасного наукового життя, мала до певноi мiри схоластичний характер. Заснована зi спецiальною метою служити справi оборони православноi вiри, Академiя i в нових умовах придiляла занадто багато уваги теологiчним питанням. В Академii одночасно навчалося до двох тисяч студентiв не лише з Украiни, але й з Росii, Бiлорусii, Молдавii, Сербii, Чорногорii, Болгарii, Грецii. Навчання та виховання в нiй ТСрунтувалося на iдеях християнського гуманiзму i просвiтництва, якi передбачали пiднесення ролi освiти в прогресi суспiльства. Прiоритет у навчаннi залишався за гуманiтарними дисциплiнами. Академiчний курс навчання передбачав iснування 8 ординарних класiв i тривав 12 рокiв. Вчилися дiти всiх станiв: починаючи вiл аристократiв до дiтей простих козакiв i селян. Мiсця у класi вони займали вiдповiдно до своii успiшностi в навчаннi.

У нижчих граматичних класах вивчались слов'янська, украiнська книжна, грецька, латинська i польська мови, а також арифметика, геометрiя, нотний спiв i катехiзис. Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська й украiнська були допомiжними. Але згодом слов'яно-руський напрямок змiцнюiться, що було пов'язано з формуванням украiнськоi нацiональноi держави, а потiм входженням Украiни пiд протекторат Росii. Книжна украiнська мова десь на 70 рокiв стаi однiiю з мов освiти, науки i лiтератури, через численних представникiв украiнськоi культури в Росii та поширення украiнських друкованих видань активно впливаi на формування росiйськоi лiтературноi мови. Книжною украiнською мовою пишуться художнi й тогочаснi науковi твори, лiтописи, гетьманськi унiверсали, iншi державнi акти, ведеться офiцiйне листування.

Але, на жаль, процеси подальшого

Зближення книжноi мови iз народно-розмовною в цей час загальмувалися, адже нацiональнi мови остаточно формуються в самостiйних державах РДвропи в iнтересах стабiльних i цiлком сформованих державних структур. Вiдомо, що саме у цей час у краiнах Захiдноi РДвропи внормовуються лiтературнi нацiональнi мови. Однiiю з перших нацiональних граматик була французька "Загальна й рацiональна граматика" (1660) академiкiв А. Арно i К.Лансло. Невдовзi конституюються й iншi iвропейськi мови, в тому числi й польська. У розiрванiй на шматки Украiнi, жоден з яких не мiг претендувати на роль суверенноi держави, для серйозноi роботи в цьому напрямi фактично не було передумов. Можна сказати, що книжна украiнська мова у Гетьманщинi продовжувала функцiонувати рiвно стiльки часу, скiльки було потрiбно книжнiй росiйськiй мовi для надолуження свого вiдставання, пiсля чого росiйський уряд не бачив пiдстав церемонитися з автономiстичними вимогами украiнцiв, якi в iмперськiй системi цiнностей не тiльки не мали жодноi ваги, але й дошкуляли як неприiмна згадка про колишню культурну залежнiсть вiд своiх пiдданих.

Вiдтак уже з першоi половини XVIII ст. у Киiвськiй академii систематично вивчали лише iноземнi мови. З поглибленням дипломатичних, економiчних i культурних зв'язкiв Росii з Захiдною "РДвропою виникаi необхiднiсть вивчення нiмецькоi та французькоi мов, i Киiво-Могилянська академiя чудово виконуi цю функцiю. РЗi випускники у ХVРЖРЖ-ХVРЖРЖРЖ ст. часто запрjшувалися на роботу до Посольського приказу, до Колегii iноземних справ Росii, Малоросiйськоi колегii, посольств i постiйних мiсiй за кордоном. Багатомовнiсть стаi характерною ознакою освiченоi людини в Украiнi в цей час. В оригiналах читалася наукова, теологiчна, художня лiтература, що зосереджувалась в Академii та приватних бiблiотеках. Вченi, письменники писали своi твори рiзними мовами. Випускники Академii складали переважну кiлькiсть викладачiв у заснованих за наказами Петра РЖ i наступних правителiв Росiйськоi iмперii вищих i середнiх навчальних закладiв держави. Весь росiйський iпископат 1700-1762 рр. складався виключно з випускникiв Киiвськоi академii. Останнiй перiод пiднесення в культурнiй дiяльностi Киiвськоi академii пов'язуiться з iм'ям митрополита Рафаiла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зiбрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Сильвестр Ляскоронський, Павло Конюскевич, Гедеон Сломинський, Тихiн Александрович, Георгiй Кониський, Сильвестр Кулябка, Симон Тодорський та iн. У цей час оновлено будiвлi Академii та реформовано навчальний процес. Академiю почали називати Могиляно-Заборовською. У другiй половинi XVIII ст. Академiя заходами Катерини II поступово перетворюiться на замкнений становий освiтнiй заклад для дiтей духiвництва, позбавлений матерiальноi бази. Останнiм великим ученим Академii був РЖван Фалькiвський, який займався географiiю, астрономiiю, математикою, iсторiiю, архiтектурою, викладав низку дисциплiн, серед яких вища математика, нiмецька мова i фiлософiя, заснував культурний осередок "Вiльне поетичне товариство".

На Лiвобережжi близьку до вищоi освiту давали колегii, якi було засновано в трьох мiстах: Чернiговi (1700), Харковi (1726), Переяславi (1738). Харкiвський колегiум претендував на визнання його академiiю, оскiльки мiстив увесь необхiдний комплекс дисциплiн, але статусу академii так i не добився. Крiм вiтчизняних мов тут вивчали французьку, нiмецьку та iталiйську, а також iсторiю, географiю, малювання. Пiсля закiнчення навчання в колегiях студенти могли продовжувати навчання в Киiво-Могилянськiй академii та навчальних закладах Росii. В Чернiгiвськiй колегii одночасно навчалося до 800 студентiв. Усi три заклади також було реформовано на духовнi семiнарii. Таким чином, централiстична полiтика Катерини II поклала кiнець вищiй та середнiй освiтi на украiнських землях. Постiйнi клопотання украiнських можновладцiв про дозвiл на вiдкриття унiверситетiв у Киiвi, Батуринi, Нiжинi, Новгородi-Сiверському, Катеринославi пiдтримки у Катерини II не знаходили. Склалася абсурдна ситуацiя, коли украiнськi викладачi мусили навчати украiнських студентiв у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзi та Москвi. Натомiсть у Киiвi, Новгородi-Сiверському та Катеринославi було заведено "главния народния училiща", що прирiвнювалися до нижчих класiв пiзнiших гiмназiй, i якi всупереч своiй назвi мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кiлькiсть учнiв.

На середину XVIII ст. на Лiвобережжi було 866, а на Слобожанщинi -129 початкових шкiл, якi розмiщувалися майже в усiх мiстах i селах цього регiону. За рiшенням Генеральноi вiйськовоi канцелярii на територii всiх полкiв були заснованi школи. В Лубенськiй школi навчалося до 1000 дiтей. Досить високою була грамотнiсть серед запорозьких козакiв. Основний вiдсоток, найосвiченiших серед них давала Запорожжю Киiвська академiя. Високоосвiченi люди високо цiнувалися на Запорожжi. Найспритнiшi з них ставали вiйськовими писарями i нерiдко, як за своiм званням, так i за природним розумом, вiдiгравали на Сiчi значну роль. На землях Вiйська Запорозького низового були школи, якi подiлялися на сiчовi, монастирськi i церковно-парафiяльнi. У сiчовiй школi навчалися хлопчики, якi з рiзних причин потрапили на Сiч: тут були й полоненi, тi, що самi прийшли, дiти козакiв. У перiод занепаду Запорожжя в серединi XVIII ст. тут навчалося до 80 осiб. Сiчовi школярi вчилися читати, писати i спiвати. Вони обирали зi свого середовища двох отаманiв тАФ одного для пiдлiткiв, одного для малолiтнiх. Головним учителем сiчовоi школи був iiромонах-уставник, який, крiм своiх прямих обов'язкiв наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчикiв. Про всi надзвичайнi випадки у школi вiн повинен був доповiдати кошовому отаману. Школа монастирська iснувала при Самарсько-Миколаiвському монастирi й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковно-парафiяльнi iснували майже при всiх церквах запорозького поспiльства у паланках по слободах, зимiвниках i хуторах.

3. Антропологiчна спрямованiсть Григорiя Сковороди

Феноменальним явищем в iсторii украiнськоi культури була творчiсть Григорiя Савича Сковороди (1722-1794). Вiн народився в с. Чорнухи Лубенського полку в сiм'i малоземельного козака. Навчався в Киiво-Могилянськiй академii (1738-1741, 1744-1750), був спiваком придворноi капели в Санкт-Петербурзi (1742-1744), перебував у складi посольськоi мiсii за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяславському колегiумi поетику, працював домашнiм учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харкiвському колегiумi, пiсля чого вже до самоi смертi був мандрiвним фiлософом, писав дiалоги, читаючи та даруючи iх своiм друзям i знайомим. Сковорода називав Лiвобережну Украiну своiю матiр'ю, а Слобiдську Украiну - своiю рiдною тiткою, бо тут вiн довго жив i любив цей край. Г. Сковорода i найяскравiшим i найхарактернiшим представником украiнськоi нацiональноi фiлософськоi думки. Його творчiсть багато в чому зумовлена попереднiми надбаннями у цiй галузi й водночас визначила подальшi шляхи розвитку украiнськоi фiлософii (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський та iн.). Фiлософiя, на його думку, i квiнтесенцiiю самого життя, тому головним у людинi i не стiльки ii "теоретичнi", пiзнавальнi здiбностi, скiльки емоцiйно-вольове iство ii духу, серце, з якого виростаi й думка, й почуття. Характерним для фiлософськоi позицii Сковороди i широке використання мови образiв, символiв, а не чiтких рацiоналiстичних понять, якi не в змозi вiдповiдно розкрити сутнiсть фiлософськоi та життiвоi iстини.

Реальнiсть, за Сковородою, не i монiстичним (одновимiрним - iдеальним чи матерiальним) буттям, вона i гармонiйною взаiмодiiю трьох свiтiв: макрокосму (величного всесвiту, в якому "живе все народжене"); мiкрокосму або людини; символiчного свiту або Бiблii. У свою чергу, кожен iз трьох свiтiв i iднiстю двох "натур": "видимоi" (зовнiшньоi) й "невидимоi" (внутрiшньоi). Бог не i самою природою, а ii "джерелом", "свiтлом", "сонцем". Матерiя вiчна, проте вiчнiсть ця - лише похiдна функцiя вiчностi божественного буття, "тiнню" якого i буття матерiальне. "Свiт оцей i всi свiти .. то тiнь Божа", - писав Сковорода. Так само i мiкрокосм, людина i iднiстю двох натур: "емпiричноi" (тiлесноi) та "внутрiшньоi" (справжньоi, "iстинноi") людини. "Емпiрична" людина, так само як i матерiя, i тiнню людини "iстинноi". Проте мiкрокосм не просто спiвiснуi з макрокосмом, пасивно вiдтворюючи його структуру. Людина i активним моментом у гармонiйнiй взаiмодii з великим свiтом, адже iством "внутрiшньоi" людини i Бог. Тому заклик Сковороди "пiзнай себе" означаi в нього пiзнати Бога в собi, у глибинi свого iства. В цьому певна дiалектичнiсть його позицii. Самопiзнання як пiзнання свого божественного iства тлумачиться Сковородою головним чином в етико-естетичному планi. Звiдси характеристика людини як "безоднi", а вмiстилищем i виразником цiii безоднi i людське серце. "Голова усього в людинi i серце людське. Воно ж i i сама дiйсна в людинi Людина..".

Макрокосм i Людина можуть i мають перебувати у станi гармонiйноi взаiмодii. Але ця гармонiя встановлюiться за iнiцiативою людини. Способiв гармонiзацii багато, i кожен може вiднайти свiй. Сукупнiсть цих способiв крiзь вiки репрезентуiться пересiчнiй людинi за допомогою символiчноi системи посереднього мiж макрокосмом i мiкрокосмом - третього свiту, свiту символiв, який для Сковороди уособлюi Бiблiя. РЖ тут також чiтко виокремлюються двi "натури" - "видима" (предметна образнiсть символу) й "невидима" (змiст, розшифрування сенсу символу). Шлях до невидимоi натури третього свiту лежить через "розшифрування" символiв натури "видимоi". "Розшифрування" не i кабiнетною теоретичною працею, а охоплюi всю сферу людськоi життiдiяльностi, вимагаi вмiння бачити за оманливою зовнiшнiстю життiвих реалiй iх справжнiй, духовний (етичний, естетичний) сенс. Тому фiлософiя тлумачиться Сковородою як сутнiсть самого життя, а не якась абстрактна теорiя чи схема. "Розшифровка" символiки третього свiту маi метою знайти вiдповiдний ("сродний") спосiб гармонiйних взаiмин зi свiтом. Успiх такого пошуку та вiрний вибiр життiвого шляху ("сродноi працi") даi можливiсть прожити справдi щасливе життя. Головне джерело усiх людських бiд - "несроднiсть"обраного шляху (невмiння чи не бажання пошуку "сродноi працi")."Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоi. Роби те, для чого народжений..".

Пошуки та вiрний вибiр "сродноi працi", працi за покликанням, i дiйсним вираженням людини, ii життiдiяльностi i самоутвердження. У цьому планi принцип "пiзнай себе" маi своiм змiстом пiзнання своiх природних здiбностей, нахилiв до певного виду дiяльностi, свого покликання. Сковорода впевнений, що кожна людина маi природний нахил до певного виду дiяльностi. Така праця i бажаною i виконуiться з насолодою. РЖ, навпаки, коли людина займаiться працею, до якоi "не лежить серце", не бажаi творчого пошуку в працi або займаiться тим, до чого ii примусили, тодi вона зазнаi лиха i бiд. "Несродна" праця тАФ головне джерело великого нещастя. У творi "Алфавiт, або Буквар свiту" Сковорода закликаi робити те, для чого народжений, "жити по натурi", за велiнням Божим, тобто по "сродностi". А якщо ти "сроднiстю" своiю знехтував, пише фiлософ, i "пiдеш за своiми примхами та стороннiми радниками, не забудь попрощатися навiки з усiiю втiхою, хоч би ти сховався у розii достатку, i, боячись умерти тiлом, почнеш терпiти щохвилинну душевну смерть".

Сковорода вважав, що "сроднiсть" i "несроднiсть" працi вiдiграють важливу роль не тiльки в чисто iндивiдуальному планi, а й мають велике соцiальне значення тАФ "щасливий, хто з'iднав свою приватну справу iз загальною. Сii iстинне життя". Коли суспiльство не забезпечуi своiм людям умов для виявлення iх природних здiбностей, то воно i нерозумним, спотвореним, у ньому багато бiд i лиха: "Хто потворить i розтлiваi всiляку посаду? тАФ Неспорiдненiсть. Хто умертвлюi науки i мистецтва? тАФ Неспорiдненiсть. Хто обезчестив чин священичий та чернечий? тАФ Неспорiдненiсть. Вона кожному званню внутрiшня отрута i вбивця". Як просвiтник Сковорода вважав, що iдеальним може бути тiльки таке суспiльство, яке забезпечуi людинi реалiзацiю ii творчих здiбностей шляхом освiти. Щастя, на думку мислителя, доступне всiм, бо природа нiкого не обдiлила. Головне тАФ пiзнати в собi "справжню людину", а звiдси: самопiзнання i i унiверсальним способом перебудови самоi людини i свiту. Пiдкреслюючи, що благополуччя людей i суспiльства основане на працi, бо саме вона i "машиною" суспiльного життя, "началом" i "вiнцем" радостi людини i суспiльства, Сковорода бачить рiзницю мiж процесом працi та ii результатами. Результатом працi i продукт для споживання, i його основне призначення тАФ просто пiдтримування життя. Насолода вiд процесу споживання не може бути iстинною насолодою, такою насолодою може бути сам процес "сродноi" працi: "Прибуток не i утiха, але мусить слугувати для задоволення тiлесних потреб, а коли це й утiха, то не для серця; утiху для серця матимеш у спорiдненiй працi..".

У планi концепцii "сродноi" працi розглядаi Сковорода i проблему рiвностi, висовуючи свою iдею "нерiвноi рiвностi". Вiн визначаi тiльки одну неминучу нерiвнiсть тАФ нерiвнiсть здiбностi i покликання в одному i тому ж видi дiяльностi. Ця нерiвнiсть не i соцiальною, вона здебiльшого маi природне походження. В "Алфавiтi.." вiн висловлюi глибоку i дiалектичну думку в питаннi про рiвнiсть, iлюструючи ii в образнiй формi: "Бог подiбний до багатого водограю, що наповнюi рiзнi посудини вiдповiдно до iхнього об'iму. Над

Вместе с этим смотрят: