Нiколя Буало як теоретик французького класицизму

Курсова робота на тему "Нiколя Буало як теоретик французького класицизму"

Змiст

Вступ

1. Класицизм як мистецький напрям

1.1 РЖсторичнi та культурнi передумови формування класицизму у Францii

1.2 Характернi риси класицизму як мистецькоi течii

2. Роль Нiколя Буало у формування теоретичноi концепцii класицизму

2.1 Сатирична та поетична творчiсть Нiколя Буало

2.2 "Мистецтво поетичне" Нiколя Буало як теоретичне узагальнення iдей класицизму

Висновки

Лiтература

Вступ

Серед численних художньо-естетичних напрямiв i течiй, що видiляються сучасними культурологами, класицизм займаi особливе мiсце. Саме вiн в iсторii iвропейськоi культури став першою цiлiсною системою, що усвiдомлювала себе, сформулювала власну естетичну концепцiю.

Значення цього напряму для подальшого розвитку мистецтва i лiтератури Нового часу було вельми важливим; достатньо лише згадати, що пiд знаком всiляких модифiкацiй класицизму процес культурноi еволюцii в краiнах РДвропи, Пiвнiчноi i Латинськоi Америки проходив протягом двох столiть, а неокласицистичнi тенденцii простежуються окремими фахiвцями навiть в культурi багатоликого XX столiття.

РЖ хоча занепад класицизму вiдбувся в XIX столiттi, про його значення i роль в iсторii культури до цих пiр сперечаються, а художники i письменники до цих пiр звертаються до його скарбницi за натхненням i сюжетами. Саме це постiйне звертання нових поколiнь до здобуткiв класицизму обумовлюi необхiднiсть осмислення i самого класицизму як культурного феномену, i мiсця в iсторii мистецтва окремих його представникiв. У контекстi цього i була виконана дана робота на тему "Нiколя Буало як теоретик французького класицизму".

Предметом нашого дослiдження i зтАЩясування ролi Нiколя Буало у формуваннi теоретичного пiдТСрунтя напряму класицизм у французькiй лiтературi. ОбтАЩiктом дослiдження виступають поетичнi, сатиричнi та науковi твори Нiколя Буало, якi дослiджуються з точки зору вираження в них постулатiв класицизму.

Головною метою роботи i охарактеризувати внесок Нiколя Буало у становлення та остаточне формування мистецького напряму класицизму у французькому письменствi. З цього випливають завдання дослiдження:

- охарактеризувати класицизм як мистецький напрям;

- проаналiзувати iсторичнi та культурнi умови, що спричинили виникнення класицистичного мистецтва;

- подати характеристику поетичноi, сатиричноi та критичноi творчостi Нiколя Буало з точки зору вiдображення у нiй основних канонiв класицизму;

- охарактеризувати значення Творчостi Нiколя Буало як теоретика французького класицизму.

Виконання цих завдань допоможе зтАЩясувати роль, яку вiдiграв Нiколя Буало в лiтературному процесi тогочасноi Францii, зокрема вплив його дiяльностi на формування естетичноi концепцii класицизму.

1. Класицизм як мистецький напрям

1.1 РЖсторичнi та культурнi передумови формування класицизму у Францii

Мир з РЖспанiiю, укладений Генрiхом IV у 1598 роцi, i публiкацiя Нантського| едикту знаменували собою остаточне припинення внутрiшнiх i зовнiшнiх воiн, що роздирали Францiю в другiй половинi XVI ст., i вiдкрили перiод короткочасного, але очевидного торжества абсолютизму. У громадянських усобицях другоi половини XVI сторiччя поразку потерпiли крайнi течii суспiльного життя Францii. РЖмпульси, що йшли знизу, вiд найбiльш демократичних шарiв суспiльства, були ще дуже розрiзненими, для того, щоб сколихнути основи пануючого феодального ладу. Потерпiли невдачу i задуми реакцiйних сил, що прагнули закрiпити в краiнi стан середньовiчноi роздробленостi. Верх узяли свого роду "серединнi" соцiальнi круги, зацiкавленi на даному етапi розвитку в змiцненнi внутрiшньоi iдностi краiни пiд твердим i могутнiм керiвництвом абсолютноi монархii. У французькiй культурi цього часу переважають не полярнi тенденцii тАФ релiгiйно-апологетичнi течii, з одного боку, або атеiстичнi переконання, з iншого, а помiркованiшi iдейнi течii, пов'язанi iз свiтовiдчуванням мислителiв, що висуваються "новим" дворянством i провiдними кругами буржуазii. Поширення набувають схильнiсть до деiзму|, прагнення до розмежування вiри i науки, iнтерес до стоiчноi фiлософii, рацiоналiстичнi тенденцii [3;524]. Помiтним представником прогресивного табору у французькiй фiлософii на рубежi XVIтАФXVII ст|. i Пьер Шаррон (1541тАФ1603). З праць Шаррона тАФ священнослужителя, канонiка i одночасно друга i учня Монтеня тАФ найбiльше значення маi трактат "Про мудрiсть" (1601), твiр, що прокладав шлях вiльнодумностi XVII сторiччя. Трактат "Про мудрiсть" був задуманий Шарроном як свого роду енциклопедiя людинознавства, покликана створити нове зведення наукових пiзнань свого часу. Шаррон-мислитель дуже багатьом зобов'язаний своiму вчителевi Монтеню. Але в трактатi "Про мудрiсть" виразно позначаються i новi духовнi вiяння, чужi великому мислителевi епохи Ренесансу. Це перш за все втрата стихiйного тяжiння до дiалектики i разом з тим дух рацiоналiзму, схильнiсть до систематизацii i нормативностi. Типове, загальне постаi у Монтеня крiзь призму iндивiдуального. Шаррон же весь час пiдкреслюi, що маi справу з абстрактною i одвiчною людською природою. Гнучкiй i вiльнiй композицii "Дослiдiв" протистоiть у нього аж до найдрiбнiших подробиць продуманий i неухильно дотриманий план. Показовий i дедуктивний характер цього плану. Шаррон послiдовно прагне йти вiд загального до приватного i конкретного. Виразно виражене рацiоналiстичне забарвлення несуть на собi i етичнi iдеали Шаррона. У основi цих iдеалiв, з одного боку, лежить також успадкований вiд Ренесансу культ "нашоi матерi-природи". З iншого боку, в життiвому iдеалi Шаррона з його проповiддю помiрностi, обачностi, стриманостi позначаються i такi риси специфiчно буржуазного складу розуму, якi були чужi творцевi "Дослiдiв". РЖдеi Шаррона, якi по сутi були вираженням передових iдей тогочасного суспiльства, стали передумовою для формування естетичних та етичних норм класицистичного стилю. Широкого поширення набувають у цей час i iдеi неостоiцизму. У цьому ученнi свiтськi устремлiння тАФ вихваляння сили розуму i волi, що дозволяi людинi восторжествувати над своiми слабкостями, чинячи наполегливий опiр ударам долi, тАФ поiднуються з релiгiйними мотивами, з вiрою в провидiння. Неостоiцизм зробив помiтний вплив на становлення свiтогляду французьких класицистiв. Бiля витокiв це учення стоiть у Францii активний дiяч перiоду громадянських воiн, парламентський президент Гийом Дю Вер (1556тАФ1621), автор трактатiв "Про стiйкiсть" (1594) i "Про французьке красномовство" (1594). Якщо до Шаррону сходить французька вiльнодумнiсть XVII сторiччя, то Дю Вiри був прямим натхненником Малерба, вiд нього тягнуться нитки спадкоiмностi до Декарта i Корнеля [4;93].

1.2 Характернi риси класицизму як мистецькоi течii

Класицизм (вiд лат. classicus тАФ зразковий) склався в XVII столiттi у Францii, а у XVIII столiттi вiн перетворився на мiжнародне явище, включивши у свою орбiту, у мiру розповсюдження iдей Просвiтництва, практично всi iвропейськi краiни. Звернення до античноi спадщини як певноi норми i iдеального зразку вiдбувалося в РДвропi неодноразово. Чергова спроба могла нiчим не завершитися, якби ностальгiя по великому минулому не впала на пiдготовлений рацiоналiстичною фiлософiiю ТСрунт. Базуючись на уявленнях про розумну закономiрнiсть свiту, про прекрасну ушляхетнену природу, класицизм прагнув до вираження пiднесених iдеалiв, до симетрii i строгоi органiзованостi, логiчних i ясних пропорцiй, нарештi, до гармонii форми i змiсту лiтературного, живописного або музичного твору.

РЖншими словами, класицизм прагнув все розкласти по поличках, для всього визначити мiсце i роль. Не випадково естетична програма класицизму встановлювала iiрархiю жанрiв тАФ "високих" (трагедiя, епопея, ода, iсторiя, мiфологiя, релiгiйна картина i т. д.) i "низьких" (комедiя, сатира, байка, жанрова картина i т. д.) [4; 93]. Найбiльшою мiрою принципи класицизму вираженi в трагедiях П. Корнеля, Ж. Расiна i Вольтера, комедiях Ж.Б. Мольiра, сатирi Н. Буало, байках Ж. Лафонтена, прозi Ф. Ларошфуко (Францiя), в творчостi РЖ.В. Гете i Ф. Шиллера (Нiмеччина), одах М.В. Ломоносова i Г.Р. Державiна, трагедiях А.П. Сумарокова i Я.Б. Княжнiна (Росiя).

Класицизм задавав стiйку орiiнтацiю нового мистецтва на античний лад, що зовсiм не означало простого копiювання античних зразкiв. Класицизм здiйснював спадкоiмнiсть i з естетичними концепцiями епохи Вiдродження, якi орiiнтувалися на античнiсть.

Вивчивши поетику Аристотеля i практику грецького театру, французькi класики запропонували правила побудови в своiх творах, що спираються на основи рацiоналiстичного мислення XVII ст. Закони класицизму найхарактернiше виразилися в правилах побудови трагедii. Вiд автора п'iси перш за все потрiбне, щоб сюжет трагедii, а також пристрастi героiв були правдоподiбними. Але розумiння правдоподiбностi у класицистiв своi: не просто схожiсть що зображаiться на сценi з дiйснiстю, а узгодженiсть розуму, що вiдбуваiться з вимогами, з певною морально-етичною нормою.

Концепцiя розумного переважання обовтАЩязку над людськими вiдчуттями i пристрастями тАУ основа естетики класицизму, яка iстотно вiдрiзняiться вiд концепцii героя, прийнятоi в епоху Вiдродження, коли проголошувалася повна свобода особи, а людина оголошувалася "вiнцем Всесвiту". Проте хiд iсторичних подiй спростовував цi уявлення. Захоплювана пристрастями, людина не могла визначитися, знайти опору. РЖ лише в служiннi суспiльству, iдинiй державi, монарховi, що утiлював силу i iднiсть своii держави, особа могла самовиразитися, самоствердитися, хай цiною вiдмови вiд власних вiдчуттiв. Трагiчна колiзiя народжувалася на хвилi колосальноi напруги: гаряча пристрасть стикалася з невблаганним боргом (на вiдмiну вiд грецькоi трагедii фатальноi зумовленостi, коли воля людини виявлялася безсилою). У трагедiях класицизму розум, воля були вирiшальними i пригнiчували стихiйнi, погано керованi вiдчуття [7;45].

Лiтература класицизму розвивалася пiд знаком панування рацiоналiзацii художньоi думки, оскiльки змiстом лiтературного процесу стало звiльнення вiдчуттiв, думок i представлень людини вiд гiпнозу iррацiональноi соборностi минулого. Нова свiдомiсть як динамiчно активна сила була протиставлена навколишнiй дiйсностi, вiдсталому i нерухомому свiту речей, Розум освiченоi людини стверджуiться як початок, що перевершуi об'iктивну дiйснiсть. Логiка дана лише свiдомостi i заперечуiться в речах i явищах. Вольовий iнтелект пануi над матерiальною данiстю, зовнiшнiй свiт постаi в неосвiченiй свiдомiстю стихiйностi. Тому героi лiтератури класицизму зануренi в глибокi роздуми, мiркують i сперечаються, полемiзують з неприйнятними поглядами [11;41].

Лiтературна творчiсть в цiлому зберiгаi впорядкований, пiдлеглий свiдомостi характер, ii предмет постаi ясним i розчленованим. Поезiя будуiться на гармонiйнiй спiввiднесенiй мiж людиною i свiтом, на iх вiдповiдностi одне одному, на безмежностi пiзнання. Письменники класицисти виходили у своiх уявленнях про людину з певноi норми. Герой повинен спiввiдносити своi вчинки з нормою, тiльки за цiii умови вiн може орiiнтуватися i у штучному свiтi поезii i у свiтi природи. Мистецтво покликане формувати iдеали, що стоять вище скороминущого i мiнливого.

Читач епохи класицизму поступово залучаiться до античноi поезii, iсторii, якi разом з фiлософiiю, архiтектурою почали протистояти бiблейським легендам, житiям.

Рiшучi змiни пов'язанi з новими принципами лiтературного слова. Воно втрачаi свiй культовий характер, насищаiться дiловими, побутовими функцiями. Акт читання вже не i привiлеiм священнослужителiв. Розвиток книгодрукування, що надзвичайно iнтенсифiкуi механiзм перевидання, сприяв розриву тiсного зв'язку мiж автором i текстом, який вже безпосередньо не маi вiдношення до обряду, що стоiть за ним. Свiтський характер книжковоi справи дозволяi активiзуватися iндивiдуальним авторським формам i починам.

Особливоi ролi набуваi в епоху класицизму фiлологiя, знаходячись в центрi гуманiтарних наук. Поети вивчають не тiльки стародавнi тексти, але i звертаються до письмовоi мови правових узаконень, фiлософських роздумiв, суспiльних декларацiй, риторичних трактатiв; виникаi абсолютно новий тип письменника, свiтського iнтелiгента, що вiдрiзняiться волелюбним i рiзностороннiм характером своiх духовних запитiв i умонастроiв. Лiтература класицизму реалiзуi смисловi потенцii образу в художньому словi, наступаi епоха професiоналiзацii поетiв, художникiв, музикантiв.

Вважаiться, що класицизм тАФ це перш за все жорстка система правив. У класицистичних творах загальнодержавне повинне переважати над приватним, зображати слiд не суще (правдиве), а належне (правдоподiбне), орiiнтуватися потрiбно на античнiсть i ушляхетнену природу, необхiдно дотримувати принцип вiдповiдностi форми i змiсту, в драматургii, крiм всього iншого, автор зобов'язаний дотримуватися так званого "правила трьох iдностей". Якщо ж до приведеного вище перелiку основ класицистичноi поетики додати iншi, не менш важливi пункти, що стосуються власне рацiоналiзму, дидактизму, громадянськостi i монументальностi мистецтва i лiтератури класицизму, то навiть абсолютно не досвiдченому в проблемах естетики реципiiнтовi стане очевидно, що вiн маi справу з глибоко кондовою, iiрархiчною i авторитарною за своiю суттю системою. Проте, такою системою класицизм може показатися лише на перший погляд.

Все без винятку дослiдники, що розглядали творчiсть найбiльших представникiв класицизму, що належали до рiзних сфер свiтовоi художньоi культури, незмiнно звертали увагу на те, що перiодично зустрiчаються в творах цих авторiв "порушення" правив i видимi "вiдхилення" вiд класицистичних канонiв. У бiльшостi випадкiв подiбнi "прикрi непорозумiння" пояснювалися ними вельми просто i традицiйно: цей письменник (художник, скульптор, архiтектор i тому подiбне) був видатною особистiстю i дуже творчою людиною, органiчно не здатною завжди дотримувати дуже строгi вимоги естетики класицизму. Але iнтрига i особлива пiкантнiсть даноi ситуацii полягаi саме в тому, що iдиних, таких, що не пiдлягають сумнiву вимог в системi класицизму, однакових для рiзних держав i рiзного часу, нiколи не було, як не iснувало i iдиноi класицистичноi поетики [4; 97].

По-перше, так звана "теорiя класицизму" насправдi була цiлим рядом окремих трактатiв, полемiчних робiт i поетик, що належали перу найрiзноманiтнiших по своiх переконаннях дiячiв культури XVII тАФ початку XIX столiть. Естетичнi думки, що приводяться в працях Ж. Шаплена, Ф. дтАЩОбиньяка, Н. Буало, Д. Драйдена, А. Поупа, В.К. Тредiаковського, М.В. Ломоносова i iн., нерiдко вельми iстотно вiдрiзнялися один вiд одного (особливо в деталях) i, по сутi справи, мали вiдверто декларативний, пiдкреслено теоретичний характер. До того ж, починаючи з другоi половини XVII в., класицизм вiв безперервний дiалог усерединi себе, що виражався, зокрема, в надзвичайно бурхливих дискусiях його найбiльших представникiв, що стосувалися питань поетики i що доходили деколи чи не до з'ясування вiдносин врукопашну.

По-друге, бiльшiсть теоретикiв класицизму були настроiнi далеко не так ортодоксально, як це часто пiдноситься сучасними дослiдниками. У классицистических трактатах мова йшла, як правило, про можливий, доцiльний i бажаний, що зовсiм не виключало наявностi адекватних конкретнiй ситуацii художнiх варiантiв i, тим бiльше, рiзних виключень. Саме завдяки подiбнiй гнучкостi естетики класицизму навiть його найбiльш послiдовнi адепти-теоретики (наприклад, Буало i Ломоносов) мали повне право не дотримуватися в своiх творах власних (!), висловлених ранiше пропозицiй i побажань[7;49].

Отже, розглядаючи теоретичнi роботи з класицистичноi естетики Нiколя Буало, будемо враховувати, що з одного боку його працi були своiрiдним узагальненням творчого досвiду письменникiв тАУ класицистiв Францii (Малерб, Мольiр та iн.), а з iншого тАУ естетичною доктриною, сформованою пiд впливом античних зразкiв та сучасноi письменниковi фiлософськоi думки.

2. Роль Нiколя Буало у формуваннi теоретичноi концепцii класицизму

2.1 Сатирична та поетична творчiсть Нiколя Буало

Нiколя Буало (Nicolas Boileau-Desprеaux) народився 1 листопада 1636 року в Парижi. Вiн був п'ятнадцятою дитиною в сiм'i заможного суддiвського клерка, втратив матiр у дворiчному вiцi. З 1643 року по 1652 рiк вчився в коллежах Аркур i Бове, де здобув ТСрунтовну класичну освiту. За наполяганням сiм'i у 1646 роцi прийняв сан, проте кар'iра священнослужителя його не привертала i вiн приступив до вивчення права на юридичному факультетi Сорбони (1652-1656). Завдяки отриманому у 1657 роцi скромному спадку Буало полишив заняття юриспруденцiiю, цiлком присвятивши себе поезii i лiтературнiй критицi.

У цiй сферi вiн досить рано став популярним завдяки своiм "Сатирам". У 1672 роцi Буало був представлений Людовиковi XIV, який призначив йому пенсiю як одному зi своiх iсторiографiв. У 1683 роцi Нiколя Буало за наполяганням короля був обраний до Французькоi Академii.

У 1660-1666 рр. Буало написав 9 сатир на побутовi, моральнi та лiтературнi теми. У цих сатирах зло висмiюiться прецiозна лiтература i бурлеск. Частково цi сатири були наслiдуванням Горацiя та Ювенала, проте також свiдчили про безсумнiвну оригiнальнiсть автора. Головне нововведення полягало в тому, що Буало почав називати поганих поетiв поiменно, не враховуючи свiтськi умовностi свого часу. Сатири мали успiх, у Францii та Голландii скоро зтАЩявилися пiратськi видання. Протягом 1668-1677 рр. була видана серiя поетичних посилань Буало (Epistiles).

Виступаючи як поет, Буало як у своiх "Сатирах", так i в "Аналоi" (Le Lutrin) малював в реалiстичних рисах сцени, епiзоди, фiгури буденного мiського (паризькою) життя у дусi реалiстичного побутовiзму, в останнiй поемi вже переходячи в деякий наступ проти духiвництва, знаходячись згодом в близьких стосунках з янсенистами, про що свiдчить його послання "Про любов до бога". Теоретик, що пiднiмався в дворянському ще оточеннi в союзi з абсолютизмом буржуазii, Буало зазнавав, природно, нападок з боку свiтськоi "феодальноi" аристократii. У вiдповiдь на його "сатири" послiдували ряд контрсатир з боку як висмiяних iм дворянських письменникiв (Котен), так i iх прихильникiв (Бурсо, Прадон), що звинувачували, мiж iншим, Буало у тому, чим вiн гордився, а саме, що вiн "буржуа", нiчого що не розумii в тонкощах свiтського побуту i свiтськоi поезii [8;71].

У 1674 роцi сатири та деякi з посилань були перевиданi у зiбраннi творiв, яке мiстило також переклад анонiмного (зазвичай його приписують Лонгiну) грецького трактату "Про високе" й трактат Буало "Поетичне мистецтво".

Критицi прецiозноi лiтератури присвячений дiалог "Героi романiв" (1655, виданий у 1701). "Мiркування про оду" (1693) та "Критичнi роздуми з приводу деяких мiсць у ритора Лонгiна" (1694) повтАЩязанi iз так званою суперечкою старих та нових, в якiй Буало вiдстоював перевагу давнiх над сучасними йому авторами.

Окрiм сатир Нiколя Буало написав значну кiлькiсть посилань, од, епiграм, якi характеризуються витонченiстю вiрша, проте iм бракуi справжнього поетичного пориву. Буало мав недосяжний авторитет як критик i зробив величезний вплив на всю поезiю XVIII ст., поки на змiну iй не з'явився романтизм. Вiн з успiхом скидав роздутi знаменитостi того часу, висмiював iх манiрнiсть, сантиментальность i химернiсть, проповiдував наслiдування стародавнiм, указуючи на кращi зразки тодiшньоi французькоi поезii (на Расiна i Мольiра).

Своiю комiчною поемою "Le Lutrin" Буало хотiв показати, у чому повинен полягати дiйсний комiзм i виразити протест проти повноi грубих фарсiв комiчноi лiтератури того часу, що догоджала неосвiченому смаку значноi частини читачiв; але мiстячи в собi деякi забавнi епiзоди, поема позбавлена живого струменя дiйсного гумору i вiдрiзняiться нудними затягнутостями.

Пiзнiше, пiсля "Поетичного мистецтва" Нiколя Буало, проти нього вiд iменi свiтськоi аристократii виступили брати Перро, особливо Шарль Перро, що зобразив Буало карикатурно у своiй "Заздрiснiй досконалостi" i потiм в своiй поемi "Столiття Людовика Великого", i у своiх "Паралелях стародавнiх i новiтнiх авторiв", захищаючи нацiональну поезiю проти античностi. Це була дуже важлива для Буало суперечка про порiвняльну гiднiсть стародавнiх i нових авторiв. Суть суперечки полягала в тому, що однi доводили перевагу нових французьких поетiв над стародавнiми грецькими i римськими, оскiльки вони зумiли з'iднати красу античноi форми з рiзноманiтнiстю i високою моральнiстю змiсту. РЖншi ж були переконанi, що нiколи франц. письменники не перевершать своiх великих вчителiв. Буало спочатку довго стримувався сказати своi вагоме слово, але нарештi випустив в свiтло коментарi до творiв Лонгiна, в якому i гарячим поклонником стародавнiх класикiв. Проте, захист його не мав очiкуваного результату i французьке суспiльство продовжувало вiддавати перевагу самому Буало над Горацiiм. Також за першiсть стародавнiх вступалися тАФ Ла Фонтен i Ла Брюйер. Проте, незважаючи на досить рiзкi випади проти Буало, згодом Буало першим простягнув своiму супротивнику, Шарлю Перро, руку перемирення

В обличчi Нiколя Буало на сцену виступав "третiй стан", ще кровно пов'язаний тодi з королiвською владою, союзником в боротьбi проти залишкiв i пережиткiв феодального дворянства, i з придворним суспiльством, на яке король спирався в своiму союзi з буржуазiiю, що пiднiмалася. Як Людовик XIV прагнув пiдпорядкувати "розуму" держави самостiйних останнiх феодалiв, так Буало у своiх сатирах 1660тАУ1668 рр. пiддавав осмiянню i рознесенню свiтську салонну феодально-аристократичну поезiю, галантно-героiчнi романи панi Ськюдерi, свiтськi вiршi Котена i iн.

Як королiвська влада регламентувала все економiчне i адмiнiстративне життя Францii XVII в. (епоха меркантилiзму), так Буало пiддавав строгiй регламентацii поетичну творчiсть. У своiму "Поетичному мистецтвi" (LтАЩart poеtique, 1674) вiн наказував, як поетовi належить творити справжнi словесне мистецтво. Як король прагнув рацiоналiзувати господарсько-адмiнiстративне життя краiни i, зокрема, придворний побут правилами, побудованими розумом, так Буало пропонував поетам: "До розуму звернися: нехай вiршi твоi отримають вiд нього всю красу свою". Мабуть, нiколи ранiше полiтика в областi культури не була такою свiдомою, добре продуманою i контрольованою. Людовик щиро любив i цiнував мистецтво, але ще бiльш вiн розумiв, що без великого мистецтва його правлiння нiколи не стане таким, яким вiн хотiв його бачити, тАУ абсолютною монархiiю. Сьогоднi поняття monarchia absoluta представляiться як "система свавiлля, навiть деспотизму або тиранства", але люди XVII сторiччя, що ще не забули латинь, не коливаючись переводили його як "досконала монархiя". Мистецтво повинне було утiлювати задум i зразок цiii досконалостi, упорядковувати i виправляти те, що опиралося порядку в реальнiй дiйсностi.

Естетичний вираз абсолютистськоi культури XVII в., теорiя Буало насичена разом з тим тенденцiями буржуазii, що пiдносилася i формувалася, це знайшло вираження i в загальному рацiоналiстичному трактуваннi мистецтва як виразу перш за все думки ("Легко думку ясну в красивий вiрш втiлити"), i в проголошеннi "природи" як матерiалу для художнього наслiдування ("природа iстинна", "хай природа буде iдиним предметом вашого вивчення"), i, нарештi, у затвердженнi зразкiв античноi поезii як вищоi естетичноi норми [9; 63].

Рацiоналiзм, натуралiзм, орiiнтацiя на античнiсть тАФ такi були, за Буало, основнi риси класичноi форми як антитези анархо-фантастичного складу мислення, вiдчуття i творчостi середньовiчного дворянства, що ще збереглося у XVII ст. Якщо класична форма у своiх рацiоналiстичних, натуралiстичних тенденцiях буржуазна, то "змiстом" ii, за Буало, повиннi бути "двiр" i "мiсто" ("вивчайте двiр i знайомтеся з мiстом"), тобто тi двi соцiальнi групи, якi служили базисом для абсолютизму, тАФ придворне суспiльство i близька до нього буржуазна верхiвка.

2.2 "Мистецтво поетичне" Нiколя Буало як теоретичне узагальнення iдей класицизму в лiтературi

Вiршований трактат в чотирьох пiснях "Мистецтво поетичне" побачив свiт у 1674 роцi. Пройшов всього лише рiк, як помер Мольiр. У розквiтi трагiчний талант Расiна. Буало частково пiдводить пiдсумок зробленому, частково пропонуi зразок, орiiнтований на творчiсть античних авторiв i вiрний на всi столiття. Це далеко не перша спроба у Францii XVII столiття встановити зведення поетичних законiв, але Буало завдяки таланту, смаку i авторитету вдалося те, у чому менш досягли успiху його попередники. Саме у його формулюваннi запам'яталися i були прийнятi принципи того, що пiзнiше назвуть нормативною поетикою. Нормативною тАУ оскiльки вона встановлюi норму пiдкрiпленого розумом i освiченiстю витонченого смаку.

Вiршований трактат "Мистецтво поетичне" був обумовлений часом своii появи навiть бiльше, нiж особою автора. Мабуть, якщо б в сiмнадцятому столiттi не народився генiй, подiбний Буало, то спроби теоретизувати класицизм в лiтературi робив би хто-небудь iнший. Та i думка про те, що прецiозна лiтература позбавлена жодного сенсу, а бурлеск може бавити лише натовп, не могла не витати в повiтрi того часу.

Для усвiдомлення значення класицизму в культурi, зокрема в лiтературi тiii доби, важливо зрозумiти що протистояло, було альтернативою цього напряму. Це двi течii, якi зазнали нищiвноi критики з боку Нiколя Буало як теоретика класицизму, тАУ прецiозна лiтература та бурлеск.

Слово "прецiозна" походить вiд французького "presieux" тАУ вишуканий, манiрний. Нею захоплювалася сучасна Буало аристократiя. Найбiльш вiдомi автори прецiозноi лiтератури тАУ О. ДтАЩЮрфе, М. Ськюдерi, Ф. Кiно. Саме прецiознiсть висмiював Мольiр у "Смiшних манiрницях". Подiбна лiтература культивувала переважно дрiбнi лiричнi форми: мадригали, епiграми, загадки, всякого роду вiршi "на випадок". Основнi риси ii тАУ умовнiсть вiдчуттiв, химернi метафори, часом важко зрозумiла гра слiв, iдеалiзацiя героiв. Така лiтература була позбавлена скiльки-небудь глибокого змiсту, натомiсть прецiознiсть привертала "витонченi" душi оригiнальнiстю мови i стилю.

На противагу прецiозностi бурлеск (франц. burlesque, итал. burlesco, вiд burla тАУ жарт) був жанром комiчноi пародiйноi поезii, у якiй пiднесена тема зазвичай висловлюiться в нарочито гумористичнiй формi, або "низька" тема утiлюiться за допомогою "високого штилю". Це була лiтература "низiв", що нерiдко граничить з вiльнодумнiстю. Бурлеск скидав всi авторитети i по-перше тАУ священний авторитет античностi. Улюбленим жанром бурлескних авторiв була пародiя на твори класичноi поезii, наприклад, на "Енеiду" Вергiлiя.

"Мистецтво поетичне" iмiтуi в заголовку римську "Ars Poetica" Горацiя i спираiться в основному на "Поетику" Аристотеля. Ця праця Буало затверджувала строгi канони французькоi класики, будучи найбiльш витриманою i повною ii теорiiю.

Перша пiсня трактату вiдкриваiться описом поетичного таланту, який у кожного свiй:

Природа не скупа на вдачi та уми,

Таланти подiлять умii мiж людьми.

Одним-кохання пал оспiвувати милий,

А другим - епiграм гострити влучнi стрiли [1;15].

Намiчаiться загальна iдея художнього порядку, чужого дрiб'язковостi, надмiрноi описовостi, одноманiтностi. Проте, прагнучи бути рiзноманiтним i смiливим, поет не повинен йти проти законiв мови i розумного смаку:

Сюжет високий ви обрали чи жартливий -

Уму коритися повиннi завжди спiви,

Бо римi з розумом не слiд ворогувать [1;15].

За цим слiдують знаменита хвала Малербу i наполеглива рада поетовi не нехтувати критикою, шукати ради i не боятися суворого суду.

Поезiя за Буало покликана удосконалювати свого читача. Вона тАУ не забава для пустоголових аристократiв i не спосiб поглумитися над святинями. Мiсiю поета Буало бачить важким громадянським обов'язком. Своi "Мистецтво поетичне" вiн починаi iз заклику не займатися "вiршоплетiнням", як це було прийнято у прецiозних "лiтераторiв", а суворо i тверезо оцiнити своi дарування:

Дiйти поезii парнаських верховин

Безумно мрii той, хто зроду iй не син;

Коли натхнення вiн од неба в дар не маi, -

Пегаса впертого повiк не осiдлаi;

Вузького розуму судивсь йому полон,

РЖ марних слiв його не чуi Аполлон[1;17].

Пожалкувавши щодо великоi кiлькостi поетiв, якi захопленi поезiiю, бо це модно, Буало зображуi гiрке положення справжнiх талантiв, якi мають випрошувати подачки у "негiдникiв". У вищому свiтi було гарним тоном складати вiршi та оцiнювати новi твори. Багатий дилетант мiг створити нову лiтературну зiрку або назавжди зiпсувати репутацiю поета. А поет, що пише вiршi "на замовлення" за Буало взагалi не мiг вважатися справжнiм митцем. Оцiнювати поезiю маi людина щира та досвiдчена:

З-мiж друзiв щирих ви порадника вiзьмiть,

Щоб вiн критикував по правдi всi писання

РЖ гудив помилки одверто й без вагання:

Належить гордощiв усiх тодi зректись.

Але ж облесника, поете, бережись:

У вiчi хвалить вiн, а висмiяти радий.

Нам треба не хвали, а доброi поради [1;18].

Буало закликаi слiдувати розуму, тобто пiдпорядковувати форму змiсту, робити свiй твiр якомога простiшим i приiмнiшим для читання. Цi принципи явно не поiднуються з вимогами прецiозностi:

Та марнi крайнощi. РЖталii лишити

Повиннi ми цi всi фальшивi самоцвiти.

Здоровий розум нам хай сяi, як мета, -

Та путь веде туди слизька i непроста.

Хто збочить - може той звернути до загину:

Незрiдка маi ум дорогу лиш iдину [1;20].

Буало ретельно перераховуi, чого саме слiд уникати поетовi:

РЖ не заглиблюйтесь ви надто у дрiбницi;

Де зайве, там нема правдивого смаку,

Там розум запада лише в нуду тяжку [1;20].

Разом з тим, не варто i писати надмiрно одноманiтною мовою. Так обкресливши неприiмнi крайнощi, що утрудняють сприйняття вiрша, Буало переходить до розбору бурлескноi лiтератури тАУ теж своiрiдний "перегиб", на його думку, але зовсiм iншоi природи:

Просторе чи вузьке собi взяли ви поле,

Але шляхетностi не зраджуйте нiколи.

Був час, коли бурлеск, базарний стиль низький,

Усiм подобався, бо був для всiх новий..[1;22]

Буало розповiдаi, що спочатку гострi жарти привертали увагу, веселили читачiв:

У дотепах брудних вигострювали слово

РЖ вiд перекупок для музи брали мову.

На рiзнi витiвки письменник був ладен,

РЖ Аполлоновi дав одяг Табарен [1;22].

Захоплення бурлеском автор називаi небезпечною хворобою, якою перехворiло все населення Францii. Проте, як слiд хворобi, вона пройшла i тепер:

Нарештi при дворi належно засудили

Тi вигадки бридкi, блазенство те немиле,

Наiвний з вуличним розмежували тон,

РЖ лиш провiнцii ще до смаку Тiфон [1;22].

Буало вiдкидаi комiчнi прийоми народного фарсу. Двозначнi жарти, паличнi удари, грубувата гострота несумiсна iз здоровим глуздом i основним завданням комедii, тАУ як i будь-якого iншого лiтературного твору, тАУ завданням виховувати читача. До того ж, важливою метою лiтератури вiн бачить виховання смаку читача на прикладi античноi поезii. РЖ бурлеск не повинен заважати цьому.

Нехай цей стиль повiк вам творiв не каляi,

Маро хай за взiрець поет правдивий маi,

А тривiальнiстю хай тiшиться Pont-Neuf [1;23].

Положення першоi пiснi "Мистецтва поетичного", що визначають канони створення поезiй, зокрема про перевагу змiсту над формою, iдея моральноi вiдповiдальностi автора перед читачем, бездоганне практичнi настанови по вiршуванню i доводи проти прецiозностi i бурлеску ушляхетнили французьку поезiю i стали кроком до тiii поезii, яку пишуть нашi сучасники.

У першiй пiснi "Мистецтва поетичного" Буало пiдносить просодiю Малерба, найяскравiшого представника раннього французького класицизму:

Аж ось прийшов Малерб - i вперше появив нам

Правдивий, чистий вiрш у чергуваннi рiвнiм,

Мiць у порядку слiв належнiм показав

РЖ музi приписи обов'язковi дав.

Тож мова, мудрою очищена рукою,

Вже не разила нас безладнiстю гидкою,

Строфу свою поет за певним людом вiв

РЖ забiгать з рядка у другий вже не смiв.

Усi Малербовим скорилися законам,

РЖ брати за взiрець пораджено його нам.

Ставайте ж на його пошани гiдний шлях,

Чистоти й ясностi пильнуйте у словах [1;26].

Буало особливо видiляi намагання поета донести iдею у всiй ii повнотi, повтАЩязати рух думки з гармонiiю вiрша. Фактично, перед нами класицистичний iдеал краси тАУ впорядкованiсть художнiх форм, iх витонченiсть i благородна простота як органiчний наслiдок усвiдомленого творчого вибору, спрямованого на висвiтлення змiстовного боку твору. У поетицi Малерба чистота, яснiсть, врiвноваженiсть композицii i адекватними вищiй красi. Гармонiя схиляiться перед розумом тАУ це не стiльки похвала, скiльки програма. Вона стосуiться як частковостей, так i загальних встановлень: вiд заборони на перенесення фрази з рядка на рядок тАУ анжамбемана, що порушуi плавний перебiг вiрша, до вимоги чистоти складу. Малерб звiльнив мову вiд неясних i грубих виразiв, обмежив вживання неологiзмiв i слiв грецького походження (коханих поетами Вiдродження):

РЖ мелодiйнiстю не знадити мене,

Як бачу слово я невiрне чи чудне,

Не подарую бо нiкому барабаризму,

Анi бундючного у вiршах солецизму.

Поет, як мови вiн опанувать не змiг,

Повiк зостанеться у вiршниках лихих [1;28].

Говорять, що на смертному одрi Малерб прокинувся вiд останнього забуття, щоб дорiкнути людинi, що залицяiться за ним, за не цiлком французьке слово.

Естетичний iдеал Малерба неможливо вiдокремити вiд пафосу його поезii тАУ високих думок про благо батькiвщини, щирого iнтересу до ii долi, особистiсноi та пристрасноi оцiнки ii подiй. Разом iз тим у полiтичнiй лiрицi Малерба очевидно виявляiться характерний для класицистичного метода принцип однобiчного зображення життiвого явища. Це пiднесення поезii Малерба у поетичному трактатi Буало i показовим для усвiдомлення естетичних уподобань як самого Нiколя Буало, так i естетики класицизму взагалi. РЖ хоча поезii Малерба потiм змогли умiститися до тоненькоi книжки, його значення для становлення французькоi поезii, зокрема класицистичноi поезii, було таким великим, що навiть його вороги бачили в його поезii певну норму, iгнорувати яку було неможливо. Саме iм'я Малерба стало прозивним для того, хто змiг створити, очистити мову поезii, стати спiвцем державноi iдеi i нацiональноi слави [13]. Друга i третя пiснi "Поетичного мистецтва" присвяченi середнiм поетичним жанрам i iх можливостям. РЖдилiя вдаiться до безтурботностi, елегiя тАУ скорбота. Доречна досконалiсть в малiй формi ставить ii вище за важкий епос:

Сваволi жодноi не можна тут дозволить:

Сонета той не дасть, хто в розмiрi сваволить,

Блiдi до виразних приточуi слова

РЖ двiчi вислову однакого вжива.

Красу високу ми у формi цiй найдемо:

Сонет довершений варт цiлоi поеми [1;30].

Автор звертаi увагу на необхiднiсть зберiгати вiдповiднiстю стилю та жанру, складаючи твiр, так

..РЖдилiя, щоб нас причарувати,

Красою скромною повинна нам сiяти.

Простота - ось ii найприроднiший стрiй.

РЖ гук бундючних слiв не подобаi iй [1;30].

У той же час потрiбно уникати помилковоi дотепностi, яка ще недавно вважалася верхом досконалостi в епiграмi:

Герой на сценi вже словами мусiв грать,

Не мiг закоханий без жартiв i зiтхать,

РЖ стали пастушки, зрушаючи серця нам

Вiрнiшi дотепам, анiж своiм коханим.

У словi кожному подвiйний змiст постав [1;30].

Важливо, щоб в елегii зображувалися щирi, справжнi почуття, бо жодний стилiстичний засiб не вплине на серце читача, якщо в елегii немаi сильного почуття, вiдтвореного автором:

Та поетичного тут мало хисту нам:

Справдешнiм треба тут горiти почуттям.

Ненавиджу спiвцiв, котрi холоднiй музi

Горiти, знай, велять у неправдивiй тузi,

Вдають закоханих нещиро й мимохiть

РЖ хочуть римами кохання замiнить.

Усi в них пориви - слова порожнi й марнi [1;31].

Як вимагають настанови класицизму, що подiлили жанри на "високi" та "низькi", Буало пiдносить жанр оди, яка

..д

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского