Нiмецька лiтература XVII столiття

План

Вступ

1. Зародження прозаiчного роману в Нiмеччинi

2. Придворно-iсторичний роман

3. Йоганн Мiхаель Мошерош, як видатний нiмецький сатирик

4. Представники демократичноi лiнii роману

5. Полiтичний роман

Висновки

Список використаноi лiтератури

Вступ

Нiмецька лiтература XVII ст. - трагiчна i яскрава сторiнка в iсторii свiтовоi культури. Жодна з iвропейських лiтератур тiii епохи не запам'ятала з такою силою нещастя народу, вiдданого у владу феодальноi реакцii (лiрика Грифiуса, проза Гриммельсгаузена). За своiм економiчним i соцiально-полiтичним розвитком Нiмеччина XVII ст. була однiiю iз найвiдсталiших iвропейських краiн. Реформацiя не привела до державотворення. На початку столiття в пiвденних князiвствах пiдсилюiться хвиля католицькоi реакцii. Австрiйська галузь Габсбургiв використовуi полiтичне безсилля Нiмеччини для пiдпорядкування частини князiвств своiй потужнiй iмператорськiй владi. РЖнша частина нiмецьких князiвств залишаiться прихильною протестантизму.

Центральна подiя нiмецькоi iсторii XVII ст. - Тридцятирiчна вiйна (1618-1648). Вона була розв'язана австрiйськими й iспанськими Габсбургами, якi мрiяли про свiтове панування, за пiдтримкою папського Риму й мала загальноiвропейський характер. Вставши на чолi Католицькоi лiги, Габсбурги вiдкривають дii проти РДвангелiчноi унii, що поiднувала нiмецькi лютеранськi князiвства й протестантськi держави (Швецiю, Данiю, Англiю), пiдтримуванi католицькою Францiiю. Таким чином, Нiмеччина виявилася розiрваною на двi ворогуючi частини. Основнi воiннi дii розгорнулися на ii територii.

Майже всi верховi досягнення нiмецькоi лiтератури XVII ст. - i в поезii, i в прозi - пов'язанi з художньою системою бароко. Цьому сприяла сама хитка, тривожна, хаотична дiйснiсть, тi нескiнченнi мiнливостi й небезпеки, яким пiддавалося людське життя в горнi вiйни. Особливiсть нiмецького бароко (хоча й у нiмецькiй лiтературi були явища, що виникли пiд впливом маринiзму й гонгоризму й близькi французькiй прециозностi) полягаi в тому, що це мистецтво справдi трагiчного, суворе, повне високого цивiльного пафосу.

У своiму розвитку нiмецька лiтература XVII ст. проходить два етапи: на першому (роки вiйни) найбiльший розвиток одержала поезiя, на другому (друга половина столiття) iде осмислення трагiчного досвiду вiйни, своiрiдне пiдведення пiдсумкiв у великих жанрах, насамперед романi. Крiм того, у цей перiод, з одного боку, пiдсилюiться тенденцiя прециозностi, з iншого боку - усе бiльш яскраво виступаi "низове", демократичне бароко.

1. Зародження прозаiчного роману в Нiмеччинi

XVII столiття в Нiмеччинi ознаменувалося утвердженням прозаiчного роману, що було пiдготовлено всiм попереднiм розвитком нiмецькоi лiтератури й одержало потужнi iмпульси з боку iнших захiдноiвропейських лiтератур. Французькi, iспанськi, англiйськi романи широким потоком вторгаються в межi Нiмеччини й завдяки працям перекладачiв, серед яких був i реформатор нiмецькоi поезii Мартiн Опiц, знаходять шлях до читача. Жодне значне захiдноiвропейське досягнення в цьому жанрi не залишаiться не замiченим i не сприйнятим нiмецькою лiтературою.

Нiмецькi романiсти, оголошуючи себе учнями захiдноiвропейських письменникiв, смiло вступають iз ними в змагання, i аналоги, що з'явилися на нiмецькому ТСрунтi, основних рiзновидiв роману, iстотно вiдрiзняються вiд своiх прототипiв. Так, перший нiмецький пасторальний роман "Адрiатична Роземунда" (1645) Фiлiпа Цезена наповнюiться сучасною, актуальною проблематикою: основним нерозв'язним конфлiктом цiii пасторалi стаi приналежнiсть закоханих до рiзних вiросповiдань. Дiя роману розгортаiться в основному в патрицiанському, бюргерському середовищi Амстердама, опис визначних пам'яток якого займаi в романi велике мiсце [5, 34-35].

Роман у Нiмеччинi, тiльки-но зародившись, стрiмко затверджуi себе в дiалектичнiй взаiмодii з iншими жанрами. Якщо першi оригiнальнi нiмецькi романи виходять в 1640-i роки, то до кiнця столiття iх налiчуiться вже сотнi, i навiть самим лютим супротивникам цього жанру доводиться визнати його надзвичайну популярнiсть.

Процес утвердження супроводжуiться теоретичними вишукуваннями, у яких поряд з теоретиками беруть участь самi автори романiв. Боротьба вiдбуваiться не тiльки мiж окремими жанрами. Усерединi роману також спостерiгаiться постiйне протиборство рiзних його видiв, при цьому не обходиться без парадоксiв. Так, теолог i проповiдник Бухгольц, прагнучи нейтралiзувати "пагубний", на його думку, вплив популярного серед молодi "Амадiса Гельского", створюi своi романи про легендарних героiв нiмецькоi старовини "Геркулес i Валiска" (3659-3660) i "Геркулиск i Геркудадисла" (1665). У них вiн даi читачевi наставляння в дусi християнськоi моралi, але при цьому копiюi сюжетно-композицiйну схему лицарського роману й використаi багатий арсенал його художнiх прийомiв. Така внутрiшньо-жанрова боротьба також породжуi численнi пародii.

РЖз самого початку усерединi роману складаiться своя iiрархiя, що в основному вiдповiдаi подiлу драматичних жанрiв на трагедiю й комедiю. У рiзноманiттi типiв нiмецького роману можна видiлити двi лiнii розвитку, якi мають своi чiткi розпiзнавальнi ознаки. Розходження проявляiться як в iдеологiчному наповненнi, так й у доборi матерiалу, виборi героiв, у прийомах органiзацii сюжету. Такий паралельний розвиток "високого" й "низького" роману вiдповiдав вимогам епохи. Цi двi лiнii у своiй противопоставленостi доповнюють, коректують один одного. Якщо в "високому" романi дiйснiсть представляiться в перетвореному, iдеалiзованому видi, тобто такою, якою вона повинна бути, то "низький" роман, у якому завжди сильна сатирична тенденцiя, претендуi на зображення дiйсностi, якою вона i, i ця неприкрашена дiйснiсть з'являiться перед читачами як "свiт навиворiт". Обидвi лiнii виходять, таким чином, з барочноi свiтоглядноi концепцii про недосконалiсть свiт, його хаотичностi [5, 37].

2. Придворно-iсторичний роман

Провiдним, найбiльш репрезентативним видом цього жанру в Нiмеччинi стаi придворно-iсторичний роман на сюжети iз древньоi або бiблiйноi iсторii. РЖсторичний матерiал у таких романах служить, з одного боку, обТСрунтуванням вiрогiдностi дii, а з iншого боку - i своiрiдним маскарадом, за яким ховаються реальнi подii й особи сучасностi. Подiбнi романи перейнятi iдеями богопомазаничества королiвськоi влади й прославлянням й iдеалiзацiiю монарха та вищого дворянства. Тому, хоча автори часто iменують своi добутки "любовними iсторiями", любов у них пiдпорядковуiться державним iнтересам, i шлюби героiв, якими завершуються романи, - це династичнi шлюби.

В основi придворно-iсторичного роману лежить iдея випробування. Героi, царськi особи, демонструють свою споконвiчну, iдеальну незмiннiсть, виявляють собою приклад стiйкостi. Придворно-iсторичний роман - завжди оповiдання вiд третьоi особи. Автор уподiбнюiться всевидючому й всезнаючому спостерiгачевi, який творить свiт роману, створюючи спочатку плутанину в дii й персонажах, а потiм вносячись в усе яснiсть. Прийом багаторазового заплутування й наступного розплутування (розшифровки) стаi основним прийомом сюжетоскладання [6, 29].

Для "високого" роману характерне прагнення до пiзнавальноi цiнностi, яка пiдсилюiться до кiнця столiття. Наприклад, у романi "Армiнiй i Туснельда" (1689) Лоенштейна любовнi перипетii для автора - лише привiд для того, щоб продемонструвати великi вiдомостi по нiмецькiй iсторii, i цей iсторичний фактичний матерiал не тiльки i обТСрунтуванням вiрогiдностi оповiдання, але бере на себе функцiю фiлософськоi моралiзацii.

Наприкiнцi XVII ст. виходять романи, автори яких у передмовах прямо заявляють, що "любовна iсторiя", тобто фабула роману, i лише засобом, привабливою оболонкою для показу й опису великих iсторичних подiй, географiчних вiдкриттiв i т.п.

Докласичними зразками придворно-iсторичного роману i вищезгаданий "Армiний i Туснельда" Лоенштейна, "Ясновельможна сирiйка Арамена" (1669-1673) i "Римська Октавiя" (1685-1707) Антона Ульрiха Брауншвейгського, "Азiатська Банiза" (1685) Циглера.

Наприкiнцi XVII ст. придворно-iсторичний роман зазнаi помiтнi змiни. Його вiдгалуженням стаi порiвняно невеликий за обсягом "галантний" роман. Автори "галантних" романiв намагаються поглибити психологiчне мотивування вчинкiв героiв, пiдсилюють еротичнi моменти й, найголовнiше, вводять як героiв хоча й iдеально доброчесних, але звичайних дворян або навiть бюргерiв, а дiю переносять у сучаснiсть.

РЖдеологи Раннього нiмецького Просвiтництва високо цiнували придворно-iсторичний роман, особливо його пiзнi зразки, за пiзнавальну цiннiсть i психологiчну поглибленiсть. Вони вважали, що такi романи "витончують розум" i сприяють просвiтництву юнацтва, вихованню цивiльних цiнностей.

Незважаючи на певну обмеженiсть свiтоглядних концепцiй i класових позицiй авторiв придворно-iсторичних романiв, iхнi значення в iсторii нiмецькоi лiтератури полягаi в тому, що вони з'явилися першим прозаiчним чисто свiтським жанром, який вiдповiдаi високим етичним й естетичним вимогам епохи. Вони стали невичерпним джерелом мотивiв, сюжетних поворотiв для романiстiв XVIII й XIX ст. [6, 32].

3. Йоганн Мiхаель Мошерош як видатний нiмецький сатирик

РЖнша демократична лiнiя нiмецького роману, на формування вплинув iспанський шахрайський роман i французький побутовий роман, iде корiннями в традицii бюргерськоi й гуманiстичноi сатири XV-XVI ст. Сатирико-дидактичний напрямок одержуi в Нiмеччинi, надзвичайно широке поширення й охоплюi майже всi жанри.

Видатним нiмецьким сатириком XVII ст. i Йоганн Михаель Мошерош (Johann Michael Moscherosch, 1601-1665). Вiн учився в Страсбурзi, служив рiзним можновладним князям Нiмеччини. Його головний добуток - 13 "Бачень" ("Wunderliche und wahrhaftige Gesichte"), якi вiн видавав приблизно в 1640 р. i сам перевидав у виправленому й доповненому видi (1642-1643). Безлiч видань його "Gesichte", якi з'явилися iз чужими вставками, спонукало його знову видати iх, з додатком ще одного "Бачення" (1650, 1665 й 1667) [5, 165-166].

Зразком йому служили "Suenos" iспанця Квеведо, якi вiн читав, як вважають, у французькому перекладi. У раннiх творах строго дотримуючись цього зразка й викриваючи адвокатiв, лiкарiв й iн., вiн згодом стаi цiлком самостiйним i зображуi жалюгiдне положення Нiмеччини в епоху 30-лiтньоi вiйни: моральне здичавiння, вiдсутнiсть нацiональноi самосвiдомостi й особливо пристрасть переймати iноземнi звичаi (хоча вiн сам, при вторинному вiдвiдуваннi Парижа в 1645 р., щиро дивуiться розквiту тамтешньоi культури). Його "Gesichte" виданi пiд псевдонiмом "Philander von Sittewalt". Новi видання належать Диттмару (4 першi "Бачення", з бiографiiю Мошероша) i Бобертагу (обранi мiсця, в "Deutsche Nationallitteratur", Кюршнера, т. 32, Штуттг., 1884).

У своiму головному добутку "Дивовижнi й щирi бачення Фiландера фон Зиттенвальда" (1640-1642), перша частина якого i переробкою "Сновидiнь" iспанського письменника Франсиско Кеведо, а друга - повнiстю оригiнальною, Мошерош виступаi гiдним учнем нiмецьких гуманiстiв. Вiн суворо критикуi вдачi свого часу.

Його книга побудована як подорож героя по Нiмеччинi часiв Тридцятирiчноi вiйни. Мандруючи, Фiландер попадаi навiть у пекло, перед його поглядом проходить низка людських порокiв: неправда, беззаконня, казнокрадство, перелюбство, лихослiв'я, погоня за iноземною модою й т.д.

Гнiвно й жагуче Мошерош виступаi проти вiйни, що несе його батькiвщинi незлiчимi страждання й нещастя. У главi "Солдатське життя" письменник описуi, не жалкуючи темних фарб, насильства й бешкетування, якi творить розгнуздана солдатня. Бичуючи пороки сучасних нiмцiв, Мошерош одночасно прагне розбудити у своiх спiввiтчизниках почуття нацiонального достоiнства.

Багато старих, традицiйних тем пiд пером сатирика XVII ст. одержують зовсiм нове трактування. "Бачення Фiландера" пiдтверджують один з головних принципiв мистецтва бароко - принцип "iдностi в рiзноманiттi". Весь рiзнорiдний матерiал нацiлений на одну з основних етичних проблем XVII ст.: "бути" й "здаватися", тобто вiдповiдностi або невiдповiдностi сутi речей й iхнього зовнiшнього прояву. Кожна сатирична тема висвiтлюi той або iнший аспект цiii проблеми. "Бачення Фiландера" перейнятi вiдчуттям тлiнностi, суiтностi всього сущого. Дидактична мета книги досягаiться за допомогою антитези iдеального минулого, де люди й речi вiдповiдали своiй щирiй сутностi, i суiтного сьогодення, де все поставлено з нiг на голову.

З великою силою малюi Мошерош велику трагедiю Нiмеччини. Вiн уболiваi про страждання народу, пiднiмаi свiй голос проти жахливоi вiйни, яка розоряi краiну, фiзично й духовно калiчить нiмецький народ. Викриваi вiн також паразитизм i моральне здичавiння нiмецького дворянства, нападаi на князiвський деспотизм, ремствуi iз приводу того, що багато нiмцiв втратили почуття свого нацiонального достоiнства. Вiдкидаючи мистецтво суiтне, брехливе, улесливе, Мошерош жадаi вiд художникiв сувороi життiвоi правди.

Тiльки Мошерош у весь голос починаi говорити про катастрофу як про факт, який вже вiдбувся або, у найкращому разi, дуже близький i неминучий. Його пером рухаi ненависть до iснуючого ладу, який ще так недавно здавався бюргерству цiлком розумним i навiть гiдним обожнювання. Для Мошероша дворянство, ця основа абсолютизму, - ватага грабiжникiв, що спустошують краiну; князi - деспоти, самоправцi, що знекровлюють народ надмiрними поборами, податками й iн. Усюди трiумфують пороки, безглузда марнотратнiсть, низькопоклонство, продажнiсть, право сильного. Князiвськi двори - розсадники зла. Своiм романом Мошерош призиваi краiну, поки ще не пiзно, згорнути на шлях "нормального" життя, фундаментом якого знову стали б ощадливiсть, мирна праця, "корисна" дiяльнiсть бюргерства. Але разом з тим вiн у сутностi не вiрить у подiбну перспективу. У свiтi все таке немiцне, таке мiнливе. Вища мудрiсть - "жити так, щоб щогодини бути готовим до смертi", ми ж лише випадковi подорожнi на цiй тлiннiй землi ("Viatores sumus") [5, 117].

Вiдмiннiсть барочноi сатири Мошероша вiд сатири попередньоi епохи особливо наочно проявляiться в трактуваннi популярноi теми сатиричного викриття крайностей моди. Погоня за модою, "модний дурман", здобуваi у Мошероша космiчнi масштаби, стаi символом й емблемою дiйсностi, у якiй усе здаiться не тим, яким воно i.

Мошерош, як iстинний письменник бароко, виявляi жвавий iнтерес до слова, до мiнливостi, рухливостi, невловностi його змiсту. Гра слiв i основною особливiстю його стилю. Слова переплiтаються, переливаються рiзними вiдтiнками значень, непомiтно переходять iз однiii частини мови в iншу.

Важко визначити жанр книги Мошероша. Вона поiднуi серйозну проповiдь, сатиричний памфлет, сатиричнi жанровi замальовки, повчальнi притчi, вчений коментар. Завдяки iдиному образу оповiдача вона певною мiрою близька до жанру роману. РЗi вплив на формування "низового" роману безсумнiвний.

Твори Мошероша й iнших передових нiмецьких письменникiв першоi половини XVII ст. свiдчили про те, що серед кращих людей Нiмеччини жив протест проти мерзених умов нiмецького життя й насамперед проти спустошливоi вiйни, що ввергнула краiну в безодню жорстоких нещасть.

4. Представники демократичноi лiнii роману

Найбiльшим представником демократичноi лiнii роману був Ганс Якоб Кристоф Гриммельсгаузен (Hans Jakob Christoph Grimmelshausen, бл. 1622-1676). Всi добутки Гриммельсгаузена виходили пiд рiзними псевдонiмами, зазвичай анаграмами iменi письменника. Лише в XIX ст. у результатi тривалого пошуку вдалося встановити iм'я автора "Симплiциссiмуса" i деякi данi його бiографii. Гриммельсгаузен народився в iмперському мiстi Гельнгаузене в Гессенi, у родинi заможного бюргера. Пiдлiтком вiн був затягнутий у вир Тридцятирiчноi вiйни. Вiйськовими дорогами виходив майже всю Нiмеччину, виявляючись то в одному, то в iншому ворогуючому таборi, був конюхом, обозним, мушкетером, писарем. Вiйну закiнчив секретарем полковоi канцелярii, потiм часто мiняв заняття: був то збирачем податкiв i податей, то трактирником, то керуючим маiтку. З 1667 р. i до кiнця життя вiн обiймав посаду старости невеликого прирейнського мiстечка Ренхен, недалеко вiд Страсбурга, де були створенi майже всi його твори.

За час своiх мандрiвок письменник нагромадив не тiльки багатий життiвий досвiд, але й солiдну ерудицiю. Число прочитаних ним книг, якi знайшли вiдбиття в його романах, велике за обсягом й розмаiтостi. В 1668 р. вийшов друком роман "Вигадливий Симплицiус Симплiциссiмус", вiдразу потiм пiшли декiлька його продовжень й iншi "симплiцианськi" добутки: "Симплiцiю всупереч, або Великий i дивовижний життiпис пропаленоi ошуканки й побродяжки Куражi", "Шпрингинсфельд", "Чарiвне пташине гнiздо", "Симплiцианський вiчний календар" й iншi. Гриммельсгаузен писав також пасторальнi й "iсторичнi" романи ("Цнотливий Йосип", "Дитвальд й Амелинда") [5, 122].

Гриммельсгаузен, як жоден iнший нiмецький письменник XVII ст., був пов'язаний з життям i долею нiмецького народу й з'явився виразником справжнього народного свiтогляду. Свiтогляд письменника увiбрав у себе рiзнi фiлософськi елементи епохи, якi вiн почерпнув i з "книжковоi" ученостi, i з мiстичних навчань, якi одержали поширення по всiй Нiмеччинi й широких верствах народу, якi визначили умонастрiй.

Творчiсть Гриммельсгаузена являi собою художнiй синтез усього попереднього розвитку нiмецькоi оповiдальноi прози й рiзноманiтних iншомовних лiтературних впливiв, насамперед iспанського шахрайського роману. Романи Гриммельсгаузена - яскравий приклад своiрiдностi нiмецького бароко.

Вершиною творчостi Гриммельсгаузена i роман "Симплiциссiмус". Дiя роману надзвичайно насичена подiями. На початку оповiдання Симплiций - iм'я героя означаi "простак" - дiйсно нiчого не вiдаi простачок. У глухому селi на краю лiсу вiн пасе овець, награючи на волинцi. Раптове вторгнення ландскнехтiв у садибу його "батьки" перериваi мирний плин життя. РЖз цього моменту починаiться тернистий шлях прилучення героя до свiту i пiзнання його. Рятуючись вiд лютих ландскнехтiв, Симплiций виявляiться в дрiмучому лiсi, де вiн зустрiчаi Пустельника й залишаiться в нього жити. Пустельник стаi першим наставником героя, навчаi його грамотi, роз'ясняi основи християнськоi вiри, якi у тлумаченнi Пустельника виявляються сильно зафарбованi iдеями неостоiцизму. Смертю Пустельника й вiдходом Симплiция з лiсу вiдкриваiться новий етап iсторii зльотiв i падiнь героя. Якщо Пустельник, наставляючи Симплiция, знайомив його тiльки з iдеальною стороною життя, то тепер герой зiштовхуiться з реальним свiтом, який повертаiться до нього своiм виворотом. Весь подальший рух героя по дорогах життя як би iлюструi одну з головних сентенцiй лiтератури бароко про суiтнiсть свiту: "Симплiций зрить життя суiтний плечей, // Усе для нього тут марнiсть, порох i тлiн", - говориться у вступi до глави, що оповiдаi про повернення героя у свiт людей.

Симплiций знову виявляiться серед солдатiв, якi мародерствують, i вiдтепер його життя нерозривно пов'язане з "вiйськовою фортуною", що шпурляi його з одного ворожого стану в iншiй. Тут Симплiций швидко губить споконвiчну простоту й наiвнiсть. Навколишнi ставляться до нього безжалiсно й зло знущаються з нього, перетворюють його в блазня, обрядивши в телячу шкiру з довгими вухами. Симплiций добровiльно приймаi цю роль, i хоча вiн незабаром позбуваiться вiд блазнiвського вбрання, маска блазня допомагаi йому встояти у всiх перипетiях життя.

Спочатку Симплiций робить ще одну розпачливу спробу вислизнути вiд "вiйськовоi фортуни" i зникнути в лiсi. Хоча тут вiн переживаi ряд захоплюючих пригод - селяни приймають його за чорта, вiн попадаi на шабаш вiдьом, опановуi зачарованим скарбом,- дорога знову приводить його до солдатiв, i Симплiций стаi лихим вояком, домагаiться успiху й багатства. Незабаром вiн губить усе: майно, здоров'я, гарну зовнiшнiсть - i починаi займатися шарлатанством, розбiйничаi на бiльших дорогах. Потiм його охоплюi жаль, розкаяння i вiн вiдправляiться в паломництво. Повернувшись у рiднi мiсця, Симплiций випадково довiдуiться, що його справжнiм батьком був не селянин, а Пустельник, але це нiчого не мiняi в його життi. Навпроти, саме тепер вiн пробуi по-справжньому зайнятися селянською працею. Однак вихор вiйни знову захоплюi його й несе в далекi краi: Московiю, Корею, Китай, Туреччину. Пiсля повернення з далеких мандрiвок Симплiций вiддаляiться в гори й стаi пустельником.

Мирська суiта знову вабить героя, i вiн пускаiться в мандрiвки, терпить аварiю корабля, живе на незаселеному островi, де вирiшуi залишитися назавжди. На цьому кiнчаiться життiпис Симплiция Симплiциссiмуса. (Епiзод життя Симплiция на незаселеному островi справедливо вважають першою в нiмецькiй лiтературi "робiнзонадою", що з'явилася ще задовго до виходу у свiт знаменитого "Робiнзона Крузо".)

Роман "Симплiциссiмус" написаний у формi автобiографii героя-оповiдача. Автобiографiчна форма служить створенню в читача iлюзii правдивоi розповiдi про безпосередньо пережите. Сповiдальне оповiдання використовуiться в Гриммельсгаузена, як й в iспанському шахрайському романi, не для окреслення iндивiдуальноi iсторii життя, а для показу недосконалостi свiту, руйнування iлюзiй, воно i як би дзеркалом, у якому свiт бачить себе без прикрас. Форма оповiдання вiд першоi особи знаменуi народження оповiдача в структурi роману. Ця форма маi бiльшi можливостi гри перспективою мiж оповiдачем й об'iктом його розповiдi, тобто героiм. Таким чином, як у будь-якому добутку бароко, той самий об'iкт завдяки змiнi висвiтлення здобуваi рiзнi форми й обриси.

Оповiдач оповiдаi про своi халепи з того моменту, коли в його життя в глухому загубленому селi вриваiться вiйна з ii невблаганною жорстокiстю. Оповiдач набагато старший за героя й навчений досвiдом, що даi йому право судити й оцiнювати вчинки останнього. Герой - як би постiйний об'iкт спостережень оповiдача. Об'iктивацiя героя пiдтримуiться мiркуваннями Симплiция, який завжди звертаiться до себе в другiй особi, як до стороннього. Чiтка тимчасова дистанцiя мiж оповiдачем i героiм дозволяi авторовi органiчно включати в художню тканину роману вiдомостi по iсторii, географii, лiтературi й одночасно критикувати дiйснiсть, пiддавати ii сатиричному осмiянню, "зi смiхом правду говорити". У такий спосiб сполучаються й виконуються характернi для лiтератури бароко функцii: сатирична, дидактична, iнформативна, символiчна.

Автор "Симплицiссимуса" майже нiде не заявляi про себе. Вiн по сутi своii анонiмний й i таким же, як в "високому" романi, потойбiчним спостерiгачем, якому свiт вiдкритий у просторi й часi. Всi судження про героя й життя взагалi подаються в романi у формi прислiв'iв, приказок, риторичних сентенцiй, тобто "вiчних iстин".

Образ головного героя Симплiция Симплицiссимуса багатоплановий, але протягом усього роману вiн зберiгаi свою структурну цiлiснiсть, виконуючи основну сюжетостворювальну функцiю. Мiж двома граничними станами героя - його повним незнанням життя й добровiльним вiдходом зi свiту (наприкiнцi першого варiанта роману Симплiций стаi пустельником, наприкiнцi другого - залишаiться на незаселеному островi) - йому доводиться випробувати на собi всi мiнливостi долi людини в Нiмеччинi, охопленоi хаосом Тридцятирiчноi вiйни. Колесо Фортуни, образ якоi не раз виникаi на сторiнках книги, як би рухаi сюжет i визначаi композицiю роману. Герой то злiтаi на гребенi удачi, то летить на дно прiрви, причому "удача", як будь-який образ у творах бароко, не однозначна, а багатолика. Чим бiльше удача на боцi Симплiция, тим далi вiн вiд своii iстинноi сутностi, тим ближче до морального падiння, i, навпаки, зазнавши поразки, зазнаючи фiзичнi страждання, вiн наближаiться до розумiння iстинних цiнностей [6, 94].

В основi "Симплiциссiмуса" закладена iдея випробування, але вона трактуiться iнакше, нiж у придворно-iсторичному романi. На своiму шляху пiзнання свiту Симплiций зiштовхуiться iз всiлякими людьми - праведниками й лиходiями. Його постiйними супутниками в романi стають Херцбрудер як уособлення добра й Олiв'i, вiдспiваний негiдник i лиходiй. Симплiций випробовуi на собi iх рiзно-направленi впливи. Але у всiх халепах Симплiций залишаiться вiрний своii людськоi сутi; будучи не в силах активно протистояти злу, вiн не може й примиритися з ним, i душа його жадаi добра й справедливостi. Всi перехiднi стани героя - добровiльного блазня, щасливого ландскнехта, бурлаки, авантюриста - це тiльки маски, зовнiшня видимiсть. При всiй життiвiй конкретностi цей образ одержуi символiчне узагальнення. Симплiций - один з "малих сил", якi носить вихор вiйни i якi хочуть знайти хоч яку-небудь точку опори в цьому нестiйкому свiтi. Доля героя стаi фiлософською притчею про життя людськоi. "Я - м'яч минущого щастя, образ мiнливостi й зерцало мiнливостi життя людського",- говорить Симплiций про себе, але вiн i також прикладом нерушимоi внутрiшньоi цiнностi людини.

Через життiвi випробування проходить не тiльки герой, випробуванню пiддаються й абстрактнi моральнi цiнностi. Прикладом можуть служити три заповiдi, якi заповiв юному Симплiцию Пустельник, який його виховав: "Пiзнай самого себе, уникай поганого товариства й перебувай твердим". У цих напуттях укладено кредо етики неостоiцизму. Цi iстини на перший погляд виявляються неспроможними й не раз спростовуються вчинками героя, але вони стають моральним пiдсумком, до якого приходить Симплiций наприкiнцi роману.

Гриммельсгаузен створюi в "Симплiциссимусе" свою модель свiту, яка включаi й елементи народноi фантазii, наприклад, пiдводне царство гiрського озера. Основним мiсцем дii в романi i простiр пiд вiдкритим небом поле, лiс, рiка, гори, долини, просiлковi дороги, де протiкаi життя народу. Гриммельсгаузену вдалося дати широку панораму народного життя, народних нещасть пiд час вiйни. Картини руйнування селянських дворiв, грабежiв, убивств, насильств при всiй узагальненостi й художнiй багатозначностi мають силу конкретного факту, побаченого очевидцем.

У своiму жагучому протестi проти вiйни й соцiального гноблення Гриммельсгаузен виступаi як представник соцiальних низiв. Це проявляiться й у його незмiнному спiвчуттi селянству, найбiльш гнобленому стану нiмецького суспiльства XVII сторiччя. На початку роману хлопчик Симплiций наспiвуi пiсню, почуту ним вiд своiх батькiв. Ця справжня народна пiсня XVI ст., включена письменником у роман, i гiмном селянськiй творчiй працi й всьому селянському стану:

Знехтуваний вiд всiх мужицький рiд;

Однак же годуi весь народ..

Весь свiт давним-давно б поник,

Коли б не жив на ньому мужик.

Пустелею стала б земля,

Коли б не рука твоя.

(Пер. О. Морозова) [7, 63]

Вiдношення письменника до селянства, розумiння його положення й значення в суспiльствi стаi очевидним у символiчнiй картинi "Древа станiв", яку бачить у снi герой. "На кожнiй вершинi" цього дерева "сидiло по кавалеру, а сучки замiсць листiв прибранi були молодцями всякого звання.. Корiнь же був з незначних людишек, ремiсникiв, поденникiв, а здебiльшого селян i подiбних таких, якi проте надавали тому древу силу. тому що вся вага того древа спочивала на корiннях i давила iх такою мiрою, що витягала з гаманцiв все золото, будь воно хоч за сiмома печатками".

Для Гриммельсгаузена селянин, трудiвник i годувальник, - основа всього життя, символ ii незруйновностi. Щодо цього важливий образ "батьки", названого батька Симплiция. "Батька" усього двiчi з'являiться на сторiнках роману: на самому початку, коли читач стаi свiдком моторошноi картини руйнування селянськоi садиби й катувань, вчинених над селянами ландскнехтами, а також наприкiнцi роману. Незважаючи на перенесенi катування й втрату всього майна, "батька" залишаiться на своiму клаптику землi, який вiн обробляi в потi чола свого.

Картинам страшних соцiальних нещасть, зла й несправедливостi, що панують у свiтi, Гриммельсгаузен як позитивний iдеал протиставляi рiзнi утопii. Таке сполучення сатиричного викриття дiйсностi з утопiчними уявленнями про iдеальну ii перебудову характерно для лiтератури бароко. Приклад iдеального людського суспiльства, "втiшноi гармонii" герой роману бачить у словацькiй громадi перекрещенцiв (анабаптистiв), що вкрилася глибоко в горах, удалинi вiд свiту, i веде життя, яке вiдповiдаi "iстинно християнським" заповiдям. Письменник, однак, вiдразу даi зрозумiти читачевi нестiйкiсть iснування такого острiвця в суворому свiтi вiйни.

РЖншу утопiю, цiлую програму соцiальних i полiтичних перетворень Нiмеччини викладаi на сторiнках роману безумець, що видаi себе за Юпiтера. Юпiтер повiдомляi про швидке воцарiння "вiчного нерушимого свiту мiж всiма народами по всьому свiту, як у часи Августа". Вiн мрii про справедливий i кращий порядок для всiii Нiмеччини. Своi сподiвання Юпiтер покладаi на пробудження Нiмецького героя, що за допомогою чарiвного меча здiйснить великi реформи. Цi реформи торкнуться насамперед соцiальних проблем: скасування крiпосного права, панщини, податкiв. Нiмеччина повинна стати iдиною державою, якою будуть управляти монарх i парламент, у якому буде покладений кiнець релiгiйним звадам. РЖлюзорнiсть, нездiйсненнiсть подiбних планiв перетворення пiдкреслюiться гротескнiстю образа безумця Юпiтера, якого Симплiций називаi "блошиним богом", оскiльки той не може впоратися з його блохами, якi здолали його.

"Симплiциссiмус" - роман величезного соцiального значення. Вiн з незвичайною повнотою вiдбиваi суперечливу кризову епоху нiмецькоi iсторii. РЖдеi й художнi досягнення цього роману Гриммельсгаузен розвиваi в iнших добутках, тематично пов'язаних з "Симплiциссiмусом".

Книги Гриммельсгаузена, переживши короткий перiод успiху у своiх сучасникiв, в епоху Просвiтництва були майже повнiстю забутi, хоча великий Лессинг видiляв iх як живу частину спадщини нiмецькоi лiтератури XVII сторiччя. Справжнi вiдродження iнтересу до творчостi Гриммельсгаузена вiдбулося в епоху романтизму. Л. Тик, А. Арним, К. Брентано, РЖ. Ейхендорф, Де ла Мотт Фуку, брати Гримм були захопленими шанувальниками тодi ще анонiмного автора "Симплiциссiмуса". Вони запозичили в нього теми, мотиви, образи й розвивали iх у своiх творах. Нiмецькi романтики викликали до життя численнi дослiдження про творчiсть Гриммельсгаузена. Своiрiдним пам'ятником Гриммельсгаузену виявилося заснування в 1896 р. у Мюнхенi сатиричного журналу "Симплiциссiмус", у якому спiвробiтничали Т. Манн, Я. Вассерман, К. Гамсун. Видатнi представники нiмецькоi лiтератури XX ст. (Т. Манн, Б. Брехт, РЖ. Бехер, Г. Гессе) бачили в Гриммельсгаузенi великого народного нiмецького письменника й визнавали величезну силу впливу роману "Симплiциссiмус" на сучасного читача [5, 173].

Романи Гриммельсгаузена знайшли наприкiнцi XVII ст. не тiльки захоплених шанувальникiв, але й наслiдувачiв. З'являються цiкавi романи-"симплiциади", автори яких беруть за зразок "Симплiциссiмус": "Всесвiтський симплiцианський зевака, або Вигадливий Ян Ребху" (1677-1679) Йоганна Беiра, "Угорський або Дакiйський Симплiциссiмус" (1682) Даниеля Шпеiра й iнших. У своiй основi такi книги автобiографiчнi. Велике мiсце в них займають етнографiчнi замальовки: опис обрядiв, свят, танцiв, iгор, пiсень, костюмiв. Дiя часто перериваiться професiйними бесiдами, мiркуваннями.

5. Полiтичний роман

Особливий жанр наприкiнцi XVII столiття представляi "полiтичний" роман, першим прикладом якого i "Три найбiльших у свiтi дурня" (1672) Кр. Вейзе. По своiй структурi "полiтичний" роман походить вiд "глупоi" лiтератури XV-XVI ст. Його композицiйно-органiзуючим моментом i подорож героя по свiту. Пiд час мандрiвок перед очами героя проходить нескiнченна низка типiв, якi персонiфiкують рiзнi соцiальнi пороки. На таких негативних прикладах герой пiзнаi, як йому не слiд поступати в життi, тобто вiн здобуваi необхiдний життiвий досвiд, умiння орiiнтуватися в конкретному соцiальному середовищi. "Симплiцiади" й "полiтичний" роман використовують також досягнення сучасного ним "високого" роману. Вiдбуваiться змiшання структур, тому цi романи довгий час розглядали як явище занепаду жанру. Однак у цих творах вiдбуваiться не тiльки розпад чiтких структур, але й художнi освоiння нового простору: предмети побуту, сфера трудового й повсякденного життя стають у них естетично значимими. Це явище пов'язане з поступовою переорiiнтацiiю всього духовного життя Нiмеччини, поворотом до реального свiту i його цiнностей на порозi Просвiтництва.

Значним явищем в iсторii нiмецькоi лiтератури кiнця XVII в. став роман Кристiана Рейтера "Шельмуфський" (1696), що оповiдаi про "дуже небезпечнi" й "дуже цiкавi" подорожi героя на сушi й на морi. Роман розвиваi антимiщанську тему сатиричних комедiй письменника (Шельмуфський - старший син панi Шлампампе в написанiй ранiше комедii "Чесна жiнка iз Плесина"). Роман Рейтера - iдка сатира на нiмецьке бюргерство й сферу його духовного життя. Заслугою Рейтера i повернення сатирi головноi ii зброi - смiху, притому смiху веселого, життiстверджуючого. Ця установка на сатиричне висвiтлення реальностi говорить про близькiсть письменника до нових просвiтницьких iдей.

В особi Шельмуфського й iнших численних персонажiв Рейтер висмiюi нiмецького мiщанина з його прагненням потрапити у вище суспiльство, з його галломанiiю, погонею за модою, будь то танцi, магiя або лотерея; обиватель, який хизуiться iноземними слiвцями, який перекручуi рiдну мову й нехтуi все не iноземне. Комiчний ефект досягаiться завдяки разючому контрасту мiж жалюгiдною повсякденнiстю нiмецького бюргера й iлюзорним свiтом його фантазii, завдяки протирiччю мiж дiйсним положенням речей i вигадкою героя [1, 58].

Роман "Шельмуфський" задуманий як пародiя на галантнi романи пригод з iхнiм обов'язковим набором художнiх прийомiв. Пародiя на цi твори наприкiнцi XVII ст. мала соцiальний сенс, тому що, пародiюючи стиль романiв високого бароко, зводячи iхнi художнi прийоми до рiвня шаблонiв, Рейтер виступаi й проти iхньоi iдейноi спрямованостi. Блискучою пародiiю на галантного кавалера i сам головний герой з його потугами завжди здаватися "хлопцем що треба", бути галантним i чемним, у всьому першим i неперевершеним.

Шельмуфський являi собою типовий характер. Всi вчинки героя випливають iз його характеру й не суперечать йому. Вся його фантазiя не виходить за коло iнтересiв завсiдника шинкiв й обмежуiться пиятиками, бiйками, званими обiдами, любовними пригодами. Комiчний i сатиричний ефект пiдсилюiться тiiю обставиною, що, подiбно тому, як фантазiя героя лiтаi по замкнутому колу, так i сам вiн знову й знову, як у зачарованому колi, повертаiться у свою рiдну Шельмероду.

Роман-пародiя Рейтера стоiть на границi двох лiтературних епох i звернений до нового столiття Просвiтництва. Нiмецькi просвiтники, яким було властиве зарозумiле вiдношення до вiтчизняноi лiтератури XVII ст., цiнували роман Рейтера за його сатиричну силу, спрямовану проти старого свiту i його впливу на формування самосвiдомостi нiмецького бюргерства. Герой роману Рейтера послужив прототипом барона Мюнхгаузена, якого його автор, вiдомий нiмецький просвiтник Г. А. Бюргер, провiв, подiбно Шельмуфському, через "надзвичайнi мандрiвки на водi й суходолi, походи й забавнi пригоди" (1786). Справжню популярнiсть роман Рейтера i його герой набули в нiмецьких романтикiв, особливо в гейдельбержцiв. В 1809 р. К. Брентано в сатиричному памфлетi "Фiлiстер у минулому, сьогоденнi й майбутньому" оголосив головною ознакою фiлiстерства нерозумiння "тонкого гумору" "Шельмуфського", а Арним написав своiрiдне продовження мандрiвок героя Рейтера (новела "Три Архiшахраi" у збiрнику "Зимовий сад", 1809), свiй варiант продовження роману мали намiр створити брати Гримм. Сатира роману Рейтера не втратила свого значення й для наших днiв.

Висновки

Катастрофiчний розвиток подiй Тридцятирiчноi вiйни особливо сильно й безпосередньо впливав на Нiмеччину, хоча вiйна ця велася практично всiма краiнами РДвропи, але конкретнi воiннi дii велися на територii нiмецьких князiв

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского