Образ Украiни у творчостi Тараса Шевченка
Мiнiстерство освiти Украiни
Одеський державний унiверситет
iменi РЖ.РЖ. Мечникова
Бондар Артем Олександрович
Фiлологiчний факультет
(заочна форма навчання)
кафедра украiнськоi лiтератури
Образ Украiни
у творчостi Тараса Шевченка
Дипломна робота
Науковий керiвник
********************
ЗМРЖСТ
1. Титульна сторiнка.
2. Вступ. С.2-10.
3. Роздiл I. Украiна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря. С.11-32.
4. Роздiл II. УКРАРЗНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛРЖРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.С.33-46.
5. Висновки. С.47-50.
6. Примiтки. С.51.
7. Список використаноi лiтератури. С.52-53
8. Змiст. С.54.
ВСТУП
Уже для багатьох поколiнь украiнцiв - i не тiльки украiнцiв-Тарас Григорович Шевченко означаi так багато, що сама собою створюiться iлюзiя, нiби ми все про нього знаiмо,все в ньому розумiiмо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне - невичерпний i нескiнченний. Волею iсторii вiн ототожнений з Украiною i разом з ii буттям продовжуiться нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвиваiться в часi, в iсторii i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до ШевченкатАж
Тараса Шевченка розумiiмо настiльки, наскiльки розумiiмо себе - свiй час i Украiну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повнiстю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаiморозумiння.
Ми щиро запхоплюiмося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальноi i нацiональноi справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйськоi iмперii середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення Украiни.
Коли поглянути на ставлення росiйськоi громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiвВа XIX столiття до Украiни та вiдроджуваноi украiнськоi лiтератури, то впадаi у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв.Ва Вона не вкладаiться в апрiорну схему, до якоi десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйськоi громадськостi пiдтримували зусилля украiнцiв, а реакцiйнi - iм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.
Росiйська громадськiсть першоi половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження украiнськоi лiтератури - як провiщення нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це - пуста витiвка окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спираiться на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бiлiнського про те, що нiбито лише возз'iднавшись iз Росiiю, Украiна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацii. Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне - i про високий рiвень освiченостi й культури в Украiнi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль украiнських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росii XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi ii культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв РДвропи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнiвщини й покладене в основу державноi мудростi щодо розумiння iсторii украiнсько-росiйських вiдносин). Украiнським культурним дiячам доводилося знову й знову - кожному поколiнню наново! - нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що украiнський народ - прямий спадкоiмець культури Киiвськоi Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене професiйне - драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: ВлПоезiя Шевченка - законна, люба донька давньоi пiвденноруськоi поезii, тiii далекоi вiд нас поезii, про яку здогадливо можемо судити з творiв РЖгоревого спiвцяВ».1
В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература i громадська думка Украiни значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своiрiдного явища трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: ВлСуспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминуче деморалiзуiться, доки беззавiтно не визнаi в нiй охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiiю енергiiю вiдчуженняВ»2 РЖ згодом вiронопiдданськi елементи украiнського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйськоi реакцii, а неволя Украiни - важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського: ВлМалорусь-Украiна-це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили ii гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля Украiни. Доки не буде направлена кривда, зроблена украiнцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiйВ»
Слово ВлУкраiнаВ»-одне iз найчастiш вживаних у поезii Т.Шевченка. Почуття саможертовноi любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.
Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище Украiни могло стати i стало - у творчостi Шевченка передовсiм - джерелом величезноi революцiйноi енергii.
Саме тому, що в Украiнi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про ВлКатерину, вражу бабуВ», що уярмила Влстеп широкий, край веселийВ»,-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистоi долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такоi пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.
Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональноi традицii самоврядування, трунарем нацiональноi свободи Украiни,-Шевченко вiдважився на такi слова про Влпомазаника БожогоВ», на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли iхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко - тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальноi, ще не могла говорити про своiх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя-безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.
Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царськоi Росii i нiякi забобони чи бар'iри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйськоi революцiйноi демократii в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росii), Шевченко в поемi ВлКавказВ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. РЖ боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.
Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв iхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед уселюдською сiм'iю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'i народiв нагадати про ii вселюдський обов'язок перед своiю знеславленою нацiiю, без рiвноправного утвердження якоi свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличенняВа йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.
Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко - творець в украiнськiй лiтературi, в духовному життi Украiни того могутнього i нещадного духу нацiональноi самокритики, того нацiонального сорому, який завжди i потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо лiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживали катастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiонального вiдродження. Разючи аналогii до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже, Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв пмершоi половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна, В.Курочкiна. Але найбiльше - у поетiв нацiонально-визвольноi боротьби: Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи БотiватАж
Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергii викривання ВлвласногоВ» панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героiчноi боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. РЖ тут у ньго i моменти глибокого внутрiшньго спорiднення з поетами i дiячами нацiональних вiдроджень ряду iнших народiв Росiйськоi iмперii, як - от Хачатур Абовян, Мiкаел Налбандян, Майронiс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелi, РЖ.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителями багатьох народiв Росiйськоi iмперii (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, а пiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаiв, РЖбрай Алтинсарин, Чокан Валiханов; татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi, Завкi, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.)
Для Шевченка, в його поезii, було нiби двi Украiни: Украiна як неминуща основа i Украiна як iсторичний момент. Украiна-мати i Украiна блудна. Украiна непорочна i Украiна розбещена. Украiна лицарiв i Украiна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену i iсторично минущу Украiну вiн бичував i проклинав заради першоi - Украiни матiрноi, Украiни неминущоi. Синiв -Ва заради матерi. Образ Украiни - неньки-це найсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.
Наше завдання з'ясувати, якi передумови виникнення i походження образу Украiни, який його розвиток у творчостi великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичних засобiв твориться образ Украiни. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своiрiдну спадщину поета-патрiота.
Роздiл I
Украiна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря
Образ Украiни у творчiй спадщинi Кобзаря своiрiдний i багатогранний. Тарас Шевченко одним iз перших вводить в украiнську поезiю образ Украiни, як об'iкт глибокого лiричного переживання.
Перше видання творiв Тараса Шевченка- невеличка книжечка пiд назвою ВлКобзарВ», яка з'явилася коштом Петра Мартоса у Петербурзi. Надруковано в нiй 8 поезiй: ВлДуми моi, думи моi, лихо менi з вамитАжВ», ВлПеребендяВ», ВлКатеринаВ», ВлТополяВ», ВлНащо менi чорнi брови, нащо карi очiВ», ВлДо Основ'яненкаВ», ВлРЖван ПiдковаВ», ВлТарасова нiчВ». Небагато, а все ж таки як багато! Важко знайти другу книжечку в свiтi, щоб для долi народу мала таке велике значення, як ВлКобзарВ» для Украiни. Це було щось таке несподiване, нове, щось так глибоко з душi народу добуте, що годi було опертися його силi. ВлКобзарВ» сонних будив, збитих iз народного шляху на праву дорогу навертав, старим грiшникам приспану совiсть розбурхував, iрихонською трубою гримiв.
Дiйсно, крiпко лягають на душу народу твори Шевченка, а волосся на головi ще й нинi пiднiмаiться, нам i ворогам нашим. Ворогам - на думку, що вони з Украiною робили, нам - через те, що ми так багато не зробили з того, що робити велiв Кобзар.
Придивимося до цього першого ВлКобзаряВ»ближче.
Думи моi, думи моi,
Лихо менi з вами!3
Це неначе лiтературне кредо молодого поета. Тут маiмо i генезу його лiтературноi працi, тут бачимо його цiль i високе завдання. Йому байдуже, як чужинцi поставляться до його творiв, вiн спiваi для своiх. Поет уважав своi вiршi як дарунок рiдного краю.
В Украiну iдiть, дiти!
В нашу УкраiнутАж
Там найдете щире серце
РЖ слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу./51/
А до Украiни звертаiться:
Привiтай же, моя ненько,
Моя Украiно,
Моiх дiток нерозумних,
Як свою дитину. /51/
В ВлКобзарiВ» ми зустрiчаiмо першi iсторично-патрiотичнi твори Шевченка. Це ВлРЖван ПiдковаВ»i ВлДо Основ'яненкаВ».
В них, за словами РДфремова, Влпоет платить ще велику подать художньому романтизму та оспiвуванню минулого Украiни пiд впливом загального напряму в тодiшньому письменствi та специфiчних обставин украiнського життя тих часiвВ».4 Це яскравi, колоритнi малюнки з украiнськоi iсторii, з яких чутно жаль за тим, що було та минуло, чутно протест проти того, що над дiтьми козацькими поганцi панують, чутно гнiв до ворога, який знущаiться й смiiться над нами.
Смiйся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,-
Слава не поляже./60/ВаВаВа
Минувшина не верне, але живою зостанеться дума про неi, свiдомiсть, чим ми колись були. З неi зродиться нова сила народна, нова доба нашоi iсторii. Молодий поет не вдовольняiться мрiйливою тугою за минулим свого народу, вiн зараз-таки в перших творах стремить до iсторичноi програми, пробуi в давнi мiнорнi акорди наших пiсень втрутити новi, ВлмужеськiВ», надiйнi звуки.
В пам'ятi його живе ще Бантиш-Каменський, ВлРЖсторiя русiвВ», ВлУкраiнськi мелодiiВ» Маркевича, але перед ним дзвенять вже якiсь новi мелодii iсторичних просторiв.
Це його власне добро, його питомий поетичний доробок, бо у Петербурзi не було тодi нiкого, хто б глибше й яснiше дивився на минуле й сучасне Украiни. Суцiльного, певного й повного свiтогляду, ясна рiч, Шевченко ще тодi не мав. Бачив лихо, але до корiння його не вмiв дiбратися(пора на це наспii, що лиш пiзнiше). Взаiмини до Польщi i ii шляхетсько-феодального устрою i до Росii з ii крiпацько-деспотичним ладом у нього ще лише зарисовуються як важкi питання без вiдповiдi, але цiлий корпус украiнськоi справи вже в першому ВлКобзарiВ»поставлений куди ширше й виразнiше, нiж у всiх попередникiв Шевченка разом.
В рiк пiсля ВлКобзаряВ»виходить поема ВлГайдамакиВ». Це великий, грiзний, загравою пожеж освiтлений, пурпуром кровi облитий образ подiй 1768р. Загальний настрiй Колiiвщини передав нам поет у яскравих, зворушливихе ескiзах, 1768 рiк стаi перед нами в цiлiй своiй грiзнiй величi, читача проймаi жах, жаль i тривога, тривога за долю народу, котрий так трагiчно бореться цiлi столiття за волю. Шевченко незвичайно гарно, щиро, сердечно передав те зло, яке чинить кожна вiйна чоловiковi:ВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВаВа ВаВаВаВаВаВаВаВаВа
Минають днi,минаi лiто,
А Украiна,знай,горить;
По селах голi плачуть дiти-
Батькiв немаi. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людськоi мови;
Звiр тiльки виi по селу,
Гризучи трупитАж
Люде! Люде!
Коли- то з вас буде
Того добра, що маiте?
Чуднi, чуднi люде! / 118-119 /
Кривавими малюнками ВлГайдамакiвВ» Шевченко закликав своiх i чужих, щоб спам'яталися, щоб перекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.
ВлГайдамакиВ», попри своi безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiту й кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонii, суворостi, мабуть, недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.
Деякi дослiдники-шевченкознавцi закидали Шевченковi слов'янофiльство, вони вказували на те, що деякi мотиви ранньоi творчостi Шевченка начебто зближують його зi слов'янофiлами. Це - поетизацiя минулого, шукання в минулому уроку й докору сучасностi, неперехiдних цiнностей; нацiональний бiль, протест проти нацiонального приниження i плекання нацiональноi гордостi; заперечення чужоi мудростi, картання Влкуцого нiмцяВ»тощо; пояснення причин слов'янського розбрату; заклик до об'iднання слов'ян та iншi. Справдi, всi цi мотиви вищою мiрою притаманнi i слов'янофiлам. Але придивимося до iхнього змiсту й характеру у Шевченка. В раннiй перiод творчостi йому дiйсно властива була деяка iдеалiзацiя минувшини свого народу, власне перiоду козаччини. Але що в нiй цiнував поет, що iдеалiзував? Насамперед волю, боротьбу за волю, вiдчайдушнiсть i самопожертву, великiсть вдач i доль, якi народжувалися в оборонi рiдноi землi, нескоренiсть i незмиренiсть - усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це був урок минулого сучасностi, але з того уроку видобувалися зовсiм iншi цiнностi. У Шевченка набагато тверезiшiй i глибший пiдхiд до iсторii, гiркiше i мужнiше ii розумiння. Вiн не втiшаi себе iлюзiями, вiн розумii, що все минаi не для того, щоб повернутися. РЖ народ нiколи не поверне собi втраченого в тому самому виглядi. Вiдчуття неповоротностi руху вiд самого початку було властиве поетичнiй фiлософii Шевченка. Шевченко хоче новоi Украiни, а в минулому шукаi традицiй волi й героiзму, щоб знайти надiю, приклад, силу для боротьби за цю нову Украiну, зрештою - iсторичне право на неi.
ВлКобзаремВ» i ВлГайдамакамиВ» добув собi Шевченко вiдоме iм'я по всiй Украiнi, розумiiться, зразу i головним чином серед iнтелiгентiв. Шевченко iз козачка-крiпачка вирiс у поета-велетня. Процес росту кожного великого чоловiка - рiч незвичайно трудна для iсторика, у Шевченка тим труднiша, бо вiн вирiс неймовiрно скоро, серед виняткових обставин.
Всi думки, вiршi були присвяченi рiднiй краiнi, розлуку з якою поет дуже важко переживав. Гостре вiдчуття своii невлаштованостi, самоти, недолi на чужинi, жадання зустрiчi з батькiвщиною, з матiр'ю Украiною надихали його ранню поезiю.
По чотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюiться вiддавна наболiла мрiя Шевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчаi Влна нашiй не своiй землiВ». /290/
Рiч ясна, що побачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Украiну. Завжди по-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставши людиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичноi трагедii Украiни.
Народ стогнав у неволi, в темнотi, в нуждi, своi пани не згiрш чужих орали хлопами, Украiна була в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. ВлСкрiзь був я i скрiзь плакавВ»,- говорив потiм Тарас Шевченко.
В перiод 1843-45 рокiв Шевченко залишивВа зшиток, затитулований ВлТри лiтаВ», в якому започаткував нову добу украiнськоi iсторii, новий iсторично-нацiональний процес, що триваi з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.
Звертаючись в творi ВлРЖ мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моiм в Украйнi i не в Украйнi моi дружнii посланiiВ», Шевченко докоряi своiм землякам за те, що вони утримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукають для себе вдоволення, значить, не творять власноi культури, не вчаться так, як треба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшиво тлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiр розпинають.
Характерно, що Шевченко в посланнi ВлРЖ мертвим, i живимтАжВ» своi гостре викриття фальшивоi iдеалiзацii iсторii Украiни, надто гетьманства, розгортаi в контекстi загальноi саркастичноi характеристики слов'янофiльськоi моди. Дуже точно i справедливо визначаi вiн ii панську природу i книжне, теоретичне походження - на вiдмiну вiд свого народного почуття Украiни. Не приховуi iронii i щодо захоплення панiв-украiнофiлiв (чи то украiнських слов'янофiлiв) проблемами, кажучи по-сучасному, зарубiжних слов'ян. Справдi: так бiдкаються клопотами далеких братiв, наче в себе немаi клопотiв; так iм спiвчувають, що й свого реального становища не бачать.
Наприкiнцi послання Шевченко даi три накази: вчiться, пiзнайте правду i обнiмiть найменьшого брата, або, iншими словами: просвiта, наука i братерство - це лiки на нашу тяжку нацiональну недугу.
Учiтесь, читайте,
РЖ чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забуваi,
Того бог караi,
Того дiти цураються,
В хату не пускають.
Чужi люди проганяють,
РЖ немаi злому
На всiй землi безконечнiй
Веселого дому./215/
Свiй центральний твiр з циклу ВлТрьох лiтВ» поет зi свiдомiстю тiii вiдповiдальностi, що на неi можуть собi дозволити лише генii й пророки, присвятив Влi мертвим, i живим, i ненарожденнимВ», утверджуючи тим iсторичну тяглiсть i безсмертя украiнськоi нацii на всi часи.
Шевченко, як нiхто, знав iсторiю своii Украiни, яка з могил, гiр i рiк промовляла до нього нечутною iншим мовою. Бачив вiн, що з його краiною хоче зробити росiйське самодержавство, московський уряд.
Своi ставлення до росiйського самодержавства Шевченко висловив в мiстерii ВлВеликий льохВ». Це найчiльнiший твiр 1845 року. Протягом часу публикацii цiii поеми супроводжувалися фальшивими примiтками, коментарями, в яких викривлено, фальсифiковано тлумачився ii iдейний змiст. РЖ все це тому, що поема ВлВеликий льохВ» маi виразно антимосковське полiтичне спрямування й перейнята глибоким болем поета за втратою украiнськоi державностi. Причина того - Переяславська угода, колонiальна полiтика росiйських царiв та зрада нацiональних iнтересiв частиною правлячоi елiти.
Як у ВлСнiВ» даi нам Шевченко поетичний образ своii поiздки з Украiни в Петербург, так ВлВеликий льохВ» i наслiдком того перебування поета вiч-на-вiч з украiнською старовиною, того оглядання i малювання руiн i могил, того дотику його теплоi руки до зимноi, трухлоi домовини, у якiй похована наша минувшiсть.
Шевченко здавна прислухався до голосу могил i руiн. РЖ в мiстерii ВлВеликий льохВ» промовив до нас образами й враженнями, якi вони йому навiяли.
В селi Суботовi, колишньому хуторi Богдана Хмельницького, i два пiдземелля, так званi Богдановi льохи-великий i малий. Народ оповiдаi, що там схороненi скарби великого гетьмана i що тодi, як москаль розкопаi льох, станеться на Украiнi щось незвичайне.
Отож, москалi збираються розкопувати Богдановi льохи. Знають це три душi, якi сiдають на похиленому хрестi Суботiвськоi церкви i дожидаються, бо так сказав Петровi Бог, що як москаль розкопаi Великий льох, тодi iх в небо повпускають.
Перша душа-це дiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала в гетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановi вповну дорогу, коли вiн iхав у Переяслав Москвi присягати. РЖ за те ii тепер у рай не впускають.
Друга душа-це бiдна дiвчина, яка напоiла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн по зруйнуванню цiii гетьманськоi столицi вертався у Москву. За це вона й досi над козацькими степами лiтаi, не знаючи, заВа що ii карають. Мабуть, Влщо всякому служила, годила, що царевi московському коня напоiлаВ»/255/.
Третя душа - це канiвська дитина, якоi грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишну галеру, якою iхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною i не розумiла, що Влтая цариця - лютий ворог Украiни; голодна вовчицяВ»/256/. А отож ii за це й досi не хочуть на митарство пустити.
Смеркаiться, i душi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Богдановим льохом.
А тимВа часом надлетiли три ворони: украiнська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi. Украiнська хвалиться, що спалила Польщу з королями, але й козакiв не пощадила. Наймала iх, продавала й думала, що у вiйнах Хмельницького до решти iх винищить. Та вони, поганi, за Мазепу знову вiджили. Але вона iх далi мордувала-в Батуринi, в Фiнляндii, на Орелi та на Ладозi-скрiзь, де лиш була нагода. Та що вона не робила, як iй на пiдмогу не поспiшали москалi та iншi вороги, Украiна зосталася незруйнованою, а цiii ночi мають там родитися двоi близнят-один, як Гонта, а другий-зрадник, запроданець, що катам до помочi стане.
Польська ворона-це хвалько. Вона величаiться, що Влв Парижi була, три злота з Радзивiллом та Потоцьким пропилаВ»/256/.
Третя, московська, величаiться своiми указами, тим, скiльки вона душ передушила, та характеризуi себе словами: Влс татарами помутила, с мучителем покутила, с Петрухою попила, да немцам запродалаВ»/260/.
Але всi три вони згiднi у тому, що нового Гонту, украiнського РЖвана, треба зробити нешкiдливим: треба йому чинами скрутити руки, розтопленим золотом залляти очi, а коли й це не поможе, замучити його всiма злами i муками. Але украiнська ворона наприкiнцi каже, що його треба поховати, поки слiпi люди, а то буде запiзно.
З тим i розлiтаються, а надходять три лiрники-один слiпий, другий-кривий, а третiй-горбатий. Почули, що в Суботiв до розкопування Богданового льоху зiйдеться багато люду, так iдуть мирянам про Богдана спiвати. Бачать понаставлюванi фiгури i мiркують кожний по-своiму, нащо iх москалi понаставляли. А мiж тим москалi докопалися до черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. РЖсправник Влтрохи не сказився, що нiчого, бачиш, взятиВ»/260/, а побачивши лiрникiв i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана, наказав iх по-московськи випарити.
Так малий льох в Суботовi
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась./267/
Алегорii може кожний по-своiму з'ясовувати, i поки сам автор не дасть нам якогось ключа в руки, годi певно сказати, котра розв'язка правдива. Такий ключ даi нам Шевченко у вiршi ВлСтоiть в селi СуботовiВ», написанiм того самого дня, коли викiнчено ВлВеликий льохВ». Поет немов боiться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, i тому у цьому вiршi висловлюi свою полiтичну думку. Для нього церква, яку збудував Хмельницький в Переяславському договорi,-це церква-домовина, грiб Украiни. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi й украiнцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добром i лихом, лише лупить з Украiни останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючи iх та шукаючи грошей.
Але Шевченко вiрить, що тая церква-домовина, себто Переяславський договiр, розвалиться i що з-пiд неi встане вiльна, самостiйна Украiна, яка розвii тьму неволi, засвiтить свiт правди i дасть спромогу своiм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея, ключ, яким спробуiмо вiдчинити мiстичний твiр поета.
Три душi (вiдданиця, дiвчина й дитина) покутують за те, що прогрiшилися супроти самостiйноi Украiни. Перша-тим, що вповнi перейшла дорогу Хмельницькому у Переяслав, друга-що напоiла Петрового коня, третя-що всмiхнулася, коли на Украiну пливла золочена галера Катерини.
Значить, поет вибрав три вирiшальнi моменти з новоi украiнськоi iсторii, коли важилася доля нашоi незалежностi народноi i державноi, i приглянувся, як народ поставився до своii справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч намiрам Хмельницького (перейшов йому шлях з повними коновками), напоiв коня Петровi, коли вiн iхав iз зруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудування украiнськоi незалежноi держави), а вкiнцi до золоченоi галери Катерини, до ii русифiкацiйноi полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.
Значить, три душi - це грiхи трьох поколiнь украiнського простонароддя. Чому ж поет вибрав три душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своii чоловiчоi зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, навiть (через свою неосвiченiсть) немов у дитячому вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, його лиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степами доти, поки Влвсе москаль позабираi, як розкопа великий льохВ»./252/ Москаль замiсть того, щоб з козаком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвався Хмельницький), усе вiд нас забираi, грабуi нам, тепер i могили розриваi, шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колись станеться те, що мусить статися, - пробудиться свiдомiсть народу, настане момент протесту.
У ВлВеликому льохуВ» поховав Хмельницький не своi маiтки, свiдомiсть нацiональноi самостiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася на Украiнi, втiшив велику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своiми насильствами, грабежами, своiми русифiкацiйними й централiстичними безправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться його самостiйницька свiдомiсть - буде розкопаний ВлВеликий льохВ» Украiни:
Встане Украiна
РЖ розвii тьму неволi /268/.
Щойно тодi iсторичнi грiхи нашого простонароддя знайдуть своi прощення, i три душi увiйдуть до раю.
Друга трiйця-це три ворони: украiнська, польська й московська. Вони себе вже при першiй появi достатньо характеризують. Украiнська - iронiчним висловом про Хмельницького (Влкрав Бордан крамВ»/256/), польська - хвальбою, що вона була в Парижi, московська - напiвзагадковою, напiвп'яною пiсенькою про козу й чорта.
Украiнська ворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобаi, а московська коротко збираi своi заслуги, подаючи три перiоди росiйськоi iсторii: татарський, РЖвана Грозного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушити всякi добрi змагання народiв та закрiпити на своiх територiях панування кривди й насильства.
Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми iх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в краiну правди й волi. Тi ворони - це неначе злi демони трьох слов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а через те й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.
Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, украiнських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не iх життя-буття.
Всi вони бояться якогось РЖвана-месника, котрий маi прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, РЖван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.
Цей РЖван-наймiстичнiша постать в мiстерii. Ми знаiмо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий украiнський месiя. Можливо, що цього нового месiю маi тут на думцi поет. Але вiн боiться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.
Третя трiйця-це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопуi Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар украiнськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. ВлОтутечки пiд берестом та трохи спочинемтАж То поснiдаiм в пригодi, поки сонце встанеВ». А праця для рiдного народу? - ВлДень великий. Ще будем спiватиВ»/264-265/
Не три було iх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що iх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!
Шевченко пiднiс образ кобзаря до символу - як виразника нацiонального болю Украiни, як захисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдноi Украiни.
А Москва все одно копаi. РЖсправник пiклуiться, щоби хто не завадив, спроваджуi мордате начальство, кричить, вештаiться. Це знову характеристика працi чиновництва на Украiнi.
РЖ докопалися, але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж цеВа зновуВа заВа добро? ЦеВа тi частиниВа украiнськогоВа народу, щоВа пiшлиВа пiдВа московськийВа заступ; тiВа зрусифiкованi украiнськiВа пани, генерали, тiВа дворяни-собачники,Ва трухлоВа нашоiВа минувшини: кiстякиВа вВа кайданах.
ВаВаВа ЗакiнченняВа мiстерii маiВа в собiВа щось пророче. НезабаромВа сталосяВа дiйсноВа щосьВа таке,Ва щоВа описавВа ШевченкоВаВа наприкiнцi тАЬВеликогоВа льохутАЭ. НеВа одно з тих, щоВа москалямВа приспiвувалиВа приВа iхнiйВаВа роботi,Ва випареноВа вВа московськiйВа банi - прохолодi. Жоден з украiнцiв, якiВа зрiкалисяВа iдеi самостiйностiВа iВа незалежностiВа державноi, обмежуючиВа своiВа украiнство доВа етнографii, доВа народноiВа пiснi йВа мови (для домашньогоВа вжитку), неВа дiждавсяВа сподiваноiВа нагороди. Навiть Влтоже малоросiвВ» неВа щадивВа московськийВа режим.
ВаВаВа ВлВеликийВа льохВ»Ва був новаторськимВа твором вВа нашiйВа лiтературi. ЦеВа твiрВа оригiнальний, добреВа обдуманий iВа старанно викiнчений; оригiнальнийВа думкою i формою.Думкою про незалежнiсть iВа волю Украiни, якiВа прихованiВа уВа свiдомостiВаВа широкихВа кiлВа нашогоВа простонароддя. ХочВа московськийВа ладВа наВа Украiнi розкопав ВлмалийВа льохВ» Хмельницького (себтоВа здеморалiзувавВа нашеВа панство,а почастиВа йВа iнтелiгенцiю), та докопавсяВа уВа ньомуВа тiлькиВа до черепка, гнилогоВа коритаВа й до кiстяка вВа кайданах, а ВлвеликийВа льохВ» себтоВа свiдомiстьВа своiiВа окремiшностi, бажання волiВа йВа незалежностiВа в широкихВа колахВа народуВа зосталися незаторкнутими. НаВа цейВа скарбВаВа покладаiВа поетВаВа своюВа сильнуВа надiю, надiю, що Влвстане Украiна iВа розвiiВа тьмуВа неволiВ»./268/ На свiдомостi народнiй, вiнВа сподiваiться,Ва будеВаВа збудованаВа новаВа церква (вольна Украiна), аВа стара, БогдановаВа церква (ПереяславськаВа угода) розпадеться.
ВаВаВаВаВа НеначеВа доповненням ВлВеликогоВа льохуВ» iВа тоiВа самоiВа днини (21.10.1845г.)Ва написанийВа вiршВа тАЬСтоiтьВа в селiВа СуботовiтАЭ,якийВа закiнчуiтьсяВа сильнимВа акордомВа надii, що:
Церков - домовина
Розвалиться тАж iВа з-пiдВа неi
ВстанеВа Украiна.
РЖВа розвiiВа тьмуВа неволi,
СвiтВа правдиВа засвiтить,
РЖ помолятьсяВа наВа волi
НевольничiВа дiти!./268/
ВаВа Тiiю Влцерквою-домовиноюВ» називаiВа поет неВа щоВа iнше,як ПереяславськуВа угоду, якаВа основуваласяВа наВа фальшивiйВа вiрi, щоВа москальВа будеВа зВа козакомВа добром i лихомВа дiлитися. ШевченкоВа вiрить,Ва що таВа домовинаВа порохомВа розсипетьсяВа iВа щоВа Украiна виб¢iтьсяВа наВа волюВа йВа заживеВа якВа самостiйнаВа держава.
ВаВаВаВа ВизвольнiВа iдеiВа ШевченкаВа виросталиВа зВа глибинВа народногоВа болю, iВа цеВа зумовлювалоВаВа новеВа художнiВа бачення, новуВа естетику. Тим-то, говорячиВа проВа народнiстьВа Шевченка iВа зiставляючиВа iiВа зВа народнiстю iншихВа поетiв, якiВа свогоВа часуВа були поiменованiВа народнимиВа тiлькиВа тому, щоВа писалиВа проВа життяВа соцiальнихВа низiв, неВа можнаВа iгноруватиВа цьогоВа фактору. ГоловнимВа критерiiмВаВа уВа порiвняннiВа маiВа бути ступiньВа заглибленостiВа в докорiннiВа процесиВа народногоВа життяВа i прозиранняВа шляхiвВа доВа волi, до кращогоВа майбуття. ВлНемалоВа було на Заходi, - писав О.РЖ.Бiлецький, - i до Шевченка i в рокиВа йогоВа дiяльностi поетiв, якiВа обстоювалиВа iнтересиВа трудящих мас. А тим часом бiльшаВа частина iхВа тiлькиВа закликала доВа спiвчуття, iВа нiхто з них-нi поети чартистськогоВа руху, нi французькiВа поетиВа липневоiВа революцii-не пiднiмалисяВа доВа висотиВа такогоВа гнiвного, пристрасногоВа протестуВа протиВа ладу, заснованогоВа наВа експлуатацiiВа людиниВа людиною, як ШевченкоВ».5 Найбiльше схожостiВа виявляiться уВа вихiднихВа позицiях,а шляхи, методи, результативнiстьВа у досягненнiВа мети у кожногоВа поета булиВа своi. ОднуВа зВа найважливiшихВа типологiчних рисВа Шевченка проникливоВа визначилаВа ПолiнВа Бентлi: ВлУ жоднiйВа iншiйВа iвропейськiйВа лiтературiВа немаi такогоВа протестуВа протиВа рабства, немаiВа й такого генiальногоВа поета, вихiдцяВа зВа крiпакiв, який би показавВа потворнiстьВа рабстваВа зВа такоюВа разючоюВа силою, як ШевченкотАжВа ЙогоВа закликВа доВа братерства йВа любовi, доВа правди й справедливостi, а над усе-доВа волiВа маi всесвiтнi значенняВ».6
Поет бачив Украiну в постiйнiй боротьбi за свободу. Вся ii iсторiя сповнена героiзму,Ва проявленого народом пiд час захисту рiдноi землiВа вiд татарських орд, турецьких яничар,Ва польсько-шляхетських загарбникiв,Ва якi постiйно знущалисяВа над ним, несли йому сльози i горе. Тому однiiю iз головних тем творчостi Шевченка усiх перiодiв була iсторiя Украiни.
ВаУ минулому Украiни Шевченка передусiм приваблювала героiчна
Вместе с этим смотрят:
"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)
"Донские рассказы" Михаила Шолохова
"Живопись слова" в японской поэзии
"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского
"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского