Романтична балада

План

1. Романтична балада першоi половини XIX ст.

2. Розвиток жанру балади в другiй половинi xix - на початку XX ст ст.

1. Романтична
балада першоi половини XIX ст.

Термiн "балада" в украiнськiй лiтературi прищепився на початку XIX ст. i пов'язаний з виступом письменникiв романтичного напрямку.

Вiдомо, що у слов'янських лiтературах романтизм розквiтаi в основному на початку, принаймнi в першi три десятилiття, XIX ст. У Польщi вiн помiтно виявляiться вже у творчостi письменникiв перших рокiв XIX ст., в Росii - в 10-30-х pp., в Югославii - в ЗО - 40-х _ pp., у Чехii - в 40-50-х pp. Украiнська лiтература переймаiться iдеями романтизму в 20-40-х pp. не без впливу польських та росiйських, а то й нiмецьких лiтературних явищ. Жанр балади розвиваiться у зв'язку з творчими взаiминами украiнськоi лiтератури з лiтературами iвропейських народiв.

Нагадаiмо, що захiдноiвропейський романтизм у лiтературi визначаiться в основному iндивiдуалiзмом, який вирiс з iдей просвiтительства. У зв'язку з цим спостерiгаiмо панування в лiтературi лiричних початкiв, великий нахил до суб'iктивiзму i прославляння сильноi iндивiдуальностi.

Другою важливою рисою романтизму i нацiональна емансипацiя, протест проти нацiонального гнiту, проповiдь рiвностi народiв, увага до нацiональноi самобутностi, до пробудження самосвiдомостi народiв, заклик вивчати й шанувати минуле народу, його мову i творчiсть. Про це останнi висловився у своiх "Фiлософських лекцiях" (1804, 1806) Фрiдрiх Шлегель. Велич нацii, за його трактуванням, вимiрюiться прив'язанiстю до рiдноi мови, до звичаiв i побуту, до свого способу мислення i способу життя: тому, "чим давнiше i однорiднiше племтАЩя, тим бiльше воно зберiгаi звичаiв, i чим бiльше звичаiв, чим сильнiша й щирiша до них прив'язанiсть, тим бiльша нацiя". Для романтикiв нацiя стаi святилищем, у якому людина одержуi волю, що i найнеобхiднiшою передумовою для формування iндивiдуума, а народнi звичаi, що виникли всерединi нацii, трактуються як сили, що ii створюють. Народ, усвiдомлюючи звичаi, приходить до загальноi самосвiдомостi. Романтики ретельно культивували нацiональний елемент у тематицi i в формi.

Третьою важливою рисою романтизму i його унiверсалiзм, романтизацiя людського майбутнього, що ТСрунтувалася на утопiчних уявленнях про завтрашнiй день людства. Погляди романтикiв базувалися на таких головних умовиводах: у процесi розвитку суспiльства, науки, цивiлiзацii людина все бiльше усвiдомлюi себе як особу, як iндивiдуум. За цим iде усвiдомлення народiв i всього людства як цiлостi. Але цi iдеали розбивалися об дiйснiсть, бо людина й далi в капiталiстичному суспiльствi лишалася безправною, а народи - поневоленими. Звiдси конфлiкт мiж романтичними настроями i дiйснiстю, меланхолiя, скорбота, нарiкання на дiйснiсть. А не знайшовши здiйснення iдеалiв, мрiй i сподiванок у життi, романтики, за висловом В. Бiлiнського, намагаються знаходити задоволення в iдеалах, створених фантазiiю. Невдоволення дiйснiстю одних веде до мрii про майбутнi, iнших - до iдеалiзацii минулого.

Романтизм був своiрiдним суспiльним явищем, "духовним брожением", що охопило майже всю РДвропу кiнця XVIII - початку XIX ст. Це риси свiтогляду, що визначали не тiльки погляди на мистецтво, а й на полiтику, соцiальнi проблеми, релiгiю, науку. В основу свiтоглядних позицiй романтикiв покладена iдеалiстична фiлософiя, що, природно, й вело iх до безвихiдного становища, до неможливостi поiднати мрii i дiйснiсть. В лiтературi, за висловом В. Гюго, це був своiрiдний лiбералiзм, заперечення лiтературного режиму класицизму. Прихильники романтизму говорили про цей напрям як про "доктрину лiтературноi свободи", "парнаський атеiзм", як про подих вiльностей. Ознакою поетичного таланту стаi не умiння складати вiршi, а умiння поетично, натхненно висловлювати почуття. Поет - це обдарована одиниця, i ii не можна ставити у якiсь вузькi рамки.

Романтизм активно проявив себе у боротьбi з консерватизмом та виступив з програмними запереченнями вiджилого i поставив не тiльки перед мистецтвом, а взагалi перед суспiльством ряд проблем з прогресивними тенденцiями, яких до того часу не ставила лiтература. Але й серед романтикiв не було одностайностi. Були серед них такi, що заглядали в майбутнi, мислили новими прогресивними категорiями, а були й iншi - тi, що стояли на позицiях старого, реакцiйного порядку, а в поезii обстоювали обмеженiсть ii життiвих iнтересiв, намагалися вiдгородити лiтературу вiд громадських проблем.

В добу романтизму надзвичайно пiдноситься пошана до художнього мислення, до поетичного образу, до колориту (замiсть сухоi рацiоналiстичноi схеми), до емоцiональноi розповiдi. Найбiльшим джерелом таких мистецьких багатств стаi народна поезiя, а в нiй - баладнi твори. Романтики поставили питання про урiзноманiтнення лiтератури, ii форм i засобiв. Рамки класицизму ламаються, лiтературу орiiнтують на самобутнiсть, народнi джерела.

РЖдеi романтизму на Украiнi впали на добре пiдготовлений грунт: i письменники, i вченi, i навiть широкий суспiльний загал виявляв тодi вже значний iнтерес до рiдноi iсторii, пiснi, думи, до козаччини з ii бойовою славою. В художнiй лiтературi iдеi романтизму виявилися, мабуть, пiзнiше, нiж у фольклористицi i взагалi у фiлологii. Першим виступам романтикiв, зокрема авторам балад, передували виступи М. Цертелiва з думами (1819) i статтями про народну пiсню, М. Максимовича - зi збiркою пiсень (1827), а також статтями, в яких закликалося письменникiв iти пiд сiльську стрiху i там черпати живущi соки для лiтератури. РЖдея самобутностi, намагання пiднести здобутки народноi колективноi творчостi до рiвня романтичноi поезii iнших народiв, вказати на ii перевагу i наштовхнути письменникiв звернутися до народних джерел виразно звучить уже в передмовi М. Цертелiва до першоi збiрки народних дум (1819). Усi захоплюються шотландською, англiйською, нiмецькою поезiiю, але ж спiвставте, - говорить Цертелiв, - прекраснi описи бурi в Оссiана, i ви побачите, що навряд чи там знайдете "более живости и верности", як в украiнських народних пiснях.

Одначе в перших виступах украiнських фольклористiв на захист народноi пiснi i мови ми не знайдемо широких теоретичних узагальнень, пов'язаних з романтичними iдеями. Не було украiнських видавництв i преси, постiйнi утиски царизму i багато iнших причин пояснюють вiдсутнiсть теоретичних робiт, присвячених романтизмовi i естетицi нового спрямування. Не дивно тому, що в народiв Захiдноi РДвропи фiлософська основа романтизму була обТСрунтована набагато чiткiше, нiж на Украiнi

З теоретичних проблем в украiнськiй лiтературi, мабуть, тiльки питання народностi, фольклору та iсторизму стали предметом найуважнiшого обговорення в тогочасних виданнях. Романтизм у нас сприймався головним чином у планi цих iдей.

Гасла заперечення в украiнському романтизмi були скерованi не проти класицизму, а проти бурлескно-травестiйноi традицii, викривленоi окремими епiгонами РЖ. Котляревського. Наприкiнцi 20-х рр. XIX ст. у Харковi навколо професорiв унiверситету (головно РЖ. Срезневського) збираiться гурток молодих ентузiастiв украiнськоi словесностi А. Шамрай гадаi, що "з органiзацii цього гуртка i треба починати iсторiю украiнського романтизму". Та нам здаiться, що тут також потрiбнi корективи. Романтичнi смаки, про якi йдеться у згаданiй книзi А. Шамрая, зародилися в украiнському культурному життi трохи ранiше i вперше заявили про себе, очевидно, в iсторiографii, у фольклористицi, а потiм в наслiдуваннi народних пiсень i балад мало знаними у нас аматорами лiтератури (В. Лузанов та iн.).

Маi рацiю М. Зеров, коли говорить, що романтична течiя з'явилася у нас "почасти пiд впливом наукових студiй над народною творчiстю, а почасти пiд впливом читання росiйських та польських романтикiв. Але до цього слiд додати ще кiлька слiв про позитивну роль iдей чеських та словацьких просвiтителiв, зокрема Добровського, Коллара, Шафарика, якi були вiдомi в середовищi харкiвських письменникiв, а iх iдеi викликали гаряче схвалення, особливо в тiй частинi, де говорилося про потребу iднання слов'ян, про потребу розвивати самобутню культуру, лiтературу, протиставляючи ii iноземщинi. Вiдгомiн i обговорення цих iдей спостерiгаiмо не тiльки в творчостi (художнiй i науковiй), а й у листуваннi.А. Метлинський, ознайомившись з творами й думками чеських письменникiв i учених, пише у листi вiд 5 травня 1840 року до РЖ. Срезневського: "Благодарю за знакомство с чехами.. Всю чужеземщину к черту.. ". Пiд впливом таких настроiв поети особливо активно беруться до тематики, пов'язаноi з життям Украiни та ii iсторii.

Звертаючись до лiтературно-романтичних явищ Захiдноi РДвропи, украiнськi романтики мрiють щось подiбне створити на рiдному ТСрунтi. Один з учасникiв харкiвського гуртка молодих романтикiв РЖ. Розковшенко у листi вiд 11 грудня 1830 року пише: "Коли б серед украiнцiв з'явився генiй, подiбний до Вальтера Скотта, то я стверджую, що Украiна i невичерпне джерело для iсторичних романiв. Нi Шотландiя i нiяка iнша краiна не може виставити такi разючi картини, як Украiна, особливо у XVI ст. Козак, гетьман, кобзар стають типовими героiчними постатями в лiтературi украiнських романтикiв.

У цьому звертаннi до рiдноi iсторii проявились i сильнi i слабкi риси украiнського романтизму, що проти iноземщини виставив самобутнiсть, але, захопившись минулим, не мiг чи не хотiв бачити сьогоднiшнього соцiального дня i боявся заглянути в майбутнi. Ця вiдiрванiсть вiд дiйсностi, песимiзм i меланхолiя наклали вiдбиток i на баладну творчiсть тих часiв.

Романтизм пробудив iнтерес поетiв до народноi мови i пiснi, що призвело до "онароднення" лiтератури. Але грунт для цього склався ще в XVII столiттi. Уже тодi народна мова i пiсня зайняли чiльне мiсце в поезii багатьох нами не знаних по iменi авторiв, чиi твори збереглися в численних рукописних збiрниках. У XVIII ст. цей процес частково притухаi, але напередоднi XIX ст. з'являються спроби обТСрунтувати необхiднiсть розвивати лiтературу рiдною мовою. О.К. Лобисевич у листi до Г. Кольського, писаному в 1794 p., стаi в оборону прав украiнськоi народноi мови, яку знижували тодi до нарiччя. "Як у всякому кроi одягу, так i у всякому нарiччi мов i своя краса", - пише вiн з приводу цього i пiдкреслюi, що рiдна мова (як i все, зв'язане з вiтчизною) для нього i "найсолодшою" i що для "честi нацii" ii треба розвивати, дбати, щоб Украiна мала своiх Плавтiв i Мольiрiв.

Костянтин Лузина свою оду на смерть Кутузова в 1813 роцi пише украiнською мовою i додаi до неi примiтку, в яки стверджуi, що цим хоче пiдкреслити, як справжнi украiнцi "i в Петербурзi не тiльки почувають, але й пишуть по-украiнськи".

Першi романтики практично доводять (хоча це вже було частково доведено лiтературою попереднiх вiкiв), що украiнська мова гiдна не тiльки для жартiвливоi, а й для серйозноi лiтературноi творчостi, i доводять це на таких жанрах, як балада, пiсня, романс, елегiя. Рух за народнiсть лiтератури розвиваiться в тiсному зв'язку з таким же рухом у росiйськiй, польськiй, чеськiй та iнших лiтературах. Бiлецький-Носенко в перiод написання своiх перших балад посилаi листа до Харкова про необхiднiсть видавати журнал украiнською мовою i мотивуi це тим, що "чехи мають свою велику лiтературу, i наша мова не менше для цього здатна".П. Гулак-Артемовський береться за балади, щоб спробувати, чи можна украiнською мовою, що розвивалася головно в бурлескному напрямку, передати почуття "нiжнi, шляхетнi, пiднесенi". Такими ж мотивами оперуi i Л. Боровиковський, коли сiдаi писати своi балади i думки. В листi до РЖ. Срезневського вiд 24. РЖХ.1834 року вiн попереджаi свого адресата, що в його творах i нове, а саме: ".. серйознiсть, протилежна несправедливiй думцi, що украiнською мовою, окрiм жартiвливого, смiшного, - нiчого писати не можна". Такими ж настановами керуiться i М. Костомаров - автор першоi збiрки балад i вiршiв романтичного змiсту та перекладiв з англiйськоi i росiйськоi мов. У своiму оглядi творiв, написаних украiнською мовою протягом перших десятилiть XIX ст., Костомаров пристрасно захищаi (права украiнськоi мови i потребу творити цiiю мовою нову лiтературу: "Мова, звана звичайно малоросiйською, якою говорять в пiвденно-захiдних губернiях Росii i в Галицькому королiвствi, не i нарiччям мови росiйськоi, що утворилося останнiм часом, вона iснувала здавна i тепер iснуi як нарiччя слов'янського кореня.. нарiччя правильне, багате, гармонiйне i здатне до розвитку лiтературноi освiченостi". Писати нею не примха, а "потреба часу".

Так романтики практично i теоретично вiдстоювали право рiдноi мови i потребу розвитку самобутньоi украiнськоi лiтератури - серйозноi i пов'язаноi з життям та iсторiiю народу.

Балада i пiсня були тими першими поетичними жанрами, до яких звернулися украiнськi письменники-романтики, якi, наперекiр бурлескнiй стихii, захотiли утвердити в украiнськiй лiтературi початку XIX ст. перевагу серйозного тону. РЖ пiсня, i балада стали улюбленими жанрами тодiшнього читача. Успiх балади забезпечувався тим, що вона виростала на народному ТСрунтi, що в нiй возвеличувалися сильнi i пристраснi героi, що це були твори з драматично напруженими сюжетами i яскравими малюнками життя, iнодi розкритого через призму фантастики. В баладах естетично осмислювалося багато дечого з життя минулого i сучасного, i переважно в демократичному планi: героi балади дорожать власною честю i гiднiстю, послiдовнi, пристраснi, в них пiдносяться мужнiсть, вiдвага i справедливiсть. Це твори, що своiми багатьма гранями в'яжуться з реальним життям народу, отже, мають суспiльну вагу.

Виходячи з сильних фольклорних традицiй, якi дали себе знати ще в лiтературi XVII-XVIII ст. ст., можна було б сподiватися, що першi украiнськi балади в добу романтизму з'являться на ТСрунтi народноi поезii, а першi сюжети будуть розробленi на базi фольклорних творiв. Насправдi ж процес освоiння жанру в новiй лiтературi виглядаi дещо iнакше. Автори перших балад початку XIX ст. пiд впливом загальноiвропейських iдей романтизму звертаються до баладних творiв польськоi, нiмецькоi, росiйськоi лiтератур, хоча обробляють сюжети так, що вони набувають нацiонального колориту i передаються засобами украiнськоi народнопоетичноi творчостi.П. Гулак-Артемовський, взявши вiд А. Мiцкевича сюжетний кiстяк "Твардовського", наповнюi свiй твiр соками украiнського народного гумору, вводить до сюжету новi сцени i колiзii, обставляючи всi частини балади украiнськими етнографiчними деталями; послiдовно звертаючись до джерел народноi мови, Артемiвський щедро користуiться характерними для тодiшньоi лiтератури бурлескними засобами художнього зображення.

Л. Боровиковський переробляi баладу Жуковського ("Светлана"), в якiй, за справедливим спостереженням С. Крижанiвського, робить оригiнальну спробу травестii в романтичному планi. Безпосередньо з нiмецького джерела (з Бюргера) переносить на украiнський грунт "Леонору" П. Бiлецький-Носенко ("РЗвга"). Вiн же переробляi й iншi сюжети нiмецьких авторiв, якi також iх запозичають з слов'янського чи датського фольклору. Створюiться своiрiдний ланцюг, в якому кожний народ на близьких сюжетних ситуацiях намагаiться розкрити своi нацiональне, самобутнi в мистецтвi, у способi художнього мислення, у трактуваннi окремих моральних проблем. Це одна з характерних рис романтизму взагалi, що виявилася певною мiрою i в лiтературi украiнськiй. Хоча першi переробки балад ("Твардовський", "Маруся", "Рибалка" та iн) й мали успiх, та все ж вони не могли задовольнити нового читача i письменника. Романтизм кликав до пробудження народностi i його самобутностi. РЖ тому письменники, якi першi зразки балад взяли з лiтератур iнших народiв, вiдразу ж беруться за сюжети, пов'язанi з життям та iсторiiю рiдного народу, у творчостi якого вiдкрилися незнанi й багатющi баладнi скарби. Вони були такi поетичнi, такi своiрiднi i колоритнi, що iх просто перекладають на мову лiтературноi ритмiки, майже не втручаючись у сюжетну тканину народного твору. Такими виглядають балади Л. Боровиковського "Чарiвниця" (лiтературна трансформацiя пiснi-балади "Ой не ходи, Грицю"), "Убивство" (пiсня про вбитого хлопця), "Вивiдка" (вiдома пiсня про отруiння сестрою брата). Подiбно обробляють народнi сюжети А. Метлинський ("Перекотиполе", народний легендарний переказ), М. Костомаров ("Брат з сестрою", "Явiр, тополя, береза") та iншi.

У першому випадку маiмо процес нацiонального переосмислення породних сюжетiв, пристосування iх до психiки украiнського читача та естетичних уподобань рiдноi лiтератури, в другому - перенесення в лiтературу народних сюжетiв з iх естетичною основою, до якоi мало що додаiться лiтературного, бо самi автори оголошують народну баладу основою iхньоi естетики в сферi розробки жанру i взагалi в лiтературi. Все це були, врештi-решт, позитивнi явища, що збагачували i кiлькiсну, i якiсну об'iмнiсть нацiональноi лiтератури, до того ж подiбнi твори спонукали до розробки оригiнальних сюжетiв, якi й з'явилися вже у Л. Боровиковського ("Молодиця", "Ледащо", "Рибалка"), хоча й вони окремими мотивами i трактовою образiв в'яжуться з народною поезiiю. Подiбнi сюжети з'являються й у А. Метлинського ("Козача смерть", "Смерть бандуриста" - виникли на ТСрунтi iсторii), у М. Костомарова ("Посланець", "Пан Шульпiка), М. Шашкевича ("Погоня") та iн. Так розширюiться, з одного боку, оригiнальнiсть баладних сюжетiв, з другого - iх джерела (народна пiсня, iсторичний переказ, легенда, вiрування i т. iн.).

Хронологiчно першим до балади звернувся П. Бiлецький-Носенко, i, як ми сказали, пiд впливом нiмецькоi романтичноi лiтератури. Протягом 1822-1829 pp. вiн написав 15 балад "на малороссийском языке" 1, але в друковi iм пощастило з'явитися, i то не всiм, аж у другiй половинi XIX столiття 2, отже, в лiтературному процесi вони не вiдiграли тiii ролi, яку могли б вiдiграти, коли б з'явилися перед баладами Гулака-Артемовського ("Твардовський", "Рибалка") i Боровиковського. Художнiй рiвень його балад набагато нижчий вiд творiв двох названих письменникiв, одначе як першi твори цього жанру вони мали б певний резонанс. Тепер вони для нас - просто лiтературнi документи епохи. Бiлецький-Носенко як i тодiшнi поети iнших народiв, вiддав данину певнiй модi: "РЗвга" (1828) була першою переробкою на украiнський лад популярноi тодi в РДвропi "Ленори" Бюргера. Автор цiii переробки мав невеликий талант, i тому його балади не видiляються художнiми достоiнствами, а "РЗвга" набагато слабкiша рiч у порiвняннi з "Марусею" Л. Боровиковського, що була написана на рiк пiзнiше (1829). У тогочаснiй нiмецькiй критицi "Ленора" була сприйнята не всiма однаково. Клерикали неприхильне поставилися до цього твору, вбачаючи в його сюжетi риси легковажного ставлення до проблем релiгii. Нiби в догоду цим критикам, Жуковський "Ленору" Бюргера в перших переробках подав росiйському читачевi у сентиментальних тонах, з акцентуванням релiгiйних моментiв. Вiдомо, що це викликало в середовищi тодiшнiх поетiв певну реакцiю: Катенiн опрацював сюжет "Ленори" по-новому ("Ольга"), його Ленора, як писав тодi Пушкiн, була зображена в "энергичной красоте её первобытного создания" i, на вiдмiну вiд творiв класицизму та сентименталiзму, вiдзначалася простотою i навiть грубуватiстю вислову. Риси нiмецького оригiналу зберiгаi Бiлецький-Носенко в своiй переробцi "РЗвги", але як художник вiн не мав сил опанувати сюжет i надати йому бодай посередньоi привабливостi. Ритмiчнi перебоi, що i наслiдком частого вживання неправильних форм украiнськоi мови, неувага до мелодики, евфонiки вiрша, неприроднiсть образного вислову, взагалi низький поетичний рiвень переробки були основними причинами того, що твiр не зайняв належного мiсця в iсторii лiтератури. "Малороссийской соперницей "Светланы", за висловом тодiшнiх росiйських журналiстiв, лишалася "Маруся" Л. Боровиковського. Наступнi обробки цього сюжету у Костомарова ("Наталя", 1855), С. Руданського ("Упир", 1853; "Безнадiя", 1858) виглядають все ж або поетично недосконалими, або застарiлими чи неоригiнальними, як маiмо у Ю. Федотовича ("Мертвець", 1863).

Дехто з буржуазних дослiдникiв жанру балади "Ленору" Бюргера в переробцi Жуковського зачисляi до типових нумiнозних балад, тобто таких, що просякнутi чуттям зв'язку людини, героя з потойбiчним свiтом. До значноi частини нiмецьких балад цей термiн, звичайно умовно, можна застосувати, що ж до балад украiнських, то вiн не пiдходить, бо iхнiй зв'язок з реальним свiтом очевидний. РЖ якщо Жуковський в першому випадку "Ленору" опрацьовуi в релiгiйно-сентиментальному планi, то зовсiм по-iншому цей сюжет пiдносить украiнському читачевi Л. Боровиковський. Ще РЖ. Франко в пiслямовi до окремого видання "Марусi" Боровиковського вiдзначив, що украiнська переробка "Светланы" хоча композицiйне й вiдповiдаi оригiналу Жуковського, однак вiдмiнна своiм нацiональним колоритом. Боровиковський баладу Жуковського "зi сфери шаблонових пейзажiв перенiс.. на реальний грант украiнського села"; його Маруся не переодягнена панночка, а "украiнська сiльська дiвчина", а хлопець також не декорований сентиментальний коханець. Опис подiй також, як пише Франко, перенесений "з тоi iнтернацiональноi сфери псевдо пейзажiв" на реальний грунт життя i побуту украiнського народу. Якщо В. Жуковський зробив значний вiдступ вiд нiмецького оригiналу (у Бюргера балада кiнчаiться смертю Ленори, у Жуковського Свiтлана всi страхи бачить тiльки у снi), то ще далi по шляху наближення сюжету до реального життя пiшов Л. Боровиковський. Зв'язки балад Л. Боровиковського та iнших поетiв-романтикiв з реальним життям i побутом народу випливають, безперечно, з усталених реалiстичних рис украiнськоi народноi балади, про що уже говорилося попереду.

Балада "Нетяг" Бiлецького-Носенка i також не чим iншим, як украiнською переробкою, i досить вiльною, нiмецькоi народноi балади, поетичний переклад якоi подав РЖ. Франко у згадуванiй збiрцi балад свiту.

З написаного в тi роки Бiлецьким-Носенком заслуговуi уваги балада "Отцегубцi", сюжет якоi, здаiться, також не зовсiм оригiнальний, але побудований на зовсiм реальному соцiальному матерiалi, що розкриваi силу "презренного" металу. Гонитва за грiшми, за багатством приводить до злочину, до трагiзму (за грошi батька вбиваi син, а його живим замуровуi у пiдземелля також рiдний син).

Бiлецький-Носенко запозичуi з нiмецькоi лiтератури здебiльшого сюжети фантастичного змiсту, з усiма атрибутами страхiв i незвичайностi ("РЗвга", "Нетяг"), i вiдповiдно до цього пiдбираi сюжети для своiх оригiнальних балад типу "Могила вiдьми" чи iншi, в основi яких лежать украiнська народна демонологiя i повiртАЩя. Вiн - чи не iдиний з украiнських творцiв перших лiтературних балад - орiiнтувався на риси нiмецькоi тогочасноi балади i не тiльки тим, що перекладав чи запозичав сюжети з нiмецьких поетiв, а й був залежний вiд естетичних принципiв, вироблених тогочасною нiмецькою лiтературою.

Змiст, мотиви й проблеми, якi вкладалися в баладнi твори доби раннього романтизму, були обмеженими, iх автори надавали великого значення фольклоровi, бо в ньому бачили i народну iсторiю, i зразки народноi мови, i, нарештi, естетичнi засади творчостi. При цьому увага до народноi лiтератури була така велика, що не раз письменник змiст i навiть форму балад народних видавав за власне компонування. Бiльше оригiнальностi вкладають поети у тi твори, якi пишуть на iсторичнi теми, черпаючи фабульнi схеми то з писаних джерел, то з переказiв i легенд, овiяних смутком i тугою за минулим. Соцiальнi проблеми - рiдкiсне явище в баладах романтикiв. Ними зацiкавлюються автори не так пiд впливом спостережень над життям народу, як через вивчення надбань народноi творчостi. Народнi перекази i пiснi наштовхнули М. Костомарова на фабулу балади "Пан Шульпiка", яка найближче стикаiться з оповiданнями й пiснями про помсту народну над паном. Шульпiка, що вславився своiю жорстокiстю, забрав до себе в палац дочку вiд матерi i кохану - вiд хлопця. Такоi кривди не стерпiв парубок: вiн зiбрав однодумцiв, i коли пан iхав пiд охороною своiх челядникiв, куля месника "у саме панське серце прямо улучила". Народ схвалюi таке покарання:

Отеi тобi, пан Шульпiка, хай буде за тоi,

Що дитину запоганив у неньки староi.

Отеi тобi, пан Шульпiка, хай за шкоду тую,

Що ти украв у козака дiвку молоду

Отеi тобi, вражий сину, од нас дякування, Що терпiли ми од тебе всякi глузування.

Формою i стилем балада наближаiться до вiдомоi украiнськоi пiснi про трагiчну долю Бондарiвни, але в змiстi i чимало вiдмiнного: Бондарiвна не пiдкорилася пановi - i загинула. Пан Канiвський лишився непокараний. Хлопець у баладi Костомарова караi пана за кривди i знаходить моральне виправдання з боку народу й автора. В поетичному доробку романтикiв (перед Шевченком) цей твiр, мабуть, найрадикальнiший, i зтАЩявився вiн у друковi, певне, тiльки тому, що автор додав до нього коментар: це, мовляв, було за панування польських панiв. Можна сказати, що фабула цiii балади належить до тоi категорii життiвого матерiалу, яким згодом особливо цiкавився i розробляв Т. Шевченко. Звертання до героя з народу виходило з тих загальних принципiв, якi проголосили романтики не лише в поезii, а й в iсторii. Костомаров у своiх спогадах писав, що, розпочинаючи своi студii над iсторичними джерелами, вiн пiд впливом iдей народностi поставив питання, чому це в iсторii "толкують" тiльки про видатних державних дiячiв, iнодi ще - про закони i зневажають народнi маси? Для iсторii й iсторика бiдний трудiвник нiби й не iснуi. Такi розмисли навели його на думку написати роботу про iсторичне значення народноi поезii, де вiн часто своi думки пiдтверджував цитатами з Гердера.

Одначе такi балади, як "Пан Шульпiка", в доробку романтикiв рiдкiснi. Основний герой побутових романтичних балад - не народний месник, а закохана чи покинута дiвчина, яка з розпуки кидаiться у воду, рибалка, що з кохання iде на дно рiки, сестра, що на догоду коханому отруюi брата, дiвчина, що отруюi хлопця, перетворенi в дерево закоханi i т. iн. Козак, бандурист - основнi героi балад iсторичних.

Героi й подii тут беруться переважно з побутовоi сфери, i виставляються на перший план не так персонажi, як самi надзвичайнi подii. Нi iсторii, як складалася доля героя, нi опису перипетiй, що привели до трагiчноi подii, як правило, в баладi не знаходимо. Трагiчна чи драматична подiя заступаi все, i тому не раз навiть виклад подаiться в неозначенiй формi: "вбито.. затягнено в жито", "рученьки покрито" i т. iн. Тiльки в деяких баладах Бiлецького-Носенка ("Отцегубцi"), М. Костомарова ("Пан Шульпiка"), Л. Боровиковського ("Вивiдка" та iн.) подаiться мотивацiя вчинку, i то коротко. Загалом же мотиви, якими керуються героi, бiльше розкриваються у ситуацiях, у вчинках. Балада в основному акцентуi дiю, а не описи. Психологiчнi настроi героiв подаються також переважно крупним планом, без деталiзацii, як буваi в поемах. Проте кожний автор у трактуваннi подiй i героiв маi своi риси: у баладах Бiлецького-Носенка помiтнi тенденцii до моралiзування; у Боровиковського ставиться в центрi дiя i настрiй героя; у Костомарова - бiльше епiчностi, дiя розвиваiться спроквола; А. Метлинський здатний викладати подiю з своiрiдним романтичним пафосом i загостренням кутiв у звичайному сюжетному полотнi ("Смерть бандуриста"). Але всi вони мають багато спiльних рис, притаманних iм як романтикам: туга за минулим, зневiра в сучасностi, меланхолiя, розгубленiсть i невмiння тверезо оцiнити життiвi явища. В баладах А. Метлинського переважаi лiризм, до того ж пройнятий певним громадянським пафосом, повтАЩязаним з iсторичною долею народу. На вiдмiну вiд iнших поетiв-романтикiв, вiн з певною неувагою ставиться до загострення сюжету, внаслiдок чого епiчний елемент знижуiться, його не раз заступаi вияв прямих переживань автора у зв'язку з подiiю, з нещасливою долею героя. Поет не розповiдаi про смерть козака, а зворушливо викрикуi: "Не одступайте широких ворiт i старi, i дяки, й молодцi! Бо вже не граi козак на конi, бо вже не стогне земля од копит. Вже умер чорнобривий, умер бiлолиций! Як вiн вертався з краю чужого в свiй дiм.. Буря повстала, загуркотiло.. Впав, повалився в долинi" ("Козак та буря").

В кожнiй баладi Метлинського виразно проглядаi авторське "я" i в думках, i в настроях. Вiн не ховаiться за об'iктивну розповiдь, а повсякчас присутнiй сам, зi своiми помислами i навiть проповiддю.

В того ж таки Метлинського маiмо балади, написанi з особливим епiчним спокоiм, але цiкаво, що розповiдь у них не раз ведеться вiд третьоi особи. Маiмо деяку аналогiю до розповiдей в оповiданнях Квiтки-ОсновтАЩяненка i в пiзнiших оповiданнях Марка Вовчка. Таким чином, намагання наблизитися до розмовноi мови, до стилю оповiдача з народу виявилися не тiльки в прозi початку XРЖX ст., а й у поезii, зокрема в баладнiй. Сюжет балади "Пiдземна церква" Метлинський починаi викладати такими словами:

Казав менi один чернець ось так:

"У Киiвi всьому, всьому зачало.."

Такий же "розповiдний" сюжет маiмо i в баладi "Покотиполе", з тiiю вiдмiною, що в зачинi тут, майже як в оповiданнях, даiться докладний опис обставин дii i дiда-оповiдача:

Восени ми тряслись в таратайцi в село;

Вже на нивах нiчого тодi не було,

Тiльки що покотиполе вiтром несло.

Ото з дiдом тряслись: воно все, бач, не пiшки

Сам покiйник держав, далi дав менi вiжки;

Тютюн вийняв та й люльку повненьку напхав,

Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав

(Коли схоче, розумно старий, було, каже).

Така манера викладу наближаi деякi баладнi твори Метлинського до вiршованих оповiдань, але напруженi сюжети iх цiлком належать до баладних творiв.

Балади Метлинського видiляються тим, що iх автор не раз у розповiдну чи дiалогову форму викладу сюжету вводить своi мiркування, своi думки, якi стосуються головно минулого народу i його сумних перспектив. Туга за минулим i журливий погляд у майбутнi в украiнськiй лiтературi виявилися, мабуть, найвиразнiше в баладах А. Метлинського. У зв'язку з цим i стиль викладу мiняiться: вiд специфiчно романтичних малюнкiв вiн несподiвано приходить на мiркування про долю народу, його мову i т. iн. ("Смерть бандуриста"). Балада якоюсь мiрою заступаi тодi ще кволу громадянську лiрику.

А. Метлинський не завжди "пасивний романтик", як ми звикли про нього говорити. Вiн тужить за минулим, дивлячись на сучасне, i навiть героiв своiх у баладах i вiршах пiдводить з могили, щоб вони не про минуле розказували, а побачили, що тепер робиться на тiй землi, за яку вони вiддали своi життя (балада "Гетьман"). У баладах про минуле виявляiться його консерватизм. Елемент чудесного, суворий "тьмяний колорит", таiмничий тон - то данина стилю, але над усiм у Метлинського пануi суспiльний мотив: доля нацii, ii культури, мови. Цим його балади вiдмiннi вiд балад Боровиковського, в яких основнi сюжетнi колiзii пов'язанi з особистими iнтересами героiв. Балади Метлинського тiснiше втАЩяжуться з суспiльними проблемами, поставленими в лiтературi й iсторii добою романтизму, хоча художнi осмислення цих проблем часто безпорадне, безперспективне, не пiдпорядковане прогресивним iдеям часу.

У 1839 роцi в Харковi вийшла збiрка творiв М. Костомарова пiд заголовком "Украiнськi балади". Це була перша книга в украiнськiй лiтературi, завданням якоi (виходячи з назви) було подати читачам добiрку балад одного автора, хоча пiзнiше Костомаров у автобiографii застерiг, що не всi твори збiрки належать до цього жанру. Сюжети iх або запозиченi з фольклору ("Отруi", "Посланець" та iн), або взятi з творчостi iнших народiв ("Квiточка" - з чеського), або створенi автором на ТСрунтi народнопiсенноi творчостi ("Поцiлунок", "Зiрочка" та iн). Костомаров не мав дару майстерно розробити i загострити сюжетнi колiзii. Драматичний елемент у його баладах кволий, розповiдь не раз тече уповiльнено, у зв'язку з чим окремi твори виглядають як вiршованi оповiдання ("Щира правда", "Дiд-пасiчник", "Великодня нiч") або звичайнi гумористичнi вiршi ("Чорний кiт"). Окремi вiршi близькi до того роду творiв, що iх тодi називали "думка". Але всi вони якоюсь мiрою близькi до жанру балади, яку Костомаров намагався лiризувати за зразком народних пiсень.

У збiрцi "Вiтка", що вийшла також у Харковi в 1840 роцi, Костомаров уже майже не звертаiться до балади. Тут знаходимо тiльки два твори цього жанру ("Могила", "Рожа"). Серед його лiтературноi спадщини збереглися балади, написанi в 50-60-х роках. З них видно, що Костомаров у виборi сюжетiв послiдовно звертався майже виключно до фольклору ("Ластiвка", "Брат з сестрою", "Явiр, тополя, береза") i тiльки один раз зробив спробу опрацювати (в 50-х роках) сюжет "Ленори" Бюргера ("Наталя"). Матерiал для балад береться побутовий або iсторичний i опрацьовуiться в лiро-епiчному ключi з сильними домiшками сентименталiзму. Як художник Костомаров - середня величина у порiвняннi з iншими поетами перед шевченкiвських часiв, але тематично його доробок багатший i цiкавiший. В iсторii розробки жанру вiн займаi почесне мiсце - як автор з рiзнобiчними iнтересами, зокрема з нахилом до освiтлення соцiальних проблем.

Сумнi, тужливi настроi романтикiв навiваються в першу чергу болями за минулим, яке виставляiться як часи героiчнi, добрi, як минула воля народу.

Козаччина була прогресивним явищем, але, захоплюючись нею, романтики були безпорадними в конструкцiях про майбутнi свого народу. Пасивне констатування було слабкiстю iхньоi суспiльноi позицii.

Дехто з романтикiв, надмiрно захоплюючись минулим, не мiг правильно зрозумiти сучасне i тверезо оцiнити становище своii нацii, iм здавалося, що украiнська нацiя i мова гинуть, що пройде якесь десятирiччя, i на тих полях, де козацький кiнь тупотiв, де гуляла слава козацька, - не лишиться й слiду вiд народу, його пiснi й мови. Мабуть, найвиразнiше такi тенденцii вилилися у творчостi А. Метлинського - поета, що майбутнi нацii хотiв побачити тiльки крiзь скло давнини, а не через вiкно сучасностi. У баладi "Смерть бандуриста" вiн пише: Вже не гримiтиме, вже не горiтиме, як в хмарi, Пiсня в народi, бо вже наша мова конаi!

Звичайно, що такi настроi в умовах, коли царський уряд провадив на Украiнi жорстоку колонiальну полiтику, намагався вбити мову i нiвелювати особливостi цiлого народу, мали пiдставу, але всяка тверезо думаюча людина розумiла, що знищити нацiю - протиприродне i що цього не може здiйснити нiяка державна машина. Шевченко це зрозумiв краще за iнших i заявив: "Наша пiсня, наша дума не вмре, не загине".

Поодинокi представники украiнського романтизму перед Шевченком у своiх обмежених iдеалiстичних поглядах на суспiльство, як бачимо, не могли багато дечого правильно усвiдомити i пояснити. Одначе, виставляючи на перший план цей докiр романтикам початку XIX ст., не слiд забувати, що в iхнiй дiяльностi з'явилися такi риси, яких не було в попередникiв: турбота про долю народу, нацii, мови, культури, намагання вiдстояти ii майбутнi. Об'iктивно - це опiр русифiкаторськiй полiтицi росiйського царизму. Це були паростки капiталiстичноi доби, що проявилися пiсля великоi Французькоi революцii. Як сказав В.РЖ. Ленiн, "економiчна основа цих рухiв полягаi в тому, що для повноi перемоги товарного виробництва i необхiдним завоювання внутрiшнього ринку буржуазiiю, i необхiдним державне згуртування територiй з населенням, що говорить однiiю мовою, при усуненнi всяких перешкод розвитковi цiii мови i закрiпленню ii в лiтературi". РЖнша справа, що украiнський романтизм був занадто кволим i не проявив себе так, як романтизм чеськоi, польськоi, росiйськоi лiтератури початку XIX ст. Перед Шевченком в украiнськiй романтичнiй лiтературi не видiлилася жодна сильна поетична iндивiдуальнiсть. Але iхня боротьба за народнiсть лiтератури, за розвиток лiтератури рiдною мовою, пiдхоплена наступними поколiннями, принесла велику користь нашiй культурi.

Романтична балада в творчостi захiдноукраiнських письменникiв з'являiться з виступом так званоi "Руськоi трiйцi". У першому друкованому збiрнику, "Русалцi Днiстровiй", уже знаходимо балади М. Шашкевича ("Погоня") та РЖ. Вагилевича ("Мадей") - обидвi напис

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского