Соцiально-фiлософськi погляди РЖ.Франка

Соцiально-фiлософськi погляди РЖ.Франка.

ЗМРЖСТ

Вступ. 3

1. Фiлософський свiтогляд РЖ. Франка. 5

2. Позитивiзм у соцiальнiй фiлософii РЖ.Франка. 15

3. Проблема суспiльного прогресу в працях РЖ. Франка. 19

Висновок. 27

Список використаноi лiтератури. 29

Розпад Радянського Союзу та Акт проголошення незалежностi Украiни 26 серпня 1991 р. поставили перед украiнським народом нелегкi, але надзвичайно великi й доленоснi завдання державотворення, нацiонального вiдродження, утвердження нацiональноi свiдомостi. У контекстi виконання цих завдань набувають великоi актуальностi цiнностi украiнськоi давнини й особливо недалекоi минувшини. Неоцiненне значення маi фiлософсько‑духовна спадщина РЖвана Франка.

Говорячи про доленоснi для нашого народу iсторичнi подii початку ХХ ст., якi були роками тАЮобудження й зриву НацiiтАЭ, а також роками тАЮнаших фатальних iсторичних хиб i нацiональноi слiпотитАЭ, РДвген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тодi тАЮтрагiчно вiдчувалася н е п р и с у т н i с т ь саме ФранкатАЭ[1]
. РД.Маланюк з болем писав про те, що почувши це iмтАЩя, кожен здiймаi шапку, тобто тут дii якийсь тАЮiнстинкт величiтАЭ, але тАЮвизнавана i вiдчувадан велич Франка залишаiться для надто багатьох книгою за сiмома печатями, яку мало хто намагаiться читатитАЭ[2]
. Драматизм ситуацii поглиблювався тим, що упродовж бiльше половини минулого столiття творчiсть письменника, значна частина його спадщини, особливо публiцистики, перебувала не просто за символiчними сiмома печатями, а за цiлком реальними замками тАЮспецхранiвтАЭ.

Лише останнiм часом зтАЩявляються ТСрунтовнi монографiчнi працi про окремi гранi творчоi особистостi письменника. Це, насамперед, книги РЖ. Денисюка, М. Гнатюка, В. Корнiйчука, Б. Тихолоза та iнших авторiв.

Вiддаючи належне тому, що маiмо у царинi збирання, публiкацii, аналiзу й узагальнення публiцистики РЖ. Франка, насамперед, академiком М. Возняком, В. Дмитруком, О. Деiм, М. Нечиталюком, РЖ. Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинiшнього суспiльства не тiльки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публiцистику i масову комунiкацiю, але й виходячи iз значно ширшого, фiлософського, соцiально-полiтичного вимiру ролi РЖвана Франка в iсторii Украiни, розвитку нацiонального iнтелекту. Навчально-методичнi, монографiчнi працi про Франка-журналiста присвячувалися окремим питанням i перiодам його дiяльностi, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманiтнiсть i полiтичну багатоаспектнiсть його творчостi.

У якiйсь мiрi ця прогалина заповнюiться працями Я. Грицака про полiтичнi погляди та О. Забужко про нацiональну iдею у фiлософських концепцiях РЖ. Франка, дослiдженнями полiтичноi постатi письменника у наукових розвiдках украiнських мислителiв у дiаспорi, брошурах i статтях, опублiкованих у наукових збiрниках та у перiодицi.

Отже, спираючись на викладене вище, ми можемо визначити основну мету даноi роботи, яка полягаi у дослiдженнi особливостей соцiально-фiлософських поглядiвВа РЖ. Франка.

Поставлена мета обумовила необхiднiсть вирiшення ряду взаiмоповтАЩязаних завдань:

В· дослiдити особливостi фiлософського свiтогляду РЖ.Франка;

В· розглянути соцiально-фiлософськi проблеми якi пiдiймаi РЖ.Франко;

В· вивчити пiдходи РЖ.Франка до проблем сучасного прогресу.

ВаВаВаВаВаВаВаВа Робота складаiться iз трьох роздiлiв, в яких послiдовно аналiзуiться поставлена проблема.

У розвитку свiтогляду Франка вiдбилися складнi суперечностi iдейноi боротьби, суспiльно-полiтичних течiй переломного перiоду у розвитку людства. Тому при всiй глибинi та багатогранностi його свiтогляд не був послiдовно завершений.

Основними рисами свiтогляду РЖвана Франка були:

1. фiлософський матерiалiзм;

2. революцiйний демократизм;

3. критичний реалiзм;

4. просвiтительський гуманiзм.

Вони склалися у Франка в перiод з 1876 по 1883 рiк пiд сильним впливом передових iдейних напрямкiв суспiльно-полiтичноi i фiлософськоi думки, якi йшли тодi в Украiну з Нiмеччини i Росii.

Свiтогляд РЖ.Франка можна з'ясувати, значною мiрою, виходячи з оцiнок найхарактернiших явищ тогочасного суспiльно-полiтичного життя, зокрема, таких, як марксизм i релiгiя[3]
.

Марксизм як новiтня течiя науковоi iвропейськоi думки другоi половини XIX ст. претендував на глобальну перебудову суспiльно-полiтичного життя народiв свiту на цiлком новаторських засадах комунiстичноi справедливостi. У колах захiдноiвропейськоi тогочасноi iнтелектуальноi елiти марксистськi iдеi широко обговорювалися. Не бракувало нi палких прихильникiв та послiдовникiв в ученнях К.Маркса i Ф.Енгельса, нi послiдовних критикiв цiii соцiальноi доктрини. У юнацькi роки РЖ.Франко також захоплюiться марксизмом. Однак поступово вiн вникаi у справжнiй змiст марксистського вчення, даi йому наукову оцiнку. РЖ.Франко, характеризуючи Влматерiалiстичний свiтоглядВ», сформований на основi ВлКапiталуВ» К.Маркса, де на всi найскладнiшi iсторичнi явища i готовi формули такого типу, як: Влрелiгiя - це витвiр буржуазii, нацiональна держава - це витвiр буржуазiiВ»[4]
i т. iн., скептично зазначаi: ВлБодай то мати такий делiкатний свiтогляд. Кiлька формулок тАФ i чоловiк кований на всi чотири ноги, попросту бери та й мудрiсть ложкою черпай. А що найцiннiше, так це те, що при помочi цього свiтогляду вся будущина вiдкрита перед тобою, мов на долонiВ»[5]
.

Матерiалiстичне розумiння iсторii, в основi якого лежать закони матерiалiстичноi дiалектики, дiйсно з Влзалiзною логiкоюВ» обТСрунтовуi закономiрностi розвитку людського суспiльства вiд первiснообщинного ладу через рабовласництво, феодалiзм та капiталiзм до соцiалiзму i комунiзму. Однак Влдiалектичний метод, - зазначав РЖ.Франко в працi ВлСоцiалiзм i соцiал-демократизмВ», - ота велика наука природознавча зi своiми поглядами на еволюцiю, трансформiзм i монiстичний матерiалiзм повстала i розвивалася по iндуктивному методу; i всi великi робiтники на полi науки вiдкидали дiалектичний метод, а то й виразно осуджували йогоВ». Адже згiдно з цим Влметодом однаково легко доказати i pro i соntra всякоi речiВ», що несумiсне з справдi науковим аналiзом, для якого Влi тiльки один метод тАФ iндуктивнийВ». Крiм того, пише РЖ.Франко, дiалектичний метод це нiяке не наукове вiдкриття К.Маркса i Енгельса, бо дiалектичним методом користувалися фiлософи Декарт, Руссо, ГеТСель та iншi[6]
.

Отже, РЖ.Франко доводить, що матерiалiстичне розумiння iсторii, яке оголошуiться в марксизмi одним з найбiльших наукових вiдкриттiв, зроблених на основi дiалектичного методу, являi собою не що iнше, як красиво складену схему еволюцii людства. РЖ як кожна штучна схема воно не позбавлене теоретико-методологiчних вад. РЖ.Франко пiддав критицi матерiалiстичне розумiння iсторii з двох точок зору. Оскiльки матерiалiстичне розумiння iсторii i ТСрунтуiться на тезi, що виробництво i обмiн продукцii становить основу всякоi суспiльноi органiзацii, стаi незрозумiлим, звiдки взялися саме виробництво i обмiн продукцii, i дати Влбезпiдставнiсть Марксовоi iсторичноi теорii показуiтьсяВ» з того, що вона обмежуiться писаною iсторiiю. Насправдi iсторiя охоплюi Влвсi тi ступенi розвою, якi пройшов чоловiк вiд хвилi, коли вiн виступив яко Влтовариська iстотаВ», тобто вiдколи зробися iстотою не тiльки бiологiчною, але й соцiологiчною, тАФ продовжуi РЖ.Франко. тАФ Розумiючи iсторiю в такiм значеннi тАФ а iнакше ii й не можна розумiти тАФ ми бачимо, що вона починаiться далеко вчаснiше, нiж якi-небудь форми продукцii i обмiниВ»[7]
.

Марксистська iсторiософська теорiя ТСрунтувалася на законах матерiалiстичноi дiалектики, що своiю чергою була, мовляв, поставленою з голови на ноги дiалектикою Гегеля. З цього приводу РЖ.Франко аналiзуi змiст гегелiвськоi трiади, що становила собою логiчну форму розвитку свiту. ВлВ кожнiм розвою - пiсля ГеТСеля i Маркса, тАФ пише РЖ.Франко, тАФ i три ступенi: 1) первiсний стан тАФ thesis, 2) негацiя цього первiсного стану тАФ antithesis, 3) негацiя сеi негацii i поворот до первiсного стану, тiльки на вищий ступiнь тАФ synthesisтАЭ. РЖ якщо Гегель сформулював цей закон як закон логiки i пiзнання свiту, то Маркс перенiс його дiю на розвиток природи i суспiльства. Однак, по-перше, вказуi РЖ.Франко, вже ГеТСель Влувесь свiй вiк мучився, пiдганяючи реальнi явища пiд закони своii дiалектики, i сам нiколи не мiг задовольнитися здобутками своiх дуже хитромудрих зусильВ»[8]
. А тим бiльше зрозумiло, що ВлГеТСелева дiалектика i теорiя еволюцiйна, яка тепер i основою природничих наук, це двi речi абсолютно рiзнi. Природничi науки не признають нiякоi троiстостi, а також не признають, буцiмто розвiй iде шляхом неТСацiй i контрастiвВ»,[9]
тобто шляхом заперечень заперечень i боротьби протилежностей. У всякому разi, i Гегелiвська iдеалiстична дiалектика, i марксистська матерiалiстична дiалектика, збудованi на фiлософських законах, вiдкинувши якi, Влпаде весь будинокВ» марксистськоi теорii, а кiнцевим наслiдком Влнього дiалектичного способу завалювання i фаталiзмВ»[10]
.

Вчення про комунiзм у марксизмi сформульоване як неминучий логiчний наслiдок попереднiх етапiв розвитку людства. Причиною такоi iнтерпретацii iсторii марксистами, на думку РЖ.Франка, Влстав iх ненауковий матерiалiстичний свiтогляд, що змушував iх усi явища вияснювати чисто економiчними причинамиВ». Матерiалiстичне тлумачення iсторii неминуче призводило до вiдомого пояснення марксизмом причин виникнення та з'ясування змiсту Влдержави, невiльництва, приватноi власностiВ» як явищ конечних, мiсця яким немаi у свiтлому комунiстичному майбутньому. РЖ.Франко вiдзначаi внутрiшню суперечливiсть концепцii комунiзму у К.Маркса i Ф.Енгельса, збудовану на законах матерiалiстичноi дiалектики. З одного боку, комунiзм - це суспiльний лад без держави, грошовоi системи, без подiлу людей на бiдних i багатих, з iншого тАФ це повне усуспiльнення власностi в руках держави, яка стаi диктатурою. Звичайно, зазначаi РЖ.Франко, биття поклонiв перед державою яскравим вираженням практичного застосування законiв матерiалiстичноi дiалектики до пояснення суспiльних явищ. Тлумачення фаз соцiалiзму i комунiзму по сутi справи не змiнюi суперечливостi вчення про комунiзм, бо суспiльна практика XX ст. нiякого вiдмирання комунiстичних держав не зафiксувала. Навпаки, всi комунiстичнi держави становили собою не що iнше, як диктаторськi режими, якi закiнчувалися обожненням комунiстичних вождiв. З цього приводу РЖ.Франко писав: соцiалiсти Влдурять себе i других, твердячи, що iх держава демократична", бо насправдi в основi марксистськоi доктрини Вллежить iдея деспотизму та поневолення не тiльки тiл, але ще бiльше душ думок людських"[11]
.

Зрештою, РЖ.Франко в працi ВлДо iсторii соцiалiстичного рухуВ» даi ТСрунтовний фiлософсько-свiтоглядний аналiз ВлМанiфесту комунiстичноi партiiВ» К.Маркса i Ф.Енгельса. Насамперед, порiвнявши текст манiфесту французьким фур'iриста Вiктора Консiдерана i манiфесту К.Маркса i Ф.Енгельса, вiн доходить висновку, що останнi Влчерпали не лише змiст свойого манiфесту з манiфесту Консiдерана, але навiть форму, титули роздiлiвВ». Уже сам цей факт багато про що говорить. Далi РЖ.Франко, зiставляючи тексти цих двох манiфестiв, стверджуi, що Влправда бiльше на сторонi Консiдерана, нiж МарксаВ», бо тi змiни, якi внесли К.Маркс i Ф.Енгельс у текст манiфесту Консiдерана, запрограмували таку Влпрограму державного соцiалiзму, який аж надто пахне державним деспотизмом та унiформiзмом, що проведений справдi в життя мiг би статися великим гальмом або джерелом нових революцiйВ»[12]
.

Пiдсумовуючи. РЖ.Франко пише: ВлВсе те, що тут сказано, не маi на цiлi зменшити науковi заслуги та iсторичне значення К.Маркса i Ф.Енгельса. Але для сучасних i дальших поколiнь буде добре, коли буде розбита легенда про iх месiанство i непомильнiсть, про те, що вони майже з нiчого створили Влнауковий соцiалiзмВ» i дали в своiх писаннях нову об'яву, нове iвангелii, робочому народовi всього свiту. Добре буде, коли всi вiруючi i невiруючi в нову релiгiю почнуть на ii творцiв глядiти як на людей даного часу i окруження, що черпали своi iдеi з того окруження i переробляли iх вiдповiдно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядiння вменшить у вiрних i невiрних партiйну заiлiсть i фанатизм, улегшить порозумiння, а через це й працю для осягнення великого iдеалу тАФ соцiальноi справедливостi на ТСрунтi гуманного чуттяВ»[13]
.

Загальнонауковий характер фiлософського свiтогляду РЖ.Франка добре проглядаiться в його оцiнках релiгii як складного суспiльно-iсторичного явища. Вiдомо, що РЖ.Франко неодноразово i з рiзних приводiв вдавався до наукового аналiзу релiгii i зокрема християнства, а працю ВлПоема про сотворення свiтуВ» цiлком присвятив розгляду джерельноi бази тАЬБiблiiтАЭ.

У таких працях РЖ.Франка, як ВлКатолицький панславiзмВ», ВлВоскресенii чи погребенii?В», ВлПоступи iнквiзицiiВ», ВлДвi унiiВ», ВлМiстифiкацiя чи iдiотизмВ» та iн. подана розгорнута характеристика релiгii як важливого складника iсторii культури, як такого духовного явища, що конче потребуi аналiзу з висоти здобуткiв новочасноi науки. РЖ.Франко вважав, що iсторичний час релiгii залишився в минулому, що на ii мiсце маi прийти наука з ii Влшироким цивiлiзацiйним свiтоглядом. А релiгiя маi залишитися лише як рiч особистого переконанняВ»[14]
.

Надзвичайно актуальною для нашоi сучасноi практики i думка РЖ.Франка про те, що на основi Влрелiгiйноi правовiрностiВ» нiякий суспiльний консенсус неможливий, Влбо на полi догм нiяке поiднання неможливеВ». Теперiшнi дискусii та боротьба навколо значення тих чи iнших релiгiйних конфесiй у державотвореннi i по сутi безплiднi. РЖ.Франко справедливо зазначав: ВлТiснiше порозумiння, тривкiше вiд обопiльноi толеранцii, можливе тiльки на ТСрунтi науки, пiзнання природи та критичного зрозумiння минувшини, а при тiм у працi над спiльними, чисто людськими задачами суспiльними та полiтичними. Всяке обстоювання на становищах чисто конфесiйних та ортодоксiйних може довести тiльки до затемнення основних питань гуманностi та до розбудження пристрастейВ»[15]
.

РЖ.Франко неодноразово пiддавав гострiй критицi дiяльнiсть галицькоi клерикальноi iнтелiгенцii за ii задогматизованiсть та духовну вiдсталiсть. Однак, вiн не вважав себе нiяким войовничим атеiстом, скорiше був ученим-вiльнодумцем, що з позицiй досягнень тодiшньоi iвропейськоi науки дивився на свiт та його явища.

Крiм того, Франко цiкавився i науковими працями з проблем гносеологii багатьох його сучасникiв психологiв i фiлософiв, якi науково розглядали рiзнi форми пiзнання. Зупиняючись над процесом пiзнання, Франко твердив, що воно вiдбуваiться з допомогою iмпульсiв. "РЖз зовнiшнього свiту доходять до нашоi свiдомостi певнi механiчнi чи хiмiчнi iмпульси (твердi тiла, плини, запахи, тремтiння етеру або електричнi рухи) i удiляють нашим нервам. Нерви провадять iх до певних мозкових центрiв i в комiрках нашоi мозковоi субстанцii постаi образ того центра, з якого вийшов даний iмпульс"[16]
. Аналогiчно Франко зупиняiться над процесом вiдображення. Вiн твердив, що процес вiдображення неможливий без вiдображуваного. "Се за всi вiки, - писав вiн - виказуi фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його свiдомостi. тАУ i вiдтак отi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i переформовувати, але щось зовсiм нового, зовсiм вiдiрваного вiд свiту його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може створити"[17]
. Розглядаючи гносеологiчнi проблеми, особливо проблему пiзнання i свiдомостi, Франко шукав у всьому рацii i був рацiоналiстом. Вiн погоджувався з вродженими здiбностями людини, а тому i погоджувався з вченням Декарта, що "iдеi i вродженi", а особливо, якщо мова йде про iдеi творчi, письменницькi чи поетичнi. Погоджувався з принципом вродженостi дару пiзнання Лейбнiца (вроджене обдарування), а також з апрiоризмом Конта. В окремих випадках вiн надавав великого значення психологii, особливо iнтуiцii, волi i символiзмовi, що виступають як важливi чинники в питаннях пiзнання. Франко розглядав двоiстiсть свiту, тобто iснування матерiальноi iдностi свiту i свiту думаючоi людини тАУ творця свiту життя, свiту iдей, свiту часовостi i безконечностi. Узгоджуючи при тому погляди фiлософiв XIX столiття з досягненнями сучасноi йому науки, Франко розрiзняв двоiстiсть iснування свiту - свiту матерii i свiту життя, який вiн цiнив понад усе. Щодо свiту матерii, - свiту матерiального буття, яке ми спостерiгаiмо нашим мисленням, в ньому вiн бачив непорушну iднiсть iз законами, джерела яких стараiться пiзнати людина. РЖдеi цього пiзнання i вiдображеннями наукових поглядiв на цей свiт.

Окремо вiд свiту матерii вiн цiнив свiт життя, свiт природи, свiт рослинний i тваринний, який прагне до самозбереження у постiйнiй боротьбi за життя. Окремо вiн бачив свiт людини, яка iнодi намагаiться протиставитися цьому природному свiтовi, стараючись, хоч i частково, спрямовувати його розвиток по своiй уподобi. Франко бачив свiт в його часовостi, у його простiрностi i безконечностi.

У вiдношеннi до матерiального свiту, до матерii Франко був схильний до монiзму. Але у вiдношеннi до природи, до життя, до людини з усiма ii суспiльними проявами життя, з узагальненням i власного природного життя, - у нього погляди iдеалiстичнi як у мислителя, що бачить життя в його дуалiстичнiй основi добра i зла. Тому не дивно, що ще в молодостi, в однiй iз статей вiн писав про потребу вiдмежувати обсяги науки вiд засад вiри, щоб можна краще збагнути i пiзнати iснуючу дiйснiсть. "Ви повиннi знати, - писав Франко в 1882 роцi, - що наука, хотячи бути наукою, мусить вiдкинути вiру, а опертися на критицi, мусить вiдкинути откровенii, а опертися на пам'ятниках житiя i культури, мусить вiдкинути двоiстiсть в природi, а стояти на iдностi (монiзмi), тобто мусить прийняти, що матерiя i сила - одно суть, що дух i тiло - одно суть"[18]
.

У вiдношеннi до розмежування науки i вiри, Франко пiдтримував тодi погляди чисельних фiлософiв, починаючи вiд Галiлея, Копернiка, Конта, що остаточно вiдмежували свiт матерiальний, вiд нас незалежний.

У своiх онтологiчних поглядах Франко опирався на здобутках тогочасноi науки i тому старався поiднати поняття матерii, форми i сили в природi як одного iснуючого цiлого в природi, що маi своi окремi закони. Як рацiоналiст, вiн вiдстоював науковий погляд у вiдношеннi до матерii, вказуючи, що матерiя i рух i невiд'iмнi, що матерiя сама маi в собi силу i тим самим причину i джерело свого руху. Цi погляди вiн яскраво висловлюi в "Мойсеi", де iх Пророковi говорить Азазель::

Ось пилок: ледве зiр твiй його

Добачаi тремтiння,

А РДгова поможе його

Повернути в неiстiння.

РЖ не може звелiти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повiк

Ота сила, що в ньому..

Франко був ознайомлений з досягненнями науки в дiлянцi космологii i онтологii, що опиралися на новi науковi досягнення XIX столiття. У своiх онтологiчних поглядах Франко погоджувався з науково обТСрунтованими фактами природного iснування атомiв, як дрiбних частинок вiчно iснуючоi матерii. Вступаючи мiж собою у сполуки, атоми творять рiзнi види матерii, що зовнiшньо виступають у формi рiзних кристалiчних сполук. У цих рiзнорiдних формах i вiдмiнностях iснування матерiального свiту вiн бачив винятковiсть сили матерii, як постiйноi рушiйноi сили всесвiту, вiчностi в просторi i часi. Це вiн найкраще висвiтлюi в поемi "РЖван Вишенський" при змалюваннi пейзажу сонця, що сходить над морем, надаючи цьому ранковому свiтловi не тiльки блиску веселки, але, одночасно, глибини i простору, величi i сили. Вiн представляi тут радше велич перетвореноi у свiтло матерii, що у виглядi космiчноi енергii даi життя. РЖ. Франко зазначаi, що переважна бiльшiсть учених i фiлософiв так чи iнакше вважали предметом пiзнання природу та ii закони. Вiдстоюючи цю лiнiю, мислитель пiдкреслюi, що "наукою можна назвати тiльки пiзнання законiв i сил природи, якi проявляються всюди i як завгодно". Наука лише маi справу зi свiтом зовнiшнiм, з природою, розумiючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неi все, що тiльки пiдпадаi пiд наше пiзнання, також i люди з iх поступом, iсторiiю, релiгiями, i всi цi незлiченнi свiти, якi заповнюють простiр. Поза природою нема пiзнання, нема iстини, i лиш природа i тiiю книгою, яку людина мусить постiйно читати, бо тiльки з неi може з'явитись для людини блаженна правда.

Вiдкидаючи iдеалiстичнi погляди на науку i на ii предмет, РЖ.Франко вiдзначаi, що вже фiлософiя Сократа i Платона "не ставила за обов'язкову умову поступу дослiдження законiв i сил природи, а звертала думку швидше до порожнiх i безплiдних роздумiв". Тi ж самi думки, хоч у вiдмiннiй формi, висловлювали, як зазначаi РЖ.Франко, Гегель та iншi фiлософи - iдеалiсти. Немаi нiчого дивного, що "такi принципи, - зауважуi мислитель, - якi нiвечать основу всякого дослiдження i пiзнання зовнiшнього свiту, мусили в подальшому породити такi шаленi iдеi, як нiгiлiзм Шопенгауера або Гартмана, який i, власне, запереченням всякоi здоровоi, розумовоi науки". РЖ.Франко рiшуче настоюi на тому, що наука формуi свiй змiст шляхом пiзнання об'iктивноi реальностi, бо "справжня думка не маi нiчого спiльного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими iдеями, з жодними внутрiшнiми свiтами, що керують зовнiшнiм свiтом". Разом з тим наука не заперечувала iдеалiстичний пiдхiд[19]
.

Суб'iкт пiзнання, що володii органами чуттiв i абстрактно-логiчним мисленням, i предмет пiзнання, яким i об'iктивний свiт, на думку РЖ.Франка, постiйно перебувають в органiчному взаiмозв'язку i взаiмодii, що i i процесом пiзнання, науковим проникненням в таiмнi свiти. У такому трактуваннi пiзнання не i самоцiллю, "одинокою метою науки", а способом набування знань, практичне застосування яких служить полегшенню людського iснування. "Вiд справжньоi думки ми передусiм вимагаiмо, щоб була корисною, щоб давала нам можливiсть перемагати природу без великих затрату вiчнiй боротьбi за iснування i збереження". Визначаючи двоiдину мету "правдивоi науки", в основi якоi лежать "знання i праця", РЖ.Франко вказуi, що вона мусить "вчити нас пiзнавати закони природи i вчити користати з тих законiв". Таке розумiння мети науки поiднуi теоретичний змiст з практикою, практичною дiяльнiстю людини i суспiльства.

Особливу увагу зосередив РЖ.Франко па дiалектицi суспiльних процесiв. Мислитель бачить джерело суспiльного розвитку в суперечностях, у боротьбi протилежностей, якi проявляються в конкретно-iсторичних формах. Вивчивши конкретний матерiал праць Л.Г.Моргана, Е.Тейлора, Г.Сненсера, Д.Леббока та iн. РЖ.Франко доходить висновку, що головна суперечнiсть, яка лежить в основi розвитку первiсного суспiльства, була мiж потребою збереження та забезпечення iснування людського роду i можливостями задоволення цiii потреби, конкретизуючись у суперечностi мiж людиною i навколишнiм середовищем. РЖ тiльки тодi, коли вирiшення цiii суперечностi стало можливим на основi трудовоi дiяльностi шляхом виготовлення i застосування знарядь працi, iснування людського роду було забезпечене[20]
.

Вирiшення суперечностей, на думку РЖ. Франка, i процесом, що розгортаiться як заперечення старого i утвердження нового. Виникнення кожного суспiльного ладу i запереченням попередньою i одночасним сприйманням вiд нього цiнного. Кожна iсторична епоха вiдходить у минуле, приготувавши реальнi основи для майбутнього.

Отже, свiтогляд РЖвана Франка тАФ одна з вершин украiнськоi фiлософськоi думки. Його фiлософська концепцiя людини i свiту знаменувала входження украiнськоi фiлософськоi думки в контекст загальноiвропейського фiлософського процесу кiнця XIX тАФ початку XX ст.

РЖван Франко серйозно цiкавився фiлософськими проблемами, вiн був добре ознайомлений iз сучасною йому соцiальною фiлософiiю, вмiло користувався нею у своiх науково-публiцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного ii носiя мав свiй власний тверезий погляд, який завжди виходив з позицii здорового глузду.

Своi фiлософськi погляди РЖ.Франко називаi рацiоналiзмом. Украiнський мислитель приймаi цей рацiоналiзм як фiлософський напрям, що визнаi розум основою пiзнання та поведiнки людей. Саме свiй рацiоналiзм РЖ.Франко протиставляi iррацiоналiзмовi та рiзного роду iдеалiстичним системам. Слiд зазначити, що РЖ.Франко не дотримувався строго тих визначень рацiоналiзму, якi подавали iсторики фiлософii, аналiзуючи рiзнi iсторико-культурнi епохи. Адже вiдомо, що рацiоналiзм, починаючись ще з Парменiда, проходить усi епохи i в кожнiй з них вiдiграi свою роль. Ця роль була i позитивна, i негативна. Адже рацiоналiзм, скажiмо, середнiх вiкiв рiзниться вiд рацiоналiзму доби Вiдродження чи Нового часу. Рацiоналiзм не завжди мирно спiвiснуi з iррацiоналiзмом чи iнтуiтивiзмом, феноменологiiю. У рiзнi епохи мислителi то захоплюються рацiоналiзмом, то розчаровуються у ньому[21]
. Навiть у часи РЖ.Франка, на межi XIX i XX столiть, вiра в необмежену силу людського розуму була втрачена (позитивiзм, неопозитивiзм та iншi течii); на порядок денний стаi критика класичного рацiоналiзму з його iдеалами могутностi розуму i нiчим не обмеженоi рацiональноi дiяльностi людини. Ця критика ведеться i з позицiй iррацiоналiзму (фройдизм, iнтуiтивiзм, прагматизм та екзистенцiалiзм), i в дусi помiркованого, обмеженого рацiоналiзму, пов'язаного вже не стiльки з логiчною проблематикою пiзнання, скiльки з пошуком соцiокультурних основ i меж рацiоналiзму.

Своiрiднiсть i самобутнiсть Франкового рацiоналiзму полягаi в тому, що вiн досить добре уживаiться з рiзними позитивiстськими течiями свого часу. РЖ.Франко - вихованець Львiвського та Вiденського унiверситетiв, де значною мiрою розвивалися позитивiстськi системи. Останнi не могли не позначитися на становленнi РЖ.Франка як фiлософа. Звичайно, скажемо наперед, позитивiзмом у класичному розумiннi цього слова РЖ.Франко не був, однак багато цiкавого, того, що вiдповiдало його думкам i переконанням, вiн мiг використати, знайомлячись з творами репрезентантiв цього фiлософського напрямку.

Сам позитивiзм був досить таки поширеною течiiю, яка розпочала своi буття у 30-х роках XIX ст. РЗi засновником вважаiться французький фiлософ Огюст Конт, якого, до речi, часто цитуi РЖ.Франко. У початковому тлумаченнi О.Конта позитивiзм означав вимогу до фiлософiв вiдмовитися вiд пошукiв першопричин, будь-яких субстанцiйних начал i взагалi надчуттiвих сутностей. Цi пошуки позитивiсти характеризували як безплiдну ВлметафiзикуВ» i протиставляли iм намагання побудувати системи ВлпозитивногоВ» знання, тобто знання, ворожого спекуляцiям, знання безперечного i точного, знання, що опираiться винятково на факти. Фiлософським гаслом О.Конта була формула Влпрогрес i порядокВ». Суспiльствознавство, на думку О.Конта, маi перетворюватися також у Влпозитивну наукуВ». У позитивiзмi були вираженi характернi риси буденноi свiдомостi початку XX ст. До цих рис слiд вiднести яскраво виражений практицизм, зневiру в пiзнавальнi здатностi людини i заперечення можливостей твердо обгрунтованого наукового прогнозування майбутнього стану суспiльства. У буденнiй свiдомостi поряд iдуть ворожiсть до iдеалiзму, дiалектики та фетишизацiя тАЬщоденного здорового глуздутАЭ. Позитивiсти тлумачили науковi закони у природознавствi та соцiологii як лише фiксацiю спiвiснувань i що найбiльше тАФ функцiональних залежностей мiж явищами. Наука для позитивiстiв була не бiльш нiж засiб зручного i ВлекономногоВ» огляду багатоманiтностi вiдчуттiв суб'iкта та кермо вузькоутилiтарноi орiiнтацii майбутнiх вiдчуттях. Позитивiсти заперечували можливiсть iснування наукових теорiй соцiального розвитку, а науковий соцiалiзм та комунiзм прирiвнювали до мiфiв та релiгiйних догм, котрi позбавленi наукового значення.

Франковi симпатii до позитивноi фiлософii досить яскраво вираженi у статтi ВлНаука i ii взаiмини з працюючими класамиВ». Так, РЖ.Франко пише: ВлЧи тi природничi науки, якi виросли з неточних i розрiзнених дослiджень грецьких натуральних фiлософiв i александрiйських учених, можуть витримати порiвняння з громаддям теперiшнiх природничих знань, з докладнiстю i точнiстю теперiшнiх дослiджень, з добросовiснiстю i логiкою теперiшнього наукового аналiзу? Чи спекулятивна грецька фiлософiя Платона i системи Арiстотеля, яким на кожнiм кроцi бракуi фактiв, спостережень, описiв, тАФ чи можуть вони йти в порiвняння з сучасним розвитком позитивноi фiлософii, тАФ вони, що мiстять у собi заледве слабкi ii зародки?В»[22]
. Цю цитату не слiд ототожнювати з так званою матерiалiстичною критикою iдеалiстичноi фiлософii. Звичайно, РЖ.Франко дуже критично ставився до спекулятивноi фiлософii Платона, до фiлософськоi системи Арiстотеля, але критикував учення тих класикiв давньогрецькоi фiлософii радше з позицiй позитивiзму, нiж матерiалiзму. З тих самих позицiй вiн виступав проти iдеалiстичних настанов Гегеля, Шопенгауера чи Гартмана. В такому ж планi маiмо i критику РЖ.Франка фiлософii життя Фрiдрiха Нiцше. РЖ.Франковi бiльше iмпонуi позитивне знання, позитивна наука, яка маi справу з конкретними фактами. Вiн, зокрема, пише: ВлСправжня наука не маi нiчого спiльного -i жодними надприродними силами, з жодними вродженими iдеями, -i жодними внутрiшнiми свiтами, що керують зовнiшнiм свiтом. Вона маi лише справу зi свiтом зовнiшнiм, з природою, тАФ розумiючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неi все, що тiльки пiдпадаi пiд наше пiзнання: також i люди з iх поступом, iсторiiю, релiгiями, i всi тi незлiченнi свiти, що заповнюють простiр. Сама людина i тiльки одним з нескiнченних створiнь природи. Тiльки природа даi людинi засоби до життя, до задоволення своiх потреб, до розкошi i щастя. Природа i для людини всiм. Поза природою нема пiзнання, нема iстини. РЖ лише природа i тiiю книгою, яку людина мусить постiйно читати, бо тiльки з нею може з'явитися для людини блаженна правдаВ»[23]
.

Франко оцiнив людину як мислячу iстоту, як творця, що пiдкоряi собi рослинний i тваринний свiт. Акцентуi увагу, що саме духовнi начала вiдрiзняють людину вiд iнших природних речей, у тому числi й тварин. Саме духовнi властивостi дають людинi тАЬздатнiсть жити й працювати спiльно, мислити, вiдчувати, робити висновки, спостерiгати; вони роблять ii людиною в повному значеннi цього словатАЭ[24]
. Кожна окрема людина i неповторна i в той же час i часточкою людства, немов одна цеглина, тАЬмiльйони яких складають все людствотАЭ. Одночасно вона належить до певного етносу, риси якого вiдбиваються в особi iндивiда. Оскiльки людина живе в суспiльствi, то вона виробила певнi тАЬпоняття про життя з людьми, про обходження з ними; то i поняття iстинностi, справедливостi, правди, приязнi та добра. Цi поняття i основою моральностiтАЭ[25]
. Саме мораль тАЬзмiнюi тваринну природу людини.. робить ii здатною до сприйняття щастя, як внутрiшнього самозадоволення, так i суспiльного, що ТСрунтуiться на узгодженiй працi всiх людей i на братськiй взаiмнiй любовiтАЭ. У поняттi людини Франко бачив iднiсть духа i тiла, як iднiсть нерозривного цiлого, в особi iснуючого. У цiй iдностi вiн бачив живу силу, яка творить i керуi життям.

Наука, на думку РЖ.Франка, повинна сповняти двi неодмiннi умови: вчити нас пiзнавати закони природи i вчити користати з тих законiв. Украiнський мислитель, як i позитивiсти, вiддавав прiоритет науцi як формi суспiльноi свiдомостi, котра може перебудувати свiт на краще. Правда, тут РЖ.Франко вводить ще одну категорiю тАУ категорiю працi. Без суспiльно-корисноi працi сама наука i безплiдною. Людина, пише РЖ.Франко, досягне щастя аж тодi, Вл..коли наука i праця зiллються до неi воiдино; коли всяка ii наука буде корисною працею для суспiльства, а всяка праця буде виявом ii розвинутоi думки, розуму, науки. РЖ народи тiльки тодi зможуть досягнути щастя i свободи, коли всi будуть вченими працiвниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливостi якнайвсебiчнiше, i коли кожен буде у змозi використовувати своi сили на добро загалу i на добро своi власнеВ»[26]
. Франко вiрив у можливiсть удосконалення людини i суспiльства завдяки науцi i працi, бо це було, на його думку, вже щось конкретне i цiлком можливе i не лежало Влпоза межами можливогоВ». Адже i наука, i праця у позитивному iх розумiннi були для РЖвана Франка тим, що i природне i реальне, тим, що позбавляi якихось iдеалiстичних метафiзичних понять, абстракцiй, схоластики в гiршому ii розумiннi.

РЖван Франко доводив, що не iснуi прямоi залежностi у розвитку матерiальноi i духовноi культур, i не матерiальна стимулюi розвиток духовноi, а здебiльшого навпаки. Вiн не сприймав знамениту марксiвську тезу про те, що суспiльне буття визначаi суспiльну свiдомiсть. Важливим для РЖ.Франка i фактор волi у суспiльнiй свiдомостi. Звичайно, не слiд звинувачувати мислителя у волюнтаризмi, хоча цей елемент присутнiй у його фiлософських сентенцiях, але саме цей елемент пов'язаний з реальним i позитивним знанням реалiй.

РЖвана Франка не можна вважати позитивiстом у класичному розумiннi цього слова. Вiн не був позитивiстом-теоретиком. У соцiальнiй фiлософii РЖ.Франка позитивiзм проявився на практицi i вiдiграв таки позитивну роль у його науково-просвiтницькiй дiяльностi.

Сьогоднi перед молодою Украiнською державою, як i перед кожним ii громадянином, стоiть питання: яке суспiльство ми будуiмо? Чи процес становлення суверенноi Украiни тАФ це суспiльний поступ чи регрес? Якi критерii застосувати, щоб визначити нашу нинiшню ситуацiю i суспiльний прогрес взагалi? Що визначальне у тлумаченнi цього поняття?

Над пошуком вiдповiдi на такi питання замислювалися кiлька поколiнь мислителiв, якi виробили рiзнi критерii суспiльного поступу - вiд розвитку продуктивних сил i виробничих вiдносин до самоi людини, ii знань i ii свободи дiяння. Мiркував над цими проблемами й РЖван Франко. Його статтi й розвiдки свiдчать про те, що в питаннi суспiльного поступу думки мислителя зазнали певноi еволюцii. Це видно, наприклад, iз порiвняння статей 1878 р. ВлНаука i ii взаiмини з працюючими класамиВ», ВлЩо таке соцiалiзмВ» або ВлМислi о еволюцii в iсторii людськостiВ» (1881) з працею ВлЩо таке поступ?В», написаною 1903 р. тАФ через 25 рокiв пiсля юнацького захоплення iдеями соцiалiзму.

У юнi роки, ще студентом унiверситету, РЖ.Франко визначив критерiй суспiльного поступу тАФ щастя людини. Щастя в його розумiннi - це iдина мета, до якоi людина прагне споконвiку, заради якоi народжуiться на свiт, навчаiться, трудиться, взагалi живе. Перебуваючи пiд сильним впливом модних у його часи новiтнiх дiй тогочасного суспiльства соцiалiстичних iдей, юний РЖ.Франко вважаi, що Влтого щастя вона (людина) досягне аж тодi, коли наука i праця зiллються до неi воiдино; коли всяка ii наука буде корисною працею для суспiльства, а всяка праця буде виявом ii розвинутоi думки, розуму, наукиВ»[27]
.

Франко дослiдив процес становлення людини, ii важку боротьбу за виживання, виявив двi тенденцii в цьому процесi, що обумовленi об'iктивними чинниками: перевагою зовнiшнiх обставин над людиною в боротьбi за iснування i, навпаки, коли людина почин

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского