Творчий шлях Володимира Сосюри
Володимир Сосюра
Володимир Миколайович Сосюра тАФ один з найщирiших лiрикiв XX ст. тАФ увiйшов у слов'янську поезiю як спiвець любовi й вiчноi свiтозмiни, що злилися в iдиному поняттi прекрасного, у вiдчуттi вiльгого i терпкого смаку життя, якому немаi кiнця-краю. Майстер загадковоi простоти i ясноi незглибимостi почувань, поет нiжний i тривожний, як надвечiрнi свiтло, вiн пройшов через кiлька iсторичних та культурних епох у життi Украiни: вiд УНР до хрущовськоi "вiдлиги".
Творчiсть Сосюри, котрий лишив близько шiстдесяти поетичних книжок, десятки поем, автобiографiчну прозу, тАФ це безмежний свiт, це iсторiя, що переживаються в любовi й ненавистi, радостi й журбi тАФ гостро, до слiз, до млостi. Пристрасне слово поета народжуiться з безумовноi вiри в життя, що упереджуi всi питання про доцiльнiсть iснування особистостi. У глибинах цього слова коливаiться пантеiстичне вiдчуття свiту, що пiдносить людину на рiвень вiчних, непроминальних мет i даруi дивовижну, романтиками омрiяну свободу:
Такий я нiжний, такий тривожний,
моя осiнняя земля.
Навколо вiтер непереможний
реве й ТСуля 1.. (1923)
Чуiте озоновану вiчнiстю молоду красу цього поривання?
Володимир Сосюра народився 6 сiчня 1898 р. на станцii Дебальцево (нинi Донецькоi областi). Мати поета тАФ Антонiна Дмитрiвна Локотош, робiтниця з Луганська, займалася домашнiм господарством i дiтьми, яких у родинi було восьмеро. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною рiзнобiчно обдарованою i непосидющою, змiнив багато професiй, вчителював по селах, був сiльським адвокатом, шахтарем.
"Татко нагадував менi похмурого козацького орла, а мама тАФ якусь смугляву птицю, що iй не сидиться на мiсцi i все вона хоче кудись полетiти. Як протилежнiсть батьковi, вона була дуже балакуча. ii одвертiсть була потрясаюча" 2.
Шанувальникiв Сосюри захоплюватиме й вражатиме крайня вiдвертiсть його лiричних сповiдей, iх виняткова чуттiвiсть. Живлена генетичною пам'яттю аж вiд прадавнiх язичницьких глибин, ця безпосереднiсть свiтосприймання не замулена жодними цивiлiзацiйними резонами i виявляiться в безумовнiй довiрi до мови води i вiтру, дерева i птаха, до мови плотi i всiх земних призначень людини вiд колиски до скону. Пантеiстична взаiмопроникнiсть природи i людини духовноi та тiлесноi, рiвнiсть, свобода всiх i всього при купальському вогнищi, коли нiчого не соромно й нiкого соромитися, буде не вiдразу помiтним, але могутнiм живлом поетичноi творчостi В. Сосюри.
Такою й була натура митця тАФ напрочуд вiдкрита i пристрасна, нiжна i дуже вразлива. Це особливо належить пiдкреслити з огляду на рiзнi малопоштивi й обивательськi припущення щодо хворобливо розхитаноi психiки Сосюри в середнi й похилi роки його життя, що мають пiд собою певний грунт. Але суть у тому, що поетом змалечку володiли величезнi, неопанованi, рацiональному глуздовi не завжди зрозумiлi почуття. Вiн злiтав на iх крилах у тiльки йому даровану височiнь екзистенцiйного потрясiння, а тодi повертався до реальностi в щасливому знесиленнi, в знемозi, тАФ такими сильними були цi почуття. Арiстотель називав такий стан катарсисом (очищення душi переживанням, радiстю й стражданням). Ця тяжка благодать емоцiйного надмiру була дарована Сосюрi природою i заявила про себе дуже рано 3.
Невдовзi пiсля народження Володимира родина Сосюр переiжджаi до селища Третя Рота (нинi тАФ Верхнi, що входить до м. Лисичанська на Луганщинi), де й минають дитячi роки поета. Були вони голоднi й безпритульнi тАФ у пошуках постiйного даху над головою родина зриваiться з мiсця на мiсце, аж по багатьох переiздах оселяiться у старiй хворостянцi над берегом Дiнця. Тут в iдинiй кiмнатцi туляться восьмеро дiтей i батьки. Саме цей шахтарський край назавжди увiйде в лiрику Сосюри ясними зорями i тихим Дiнцем, заводськими димами i тяжкою працею, першими захопленнями, якоюсь особливою прямотою оцiнок i жагою буття.
В одинадцять рокiв Сосюра йде працювати тАФ до бондарного цеху содового заводу, потiм телефонiстом, чорноробом, не цураiться випадкових заробiткiв. Початкову освiту здобуваi пiд наглядом батька, зачитуiться пригодницькою лiтературою (Майн Рiд, Жюль Верн, Ф. Купер, детективи, якi тiльки мiг дiстати), вiршами О. Кольцова та РЖ. Нiкiтiна. 1911 р. вступаi до мiнiстерського двокласного училища в с. Третя Рота. Обдарований блискучою пам'яттю й допитливим розумом, швидко стаi одним iз кращих учнiв, захоплюiться спiвами й художньою лiтературою 4.
До лектури його дитячих лiт належали Гомер i Шиллер, Гоголь i Шевченко, Пушкiн i Леся Украiнка, РЖ. Франко, М. Некрасов i Конан Дойль, а разом з ними тАФ А. Бiлий, О. Апухтiн, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лiрика романсового плану (згадаймо тут ще Олену Журливу та РЖ. Сiверянина) якнайбiльше iмпонувала Сосюрi й манила його до перших лiтературних спроб 5.
Замислюючись нинi над свiтоглядно-естетичними витоками сосюринського "екстравертного" письма, освiтленого кривавими сполохами Першоi свiтовоi вiйни, визвольних змагань та бiльшовизму, не перебираймо на вазi громадянських мотивацiй та iдей, хоч, звiсно, i вони формували горизонти його поетичного свiту. Не забуваймо, що душа поета змалечку була вчарована ранньомодернiстською красою i музикою слова, рафiнованiстю художньоi барви й почуття, якi в юнiй свiдомостi отожнювалися з великим Мистецтвом.
Барокова пишнiсть висловлювання, символiстська яскравiсть штриха, схожого на крик чи молитву, особлива мелодiйнiсть поетичноi фразитАФ всi цi ознаки одземленостi лiрики мали для юного Сосюри особливий сенс. Вiд них вiяло чимось прекрасним, небуденним, солодким i манливим тАФ тим, чого в реальностi бiдного шахтарського краю не було й напоказ. Все те пiднесене i гарне, чим життя обдiлило Сосюру, вiн знаходив у лiтературi. Спиняiмося на цьому, аби спростувати один зi стiйких стереотипiв, за яким "творчiсть В. Сосюри з самого початку розвивалася пiд благотворним впливом.. украiнськоi та росiйськоi революцiйноi пiснi" 6. Думаiться, немаi жодноi потреби робити з Сосюри свiдомого революцiонера ще до того, як вiн усвiдомив себе поетом. Хоч речi це складнi й тонко пов'язанi, однак не полiтичне гасло, а естетика пiснi, чарiвна сила лiричного слова, усвiдомлювана саме як чарiвна (i звiдси тАФ така виняткова роль його "музики i ритму"), розбудили струни його власноi поетичноi натури.
Своi першi, ще напiвдитячi поетичнi спроби росiйською мовою В. Сосюра вiдносить до 1914 р. 7 Всi цi рукописнi вiршi на традицiйнi мотиви тогочасноi лiрики, в тому числi й релiгiйнi 8, безслiдно згинуть у роки Першоi свiтовоi вiйни. 1914 р. В. Сосюра вступаi до трикласного нижчого сiльськогосподарського училища на станцii Яма Пiвнiчно-Донецькоi залiзницi. 1915 р. смерть батька змушуi його залишити навчання й повернутися на содовий завод, цього разу учнем маркшейдерського бюро. Та нужденнi учнiвськi заробiтки не могли зарадити родиннiй скрутi, майбутнi залежало вiд здобуття спецiальноi освiти. Долаючи всiлякi труднощi, завдяки власнiй енергii та стороннiй пiдтримцi восени 1916 р. Сосюра повертаiться до сiльськогосподарського училища, аби пробути тут до буремноi осенi 1918 р. Тут у 1916тАФ1917 рр. вiн пише вiршi, якi вперше публiкуються в бахмутськiй "Народной газете" та лисичанських газетах "Голос рабочего" i "Голос труда". Народжуються вони з традицiй росiйськоi та украiнськоi романсовоi лiрики, хоча деякi з них, взорованi на поетику М. Некрасова ("Много в душе еще песен неспетых", "Товаришу"), свiдчать, що Сосюра гостро вiдрефлектовуi не тiльки щемнi порухи душi, а й суспiльнi рухи, тривожне гудiння iсторii, що наближаiться до свого революцiйного пiку.
Як поет В. Сосюра вийшов iз рiчища романсовоi традицii, означеноi iнтонацiями сповiдi та звiряння, певним образним рядом ("сказка задумчивых звезд", "сон умирающих роз", "бред утомленной души" тощо). Але за складом творчоi натури, за чiткiстю й гостротою бачення реальностi вiд самих початкiв був iншим. Факти соцiальноi дiйсностi викликали в нього таку ж бурхливу емоцiйну реакцiю, як i факти життя особистого. Соцiальна тематика якось дивовижно (бо вельми природно!) уживалася в його вiршi iз сентиментальними медитацiями. Його юна душа, яка ще не встигла зазнати свiтоглядних розчарувань, була вiдкрита всьому сущому i в людинi, i в суспiльствi. Це ясно потверджуi вже рання лiрика.
14 жовтня 1917 р. в газетi "Голос рабочего" друкуiться вiрш Сосюри "Плач волн". 22 жовтня ця ж газета вмiщуi перший украiнський вiрш поета "Чи вже не пора". Автобiографiя В. Сосюри, датована квiтнем 1945 р., даi пiдстави думати, що вiрш уперше надрукований ще ранiше: "Першого мого украiнського вiрша було надруковано в бахмутському журналi учневоi молодi "Вiльна думка" за назвою "Чи вже не пора" 9. Наприкiнцi жовтня 1917 р. газета "Голос рабочего" публiкуi росiйський вiрш В. Сосюри "Товаришу", написаний у стилi революцiйного маршу. Тривалий час бiльшiсть дослiдникiв саме вiд цього вiрша починала вiдлiк творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий "заклик до збройноi боротьби з визискувачами" 10. Цiлком ясно, що чiтка класова детермiнованiсть В. Сосюрi тут накидаiться, оскiльки поет переймаiться романтикою революцiйних подiй взагалi й украiнського нацiонального вiдродження зокрема. Так само й у вiршi "Чи вже не пора" розшарування соцiальних сил змальовуiться туманно, в загальнiй антитезi свiтла й тьми. Навiть сучаснi фахiвцi-iсторики насилу доходять ясностi, висвiтлюючи Украiну 1917 року, то що ж казати про мрiйливого вiсiмнадцятилiтнього юнака?
Можна i треба говорити про палку вiру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну i гостру реакцiю на двигтiння соцiальних надр. Зрештою, так само, як i про болiсну, чисто людську реакцiю на драматизм громадянськоi вiйни, коли брат iде на брата. "Брат на брата" тАФ так i називаiться вiрш Сосюри: "Брат поднял на брата руку.. ярких снов сказки нету.. Воют грозы, льется кровь" ("Голос рабочего", 12 листопада 1917 р.).
Саме так: казка, витворювана мрiйливою уявою iз "троянд" i "соромливих зорь" на розвалинах росiйськоi iмперii, закiнчувалася, надходила пора зрiлостi. Ще поблискуi в поезii Сосюри красива ранньомодернiстська жура витонченого самiтника, богемний подзвiн кришталю ще вчуваiться в пiснях блукальця, котрий до богеми й не мав жодного стосунку ("Гроза", "Бокал", "Вновь один"). Та дедалi дужче звучить у його вiршах рокотання розбуджених мас ("Много в душе еще песен неспетых").
Становлення В. Сосюри як громадянина i поета припадаi на роки УНР та ii трагiчноi поразки. Дев'ятнадцятилiтнiм юнаком вiн потрапляi у вир i веремiю пореволюцiйних (лютого 1917 р.) катаклiзмiв та визвольних змагань в Украiнi. Побаченого, пережитого стане йому на всi десятилiття, вiдпущенi долею: воно увiйде в десятки поем i сотнi вiршiв, у прозу тАФ не просто низкою тем i невiдступних спогадiв, а невiдступним переживанням за народ i його шлях в iсторii.
Восени 1918 р. зi зброiю в руках В. Сосюра виступаi проти кайзерiвських та гетьманських вiйськ у складi повстанськоi робiтничоi дружини Донецького содового заводу (м. Верхнi).
Повстання проти окупантiв та iх спiльникiв очолюi Директорiя. Цiлковито подiляючи iдею незалежностi Украiни, Сосюра взимку 1918 р. стаi козаком петлюрiвськоi армii. Восени 1919 р. вiн тiкаi з ii лав i потрапляi в полон до денiкiнцiв. Його розстрiлюють як петлюрiвця, але рана виявляiться не смертельною, i поет виживаi. Блукаючи Украiною, опиняiться в Одесi, де його, хворого на тиф, пiдбирають бiйцi Червоноi Армii. В ii шерегах у 1920тАФ1921 рр. вiн продовжуi воювати тАФ цього разу з польськими вiйськами та армiiю Махна.
Не раз вiн дивився смертi у вiчi: пiсля денiкiнського розстрiлу побував Сосюра i перед червоним ревтрибом, i тiльки розважливiсть голови трибуналу, котрий розгледiв у хлопчинi щирий лiтературний талант (а ще бiльше тАФ вiршi!), врятували йому життя 11. 1920 р. в Одесi Сосюра вступаi до лав бiльшовицькоi партii. Продовжуi писати.
Рання поезiя, умовно обмежена 1921 р., вбираi в себе кращi художнi досягнення пошукових течiй i стилiв того часу. Своiрiдна сюжетнiсть, грунтована на змiнi емоцiйних планiв, яскрава мелодiйнiсть рядка пов'язують його вiрш iз традицiями ранньомодернiстськоi романсовоi лiрики як росiйськоi (РЖ. Сiверянин, О. Апухтiн), так i украiнськоi (Олена Журлива, О. Олесь, С. Черкасенко): "И вспомнил розы я с предсмертною окраской, и девушку-мечту, и тихий лунный свет". Емоцiйне форсування деталi вказуi на засвоiння поетом естетичного досвiду символiстiв ("Давит скатка шинельная плечи.. Отрыдает труба, и сквозь огненный вал мы помчимся победе навстречу"). РЖнтенсивна колористика малюнку, мова, а часто тАФ крик барви i лiнii свiдчать про небайдужiсть Сосюри до прийомiв iмпресiонiстичного письма.
Разом з тим дедалi виразнiше звучать оригiнальнi мотиви чисто сосюринськоi романтики боротьби й кохання ("На винтовке любимой родная рука, нежно пальцы грустят на затворе"). З бiгом часу лiрика Сосюри звiльняiться вiд обтяжливих ранньомодернiстських трафаретiв на зразок "дивных чар" та "мiражiв золототканих", випрозорюiться в iдеi та образi. Дедалi чiткiше увиразнюються риси iндивiдуального поетичного мислення тАФ гостро вiдчутий "смак" життя, барви, звуку, точно вловлена й передана психологiя митi, несподiваний образний синтез вражень ("И льется на штыки с холодной высоты задумчивой луны багровое сиянье", "цiлувала мене, милувала мене i не знала, куди посадити"). Та головне тАФ це особлива злитiсть суб'iкта лiрики з навколишньою дiйснiстю, абсолютна i беззастережна вiдкритiсть його особистiсних рефлексiй, що за вiдсутностi iнших визначень описуватиметься поняттями щирiсть" та "задушевнiсть".
Полiткурсант 41-i стрiлецькоi дивiзii В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесi з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордiiнком, О. Ковiнькою, iншими лiтераторами, що збираються в "Кав'ярнi поетiв", читаi тут своi вiршi. Товариство одностайно визнаi його поетом, за образно-iнтонацiйним ладом, усiм складом мислення й почуття тАФ поетом украiнським. 20 травня 1920 р. в газетi "Одеський комунiст" за пiдписом "Сумний" друкуiться вiрш "Вiдплата", що тривалий час вважався першим опублiкованим украiнським твором Сосюри. Нинi знаiмо, що це слушно лише стосовно радянських друкованих органiв. Але дебют у бiльшовицькiй пресi рiдною мовою багато важив для поета й запам'ятався назавжди 12. Вiд 1921 р. вiн починаi писати виключно украiнською мовою (за винятком рокiв Великоi Вiтчизняноi вiйни, коли з полiтичних мiркувань вiн iнодi давав до друку росiйськомовнi тексти).
У листопадi 1920 р. червонарм В. Сосюра направляiться в РДлисаветград, де захворюi на дизентерiю i потрапляi аж до зими в лiкарню. Пiсля одужання вiн iде полiтпрацiвником на Донбас. Пiд час вiдпустки 1921 р. в Харковi Сосюра знайомиться з Б. Коряком, В. Блакитним та РЖ. Куликом тАФ тодiшнiм завiдувачем агiтпропу ЦК КП(б)У, який вiдкликаi його з армii на посаду iнспектора преси при агiтпропi. Починаiться перiод напруженого творчого життя в колi провiдних украiнських майстрiв: О. Довженко, РЖ. Сенченко, О. Вишня, О. Копиленко, М. Йогансен, М. Хвильовий та iншi найвiдомiшi тогочаснi митцi совiтизованоi Украiни складають його лiтературне оточення 13.
1921 р. виходить у свiт збiрка "Поезii", що до останнього часу вважалася першою книгою В. Сосюри. Однак нещодавно-вiднайдений документ коригуi цю думку. Рукою В. Сосюри тут записано: ".. в 1918 р. пiсля проскурiвського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на грошi Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збiрку моiх поезiй "Пiснi кровi".." 14. Переповнена подiями юнiсть поета збагачуiться ще одним фактом. РЖ хоча вiдшукати цю книжку в бiблiотеках й архiвах Украiни поки не вдалося (i чи й вдасться з огляду на немислимiсть ii збереження в сталiнськi часи), свiдченню самого поета треба вiрити. Крiм того, переглядаючи влiтку 1999 року особистий архiв Ю. Шевельова в тiй його частинi, що зберiгаiться в Бахметьiвському рукописному фондi Колумбiйського унiверситету (США), ми натрапили на лист проф. Юрiя Луцького вiд 1956 р. зi згадкою про дуже раннiй рукопис вiршiв Сосюри (на першiй сторiнцi рукопису рукою автора проставлено "Сюсюра"), дивом збережений в архiвi Аркадiя Любченка (Торонто, Канада). В цьому листi Ю. Луцький просив Ю. Шевельова за стильовими характеристиками вiршiв потвердити авторство Володимира Сосюри. Ми звернулися до Ю. Луцького й дiстали вiд нього вiдбиток цього рукопису, а також англомовну статтю Ю. Луцького, якою вiн iще 1958 року (!) повiдомив славiстичний свiт про цю знахiдку i в загальних рисах ii схарактеризував.
Тепер вiдбиток цього рукопису (близько двох десяткiв вiршiв Сосюри 1918тАФ1920 рр.), переданий нами до вiддiлу рукописiв РЖнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, чекаi свого докладного опрацювання. Ми бачимо в ньому коли не всю, то принаймнi бiльшу частину пiзнiше згадуваноi поетом збiрки "Пiснi кровi".
1921 р. виходить у свiт поема "Червона зима", що приносить Сосюрi виняткову популярнiсть i славу. Збагнути цей культурологiчний феномен поза iдейно-естетичним контекстом XX ст. неможливо. Пригадаймо: лiрика початку столiття в переважнiй частинi з помiтними зусиллями, зумовленими об'iктивними чинниками, робила першi кроки в напрямi модернiзму, проникливо говорила про муки душi, заглибленоi у власний свiт, усамiтнений серед хаосу соцiальних струсiв. Соцiальна реальнiсть з усiма ii проблемами тАФ революцiями, вiйнами, боротьбою класiв та iдей тАФ з поля зору ранньомодернiстськоi лiрики, як правило, випадала: лишалася людина тонкоi духовноi органiзацii, яка багато i глибоко вiдчувала, болiсно реагувала на недоладностi життя, але майже нiчого вдiяти не могла. Хiба що страждати й втiшатися хвилиною випадкового, частiше примарного, анiж справжнього щастя. Цю лiрику не проймали полiтичнi чи iдеологiчнi струми, надмiр яких за чверть столiття призвiв поезiю до "голоi" декларативностi. iй вiдкрився психологiчно-емоцiйний безмiр особистого буття i вiдповiдно нова художня стилiстика. Ясна рiч, вiд щохвилинних потреб соцiуму, його реальних бiд i нетерплячих сподiвань ця лiрика була далекою. По сутi, вона працювала на вiддалену людинотворчу перспективу, що ми нинi й вiдчуваiмо, повертаючись iз цiкавiстю й захопленням до поетичних шедеврiв РЖ. Сiверянина, М. Волошина, М. Вороного, В. Пачовського та iн.
Катаклiзми 1917 р. покликали до життя нового лiричного героя принаймнi в одному з iдеологiчних варiантiв цього покликання тАФ мiльйоннi трудящi маси, якi повстали на боротьбу за власну свободу, щоб перемогти або загинути. Якнайповнiше вiдтворений вiн у "150 000 000" В. Маяковського, шерегах "Дванадцяти" О. Блока, символiзований у поширених на той час образах бурi, вiтру, молота, плуга. Численнi приклади цього даi поезiя П. Тичини, В. Блакитного, М. Семенка, В. Полiщука, в Польщi тАФ Б. Ясенського, В. Броневського, А. Станде, в Чехословаччинi тАФ С. Неймана, В. Незвала, Й. Волькера та iн.
У першi пореволюцiйнi роки цей збiрний образ був найжиттiвiшим, соцiально достовiрним, а тому й витiснив iз лiрики конкретну особистiсть з усiма ii переживаннями, смiховинно малими у свiтлi колосальних подiй. У час тотальних соцiальних зрушень i нетерплячого очiкування нових форм суспiльноi органiзацii поширення цього образу, цiii кличноi поетики узагальнень мало i соцiальне, i психологiчне пояснення.
Та вже за кiлька лiт далися взнаки естетичнi втрати, зумовленi тотальною деiндивiдуалiзацiiю лiричного героя, на збiльшовизованих теренах укрупненого до всепланетного робiтничо-селянського "ми". Бо за краще майбутнi, яким би воно не мислилося окремими iндивiдами, змагалася не безлика маса, а сила з'iднаних iдеiю особистостей. Вони по-своiму радiли перемогам i мучилися поразками, закохувалися i любилися, i було iм сумно розлучатися, i боляче було помирать. У злютованiй iдиним поривом масi лiтература мусила розгледiти iндивiдуальнi обличчя i душi, аби остаточно не вiдступити вiд життя на хисткi терени загальниковостi й плакатностi (як то й сталося невдовзi з пролеткультом, а великою мiрою тАФ i всiм слов'янським футуризмом). Першому i найкраще в полiтичних кордонах совiтизованоi Украiни це вдалося В. Сосюрi.
"Червона зима" увиразнила в цiй поезii конкретну особистiсть у всiй безлiчi притаманних iй поривань, захоплень, жалiв i мрiй. Поет зумiв переконливо показати, що революцiйна народна хвиля тАФ не нiвельована маса, а множина дорогих i по-своiму неповторних особистостей, зобразив не iде i, що керували масами, а людей, що жили, сповiдаючи певнi iдеi. В планi гуманiстичного осмислення епохи це було рiшучим кроком уперед.
"Червона зима" вмiстила в дев'яти своiх невеличких роздiлах цiлий духовний свiт представника "робiтничоi ранi", свiт, що тiльки займався: теплi спогади про домiвку й нелегку працю, парубочi розваги i перше нещасливе кохання, емоцiйний порив повстанських загонiв та iх нестримну ходу з краю в край по рiднiй землi, повернення додому i сум утрат, вiдчуття iдностi зi своiм народом i щиру вiру в iдеали народовладдя.
Здобуття свого несамотнього берега в розбурханому суспiльному морi, визначенiсть як дарунок "мятежнiй" душi, свiтоглядна певнiсть, основана на визнанiй доцiльностi й доречностi всiх випробувань, що випадають на долю людини й суспiльства (а це даруi легкiсть i свободу почувань!), тАФ ось психологiчне й фiлософське пiдТСрунтя поеми, яка попри всю суворiсть зображуваноi реальностi (злиднi, голод i холод, розруха, вiйна i смерть) наскрiзь вiталiстична. Це тАФ звук i голос надii на доладне впорядкування свiту, надii, що пойняла народ. Шлях юного героя до багатомiльйонного "ми", котре не нiвелюi особистостi, а даруi радiсне почуття примножених сил у боротьбi за суспiльне благо, тАФ шлях такий тернистий i звичайний, тАФ i пафосом цього твору:
РЖ чiтко мiрний крок ряди сотень хитаi..
РЖ сам собi здаюсь таким мiцним, мiцним..
Здаiться, я i i, i мов мене немаi,
то "я" моi злилось з народу "ми" святим.
Поема явила блискучу в своiму лаконiзмi й предметностi художню квiнтесенцiю тисяч i тисяч доль, через що й здобула собi найширшого читача. Кожен бачив у нiй слово про с е-б е, гартоване досвiдом багатьох (насправдi й iмплiцитно тАФ роду!). Це була нова лiрика суб'iктивного опанування розбурханоi суспiльноi дiйсностi, що вмiщувала родове, загальнозначиме i не мислилася поза ним.
Естетика, з якоi народилася "Червона зима" i яку несла вся лiрика Сосюри 20-х рокiв (збiрки: "Поезii", 1921, "Червона зима", 1922, "Осiннi зорi", 1924, "Сьогоднi", 1925, "Золотi шулiки", 1927, "Коли зацвiтуть акацii", 1928 та iн.), визнавала i пiдносила цiннiсть кожноi окремоi долi, що зливаiться з буттям усiii суспiльноi множини, але не губиться, не розчиняiться в ньому безслiдно. Саме так, як лiричне "я" поеми, зливаючись з "народу "ми" святим", лишаiться образом конкретного юнака, котрий пише вiршi мiж боями, згадуi бiдацьке дитинство з "чорною" роботою "за четвертак", тужить над могилою брата..
Сосюра художньо узагальнив i утвердив право й потребу кожного бути самим собою в суспiльному огромi, мати моральне право без сорому звiтувати своiму часовi й поколiнню: "i я щось значив, щось зробив", коли "Вкраiну з краю в край проходили з боями". Оце потверджене людське достоiнство кожен i бачив у героiвi "Червоноi зими" i в цьому розумiннi тАФ самого себе.
Така естетика несла в собi й заперечення аскетизму як психологii, що позбавляла людину права на особисте життя, радiсть i щастя в умовах рiзних соцiальних протистоянь. Лiричний герой всiii поезii Сосюри тАФ багатий духовно, вiн переповнюiться почуттями, якi, виявляiться, зовсiм не заважають йому бути учасником соцiально-iсторичних процесiв, бо й самi цi процеси у сприйманнi Сосюри i власне способом буття одухотвореноi матерii i визначаються не так певною iдеологiiю (що радянська критика традицiйно накидала поетовi, далекому вiд iдеологiчноi послiдовностi, не кажучи вже про пуризм), як незбагненними, але добротворними законами унiверсуму. Саме тому в наведеному нижче прикладi фрагменти живоi природи й сплески поривань набувають аксiологiчного смислу й означують собою певнi свiтогляднi вiхи:
Магнолii лимонний дух,
солодкi мрii олеандри..
А в небi огненнi гранати,
i мислi зоряно цвiтуть..
тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.
Ми хвилi любим, хвилi любим.
Самi народженi од хвиль.
О, притули вишневi губи
Вати до моii голови! (1923)
"Летять вiки, мов на екранi, мов вогке тьохкання в гаях.. Сплелися боротьба й кохання, тАФ i кращий хто, не знаю я" (1923тАФ1924), тАФ так просто i природно "знiмаiться" суперечнiсть мiж особистим i загальним, бо живляться вони одним тАФ невситимою вiтальнiстю, радiсною жагою життя в усiх його проявах, iдеологiчна забарвленiсть якоi не маi вирiшального значення (саме тому обiк "Червоноi зими" ми бачимо й поему "Перстень").
Вся сфера iнтимного набула пiд пером Сосюри потужного онтологiчного сенсу й почала iмплiцитно свiдчити на користь тих суспiльно-полiтичних "ландшафтiв", в яких вона прописувалася поетом (себто, за окремими винятками, тАФ бiльшовицько-пролетарських). Лiрика Сосюри 20-х рокiв ("Ластiвки на сонцi, ластiвки на сонцi..", "Вже в золотi лани..", "Коли потяг у даль загуркоче..", "Марiя", "Жовтii лист.." та iн.) явила людину в такiй повнотi своiх змог i жадань, яка мислилася тiльки в споконвiчних мрiях народу. До обiцяного бiльшовиками i насправдi вiдвiку сподiваного народом "свiтлого майбутнього" було, м'яко кажучи, далеко: тим захопливiше й принаднiше було уявляти його риси на прикладi конкретноi долi такого земного героя Сосюри. Читач вiдчував з ним глибоку духовну спорiдненiсть i нiби прилучався до омрiяного грядущого.
Живлющою росою лягла ця поезiя на вистражданi й зболенi душi спiввiтчизникiв, надихаючи iх на життя i творчiсть сильнiше за всi високi гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й нiжне, про те, що, тАФ як писав згодом О. Довженко, тАФ "життя саме по собi найвище благо", i в цьому була ii очищувальна сила. Сосюра оновив сам жанр iнтимноi лiрики, з безпосереднiстю язичника вiдкинувши межу мiж "моiм" i "нашим": все, чим повниться душа героя, i вiд життя, що приймаiться безумовно в усiй своiй суперечливiй повнотi. Особисте у Сосюри скрiзь i завжди i суспiльно значимим (що часом призводить i до невдач тАФ згадаймо вiрш "Двi" 1924 р.). Так само й справи загальнонароднi i предметом найщирiших уболiвань суб'iкта його лiрики. Це також вагомий внесок поета в естетику украiнського вiрша, бо завдяки опредмечуванню iндивiдуального переживання й загалом його рiшучому "оземленню" долаiться психоемоцiйна абстрагованiсть (отже, й декларативнiсть!) ранньомодернiстського поетичного дискурсу. Життiва уконкретненiсть i соцiально-психологiчна достеменнiсть переживання стане однiiю з естетичних пiдвалин усього подальшого саморуху жанру й матиме неабиякi наслiдки в майбутньому (до речi, не лише украiнськоi поезii, а й, скажiмо, польськоi, де цi якостi ще глибше вживить практика "скамандритiв"). Згадаймо бодай М. Вiнграновського: "Я люблю тебе степом, Днiпром i Тарасом.." тАФ любов до жiнки, до рiдноi землi, ii iсторii та культури злито в iдиний вiталiстичний порив.
У вiршах Сосюри, нiби вперше побаченi в своiрiднiй урбанiстичнiй красi, постають картини мiста, брукованих вулиць, срiбного морського узбережжя; теплим блиском свiтиться нiч, зволожена "лукавими очима", вiдчуваiться широкий i вiльний подих того життя, заради якого "в степах гули гармати, i ллялась наша кров, i падали брати..", заради якого звергалися iдоли земнi та небеснi i з такою необачнiстю ламався свiт традицiйних взаiмин та уявлень: "О, не даремно, нi, моя старенька мати зняла з своiх дiтей дукатики й хрести!." (1921). У цьому програмному вiршi збiрки "Поезii" 1921 р. з великою безпосереднiстю Сосюра заповiв своi митецьке кредо: всiiю творчiстю вiн оспiвуватиме безкiнечне оновлення життя, що винурюiться з магми одвiчного перетворення матерii у небачених i захоплюючих формах, у працi й коханнi, радостi й стражданнi зi своiм народом. Так, це оновлення пов'язуватиметься поетом з падiнням царату, визвольними змаганнями УНР, потiм тАФ в силу полiтичноi безопiрностi його натури тАФ з розбудовою соцiалiстичного ладу (щоправда, не без сумнiвiв та сум'яття, зокрема в тяжкий для поета злам 20тАФ30-х рокiв, згадаймо бодай збiрку "Серце" або вiрш "Нуждарi"). Водночас це оновлення як щаслива властивiсть природи матиме й значно ширший пантеiстичний смисл, що достоту увиразниться в його пiзнiй, пiд певним оглядом натурфiлософськiй лiрицi.
Буремнi подii 1918тАФ1919 рр. зродили палкi надii на якесь кардинальне перетворення свiту й вiддавна вже небачене духовне розкрiпачення людини, надiленоi почуттями винятковоi сили, якi до того ж перебувають у згодi iз силами природи, фактично i органiчним продовженням цих останнiх: "Так нiхто не кохав! Через тисячi лiт лиш приходить подiбне кохання.. В день такий розквiтаi весна на землi i земля убираiться зрання". Це тАФ не гiпербола, як нудно твердить шкiльний пiдручник, цетАФ твердження, наснажене вiдчуттям невичерпних можливостей людини тАФ цього одухотвореного iмпульсу Всесвiту. Навiть обiцяний коханiй "золотий Орiон" тАФ гiпербола лише почасти (генетично, за походженням, тАФ зоря, що даруiться обраницi, тАФ романсова традицiя), а в головному тАФ передчуття новоi змоги людини, передбачення, в слушностi якого мiг переконатися i сам поет, стежачи за першими космiчними польотами.
Це, зрештою, ключ до розумiння всiii лiрики митця, яку без утрат i спрощень не можна розглядати окремо за жанрами громадянськоi, iнтимноi та фiлософськоi лiрики, бо вiн оновив i зблизив самi цi жанри на грунтi синкретичного свiтосприймання. Невичерпна краса i сила почуттiв дозволяють людинi, як ii бачить поет, бути справжнiм творцем своii долi. 1 тодi, коли вона, рятуючи iнших, обираi смерть (балада "Комсомолець", 1927), i коли прозираi майбутнi (вiрш "Днiпрельстан", як вiдомо, написаний до появи самоi станцii тАФ 1926 р.), i коли сумуi так, що переживання ii стають порухом самоi природи ("Од дихання мого тихий мак облiта, нiби iм'я печальне: Марiя").
Володимиру Сосюрi поталанило тАФ вiн дав ту поезiю, якоi жагуче потребував час: соцiально заангажовану, рвiйну i водночас нiжну, вразливу, поезiю, яка висвiтила в людинi воiнного комунiзму й пролетарськоi ортодоксii ii iстинно людську сутнiсть тАФ доброту, чуйнiсть, природне почуття справедливостi й милосердя. РЖ в цьому образi все молоде поколiння впiзнало себе тАФ яким було, точнiше, яким хотiло, мрiяло бути! Також очевидно, що увесь цей комплекс морально-естетичних властивостей сосюринського письма впритул пiдводить нас до проблеми кордоцентризму як важливого чинника еволюцii украiнськоi художньоi свiдомостi XX ст., що потребуi окремого дослiдження.
1922 р. в Харковi виходить збiрка В. Сосюри "Червона зима". Вона потверджуi появу в лiтературi яскравого таланту, а водночас тАФ цiкаву здатнiсть цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихiiю рiзноманiтнi художнi форми i засоби. Так, четвертий роздiлок поеми "1917 рiк" тАФ типово експресiонiстичний, а вже наступний тАФ п'ятий тАФ аж дихаi украiнською народнопiсенною традицiiю на межi прямоi стилiзацii ("А ми сiли на конi, ворогiв рубати тАФ не по одному iз нас заплакала мати", 1921). Окремi твори писано верлiбром, а поряд тАФ зразки нормативного вiрша, якими можна, як вiдзначав iще А. Шамрай, iлюструвати практику iмажинiзму: "РЖ спогади тремтять, мов смажене насiння, лишають на вустах жадань прозорий ТСлей" (1921). Дедалi бiльше вияскравлюiться суто сосюринська колористика жовтогарячих, золотих i блакитних тонiв, колористика, що маi глибиннi етнiчнi коренi й так багато говорить душi, народженiй серед пшениць пiд сонячним небом ("Осiнь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе..", "Мiй брате Вересню, з блакитними очима"). Не цураiться Сосюра й перифрази з вiдомих зразкiв, зокрема Тичини: "Нових iмен i синтезу нового" (поема "В вiках").
Разом з тим, настрiй в поезii Сосюри тАФ категорiя настiльки панiвна, що пiдпорядковуi собi й унiфiкуi навiть далекi одна однiй стильовi манери. Так само, як романс, маi здатнiсть сполучати i перетоплювати в собi класичнi й сучаснi мовностилiстичнi форми аж до сленгу. Для Сосюри в ролi такого сленгу виступають не тiльки просторiчнi вирази й звороти ("Ех, iдять його мухи з комарами", "Скоро стане спекулянту жарко" та iн.), а й рiзнi художньо-стильовi зразки, що iснують на слуху суспiльства тАФ вiд давньоi думи до авангардних новацiй.
У не меншому дiапазонi ширяi i соцiально-фiлософська думка поета. Прямою даниною космiзму як художньоi течii 20-х рокiв i поема "Навколо" (1921), лiричний суб'iкт якоi прагне охопити iдиним поглядом розбурхану революцiйними катаклiзмами планету. Поема "В вiках" (1921) приносить ще бiльшi тАФ вселенськi масштаби вимiру подiй та образних узагальнень. Досить несподiвано (з огляду на попередню лiрику) лiвацькi iдеi Пролеткульту (до оргбюро якого Сосюра входив у 1921тАФ1922 рр.) прориваються войовничим запереченням "старозавiтних" цiнностей, предковiчноi християнськоi моралi в третьому роздiлi цього твору. РЖ так само щиро цi архiреволюцiйнi iдеi поет у наступних рядках наповнюi гедонiстичним пафосом, почуттям приналежностi особистостi до безсмертноi неньки-природи. Сувора дiйснiсть i стоiчне ii сприйняття вiдбитi у присвяченому М. Хвильовому диптиховi "Снiг.. перед очима за лицями лиця.." (1921). А у вiршi "Грацiйно руку подала i пiшла" явно пануi стихiя революцiйного романтизму.
Таке коливання iдейно-фiлософських акцентiв свiдчить про iснування певного спiльного iх знаменника, яким у Сосюри i пантеiстичне свiтовiдчуття, цiлковита взаiмопроникнiсть суспiльноi iсторii, природи й людини, iх внутрiшня злагодженiсть, притаманна синкретичному мисленню древнiх. Сосюрi дароване вiдчуття абсолютноi iдностi з усiм, що його оточуi, чисто емоцiйна оцiнка дiйсностi, не регламентована, по сутi, жодними фiлософськими системами, окрiм вiталiстичного захвату i нетрагiчного переживання плинного Часу. Все це тАФ язичницька щирiсть, "про всяк випадок" збережена iсторiiю розвитку людського духу. Навряд чи всерйоз випадаi говорити про яснiсть соцiально-полiтичного мислення поета, брак якоi Сосюрi цiлком слушно закидали впродовж чи не всього його життя.
У 20-тi роки Сосюра створюi низку великих соцiальних портретiв: лiро-епiчнi поеми "Оксана" (1922), "Робiтфакiвка" (1923), "Воно", "Шахтьор", "Сiлькор", "Хлоня" (всiтАФ 1924р.). Теперiшнього читача важко (та чи й потрiбно) переконувати в тому, що вони належать до вершинних художнiх зразкiв, але сучасникам Сосюри цi твори багато чим iмпонували. Головним у портретописаннi Сосюри (окрiм психологiчноi проникливостi, вмiння лаконiчним штрихом вiдтворити внутрiшнiй стан героя та його динамiку) було виведення реальноi особистостi з iсторичного ряду в iсторичний пiдряд, у знаменник, що бодай у своiй поетичнiй версii визначаi суспiльний поступ. До цiii низки творiв, як дозволяють думати збереженi строфи, належала й поема "Махно" (близько 1924 р.), повний текст якоi не зберiгся. Можна лише здогадуватися, якими рiзними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в украiнськiй iсторii постать, за що невдовзi "стiльки випив горя, що й нащадкам стане" 15. Одним iз перших проявiв iнтересу молодоi украiнськоi лiтератури до рiдноi давнини, дорогоцiнного в умовах лiво-революцiйних вульгаризацiй iсторii, став вiршований роман Сосюри "Тарас Трясило" (1925). РЖ в цьому тАФ позитивний сенс твору, не вiльного вiд багатьох художнiх вад 16 (треба сказати, що бiльшiсть спроб Сосюри створити велике епiчне полотно обертатиметься черговим торжеством лiризму на розкиданих брилах епiчноi картини свiту з усiма вiдповiдними плюсами й мiнусами). РЖнтерес митця до вiтчизняних глибин з часом зростатиме, увиразнюючись не так на тематичному, як на етичному рiвнi: всiiю образною системою вiн утверджуватиме свою спорiдненiсть з Украiною, РЗРЗ вiчним i благотворним духом. У цьому тАФ високий ментальний смисл сосюринських "золотих зiрок", "блакитних озер", "солов'iних гаiв".
1928 р. Сосюра розпочинаi писати поему "Мазепа", що також дасть привiд для всiляких звинувачень на його адресу. Його постiйно ваблять до себе великi поетичнi форми. Пiсля поем "Вiра" (1923) та яскраво експресiонiстичного "Золотого ведмедика"
Вместе с этим смотрят:
"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)
"Донские рассказы" Михаила Шолохова
"Живопись слова" в японской поэзии
"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского
"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского