Творчiсть Володимира Сосюри у контекстi лiтератури Донбасу

ВАРШАВСЬКИЙ УНРЖВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПРИКЛАДНОРЗ ЛРЖНГВРЖСТИКИ

ТА СХРЖДНОСЛОВтАЩЯНСЬКОРЗ ФРЖЛОЛОГРЖРЗ

КАФЕДРА УКРАРЗНРЖСТИКИ

МАГРЖСТЕРСЬКА РОБОТА

НА СПЕЦРЖАЛЬНОСТРЖ ФРЖЛОЛОГРЖЯ

ТВОРЧРЖСТЬ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ У КОНТЕКСТРЖ ЛРЖТЕРАТУРИ ДОНБАСУ

ВАРШАВА, ТРАВЕНЬ 2005

Змiст

Вступ

Роздiл 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з iсторичноi, етносоцiологiчноi, мовноi та геополiтичноi точки зору

1.1 РЖсторична довiдка про регiон

1.2 Етросоцiологiчний феномен Донбасу

1.3 Украiнська мова на Донбасi тАУ актуальний стан та сподiвання

1.4 Донеччина як частина суцiльноi украiнськоi геопопiтики

Роздiл 2. Лiтературний процес Донеччини

2.1 Нарис iсторii лiтературного процесу в регiонi

2.2 Донеччина в давнiй лiтературi

2.3 Лiтературне життя Донбасу в ХРЖХ тАУ поч. ХХ ст.

Роздiл 3. Володимир Сосюра

3.1 тАЬА все ж я донецький поет..тАЭ тАУ Донбас у творчостi В. Сосюри

3.2 Особливостi характеру Володимира Сосюри та iхнi виявлення в його поетичнiй творчостi

3.3 В. Сосюра тАУ захисник рiдноi землi та мови

Висновки

Бiблiографiя

Вступ

Гадаю, що наведене нижче висвiтлення теми Донбасу з точки зору iсторii, сьогодення та його лiтературного процесу дасть змогу детально та багатобiчно ознайомитися з регiоном, з якого походив В. Сосюра та який зайняв особливе мiсце у його творчостi. Гадаю також, що такий багатобiчний огляд регiональних питань дозволить розширити спектр цiii роботи та вiдповiсти не лише на одне запитання (чим i Донбас у творчостi В. Сосюри), а й на друге, тобто як народився та у чому полягаi феномен Донбасу. Це друге питання дуже важливе не тiльки з огляду на зростаюче останнiм часом зацiкавлення до цього регiону, але i тому, що вiдповiдь на нього допоможе у розумiннi творчостi В. Сосюри, якоi вiд регiональних паралелей не вiдiрвати.

Донбас тАУ не звичайний регiон. Донбас тАУ це феномен, тому i творчiсть В. Сосюри слiд дослiджувати крiзь призму цього ж феномену. Доки дослiдження творчостi та життя В. Сосюри не завершено[1]
, досi всi намагання поглибити знання про поета будуть актуальними.

ХХ-те столiття виявилося особливо важливим для Донеччини з огляду на розвиток лiтературного процесу зокрема та величезнi змiни в регiонi взагалi. ХХ-те столiття це також двi вiйни, якi сягнули свiтових масштабiв, репресii голодомору та iншi заколоти в краiнi. Врештi, це також час сталiнського тиску на Украiну та все, що украiнське, у тому числi i лiтературу. Багато з-посеред украiнських письменникiв втратили своi життя у молодому вiцi з огляду на те, якою мовою та про що писали. В. Сосюра якраз прожив все, що вiдбувалося на Донбасi та в краiнi аж до 1965 року. Життя Донбасу, його жителiв та врештi дуже iнтимнi вiдчуття поета заiнспiрованi бурхливими подiями, якi не обминали регiону через майже все столiття тАУ теми, якi дуже часто пронизують творчiсть В. Сосюри. Можна сказати, що творчiсть В. Сосюри певною мiрою становить лiтопис Донбасу з 20-тих по 60-тi роки ХХ столiття. Оригiнальнiсть такого пiдходу та неоцiнене значення творчостi поета для Донеччини i додатковими факторами, якi пiдтверджують актуальнiсть теми роботи.

Нинi досить багато говориться про Донбас у пресi та iнших ЗМРЖ. Регiон асоцiюють iз вугiллям, шахтами, промислом, росiйськомовнiстю та мiсцем рекрутацii полiтичних елiт краiни. Актуальнiсть цiii теми полягаi також у тому, що, на вiдмiну вiд вищенаведеного, варто показати, що i i Донбас культурний, лiтературний та лiричний. Без творчостi В. Сосюри, справитися з таким завданням було б неможливо, позаяк саме його визнали тАЬСпiвцем ДонбасутАЭ. Тому творчiсть В. Сосюри дiйсно i фундаментом творчостi донбасiвських письменникiв ХХ столiття.

Роздiл 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з iсторичноi, етносоцiологiчноi, мовноi та геополiтичноi точок зору

1.1 РЖсторична довiдка про регiон

Донецький край, який звуть Донецьким басейном, чи теж, популярно, Донбасом тАУ нинi великий гiрничий та промисловий осередок. Розташований вiн на пiвденному сходi Украiни у межах Донецького кряжу, Приазовськоi височини та Приднiпровськоi низовини[2]
.

За археологiчними довiдками, Донеччина належала до тих регiонiв Украiни, якi були заселенi ще в далекiй давнинi, починаючи з епохи палеолiту. Активне заселення нинiшньоi територii Донеччини та боротьба за ii землi почалися в епоху великого переселення народiв. Першим iз вiдомих нам кочових племен, яке освоювало схiдноукраiнський степ були, кiммерiйцi, якi прийшли iз-за Дону в Х ст. до н.е. Згодом на цiй землi жили i iншi кочовики тАУ скiфи, сармати, печенiги, половцi, роксолани тощо.

Вiд початкiв ХРЖРЖРЖ ст. по другу половину ХVРЖРЖРЖ ст. приазовськi степи, тобто пiвденну частину нинiшньоi Донеччини, пiдкоряли рiзнi народи, починаючи з Золотоi Орди. Пiзнiше пiвденну територiю займало Кримське ханство, тодi як центральнi територii Донеччини перебували пiд контролем украiнського, зокрема запорозького, та донського козацтв[3]
. У ХРЖV ст. При гирлi р. Кальмiус iснувало венецiансько-генуезьке мiсто-колонiя Адомаха. Пiзнiше, - у ХVРЖ ст., - козацький форпост Домаха (що з украiнськоi означаi шаблю дамаськоi сталi).

У ХVРЖРЖРЖ ст. Бiля Домахи виникла Козацька слобода, в якiй у 1754 р. Була збудована Святомиколаiвська церква. Це все дало пiдстави науковцям-iсторикам вважати Адомаху-Домаху-Марiуполь найбiльш давнiм мiстом Донбасу.[4]

В XVI столiттi пiд прикриттям замкiв на межi степу i лiсостепу на берегах Сiверського Дiнця в ХVI ст. оселилися украiнськi козаки, якi вступили на вартову службу. Згодом прибували також селяни, що втекли з Правобережжя Украiни та з Росii. За письмовими згадками вiд 1642 року, одним з перших населених пунктiв Донеччини вважаiться Святогiрський печерний монастир. В 1646 роцi для оборони вiд кримських татар було засновано укрiпленний пункт тАУ Тор (нинi м. СловтАЩянськ), який пiзнiше став першим мiстом регiону та одним iз головних джерел видобутку кухонноi солi. РЖсторiя регiону кiнця ХVII ст. та початку ХVРЖРЖРЖ ст. повтАЩязана саме з ii видобутком. Саме тодi розташований на соляних озерах Тор перетворився у м. Соляне. Скоро засновано й друге мiсто регiону тАУ Бахмут (нинi Артемiвськ).

З огляду на стихiйнi мiграцii в межах Украiни, з 50-х по середину 80-х рр. ХУII ст. помiтно збiльшилося населення степовоi Украiни. Укладення договору мiж Росiiю та Туреччиною спричинило ще бiльший приплив населення на пiвдень як з iнших регiонiв Украiни, так i з сусiднiх держав. Все таки домiнуючим у цьому процесi надалi залишилось украiнське населення, частка якого складала 60-70%.

Знайдення вугiлля на Донеччинi у першiй половинi та початок його промислового видобування наприкiнцi ХVIII ст. спричинили дедалi iнтенсивнiшi форми освоiння територii регiону.

Поряд з видобуттям вугiлля виникаi нова, дуже поширена зараз назва регiону, тобто Донецький камтАЩяновугiльний басейн, а у скороченi тАУ Донбас (автором якоi був iнженер-геолог Ковалевський, який склав карту вугiльних покладiв регiону[5]
). Донбас охоплюi донецьку, луганську та частково днiпропетровську областi в Украiнi[6]
. Звiсно, правомiрнiсть вживання нового географiчного термiну (згодом наявного й у соцiологii, культурi, полiтицi тощо) i надалi викликаi сумнiви (деякi вважають, що з огляду на козацьку iсторiю регiону слiд називати його Запорожжям)[7]
. Все таки, термiн про який iде мова прижився як окреслення специфiчного регiону та повтАЩязаних з ним явищ.

Внаслiдок лiквiдацii Запорозькоi сiчi (1775) та залучення Кримського ханства до Росiйськоi iмперii у 1783 роцi, пiвденнi землi почали заселятися мiгрантами з iнших регiонiв Украiни, та у менших кiлькостях з Росii, Балкан та Нiмеччини[8]
. Зруйнувавши Сiч, царський уряд досяг повного контролю над процесом освоiння регiону.

На першу половину ХIХ ст. припадаi заснування перших великих фабрично - заводських пiдприiмств, проводяться геологiчнi дослiдження регiону, засновуються новi мiста, розвиваiться торгiвля. Бурхливий розвиток промисловостi вимагаi реформ системи освiти, особливо професiйноi освiти робiтникiв. Тому вiдкриваються гiрничi навчальнi заклади, заводиться духовне життя, розвиваiться лiтературна та пiсенна творчiсть[9]
.

Скасування крiпацтва та введення капiталiстичних вiдносин у другiй половинi ХIХ ст. спричиняi модернiзацiю промислового виробництва Донбасу, будову залiзницi та заснування металургiйноi промисловостi. Наявнiсть природних багатств у регiонi, дешева робоча сила, пiльговi умови, наданi урядом, приваблюють iноземних iнвесторiв[10]
.В 1872 роцi англiйський пiдприiмець Джон Х'юз засновуi металургiйний комбiнат, а з розширенням Юзiвського (вiд прiзвища Х'юз) пiдприiмства виникаi селище Юзiвка (нинi Донецьк). Металургiйна промисловiсть Донбасу розвиваiться невпинно, коли там стали добувати вугiлля, яке через Марiупольський морський порт вiдправлялося на iншi ринки[11]
.

Продовжувався i розвиток системи освiти, запроваджувалися численнi школи. Крiм того, зароджувалася полiграфiя, книгодрукування, з'являлися першi загальнодоступнi бiблiотеки в мм. Марiуполь та Бахмут. Перша на Донбасi газета (ВлМариупольский справочный листокВ») вийшла в Марiуполi в 1899 роцi[12]
.

ХХ ст. повтАЩязане з подальшою iндустрiалiзацiiю Донбасу, потенцiал якого став основою майбутнього розвитку Украiни. В 1900 роцi Донбас видобував бiльш нiж двi третини вугiлля, 36% залiза та 63% соди Росiйськоi iмперii[13]
.

Пiсля Революцii 1917 року, саме Донбас скоро став центром жорстокого та тривалого конфлiкту помiж прихильниками Украiнськоi незалежностi, бiльшовиками, бiлогвардiйцями та закордонними вiйськами. Пiд час громадянськоi вiйни 1918-1921 рр. Донбас постiйно переходив iз рук в руки. Врештi, майже цiлий регiон було обтАЩiднано пiд контролем Радянського Украiнського уряду[14]
.

У 1920 роцi було створено Донецьку губернiю, до складу якоi увiйшли Бахмутський, Марiупольський та Слов'яногiрський повiти Катеринославськоi губернii, Старобiльський та частина РЖзюмського та Куп'янського повiтiв Харкiвськоi губернii, Таганрозький та частина Донецького i Донського округiв областi Вiйська Донського.

У липнi 1932 року створено Донецьку область, центром якоi спочатку став Артемiвськ, а потiм Сталiно (нинi Донецьк)[15]
. У червнi 1938 року територiю Донецькоi областi було роздiлено на двi областi - Сталiнську та Ворошиловградську.

В 20-30-тi роки в Донеччинi вiдбувався подальший розвиток системи освiти в результатi якого в 1939 роцi нараховувалося вже 7 вузiв, якi перетворили Донбас на видатний вузiвський центр. Зароджено мережу культурно-просвiтницьких установ, виникли театри, фiлармонiя, бiблiотеки, клуби, розвивалося кiномистецтво. З 1923 року почав виходити лiтературно-художнiй журнал ВлЗабойВ»[16]
.

Голодомор 1932-33 рр. вiдбився i на Донеччинi та ii жителях, особливо у сiльських районах. Жителi iнших частин краiни намагались втекти вiд голоду саме до мiст Донбасу. Величезна потреба робочих рук спричинила те, що, на вiдмiну вiд iнших регiонiв краiни, приiхати на Донбас можна було i без окремого дозволу властей. Хоча наслiдки голодомору на Донбасi були вiдчутними ще тривалий час, по Донбасу було вдарено ще сильнiше у рамках терору Сталiна проти т.зв. ворогiв народу, саботажистiв, вiдступникiв, шпигунiв та Православноi Церкви. Жителi Радянського союзу уявляли собi Донбас як рай для рiзноманiтних втiкачiв з iнших регiонiв. Зрештою, саме таку роль вiн часто вiдiгравав.

З другого боку, Москва не довiряла лояльностi цього тАЮраю для незалежнихтАЭ i саме тому Донбас став головною мiшенню терору Сталiна, пiк якого припав на 1937-1938 рр[17]
.

З 1941 по 1942 рiк, пiд час нiмецькоi окупацii, Донбас знаходився пiд правлiнням нiмецькоi вiйськовоi адмiнiстрацii. Пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни, все повернулося до довоiнного стану за рахунок величезних iнвестицiйних коштiв[18]
. У пiслявоiннi роки вiдновлювалися й розвивалися система освiти, вiдроджувалася культура. На 60-тi роки ХХ столiття припав бурхливий розвиток системи вищоi освiти. Тодi було перетворено Сталiнський iндустрiальний iнститут у полiтехнiчний, а його Краматорський фiлiал - у iндустрiальний iнститут. В областi також вiдкрилися два новi вузи, тобто РЖнститут радянськоi торгiвлi i фiлiал Харкiвського iнституту мистецтв. Донецький педагогiчний iнститут перетворено в унiверситет.

Внаслiдок бурхливого промислового розвитку, у серединi 80-х рокiв Донбас став найбiльш урбанiзованим регiоном Украiни. Тодi аж 90% жителiв Донеччини проживала у мiстах. Межа середини 80-х та початку 90-х рокiв, а особливо роки перебудови пiсля падiння СРСР, принесли у Донбас дуже складнi й суперечливi соцiо-економiчнi й полiтичнi перемiни. Тодi на Донбасi вiдбувалися могутнi шахтарськi страйки, якi ще бiльше погiршували стан промислового виробництва. Водночас формувалася багатопартiйна система, засновувалися громадсько-полiтичнi та iншi органiзацii Влтретього сектораВ», число яких на 2005 рiк на Донеччинi перевищуi 5000. Серед перших потужних нацiонально-демократичних органiзацiй, створених у цьому часi, було Донецьке обласне Товариство украiнськоi мови iм. Т.Шевченка (1989) засновниками якого була iнтелiгенцiя краю - В.Олiфiренко, Г. Гордасевич, В. Тиха, А. Загнiтко, В. Бiлецький, В. Познанська, Ф. Олехнович та iн., число членiв якого у 1992 р. Сягало 3000 чол.[19]

Кризовий стан екологii залишився однiiю з найсерйознiших проблем регiону. Основнi обтАЩiкти, що забруднюють довкiлля тАУ шахти, збагачувальнi фабрики, металургiйнi пiдприiмства. В регiонi Донбасу височать понад 600 териконiв, третина яких горить, видiляючи, зокрема, оксид сiрки, iснують десятки мулонакопичувачiв та шламовiдстiйникiв, де захороненi вiдходи вуглезбагачення, малi рiки та iншi водойми замуленi, мул же мiстить важкi металi, в кiлькостях, що в десятки i сотнi разiв перевищують допустимi норми. Крiм того, повiтряний басейн над регiоном Донбасу i найбiльш забрудненим в Украiнi, особливо у мiстах Макiiвцi, Марiуполi, Алчевську, Стахановi та iн.[20]
Екологiчна катастрофа вiдбиваiться на життi та здоровтАЩi мешканцiв.

Проголошення незалежностi Украiни, та перехiд вiд плановоi до ринковоi економiки виявилися перiодом великих випробувань для Донеччини.

Все це сталося в умовах розiрвання господарських зв'язкiв, користування застарiлим промисловим фондом та технологiiю. Додатково, абсолютна перевага галузей важкоi промисловостi, визначили особливу гостроту економiчноi кризи. З 1997 р. уперше за останнi 8 рокiв було зафiксовано деякий сплеск зростання виробництва[21]
. Надалi промисловiсть регiону все бiльше ВлприбавлялаВ» в темпах вiдродження, яке, однак, протiкаi дуже непросто внаслiдок фактора старопромислового регiону, - закриття шахт, якi i мiстоутворюючими пiдприiмствами, безробiття, перепрофiлювання населення тощо. Подiбнi кризовi процеси вже важко i непросто переживали регiони-аналоги в усiх куточках свiту тАУ Пiтсбург в США, Рур тАУ в Нiмеччинi, сучасна польська Сiлезiя. Проблеми реструктуризацii промисловостi там, хоч i важко, були вирiшенi, що вселяi надiю i оптимiзм стосовно майбутнього Донбасу.

1.2 Етносоцiологiчний феномен Донбасу

Як вважаi Г. Куромiя, японський iсторик, який займаiться iсторiiю Украiни взагалi та Донбасу зокрема,тАЭ на Донбасi вiддавна побутуi легенда, згiдно з якою цей край почали заселяти втiкачi Римськоi iмперii, бо на них у цих диких, малообжитих i неспокiйних мiсцях не поширювалася влада закону. РЖ навiть коли людинi виносили смертний вирок, Донбас дарував iй життя. Власне, в цьому, як не крути, а в промовистому (з психологiчноi та соцiальноi перспективи) фактi багато правди. У Донбасi вiддавна сусiдували воля й сваволя, великi багатства й глибокi злиднi, честь i безчестя. Те, що в iншому мiсцi було очевидним, на Донбасi переставало дiяти, а те, що було саме собою зрозумiлим у Донбаському степу, в iнших регiонах здавалося диким i незбагненнимтАЭ[22]
.

На думку Г. Куромii, Донбас належить до регiону, який колись називали ВлДиким полемВ», тобто нiчиiю землею, яка приваблювала шукачiв свободи. Отже, ВлДике полеВ» ставало вiльним козацьким степом. Навiть пiсля його завоювання, контроль метрополii над колишнiм прикордонням залишався слабким, а дух свободи стiйко тримався. Дослiдник навiть вважаi, що теперiшнi нацiональне вiдродження засноване на козацькому мiфi, а Донбас у такому разi видаiться тАЬнайукраiнськiшимтАЭ з усiх регiонiв Украiни. Варто навести ще один висновок Г. Куромii, позаяк вiн видаiться дуже важливим для зрозумiння як iсторii, так i сьогодення Донбасу. РЖдеться про поняття тАЬкласутАЭ i тАЬнацiiтАЭ як двi важливi концепцii полiтичного мислення, що сформувалися внаслiдок реакцii на просвiтництво, та якi не пiдходили i не пiдходять до реалiй полiтики в Донбасi. Марксистам було дуже важко у Донбасi навiть у часи пролетарськоi революцii i громадянськоi вiйни. Так само було й iз нацiонально-демократичними партiями у часи, коли вони розквiтали в iнших мiсцях пiсля розпаду як iмперськоi Росii, так i Радянського Союзу[23]
.

Спершу основна роль у визначеннi постiйного населення Донеччини належала украiнському та донському козацтву.

Вже в першi десятирiччя XVI ст. пiд впливом польсько-литовськоi вiйни виштовхнуте за Сiверщину ii населення потрапляi на ВлДике полеВ». Органiзацiя Запорозькоi сiчi та походи Д. Вишневецького (Байди) на днiпровськi мiста Кримського ханства у серединi XVI ст. ще сильнiше закрiпили вплив украiнського i донського козацтв у регiонi. Його наслiдком було поступове витiснення кримських та ногайських татар та поширення козацького впливу як на Подонцiв'я, так на пiвнiчне Приазов'я. У тi часи украiнськими козаками формувалася сторожова служба Московськоi держави, завданням якоi було захищати центральну владу вiд татар[24]
. Однак Вiйсько Запорозьке вело боротьбу не тiльки проти турецько-татарськоi агресii, але й проти зазiхань на неi царського уряду[25]
.

Черговий етап заселення Донеччини вiдзначався поiднанням стихiйноi народноi колонiзацii iз намаганням Росii змiцнити свiй вплив у регiонi. Народна колонiзацiя помiтно посилилась пiсля Андрусiвського перемир'я, внаслiдок якого Украiну було подiлено по Днiпру мiж Польщею та Московiiю. Повернення польськоi шляхти на правобережну Украiну спричинило великомасштабний перехiд учасникiв нацiонально-визвольноi вiйни на лiвобережжя. Для царського уряду ситуацiя, що склалася виявилася нагодою для заселення новозбудованих мiст, розташованих на шляхах, якими татари добиралися до центральних районiв Московii.

Рiст численностi населення на Слобожанщинi збiльшував попит на сiль, що штовхнуло мiсцевих солеварiв вiдшукати солянi джерела в рiзних мiсцях регiону. Позаяк бахмутськi солянi джерела виявилися найбiльш корисними, вони спонукали мiсцевих солеварiв переселятися на р. Бахмут. В 1703 роцi там уже знаходились не тiльки солянi варницi, але й поселення, що поклало початок мiсту Бахмуту.

Намагаючись бiльш надiйно забезпечити пiвденнi кордони в XVIII ст., царський уряд розмiщуi вздовж кордону вiйськовi поселення, якi формувалися не лише iз служилих людей центральних районiв Росii, але й з iноземцiв. До речi, так у 1754 р. мiж Бахмутом i Луганню виникло вiйськово-землеробське поселення, зване Слов'яносербiiю. Якщо в другiй половинi ХУРЖРЖРЖ ст. на територii краю числилось 114 поселень, то на початку ХРЖХ ст. iх було вже 493 (серед них 383 складали приватновласницкi). Села належали переважно мiсцевiй чиновницькiй та вiйськовiй верхiвцi, проживало в них по декiлька тисяч крiпакiв.

Бiльшiсть з них були вихiдцями з рiзних районiв Украiни, серед них зустрiчалися i колишнi запорожцi. Уряд також намагався поселити в регiонi служилих росiян, створюючи цiлi однодвiрськi та розкольницькi слободи. РЖноземцi складали незначну частину населення. Найбiльше iх проживало в згаданiй вже Слов'яносербii, яку заселили украiнцi та вихiдцi з Балкан. Помiтну групу складали переселенi до Азовськоi губернii наприкiнцi ХУРЖРЖРЖ ст. кримськi християни (греки, вiрмени, грузини та молдавани). Отже не дивно, що уже тодi населення регiону представляли понад 30 етносiв, серед яких у 1779 р. украiнцi складали понад 61,3% загальноi чисельностi населення. За ними йшли росiяни (20,5%), греки (7,3), вiрмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи бiльше 2% загальноi кiлькостi населення краю[26]
.

Однак, населення лишалося переважно украiнським доти, доки господарство краiни було здебiльшого зорiiнтовано на хлiборобство. РЖндустрiалiзацiя та комерцiйний розвиток, якi розвивалися у дедалi швидшому темпi, спричинили рiзке збiльшення чисельностi представникiв народних меншин, особливо росiян та iвреiв. Причиною виникнення таких обставин було те, що в основному промисел та комерцiя були повтАЩязанi з неукраiнськими нацiями. Ця закономiрнiсть продовжувала iснувати на протязi ХРЖХ та ХХ столiть, а ii наслiдки вiдчуваiмо донинi[27]
.

У 1900 роцi бiльшу частину робiтникiв у мiстах Донбасу складали росiяни (понад 55%). Попри те, що украiнцi складали бiльшу частину загального населення регiону, вони становили лише одну третину робочоi сили. В результатi шахтарськi оселi та заводськi мiста Донбасу були неначе плямами зрусифiкованостi на картi Украiни.

Пiсля Другоi свiтовоi вiйни вiдсоток украiнського населення Донбасу складав 55% та поступово зменшився до 50% у 1989 роцi. Водночас вiдсоток росiйського населення регiону збiльшився з 36% у пiсявоiннi роки до 43% у 1989 роцi[28]
. Зараз Донбас вiдомий як один iз тАЮбагатоетнiчнихтАЭ регiонiв в Украiнi. За даними останнього перепису, на Донеччинi, де мешкаi 4,825 млн. чол., проживають представники понад 100 нацiй i народностей, хоча украiнцi (56,9%) та росiяни (38,2%) разом складають суттiву бiльшiсть тАУ 95,1%, греки тАУ 1,6%, бiлоруси тАУ 0,9%, татари тАУ 0,4%, вiрмени тАУ 0,3, iвреi тАУ 0,2%, молдавани тАУ 0,1, iншi тАУ 1,4%[29]
.

1.3 Украiнська мова на Донбасi тАУ актуальний стан та сподiвання

За радянських часiв украiнську мову на Донеччинi було витiснено зi шкiл та вищих навчальних закладiв (ВНЗ) на користь росiйськоi. У 1990 роцi на Донеччинi з посеред 1300 шкiл тiльки 103 сiльськi школи, в яких навчалося 3% всiх учнiв, залишились при украiнськiй мовi викладання. З набуттям незалежностi Украiнською державою число шкiл з украiнською мовою викладання поступово зростаi. Зараз у 42% шкiл та 24% ВНЗ викладання iде украiнською мовою. Плануiться, що у 2005 роцi чисельнiсть шкiл з украiнською мовою викладання вiдповiдатиме етнiчному складу населення (нинi украiнцiв 52%).

В iнформацiйному просторi Донеччини дii бiля 110 телерадiокомпанiй. За даними, отриманими внаслiдок iх монiторингу, ефiр заповнений на 35% украiнською мовою та 65% росiйською, хоча експертнi оцiнки дають ще бiльший вiдсоток росiйськоi мови.[30]

Людський досвiд безперечно доводить, що мова обтАЩiднуi народ у нацiю та укрiплюi державу. Без своii держави рано чи пiзно занепадаi й мова. Без мови втрачаi суверенiтет держава. Крiм iнших функцiй, якi звичайно притаманнi мовi даного народу, в украiнськiй мовi особливо важлива ще одна тАУ державотворча[31]
.

На думку В. Бiлецького, професора Донецького технiчного унiверситету та директора Украiнського культурологiчного центру в Донецьку, схiдна частина Украiни, хоча дуже повiльно, все-таки повертаiться до украiнськоi мови. Бiлецький наголошуi на те, що за даними опитувань, переважна частина батькiв вважаi, що iх дiти повиннi володiти украiнською мовою. При тому науковець вважаi, що шлях Донбасу до украiнськоi мови веде саме через двомовнiсть, в рамках якоi украiнська поступово поширюватиметься. Суттiвий крок у напрямку реальноi двомовностi, на думку проф. Бiлецького, у Донбасi вже зроблено[32]
. Академiк РЖван Дзюба, який родом iз Донеччини, пише, що не може не дивувати асоцiяцiя Донеччини з росiйськомовною культурою, яка, на перший погляд переважаi. Однак вiн наголошуi на тому, що слiд також спростувати мiф про цiлковиту зрусифiкованiсть та навiть деукраiнiзацiю Донбасу, оскiльки вiн паралiзуi украiнство та його розвиток у схiдних регiонах. Донбас все-таки i органiчною частиною Украiни, внесок якоi помiтний не тiльки в економiчному, але i духовному сенсi. Безперечно, Донеччина дала свiтовi чимало видатних украiнських письменникiв, поетiв, критикiв, а ii фольклор, живопис, музика та театральне мистецтво збагатили творчу силу цiлого украiнського народу[33]

Спираючись на думку соцiологiв, можна говорити, що зведення масштабiв украiнства на Донбасi до визнання украiнськоi мови як рiдноi було б надто великим звуженням дискурсу. Адже деякi соцiологи вiдкинули тАЮрiдну мовутАЭ як критерiй у своiх дослiдженнях на тему нацiональноi свiдомостi жителiв Донбасу. Замiсть неi вони волiють вживати критерiй мови, яку люди вибирають для спiлкування, рiвень фактичноi двомовностi населення та полiтичнi фактори (наприклад, чи вважають люди, що Украiна повинна бути самостiйною державою?).

Такий метод принiс соцiологам бiльш обтАЩiктивнi данi, якi показують приналежнiсть бiльшого числа жителiв Донбасу до украiнськоi культури. Бiльше того, 94% етнiчних украiнцiв та 83% етнiчних росiян сказали, що iхнi дiти та онуки повиннi володiти украiнською мовою[34]
.

В. Бiлецький наголошуi також на потребi самовiдтворення украiнських елiт для того, щоб запевнити успiшний розвиток украiномовного суспiльства на Донбасi. На думку В. Бiлецького, хоча з труднощами, процес самовiдтворення украiнських елiт на Донбасi все-таки здiйснюiться, оскiльки i сподiвання на позитивнi тенденцii зростання нових полiтичних елiт, молодiжних творчих осередкiв, так званих "нових украiнцiв" регiону з числа украiнських бiзнесменiв, господарникiв, керiвникiв-новаторiв, до яких, здаiться, належать i деякi службовцi[35]
.

1.4 Донеччина як частина суцiльноi Украiнськоi геополiтики

Концепцiя Влдвох УкраiнВ» виникла як частина ширшого полiтичного та академiчного дискурсу як в Украiнi, так i за ii межами. Цей дискурс супроводить украiнську державу вiд самого ii виникнення, вiддзеркалюючи ситуацiю iдеологiчного, культурного та лiнгвiстичного розколу всерединi недоформованоi ще украiнськоi нацii. Побудова новоi держави, яка в Украiнi природно повтАЩязана з формуванням нацii, передбачаi виникнення певноi символiки, тобто одвiчноi територii, на якiй народжувалася нацiя, особливоi ролi столицi, державних кордонiв тощо. Ця символiка передбачаi також iiрархiю регiонiв краiни, з посеред яких однi видаються вже дозрiлими до бажаного рiвня нацiональноi самосвiдомостi, тодi як iншим ще залишаiться дозрiвати.

В останнi десятилiття Украiну драматично поляризовано вздовж символiчноi осi Схiд-Захiд. З появою новоi нацiональноi географii захiдна Украiна, яка у попереднiй системi сприймалася як периферiя радянськоi iмперii, тепер стала вiдома як начало антикомунiстичного опору та демократичного вiдродження в краiнi, носiй iвропейських цiнностей. Водночас переважно росiйськомовна схiдна Украiна, яка з перших лiт СРСР вважалася його iндустрiальною потугою i була носiiм адмiнiстративного та iнтелектуального потенцiалу радянськоi системи, великою мiрою з цiiю системою самоототожнюючись, виявилася раптом маргiналiзованою на новiй символiчнiй картi краiни. Тетяна Журженко вважаi, що сьогоднiшня геополiтика Украiни складалася споконвiку та за рiзних iсторичних обставин. Тому i формування модерноi украiнськоi нацii по-рiзному вiдбувалося на сходi i заходi краiни. Галичани, користуючись вiдносно лiберальними умовами австрiйського законодавства та конфронтацii з польською владою, змогли розвинути почуття непохитноi нацiональноi самосвiдомости. Це почуття стало базою для масового нацiонально-визвольного руху, а у пiслявоiннi роки тАУ для течiй, спрямованих проти комунiстичного режиму. Подiбного масового нацiонального руху нiколи не iснувало у центрi та на сходi краiни. Попри те, саме ця частина Украiни виявилась тАЬненькоютАЭ чималого числа iнтелектуалiв, вiдданих iдеi нацiонального вiдродження. Унiверситетськi центри сходу, хоча були покликанi русифiкувати iмперську периферiю, все-таки пiдготували ТСрунт для модерного украiнського нацiоналiзму. Проте регiональний варiант украiнськоi iдентичностi, що народився на Сходi, не вiдмовлявся вiд прихильностi до росiйськоi мови й культури, а опiсля тАУ певноi лояльностi щодо радянськоi системи[36]
.Як вважаi багато украiнських iнтелектуалiв та захiдних аналiтикiв, вищезгаданнi регiональнi особливостi обумовили одну з головних проблем незалежноi Украiни, тобто неможливiсть мобiлiзувати на пiдтримку так званоi тАЬнацiональноi iдеiтАЭ великою мiрою етнiчно змiшане русифiковане, чи, скорiше, совiтизоване населення схiдноi Украiни. Факт, що саме схiдноукраiнська посткомунiстична номенклатура сформувала олiгархiчну елiту й отримуi головнi прибутки вiд створеноi нею системи корупцii та беззаконня, не допомагаi виправити репутацiю Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмi режим мав схiдноукраiнське корiння, зумовлено лише тим, що мiсцевi елiти, володiючи значними ресурсами, не могли не вкладати iх у полiтичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподiлу власностi. На думку Т. Журженко, полiтичнi елiти вмiло вживають аргументи, якi стосуються рiзниць мiж сходом та заходом краiни у полiтичнiй боротьбi[37]
.

На заангажованiсть полiтичних сил у намаганнi збiльшити прiрву мiж украiномовною та росiйськомовною частинами населення та створеннi мiфу про двi Украiни, тобто проiвропейський захiд та проросiйський схiд, наголошуi i Микола Рябчук. Засобами утримання цього мiфу i наголошування на (до речi, безперечнi) рiзницi мiж заходом та сходом, як наприклад те, що захiд насправдi нiколи не засвоiв комунiстичноi iдеологii, а схiдна Украiна не маi досвiду польського та австро-угорського впливiв, рiзний досвiд пiд час Другоi свiтовоi вiйни тощо. РЖншi вiдмiнностi стосуються вiросповiдання, мовного питання, соцiологiчноi структури населення, чи навiть таких справ, як архiтектура мiст кожного з регiонiв. Кожен, хто вiдвiдаi Львiв та Донецьк, вiдчуватиме, на думку Рябчука, екстремальнiсть рiзницi мiж заходом та сходом краiни. Тому саме багато спостерiгачiв висловлюють думку, що захiдна Украiна надто вiдрiзняiться вiд схiдноi, щоб iснувати у рамках однiii держави[38]
.

Щодо iсторичних вiдмiнностей, то i Т. Журженко вважаi, що досвiд Другоi свiтовоi вiйни насправдi був рiзним для украiнцiв заходу й сходу. Першi боролися одночасно проти нацистськоi та радянськоi окупацii за нацiональну незалежнiсть Украiни, тодi як другi боролися за визволення радянськоi Украiни проти нацистiв разом з росiянами. Вiдверто кажучи, схiдну Украiну радянська армiя визволяла, а захiдну завойовувала. Отже, навiть з точки зору вiдносно недавнiх iсторичних подiй, антирадянський варiант украiнськоi iсторii не зовсiм прийнятний для схiдноi Украiни. Авторка констатуi, що було зроблено дуже мало задля загальнонацiонального примирення[39]
.

Т. Журженко наважуiться ствердити, що не згадану ранiше тАЬнацiональну iдеютАЭ саму по собi вiдкидають схiднi украiнцi, а ii антиросiйський змiст. На ii думку, iм заважають не психологiчнi комплекси залежностi й неповноцiнностi, а радше спiльна радянська iсторiя з ii сподiваннями i провалами, перемогами й злочинами, тАФ iсторiя, в якiй украiнцi були не жертвами навтАЩязаного iм iз зовнi режиму, а активними ii дiячами. Як вважаi дослiдниця, Украiна опинилася у полонi дилеми, що тАЬСхiдтАЭ не може цiлком екстерналiзувати радянський досвiд, тимчасом як тАЬЗахiдтАЭ не бажаi прийняти його як легiтимну частину нацiональноi iсторii. Факт, що Украiна у сьогоднiшнiх своiх кордонах i продуктом совiтськоi зовнiшньоi полiтики, додаi драматизму цiй ситуацii[40]
.

Парадоксальним вважаi Журженко те, що зародкова полiтична нацiя, яка в 1991 роцi порвала з комунiстичною iдеологiiю та совiтською системою, сама була ii продуктом. РЖдеться не тiльки про iндустрiальну, комунiкацiйну, культурну iнфраструктуру модерноi нацii, а й певнi елементи так званоi тАЬсовiтськоi iдентичностiтАЭ. РЖ якщо захiднi украiнцi ii вiдкинули як штучну iмперську вигадку, то для схiдних украiнцiв вона певним чином спiввiдносилася з iдеями багатокультурностi i позаетнiчноi, полiтичноi концепцii громадянства[41]
.

До речi, згадану вище багатокультурнiсть та багатонацiональнiсть Донбасу пiддав рiзкiй критицi Леонiд Талалай, пiдкреслюючи, що вона i штучним витвором радянськоi системи. За його статтею, багатонацiональна традицiя Донбасу iснуi по сьогоднiшнiй день, хоча справдi Донбас таким не був до часу як добровiльного так i примусового переселення туди рiзних народiв та здiйснення асимiлятивноi полiтики з метою витворення нового iдеологiчного субетносу[42]
.

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджуi, що украiнське суспiльство, роздiлене суперечливими iнтерпретацiями нацiональноi iсторii, потребуватиме часу, терпеливостi й полiтичноi волi обох тАЬУкраiнтАЭ. Для цього, однак, слiд визнати за схiдними Украiнцями право на iншу, дещо вiдмiнну версiю нацiональноi iдентичности[43]
.

Внаслiдок детального аналiзу явища, попри згаданi ним рiзницi мiж регiонами, i М. Рябчук заперечуi iснування тАЮдвох УкраiнтАЭ доводячи, що, нiхто не в змозi сказати де насправдi кiнчиться тАЮЗахiдтАЭ, а де починаi тАЮСхiдтАЭ. Украiну русифiкували та радянiзували поступово протягом 300 рокiв. Тому захiдна та схiдна частини краiни вже настiльки злилися в одне цiле, що iнколи у Львовi зустрiчаiться стiльки релiктiв радянськоi системи, що й украiнства та про iвропейських поглядiв у Донецьку. Скорiше, захiд та схiд спiвiснують як можливi напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до РДвропи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз наймаiться популяризувати Росiя. Однак амбiвалентнiсть громадськоi думки в усiх регiонах краiни настiльки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходовi, сходовi чи будь-якiй iншiй частинi краiни. Тому М. Рябчук вважаi метафору, яка стосуiться тАЮдвох УкраiнтАЭ, лише тимчасовим, а не геополiтичним явищем[44]
.

До цiii думки приiднуiться i Сергiй Шангiн, автор статтi у газетi тАЮДзеркало тижнятАЭ[45]
, в якiй нагадуi, що мовне питання в Украiнi вирiшене хоча справедливо, тобто визнаючи украiнську як iдину державну мову, однак лише на конституцiйному рiвнi. Автор статтi вважаi, що зрусифiкованiсть Донбасу свiдчить не стiльки про сильний вплив росiйського чинника, скiльки про тимчасову недостатнiсть украiнського начала. С. Шангiн не сумнiваiться в тому, що навiть млява державна полiтика у мовному напрямi не в змозi зiпсувати корисного для становища украiнськоi мови на Донбасi впливу, який маi саме час. Цей пiдхiд можна вiднести i до загалу проблем, повтАЩязаних з украiнством на Донбасi.

Свiй внесок до дискусii мав i Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежностi, якi на думку багатьох становлять базу для iснування поняття тАЬдвох УкраiнтАЭ, насправдi i природними для багатьох регiонiв краiни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадуi про столичне мiсто Киiв, яке в багатьох вiдношеннях досить тАЬзахiднетАЭ (наприклад голосуi, як Львiв), i в

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского