Творчiсть украiнських поетiв
План
1. Мiфологiзм i мiфотворчiсть Б. - РЖ. Антонича
2. тАЬНоваторство у драматургii РЖ. Кочерги (на основi "Свiччиного весiлля")тАЭ
3. Життiвий i творчий шлях П. Филиповича
4. Украiнський футуризм
5. Семенко Михайль
6.Шкурупiй Гео (1903-1937)
Список використаноi лiтератури
Постать Б. - РЖ. Антонича вабить дослiдникiв своiю надзвичайною самобутнiстю. Серед широкого кола його лiтературних зацiкавлень - поезiя вiчних метаморфоз О. Хайяма, Р. - М. Рiльке, Ф. - Г. Лорки, А. Рембо, Ш. Бодлера, У. Вiтмена; новi для украiнськоi лiтератури 30-х, але звичнi в польськiй спортивнi теми К. Вiжинського. як протиставлення тiлесного i духовного людинi та iн.
Могутнiй талант митця, який вийшов iз лемкiвськоi сiльськоi родини священика, формувався пiд впливом украiнського фольклору, далi - навчання в польськiй гiмназii м. Сяноку та на вiддiлi славiстики Львiвського унiверситету, тому поезiя Антонича ввiбрала як символiку слов'янського язичництва, так i бiблiйнi мотиви. У скрутних обставинах визрiвав украiнський патрiотизм поета. Давнi украiнське язичництво в своiму лемкiвському варiантi переплiтаiться у поета з бiблiйними уявленнями, що особливо яскраво можна простежити на рiвнi астральноi символiки та мотивiв землепоклонiння. Сюжет бiблiйноi легенди наповнюiться язичницькими символами, а крiзь поганськi уявлення чiтко проглядають образи Христа, Марii, рiдше - Бога-Отця, а також рiзних християнських святих, схожих на язичницьких.
Довiвши ще в першiй збiрцi - "Привiтання життя", що всi поетичнi форми рiвновеликi й для митця не маi принципового значення, якими з них користуватися (Ю. Ковалiв) 1, Б. - РЖ. Антонич створюi дивовижний мiфосвiт поезii з його колообiгом мотивiв, образiв, навiть метафоричних перенесень. Окрема мистецька дiйснiсть поета побудована на мiфологiчному дивi й одухотвореннi природи, яка у зб. "Зелена РДвангелiя" маi здатнiсть до напiвпереходу чи поiднання форм, у "Трьох перстенях" асоцiюiться з явищами культури, у "Книзi Лева" переживаi нескiнченнi метаморфози, у "Ротацiях" спiввiдноситься з техновитворами, часто замiщуючись ними.
Якщо язичницька, а подекуди й бiблiйна символiка в поезii молодомузiвцiв втiлена лише на рiвнi мотивiв, то в Антонича вона стаi засобом свiтотворення, заглиблення у первiсну мiфологiчну свiдомiсть.
Найважливiшi риси його поетики - нацiональне забарвлення астральноi символiки та мотив рiдноi землi, в якiй проростаi "спiвний корiнь" мистецтва. Хтонiчнi мiфологеми поклонiння стихiйним творчим силам землi перемежовуються iз вшануванням свiтил як джерела життя, свiтла i натхнення. Саме злитiсть астральноi символiки iз землепоклонними мотивами й органiчне вростання лiричного героя у свiт природи дають поетовi змогу з надчуттiвих неземних сфер повернутися до пiдвладних органам чуття стихiйних проявiв сущого у всесвiтi.
Мiфотворення в поезii Антонича - це спосiб вiдновлення гармонii мiж людиною та свiтом. Заради цього поет реконструюi великий космогонiчний мiф украiнського народу з його ключовими мотивами боротьби сил Хаосу та Космосу, екстазу як торжества творення, значущостi рослинних, тваринних, культурних проявiв буття у цiлiсному, довершеному свiтi, де кожне явище, закономiрне й непоодиноке, маi аналогiю, переходить в iншi форми iснування, зберiгаючи безсмертну сутнiсть.М. Новикова вважаi, що "мiфологiзм" Антонича - це не лише стиль. Це украiнський образ свiту, що виходить до своiх iндоiвропейських першокоренiв".
Хтонiчнi (зображують родючiсть землi як нестримну стихiйну силу) та космогонiчнi (змальовують сотворення свiту, свiтил, розмежування свiтла й темряви, свiтове дерево як першооснову сущого) мiфи належать до найдревнiших.
На украiнському ТСрунтi iхнi залишки збереженi в баладах, якi, незважаючи на трагiчнiсть своiх сюжетiв, пiдкреслюють невмирущiсть усього, що вийшло iз землi, та в пiснях весняноi, осiнньоi, купальськоi i рiздвяноi обрядовостi, де небеснi свiтила - зразок для всiх форм земного життя. РЖ хоча стихiя балад - це родинно-побутове життя, проте в мiфологii навiть соцiологiя та iсторiя пiдпорядкованi астрологii. З анiмiстичних вiрувань, вiдбитих у баладах, бере початок рослинна (ботаноморфна) й тваринна (зооморфна) символiка. Баладнi метаморфози та аналогii обрядових пiсень i i тими основними джерелами, що живлять Антоничеву метафору. Поширений засiб творення образностi в його поетичнiй системi - це висвiтлення аналогiй через магiчнi функцii украiнських замовлянь: сумiщення рiзних часо-просторових площин за подiбнiстю, сумiжнiстю; замiна цiлого його частиною, недосяжного - досяжним.
Космогонiчнi мiфи, рештки яких знаходимо в обрядових пiснях, започаткували низку антропологiчних легенд (про створення людини), якi в украiнському варiантi являють собою апокрифiчне доповнення й доосмислення Святого Письма, легенд про походження i виникнення рiзних народiв. У поезii Антонича суспiльний чинник абсолютно пiдкорений мудрим законам стихiйних сил землi та небесних свiтил, а iсторичний шлях замiняiться ритуальним колообiгом явищ.
При аналiзi способiв трансформацii хтонiчних i космогонiчних мiфiв чiтко простежуються основнi принципи авторського мiфотворення. Украiнськi космогонiчнi мiфи, в основi яких - астральна символiка, творчо переосмисленi Б. - РЖ. Антоничем. Поет вдаiться до централiзованих i децентралiзованих образiв свiтил iз чiтко визначеною метою. Сонце, мiсяць i зорi можуть виступати в аморфних ("Привiтання життя", "Три перстенi"), ботаноморфних ("Три персгенi", "Зелена РДвангелiя", "Книга Лева"), зооморфних ("Три перстенi", "Книга Лева", "Ротацii"), антропоморфних ("Привiтання життя", "Три перстенi", "Книга Лева", "Ротацii") та напiвантропоморфних ("Зелена РДвангелiя") образах; можуть асоцiюватися з явищами культури ("Три перстенi", "Книга Лева", "Зелена РДвангелiя") та цивiлiзацii ("Книга Лева", "Ротацii").
У язичницькiй мiфологii свiтила вiдiграють визначальну роль. Оскiльки язичницькi боги - це стихiйнi сили природи, в мiфологii виявляi себе алогiчна (до - чи понадлогiчна) основа буття. Саме тому екстатичне захоплення красою дочасностi - рослинноi природи, виражене метафорою "сп'янiння", перебуваi поряд iз слiпучо-яскравими, максимально близькими поетовi образами сонця: "Я - все п'яний дiтвак iз сонцем у кишенi. /Я - закоханий в життi поганин". Епiграф до "Автопортрета", яким вiдкриваiться зб. "Три перстенi", взятий iз попередньоi зб. "Привiтання життя". Тут постаi децентралiзований образ сонця, яке не заступаiться метафоричними вiдповiдниками i нi з чим не порiвнюiться, а саме входить до складу розгорнутоi метафори, де стаi iндивiдуально-авторською мiфологемою.
Алогiчнiсть стихii зумовлюi рiзнi сумiщення часопросторових площин, якi в поезii Антонича передаються, зокрема, через децентралiзованi образи сонця й мiсяця. О. Лосiв видiляi п'ять основних першоелементiв буття античноi моделi космiчноi свiтобудови: земля, вода, вогонь, повiтря, свiтло, - вiдповiдно до яких iснуi п'ять типiв простору, символiв, образностi4. Через дiю алогiчноi стихii кожен iз першоелементiв маi здатнiсть виходити iз властивого йому простору i потрапляти в iнший. (Антонич, як вiдомо, у зб. "Привiтання життя" прийняв iдеал давнiх грекiв). Децентралiзований образ сонця, створений молодим поетом, можна пояснити i впровадженим ще в першiй збiрцi принципом рiвновеликостi та значущостi всiх форм життя.
Образ "п'яного дiтвака iз сонцем у кишенi" означаi по-дитячому щире захоплення творчими силами природи, близьке до язичницького обожнення. Подiбне образне плетиво найреальнiших явищ дiйсностi О. Лосiв вважаi суттю мiфiчного дива, якому властива вiдстороненiсть вiд змiсту справжнiх речей дiйсностi.
Децентралiзацiя образу сонця у зб. "Три перстенi" може бути й наслiдком наiвно-безпосереднього мiфологiчного язичницького сприйняття дiйсностi, пiдсвiтленого дитячими враженнями автора: "Квiтчасте сонце спить в криницi / На мохом стеленому днi". Язичницькi та християнськi уявлення у свiдомостi украiнця, особливо на рiднiй Лемкiвщинi, позначенi органiчною злитiстю: сонце "Кущем горючим таiмницi / виходить ранком з глибинi" ("Елегiя про спiвучi дверi"). Ця мiфологема являi собою цiкаву трансформацiю i синтез християнського сюжету з язичницьким ритуальним дiйством. Бог-Отець промовляв до пророка Мойсея з палаючого куща, утаiмничивши в ньому вогненно-свiтлий, спопеляючий славою образ. У язичницьких мiфосистемах багатьох iндоiвропейських народiв iснуi уявлення про сонце, яке ночуi за морем, у глибинi вод. Антонич надаi своiму сонцю для спочинку зумисне звуженний простiр "в криницi на мохом стеленому днi". Язичницьке квiтчасте сонце (а квiти - найвищий прояв краси i досконалостi природи) метафоризуiться в образi неопалимого куща. В украiнцiв-язичникiв iснувало свято куща на честь вшанування рослин. Досить часто на означення небесних свiтил поет застосовуi метафори i порiвняння зi складником "кущ". При децентралiзацii свiтил вiдбуваiться й зворотне перенесення ознак - з небесного простору на земнi реалii: "Корчма, мов кущ, що родить зорi, / свiчками палиться вночi". Це - iндивiдуально-авторська мiфологема, де картинне зображення звичноi реалii подаiться як диво: будiвля, освiтлена свiчками, здалеку здаiться зоряним кущем.
У поетичнiй системi Антонича поняття сп'янiння й похмiлля передають особливий язичницький екстаз - радiсть творення весняноi краси. Через "Елегiю про спiвучi дверi" вiдкриваiться свiт дитячих вражень поета: "Ще пам'ятаю: на водi / дрижачi iскри ранок сii". Метафоричний образ розсипу iскор стосуiться свiтанкового сонячного промiння. За словами О. Лосiва6, мiфiчний образ насамперед емоцiйний, максимально пiдвладний осягненню чуттiвими органами: його наочна картиннiсть ТСрунтуiться на подiбностi. Б. - РЖ. Антонич найважливiшим для поетичноi творчостi вважав саме емоцiйний iмпульс.
Безмежнi щедроти сонця у метафорi "пливло рiкою сонце в свiт" передаються через аморфний образ. Засобом децентралiзацii i також порiвняння сонця iз земним вогнем: "як ватра сонце догорiло". В обрядовостi купальських свят вогнища виконували функцiю замiщення небесного денного свiтила, присвячувалися найвищому вияву його життiтворчоi сили: отже, ознаки сонця приписувалися земному вогню. Б. - РЖ. Антонич вдаiться до зворотнього перенесення ознак, малюючи мiфологiчну картину настання вечора. В "Елегii про перстень пiснi" дiм поета мислиться як цiлий всесвiт, де ростуть "лiричнi яблунi" - дерева-дарувальницi натхнення, що символiзують цiлiснiсть буття, початок усiх речей, земнi бажання, безсмертя та вiчну молодiсть. Водночас яблуко символiзуi спокусу. Символiка яблунi, як i саду, багатопланова й амбiвалентна. Поет осмислюi ii через злитiсть народних уявлень про сонце й землю - основнi сили, що беруть участь у створеннi розмаiтих форм життя: "Росте в мойому садi сонце - / похмiльна квiтка тютюну". Такий децентралiзований образ сонця мiстить натяк на трансформованi уявлення про християнський райський сад як мiсце найвищого блаженства i язичницьку афективнiсть прояву двох найважливiших стихiй - вогню й землi - в екстатичнiй рослинi. Через "похмiльну квiтку тютюну" означуiться сонце у найвищому розпалi життiтворчоi енергii, отже, поет наближаiться до прапервнiв. У поетичному саду натхнення Антонича ростуть на деревах заповiтнi слова, якi цiлком визрiвають серед ночi (згадаймо його здатнiсть творити у снi).
Поет говорив про множиннiсть змiстiв поезii та багатовимiрнiсть ii свiтiв. Тут сумiщуються рiзнi часовi та просторовi площини: "Життя звабливе i прекрасне / в однiй хвилинi пережить!". Мiсяць-повня як завершений цикл часу символiзуi тут поетичну зрiлiсть, а спiвiснування в одному просторi помножених мiсяцiв, якi "в долонi обважнiлiй" несе господар саду натхнення - "юний лiрик" - це зiбранi й узагальненi духовнi здобутки. Людська долоня - мiсце для накреслень долi, тому невипадково саме в нiй опиняiться кiш зi стиглими мiсяцями. Мiсяць же у "Трьох перстенях" як супутник усiлякого натхнення сприяi людськiй творчостi.
У вiршi "На шляху" мiсяць, що зранку втрачаi силу, асоцiюiться зi стертою монетою (метафоричне порiвняння-оречевлення, що базуiться на перенесеннi ознак витвору цивiлiзацii на небесне свiтло), i це зумовлюi антропоморфний образ дня: "i день ховаi мiсяць в кручу, / мов у кишеню грiш старий". Така децентралiзацiя мiсяця стаi основою максимально виразного картинного зображення щоденно повторюваного явища i ТСрунтуiться на наiвному зоровому сприйняттi язичника.
Далi з'являiться децентралiзований образ сонця, яке зранку ще не набуло своii повноi сили й не сягнуло середини неба, тому входить до складу розгорнутоi метафори: "РЖде розсмiяний i босий / хлопчина з сонцем на плечах". В аналiзованiй мiфологемi язичницьке сприйняття поiднуiться з християнськими уявленнями. В образi ранку - хлопчини, пiд ногами якого "дзвенить, мов мiдь, широкий шлях" небесний, проступаi постать РЖсуса Христа, який несе у свiт сонце правди й благодатi для всiх народiв. Децентралiзований образ сонця може виражати й прагнення поета наблизитися до сутi, до праслова, i недосяжнiсть iдеальноi сутностi для людини водночас:
РЖ хочеться хлопчинi конче 3 трави нежданно скочить сонце,
вiд весняних ворiт ключа. немов сполохане лоша.
Джерело поетичного натхнення автора "Трьох перстенiв" - це переважно весняна краса природи. Тому спiвзвучне iгипетському культу Осiрiса - воскресаючого Бога, який проростаi iз зернин травою, уявлення слов'ян-язичникiв про юнака Зельмана, що вiдмикаi веснянi небеснi ворота й проростаi у виглядi зеленi, модифiкуiться в мiфологемi: "РЖ хочеться хлопчинi конче / вiд весняних ворiт ключа". Новонароджене весняне сонце виступаi в образi лошати.
Вiдомо, що атрибутом небесноi iзди i кiнь. Але функцii образу незмiцнiлого ще лошати дещо iншi: лоша граiться у травах, спочиваi на них, а трава маi амбiвалентну символiку: сполучаi в собi полюси життя i смертi, як i зелений колiр. Отже, в образi лошати постаi воскресаюче навеснi сонячне божество.
РЖдею вiчного колообiгу життя i смертi, вiдродження живоi природи навеснi у зб. "Три перстенi" вiдбиваi образ веретена. Але в Б. - РЖ. Антонича (вiрш "Веретено") образ сонця децентралiзуiться: "Червоним сонця веретеном / закрутить молоде хлоп'я", пiдлягаючи поетичному натхненню хлопця, який творить власний свiт.
Децентралiзований образ сонця з'являiться й тодi, коли свiтло ще не набуло повновладдя: "Ось i ранок синiм возом iде / i сонця снiп в село везе". "Снiп сонця" - це жмут промiння, явленого через виразно нацiональну метафорику. Звуковi та зоровi вiдчуття поiднанi в антропоморфному образi ранку - украiнського селянина на возi (вiрш "Пiвень"). Наступна мiфологема: "Крильми шумить червоний пiвень / спiвучий з мiдi серп".
Пiвень - передвiсник свiтанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитостi й господарностi, i його поява закономiрна у замальовцi передсвiтанкового села. Виникають також асоцiацii за кольором вогнисто червоного гребеня пiвня iз яскраво-червоним сонцем, яке щойно виринаi з-за обрiю. Як писав О.Ф. Лосев, мiф завжди маi свою строгу, внутрiшньо мотивовану структуру. Суть мiфологiчного дива полягаi у незвичному зчепленi тих реалiй, що iх даi нам лише видимий i пiдвладний органам чуття навколишнiй свiт. У вiршi "Пiвень" Б. - РЖ. Антонич чiтко дотримуiться селянськоi образностi у змалюваннi свiтил.
"Марнотратний гiмн" Антонич присвячуi щедротам свiтил: "РЖ зiр розтратниця зла нiч i день слiпучий! / Розтратно твореним i нищеним багатством.. ". "Сонячний день" - це свято життя, диво-явище, що (у вiршi "Ярмарок" зi зб. "Зелена РДвангелiя") за спiвучастю в iдинiй свiтовiй мiстерii спiввiдноситься з такою урочистою i гамiрливою подiiю селянського життя, як ярмарок. Ярмарок стоiть на межi селянського побуту i сакрального дiйства:
Спiвають теслi, бубни б'ють. червоне сонце продають
Розкрию таiмницю: на ярмарку в Горлицях".
Децентралiзацiя образу сонця, яке асоцiюiться з яскравими хустками, що "горять, немов стобарвний гребiнь", застосована саме з метою сакралiзувати ярмаркове дiйство. Ковальське ремесло в поетицi Антонича теж межуi з мiстерiiю. Децентралiзуючи образ мiсяця, поет надiляi ковальство сакральним змiстом: "Хай, люба, мiсяць на пiдкови / нам ковалi перекують". Нагадаiмо, що пiдкова - це символ родинного щастя.
У вiршi "Рiздво" децентралiзований образ сонця побудований за принципом осмислення ознак небесних свiтил через земнi реалii, що притаманне давнiм украiнським колядкам: "Народився Бог на санях" / в лемкiвськiм мiстечку Дуклi". Ця мiфологема синтезуi в собi сюжет християнськоi легенди з украiнськими розрiзненими уявленнями про рiздво сонця, узагальненими поетом. За Бiблiiю, Дiва Марiя народила РЖсуса у хлiвi й поклала його в ясла з сiном для овець. Таким чином, Син Божий з'явився на свiт серед земних реалiй унаслiдок благодатi, посланоi Богом-Отцем на земну дiвчину. В украiнцiв часiв Киiвськоi Русi iзда на санях символiзувала перехiд в iнший свiт. Замiсть трьох царiв зi сходу, якi прийшли поклонитися новонародженому, в Антоничевому пiдкреслено локалiзованому лемкiвському варiантi "Прийшли лемки у крисанях i принесли мiсяць круглий". Лемки тут знаменують собою зорi, пiсля яких з'являiться мiсяць. Крiзь давньоязичницький неантропоморфний образ мiсяця-повнi, який бере на себе болi й страждання смертних, сповнюiться ними дощенту, пiсля чого старii, вмираi, щоб знов вiдродитися (мiсячний цикл) 10, проступаi образ Христа, який узяв на себе всi грiхи людства, понiс за них страждання.
В Антоничевих мiфологемах про рiздво свiтлих богiв проводиться аналогiя мiж язичницькими сюжетами про народження чи спочинок свiтил на землi, у водi, у вирii та iх сходження на небо вранцi чи навеснi й бiблiйними легендами про боголюдське походження РЖсуса Христа i його земне життя, про воскресiння i вознесiння на небо.
Прикметне, що крiзь образ Марii проступаi Велика Матiр давнiх украiнцiв - вода як жiноча першооснова свiтобудови. Через iднiсть води з чоловiчою першосутнiстю - вогнесвiтлом - створене розмаiття життiвих форм, зокрема найшанованiша в язичникiв рослинна природа. Праматiр-вода тримаi у своiй долонi мiсяць. В цьому уявленнi простежуiться чiтка закономiрнiсть: мiсяць керуi припливами i вiдпливами води на землi, вiн здатний притягувати i вiдштовхувати воду, але й сам деякою мiрою пiдпадаi пiд владу земного тяжiння, тому втрачаi свою центральну позицiю в нiчному небi. Всi цi вiрування втiленi в мiфологемi "У долонi у Марii мiсяць - золотий горiх".
У вiршi "Черемхи" мiсяць децентралiзуiться стосовно свiтобудови i стаi частиною лемкiвського краiвиду:
Моя краiно верховинна, коли над ними мiсяць лине
нi, не забуть твоiх черемх, вiвсяним калачем!
Тут вимальовуiться творче кредо, висловлене Антоничем 1935 p.: "Проти розуму вiрю, що мiсяць, який свiтить над моiм рiдним селом в Горлицькому повiтi, i iнший вiд мiсяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви [..] Вiрю в землю батькiвську i в ii поезiю".
Тут децентралiзацiя образу мiсяця i засобом створення нацiонального колориту i вираження своiрiдностi Лемкiвщини. Архетип хлiба - один з найголовнiших першообразiв народноi пiдсвiдомостi, який у поезii наповнюiться по-новому усвiдомленим змiстом i виступаi в довiльних конструкцiях.
Мiсяць украiнцi-язичники вважали ближчим, анiж сонце, звiдси й численнi звертання до нiчного свiтила. Унiверсальна здатнiсть мiсяця забирати на себе болi й страждання смертних людей стаi у поезii Антонича засобом гiперболiзацii, через яку передаються безпросвiтнi бiдування лемкiв у вiршi "Забута Земля":
Село вночi свiчок не свiтить, що жовтим без наймення квiтом
боiться мiсяця збудити, цвiте в садах, дощем умитий.
Децентралiзацiя образу мiсяця, який цвiте по садах "жовтим без наймення квiтом", виражаi збайдужiння до лемкiв: адже свiтило, з одного боку, - наближене, а з другого - непойменоване, тому до нього не можна звернутися по допомогу.
У збiрцi "Зелена РДвангелiя" децентралiзацiя образу мiсяця у вiршi "Перша глава Бiблii" зумовлюiться зiставленням бiблiйноi легенди про першородний грiх з авторським апокрифом:
Коли iз яблунi зiрвала РДва мiсяць, Адамовi сини по свiтi розiйшлися,
у раi збунтувались буйногривi леви, Здвигаючи мiста i тереми для РДви.
Яблуко в украiнськiй мiфологii вважалося атрибутом богинi благополуччя, гармонii, щастя, любовi - Лади. В мiфосистемах iндоiвропейських народiв яблуко i яблуня - символ цiлiсностi, першопочатку всiх речей. РДва як першопочаток людства асоцiюiться з украiнською Даною - великою праматiр'ю-водою, що тiсно пов'язана з мiсяцем. Сумiщення часопросторових площин, на якому базуiться замiна яблука мiсяцем у контекстi поезii Антонича, i переосмисленням сутностi першородного грiха як приреченостi людини, фактично - запереченням ii грiховноi природи. Обурення левiв - вогнеочисноi сонячноi сили - спричинене вiдчуженням людини вiд свiту живоi природи, особливо рослинноi, намаганням вивищитися над нею. За Бiблiiю, Бог поставив перших людей володарювати над усiм створеним свiтом, окрiм небесних свiтил i стихiй. Отже, Антоничева РДва, зiрвавши з яблунi мiсяць, порушила усталений у свiтi порядок речей, через що збунтувалися леви (зооморфна персонiфiкацiя вогнеочисноi сили торжествуючого сонця). Пiсля цього сталося розмежування добра i зла, що виявляi себе через поняття совiстi. РЖ в Бiблii, i в Антоничевому апокрифi пiсля порушення первiсного порядку вiдбувся перехiд до цивiлiзацii. У поета тут лунають мiськi мотиви, якi в останнiй збiрцi ("Ротацii") стануть виявом десакралiзацii буття. РДва ототожнюiться з ранковою зорею. Тому мотив зривання мiсяця з яблунi, побудований на зiставленнi рiзних просторових структур, може означати i настання свiтанку як прозрiння добра i зла. Час, коли мiсяць зникаi з нiчного неба внаслiдок завершення циклу, передбачаi настання нового циклу в язичникiв та нового шляху для християн.
У "Другiй главi" "Зеленоi РДвангелii" у вiршi "Хлiб насущний" децентралiзований образ сонця базуiться на наочному мiфологiчному сприйняттi картини ранку: "У землю вбите полум'яним цвяхом, / розколюi надвоi сонце обрiй". Сонце, тiльки-но з'являiться над обрiiм, мислиться як ремiсницький витвiр. Такий образ сонця нiби передбачаi Бога-творця.
Основне змiстове наповнення "Зеленоi РДвангелii" - поклонiння рослиннiй природi, тому тут досить часто зустрiчаються децентралiзованi образи свiтил, що ростуть на деревах: "i вiтер листя розгортаi, / бо хоче сонце з вiльх зiрвати" ("Вiльхи"). У вiршi "Весна" "на вiльхах мiсяць розклюють зозулi" - це трансформоване уявлення про зозулю, яка пророкуi людинi кiлькiсть залишених рокiв життя, i мiсяць як циклiчне мiрило часу. Зозуля вiдлiчуi роки, а мiсяць - днi, i цим спричинене спiввiдношення мiж ними: "мiсяць розклюють зозулi". Дещо вiдмiнний децентралiзований образ сонця, особливо близький до первiсного наiвного сприймання, зустрiчаiмо у вiршi "Село": "Застрягло сонце мiж два клени".
Важливе зауваження зроблене поетом у вiршi "Поворот": "Тут я у кучерявiм травнi мiж вiльхами i сонцем народився": Поет повертаiться до сонця i землi, мiж якими - його творче Я, всi три величини - рiвновiддаленi й рiвнозначнi.
Децентралiзований образ сонця пов'язаний також з уявленням про мiсце його ночiвлi: "Колись давно спiвала неня про золотоморе, / пiдводне царство, де ночуi сонце в бiлих вiллах, / у зливi свiтла, iде вiз - колеса сьомизорi". Повновладдя свiтанку передаi мiфологема "РЖде вiз - колеса сьомизорi". Число сiм символiзуi вичерпну мiру, в даному разi - прояв найвищоi сили ранковоi зорi, а колесо близьке до праобразу досконалостi, адже воно - один з рiзновидiв язичницького ритуального кола. Прикметною рисою кожноi Антончевоi збiрки i циклiзацiя образiв та сюжетiв по колу, за принципом цiii унiверсалi змикаються перша й остання збiрки поета.
У "Молитвi за душi топiльниць" сонце й мiсяць децентралiзуються стосовно неба i посiдають мiсце на протилежнiй осi свiтобудови - у пiдводному царствi: "На днi слизький i мокрий мiсяць - шлюбний перстень, / i сонце тут холодне, мов загаслий камiнь". Настання свiтанку змальоване як змiщення зiрок з небесного простору: "З погаслих зiр срiбляве порохно / обсипуi дубове листя". Тут трансформоване уявлення про дуб, який росте на першоземлi богiв у центрi свiту.
У збiрцi "Ротацii" змiщення образiв свiтил вiдносно центру свiтобудови маi вiдмiнну од попереднiх збiрок мотивацiю. Мiське сонце зловiсне, воно асоцiюiться з довгоногою комахою, що чигаi на жертву: "А сонце, мов павук, на мурiв скiснiм луку / антен червоне павутиння розiп'явши, / мов мертвi мухи, ловить i вбиваi звуки ". Децентралiзований образ сонця у вiршi "Весна" зумовлений перенесенням ознак мiського оточення на свiтило: "метелики, мов пил, спливають роiм / в калюжi сонця". Отже, у мiстi, де "мiсяць - мiдний птах натхнення злого", децентралiзацiя свiтил стосовно свiтобудови, змiщення iх з небесного простору пов'язана iз втратою сакрального змiсту буття. Коли почуття втрачають цiннiсть, то й назви свiтил звучать як перифрази (вiрш "Назавжди"): "Мужчини в сивих пальтах iз кишень виймають зорi / i платять iх паннам за 5 хвилин кохання".
В украiнськiй демонологii iснував птах Лунь, що хапав душi i вiдносив у потойбiччя. В давньоримськiй мiфологii кожне мiсто мало свого покровителя - генiя, доброго чи злого, - в Антонича вiн злий.
У "Баладi про блакитну смерть" образ мiсяця роздвоюiться на кота, що скрадаiться дахами i стаi свiдком загибелi закоханих, i "цинiчну й куцу мишу", яка i зооморфною персонiфiкацiiю мiсячноi плями свiтла: "На лiжко - човен розкошi й нудьги кохання / сiдаi миша мiсячна - цинiчна й куца".
Образ зруйнованого сонця знаменуi собою кiнець свiту (однойменний вiрш): "Й Земля розкрила зворiв пащi / Й розбите в куснi Сонця коло". Пiсля того, як розбито Сонце - найдосконалiша мiра, що iмiтуiться в усiх сакральних ритуалах, - iснування припиняiться.
Порiвнянням тривалого й швидкоплинного твориться образ зiрок, позначений байдужiстю до них мешканцiв мiста: "На голови мiщан злiтають зорi, наче листя". Збiрка "Ротацii" виповнена деструктуризованими образами свiтил, якi означають перехiд до пiсляiсторичного хаосу: "Мов куснi зiр розбитих, сплять / на цвинтарях машин завмерлi авта". Часом реалii мiста порiвнюються зi зруйнованими свiтилами, а мiськi обставини змальовуються через спотворенi свiтила: "географи малюють зорi / крейдою на неба мапi".
Символ мiського мiсяця в Антонича амбiвалентний. За М. Костомаровим, типiзованi персонiфiкованi рослиннi й твариннi образи перетворюються на символи у мiфологii. Мiсяць розмежовуiться автором на свiтило на небi й на сяйво, що проникаi в кiмнату у виглядi зооморфного образу: "А мiсяць золотим котом лежить у мене на канапi". Це iндивiдуальна авторська мiфологема. Цiкаво, що коли зооморфних рис кота набуваi саме свiтило, його сяйво втiлюiться в образi цинiчноi мишi, яка стаi свiдком смертi. В iндiйськiй мiфологii iснував взаiмодоповнювальний образ бiлоi та чорноi мишей, якi поступово розточують життя.
У вiршi "Сурми останнього дня" апокалiптичнi мотиви звучать у зiставленнi рiзнопланових явищ: "мiщанський бог рахуi зорi, душi та монети".
Отже, образ зiрок децентралiзований i пiдпорядкований злому генiю мiста, розбещеного цивiлiзацiiю, що маi згубний вплив на людськi душi. Цим пiсляiсторичним хаосом "майже бiологiзованого", як зазначав сам поет, мiста й замикаiться збiрка "Ротацii".
Таким чином, образи свiтил децентралiзуються в рiзних випадках: коли сонце й мiсяць ще не набули повновладдя, тобто не досягли середини неба, як це маi статися опiвднi чи опiвночi; коли поет хоче надати iм нацiонального колориту, образи сонця й мiсяця втрачають свою центральну позицiю стосовно всiii свiтобудови i стають частиною лемкiвського краiвиду; коли свiтила пiдпорядкованi натхненню митця, яке перетворюi свiт, i передають силу поетичного таланту навеснi; коли вони асоцiюються з явищами культури чи цивiлiзацii; коли порушуiться цiлiснiсть сприйняття свiту, втрачаiться довершений змiст явищ, десакралiзуiться буття.
Образи свiтил централiзуються: коли сонце, мiсяць, зоря чи зорi мисляться компонентами астральноi трiади i посiдають горiшню позицiю свiтобудови; коли астральна трiада асоцiюiться з мойрами, якi визначають творчу долю митця i весняноi природи; коли сонце й мiсяць виступають в образах ремiсницьких виробiв; коли рух сонця по небу передаiться в образi веретена чи мотовила, що обертаiться, або ж через образи небесноi iзди на конях второваним небесним шляхом.
Збiркою "Привiтання життя" (1931) розпочалися мiфопоетичнi "прояснення" сутностi життя, невтолимоi спраги образного вживання в таiмничу доцiльнiсть iснування всього сущого в повсякчаснiй мерехтливо-переливнiй видозмiнностi, в перетiканнi одного виду матерii в iншу, ще дивовижнiшу форму.
Перша збiрка поезiй Б. - РЖ. Антоновича не вражала нi концептуальною завершенiстю образно-виражальноi системи поета, нi високою культурою стилетворчого "впокорення "захмелiлоi вiд щастя життя юнацькоi фантазii, нi чiтким проблемно-тематичним "краiвидом" його свiтоглядноi позицii. Це було справжнi, нiчим не скуте, не "зобов'язане" задумом, iдейно-смисловою доцiльнiстю "привiтання життя" юнаком, який вiдчув хмiльну силу потужних крил фантазii, уяви, образного мислення. Для висловлення свого зачудування життям у його безперервнiй змiнностi й взаiмозалежностi живоi й неживоi природи Антоничу не вистачало слiв. Вiрнiше, вiн нiяк не мiг досягти повноти вираження свого емоцiйного стану, своiх переживань, уявлень, фантазувань, мрiй.. Слова-метафори, образи, порiвняння навальне нагромаджуються, емоцiйна напруга образного самовираження наростаi - i ось поет уже наче в сомнамбулiчному станi. Вже хтось iнший, той "другий" (чи перший?)"бере слово" - виповiдаi те, що пульсуi в пiдсвiдомостi, що виринаi з глибин народноi прапам'ятi, з язичницького стану розчинення в природi, що колись творило iдиний ритм людського життя i природних циклiв.
Марно шукати таiмну пружину механiзму життя, бо ж "його основа i невпiйманна". Життя тому таке гарне, звабливе, химерне, дивне, примхливе, що володii магiiю вiчноi таiни. Для молодого Антонича життя гарне "у тiй своiй безпанськiй вередливостi, у тiй нiким не кермованiй химернiй грi, у тiй необлiчальностi пригоди, у тiй загадочнiй змiнливостi, у тiй бунчужнiй зачiпливостi, у тiй солодкiй розкошi небезпеки" (с.452-453).
Антонич-прозаiк начебто умлiваi вiд розкошування образними порiвняннями, якi мовби набiгають одне на одне, нарощуючи темп оповiдi i водночас демонструючи марнiсть вираження повноти настрою, вiдчуття митця, невтомноi спраги нового слова, нового образу.
У фрагментах роману "На другому березi" Антонич змальовуi двадцятилiтнього юнака з чорним волоссям, з устами, повними "невисловленого крику життя", в головi якого, "наче в вулiю, вовтузився рiй задумiв, помислiв, постанов". Очевидно, що це образ автобiографiчний, бо почуття, настроi, переживання, захоплення "п'яного вiд мрiй i вiд своiх двадцятьох лiт" наче вичитуються з "Привiтання життя" Антонича, з iнших його поезiй.
Марко Мартович - так назвав свого героя автор - "мав найбiльший скарб людини - спроможнiсть зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини вдушу, жадну всепiзнання" (с.382).
Антонич наче був невпевнений, що його поетичний свiт виповiсть людям в усiй повнотi його iство, душу, Божий дар сприймати кожен порух, кожен ритм, кожен прояв життя в усiй його повнозвучностi й рiзнобарвностi. Тому вiн "вкладаi" цей дар Всевишнього в свого героя Марка:
"Життя розумiв як життя, отже, як те, що вiчно живе, росте, ворушиться. Вiдчував глибиною свого "я" божественну всезмiннiсть дiйсностi. Кожним нервом спiвзвучав з мелодiiю оточення. Широко розплющеними очима глядiв на свiт. Одним поглядом хотiв обняти тисячо-барвнiсть цього, що бачив. Одним напруженням вух бажав схопити в акорд рiзнотоннiсть, що дзвенiла довкола. Одним вiддихом старався вдихнути ошоломну запашнiсть природи, одним дотиком випити розкiш нервiв при зiткненнi з речами. На кожне явище протидiяв усiм iством, був наче настроiна скрипка, яка на кожний доторк вiдповiдаi доглибним вiдгомоном" (с.383).
РЖ вже наче на пiдтвердження цих унiкальних властивостей душi й розуму свого героя Антонич вiд його iменi творить лiричну повiсть "На другому березi", в якiй вiдкриваi цей дар Марка в сприйняттi таiни лiсу, стихii води, химерностi пригоди, мелодii дощу, симфонiй нiчних звукiв, хижого затиску страху, золотих сiтей сонця на чубах дерев..
З великою майстернiстю вiдтворюi Антонич звуки, тони, барви, кольори, шуми лiсу, настроi, передчуття, переживання, страхи дитячоi душi в цiй лiричнiй повiстi.
Складаiться враження, що для Антонича не було недосяжних жанрiв i мистецьких форм, хоча його звернення до жанру прози, про що свiдчать фрагменти роману "На другому березi" та однойменна лiрична повiсть, яка входить до роману i написана вiд iменi Марка Мартовича, сатиричний гротеск "Полiтик", новела "Три мандолiни", натякають на те, що поета вабила стихiя белетристичного образного анархiзму. Не треба було рахуватися з вимогами жанру, як це зобов'язуюче "благаi" поетична форма, хоч i там Антонич не вельми ТСречно й часто знiмаi капелюха перед Його Величнiстю Каноном. У монолозi автора повiстi "На другому березi" Марка Мартовича, зверненому до друга юностi РЖгоря, ми знаходимо обТСрунтування iндивiдуального стилю, що передбачаi вiльний, стихiйно пiдсвiдомий вияв психоемоцiйного переживання митцем себе i довколишнього свiту: "Мистецькi стилi i тiльки висловом архiтектури душi iхнiх творiв i будови середовища, що iх сприймаi, й вiдбивають будiвництво того кругу природи, який найкраще з психiчним укладом митцiв спiвдзвенить" (с.429).
РЖгор, з яким на початку повiстi веде дiалог ii автор Марко, i другим Я Антонича - його рацiональне, логiчно мисляче Я, яке "мало в своiй основi класичну простолiнiйнiсть та гармонiю, але з певним вiдхилом до готицькоi стрункостi".
Друг дитячих лiт, дитячих вражень i переживань РЖгор вже "на другому березi" дiйсностi - вiн належить до iншого свiту, звiдки пам'ять, уява Марка намагаiться викликати його, вiдродити iхню унiверситетську полемiку про природу мистецтва, про стан сучасноi поезii. Але там, удитинствi, вони, дев'ятилiтнi, нероздiльнi, бо однаково переживають розкiшне буяння червня, насолоду шкiльних канiкул, безмежну радiсть вiд занурення в нетрi лiсу, сповненого спiвами птахiв, кружлянням дерев, трiпотiнням крилець, пручанням вiтру, стогоном бурi, лютим вiдгомоном грому, хижою звабою пригоди..
Випробування пригодою в царствi прапервiсного лiсу, заселеного мiфiчними iстотами, магiчними силами, таiною перетворень в iншу iстоту, дерево чи рослину, i своiрiдним ритуалом набуття новоi якостi людини. Вона переборюi страх, стаi дорослою, а отже, в нiй вмираi та перша людина, полонена страхом, ще не освячена обрядом випробування пригодою в лiсi.
"О божественна, велична Пригодо, найвища мрii юностi! О, яке надлюдське щастя чути, що ти вiд нiкого не залежиш, тiльки вiд нас, i що також ми вiд нiкого, вiд нiкого не залежимо, лишень вiд своii примхи! Пригодо! Будь для мене завжди найдивнiша, найзмiннiша, найхи-мернiша!" - таким гiмном пригодi завершуi свiй опис чуда перетворення його, дев'ятилiтнього хлопчика, в нову, очищену вiд страху пригодою людину.
Лiс для Антонича - це своiрiдна ритуальна сцена у величному театрi природи, на якiй розiгруються найважливiшi для людини мiстерii за участю всiх "героiв" украiнськоi i слов'янськоi демонологii.
"Вiдхiд до лiсу, поiздка крiзь лiс, зустрiч у лiсi назавжди залишиться в людськiй культурi сюжетом про вирiшальне випробування людини. Цi ситуацii вiдтворюють "вiдхiд у лiс" - елемент обряду посвяти (iнiцiацii), через який проходив кожний член роду, стаючи дорослим. А оскiльки сам обряд зображував смерть колишньоi людини i воскресiння-народження людини новоi, то й сам лiс ставав символом одночасово смертi i чудесного вiдродження", - справедливо наголошуi лiт
Вместе с этим смотрят:
"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)
"Донские рассказы" Михаила Шолохова
"Живопись слова" в японской поэзии
"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского
"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского