Художня своiрiднiсть роману Ю. Мушкетика "Гайдамаки"

ДИПЛОМНАРОБОТА

Художня своiрiднiсть роману Ю. Мушкетика ВлГайдамакиВ»

Змiст

1. Вступ

2. РЖсторична основа i iсторiя написання роману Ю.Мушкетика ВлГайдамакиВ»

3. Образна-система роману Ю.Мушкетика ВлГайдамакиВ»

4. Конфлiкти в романi Ю.Мушкетика ВлГайдамакиВ»

5. Висновки

6. Список використаних джерел

Вступ

Сьогоднi наше суспiльство переживаi складний процес нацiотворення та державноi трансформацii, важливу роль у якому вiдiграi iсторiя. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соцiального життя народу краiни.

Поширенню та розумiнню минулого засобами слова допомагаi художня iсторична проза.

Сьогоднi iсторична проза залишаiться прiоритетною як з точки зору суто кiлькiсних критерiiв, так i з огляду на якiсть осмислення минулого засобами слова, яке вносить у цi твори актуальний змiст, функцiонально перетворюючи iх в акт сучасностi, наголошуючи на iсторичному досвiдi, здобутих i втрачених моральних цiнностях.

Звертання до подiй минулого сприяi розумiнню iсторii як дiалектичного процесу, усвiдомленню залежностi долi людини вiд суспiльних обставин, формуванню iсторичного мислення, яке i робить можливим розумiння особистiстю своii ролi в суспiльствi, шляхiв самореалiзацii та самовираження.

РЖсторична проза Юрiя Мушкетика цiкава не лише в планi iнтерпретацii фактичноi iсторii, але i як форма реалiзацii узагальнених моделей людськоi поведiнки, унiверсального аспекту подiй.

Актуальнiсть дослiдження визначено мiсцем iсторичноi прози Ю. Мушкетика, зокрема роману ВлГайдамакиВ», в украiнськiй лiтературi другоi половини ХХ столiття, зумовлено не лише потребою ii осмислення вiдповiдно до сучасних лiтературознавчих вимог, пошукiв нових пiдходiв до ii вивчення, потребою узагальнення наявних спостережень над творчiстю прозаiка, а й необхiднiстю введення iндивiдуального художнього досягнення Ю. Мушкетика в контекст лiтературознавчих уявлень про сучасне украiнське письменство.

Вагомий внесок у вивчення iсторичних романiв Юрiя Мушкетика зробила Лада Федоровська. У своiй книзi ВлРомани Юрiя МушкетикаВ» авторка розповiдаi про творчий шлях письменника, знайомить з формуванням його iндивiдуального стилю. А в iншiй працi тАУ ВлЖити на чистих берегах..Проза Юрiя Мушкетика: роки вiсiмдесятiВ» тАУ аналiзуi змiни, якi вiдбулися у творчостi автора.

Також свiй внесок у вивчення iсторичноi прози Юрiя Мушкетика зробив Кость Волинський.

ПтАЩянов В. у книзi ВлВизначнi, вiдомi Влта iншiВ»: спогади, есеi, нарисиВ» здiйснив ТСрунтовний огляд життiвого i творчого шляху письменника.

Вiктор Бiляiв у статтi ВлПолумтАЩя народного гнiвуВ» розповiдаi про вихiд нового роману Юрiя Мушкетика ВлГайдамакиВ». Аналiзуi головну iдею роману, персонажiв, iсторичну основу.

Надiя Кливняк у статтi ВлМайстер iсторичноi прозиВ» характеризуi творчiсть Юрiя Мушкетика, наголошуючи на тому, що вiд роману до роману творчий почерк Юрiя Мушкетика все бiльш увиразнюiться, набуваi неповторних рис.

Михайло Слабошпицький у статтi ВлПисьменник i його героiВ» показуi, як письменник створюi характери своiх героiв.

Валерiй Шевчук у статтi ВлШляхи iсторичноi прози Юрiя Мушкетика Вл розповiдаi про творчi шукання письменника.

Стаття Федора Кейди ВлЗ вiдстанi столiть (Колiiвщина в романi Юрiя Мушкетика ВлПрийдiмо, вклонiмося..В») присвячена аналiзу двох романiв тАУ ВлГайдамакиВ» i ВлПрийдiмо вклонiмося..В».

Анатолiй Шпиталь у статтi ВлРЖсторична проза Юрiя МушкетикаВ» аналiзуi творчий шлях письменника.

Анатолiй Гуляк i Федiр Кейда у статтi ВлКонцепцiя героя в романах Юрiя Мушкетика про ГайдамаччинуВ» розкривають морально-етичну проблематику, нелегкi питання становлення людськоi особистостi.

Одним iз останнiх в доробку письменника i дисертацiя Горбач Наталi Вiкторiвни ВлРЖсторична проза Юрiя МушкетикаВ». У якiй авторка дослiджуi особливiсть трансформацii iсторичноi правди в художню, осмислюi жанрову своiрiднiсть творiв.

Мета нашоi роботи тАУ проаналiзувати художню своiрiднiсть роману Юрiя Мушкетика ВлГайдамакиВ».

ОбтАЩiкт дослiдження тАУ iсторичний роман Юрiя Мушкетика ВлГайдамакиВ»

Завдання роботи полягаi в тому щоб:

а) з'ясувати iсторичну основу роману та iсторiю написання;

б) проаналiзувати образну систему роману;

в) проаналiзувати конфлiкти в романi.

У роботi використано iсторико-лiтературний, лiтературно-критичний, порiвняльно-типологiчний, системно-описовий, бiографiчний, аналiтичний методи лiтературознавчого аналiзу.

Результати дослiдження можуть бути використанi при викладаннi лiтератури, у подальшiй розробцi обраноi теми, у шкiльнiй практицi на уроках та факультативних заняттях.

Дипломна робота складаiться зi вступу, трьох роздiлiв, висновкiв та списку використаних джерел.

РЖ роздiл. РЖсторична основа i iсторiя написання роману Ю. Мушкетика ВлГайдамакиВ»

Протягом столiть украiнський народ вiв героiчну боротьбу за свою свободу. Особливе мiсце у цiй боротьбi займають повстання та гайдамацький рух в 20-60 роках, ХVIII ст.

8 сiчня 1654 роках в стародавньому украiнському мiстi Переяславi вiдбулася козацька Рада, на якiй було вирiшено укласти угоду мiж Украiною i Московською державою. Проте, шляхетська Польща не полишала спроби повернути пiд свою владу колишнi украiнськi землi. Лише за так званим тАЬВiчним миромтАЭ 1686 року правлячi кола шляхетськоi Польщi вiдмовилися вiд зазiхань на Лiвобережну Украiну, однак Правобережжя залишалося пiд владою Польщi [32, 15].

Пiсля закрiплення на Правобережнiй Украiнi, польська влада почала заохочувати переселення селян на спустiлi вiд безперервних вiйн землi. Було оголошено про так званi слободи, оселившись на яких, селян звiльняли вiд повинностей на 15-30 рокiв. Цi заходи справдi сприяли швидкому залюдненню Правобережноi Украiни. Тут почався iнтенсивний розвиток сiльського господарства, ремесел, промислiв, внутрiшньоi торгiвлi, зростали мiста i мiцнiли мiстечка, посилювались економiчнi та культурнi звтАЩязки.

Одночасно вiдбувалося подальше зростання помiщицького землеволодiння i посилення феодальноi експлуатацii селянства. Польський iсторик Станiслав Кутшеба писав, що пан, користуючись необмеженою владою, мав право на свiй розсуд накладати на селян рiзнi побори i повинностi [29, 187]. У звтАЩязку iз зростанням феодального землеволодiння та iнтенсивним розвитком товарно-грошових вiдносин, на Правобережнiй Украiнi швидко збiльшуються численнi повинностi i побори з селян. Протягом року селяни вiд всiх господарств вiдпрацьовували панщину по 3 днi на тиждень, що складало близько 160 днiв на рiк. Крiм панщини, селяни виконували рiзнi повинностi. Цiлий ряд документiв свiдчать, що селяни працювали в панських маiтках по 12 годин на день взимку i 19 годин влiтку. Помiщики часто переносили зимовi панщиннi днi на лiто, тих, хто не виконував розпорядження пана чи управителя, примушували вiдпрацювати силою: били рiзками, iнколи катували. Помiщики встановлювали не тiльки кiлькiсть днiв, а й кiлькiсть годин, протягом яких селяни повиннi були працювати на панщинi. У помiщицьких господарствах особливо важкими Були роботи, якi виконували всi селяни в залежностi вiд розмiру своii землi. Вiд одного лану вiдробляли по 4-6 днiв на тиждень, вiд пiвлану тАУ 3-4 днiв на тиждень, вiд чвертi лану тАУ 2-3- днi, вiд 1/8 лану тАУ 1-2 днi. Помiщики часто запроваджували в своiх маiтках так звану урочну панщину, при якiй крiпаки зобовтАЩязанi були виконувати протягом дня визначену паном роботу [29, 55].

До становища селян було зведене i козацтво, що iснувало на Правобережжi. Коли польський уряд збройною силою знищив козацькi полки, козаки змушенi були працювати на помiщикiв i козацьких старшин. Голота не брала участь у виборах козацькоi старшини та у розвтАЩязаннi поточних питань, що розглядалися козацькою радою. Тому мiж козацькою старшиною i помiщиками та козацькою голотою завжди точилась боротьба [32, 27].

Нещадна експлуатацiя украiнських селян посилювалася нацiонально-релiгiйними утисками. Польська шляхта i католицьке духiвництво, здiйснювали полiтику насильницького покатоличення i ополячення народу. Рiзнi утиски примушували православне духiвництво переходити в унiю (поiднання православноi церкви з католицькою), а за духiвництвом часто переходила й громада. На чолi боротьби стаi Мелхiседек ЗначкотАУЯворський, iгумен невеличкого монастиря на Киiвщинi. Вiн розумii, що потрiбна зовнiшня допомога. Польща на той час вже була послаблена. Сусiднi Прусiя та Росiя шукали приводу для втручання у внутрiшнi справи Речi Посполитоi Такою причиною для Росii був утиск православних, а для Прусii тАФ пригнiчення протестантiв. Мелхiседек неодноразово звертався за допомогою до росiйського царя та польського короля, дiстав вiд них деякi документи, що забезпечували православних вiд утискiв. Боротьба унiатiв з православними стаi справою державною. На захист православних в Польщi став росiйський уряд. Його посли вимагали полiпшення становища для православних . РЖ польський уряд пiшов на поступки.

Населення Правобережноi Украiни, пригноблене i жорстоко визискуване, прагнуло скинути тяжке iноземне панування. Цi прагнення знайшли свiй яскравий вияв у збройному повстанському русi гайдамакiв. Гайдамацькi загони в основному складалися з селян, запорiзькоi сiроми, наймитiв, мiщан-ремiсникiв. Поруч з украiнськими селянами в гайдамаччинi брали участь бiлоруси, росiйськi солдати-втiкачi з царськоi армii, донськi козаки, волхи-молдовани, серби, а також польськi селяни. У другiй чвертi ХVIII ст. цей рух зосереджуiться на територii Киiвського й Брацлавського воiводств, а також у запорiзьких степах i дiстаi назву гайдамацький рух.

Щовесни на Правобережнiй Украiнi зтАЩявлялися гайдамацькi загони, якi нападали на шляхетськi маiтки, палили або захоплювали шляхетське майно, знищували документи, руйнували костьоли i унiатськi церкви, нападали на орендарiв, корчмарiв, лихварiв та представникiв гнобительськоi верхiвки тАУ шляхтичiв та iн. Запорiзька сiрома i наймити вiдiгравали найактивнiшу роль у гайдамацькому русi [32, 25].

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р. пiсля того, як росiйське вiйсько вступило в межi Польщi, щоб пiдтримати обрання на польський престол царського ставленика Августа III. Поява росiйського вiйська, а також козакiв з Лiвобережжя i Запорiжжя була з радiстю зустрiнута украiнськими селянами Правобережжя, якi сподiвались, що росiйське вiйсько знищить польсько-шляхетське панування i Правобережжя буде воззтАЩiднане з Лiвобережжям. Цей великий народний рух охопив усю Правобережну Украiну. Але росiйський уряд не був зацiкавлений у повстаннi, бо боявся що на Лiвобережнiй Украiнi теж спалахнуть повстання. Силами царизму i польськоi шляхти повстання було придушене. Частина повстанських ватажкiв урятувалась. Польськi пани вiддавали полонених гайдамакiв катуванням, садовили на палi, вiшали, четвертували. Проте нiякi жорстокi кари не могли припинити гайдамацький рух на Правобережжi.

Навеснi 1735 р. на Правобережжi знову почалися заворушення. Незабаром тут зтАЩявляiться цiлий ряд гайдамацьких загонiв тАУ Гриви, Медведя, Жили, Харка, Рудя, РЖванцi. Особливо широкого розмаху набрали дii гайдамацьких загонiв у 1736 р., коли вони взяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру. В 1737 р. гайдамаки взяли Умань, а в 1738 р. тАУ Ракiв, Гранiв, Животiв [32, 15].

1750 р. гайдамацькi загони перейшли кордон рiчки Тясмина. Вони швидко захопили мiстечко Мошни, спалили його, потiм кинулися на Бiлу Церкву, сплюндрували всю Чернiгiвщину. РЖншi загони пiдiйшли пiд Умань, захопили мiсто, спалили, зчинили страшну рiзанину, потiм рушили на Вiнницю. Повстання 1750 р. на Правобережжi було придушене. Багато його учасникiв зазнало жорстоких кар. У 60- роках ХVIII ст. пригноблення й визиск украiнських селян посилювався.

Але гнобителi безсилi були зломити волелюбний народ, i повстання знову охоплюють Украiну. Вищою точкою iх стала Колiiвщина 1768 р. РЗi очолив Максим Залiзняк. Народився вiн 1740 року в селi Медведiвцi на Черкащинi. Батьки його були бiдними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував, бо ще хлоп'ям Максим Залiзняк мрiяв про козацьке товариство. З цiiю мрiiю вiн подався тАУ у своi тринадцять рокiв тАУ на Сiч. Хлопчаки-пiдлiтки там перестали уже давно бути дивиною. Жили своiм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрiльбi, грамоту опановували, обов'язки джур виконували. Курiнний отаман, помiтивши iнтерес хлопчика до гармат, оддав його в науку до сiчових гармашiв.

Чим живилася Сiч у межичассi походiв? Ловила рибу, полювала звiра, глядiла пасiки, випасала худобу.. Максим пiшов заробляти собi на харч до монастиря тАУ Лебединського, Мотронинського. В Мотронинському потрапив на очi iгуменовi Матвiю Значко-Яворському, завзятому борцевi проти засилля в Украiнi унiатськоi церкви. РЖгумен вiдчув у Залiзняковi якусь внутрiшню силу. Максим був людиною великоi волi, а з часом став талановитим органiзатором.

Навеснi 1768 р., перед початком повстання, в Холодному Яру поблизу Чигирина зтАЩявилося кiлька сотень запорiзьких гайдамакiв. РЗх очолив Максим Залiзняк. Цьому неабияк сприяв iгумен Значко-Яворський. Через близьких йому людей вiн впливав на мiсцевих ватажкiв, схиляючи iх до iднання. Освячення зброi вiдбулося, а разом з ним й освячення гайдамацького руху в Украiнi [47, 332, 333].

26 травня Залiзняк виступив у похiд. Загони Залiзняка взяли спочатку Жаботин, а потiм рушили через Смiлу, Корсунь, Богуслав, Канiв, Мошни. Повстанське вiйсько швидко збiльшувалось. Вiд нього вiдокремлювались загони, якi йшли в iншi райони Правобережжя. Розростанню повстання сприяла поява на Правобережнiй Украiнi росiйського вiйська, запрошеного польським урядом для боротьби з барськими конфедератами. Украiнське селянство вiрило, що царський уряд пiдтримуi його в боротьбi проти польських панiв. Такi iлюзii пiдтримувало православне духовенство. В цьому напрямi дiяв i Мотронинський монастир на Черкащинi. Вiн став нiби центром релiгiйно-iдеологiчного впливу на гайдамакiв. Настоятелем цього монастиря був визначний церковний i полiтичний дiяч Значко-Яворський, послiдовний борець за православтАЩя. Швидко рознеслася чутка, що Катерина РЖРЖ видала Влзолоту грамотуВ», в якiй наказувалося знищити польських панiв, а на виконання цiii грамоти кошовий Запорiзького вiйська нiбито дав козакам наказ виступити для захисту Влблагочестивоi вiриВ». Першi успiхи гайдамацьких загонiв сприяли масовому виступовi покрiпаченого украiнського народу проти експлуататорiв тАУ польських панiв.

У другiй половинi червня 1768 року загони Залiзняка взяли мiсто та замок Черкаси. Населення мiста урочисто зустрiчало гайдамакiв, виносило iм харчi, давало холодну зброю тАУ ножi та списи. З Черкас повстанцi вирушили у напрямку Уманi, де зiбралась велика кiлькiсть магнатiв i шляхти. На шляху до Уманi гайдамаки оволодiли Богуславом, звiдки попрямували до мiстечка Лисянки Звенигородського повiту. Загiн Залiзняка щодня поповнювався селянами i мiщанами. Взяття гайдамаками панських маiткiв i замкiв, зокрема, страшний розгром Лисянки, навели великий жах на магнатiв i шляхту. Пани залишали своi садиби i ховалися в бiльш надiйнi, укрiпленi мiста Правобережжя зокрема в Умань [11, 17].

Вiйськовi гарнiзони Уманi складалися iз 2000 кiнних козакiв, найнятих власником мiста, магнатом Потоцьким. Крiм цього, тут була сотня пiших козакiв, внутрiшня оборона замку пiд командою Леонарда, а також двiстi конфедератiв. Гарнiзоном командував шляхтич Обух, йому пiдкорялись полковник Магнушевський i сотник РЖван Гонта. Мiсто було добре укрiплене, обнесене високими валами, на яких стояло 34 гармати. Губернатором або комiсаром Уманi був призначений Младанович, який, дiзнавшись про наближення повстанських загонiв до мiста, наказав козацькому полку, розташованому поблизу, термiново прибути в його розпорядження.

Коли гайдамаки Залiзняка наблизилися до Уманi, надвiрне козацьке вiйсько на чолi з Гонтою перейшло на бiк повстанцiв. Гонта за походженням тАУ украiнський селянин з села Росошок на Уманщинi. Оскiльки вiн показав себе справним i хоробрим, а понад те й шляхетьськi манери опанував, то незабаром дослужився до сотника. А вiдтак став заможним, дiстав собi на власнiсть двоi сiл. Поляки його поважали, i цiлком довiряли [6, 38]. Але Гонта не став зрадником свого народу. Вiдправлений з Уманi для боротьби з гайдамаками, вiн з загоном перейшов на бiк повсталого народу, захист якого вважав своiм священним обовтАЩязком.

19 червня 1768 року повстанцi пiдiйшли до Уманi. Гайдамацькi ватажки запропонували Младановичу здати мiсто без бою, але вiн категорично вiдмовився. Тодi Залiзняк i Гонта наказали штурмувати Умань. Перша хвиля штурмуючих була вiдбита шаленим артилерiйським вогнем. Роздiлившись на двi частини, гайдамацькi загони i козаки Гонти одночасно атакували мiсто з пiвночi i заходу. Штурм продовжувався весь день, а також нiч з 18 на 19 червня. Стояла незвичайна спека, температура повiтря досягала 40-45◦, а в мiстi не було води. Спрага, тАУ пише Веронiка Кребс, тАУ примусила дворян пити вино, мед i рiзнi наливки.[50, 21] Не вистачало i боiприпасiв. Становище обложеного гарнiзону було безвихiдним, що примусило шляхту пiти на переговори з повстанцями. Однак Гонта не захотiв навiть розмовляти з Младановичем.

Користуючись тим, що ворота були вiдкритi для переговорiв, гайдамаки кинулися в мiсто. Майже всi магнати i шляхта, в тому числi Младанович, його найближчий помiчник Шафранський та iншi були вбитi. Взяття Уманi сприяло поширенню повстання. Залiзняк i Гонта стояли тут близько трьох тижнiв, посилаючи загони в iншi райони Правобережжя. Як i iншi гайдамацькi ватажки, вони сподiвалися, що росiйський уряд пiдтримаi iхню боротьбу проти польськоi шляхти i що Правобережжя буде воззтАЩiднане з Лiвобережжям в складi Росii.

Пiсля взяття Уманi гайдамацьке повстання охопило майже все Правобережжя. Загони Неживого дiяли в районi Канева, Микити Швачки i Андрiя Журби тАУ на Василькiвщинi, РЖвана Бондаренка тАУ в районi Брусилова i Макарова. Польсько-шляхетський уряд не мав достатнiх сил, щоб придушити бурю народного гнiву, i звернуся до Катерини РЖРЖ за вiйськовою допомогою. Царський уряд, наляканий народними заворушеннями i реальною загрозою розповсюдження повстань на територii Росiйськоi держави, наказав вiйськам негайно перейти росiйсько-польський кордон i придушити гайдамацький рух [50, 43].

Карабiнерський, гусарський, РДлецький пiхотний полк i Донська сотня у червня 1768 року вирушили на Смiлянщину, Бiлоцеркiвщину, Чигиринщину та Уманщину. Командував карателями генерал Кречетнiков. Головний удар царського вiйська був спрямований на Умань тАУ основний опорний пункт гайдамакiв. В головнiй колонi йшли донськi козаки полковника Гур'iва.

Знаючи, що повстанський табiр мiцно укрiплений, а тисячне гайдамацьке вiйсько добре озброiне i маi хороших коней, Гур'iв пiдступно заявив Залiзняку i Гонтi, що царське вiйсько прибуло на допомогу повстанцям i маi завдання спiльно з ним йти на Волинь проти магнатiв i шляхти. Виконуючи наказ Кречетнiкова, Гур'iв розташував своi вiйсько бiля гайдамацького табору. Йому вдалось умовити Залiзняка i Гонту погодитись на те, щоб 27 червня 1768 року гайдамаки спiльно з росiйським вiйськом вирушили на боротьбу проти магнатiв i шляхти. З цiiю метою Гур'iв запропонував Залiзняку i Гонтi зосередити в одному мiсцi всi вiйськовi припаси, а також артилерiю. Не пiдозрюючи обману, керiвники Колiiвщини виконали пораду росiйського полковника. В цей час до гайдамацького табору пiдiйшли росiйськi вiйська пiд командуванням генерала Кречетнiкова.

Вночi 27 червня 1768 року, за наказом Кречетнiкова, Залiзняка i Гонту було викликано до Гур'iва i заарештовано. Пiсля цього царське вiйсько оточило гайдамацький табiр. Почалась масова розправа над учасниками Колiiвщини. Коли гайдамакiв розбили пiд Уманню, шляхту опанувала безмежна радiсть. Захоплених подiлили на двi частини: одних тАУ польських пiдданих вiдсилали до Браницького, других тАУ до росiйськоi влади [9, 213].

Страшна була смерть Гонти. Цiлих 14 днiв тривало катування, перших 10 днiв здирали з нього по шматочку шкiри, на дванадцятий тАУ вiдрубали руки, на 13-й тАУвирiзали серце, на 14 вiдтяли голову i 14 шматкiв виставили на 14 шибеницях по цiлiй Украiнi [50, 45].

Доля Залiзняка була трохи легша. Засудили його на заслання у Сибiр, але вiн утiк, та його знову впiймали i знову вислали до Сибiру. Там вiн десь i загинув. Проте повстання не припинялися. Вони охопили Брацлавщину, Киiвщину, Волинь i Галичину. Незважаючи на те, що загони Залiзняка, Гонти та iнших ватажкiв були пiйманi i з ними жорстоко розправилися, гайдамацький рух не був придушений. Царськi вiйська не могли перешкодити розвитковi гайдамацького руху. В кiнцi серпня 1768 року князь Прозоровський, який командував росiйськими вiйськами на Правобережнiй Украiнi, просив Рум'янцева термiново прислати кiлька батальйонiв пiхоти для посилення боротьби з гайдамаками. Восени 1768 року князь Прозоровський, побоюючись бути вiдрiзаним гайдамаками вiд Киiва, вдруге звернувся до Рум'янцева за допомогою. Останнiй надiслав Прозоровському загiн i одночасно запропонував Киiвському генерал-губернаторовi Воiйкову допомагати Прозорському [6, 83]. Хоч селянсько-гайдамацькi повстання XVIII ст., зокрема Колiiвщина, були жорстоко придушенi польсько-шляхетськими i царськими вiйськами, вони завдали непоправного удару феодально-крiпосницькому устроiвi панськоi Польщi. Пiсля придушення селянськоi вiйни Катерина РЖРЖ вирiшила послабити козацький стан в iмперii i, передусiм, лiквiдувати Запорiзьку Сiч, що було й зроблено уже в червнi 1775 року [32, 115].

Боротьба украiнських i польських народних мас ослабила шляхетську Польщу, яка доживала останнi роки свого iснування. Ослаблення Польщi було використано феодально-монархiчними державами Прусiiю, Австрiiю, Росiiю, якi в другiй половинi ХVРЖРЖРЖ ст. провили подiли Польськоi держави. У 1793 роцi Правобережна Украiна була приiднана до Росii. Незважаючи на колонiальну полiтику i гнiт царизму щодо Украiни, ця подiя мала велике значення в iсторii украiнського народу. Вiдбулося воззтАЩiднання бiльшоi частини украiнських земель, довгий час розiрваних штучними кордонами. Це сприяло змiцненню звтАЩязкiв та економiчному i нацiонально-культурному розвитковi Украiни.

Роман Ю.Мушкетика ВлГайдамакиВ» був опублiкований у 1957 роцi. Автор прагнув залучити до твору досить широкий фактографiчний матерiал i свого часу твiр трактувався, як успiх письменника. Роман ВлГайдамакиВ» зтАЩявився внаслiдок глибоких роздумiв письменника над трагiчною iсторiiю Украiни, ii народу. ВлРЖсторiя кожного народу крута й терпка,тАУ розмiрковуi вiдомий прозаiк, тАУ одначе наша тАУ гiркiша за полин. Може, через те на сторiнках наших iсторичних романiв та повiстей не гуляють веселi мушкетери й рiдко вiддають в офiру своi життя прекрасним обраницям безпечнi лицарi, подiбнi до Айвенго, вони офiрують його товариству, Батькiвщинi.. Ми важко добуваiмося до свого корiння, ми ще й сьогоднi не заглянули в душу нашого предка, не розгледiли його iсторичного обличчя в туманi iсторii. Наша iсторична свiдомiсть деформована, памтАЩять тАУ приспана, приснула, а в бiльшостi населення спить летаргiчним сномВ» [11, 36].

ВлГайдамакиВ» присвяченi художньо-iсторичному осмисленню гайдамаччини тАУ складноi частини могутнiх нацiонально-визвольних повстань нашого народу проти колонiзаторськоi полiтики Польщi та Росii в Украiнi. У центрi уваги Ю.Мушкетика тАУ змалювання трагiчного перебiгу Колiiвщини тАУ пiку гайдамацьких рухiв i iх фактичного завершення, також формування новоi психологii вчорашнiх селян, якi пiсля довгих поневiрянь i принижень взялися за зброю в оборону свого права на життя. Перед читачем проходить цiла низка персонажiв, кожен з яких сповна зазнав життiвих випробувань.

Вiдтворюючи iсторичне минуле в цьому романi, автор виявляi свою обiзнанiсть iз першоджерелами, проте домiнуi тут не фактографiя, а людське життя (як iсторичних осiб, так i осiб, створених авторською уявою), яке репрезентуi iдею-домiнанту, спiввiднесену iз сучаснiстю. Своiрiднiсть цьому творовi надаi не лише iнтерпретацiя незнаних досi фактiв, а й умiння письменника, роблячи можливi психологiчнi та iсторичнi припущення i наслiдкiв Колiiвщини, показати рiзноаспектнi звтАЩязки минулого i сучасного. Ю.Мушкетик намагаiться вiдтворити не тiльки iсторичнi подii, але й передати дух епохи, який допомагаi зрозумiти, що спонукаi людей до дii, в тяжких ситуацiях. Зi сторiнок роману постав i iсторичний, i духовно-емоцiйний, i мислительний, i художнiй досвiд нашого народу [2, 203].

Художнiй реалiзм цiii складноi теми значною мiрою допомогло урахування письменником такого важливого чинника нацiональноi культури, яким i народна творчiсть, зокрема фольклорна гайдамакiана. Для Юрiя Мушкетика фольклорна спадщина тАУ це не лише джерело iнформацii про iсторичнi подii, а й один iз засобiв пiзнання народних оцiнок цих подiй. Уснопоетична творчiсть допомогла зрозумiти романiстовi свiтогляднi позицii народу на важливому етапi його iсторичного розвитку.

Гайдамацькi пiснi, легенди, перекази й оповiдання i продовженням iсторичноi епiчноi тематики в умовах польсько-шляхетськоi окупацii частини Украiни, зруйнуванню морально-релiгiйних норм i традицiй, перетворення нацiональноi елiти на слухняне знаряддя чужоi волi, а народу тАУ на покiрних рабiв [20, 315].

Важливим i також, що гайдамакiана не i адекватним вiдбиттям перебiгу подiй, як i життя ватажкiв руху, усе це детермiноване насамперед вимогами регiональноi усноi традицii та досвiдом художнього осмислення народом iсторично важливих iдей i фактiв [22, 98].

Примiтно, що Ю.Мушкетик у романi творчо пiдiйшов до народнопоетичноi концепцii гайдамацького руху. Передовсiм iз невичерпноi скарбницi фольклорноi поезii письменник вибрав саме тi твори, образи й мотиви яких вiдповiдають його романовi. Так, уже епiграф до роману ВлГайдамакиВ» тАУ ВлСлавен козак тАУ Максим Залiзняк, славне наше ЗапорiжжяВ» тАУ i домiнантою iдейного змiсту твору.

Автор не подаi широких картин пiдневiльного життя украiнського народу. У ВлГайдамакахВ» народна трагедiя постаi з невеликих реплiк окремих персонажiв. Так, один селянин з болем говорить: ВлПодумати страшно .. У селi вже вольних людей майже не лишилося. Куди тiльки козаки дiваються, i мору немаi, i вiйни теж, а вiд ревiзii усе меншаi й меншаiВ» [35, 55]. Люди гинуть вiд тяжкоi працi. За допомогою таких штрихiв Мушкетик переконливо показуi, як поступово наростаi народний опiр. При цьому письменник зауважуi: ВлУже багато лiт шагував по Правобережжю вогонь гайдамацьких повстань. Вiн то розгорався у велике полумтАЩя.. то замирав зовсiм .. Та жарини не згасли.. Верлан, Грива, Гаркуша, Голий, Бородавка i десятки iнших отаманiв пройшли зi своiми ватагами за останнi птАЩятдесят лiт все ПравобережжяВ» [7, 186]. Автор констатуi, що до гайдамацьких загонiв йшли звичайнi селяни, в яких ще жив волелюбний дух козацтва i якi не хотiли миритися iз становищем рабiв, терпiти далi знущання, що в них пани не знали мiри.

"Гайдамаки" тАУ традицiйний роман, якому притаманнi панорамнiсть зображуваних подiй, значна кiлькiсть дiйових осiб, монументалiзм композицii, значна увага до матерiалiв, дотичних до позитивного типажу, вмiло змонтований сюжет. На вiдмiну вiд iнших письменникiв Ю.Мушкетик тут демонструi самобутнiсть аналiтичного пiдходу, ТСрунтовнiсть у вiдтвореннi соцiальних i мiжнародних стосункiв, пильну увагу до колективноi та iндивiдуальноi психологii, багатство мовностильових засобiв. Уже з перших сторiнок роману письменник заявив про себе як знавець рельiфного, художньо-предметного письма з неоромантичним "освiтленням". Саме таке "освiтлення" вбачаiться у спрямуваннi романiста до самовладного дiяльного начала в "нацiональнiй" особистостi, в актуалiзацii формальних моментiв та органiчному поiднанню iдей соцiального й нацiонального визволення людини.

Чи не найчiльнiше у цьому планi посiдаi образ Максима Залiзняка. В образi Залiзняка письменник прагне органiчно пов'язати iсторично-конкретне, нацiональне iз загальнолюдським, показати читачевi не лише видатну iсторичну особу, а звичайну людину. Тому спостерiгаiмо за героiм i у вирi iсторичних подiй тАУ у боях з поляками, пiд час переговорiв, у пошуках виходу iз складних обставин, у побутовому спiлкуваннi з козаками на Сiчi, i в iнтимних розмовах з Оксаною, i на самотi.

Оце поiднання особистiсного i загальнолюдського, без сумнiву, було виявом авангардних тенденцiй украiнськоi iсторичноi прози, яка давно i мiцно стала на шлях людинознавства, на ТСрунт мистецького освоiння iсторичних подiй через долi конкретних людей [44, 256].

Перебуваючи у центрi подiй, постать Максима Залiзняка зводиться поступово тАУ мiцнii, увиразнюiться, втiлюючи найшляхетнiшi риси нацii тАУ волелюбнiсть, патрiотизм, вiдвагу, i водночас, чутливiсть i лiризм натури. В образi Залiзняка помiтне авторське прямування до фундаментальностi, багатогранностi, до вiдтворення iсторii особистостi, перебiгу кристалiзацii ii характеру. Ця iсторiя викладаiться у поiднаннi з аналiзом визначних подiй другоi половини XVIII ст., на тлi тогочасних суспiльно тАУ полiтичних обставин.

Прагнучи до якнайповнiшого розкриття характеру героя, Ю.Мушкетик у першiй частинi роману передаi безрадiсну iсторiю життя Залiзняка. З раннього дитинства Максим рiс "буйним", часто бився, хоча нiколи не плакав, часто шкодив паничам i соцьким. Уже з раннiх лiт кмiтливий хлопчик виявив талант рiзьбяра по дереву, але по смертi батька полишив цю справу. У шiстнадцять рокiв, залишив домiвку, подався на Сiч, "арготував" у Очаковi, працював у наймах. Тяжко пережив вiн i драму власноi сiм'i: рано помер батько, мати увесь вiк важко працювала на поденщинi, а сестру Мотрю, яка виняньчила Максима, пани Думковськi вiддали "в придане" на чужину. Тому й пiклувався так щиро Максим про сестрину дочку Олю. Власне кажучи, з бажання помститися за сестру i виростаi Залiзняк тАУ гайдамака. Багатьма сценами, епiзодами, навiть реплiками письменник нiби накопичуi морально тАУ психологiчний драматизм, масштаб якого тАУ вiд окремоi особистостi тАУ до цiлого народу [60, 48]. Та найвищий авторський намiр тАУ зобразити свого героя як втiлення сутностi етносу, що стоiть бiля витокiв власного самоусвiдомлення. Цей план реалiзуiться у другiй частинi твору.

Набуваючи досвiд ватажка, Залiзняк уже мрii про об'iднання украiнських земель, починаi краще розумiти внутрiшнiй свiт своiх побратимiв, а, головне, несхитно вiрить у правоту розпочатоi справи. Обраний гетьманом, Максим пiдпорядковуi особистi iнтереси iнтересам народу. Вiн починаi задумуватися: iдеали прекраснi, але чи кожен готовий iх сприйняти духовно, чи не занадто вiддаленi вони вiд обставин реального буття, якi формують свiдомiсть окремого iндивiда. Намагаючись осягнути напруженiсть мислення людини, ii думок i почуттiв, Ю. Мушкетик у кращих традицiях класики i в другiй частинi роману застосовуi здобутки поетики внутрiшнього мовлення, щоб зримо вiдтiнити вирування суперечливих почуттiв героя [55, 98].

Залiзняк зацiкавив автора як унiкальна iндивiдуальнiсть тАУ велика у вiйськових справах, у взаiминах з однодумцями, у коханнi. Максим поступово приходить до усвiдомлення того, що вiн узяв на себе велику вiдповiдальнiсть за народ, який повiрив йому, пiшов за ним у вир боротьби. Нестримний iсторичний потiк тАУ це енергiйна, жива стихiя, i Залiзняк, мов сконденсована мiць цiii стихii, у ньому неначе згустилися столiття народного стогону, зойку й бунту. РЖ вiки любовi.

Цiкаво, що Мушкетик не показуi втечi Залiзняка з-пiд варти, а лише натякаi на це в останньому роздiлу роману. В епiлозi твору iз розмови Миколи з дiдом Мусiiм дiзнаiмося, що Максим воюi десь на Дону, бо, за словами дiда, "немаi таких кайданiв, якi б не розбив Максим" [10, 80].

Новаторство Ю. Мушкетика тАУ в акцентацii на людинознавчих, психологiчних первенях у засобах конструювання образу видатноi iсторичноi особистостi, у наданнi йому полiтичного загостреного звучання, нового iдейного забарвлення, в поiднаннi iсторичного iз загальнолюдським. Не позбавлений роман Ю.Мушкетика i рис неоромантизму, у ньому iсторичнi факти, офiцiйнi свiдчення тiсно переплiтаються з елементами пригодницькими, якi, однак, не виходять за межi вiрогiдного.

Майже паралельно з сюжетною лiнiiю Залiзняка романiст розгортаi сюжетну канву, повтАЩязану з образом РЖвана Гонти. Змальовуючи цю iсторично загадкову постать, автор веде з читачем дiалог про волю i рабство, джерела добра i зла, про життя, iдеологiчно детермiноване, й життя, не заангажоване, про проблеми особистостi i народу. Саме на цьому образi, на мою думку, найбiльше позначилася дiалектико-синтезуюча манера художнього стилю Мушкетика. Можливо, саме з Гонти починаiться розробка романiстом надзвичайно складноi проблеми морального сумлiння, яка з часом посяде одне з чiльних мiсць у його творчостi [54, 22].

Однiiю з визначних ознак роману "Гайдамаки" i те, що гострота фабули у ньому пiдпорядковуiться iдеi розкриття характеру, в дii, iз заглибленням в iндивiдуальну психологiю героя. Чи не найлiпше ця ознака твору реалiзуiться саме в образi Гонти. Проведена письменником лiнiя особистих взаiмин "злидарських отаманiв" Залiзняка i Гонти переконуi у тому, що це люди тАУ одержимi духом, великi своiми помислами. Саме через цi образи письменник виносить на суд читача багатий iсторично-iнформацiйний матерiал, сентенцii загально етичного смислу, порушуi проблему побратимства, яке у часи тоталiтарного пригнiчення особистостi й нацii набувало пiдкреслено злободенного звучання.

Залiзняк та Гонта дали змогу авторовi розвинути мiркування узагальнено-фiлософського звучання: про державу i владу, тимчасове й невмируще, творення й руйнацiю. Та найважливiшим, на наш погляд, i те, що романiст показав, як очолене Залiзняком i Гонтою повстання справдi переросло у нацiонально тАУ визвольну революцiю. РЖдейним пiдТСрунтям якоi стала нацiональна iдея з ii провiдним компонентом тАУ засадою украiнськоi державностi [55, 111].

Моральнi уроки iсторичних романiв Ю.Мушкетика зводяться до утвердження простих, зрештою, iстин. Не претендуi на абсолютну новизну, скажiмо, думка про те, що будь-яке добре дiло, навiть i наймасштабнiше, починаiться з доброi людини, або висновок про необхiднiсть активного гарту душi на громадськi якостi. Але письменник, мовби повертаючи свого читача до джерел багатовiкового морального досвiду, заново вiдкриваi, який складний шлях проходить людина, людство до осягнення набутих колись-то "нематерiальних" цiнностей. Цю вартiсть кожне поколiння маi усвiдомити самостiйно. З цiii сьогоднiшньоi необхiдностi й бере початок потреби уважнiше глянути в минуле, самовизначитись у потоцi часу. Адже пiзнати щось у минулому тАУ це краще збагнути й себе самого, що одвiку вважалося найскладнiшим.

Не виключено, що робота над iсторичними творами загострила в письменника вiдчуття морально тАУ духовноi спадкоiмностi, й вiн цiлком звертався до досвiду свого поколiння, до подiй, що нинi вже стають новiтньою iсторiiю [48, 125].

ТРрунтовнi знання iсторii власного народу, а так само всезагальноi, вiн являi у багатьох своiх творах, а пристрасть до поглибленого вивчення так званих "бiлих плям" увiнчуються все новими творами, кожен iз яких збагачуi нашi уявлення про iсторичнi подii та iсторичнi постатi. Юрiй Мушкетик володii щасливою властивiстю поiднувати методику пошуку новизни життiвого матерiалу iз вiдтворенням самого процесу дослiдження явища. Вiн вводить читача у свята святих письменника тАУ у свою творчу лабораторiю. З неймовiрною вiдвертiстю i щирiстю дiлиться вiн iз читачем надзвичайно складним, болiсним, драматичним, що часто набуваi трагiчних виявiв, процесом пошуку першоджерел, якi мали б висвiтити iстину правду про подii, що в iсторiю увiйшли пiд означенням Гайдамаччина, Колiiвщина. Писали про тi подii до Юрiя Мушкетика, писали й пiсля виходу в свiт його "Гайдамакiв", та нiкому не вдавалося так глибоко осмислити iсторичнi подii [56, 77].

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Подпольный человек" Ф.И. Достоевского