Розвиток лiтератури середньовiччя

ЗМРЖСТ

1. "Дон Кiхот" Сервантеса та його значення для подальшого розвитку жанру роману у свiтовiй лiтературi

2. Дати визначення жанру "фарс"

3. Назвати поета, який оспiвував у своiх вiршах жiнку на iмтАЩя БеатрiчеВаВаВаВа

Список використаноi лiтератури

1. "ДОН КРЖХОТ" СЕРВАНТЕСА ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ЖАНРУ РОМАНУ У СВРЖТОВРЖЙ ЛРЖТЕРАТУРРЖ

"Дон Кiхот" i природним завершенням прозових жанрiв iспанськоi лiтератури попереднього часу. Використавши iхнi традицii, Сервантес створив новий тип жанру, вiд якого починаiться розвиток реалiстичного роману в свiтовiй лiтературi.

Письменник задумав "Дон Кiхота" як пародiю на рицарськi романи, маючи на метi висмiяти захоплення ними в РЖспанii. У авторськiй передмовi до першоi частини твору визначаiться, що завдання роману - пiдiрвати авторитет поширених у народi рицарських книг. Вiдповiдно до задуму в "Дон Кiхотi" розповiдаiться iсторiя бiдного iдальго з Ламанчi, який збожеволiв через надмiрне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрiвним рицарем, вiн у всьому наслiдуi героя рицарського роману i виiздить на подвиги на честь Прекрасноi дами, для захисту усiх скривджених i пригнiчених. Озброiвшись iржавими уламками старого обладунку, Дон Кiхот виiхав на жалюгiднiй шкапi, якiй дав звучне iм'я - Росiнант, за зброiносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши ii принцесою Дульсiнеiю Тобоською.

Реальний свiт Дон Кiхот сприймаi в дусi фантазiй та вигадок рицарського роману. Звичайнi люди i речi здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вiтряки в його уявi - це велетнi, бруднi постоялi двори - розкiшнi замки; Дон Кiхот нападаi на похоронну процесiю, вступаi в бiй iз стадом баранiв. Тому всi вчинки i "подвиги" Дон Кiхота в iм'я захисту скривджених i поневолених не тiльки смiховиннi, а й шкiдливi. Тi, кого захищаi Дон Кiхот, насмiхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, котрих вiн звiльнив, уявивши iх поневоленими рицарями, закидали героя камiнням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кiхот заступився, благаi небо "покарати i знищити його милiсть".

Потерпiвши поразку в поiдинку з рицарем Бiлого Мiсяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертаiться до рiдноi Ламанчi. Вiн тяжко захворюi i перед смертю прозрiваi, зрозумiвши всю шкоду рицарських романiв.

Засудження рицарського роману мiстяться i в численних мiркуваннях самого автора "Дон Кiхота". Висмiюються нестримна фантазiя, безглузда вигадка, захоплення описом iсторiй "не бiльш правдивих, нiж розповiдi про чудеса Магомета". Обурюють автора i мовна витiюватiсть у рицарському романi, вжита без мети i потреби словесна декоративнiсть, надумана образнiсть. Наводячи приклади беззмiстовних, заплутаних мовних зворотiв з рицарських книжок, Сервантес запевняi, що "сам Арiстотель, коли б вiн навмисне для цього воскрес, , не розплутав би iх i не зрозумiв". У багатьох епiзодах роману рiзнi персонажi чинять суд i розправу над рицарськими романами за нескiнченнi описи "потворних дурниць" та неправдоподiбних, бездарних вигадок на зразок того, як "велетня заввишки, мов башта, шiстнадцятирiчний юнак розрiзаi мечем надвоi, нiби вiн з пряничного тiста". Священик вважаi, що автора роману про Тиранта Бiлого за те, що вiн наплiв стiльки всiляких дурниць, "слiд було б засудити на довiчну каторгу".

"Дон Кiхот" завдав нищiвного удару рицарському роману i покiнчив з його популярнiстю.

Великий твiр Сервантеса - не тiльки лiтературна пародiя. РЖспанський письменник далеко вiдiйшов вiд свого початкового завдання - висмiяти рицарськi романи. Вiн створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епiчного жанру реалiстичного роману в iвропейських лiтературах. В. Г. Бiлiнський, котрий багато уваги придiлив теоретичному осмисленню "Дон Кiхота", зокрема, писав: "Великий витвiр Сервантеса цiлком гiдний своii i великоi слави. "Дон Кiхотом" почалася нова ера РЖ нашого найновiшого мистецтва. Вiн завдав рiшучого удару iдеальному напряму роману i повернув його до дiйсностi. Це зроблено Сервантесом не тiльки сатиричним тоном його твору, а й високим художнiм його достоiнством: усi особи його роману - особи конкретнi й типовi. Вiн бiльше живописав дiйснiсть, нiж пародiював застарiлу манеру писання романiв".

Великим i плiдним за своiми наслiдками художнiм вiдкриттям роман Сервантеса вважав також РЖ. Я. Франко: "Була це не тiльки пародiя рицарського роману, не тiльки перший i найвизначнiший гумористичний роман, у ньому було щось значно бiльше. Це був перший рiшучий крок до реалiстичного зображення дiйсного життя i дiйсного народу, а поряд з ним i перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч iз смiшними сторонами показати також i його симпатичнi i навiть благороднi риси i висловити устами цього героя або iнших дiйових осiб ряд критичних та позитивних думок про стан тодiшнього суспiльства, його потреби i прагнення. Одним словом, у "Дон Кiхотi" мусимо бачити перший роман новiшого покрою, суспiльно-психологiчний твiр..". У цiй характеристицi РЖвана Франка перелiчено майже всi особливостi "Дон Кiхота" як першого реалiстичного роману нового часу.

Безумовно, Сервантес опирався на досвiд тогочасноi лiтератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського романiв використанi в "Дон Кiхотi", але тiiю мiрою, яка необхiдна для створення якiсно нового художнього явища.

Сервантес "повалив узурпаторську владу фантазii" (А. Нексе) i звернувся до реальноi дiйсностi. Вiн вiдмовився вiд традицiйних сюжетiв тогочасноi повiстевоi прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажiв i поклав початок новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дiйсностi вiдкривало широкий простiр уявi автора, вело до освоiння лiтературою нових сторiн реального свiту, недоступних творам, побудованим на легендi чи мiфi. В "Дон Kixoтi" зображено iспанську соцiальну дiйснiсть ХVРЖ - початку XVРЖРЖ ст., тобто перiоду глибокоi кризи, зумовленоi полiтикою iспанського абсолютизму. Дон Кiхот i Санчо Панса блукають по РЖспанii епохи Сервантеса, зустрiчаються з людьми рiзних соцiальних верств: ченцями й розбiйниками, священиками й комедiантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулiв i лакеями, вiдставними солдатами й каторжниками. В романi 669 персонажiв - здебiльшого живих неповторних характерiв, величезна кiлькiсть епiзодiв, у яких розкриваiться повсякденне життя iспанськоi провiнцii та великих мiст, герцогських замкiв i постоялих дворiв. Уперше широким потоком в роман влилося, народне життя, постала цiлiсна картина суспiльства, зображена в дусi засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества iдеалiв людяностi й справедливостi.

На цьому фонi нацiонального життя височать двi постатi: бiдного iдальго, що уявив себе мандрiвним рицарем, захисником скривджених та пригнiчених, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброiносцем. Це новаторськi образи, якi знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини i реального свiту. Дон Кiхот i Санчо Панса - це i широкi узагальнення, i водночас своiрiднi особистостi, чиi характери вiдзначаються виразною iндивiдуальнiстю: вони - "особи конкретнi й типовi" (В. Г. Бiлiнський).

Особливо багатоплановим i складним i образ Дон Кiхота. Це i пародiйна постать "книжного рицаря", i живий, конкретно-iсторичний образ збiднiлого сiльського iдальго, "майно якого становлять фамiльний спис, древнiй щит, худа шкапа i хорт", i мислитель-гуманiст, який проголошуi i вiдстоюi високi iдеi. Велике мiсце в романi займають судження й промови Дон Кiхота, в яких проявляються його енциклопедичнi знання, високий iнтелект i розумiння життя. РЖдеальнi уявлення та етичнi принципи Дон Кiхота виходять далеко за межi вiдмираючого рицарського iдеалу. Герой осмислив цей iдеал по-своiму: "Я доблесний Дон Кiхот Ламанчський, заступник ображених i гноблених.."; "Мiй образ дiй полягаi в тому, що я мандрую по свiту, випрямляючи кривду i заступаючись за скривджених"; "Я.. дав клятву захищати скривджених i утискуваних власть iмущими". РЖдеал рицаря, як його розумii герой твору, дуже близький до ренесансного iдеалу всебiчно розвиненоi людини. У розмовi з iдальго доном Дiiго Дон Кiхот вiдзначаi, що рицар маi бути людиною всестороннiх знань i його наука повинна включати "в себе всi або майже всi науки", а щодо етики, то "йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, смiливим у подвигах, витривалим у працi, спiвчутливим до знедолених i, нарештi, бути поборником РЖ iстини, хоч би це коштувало йому життя".

РЖдейнi переконання Дон Кiхота i системою гуманiстичних думок. Каторжникiв вiн звiльняi з таких мiркувань: "Перетворювати на рабiв тих, кого господь i природа створили вiльними, здаiться менi вкрай жорстоким". Цiннiсть людини, за поняттями Дон Кiхота, визначаiться зовсiм не становою приналежнiстю: "Не думайте, сеньйоре, що пiд черню я розумiю тiльки людей простих, людей низького звання,- всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може i повинен бути зарахований до чернi. Покинувши замок герцога, Дон Кiхот проголошуi слова, якi виражають одну з провiдних гуманiстичних iдей усiii творчостi Сервантеса: "Воля, Санчо, i одна з найдорожчих щедрот, якi небо виливаi на людей, з нею не можуть зрiвнятися нiякi скарби: нi тi, що криються в надрах землi, нi тi, що захованi на днi морському. Заради волi, так само, як i заради честi, можна i треба рискувати життям i, навпаки, неволя i найбiльше з усiх нещасть, якi тiльки можуть скоiтися з людиною".

На гуманiстичних iдеях грунтуються i тi мудрi поради, або заповiдi, що iх Дон Кiхот даi Санчо Пансi, коли той стаi губернатором Баратарii. "Пам'ятай, Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесностi i старатимешся робити добрi справи, то тобi не доведеться заздрити справам князiв i сеньйорiв, бо кров успадковуiться, а доброчеснiсть набуваiться, i вона маi цiннiсть самостiйну, на вiдмiну вiд кровi, яка такоi цiнностi не маi". "Нехай сльози бiдняка викличуть у тобi при однаково сильному почуттi справедливостi бiльше спiвчуття, нiж скарби багача". Дон Кiхот навчаi Санчо, що законнiсть повинна цiлковито основуватись на розкриттi iстини: "Нi в якому разi не керуйся законом особистоi сваволi: цей закон надто поширений серед неукiв, якi видають себе за розумникiв". "Всiляко старайся виявити iстину, хоч би що тобi обiцяв чи пiдносив багач i хоч би як благав чи ридав бiдняк".

Усi цi поняття Дон Кiхота несумiснi з реальною дiйснiстю, вона суперечить iдеалам мандрiвного рицаря, i вiн сам це добре усвiдомлюi. В знаменитiй промовi перед козопасами про золотий вiк Дон Кiхот розмiрковуi про тi далекi "блаженнi часи", коли люди "не знали двох слiв: твоi i моi", коли всюди панували дружба, спокiй i злагода, простота, i чистота звичаiв, i протиставляi цьому золотому вiку той пiдлий час, коли свiт виповнився злом, коли корисливiсть i упередженiсть принижують i переслiдують правосуддя, коли утвердився закон особистоi сваволi. Для захисту скривджених, стверджуi Дон Кiхот, i створене мандрiвне рицарство. Тому вiн не тiльки кидаiться iз списом на вiтряки i вiдвойовуi у цирульника мiдний таз, уявивши його шоломом чарiвника Мамбрiна, а й заступаiться за Андреса, протидii беззаконню при дворi герцога, на весiллi Камачо захищаi бiдняка Басiлiо i допомагаi закоханим. На знущання й образи при дворi герцога вiн вiдповiдаi з великою гiднiстю i свiдомiстю цiнностi свого напряму думок i своiх вчинкiв. "Однi простують по широкому полю надутого честолюбства, iншi йдуть шляхом низькоi i рабськоi догiдливостi, третi - дорогою лукавого лицемiрства, четвертi - стежкою iстинноi вiри, а я, ведений своiю зiркою, йду вузькою стежкою мандрiвного рицарства, заради якого я знехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених, випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнiв i топтав чудовиська. ..Я незмiнно прагну до благих цiлей, а саме: всiм робити добро i нiкому не робити зла. Судiть же тепер, вашi вельможностi, високороднi герцог i герцогиня, чи можна обзивати дурнем того, хто так думаi, так чинить i так говорить". Такий Дон Кiхот - це вже мудрий безумець i постать героiчна. Ще виразнiше його велич проявляiться в притаманнiй йому моральнiй довершеностi i величезнiй духовнiй силi. Сам бiдняк, вiн вражаi безкорисливiстю i щедрiстю; кволий i немiчний, вiн подаi приклад безстрашностi й героiзму. Герой Сервантеса i втiленням нездоланноi вiри й невичерпноi енергii. негаснучого ентузiазму i стiйкостi. "Чаклуни Можуть прирiкати мене на невдачi, але зломити мою впертiсть i мужнiсть вони не владнi", - говорить сам Дон Кiхот.

Своiми людськими достоiнствами i своiми iдеалами Дон Кiхот стоiть вище жорстокоi дiйсностi. Такий герой близький самому Сервантесу i вiдбиваi багато з його власних переконань. Водночас великий письменник показуi, що героiзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовiдданiсть i готовнiсть до подвигу жодноi користi не приносять, а сам герой безумний i смiшний у своiх наiвних спробах жити згiдно з своiми iдеалами в свiтi, де пануi ворожа iм мораль. За глибоким визначенням В. Г. Бiлiнського, Сервантес змалював свого героя людиною "з палкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навiть з сильною волею i розумом, але без розсудливостi i такту дiйсностi". Саме за силкування нерозсудливого героя переробити свiт безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжалiсно, до кiнця висмiюi i засуджуi його. Вiдкидаються не iдеали Дон Кiхота, а його нерозумiння реальноi дiйсностi й неспроможнiсть тих засобiв, за допомогою яких вiн намагаiться втiлити свiй iдеал.

В образi Дон Кiхота органiчно поiдналися героiзм i слабкiсть, мудрiсть i безумство, трагiчнiсть i комiзм. У цьому i проявилося новаторство поетики Сервантеса-реалiста у зображеннi людського характеру.

Слiд ураховувати й еволюцiю образу Дон Кiхота в романi: у першiй частинi у ньому переважають пародiйнi риси "книжного рицаря", а в другiй частинi характер ускладнюiться, на перший план висуваiться зображення несумiсностi гуманiстичних iдеалiв героя i оточуючоi його дiйсностi - У розвитку головного образу роману вiдбилася творча еволюцiя самого Сервантеса: за роки працi над "Дон Кiхотом" реалiзм його поглиблювався, i в другiй частинi роману письменник досяг повноi творчоi зрiлостi.

Широта i всебiчне охоплення дiйсностi в "Дон Кiхотi", глибина його змiсту зумовили й складнiсть побудови твору, в якому переплiтаються i чергуються рiзноманiтнi сюжетнi плани. Характерним елементом сюжету i вставнi новели. Це захоплюючi романтичнi любовнi iсторii, героi яких, одержимi одним бажанням, своiю поведiнкою протистоять здоровому розсуду i прозаiчностi дiйсностi. В таких новелах нiби повторюiться в рiзних варiантах донкiхотiвська тема, що загалом пiдсилюi ренесансне звучання роману. Але, як правильно помiчено дослiдниками, героi вставних новел не тiльки подiбнi до Дон Кiхота, а й значно вiдрiзняються вiд нього. Якщо Дон Кiхота хвилюють суспiльнi iдеi i вiн прагне бути корисним людям, то героi вставних новел зайнятi лише собою, особистою долею, i до високих iдеалiв героя роману вони байдужi. Все це рiзкiше вiдтiняi образ головного героя.

Великий роман Сервантеса i глибоко народним. Це проявляiться в широкому зображеннi народного життя, вiдкриттi в народному образi Санчо Панси величезних можливостей i його духовноi близькостi до благородних iдеалiв Дон Кiхота, у викриттi соцiальноi несправедливостi, у пройнятостi повагою i любов'ю до людини.

"Дон Кiхот" з його вiльною сюжетною схемою пригод i подорожей героя поклав початок розвитку типу "роману великоi дороги", який використовували в композицiйному задумi творiв великого епiчного розмаху видатнi романiсти наступних часiв - Фiлдiнг i Смоллет, Дiккенс i Гоголь.

2. ДАТИ ВИЗНАЧЕННЯ ЖАНРУ "ФАРС"

Фарс [франц. farce, латин. farsa] - один з комiчних жанрiв середньовiчного театру. В VII столiттi в церковнiй латинi farsa (farsia) позначало вставку в церковному текстi (Epistola cum farsa, Epistola farsita та iн.), пiзнiше цi вставки стали звичайнi в молитвах i гiмнах. Закрiплення термiна Ф. за драматичною iнтермедiiю можна вiднести до XII в. Безсумнiвним джерелом Ф. i французькi iгри (jeux), вiдомi вже в XII столiттi пiд рiзними iменами: dits, débats та iн. "Гра пiд листям" (Jeu de la feuillée, ок., 1262) Адама де ла Галь [1238-1286] маi ряд чисто фарсових рис як у змiстi сюжету й дотепностi положень, так i трактування окремих персонажiв. Змiст фарсiв, як i надзвичайно близьких до них фабльо, запозичилося з повсякденноi дiйсностi; теми фарсу рiзноманiтнi - сiмейнi вiдносини й вiдносини хазяiна й челядi, обман дружини, плутня в торгiвлi й на судi, пригоди хвалькуватого солдата, невдачi зарозумiлого студента; образи строкатi - ченцi й попи, торговцi й ремiсники, солдати й студенти, селяни й батраки, суддi, чиновники; комiчна ситуацiя досягаiться за рахунок привнесення зовнiшнього ефекту - бiйки, лайки та iн.; часто багато ускладнень вносить у дiю використання декiлькох дiалектiв, професiйноi лексики, макаронiчноi латинi; iндивiдуалiзацiя мовлення персонажiв фарсу проведена в бiльшостi випадкiв досить послiдовно. Розвинених характерiв у фарсi немаi; як i у фабльо, героi фарсу бiльше дiють, обмiнюються каламбурами й дотепними реплiками; наростання сюжету вiдбуваiться за рахунок швидкого переносу дii з одного мiсця в iнше, несподiваних роз'яснень. На вiдмiну вiд бiльших форм середньовiчного мiського театру фарс не знав тривалоi пiдготовки спектаклю, не мав обладнаноi сценiчноi площадки, обходився самими примiтивними постановочними засобами. Французький фарс, i близькi до фарсу соти були долею невеликих братств i ставилися з XIV в. переважно парламентськими клерками i акторами. До числа ранного фарсу належать "Вiльний стрiлець iз Баньоле" (1468) i "Trois galants et Philipot", де прекрасно розроблений старий мотив хвалькуватого солдата. Сильно зростаi значення фарсу з кiнця XV в.; до цього часу ставиться своiрiдний цикл фарсу про Пателене. Три фарси - "Пан Пьер Пателен" [1470], "Новий Пателен" [ок. 1480], "Заповiт Пателена" [ок. 1490] - малюють безсмертний образ пройдисвiта-стряпчого. Очевидна популярнiсть цих фарсiв, особливо першого, виявляiться iз численних видань (16 видань iз 1489 по 1532) i тих посилань на основний фарс, який зустрiчаiться в "Новому Пателене" i в "Заповiтi". Питання про авторство не вирiшений дотепер, i iмена Франсуа Вiйона, Адама де ла Саль, Пьера Бланше як авторiв "Пателена" однаковою мiрою малоймовiрнi. До XVI ст. ставляться фарси Маргарити Наваррскоi, з котрих один, озаглавлений "Комедiя", являi собою зразок повчального фарсу. (баба повчаi двох дiвчин i двох замужнiх жiнок, як надходити в сiмейних утрудненнях), а iншоi - "Trop, prou, peu, moins" (Занадто, багато, мало, менше) - зразок полiтичного фарсу. Пiд iм'ям Trop i Prou виведений тато римський i iмператор Карл V, в особi ж peu i moins виведенi дрiбнi, пересiчнi люди; у фарсi висмiянi жадiбнiсть, зарозумiлiсть "цих двох половин бога" - тата й iмператора. Понад 130 французького фарсу ставиться до XV-XVI ст. Безсумнiвно, вiдому еволюцiю перетерплюi фарс пiд впливом iталiйськоi "комедii масок" у творчостi авторiв-акторiв. У Мольiра комедii навiть пiзнього перiоду багато в чому зберiгають вiдгомони фарсу ("Витiвки Скапена", "Уявний хворого" та iн.), але зовнiшнiй комiзм випадкових ситуацiй сполучаiться в нього iз глибоким показом дiйсностi, яскравiстю образiв. У Францii XVII ст. i критичним для розвитку фарсу; останнiй витiсняiться лiтературною комедiiю.

Аналогичнi фарсовi жанри представленi в лiтературi iнших краiн. У Нiмеччинi близькi до фарсу олiiстi iгри - "фастнахтшпiлi". Поширення фарсу в РЖталii доводиться на XV-XVI ст.; для арагонского двору фарс алегоричного характеру писавСаннадзаро одинадцатискладними вiршами; цей фарс проникнув у Мантую й Венецiю. Полу дiалектальний фарс забавного змiсту писав Пьетро Караччоло. Не пiдлягаi сумнiву зв'язок традицii фарсу з комедiiю масок, вiдома близькiсть до фарсу i й у творчостiРудзанте першого перiоду [1520-1530]. В РЖспанii жанровi особливостi фарсу можна спостерiгати у творчостi Лопе де Руэди, Жиля Висенте й у знаменитих iнтермедiях Сервантеса ("Театр чудес", "Два базiки" i iн.).

3. НАЗВАТИ ПОЕТА, ЯКИЙ ОСПРЖВУВАВ У СВОРЗХ ВРЖРШАХ ЖРЖНКУ НА РЖМтАЩЯ БЕАТРРЖЧЕ

Образ Беатрiче вперше описан у творчостi Данте АлигтАЩiрi (1265тАФ1321) ("Нове життя", "Божественна комедiя")

Беатрiче

Хто Беатрiче в колi пань спiзнаi тАФ

Той знайде шлях до вищоi мети;

Хто ж iй пiд ласку зможе пiдiйти тАФ

Хай в небо той подяку посилаi.

РЗi красу чеснота захищаi

Вiд заздростi i чаду суiти,

А це любов примушуi цвiсти

I вiру, i надiю окриляi.

В ii поставi скромно чепурнiй

Чесноти, повнi лагiдного сяння,

З ii принад беруть зачарування.

I як нема ii в юрбi гучнiй,

Тi, що думки пошлють наздогiн iй,

Зворушенi, зiтхають од кохання.

Народився Данте у Флоренцii, його iм'я - це сiмейна традицiя. Рiд АлигтАЩiрi був шляхетним, середнього статку. Коли Данте стаi вiдомим, то iталiйцi починають у звичайних подiях шукати знамення. Джованнi Боккаччо - перший бiограф Данте, розповiдаi сон матерi Данте. Вона лежить на лузi пiд лавром, поруч чисте джерело. Зненацька народжуi сина, той iсть ягоди лавра, п'i iз джерела, стаi пастухом, намагаiться нарвати листiв лавра, утомлюiться, падаi, а коли встаi - вiн уже павич. Символiка: ягоди - плоди праць його попередникiв, вода - фiлософiя, листи лавра - слава, пастух - пастир народiв. Данте хотiв бути увiнчаним лавровим вiнком. Падiння - смерть, павич - символ вiчностi. Боккаччо викладаi нам не факти, а створюi духовний образ людини, що живе на гранi столiть. Енгельс: "Данте - останнiй поет Середньовiччя й перший поет нового часу". У його натурi уживались риси обох епох - посилення рефлексii, психологiчний конфлiкт. Образ Данте аж нiяк не iдеальний. Надмiрно гордий, честолюбний, жагучий, не цурався полiтики, але чесний, один з найбiльш освiчених людей.

Данте хотiлося всесвiтньоi слави, хотiв, щоб флорентiйцi просили його повернутися. Слава прийшла, але флорентiйцi його не простили. 14 вересня 1321 р. тАУ помираi в Ровеннi, у будинку внучатого племiнника Франчески да Рамiнi. Прах Данте вимагаi Флоренцiя, але Ровенна так його й не повернула.

В 1283 р. Данте приходить у цех поетiв, приносить перший сонет. Вiн присвячений Беатрiче. У цей час в РЖталii пануi "новий солодкий стиль" ("dolce stil nuovo"). Лицарська лiтература - замкова, салонна, а тут - городяни, пишуть для городян. Поеты-стильновiсти пристосували поезiю трубадурiв для городян - пiдсилюють момент поклонiння дамi - дама-ангел, мадонна. Любов до такоi дами - перша сходинка, що веде до Бога. Свiт створений божественною любов'ю, ii важко пiзнати, любов земна - перша сходинка до цього. Дама стаi безтiлесною, у поезii "стильновiстiв" - немаi описiв. Беатрiче завжди одягнена в червоний одяг - священний колiр. Це все, але багато про духовний вигляд. Ученi сперечаються, чи iснувала насправдi Беатрiче. Беатрiче - символ. Була така дiвчина, Данте з нею знайомий, вона рано померла. Щось у нiй уразило Данте , i вiн створив умовно-iдеальний образ.

"Нове життя" - Данте пише пiсля смертi Беатрiче, щоб увiчнити ii вигляд i пояснити людству концепцiю любовi стильновiстiв.

Починаi сонети серйозно й незграбно. Хоче описати нове життя пiсля смертi Беатрiче. Пише, що вперше зустрiв ii, коли йому було дев'ять - магiчне число (три трiйки). Потiм в 18 - теж магiчне число. Завжди бачив ii у священних червоних одiяннях. Починаi любити ii любов'ю стильновiстiв у 18. Спочатку неуважнiсть Беатрiче боляче ранить Данте, але поступово гiркота йде, тому що Данте усвiдомлюi, що любов коштовна сама по собi, це стимул для постiйноi духовноi роботи, самовдосконалення. РЖдеалiзацiя образу. У третiй частинi Беатрiче помираi, природа оплакуi ii. Смерть сприймаiться як свiтова катастрофа. Але i ще й 4 частина, де Данте описуi свою хворобу, за ним доглядала дама - iй присвячено 4 сонети. Зрозумiло, що вiн любить ii, але звичайною любов'ю. Данте забороняi собi мати з нею справу. "Нове життя" - це перша в iсторii захiдноiвропейськоi лiтератури автобiографiчна повiсть, розкриваi читачевi самi таiмнi почуття. Потiм вигнання й Данте на довгi роки забуваi про лiрика.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОРЗ ЛРЖТЕРАТУРИ

1. РЖ. Данiлова "Сандро Боттiчеллi", "Мистецтво". Вид-во "Освiта", 1969р.

2. Е. Ротенберг "Мистецтво РЖталii 15 столiття" Вид-во. "Мистецтво", - М., 1967р.

3. П. Муратов "Образи РЖталii". Вид-во "Республика" - М., , 1994р.

4. В. Гращенков "Сандро Боттiчеллi" - М., Державне Видавництво образотворчого мистецтва, 1960р.

5. Энциклопедический справочник, ФейертагВ.Б., 2001р.

6. Белинский В. Г. Полн. собр. соч.- Л.: ОГИЗ, 1948, т. 13, 641с.

7. Франка РЖван. Твори: В 20-ти т.- К.: ДВХЛ, 1955, т. 18, 381с.

8. Державин К- Н. Сервантес и Авельянеда. //Сервантес. Статьи и материалы. Л., 1948; Державин К. Н. Сервантес- М., 1958.

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Симплициссимус" Г. Гриммельсгаузена как роман воспитания