Спiвочi Петрушки не лише пiснями живуть

МРЖНРЖСТЕРСТВО ОСВРЖТИ РЖ НАУКИ УКРАРЗНИ

ГОЛОВНЕ УКПРАВЛРЖННЯ ОСВРЖТИ РЖ НАУКИ

ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИРЗВМРЖСЬКРАДИ

(КИРЗВСЬКОРЗ МРЖСЬКОРЗ ДЕРЖАВНОРЗ АДМРЖНРЖСТРАЦРЖРЗ)

КИРЗВСЬКЕ ТЕРИТОРРЖАЛЬНЕ ВРЖДДРЖЛЕННЯ

МАЛОРЗ АКАДЕМРЖРЗ НАУК УКРАРЗНИ

Секцiя фольклористики

Базова дисциплiна тАУ украiнська мова та лiтература

Спiвочi Петрушки не лише пiснями живутьтАж

Автор роботи

Омецинська Анастасiя Сергiiвна

27 квiтня 1993 року

учениця 10 класу

КИРЗВ тАУ 2009

Тези

Я, Омецинська Анастасiя, учениця 11-Б класу, протягом року працюю над роботою, повтАЩязаною з iсторiiю свого рiдного села Петрушки Киiво тАУ Святошинського району. Дана робота написана у секцii фольклористики. Педагогiчний керiвник тАУ Спиченко Наталiя Володимирiвна.

У своiй роботi я дослiджувала iсторiю села, зiбрала матерiал про маловiдомих, але цiкавих особистостей, жителiв села.

Актуальнiсть моii роботи полягаi у тому, що на превеликий жаль, на сьогоднi залишилося дуже мало людей, якi памтАЩятають своi витоки, свою iсторiю. Окрiм того, дана робота маi певну наукову цiннiсть. У наш час зберегти iсторiю невеликих сел i селищ дуже важко. Центри зосередженi у мiстах, але, все тАУ таки, я вважаю, що витоки культури знаходяться у селах.

Мета моii роботи тАУ хоча б частково донести до вас вiдгомiн iсторii славетного села Петрушки.

У ходi роботи використала методи пошуку, спостереження, бесiди, анкетування, проблемно-пошуковий, метод дослiдження.

Особливу увагу у своiй роботi я придiлила iсторii села. Велику допомогу у зiбраннi цих матерiалiв менi надав голова селищноi ради, який, як виявилось, також цiкавиться iсторiiю Петрушок.

У роботi вмiщенi матерiали як iсторичнi, так i фольклорнi. На жаль, старожилiв з кожним роком залишаiться все менше, i тому ми повиннi якомога бiльше збирати з iх вуст зразкiв усноi народноi творчостi. У додатках i цiкавий матерiал про участь жителiв села Петрушки у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi, а також розмiщенi фотографii з краiвидами села та фото його жителiв. Я маю надiю, що робота буде цiкава широкому колу слухачiв.

Змiст роботи

Вступ

I. РЖсторiя виникнення села Петрушки Киiво-Святошинського району

1.1 Легенди про виникнення села

1.2 Петрушки в XIX столiттi

1.3 Петрушки до революцii та пiсля неi

II. Село Петрушки та Велика Вiтчизняна вiйна.

2.1 Боiць Тетяна iз Петрушок

2.2 Нелегка доля дiда Терентiя

2.3 Учасники партизанського руху

2.4 Список загиблих петрушчан на полях Великоi Вiтчизняноi вiйни

Висновки

Список використаноi лiтератури

I. РЖсторiя виникнення села Петрушки Киiво-Святошинського району

1.1 Легенди про виникнення села

РЖсторiя виникнення села Петрушки йде в сиву давнину. Колись на нашу землю нападали дику орди. Село стояло на горбах, на поймi урочища когур. Та в XII столiттi, за iсторичною довiдкою, воно було спалене, i мирне населення пiднялося на ще вищi пагорби, де колись був чорний лiс. Тепер тут село Петрушки. Чому Петрушки? Бо жили тут просто люди, ремiсники, овочеводи.

Використовуючи цiннi породи глини, лiпили iграшки-пiтушки.

Розмiщення села Петрушки на Киiвському Полiссi наклало на його iсторiю вiдповiдний вiдбиток, позначений близькiстю до Киiва та його мiст-сателiтiв часiв Киiвськоi Русi. Старий археологiчний протопласт цiii мiсцевостi заглиблений у часи Трипiльськоi культури, що захоплювала територiю захiдних околиць Киiва ареалом пiзнього розвитку цiii культури. Крiм цього, село лежить в осередку зони поширення Скiфськоi, Зарубинецькоi та Черняхiвськоi культур. Одначе, саме час Киiвськоi держави i перiодом активного виникнення багатьох населених пунктiв цього регiону, i в першу чергу великого супутника Киiва тАУ фортецi Бiлгороду. Також за лiтописними даними тут (поблизу сучасних Гореничiв) розмiщувалось село Кочур. Вiдомостей у лiтописнi часи про Петрушки не зафiксовано, однак, важливими здогадами i те, що тутешня мiсцевiсть була добре захищеною вiд татаро-монгольських вiйськ, якi, як вiдомо, боялися лiсу, в якому погано орiiнтувались, i таким чином була придатна для переховування населення з розорених населених пунктiв.

ВлГлухiВ» на iсторичнi текстовi джерела XIII тАУ XIVстолiття також не дають ясноi iнформацii про цю територiю, яка за усiма ознаками увiйшла у перiод боротьби князiв Великого князiвства Литовського з монгольськими вiйськами аж до 1369 року, коли остаточно Киiвщина стала полiтично iнкорпорована у Велике князiвство Литовське. Набiги XV столiття, а особливо похiд Манглi-Гирея 1485 р. та iншi активнi набiги кримських орд своiрiдним чином ВлсприялиВ» тому, що люди тiкали у цi захищенi мiсця, а землевласники всiляко сприяли процесу осадження мiсцевих осад, що почалося активним переселенням населення з Волинi у кiнцi XVI тАУ на початку XVII столiття. Тутешнiми власниками Бутовичами, Сусiднi Гориничi, село до церкви якого були приписанi Петрушки, належало до власностi Адама Киселя (з 1628 р.), киiвського воiводи, - людини, що стояла мiж королем i Богданом Хмельницьким в часи кривавоi вiйни 1648 тАУ 1657 рр.

Очевидним фактом i та обставина, що найсприятливiшим перiодом для виникнення села i часи Андрусiвського перемиртАЩя 1678 р., коли кордом мiж Московською державою i Рiччю Посполитою пролiг рiчищами РЖрпеня та Стугни. Сюди, з багатьох мiсцевостей Лiвобережжя тiкали втiкачи. В цi часи осадженi були маiтки Киiвськоi унiатськоi метрологii у бiк сучасних Шибенного, Бабинцiв.

Читаючи iсторичну лiтературу, можна зробити висновок , що село (селище) Петрушки утворилося приблизно 1050 року. Коли село Кучари було зруйноване, то люди з цього села переселилися вверх по рiчцi Кочур. Може, саме тодi й було засноване селища Петрушки, Горбовичi, Шпитьки.

А з iнших джерел, теж iсторичних, можна зробити висновок, що селище Петрушки було засноване пiзнiше, в XIII столiттi. Коли в 1240 роцi орди хана Батия спалили мiсто Киiв i Бiлгород, то уцiлiли iх мешканцi, ховаючись у зручних безпечних мiсцях, заснували новi поселення Одним iз таких поселень i стало селище Петрушки. Могутнiй лiс, топкi болота, що були навкруги, робили селище важко доступним для ворога.

Одна з версiй походження назви села Петрушки, вiд слова ВлпетушкиВ» - це музичний iнструмент, на якому грають губами. РЗх не тiльки виробляли в селищi, а й чудово грали всi мешканцi.

Там, де тепер розкинулось на горбах та долинах село Петрушки, шумiв ранiше чорний лiс. Тут i ховались втiкачi вiд татар. Дехто з них тут оселився назавжди. Спершу було в селi 7 хат, пiзнiше iх стало бiльше. Це на початку XX столiття посеред села стояв старовинний стовп, на якому було написано: Вл40 дворiвВ». Старi люди розповiдають, що колись вели польських повстанцiв по дорозi вiд Шпитьок, що пролягала тодi через болото i Чорний лiс. Рубали великi дерева, валили iх у болото i по них переходили. Те мiсце i тепер називаiться Бродок. Бiля болота на горi спочивали. В цiй горi ховали своi цiннi речi. Називають цю гору i тепер Скавиця (вiд слова схов). Пiд час першоi iмперiалiстичноi вiйни один iз петрушан зустрiвся з старим поляком, який розповiдав, що знаi село Петрушки де проходили польськi повстанцi, знаi гору Скавицю, де вони ховали кладь. Кiлька разiв перекопували гору петрушани, шукали клад, але не знайшли. РЖ тепер ще старi люди стверджують, що десь пiд березою в Чорному лiсi захованi скарби.

Один iз польських повстанцiв нiбито i втiк i оселився в нашому селi. Прiзвище його було Петратевський чи Петрушевчький. Деякi кажуть, що вiд нього i пiшла назва села Петрушки.

Пiд великим дубом, якого зрубав Олексiiнко Андрiй , що викорчовував пень, знайшов кiстки людей. Певно, то були люди, що йшли через болото i загинули в ньому. А на городi в себе два чоловiки з села знайшли глечик зi старовинними грошима, якi iм обмiняли на сучаснi грошi.

Про урочище Бадлеря старi люди розповiдають таке. Колись тут стояв панський будинок, i жила в ньому панi-крiпосниця Залiська. Чоловiк ii помер, i був у неi улюблений садiвник Бодлер. Та ось i друг помiщицi помер. Покликала помiщиця старих крiпачок посидiти вночi бiля померлого, а сама панi стала бiля свого улюбленця i приплакувала: ВлОй, Бодлер, душка, якби та встав i побачив, якi свинi над тобою сидятьВ».

Поховала помiщиця Бодлера в спецiально зробленому для нього склепi у своiму садку. Щодня сюди приходила. А лакей один мав стежити, що лампочка тут горiла невгасаюче, щоб квiти свiжi були.

Набридло лакеiвi тiло панського улюбленця вшановувати, i набруднив вiн у склепi. Вiдтодi панi занедбала склеп Бодлера. А мiсце те i тепер його прiзвищем називають. Пiсля революцii розкопали склеп, думали золото знайти, а знайшли в домовинi кiстяк з волоссям на головi та бородою.

Розповiдали старожили i про полювання панське. Загадали для панськоi забави зайцiв з лiсу вигонити. Вигонили дiти, вигонили зайцiв, а iх мало, дiтей же багато. РЖ почали пани знiчевтАЩя не по зайцях, а по дiтях стрiляти, так i вбили кiлькох дiтей крiпосницьких.

РД i iнша легенда про виникнення села. Повертався Богдан Хмельницький пiсля битви пiд Жовтими Водами. Йшов вiн вiд Шпитьок через болото i Чорний лiс. Лiс рубали, болото гатили i так через болото i переходили. От i зветься мiсце це вiдтодi тАУ Бродок.

Перейшовши через болото воiни Богдана Хмельницького на високiй горi в лiсi чорному спинилися, а дiтки з порохом, вином i iнший скарб у горi тiй сховали. Гора та й зветься Схов-Скавиця.

1.2 Петрушки в XIX столiттi

В клiрових вiдомостях церкви Рiздва Богородицi села Гориничiв за 1829 рiк вказано дату будiвництва церкви тАУ 1448 рiк, принаймнi так у 1801 роцi повiдомив священик Василь Мощинський та дяк РЖван Драгомарецький у Киiвську консисторську канцелярiю. Цього ж року цей храм був вiдремонтований. Селище Петрушки приписувалося до приходу цiii церкви. На 1801 рiк у вiдомостi було зазначено кiлькiсть населення Петрушок тАУ 29 дворiв, 118 чоловiк i 114 жiнок.

Одна з версiй походження назви села Петрушки, вiд музичного iнструменту тАУ свищика, яких не тiльки виробляли в селищi, а й чудово грали всi мешканцi села. Пiсля третього подiлу Польщi, ця мiсцевiсть вiдiйшла до складу Росiйськоi iмперii, а старi власники тАУ нобiлiтована шляхта Речi Посполитоi мала присягнути на вiрнiсть росiйськiй коронi. Процес входження цих земель до складу Росiйськоi iмперii був непростим i полiтична палiтра тутешнiх мiсць була найбiльш проблематичною для царського уряду: украiнський сiльський елемент, польськi шляхетськi власники та росiйська адмiнiстрацiя.

Петрушки, уже адмiнiстративно належнi до Киiвськоi губернiй (до цього часу це був Киiвський повiт Киiвського воiводства) та повiту, у 1810 роцi належали помiщику-поляку Шамбелану, крiм нього тут мав у своiй власностi винокуренний завод Пiдвисоцький тАУ основу тодiшнiх економiчних стосункiв та статутiв. Ця панська винокурня працювала з 1 листопада по 1 травня, пiд час якого перiоду завод видавав 1000 вiдер ВлвинаВ» в день. Збут цього продукту звичайно припадав на мiсце споживання, або навколишнi околицi.

12 травня 1820 року селище Петрушки було куплене помiщиком Пiдвисоцьким, який ще у 1804 роцi купив у княгинi Чуйськоi село Шпитки. Селян разом у обох його маiтках було 409 душ.

Низка перепродаж села не принесла суттiвих змiн у життя сiльськоi громади села: - у 1823 роцi помiщик Якуб Залiський вiдкупив селище Петрушки.

В 1830 роцi в селищi Петрушки мешкало 110 чоловiкiв i 104 жiнок.

В 1830 роцi селище належало помiщику Флорiану Залiському , який тут не мешкав. В його маiтку було 29 дворiв селян i мешкало 118 чоловiкiв i 114 жiнок. У 1831 роцi помiщик продав своi селище братовi РЖ. Залiському, який був засудженим за участь у польському повстаннi в 1831 роцi i в результату переховувався вiд суду i слiдства. У 1838 роцi йому довелося продати свiй маiток в селищi Петрушки Юзефi Залiськiй, також родичцi, за13 тисяч 800 рублiв. В селищi за останньою ревiзiiю в 1834 роцiмешкало 132 чоловiки.

З 1843 року помiщиця Залiська тут не мешкала, у 34-ох дворах селян жило 136 чоловiкiв i 135 жiнок. У 1853 роцi в селищi тАУ 136 душ. Статистичнi данi свiдчили, що в хлiбному запасному магазинi села зберiгалось озимого зерна 136 кг i ярового тАУ 68 кг. Цi запаси перевищували на 10 кг i 5 кг необхiдну норму. В 1854 роцi селище мало 28 дворiв, де було 136 селян.

5 травня 1853 року був виданий iмператорський указ ВлПро влаштування сiл та селищ, якi прилягають до Киiво-Брестського шосеВ». Згiдно з ним було приписано Влщоб негайно приступили до будiвництва вздовж шосе правильних сiл та селищ, за iснуючим зразком для казенних поселеньтАжВ». Тож у 1854 роцi i в селищi Петрушки вiдбулися змiни в розташуваннi села. Можливо це й стало причиною селянських заворушень, оскiльки 21 вересня 1857 року селяни селища Платон Клименко, Кульзма Кузнецьк, Макар Клименко вiдмовились вiд вiдробiтку панщини. РЗхня сусiдка, Устиня Базиленкова, пiдмовляла жiнок, працюючих на полi, щоб вони не вiдробляли згiнних днiв, а також ображала саму помiщицю. Пояснення у тому, що це трапилося через ВлзрiвнялiвкуВ» мiж селянами у перерозподiлi земельних дiлянок. Вона вiдiбрала землi у бiльш заможних селян i вiддала iх бiдним. Пилип Воротило вiдмовився iхати з листом помiщицi Залiськоi до суду , а 18 липня 1857 року в селищi вiдбувся бунт. За розпорядженням Залiськоi були призначенi першi жнива, зажинки, на якi виходило працювати 50 женцiв i 31 косар косити ячмiнь. З ними завжди був економ Романський, за словами селян птАЩяниця i здирник. Селянки Матрона Настенчукова i РДвдокiя Клименкова пiд час роботи втАЩязали снопи меншi аршина, не добираючи до потрiбного розмiру четвертину. Суперечка з економом про розмiр снопа призвела до бiйки мiж економом i селянином Климентом. Селянин РДлисей Клименко i РЖван Тодосенко вiдмовились допомогти Романовському i економу було нанесено двi кривавi рани серпом. Платона Клименка пiймала 30 липня i посадили пiд варту. Однак, 28 сiчня 1858 року помiщиця Ю.Залiська просила суд про помилування Платона Клименка i його 8 березня 1858 року було звiльнено.

Очевидно, ще цей випадок став причиною змiни економа маiтку. У 1863-му роцi помiщиця Залiська подала в Палату казенного суду для засвiдчення домовленостi з помiщиком О. А. Пеньковським на верування помiстям в селищi.

У ВлСписке населённых местностей Киевской губенииВ» за 1864 рiк сказано: ВлДеревня Петрушки в 3 верстах от Горенич на запад, в 1 версте от шоссе, при вершине ручья к Горбовичам текущего. Жителей оба пола 254. Земли 1134 десятины, большей части лесной. После продажи в 1841 году Горенич, вдова Залесского ,капитанша Юзефа Залесская осталась при одном этом имении. Из двух её сыновей: старший, за участий в польском мятеже 1830 года, лишён прав состояния; меньший двуименный Франц-Петр остаётся наследником этого имения В».

В 1864 роцi, пiсля смертi матерi, Франц-Пьотр Залiський продав селище Петрушки за 1800 рублiв помiщику Скиргелло. А через 4 роки Скиргелло продав половину маiтку за ту ж суму своiй племiнницi Ругельман М. В. i почесному громадянину Михайлу Таранову, а другу частину маiтку з садибою за 2000 рублiв РДремеiвiй, переуступивши свою купiвлю незабаромкалезькому асесору фон-Гiллiн-Шмiдту.

19 липня 1870 року в селищi Петрушки було знищено градом велику кiлькiсть посiвiв.

15 червня 1872 року помiщик, вiдставний штабс-капiтан Болеслав Осипович Скиргелло продав вдовi капiтана-лейтенанта Марii Дмитрiвнi Мiкрюковiй власний маiток в селi за 24 тисячi рублiв.

Пiд час купiвлi Болеславом Осиповичем Скригелло маiтку там мешкало 132 душi. Землi орноi було 592 десятини, неорноi землi тАУ 143 десятини i 1230 сажнiв, зарослого поля кущами тАУ 114 десятин, лiсу чорного дровтАЩяного тАУ 4 десятини лiсу будiвельного тАУ 161 десятина, пiд селищем 33 десятини. Пiд ставками й водоймами 16 десятин, пiд дорогами та вулицями 10 десятин. Всього 1133 десятин, 1230 сажнiв, в тому числi зручноi 1107 десятин, 1230 сажнiв i незручноi 26 десятин.

В цьому селищi знаходяться особлива сiнокiсна дача, яка включала 230 десятин i 1200 сажнiв тАУ окреме угiддя села.

У 1873 роцi помiщиця Марiя Василiвна Рiгельман одержала свiдоцтво на маiток в селах Шпитьки i Петрушки. Управляючим був Тарновський Василь Васильович.

У 1874 роцi вiдбулася справа про видачу свiдоцтва помiщицi РДремеiвiй Т. М. на маiток в селищi Петрушки. Дружина колезького асесора Тетяна Михайлiвна РДремеiва купила 527 десятин у генерал-майора Федора РЖвенсена (з червня 1871 року тАУ господар села Скиргелло, пiсля РЖвенсана). У Скиргелло було 732 десятини, однак вiн продавав частинами маiток у рiзнi руки.

РЖвенсоном було на вирубку рiзного роду i якостi лiсу купцю Бродському в 1874 роцi (за виключенням лiсу вирубаного Френкелем Гребенем) на суму 7500 рулiв, строком на 8 рокiв. Бродський своi права передав РДремiiвiй. Скиргелло продав для вирубки лiс купцю Гребеню 75 десятин. Бродський не встиг приступити до вирубки , як зтАЩясувалося, Меiр Якович Гребень купив лiс ще у 1871 роцi.

В 1888 роцi в селищi Петрушки було знайдено клад, що складався з 1470 шелягiв XVIII столiття: польських, шведських, пруських, ливонських, тешинських. У 1895-му роцi в селищi Петрушки мешкало вiйськових 12 дворiв тАУ 49 чоловiкiв i 56 жiнок, 1 мiщанин, селян 83 двори тАУ 333 чоловiки i 300 жiнок.

1.3 Петрушки до революцii i та пiсля неi

На 1900 рiк: ВлПетрушки (владельческое). В деревне дворов 88, жителей обоего пола 555 человек. Главное занятие жителей тАУ хлебопашество. В деревне чистится земли 809 десятин; из них принадлежит: помещикам тАУ 367, крестьянам тАУ 443 десятины. Деревня принадлежит помещице Кпитолине Михайловне Дунин-Боровской, хозяйство ведёт управляющий И. В. Оликов. В деревне имеется школа грамоты, одна водяная мельница с одним рабочим, принадлежащим помещице, и один общественный запасной хлебный магазинВ».

У 1900 тАУ 1903 роках у Петрушках мешкав вiдомий археолог Вiкентiй Хвойка, що тут мав сiльськогосподарський iнтерес тАУ вирощував хмiль, зразки якого на виставцi у Парижi отримали срiбну медаль.

До революцii село Петрушки було дуже бiдне. Хати розкиданi на чималому просторi, низенькi пiд солому, вiкна маленькi

А на околицi села у чудовому саду стояв гарний панський будинок. Липовi, бузковi алеi до нього вели. У саду були й оранжевi. Собаки у панiв великi, як телята, разом iз панами в саду по алеях походжали.

ВлПрацював я в оранжереi, пiдмiтав дорiжки бiля панського будинку щодня, - розповiдаi Угляренко Мина Сидорович, - аж тут на мене напав панський собака здоровенний i штани менi порвав i перелякав.

Пани в нас мiнялися. Був пан Дунш-Бараковський (губернатор Волинський), був Махновський (зять пана Терещенка), був орендар Крижанiвський.

Ще до зорi вставали селяни i бiгли в панську економiю. Як прийдеш трохи пiзнiше, роботи вже нема i чимчикуiш додому з батiжком пiд пахвою.

Орач за день роботи одержував 25 коп., а погонич 10 коп. Ще менi довелося за цукерки борозеники (червяки-шкiдники) разом з iншими дiтлахами збирати. Як заробили цукерку, так половинку зтАЩiси, а половинку ще додому комусь несеш. А бувало, що день увесь проходиш i червяка не знайдеш, так нi з чим, голодний увечерi одому й повертаiшся.

До школи ходили 2-3 зими, мало хто ii кiнчав. Учились вiдтодi, як снiг випаде i корови пасти припиняiмо i до ранньоi весни.В школi стояли довгi парти i за ними сидiли дiти (17-20 чоловiк) I, II, III класу. Вчив спершу крившi дячок, а потiм учителька Олександра Петрiвна (дочка попа, сирота, родом з с. Лука).

Вона довгий час у нас вчителювала. Жила у своiму будиночку, в кiмнатi, якi iй видiлив пан. Лiкаря нi в нас, нi в навколишнiх селах не було. В РЖгнатiвцi, це ранiше мiстечко було, була аптека. Там був базар, куди возили на продаж нашi селяни дрова, сiно. У нас в селi була тiльки невеличка бакалiйна крамниця. В нiй продавалися сiрники, оселедцi, сiль.

ПамтАЩятаю, пiд час революцii 1905 року неспокiйно було i в нашому селi. Розгромили корчму, були й iврейськi погроми. В село прийшли козаки, щоб втихомирити село, а самi били й вбивали безневинних iвреiв.

Перед вiйною 1914 року землю в нашому селi купив пан Сахновський. Вiн був професор медицини i брав участь у земствi.

ПтАЩятеро наших селян пiшли привiтати пана з купiвлею села (сподiваючись, що вiн iх добре почастуi). Пан подякував за привiтання, але не почастував (за що його лаяли дуже), тiльки пообiцяв для села щось добре зробити. Через деякий час зтАЩявився в село уповноважений пана (ревiзор) i сказав, що будуватимуть у нас школу (видно пан у земствi цього добився). Селян повiдомили, що вони мають самi цеглу на школу возити. Дехто малосвiдомий, був дуже незадоволений цим, бо не розумiв користi вiд навчання. Свiдомiшi iх переконали, що школа нам потрiбна. Ми навозили цегли i школу перед вiйною побудували, навчання в нiй розпочали. Школа мала двi класнi i квартиру для вчителiв.

Пiд школою пiдвал, в якому мали встановити парове опалення, в цей пiдвал пiд час окупацii фашисти кидали непокiрних.В»

Пiсля Жовтневоi революцii 1917 року влада переходила з рук в руки. Нарештi, в кiнцi 1917 року встановилась Радянська влада. Земля, яка належала пановi була роздана незаможнiм селянам на кожний селянський двiр. Активiстом серед наших селян був Шматко Сергiй, який i став першим головою сiльськоi ради. Пiзнiше його надiслали вчитися i вiн працював в Киiвi прокурором.

Перiод Украiнськоi народноi республiки в контекстi iсторii села цiкавий тим, що 23 листопада 1918 року Симон Петлюра iз загоном зупинився у Бiлгородцi, звiдки спрямовував зусилля на набрання призову до його армii: з Петрушок зтАЩявилось 100 чоловiк , саме стiльки, скiльки з великоi Бiлгородки. В цей же час починаi працювати в селi Петрушкiське однокласне училище та Товариство споживачiв. Старостою села на той час був Углеренко Роман Тимофiйович, секретарем - Сильвестр Григорович Анатоненко.

В часи радянськоi влади у Петрушках було створено ревком, що рiзного часу очолювали представники як з мiсцевих, так i з iнших сiл.

12 червня 1920 року у Петрушках було обрано ревком у складi голови Шамича Сергiя Семеновича, заступника тАУ Михайленка Савелiя Романовича, секретаря Антоненко РД. Г. (колишнiй секретар Бiлогородськоi волостi).

Першим секретарем комсомольськоi органiзацii, яка була органiзована в 1926 роцi був Михайленко Василь Пантелiйович. Першими комсомольцями цiii органiзацii були: Трохименко Антон Хомич, Дмитренко Дося, Болюх Василь. Потiм стали вступати iншi. Цi комсомольцi виконували доручення партii, приймали активну участь в органiзацii колгоспу, пiдписували позику. Вони ж органiзували i комсомольську групу в селi Горничах.

В 1929 роцi в Петрушках органiзовувались совхози i колгоспи. Головою одного з них був Угляренко Захар Сидорович, за його iнiцiативи бiля школи i посеред села був посаджений фруктовий сад.

Голодомор i процеси колективiзацii позначилися на життi села так, як i всiii Украiни. Пiд час Голодомору загинуло багато мешканцiв села.

Потiм все йшло добре. З року в рiк щедрiше родила земля. Вона оброблялась тепер не тiльки кiньми, а й машинами. За короткий час в селi зтАЩявились великi колгоспнi будови. Для культурних розваг, вiдпочинку, для художньоi самодiяльностi комсомольцi власними силами побудували клуб, бiблiотеку, сiльську раду.

РЖз ВлРЖсторii мiст i сiл Киiвськоi областiВ» за 1971 рiк: ВлСело Петрушки тАУ центру сiльськоi Ради, розташоване за 26 км вiд Киiва i за 15 км вiд залiзничноi станцii РЖрпiнь. Сiльрадi пiдпорядкованi населенi пункти Дмитрiвка, Капiтанiвка, Мила. Населення 654 чоловiка.

У Петрушках мiститься вiддiлок радгоспу iм. Шевченка (центральна садиба тАУ в Гореничах).

У селi працюють восьмирiчна школа, клуб, бiблiотека. За мужнiсть, виявлену на фронтах ВВВ, 37 мешканцiв села нагороджено орденами i медалями СРСРВ».

II. Село Петрушки та Велика Вiтчизняна вiйна

2.1 Боiць Тетяна iз Петрушек

Цей день Тетяна РЖванiвна пригадуi так, нiби все це вiдбувалось вчора. Чужинська технiка неспiшно повзла вулицями села. Ось бiля хати, де мешкала, зупинився танк. Не звертаючи уваги на селян, котрi повиходили з домiвок, офiцери по-дiловому розглядали карту й тiльки питали коротко: ВлБiлогородка? Три Лiски?В». Саме так прийшли нiмцi у село Петрушки в 1941. Пройде кiлька рокiв й вони назавжди у панiцi залишать цi мiсця. Та до тих днiв селяни ще мали дожити.

Тетяна Угляренко одна з не багатьох, хто може пiдняти завiсу над подiями, що вiдбувались у цих краях за часiв ворожого хазяйнування. Адже народилась i все життя прожила у цьому мальовничому куточку, у маленькiй хатi майже на околицi села. Якщо говорити про панi Тетяну iмко i образно, то ii долю, певно, найкраще охарактеризували б слова пiснi: ВлМене водило в безвiсти життя, та я вертався на своi порогиВ». Саме так, бо куди б не закидало ii життя, вона завжди поверталась до порогу рiдноi домiвки, загубленоi серед неповторних пейзажiв, на березi тихого ставочка.

Вона народилася у простiй селянськiй родинi далекого 1925 року. У 1941 Тетяна закiнчила сьомий клас. Й чекала, не могла дочекатися дня свого народження. Якраз 21 червня iй виповнювалось 16 рокiв. Юнi роки, чудовi й безтурботнi, вони пролiтають немов одна мить. Та у 16 мало хто цiнуi та шкодуi за кожним прожитим днем. Озираiмось ми коли вже прожитi роки, а ми стали дорослими. Та якщо у життя втручаiться вiйна, дiтям не залишаiться часу на повiльне мужнiння. Бойовища, кров, бiль рано роблять малих дорослими й серйозними. На жаль, попри все вiйна маi ще одну жахливу сторону тАУ краде безтурботне дитинство та юнiсть мiльйонiв людей. Без останку. Доля панi Тетяни була саме з тим, котрих зруйнувала та жорстока i немилосердна вiйна.

- Ми й озирнутись не встигли, як у село прийшли нiмцi, - пригадуi Тетяна РЖванiвна. тАУ Киiв ще оборонявся, десь далеко гримiли боi. А навколо села вже були викопанi окопи. Певно гiтлерiвцi очiкували контрнаступу радянських вiйськ. Ми ж зробили тунелi у пагорбах над озером й сховались у них.

Навколо стало вiдбуватися щось жахливе. Це радянська артилерiя, що розташувалася у Бiлогородцi, почала обстрiл Петрушок. У селi лунали вибухи, повiтря розривали крики людей. Ось загинула жiнка, а за нею тАУ чоловiк. Снаряди розривалися навколо тунелiв, у яких ховались наляканi селяни. Було, навiть, чутно, як осколки шиплять, розрiзаючи воду в озерi. Згодом жителiв погнали до сусiднiх сiл. Поки тривала битва за столицю Украiни, бiженцi, серед яких була i Тетяна, дiйшли спочатку до Шпитьох, потiм тАУ до Личанки, й далi аж до Бузовоi. Вдома залишили всю худобу та домашню птицю. З собою взяли тiльки одяг та деякi речi. Тим бiльше, що нiмцi пообiцяли скоро повернути людей додому. Власне так i сталось, коли Киiв було взято i обстрiли мiсцевостi припинилися. Але худоба окупацii не пережила тАУ представники вищоi раси вправно поскручували голови куркам та гусакам, пострiляли свиней. У хатi, де жила Тетяна з батьками, розташувалися новi господарi тАУ солдати.

Сумно стало на селi. Принишкли Петрушки немов пiд час бурi. Молодь по вулицях не ходила, бо могли будь-якоi митi схопити й вiдправити на робот до Нiмеччини. Вiд цiii участi рятувались хто як мiг. Тодi Тетяну, як i багатьох жителiв Петрушок, врятувало те, що iх всiх призначили працювати на торфорозробках в РЖрпiнi. Робота не солодка, але все ж бiля дому. Фактично для селян це була свого роду бронь, бо до Нiмеччини iх так i не погнали. Натомiсть, з десяток парубкiв0односельцiв нiмцi все-таки забрали до дiючоi армii. Ось как трагедiя украiнського селянства. Пiсля вiйни цi хлопцi звiсно повернулись додому, але одразу потрапили до цупких лан НКВС, Тож пiсля поневiрянь на вiйнi вони ще з десяток рокiв провели у таборах.

Настав 1943-й. Люди вже знали, що нiмцi розгромленi й радянськi вiйська просуваються вперед. Аж ось одного дня через село на захiд потягнулись колони нiмецьких вiйськ. Вони йшли i йшли, змарнiлi, спустошенi, опустивши голови та не дивлячись у сторони. Вже не було у них тiii бравади та зверхностi, як у 1941-му. Трохи далi вiд колони проiзав танк. Але водiй, певно, не знав дороги, адже броньова машина заiхала у глибокий рiвчак та зупинилась. Така трапилася з ним оказiя. Нiмцi забiгали навколо танка, намагались витягнути. Що не робили, але так i не змогли. Ос як петрушкiвська земля вiддячила ворогу, знешкодивши смертоносну бойову технiку. Лише вiд вечiр, пiдiрвавши панцирника, окупанти залишили й село. Але йдучи, не ВлзабулиВ» вони знищити й мiст через рiчку. Селяни були в будинках, коли бiля озера почули крики: ВлМiша, Ваня, давай швидше!В». Незабаром постукали у хату й до Тетяниних батькiв, мовляв, одчиняйте, ми своi. Та люди вже й без того знали, що прийшли своi. У всiх, хто був у батькiвськiй хатi, в ту мить на очi навернулися сльози. Швидко зiбрали на стiл нехитрий харч: пшеничну кашу з молоком, хлiб. Пiсля вечерi птАЩятеро воiнiв залишились вiдпочити, а iншi пiшли далi.

- У сiнях стояв вартовий, - пригадуi Тетяна РЖванiвна, - коли мати вийшла, то вiн попросив у неi шматочок хлiба. Певно, дуже зголоднiв. Мама одразу винесла йому попоiсти. Селяни для солдатикiв не шкодували нiчого. Хоча самi бiднi були, але iз радiстю дiлилися останнiм шматком з воiном-визволителем.

Пiсля звiльнення Тетяна ще продовжувала працювати на торфорозробках. Аж ось влiтку 1944 року прийшла iй повiстка з вiйськкомату. Настав час й жiнкам ставити бiйцями замiсть загиблих чоловiкiв. Тетяну вiдправляли аж до Харкова. Тут, у вiйськовому училищi, щойно призваних до армii хлопцiв та дiвчат вчили воювати. Навчання, опанування технiки, освоiння навичок стрiльби тАУ все це повною мiрою наповнювало життя-буття молодих солдатiв. На перших же стрiльбах Тетяна двiчi влучила у груди намальованому на мiшенi ворогу. Незабаром пiшла чутка, що складаються списки добровольцiв, яких вiдправляють до Киiва. Тетяна, звiсно, вхопилась за таку можливiсть, щоб переiхати поближче до рiдноi домiвки. Та не судилося. Вiдправили ii спочатку вiд Полтаву, а потiм аж до Одеси, а звiдти тАУ до румунського порту Констанца, що на Дунаi. Тетяна була прожектористом. Вправна висвiчувала повiтрянi цiлi. Зрозумiло, що у 44-мому люфтваффе було вже не тiiю грiзною силою, як примiром ще рокiв зо три тому. Але все ще дошкуляли нашим вiйськам своiми раптовими нальотами. Потiм ii частину перебазували у Чехiю тАУ до Братислави.

Був чудовий травневий день, коли у частинi зник телефонний звтАЩязок. Тетяну разом iз ще однiiю дiвчиною вiдправили перевiрити, у чому справа. Порив знайшли на пагорбi за мiстом. РЖ поки лагодили, Тетяна пiдняла очi й побачила невимовно казкову картину тАУ мiсто було все у вогнях. Це миготiли вогнi зi зброi. Дiвчата все зрозумiли без пояснень: закiнчилась вiйна! Нарештi вони побачать рiдну домiвку, батькiв. Коли дiвчата повернулись у частину, то опинилися в атмосферi загальноi радостi, щастя. Хтось плакав, хтось танцював. А одна дiвчина крiзь сльози все повторювала: ВлМамо, аж ось я побачу тебе, матусюВ». Й скрiзь лунали пострiли. Немов салют тим довгим-довгим рокам Великоi Вiтчизняноi, фронтовим дорогам, товаришам, котрi не дожили до свiтлих днiв Перемог.

А у далеких Петрушках батько Тетяни нервово палив цигарки й думав: чи побачить свою рiдну кровинку, чи зможе обiйняти ii.

Тетяну демобiлiзували аж в серпнi 1945-го. За цi мiсцi вона в спокiйнiй атмосферi змогли роздивитись краiну, в якiй довелося побувати, побачити всю велич та красу старовинних чехословацьких мiст. Коли повернулась додому, пiшла працювати у колгоспи. Це на ii плечi разом з мiльйонами украiнцiв лягла вiдбудова зруйнованого господарства. Довелося пережити голод 1947 року. А згодом, як у життi ведеться тАУ одружилась, народила донечку. Тут, у тихих Петрушках, неподалiк вiд озера вона й прожила своi життя. Нинi поруч з нею живе донька, котра доглядаi та пiдтримуi маму.

2.2 Нелегка доля дiда Терентiя

- Терентiй Олексiйович, народився у 1913 роцi на Полiссi, - по-солдатському видав чоловiк. Чесно кажучи, не вiриться, що цiй людинi ось-ось виповниться 95. Вiн нiколи не сидить вдома, нiколи не нудьгуi. Власне з ним не доводиться сумувати анi родичам, анi сусiдам, i не вiд однiii людини доводлось чути: ВлНа душi неспокiйно, якщо немаi Терентiя ОлексiйовичаВ».Дiйсно, його люблять i поважають у селi, навiть незважаючи на те, що вiн не корiнний житель Петрушок. Люблять його за веселу вдачу, за неспокiйний характер. Зрештою за те, що у такому вiцi не втрачаi анi оптимiзму, анi бадьоростi духу.

За свiй довгий вiк, де його тiльки не кидало життя. Вiд Амуру, як товариша Сухова, й аж до Нiмеччини.

У 1935-ому роцi Терентiя Олексiйовича забрали до армii. Служив вiн спочатку у будiвельному батальйонi. Спершу ця частина будувала Бориспiльський аеродром. А згодом перебазувалась до китайського кордону саме у той час, коли на берегах рiчки Халхiн-Гол розгорiвся радянсько-японський конфлiкт. У бойових дiях вiн участi не приймав.

Пiсля завершення термiну служби Терентiй Олексiйович повертався додому, коли у поiздi до нього з товаришами пiдiйшов чоловiк у бiлому одязi й запропонував пiти працювати охоронцями на завод №60. Терентiю пропозицiя сподобалась. РЖ вiн попрямував до столицi. Тим бiльше, що рiдний дядько давно запрошував у гостi. Приiхавши у Москву, вiн поспiлкувався з родичами, i тi порадили йому не повертатись. Бо перспектива не вибратись звiдти й не бачити в життi нiчого окрiм сiльськоi хати була досить реальною. Дiдько порадив пiти охоронцем. Не небiж одразу i озвучив своi плани пiти працювати на завод №60. Дядько лише скептично посмiхнувся. Адже потрапити працювати на це пiдприiмство аж надто складно тАУ воно знаходилось у вiдомствi НКВС та у пiдпорядкуваннi сталiнського наркома, кривавого ката Миколи РДжова. Випускали на заводi надпотужнi прожектори, якi свiтлом пробивали будь-який туман. Деякий час Терентiй пропрацював на заводi. Згодом вiн все ж перебрався до рiдноi домiвки. Певно доля змилувалась над ним. Адже залишся вiн на заводi пiсля арешту РДжова у 1939 роцi, невiдомо як склалась би його доля. Адже слiдом за арештом наркома, у його справi було репресовано багато спiвробiтникiв НКВС.

Згодом Терентiй знову потрапив до армii - приймав участь у радянсько-фiнськiй вiйнi. Чогось особливого у його памтАЩятi про тi подii не збереглося. Та й що могло залишитися у свiдомостi : вiйна тривала кiлька мiсяцiв. Операцiя зi штурму фортецi, в якiй брав участь Терентiй тривала недовго. Фiни бились добре, але нi за кiлькiстю людей, нi за якiстю озброiння нiчого особливого протиставити радянськiй армii не могли. Згодом вiн повернувся додому. Минуло кiлька рокiв й родичi з Москви повiдомили, що для нього знайшлася робота. Терентiй зiбрав нехитрi пожитки й рушив до найближчоi пристанi, щоб пароплавом дiстатись до Киiва, а звiдти тАУ до Москви. Чекав-чекав вiн транспорту, а того все не було. Аж ось почулися вибухи й хтось крикнув, що розпочалась вiйна. Звiсно, наш герой знову потрапив до вiйська. РЗх частина тримала оборону на Деснi. Вдень атаку вiдбили. Але набоi пiдходили до закiнчення. Вранцi коли бiйцi зiбрались снiдати, вийшов командир й сказав: ВлХлопцi, ми у глибокому котлi. На нашiй технiцi далеко не пройдемо. Тож збирайтесь, кидайте зброю й хто як може пробирайтесь по домiвках. Я вдягну цивiльний костюм й у разi, якщо затримають нашi або нiмцi скажу, мовляв, мiсцевий житель пас тут корiвВ». Що вдiiш. Терентiй з кiлькома товаришами пiшли через поле, посеред якого залишили гвинтiвки. РЖ щойно вийшли на дорогу, пролунало: ВлХальт!В» - нiби з-пiд землi виiхала нiмецька вантажiвка з повним кузовом озброiних воякiв. РЖ солдати одразу пiдвели рiки: пручатись або тiкати тАУ тотожно самогубству. Так розпочалося чотирирiчне життя Терентiя в полонi. Несолодке настало для нього буття. Спочатку його вiдправили працювати на бауера, тобто на землевласника. Хазяiн був дуже хорошою людиною. Нiколи не знущався з робiтникiв. Зате наглядач був справжнiм садистом. Одного разу побив Терентiя шлангом, з якого лилася вода. Та побив так сильно, що чоловiк мiсяць не мiг одягнути сорочку. Виникаi питання: за що? А за те, що той поклав моркву у кишеню. Звiсно зробив Терентiй те не з бажання нашкодити господаревi, а просто дуже хотiв iсти. Баландою з води та брукви, якою годували полонених, особливо не наiсися. Потiм групу полонених перевезли на роботу у картАЩiр. Кiлька мiсяцiв вони пропрацювали тут, й звiдси iх вiдправили на залiзобетонний завод. Коли пiшли чутки, що поруч вже знаходяться американськi вiйська, полоненi гуртом вбили наглядача. Нi, тiкати вон

Вместе с этим смотрят:

"Нивхи"

32-я Стрелковая дивизия (результаты поисковой работы группы "Память" МИВлГУ)

About Canada

Economy in South Korea

РЖнституцiональнi напрямки в економiчнiй теорii