Бароко у захiдноiвропейському та украiнському мистецтвi

Бароко у захiдноiвропейському таВаВаВаВаВаВаВа украiнському мистецтвi

Змiст

Вступ

1. Бароко: краса тАЬперлини неправильноi формитАЭ

1.1 Бачення свiту та людини в XVII столiттi

1.2 Бароко як доба, художнiй напрям i стиль

2. Бароко як нове свiтовiдчуття i нове мистецтво Захiдноi РДвропи та Украiни

2.1 Основнi риси та особливостi захiдноiвропейського бароко

2.2 Бароко в украiнському мистецтвi

2.3 Стильовi вiдмiнностi мiж захiдноiвропейським i украiнським бароко

Висновки

Список використаноi лiтератури

Додатки

Вступ

Актуальнiсть дослiдження:

Дослiдження культури бароко i актуальним не лише у ракурсi iсторii. Звернення до барокових традицiй художнього мислення безпосередньо стосуiться сучасних проблем формування нацiональноi самосвiдомостi та культурноi iдентичностi, впливаi на становлення категорiальних унiверсалiй новiтньоi естетики, культурологii, мистецтвознавства як в Украiнi, так i у всiй РДвропi.

Епоха бароко - одна з найбiльш цiкавих епох в iсторii свiтовоi культури. Цiкава вона своiм драматизмом, iнтенсивнiстю, динамiкою, контрастнiстю i, в той же час, гармонiiю, цiлiснiстю, iднiстю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамiчного, що шукаi стабiльностi i впорядкованостi, - епоха бароко надзвичайно близька по духу.

Мистецтво бароко розвивалося передовсiм у католицьких краiнах РДвропи: в РЖталii, РЖспанii, Португалii i iх колонiях, у Фландрii, частково у Францii, проникло до Польщi, балтiйських краiн, а в ХVРЖРЖРЖ ст. до Украiни i Росii, дало помiтнi здобутки в Австрii та Нiмеччинi.

Звичайно ж, розповiсти про всю культуру бароко все одно, що Влобiйняти неосяжнеВ». Цей час збагатив свiтову скарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили рiзнi гранi стилю.

Саме тому нам було цiкаво звернутися до цiii теми, щоб знайти в минулому якiсь орiiнтири, здатнi допомогти пошуку себе в складних життiвих ситуацiях. Окремi гранi (основнi риси епохи, поширення бароко у краiнах РДвропи та Украiнi) розглянутi нами бiльш детально, iншi - менш.

ОбтАЩiкт дослiдження тАУ особливостi розвитку бароко в РДвропi та Украiнi.

Предмет дослiдження тАУ основнi риси мистецтва бароко в Украiнi та РДвропi; Педро Кальдерон та його драма ВлЖиття тАУ це сонВ».

Мета роботи - дослiдити вплив iсторичних умов на свiдомiсть iвропейського суспiльства XVII ст. та простежити розвиток барокового стилю в Захiднiй РДвропi та Украiнi.

Для досягнення даноi мети були поставленi такi завдання:

- дослiдити жанровi особливостi бароко, причини його зародження в РДвропi та Украiнi;

- проаналiзувати своiрiднiсть свiтосприйняття митцiв бароко (на прикладi драми Кальдерона ВлЖиття тАУ це сонВ»);

- розглянути вiдмiнностi мiж рисами захiдноiвропейського та украiнського бароко.

Наукова новизна роботи полягаi у здiйсненнi систематизацii лiтератури про бароко в захiдноукраiнському та украiнському мистецтвi, дослiдженнi особливостей формування i розвитку стилю бароко; видiленнi основних рис захiдноiвропейського бароко у зiставленнi iх iз рисами бароко в украiнському мистецтвi; пiдкресленнi характерних тенденцiй у розвитку бароко.

Практичне значення роботи: результати дослiдження можуть бути використанi у курсi викладання зарубiжноi лiтератури у вищих та середнiх навчальних закладах освiти, а також при розробцi спецкурсiв та спецсемiнарiв з теми бароко у мистецтвi.

1. Бароко: краса тАЬперлини неправильноi формитАЭ

1.1 Бачення свiту та людини в XVII столiттi

Велику роль у мистецтвi XVII столiття вiдiгравало бароко, яке дозволило втiлити безмежнiсть i суперечливiсть свiту й людини, ту складнiсть буття, яка не пiдлягаi рацiональному осягненню, борiння рiзних сил i стихiй, загадкову таiну сущого. Бароко дало можливiсть митцям висловити у рiзноманiтних художнiх формах уявлення про духовний стан свiту й особистостi, виразити моральнi запити цiii доби [17, c. 18]. Бароко стало результатом змiн у свiтобаченнi людства, що вiдбулися пiд впливом бурхливого розвитку науки й фiлософськоi думки.

XVII ст. у Захiднiй РДвропi вiдзначаiться надзвичайною складнiстю соцiальних та духовних процесiв. У цей час тривала криза феодалiзму, який, однак, ще був досить сильним. Водночас вiдбувався активний процес формування нацiональних держав, об'iднання краiн пiд владою могутнiх монархiв. Невипадково XVII ст. називають Влвiком абсолютизмуВ», бо в багатьох краiнах РДвропи королi прагнули пiдкорити собi свавiльних феодалiв. Вони пiдтримували мистецтва i науки, вступали в союз iз церквою, намагаючись панувати i у сферi iдеологii [2, c. 15]. Формування монархiчних iнститутiв проходило в запеклiй боротьбi мiж дворянством i буржуазiiю в галузi полiтики та економiки. Загальна соцiальна атмосфера у свiтi була вкрай неспокiйною. Народи РДвропи потерпали вiд жорстоких битв за перерозподiл територiй. Нa змiну релiгiйним вiйнам, що супроводжували Реформацiю XVI ст., прийшла не менш кривава та руйнiвна Тридцятилiтня вiйна (1618тАФ1648). Чимало людей загинули пiд час революцiйних подiй в Нiдерландах та Англii . [13, с. 8-9]

Релiгiя продовжувала вiдiгравати провiдну роль у краiнах РДвропи, проте ii позицii значно похитнулися у зв'язку iз розвитком науки, технiки, торгiвлi, мореплавства. З утвердженням капiталiстичних вiдносин швидкими темпами розвивалося виробництво, зростало значення прикладних наук [21, c. 22].

У РДвропi з'явилися першi науковi товариства: Лондонське наукове товариство Паризька Академiя. У XVII ст. вiдбулася справжня свiтоглядна революцiя, яка спричинила руйнацiю традицiйних уявлень про Всесвiт, формування новоi картини свiту i нового розумiння людини. Переворот у свiдомостi людства зумовили, передусiм, великi науковi вiдкриття, що свiдчили про розкрiпачення людського розуму та його безмежнi можливостi в пiзнаннi свiту [13, c. 12].

Змiна свiдомостi обумовила нове бачення свiту та людини. Свiт постав перед людьми не статичним i завершеним у своiх формах, а динамiчним, вiчно мiнливим. Це безкраiй, розмаiтий, непiзнаний до кiнця свiт. Вiн вабить i водночас лякаi своiю таiною. У ньому панують не тiльки божественнi закони, а й передусiм закони природнi, невiдомi сили й стихii, дiю яких людство ще остаточно не збагнуло [11, c. 4].

Людина XVII ст. вiдкрила силу власного розуму, своiх внутрiшнiх можливостей. Вона намагалася проникнути в глибини свiту i своii душi, та чим бiльше пiзнавала, тим бiльше зустрiчала загадок i протирiч, iй розкрився неосяжний Всесвiт, але подеколи вiн жахав ii своiю безмежнiстю [13, c. 13]. Людина прагнула до повноти й гармонii буття, однак прихованi пристрастi та бажання спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закiнчувалася перемогою свiтла i добра. Вона повстала проти Бога, водночас постiйно вiдчувала свою залежнiсть вiд вищих сил [11, c. 5].

У XVII ст. пануючим стаi новий тип свiтовiдчуття, для якого буття - динамiчне, змiнне, драматичне. Такий тип мислення, що бачить в самiй основi речей суперечнiсть, розiрванiсть, колiзiю, а не iднiсть, гармонiю, властиву епосi Вiдродження, поверненням до дуалiзму середньовiчноi релiгiйноi свiдомостi. Знов свiт сприймаiться в зiставленнi матерiального i духовного, природного i божественного, емоцiйного i рацiонального [3, c. 30].

У результатi виникають роздуми про первиннiсть того або iншого початку, про панування одного над iншим. У результатi в фiлософii розгораiться протиборство дiаметрально протилежних фiлософських вчень i принципiв: метафiзики (Декарт) i матерiалiзму (Гоббс, Локк, Бекон), тобто боротьба iдеалiстичного i матерiалiстичного пiдходiв в онтологii, сенсуалiзму i рацiоналiзму в методологii, iндуктивного i дедуктивного методiв пiзнання [17, c. 20]. Зрештою, розвиток фiлософськоi думки в даному напрямi привiв до формулювання антиномiй Канта, дiалектичного мислення Гегеля.

Тогочасна iдеологiя визнаi iснування антагонiзмiв (протирiч), але вважаi державу i церкву силами, що примиряють конфлiкти життя. Спочатку фiлософiя прагне знайти пояснення свiту (в чому iднiсть?).

Так, О.М. Нiколенко даi на це питання таку вiдповiдь:

Рене Декарт: iднiсть свiту в розумi. Саме свiдомiсть, за Декартом, i початком пiзнання. Бог - найбiльш довершений сущий, його функцii в гармонii i гарантiях iстинностi пiзнання;

Бенедикт Спiноза знаходить iднiсть в пантеiстичному сприйняттi Бога, який включаi в себе видимий i невидимий свiт, матерiальну суть, духовнi елементи;

Томас Гоббс твердить: iднiсть - в матерii. Все духовне i суть матерiального. Люди повиннi об'iднатися в суспiльство з сильною абсолютистською державною владою.

Блез Паскаль знаходив iднiсть i суть в iдеальнiй любовi, джерелi благородноi поведiнки. Саме релiгiя (Християнство) вiдкриваi таiмницю Буття;

Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц бачив iднiсть в гармонii свiтобудови, що складаiться з нескiнченного числа монад - самоцiнних завершених життiвих органiзмiв [13, С. 14-15].

Якщо в культурi епохи Вiдродження панував життiствердний пафос, то в XVII ст. митцi вiдчули гостроту нерозв'язаних конфлiктiв. Дiячi Ренесансу поетизували людину, возвеличували ii, представники ж культури нового часу показували людину у бiльш реальному планi, намагалися проникнути в ii духовний свiт, вiдобразити боротьбу, що точиться в людськiй душi. На вiдмiну вiд мистецтва Вiдродження, де переважало вiдчуття особистоi свободи людини, в культурi XVII ст. героям доводилося постiйно боротися iз залежнiстю вiд Бога та iррацiональних сил, чинити опiр прихованим у душi пристрастям, середовищу, обставинам. [11, c. 2-3]. У творах гуманiстiв епохи Вiдродження центральне мiсце посiдала людина, тодi як зображення ii оточення мало лише другорядне значення. У XVII ст. зростаi роль довкiлля (природного чи соцiального), воно постаi не просто фоном для зображення життя людини, а сферою ii буття, мiсцем, де вiдбуваються великi драми й зiткнення. Митцi Вiдродження сприймали свiт статичним i незмiнним. А дiячi культури XVII ст. зображували явища в постiйному русi й мiнливостi iхнiх форм [14, c. 12-14].

Культура XVII ст. була не лише антитезою Вiдродженню, а й продовжувала певнi його тенденцii на новому етапi розвитку. Митцi зверталися до античних сюжетiв, смiливо вводячи iх у реальний контекст, насичуючи актуальним змiстом. Вони розвинули думку про внутрiшнi багатство людини, невичерпнi можливостi ii розуму й душi, iх цiкавила також проблема свободи, яку виборювали героi iхнiх творiв [2, c. 7]. РЖдея загальноi гармонii, що була нарiжним каменем ренесансноi культури, вiдчуваiться й у мистецтвi XVII ст., але вона вже маi зовсiм iнше пiдТСрунтя. До того ж не всi митцi були одностайнi у своiму баченнi шляхiв досягнення гармонii мiж людиною i свiтом. Однi пов'язували гармонiю з розумом, прагнучи пiдкорити йому людськi пристрастi i бажання, а також впорядкувати на рацiональнiй основi все довкола. РЖншi вважали, що гармонiя взагалi неможлива через протирiччя людськоi душi й дiйсностi. Третi ж убачали гармонiю у вiчному русi, невпинному оновленнi свiту [13, c. 14].

Особливiстю мистецтва XVII ст. i спiвiснування в ньому трьох головних художнiх систем, трьох стилiв, трьох напрямiв тАФ ренесансного реалiзму, бароко i класицизму. Дiячi культури XVII ст. у своiй творчостi виходили не з ренесансного визнання iдностi природного начала, розуму й почуттiв, а з iхнього протистояння. На перший план вони висували розум, iнтелект, але водночас усвiдомлювали i те загадкове й непiзнанне, що приховано в глибинах людськоi психiки, вiдчували i в реальному життi тi могутнi стихiйнi сили, якi не завжди пiдвладнi iнтелекту. Класицисти шукали гармонii у свiтi, тодi як представники бароко показували його драматизм i суперечливiсть. Це були два боки бачення свiту, що розкрився у XVII ст. в усiй своiй широтi та розмаiттi [3, c. 27-28].

1.2 Бароко як доба, художнiй напрям i стиль

Термiн ВлбарокоВ» пов'язують з iталiйським словом bагоссо тАФ Влдивний, химернийВ», а також iз португальським виразом perrola barroca тАФ Влперлина неправильноi формиВ» Хоча етимологiя поняття, остаточно не з'ясована, мабуть, в цьому тлумаченнi i частка iстини: бароко тАФ це справжня перлина у мистецтвi, i вона не стаi гiршою вiд того, що досить дивна, химерна, маi Влнеправильну формуВ», а навпаки, завдяки своiй ВлдивностiВ» стаi ще кращою, привабливiшою, чарiвнiшою, вражаючи несподiваними гранями та дивовижними витворами фантазii митцiв [14, c. 6].

Бароко тАУ напрям у мистецтвi та лiтературi XVII тАУ XVIII ст., якому належить важливе мiсце у поступi iвропейськоi культури. Бароко прийшло на змiну Вiдродженню, але не було його запереченням. [13, c. 7-18].

Словом ВлбарокоВ» позначають стиль у мистецтвi XVII ст., художнiй напрям цiii доби i саму епоху [14, c. 8].

Свiт у культурi бароко постаi в усiй своiй складностi, багатогранностi виявiв, безмежностi i мiнливостi. Пiд впливом наукових вiдкриттiв, якi розширили горизонти пiзнання i довели безкiнечнiсть буття, представники бароко намагалися осягнути природнi стихii, навколишнi середовище, оточення людини тАФ усе, що складаi великий i досить непростий для розумiння Всесвiт. При цьому вони усвiдомлювали обмеженiсть рацiоналiстичних засобiв пiзнання i тому значну роль вiдводили iнтуiцii, безпосередньому вiдчуттю, Влпрозрiнню серцяВ» [7, c. 12-13].

Фiлософ Б. Паскаль писав: ВлМи осягаiмо iстину не лише розумом, а й серцем. Саме серцем ми пiзнаiмо першi принципи, i марно розум, не маючи в них опертя, силкуiться iх спростувати. Адже пiзнання перших принципiв: простору, часу, руху, числа тАФ таке ж надiйне, як i пiзнання за допомогою розуму, саме на пiзнання серця й iнстинкту, маi спиратися розум i на них базувати все своi мiркуванняВ» [Цит. за: 11, c. 6].

У культурi бароко утвердилося уявлення про свiт як про поiднання суперечливих начал, як про арену протилежних сил тАФ свiтла й темряви, добра i зла, життя i смертi, Бога i диявола. Свiт зображуiться митцями бароко у моменти найбiльшоi напруги, i людина, як невiд'iмна частина свiтового буття, бере участь у розв'язаннi його конфлiктiв, бере на себе весь тягар трагiзму свiту. [7, c. 12-14].

Як зазначаi Б. Парахонський, Влбароко тАФ перший стиль, позбавлений вiдчуття гармонiйного часу i замкнутого Всесвiту; натомiсть вiн пов'язаний з осягненням порожнечi буттяВ» [Цит. за: 18, c. 22].

Однак представники бароко вмiли бачити не тiльки драматичнi сторони, а й красу життя. Бiльше того, вони намагалися якомога виразнiше й яскравiше прикрасити його, щоб подолати трагiзм засобами краси, знайти через естетичне вихiд iз кола тяжких протирiч. Барокове мистецтво не тiльки вiдбивало складнiсть буття, а й нагадувало про його неповторнiсть [13, c. 14].

Напрочуд тiсно поiднанi в бароко почуття жаху й вiдчаю i водночас, велика жага життя та його втiх. Святковi форми бароко мали на метi створити для людини прообраз Влраю на ЗемлiВ», аби через красу вона могла наблизитися до Бога. Невипадково бароковi церкви вiдзначаються особливою пишнiстю й багатством оздоблення [14, c. 19]. Елементи урочистостi в естетицi бароко зумовленi також завданнями становлення абсолютистських монархiй. Коли функцiю абсолютного начала став перебирати на себе монарх,весь предметний свiт, який його оточував, прикрашався таким чином, щоб викликати побожне ставлення до земного володаря. Звiдси та розкiшна помпезнiсть стилю яка вражала простих смертних. В архiтектурi XVII ст. палац перестав бути фортецею, як у Середнi вiки, вiн перетворився на обитель багатства i земних насолод [11, с. 3-5].

Специфiка бароковоi культури полягаi в тiм, що вона стала своiрiдним художнiм синтезом рiзних начал: Середньовiччя (готики) i Вiдродження, античних i християнських традицiй. Цю думку вперше висловив украiнський лiтературознавець Д. Чижевський, який у своiй ВлРЖсторii украiнськоi лiтературиВ» (1956) писав: ВлСправдi, культура бароко; не вiдмовляючись вiд досягнень епохи Ренесансу, повертаiться багато в чому до середньовiчного змiсту та форми; замiсть прозороi гармонiйностi Ренесансу зустрiчаiмо в бароко таку саму скомплiковану рiзноманiтнiсть, як у готицi; замiсть простоти Ренесансу зустрiчаiмо в бароко ускладненiсть готики; замiсть антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в Ренесансi зустрiчаiмо в бароко виразний поворот до теоцентризму, до придiлення центрального мiсця знову Боговi, як у Середньовiччi; замiсть свiтського характеру культури Ренесансу бачимо в часи бароко релiгiйне забарвлення всiii культури тАФ знову, як у Середньовiччi; замiсть-визволення людини вiд пух соцiальних та релiгiйних норм бачимо в бароко знову помiтне посилення ролi церкви й державиВ» [20, с. 34-35]. Барокове мистецтво багато в чому використовуi здобутки Вiдродження, i хоча йдеться не про пряме наслiдування. Дiячi культури бароко по-новому опановували античну спадщину, намагаючись поiднати ii з християнством. Вони не вiдкинули ренесансний культ Влсильноi людиниВ», але прагнули Влпоставити ii лiз, службу БоговiВ». Якщо в епоху Середньовiччя митцi спиралися на вiру, а в епоху Вiдродження тАФ на розум, то в епоху бароко вони спробували примирити розум i вiру, поiднати iх у намаганнi осмислити складнiсть свiту й людини [2, c. 9-10].

Дослiдники вiдзначають ренесансну основу художнього синтезу Середньовiччя й Вiдродження в культурi бароко. За словами польського лiтературознавця Ю. Крижановського, Влбароко завершило справу, не доведену Вiдродженням до кiнця, воно гуманiзувало культуру всiii РДвропи i всупереч перешкодам; якi породжувалися полiтичними й релiгiйними антагонiзмами, витворило спiльну iнтелектуальну й художню культуруВ». [Цит. за 22, c. 12-13]. Гуманiзацiя культури в епоху бароко полягала у зверненнi до проблем духовного буття людства, прагненнi проникнути в глибини людськоi психiки, осягнути таiну свiту у зв'язку з вiчними проблемами добра i зла, життя i смертi, вiри i зневiри, любовi i ненавистi. Хоча людина вже не iдеалiзувалася, як в добу Вiдродження, представники бароко поставили ii в центр своiх свiтоглядних шукань, порушивши питання про складнiсть людськоi натури та ii зв'язок з безмежним Всесвiтом [2, с. 25-36].

Отже, науковi вiдкриття XVII ст. обумовили нове бачення свiту та людини. Свiт постав перед людьми не статичним i завершеним у своiх формах, а динамiчним, вiчно мiнливим. Це безкраiй, розмаiтий, непiзнаний до кiнця свiт. Вiн вабить i водночас лякаi своiю таiною. У ньому панують не тiльки божественнi закони, а й передусiм закони природнi, невiдомi сили й стихii, дiю яких людство ще остаточно не збагнуло.

Людинi XVII ст. вiдкрилася сила власного розуму, ii внутрiшнiх можливостей. Вона намагалася проникнути в глибини свiту i своii душi, та чим бiльше пiзнавала, тим бiльше зустрiчала загадок i протирiч. iй розкрився неосяжний Всесвiт, але подеколи вiн жахав ii своiю безмежнiстю. Людина прагнула до повноти й гармонii буття, однак прихованi пристрастi та бажання спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закiнчувалася перемогою свiтла i добра. Вона повстала проти Бога, водночас постiйно вiдчуваючи свою залежнiсть вiд вищих сил [12, c. 82].

2. Бароко у захiдноiвропейському та украiнському мистецтвi

2.1 Основнi риси та особливостi барокового мистецтва

В естетицi бароко посилюiться iнтересне тiльки до досконалих проявiв буття, а й до дисгармонiйного, фантастичного, гротескного, навiть потворного. Усе багатство свiту, його естетична невичерпнiсть розкриваються через постiйне пiдкреслення таiни свiтобудова. Звiдси тАФ атмосфера мiстики, чогось надзвичайного, що знаходиться поза межами свiдомостi. За допомогою iлюзiй, снiв, марень митцi бароко вiдтворювали загадковiсть свiту. Вони завжди вiдчували, що в життi дiють сили, вищi за людське розумiння. Цi сили сприймалисядосить серйозно, тому у творах часто поряд iз реальними персонажами дiють мiфiчнi iстоти, а дiйсне i фантастичне, реальне та iрреальне настiльки тiсно переплiтаються, що нерiдко неможливо вiддiлити одне вiд одного. Усе це тАФ iдиний свiт, такий, яким бачили його люди бароко: реальний i загадковий водночас. Створюючи нову естетику, митцi прагнули вийти за межi видимого свiту, за грань можливого [13, c. 22].

Особистiсть у мистецтвi бароко складна й багатогранна. Вона вiдзначаiться суперечливiстю й напруженiстю духовного буття, iнтенсивнiстю емоцiй, силою пристрастей. Людинi в мистецтвi бароко доводитеся постiйно розв'язувати внутрiшнi конфлiкти. Нерiдко вона не здатна iх вирiшити i лише гостро переживаi борiння прихованих сил у своiй душi [22, c. 13]. Паскаль писав про людину своii доби так: ВлЯкби в неi був лише розум.. Або ж тiльки пристрастi.. Але, надiлена i розумом, i пристрастями, вона безперервно воюi сама з собою, або мириться з розумом тiльки тодi, коли воюi з пристрастями, i навпаки. Томувона завжди страждаi, завжди ii роздирають суперечностiВ». У внутрiшньому свiтi барокових героiв стикаiться дух i плоть, нице i пiднесене, нестримна жага насолод i суворий аскетизм [Цит. за: 1, c. 26].

Митцi вiдкрили небаченi глибини людськоi душi, показавши, за словами украiнського дослiдника А. Макарова, Влсум за втраченою iлюзiiю гармонii й внутрiшньоi досконалостiВ» [10, c. 110].

В епоху бароко продовжуiться ренесансна тенденцiя розумiння людини як iндивiдуальностi, але вже не цiлiсноi гармонiйноi, а складноi i суперечливоi, далекоi вiд схематизму. Хаотичний i дисгармонiйний свiт постiйно втручаiться в ii життя. Нерiдко це сприймаiться нею як боротьба Бога i демонiчних сил. Людина постiйно вiдчуваi присутнiсть вищого начала у свiтi, але ii шлях до нього пролягаi через важкi пошуки й вагання [3, c. 29].

Головним сюжетом барокового мистецтва стаi духовне випробування людини. Представники бароко уявляли свiт безладним i хаотичним, iз ньому панували деструктивнi сили, якi нерiдко уособлював сатана. РЖ людянi треба було протистояти цьому свiту. Та чи здатна вона морально вистояти у важкiй ситуацii вибору, чи не пiддасться спокусам диявола, чи знайде в собi сили осягнути вiчнi цiнностi?. Людина у творах бароко постiйно вiдчуваi сумнiви стосовно того, що i Бог, iстина, буття, якою вона повинна бути i як дiяти в цьому складному бурхливому свiтi. Бароковий герой надiлений певною свободою, вiн тАФ вiльна iстота, чиi вчинки обумовленi лише власними
рiшеннями. Проте герой залежить вiд рiзних обставин, долi, фатальноi приреченостi, яку прагне подолати [13, c. 29-30].

Визначальною рисою бароко i унiверсальнiсть художнього мислення,
космобачення. Митцi зображують не просто епiзоди iз життя людей, а буття людства у всесвiтньому, глобальному масштабi. Вони розповiдають про боротьбу одвiчних начал, безкiнечнiсть Космосу i мiсце людини в складному й розбурханому свiтi [11, c. 6].

Характерною ознакою бароко i також його динамiзм, що виявляiться у постiйному русi форм, якi покликанi вiдтворити рухливiсть свiту i стан душевного неспокою людини. В образотворчому мистецтвi та архiтектурi динамiзм бароко виявився у любовi до складноi кривоi лiнii, хвилястих кутiв, на вiдмiну вiд простоi лiнii та гострого кута чи пiвкола готики або ренесансу [14, с. 22-23].

В лiтературi тАФ це, на думку Д. Чижевського,Влпотреба руху, змiни, мандрiвки, трагiчного напруження та катастрофиВ». [20, c. 117]. Д. Наливайко вiдзначаi, що динамiзм у лiтературi бароко проявляiться по-рiзному, це i тематичний динамiзм (змалювання рухомих реальностей тАФ плину води та хмар, струмкiв, водограiв тощо, а також всiляких змiн та метаморфозу життi героiв), i сюжетний динамiзм (напружена дiя, несподiванi сюжетнi повороти, мотив всевладдя долi, що граiться з людьми та iн.), i психологiчний динамiзм (зображення духовноi та емоцiйноi рухливостi героiв, частих змiн iхнього внутрiшнього стану, пiднесень i криз, затьмарень i осяянь) [Цит. за: 20, c. 118].

Одним iз важливих виявiв динамiзму в лiтературi бароко i тема швидкоплинностi життя, марностi, iснування, нетривкостi всього сущого на землi. Вона зумовлюi мотиви вiдчаю й песимiзму, але нерiдко викликаi i новий, гедонiзм тАФ прагнення наповнити кожну мить повнотою вiдчуттiв, насолодами, красою. Тема швидкоплинностi людського життя поiднуiться з фiлософськими роздумами про сенс iснування. Митцi надають великого значення моменту Влдуховного прозрiнняВ», коли людина, вiдчувши себе пiщинкою у Всесвiтi, вiдкриваi саму себе, збагнувши одкровення, послане вiд самого Бога [1, c. 28].

Синтетизм бароко виявляiться i в поiднаннi несумiсних начал; природи i Бога, реального та iрреального, вишуканостi стилю й брутальностi, абстрактноi символiки та натуралiстичних деталей, примхливоi вигадки та достовiрностi образiв. Бароко тяжii й до вражаючого уяву синтезу мистецтв в iдиному цiлому. Поезiя зближуiться з живописом та музикою, живопис тАФ iз скульптурою тощо [14, c. 24].

У XVII ст. Митцi бароко мали на метi викликати не спокiйне релiгiйне чи естетичне почуття, а розбурхати, пробудити людську душу, спонукати ii до пошуку вiчних iстин, себе, Бога. Бароковi твори залишають враження неспокою, бентежать розум i серце, хвилюють уяву. Цьому сприяi система тропiв, символiв, алегорiй, перебiльшень, iносказань тощо. Барокова символiка вiдзначаiться багатозначнiстю смислiв, на вiдмiну вiд символiки класицизму, де за кожним символом стоiть один-iдиний чiтко визначений смисл або iдея [9, с. 313].

Основою поетики бароко i контрастнiсть. Суперечливостi людськоi душi та свiту митцi передавали з допомогою рiзноманiтних контрастiв: свiтла i темряви, високого i ницого, сну i дiйсностi, добра i зла. Як слушно зазначаi А. Макаров, Влпсихологiя людини бароко була сповнена контрастiв. Митцi й мислителi тих часiв уже починали вгадувати в нiй не лише вiдблиски добра, а й зла. Завдяки мислителям бароко в iвропейськiй культурi почав вироблятися й утверджуватися погляд на духовний свiт особистостi як на арену одвiчноi боротьби добра i зла, яка даi непередбачуванi наслiдкиВ» [10, c. 114].

Представники бароко уникали мiметичних засобiв письма, тобто вiдтворення життя у формах самого життя. Вони хотiли не стiльки вiдтворювати дiйснiсть, скiльки перетворювати ii з допомогою уяви. Ця дiйснiсть, за словами нiмецького мистецтвознавця Г. Вельфлiна, тяжii до Влясностi неясногоВ», у чому вiдбиваiться розумiння митцями неосяжного й непiзнанного свiту. Порiвнюючи двi великi епохи тАФ Ренесанс i Бароко, Г. Вельфлiн пише: ВлРЖснуi краса цiлком ясноi, уповнi сприйнятоi форми, й поряд з нею краса, що грунтуiться саме на неповному сприйняттi, на таiмничостi, яка нiколи не розкриваi свого обличчя, на загадковостi, яка щомитi набуваi iншого виглядуВ» [Цит. за: 1, c. 29].

Велику роль у мистецтвi бароко вiдiгравали гостра думка, дотеп, несподiваний ефект. За виразом одного з представникiв барокового напряму Дж. Марiно, Влмета поета тАФ здивувати й вразитиВ». Задля цього митцi вдавалися до поiднання ВлнесхожогоВ», вражаючих образiв, консептизмiв, iносказання тощо [Цит. 14, c. 12-14].

Особливiстю барокового стилю i його пристраснiсть, рвучкiсть, артистизм форм, пiдкреслене особистiсне начало, декоративнiсть, пишнiсть, витiюватiсть засобiв. Тут не варто спокiйноi рiвноваги, гармонii композицii та образiв. Усе у творах бароко пiдкреслювало думку проте, що мистецтво iстотно вiдрiзняiться вiд науки. Художнiй дар у розумiннi митцiв того часу даiться Богом, i жодна теорiя не здатна допомогти його здобути [11, c. 5].

С. Паллавiчi писав: ВлНе теорiя, а натхнення народжують творiння поета й музикантаВ». Справдi, дiячi культури бароко були натхненними спiвцями людини як частки космосу, водночас вони створили величний гiмн на честь свiту, що вiдкрився для них у вiчному русi й багатогранностi проявiв [Цит. за: 18, c. 224].

Бароко виявилося у рiзних галузях мистецтва: лiтературi, архiтектурi, живописi, музицi, скульптурi.

Архiтектура бароко вiдзначаiться широтою форм, масштабнiстю будiвель, пануванням ВлхвилястихВ» лiнiй. Архiтектурнi ансамблi органiчно вписуються в оточуюче середовище, стаючи частиною рухливого й мiнливого свiту. Яскравим прикладом архiтектурного бароко i церква Сан Карло алле Куатро Фонтане (1665тАФ 1667), збудована за проектом Ф. Борромiнi (див. додаток № 1). В Украiнi також i багато зразкiв бароко в архiтектурi, наприклад, Покровська церква (1766), церква Св. Андрiя Первозванного (1747тАФ1753), церкви Печерськоi лаври, Софiiвського собору в Киiвi та iн. [19, c. 51].

В образотворчому мистецтвi бароко виявилося у гiперболiзмi образiв, контрастностi й водночас колористичнiй iдностi цiлого. Художники розробляють релiгiйнi та мiфологiчнi сюжети, надаючи iм алегоричного змiсту: Велику увагу митцi придiляли свiтлотiнi, прийомам розширення простору. Вони вiддавали перевагу широким мазкам, вiльнiй темпераментнiй манерi письма. З полотен великих майстрiв бароко дивляться люди, що живуть складним духовним життям, охопленi пристрастями й суперечностями. Значний внесок у культуру зробили такi видатнi художники бароко, як Караваджо (РЖталiя) (див. додаток № 2), Рубенс (Фландрiя), Рембрандт (Голландiя) та iн. [15, c. 114].

У скульптурi бароко привертаi увагу живописнiсть композицiй, iхнiй динамiзм, плиннiсть лiнiй, що створюi враження мiнливостi й постiйного руху образiв (Л. Бернiнi) (див. додаток № 3) та iн.

Бароко в музицi представляють Г. Ф. Гендель та Й. С. Бах, хоча iхня творчiсть виходить за межi цього напряму. Для музикального бароко характернi сильнi образи, прагнення вiдобразити внутрiшнiй свiт людини, драматизм ii почуттiв, спецiальнi засоби виразностi, що створюють велич, пишнiсть, декоративнiсть, емоцiйнiсть музичних картин [19, c. 54-55].

Лiтературне бароко вiдзначаiться полiфонiзмом, ускладненням форм, поiднанням релiгiйних i свiтських мотивiв i образiв, тяжiнням до рiзних контрастiв, алегоризму й емблематичностi, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. Бароко багато взяло вiд стилю маньiризму, що сформувався наприкiнцi XVI тАФ на початку XVII ст. (вiдтворення стихii iррацiонального, метафорична насиченiсть тексту, актуалiзацiя тропiв, мотиви самотностi людини в безмежному космосi, та iн.). Прикладами бароко i прецiозна лiтература у Францii, гонгоризм в РЖспанii, марiнiзм в РЖталii, Влметафiзична поезiяВ» в Англii та iн. Яскравими представниками бароко в Захiднiй РДвропi були Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Молiна (РЖспанiя), Т. Тассо i Дж. Марiно (РЖталiя), Дж. Мiльтон i Дж. Донн (Англiя), Г. Грiммельсгаузен (Нiмеччина). Бароко розцвiло пишним квiтом i в украiнськiй лiтературi [21, c. 22].

Найяскравiшим представником епохи бароко i Кальдерон, який у своiй творчостi втiлив найважливiшi риси цiii доби.

Творчiсть Педро Кальдерона де ла Барки, безсумнiвно, сьогоднi визнана вершиною не лише iспанського, а й iвропейського бароко. Його птАЩiси вражають i захоплюють не тiльки стильовою довершенiстю, а й надзвичайною фiлософською глибиною i цiлим спектром морально-етичних проблем [8, c. 45].

Доля Кальдерона вiдбиваi суперечностi його епохи. Письменник починав свiй шлях як абсолютно свiтська людина, а завершував як палкий прихильник вiри, служитель церкви. Живучи напруженим i складним життям своii доби, митець усвiдомив марнiсть земного iснування, що змусило його вiддати перевагу духовним потребам. Це зумовило й етапи творчоi еволюцii Кальдерона [7, С. 15-16].

П'iсу ВлЖиття тАФ це сонВ» Кальдерон писав у 1632тАФ1635 рр. На сценi вона була вперше поставлена в Мадридi в 1635 р. [8, c. 49].

Вiд часу ii створення минули сотнi лiт, а знаменитий монолог Сехисмундо (ВлОх, горе тут менi..В») до цього часу вивчаiться в iспанських школах. П'iса й нинi ставиться в найкращих театрах краiни, зокрема на мадридськiй сценi, а найталановитiшi iспанськi актори вважають за честь грати роль Сехисмундо. РЖнодi дослiдники оцiнювали лiтературнi твори Кальдерона вище шекспiрiвських (як це робили романтики).

тАЬЖиття тАУ це сонтАЭ тАУ саме той твiр, який акумулював усю складнiсть та багатозначнiсть проблем, якi завжди поставали перед людиною i якi вона будь-що прагнула осягнути. Його мотиви та образи мають складнi звтАЩязки iз тогочасним культурним контекстом i сягають своiм корiнням древнiх релiгiйних легенд, фольклорних сюжетiв, фiлософських концепцiй та конкретно-iсторичних фактiв [13, c. 54-55].

Подii п'iси розвиваються доволi стрiмко i напружено, в атмосферi певноi загадковостi; полiтичнi, державницькi конфлiкти поiднуються з колiзiями, що виникають на ТСрунтi любовних стосункiв та родинних непорозумiнь. П'iса дiлиться 23 на три частини тАФ дii, або, як називали iх у тодiшньому iспанському тАФ театрi, хорнади, що буквально означаi Влденний етапВ» (цикл) [17, c. 18-19].

Хорнада 1 тАФ зав'язка дii. В гiрськiй мiсцевостi, неподалiк вiд палацу короля Басилiо, переодягнута в чоловiче вбрання знатна дама Росаура та ii слуга Кларiн випадково натрапляють на вежу, що i в'язницею для закутого в ланцюги Сехiсмундо. Охорона в'язня, яку очолюi старий дворянин Клотальдо, бере пiд варту незваних гостей i вiдводить iх до короля. Водночас до двору Басилiо прибувають його племiнники тАФ iнфанта Естрелья i принц Московii Астольфо, якi мають намiр одружитися i разом успадкувати корону Басилiо, нiбито бездiтного. Король розкриваi iм свою таiмницю. У нього i син Сехiсмундо, який, згiдно з пророцтвом, маi стати страшним тираном, згубити власну державу i свого батька-короля. Тому вiдразу пiсля його народження (мати померла пiд час пологiв) король наказав збудувати у вiддаленiй вiд людей мiсцевостi вежу i тримати там сина. Тепер Басилiо хоче ще раз переконатись у справедливостi пророцтва; якщо воно пiдтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.

Хорнада 2 тАФ подальше розгортання дii. За наказом короля його синовi дають снодiйного, пiсля чого перевдягають у вбрання принца i переносять у королiвський палац. Сехiсмундо пiсля пробудження тАФ вже в ролi принца-спадкоiмця тАФ поводиться жахливо: в грубiй формi висловлюi зневагу до короля та його оточення, скидаi з балкона в море слугу, який насмiлився зробити йому зауваження, намагаiться вбити Клотальдо. Переконавшись таким чином у справедливостi пророцтва, король наказуi знову приспати Сехiсмундо i повернути до в'язницi, а пiсля того, як вiн знову прокинеться, запевнити його, що все пережите ним вiдбувалося не насправдi, а увi снi. Тим часом Клотальдо дiзнаiться, що Росаура тАФ його донька, яка прибула до Полонii, щоб помститись за зраджене кохання принцу Московii Астольфо.

Хорнада 3 тАФ розв'язка сюжету. Усе подальше своi життя Сехiсмундо приречений конати у в'язницi. Проте, дiзнавшись, що в короля Басилiо i законний син, але королiвську корону маi успадкувати принц чужоземноi Московii, народ повстаi. Це повстання очолюi Сехiсмундо. У боротьбi проти свого батька Сехiсмундо перемагаi i прощаi не тiльки батька, а й своiх безпосереднiх тюремникiв i московського принца. Сехiсмундо пiдпорядковуi своi розбурханi пристрастi вимогам розуму та державноi необхiдностi i з тирана перетворюiться на мудрого правителя. Закоханий у Росауру, Сехiсмундо вiдмовляiться вiд свого щастя, щоб захистити ii честь. Астольфо, дiзнавшись нарештi про шляхетне походження Росаури, одружуiться з нею. Пов'язують своi долi Сехiсмундо й Естрелья [8, c. 50-52].

П'iса ВлЖиття тАФ це сонВ» i взiрцевою драмою барочного мистецтва; в нiй образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригiнальне втiлення [13, c. 56].

Кальдерон вiдтворив напружену духовну атмосферу епохи, намагаючись осмислити сенс життя особистостi, ii стосунки зi свiтом, Богом, долею. Час i простiр у таких п'iсах досить умовнi. Твори вiдзначаються високим ступенем алегоричностi й метафоричнiстю мовлення. Дiйсне i уявне, реальне i фантастичне сплiтаються настiльки тiсно, що життя постаi у виглядi ВлснуВ», де немаi нiчого певного, сталого, справжнього. [14, c. 63].

Земний свiт у Кальдерона нагадуi то хаос, де дiють стихiйнi сили, то галасливий ярмарок, де все вируi i продаiться, то театру, де люди постiйно грають якiсь ролi, а головним режисером життя виступаi вища сила, не доступна розумiнню [8, с. 55-57].

Людина у фiлософських творах iспанського драматурга охоплена неясною тривогою, бо знаходиться у полонi рiзних пристрастей i протирiч, блукаi без дороги в мiнливому й непевному свiтi, постiйно борючись сама iз собою. Шлях героiв Кальдерона до усвiдомлення сенсу буття тяжкий i тернистий, сповнений втрат, розчарувань i сумнiвiв, але письменник вiрить, що людина здатна перемогти себе i вистояти перед лицем невблаганноi долi [14, c. 65].

тАЬЖиття тАУ це со

Вместе с этим смотрят:

"Грусть и святость" (Поэтическое богословие Николая Рубцова)

"Донские рассказы" Михаила Шолохова

"Живопись слова" в японской поэзии

"Записки из подполья" как исток философии экзистенциализма Ф.М. Достоевского

"Симплициссимус" Г. Гриммельсгаузена как роман воспитания