Стилi бароко i класицизму в iвропейському мистецтвi XVIIтАУXVIIРЖ ст.

МРЖНРЖСТЕРСТВО ОСВРЖТИ РЖ НАУКИ УКРАРЗНИ

МАРРЖУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНРЖВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА РЖСТОРИЧНИХ ДИiИПЛРЖН

РЕФЕРАТ

з Культурологiя

ВлСтилi бароко i класицизму в iвропейському мистецтвi XVIIтАУXVIIРЖ ст.В»

студентки 1 курсу

спецiальностi: РЖсторiя

Цiвiль Оксани

Викладач: Папазова Анжела Василiвна

Марiуполь 2010р.

Змiст

1 Вступ. Риси новоiвропейськоi культури XVII-XVIII ст.

2 Загальний огляд. Художнi стилi в iвропейськiй культурi XVII-XVIII ст.

3 Доба бароко. Реформа i вiдновлення в мистецтвi бароко. Вплив бароко

4 Класицизм як напрямок розвитку мистецтва та лiтератури. Живопис, скульптура та архiтектура класицизму

Висновок

Використана лiтература

1 Вступ. Риси новоiвропейськоi культури XVII-XVIII ст.

Великi географiчнi вiдкриття кiнця XV - початку XVI ст., iвропейський гуманiзм та Реформацiя, створення мануфактурного, а пiзнiше i промислового виробництва кардинально змiнили становище людини в суспiльствi, сприяючи переосмисленню ii зв´язку з природою, спонукали до нових методiв дослiдження навколишнього свiту та його освоiння. Загалом XVII ст. - це час, коли людство з оптимiзмом дивилось у майбутнi, сподiваючись на можливiсть його удосконалення на гуманiстичних, життiстверджуючих, творчих засадах. Культура XVII ст. не лише оновила риси попередньоi доби, а й виробила якiсно новi.

Насамперед для XVII ст. характерна наукова революцiя, коли розвиток наукових знань почав випереджати технiку. Характерною рисою науковоi революцii XVII ст. стала ii потужнiсть, бурхливiсть та експериментальнiсть. Остання риса докорiнно вiдрiзняла ii вiд наукових дослiджень античностi та середньовiччя. Велике значення для розвитку наукових знань у цей перiод мало особисте листування мiж вченими - так зв. "Епiстолiон", що не включався в iснуючу систему унiверситетськоi та монастирськоi освiти. Це була своiрiдна "La Republique des Lettres", чи "Республiка вчених" (дослiвно - "Республiка листiв"), у поняття якоi вноситься досить широкий змiст - вiд неформального iнтелектуального спiвробiтництва вчених до об´iднання iх у наукових установах. Листування мiж ученими, обмiн думками та результатами дослiджень привело врештi-решт до створення наукових журналiв, а особистi нерегулярнi зустрiчi та спiлкування переросли в академiчнi заклади та науковi товариства.

Прообразом наукових закладiв став проект науково-дослiдного центру "Дiм Соломона" Френсiса Бекона (1561-1626). Проект передбачав не лише державну органiзацiю та планування наукових дослiджень i технiчних винаходiв, а й iх впровадження в господарство й побут. Конкретним втiленням iдей Ф. Бекона про науку нового типу, здатну вирiшувати практичнi завдання заради добробуту людей, стало створення Лондонського королiвського товариства (Академii наук), заснованого 1660 p., але офiцiйно затвердженого в 1662 р. Одним з творцiв Лондонськоi академii наук став Роберт Бойлъ (1627-1691), до неi з 1672 р. належав РЖсаак Ньютон. Вiдкриття 1666 р. Паризькоi Академii наук також проходило пiд гаслом реалiзацii плану Ф. Бекона. Значну роль у виробленнi засадних принципiв створення Петербурзькоi та Лейпцiгськоi академiй наук вiдiграв Готфрiд-Вiльгельм Лейбнiц (1646-1716). Академii, на вiдмiну вiд унiверситетiв, де панувала схоластично-догматична думка, вiдразу стали центрами розвитку науково-теоретичних знань, сприяли суспiльному прогресу.

Основоположником емпiричного (досвiдного) методу пiзнання став англiйський фiлософ Френсiс Бекон - барон Веруламський, вiконт Сент-Албанський (1561-1626), який протягом 1618-1621 pp. був лорд-канцлером Англii. У своiх працях "Велике Вiдновлення Наук", "Новий Органон", "Про гiднiсть та примноження наук", "Нова Атлантида" вчений зумiв передбачити величезну роль науки в життi людства, доводив доцiльнiсть практичного втiлення ii результатiв для примноження могутностi людини, ii влади над природою та полiпшення добробуту. Його формула "знання - сила", спираючись на iдеi соцiального прогресу, зробила великий внесок у розвиток iвропейськоi цивiлiзацii. Ф. Бекон обТСрунтував емпiричний метод, висунув iдею письмовоi фiксацii результатiв експерименту та безпосередньо описав рiзнi види досвiдного пiзнання, розробив детальну класифiкацiю наук, перейняту пiзнiше французькими енциклопедистами, став основоположником у розробленнi iндуктивноi логiки.

Пiдвалиною науковоi революцii стало поширення природознавства. Бурхливого розвитку набули математика, механiка, астрономiя, фiлософiя. Наука поступово долала схоластичну обмеженiсть, перетворюючись на експериментальне природознавство. Астрономiчнi дослiдження Йоганна Кеплера, вiдкриття телескопа Галiлео Галiлеiм, винахiд Антонi ван Левенгуком мiкроскопа з однiiю лiнзою, що давала ефект 150-300-кратного збiльшення, вiдкриття Робертом Гуком клiтинноi будови тканин та введення термiну "клiтина" значно розширили уявлення про мiкро- i макро свiт. Науковi знання зумовили промислово-технологiчний переворот та суспiльний прогрес.

Початок фiлософii нового часу було покладено Рене Декартом (1596-1650) - французьким фiлософом, математиком, представником класичного рацiоналiзму. Вчений вийшов за межi ренесансного пiдходу до наукових знань, в основi якого було багато неперевiреного, приблизного, здогадного, часткового. Вiн прагнув до наукового, а, отже, глобального i цiлiсного пояснення Всесвiту. Основоположним принципом декартового мислення став постулат "Я мислю, отже, iсную" ("Cogito ergo sum"), який вiдкидав iмовiрне пiзнання та судження, прийнятi на вiру. Рацiоналiстична фiлософiя Декарта, в основу якоi покладено якiсно новий метод cogito, означав установку не на засвоiння чужих думок, а на створення своiх, руйнував схоластичнi авторитети, надавав перевагу розумовому над чуттiвим.

Р. Декарт виробив "правила розуму", наукову методологiю, в основу якоi поклав ретельний аналiз з розкладенням складного на складовi, з пошуком першопричини, простого i очевидного, з неперервнiстю умовиводiв. Вчений також обТСрунтував самостiйнiсть фiлософii як окремоi науки. Декарт передбачав, що прогрес пiзнання прискорюiться вiдповiдно до накопичення людством знань, порiвнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, рацiоналiзм, науковi дослiдження Всесвiту стали визначальною тенденцiю культурного розвитку XVII-XVIII ст.

Фiлософiю XVII ст. завершуi Г.-В. Лейбнiц (1646-1716) - нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, винахiдник, юрист, iсторик, мовознавець. Якщо стосовно Г.-В. Лейбнiца i Р. Декарта важко визначити, КРРЖМ вони були бiльше - фiлософами чи природознавцями, то щодо РЖсаака Ньютона (1643-1727) - англiйського фiзика, астронома, математика, основоположника класичноi i небесноi механiки - немаi жодних сумнiвiв. Вiн був яскравим представником математичного природознавства. Вченому випала доля пiдбити пiдсумок попереднiх наукових вiдкриттiв. Сам РЖ. Ньютон зазначав, що бачив далi своiх попередникiв тiльки тому, що "стояв на iхнiх плечах".

Учений зробив вагомий внесок у розроблення диференцiального i iнтегрального обчислення, описав дисперсiю свiтла в оптицi, побудував дзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й. Кеплера, пояснив обертання планет навколо Сонця i Мiсяця навколо Землi, припливи в океанах, iнiцiював створення iдиного пiдходу до вивчення фiзичних явищ на базi механiки, заклав основи механiки суцiльного середовища та акустики.

РЖ. Ньютон вважав, що закони пiзнання встановлюються на основi дослiду, експерименту, а далi шляхом iндукцii розгортаються в теоретичну систему та наукову теорiю. Саме такий пiдхiд дав йому можливiсть вiдкрити закон всесвiтнього тяжiння та закони руху, якi грунтуються на розумiннi динамiки як вчення про взаiмодiю сил. Оцiнюючи свiтове значення закону всесвiтнього тяжiння, Ж.-Л. Лагранж писав, що РЖ. Ньютон найщасливiший, бо "систему Всесвiту можна встановити лише один раз". Цi вiдкриття представленi у "Математичних началах натуральноi фiлософii" - найвизначнiшому творi РЖ. Ньютона, виданому латиною 1687 р. "Математичнi начала", на думку таких видатних вчених як М.В. Ломоносов, Вольтер, Ж.-Л. Лагранж, А. Ейнштейн, СРЖ. Вавилов, визначили на декiлька столiть уперед напрям розвитку природознавства та освоiння навколишньоi дiйсностi, започаткували науково-природничу картину свiту, безкiнечного у часi i просторi.

Отже, пiд впливом науковоi революцii та промислового розвитку вiдбулася активна змiна способу мислення та свiтобачення особистостi. Науково-фiлософська та суспiльна думка еволюцiонували вiд схоластики, натурфiлософii, теологiзму до рацiоналiзму, емпiризму, наукового експерименту та iндукцii.

Водночас свiтогляд людей XVII ст. був досить суперечливим. На ньому вiдбилися ритми епохи - боротьба старого феодального способу життя, що поступово вiдходив у минуле, i нового, буржуазного, що давав надiю на краще майбутнi та оновлення. Страх перед вiйнами, епiдемiями, голодом, насиллям пiдтримував релiгiйний фанатизм, мiстику, окультизм, франкмасонство та практику алхiмii. Показовим в цьому планi був свiтогляд Р. Декарта, РЖ. Ньютона та iнших дослiдникiв. Зокрема науковi знання РЖ. Ньютона йшли плiч-о-плiч з магiiю та кабалiстикою. Вчений захоплювався алхiмiiю, займався хронологiiю стародавнiх царств, намагався тлумачити бiблiйнi пророцтва (Апокалiпсис та книгу пророка Даниiла).

З iншого боку, iдеалiзацiя буржуазного майбутнього, коли людство стояло на порозi кардинальних змiн, не давала можливостi побачити за загальними iдеями свободи рiвностi, братерства тих страшних наслiдкiв, що пов´язанi з неприкритою експлуатацiiю, антигуманним розвитком технiки, збагаченням, жорстоким практицизмом та бездуховнiстю. Проте людство вiрило в свою творчу здатнiсть, а тому рiшуче йшло назустрiч революцiйним змiнам.

Переломним моментом в iсторii людства вважаiться XVIII ст., яке по праву називають вiком Просвiтницва. Просвiтництво - це полiтичний, iдейно-фiлософський та культурний рух, поширений у краiнах Захiдноi РДвропи та Пiвнiчноi Америки у XVII-XVIII ст. Просвiтники критикували феодально-релiгiйний спосiб життя i утверджували духовно-iдеологiчнi та полiтичнi засади буржуазного суспiльства. Термiн "Просвiтництво" вперше вживаiться у Вольтера та И.-Г. Гердера, але утвердився пiсля статтi РЖ. Канта "Що таке Просвiтництво?" (1784).

РЖдеологiчна доктрина Просвiтництва виникла в Англii у XVII ст. (Дж. Локк) i отримала свiй широкий розвиток у XVIII ст. у Францii (Вольтер, Ж.-Л. д´Аламбер, Д. Дiдро, Ш.-Л. Монтеск´i, К.-А. Гельвецiй, П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж.Руссо та iн.). Свiтогляднi засади Просвiтництва стали iдеологiчним обгрунтуванням Вiйни за незалежнiсть у Пiвнiчнiй Америцi 1775-1783 pp. (Б. Франклiн, Т. Джефферсон та iн. були переконаними локкiанцями1).

Джон Локк (1632-1704) - англiйський просвiтитель i полiтичний дiяч, який розробив емпiричну теорiю пiзнання та iдейно-теоретичну доктрину лiбералiзму. Вiн вiдстоював право на релiгiйну свободу, виступав за вiротерпимiсть. Вчений заперечував право абсолютноi королiвськоi влади, виправдовував парламентську монархiю та вiдстоював непорушнiсть "невiдчужених", "природних прав людини": право рiвностi, право на життя, свободу, власнiсть. Дж. Локк став першим фiлософом, який написав Конституцiю для Пiвнiчноi Каролiни, схвалену 1669 p. народними зборами.

Французьке Просвiтництво, що визначалось насамперед своiю iдейно-органiзацiйною завершенiстю, послiдовнiстю, висунуло iдеi буржуазноi демократii. Спираючись на теоретичнi положення Дж. Локка про "не-вiдчуженi", "природнi права людини", просвiтники висунули iдею "суспiльного договору" (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совiстi, друку), рiвностi, вiльноi працi на благо суспiльства, розумного егоiзму та всебiчного розвитку особистостi, що знайшли втiлення у "Декларацii прав людини i громадянина" (1789). Саме цей документ став зразком для розроблення основних засад "Загальноi декларацii прав людини", прийнятоi ООН у XX ст. Просвiтники вели боротьбу з релiгiйним фанатизмом, офiцiйною догматикою католицькоi церкви, абсолютизмом, становими умовностями та iншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки i технiки, поширення освiти та наукових знань. Просвiтники iдеологiчно пiдготували революцiйнi подii 1789 p., здiйснивши "фiлософську революцiю" у свiдомостi людей не лише Францii, а й усiii Захiдноi РДвропи та Америки.

Просвiтники зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспiльного прогресу. Зачинателем теорii прогресу вважаiться Ф. Бекон, який пов´язував прогрес з розвитком науки. РЖсторики А.-Р.-Ж. Тюрго i М.-Ж.-А.-Н. де Кондорсе) iдею прогресу застосували до iсторичного розвитку. РЖдею прогресу також розробляли Д. Дiдро, Ж.-А. дАламбер, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер. Вони розвинули нову концепцiю науки, що ТСрунтувалася на "суспiльному договорi" Ж.-Ж. Русо та природному правi рiвностi людини, пояснювала перехiд вiд феодального застою до "громадянського суспiльства". Зокрема, Вольтер розробив теорiю непрямолiнiйностi прогресу, виявив перiоди регресу, яким для нього стали часи Середньовiччя, увiв термiн "фiлософiя iсторii" ("Дослiд про звичаi та дух народiв"). В основу теорii суспiльного прогресу Вольтер поклав iдею просвiтлiння людського розуму, яке перебуваi в постiйному протистояннi з невiглаством та забобонами.

Водночас табiр просвiтникiв не був однорiдним. До нього входили представники рiзних полiтичних верств та релiгiйних поглядiв, якi часто не погоджувалися один з одним, а iх суперечки переростали у протистояння (Вольтер i Ж.-Ж. Руссо). У свiтоглядi просвiтникiв було багато непослiдовного i навiть помилкового. Але вони вiрили в людину, ii розум, вважали ii творцем iсторii. Незважаючи на нищiвну критику церкви та католицьких догматiв, не всi просвiтники були атеiстами. На цих позицiях стояли фiлософи-матерiалiсти Ж.-О. де Ламетрi, Д. Дiдро, П.-А.-Д. Гольбах, К.-А. Гельвецiй. Бiльшiсть просвiтникiв були деiстами (деiзм, вiд лат. deus - бог), тобто сповiдували тi iдеi, що Бог - творець свiту та природи, але вiн не втручаiться у перебiг подiй. До них належали Ж.-Л. дАламбер, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск´i.

У соцiальних питаннях просвiтники були iдеалiстами. Вони вважали, що досягнення iдеального суспiльства можливе лише через звiльнення людини вiд релiгiйних та станових забобонiв, через розповсюдження освiти й науки. Просвiтники не могли передбачити того, що висунутi ними гасла свободи, рiвностi, братства, пiд якими пройшла Французька революцiя 1789 р., не будуть використанi сповна. Невиправданими залишились надii деяких просвiтникiв щодо вирiшення соцiальних питань зведенням на трон освiчених монархiв. Фактично один Ж.-Ж. Руссо залишався прибiчником iдей республiканiзму.

Потужний вплив iдей рацiоналiзму та просвiтництва виявився в реформуваннi системи освiти та виховання. Насамперед ставилась пiд сумнiв схоластична система навчання, яка здебiльшого була орiiнтована лише на вiдтворення освяченого авторитетом i традицiiю знання. Схема учитель-учень, за якою вимагалася точна iнтерпретацiя "iстинних знань" учителя, не задовольняла допитливий, просвiтлений розум. Руйнування такоi моделi освiти i насамперед середньовiчного диспуту почалося з 20-х рокiв XVII ст.

План перебудови вищоi i спецiальноi освiти висунув Г.-В. Лейбнiц, який обТСрунтував необхiднiсть демократизацii та технiзацii навчання, поглибленого вивчення геометрii та математики. Поряд з книжками-пiдручниками, що виростали з лекцiй викладачiв, з´явилися спецiальнi школи: iнженернi, ремiсничi, полiтехнiчнi, вiйськово-морськi тощо. Зокрема, мережа "безплатних шкiл малювання" складалась у Францii протягом 1748-1788 pp. З 1747 р. у Парижi дiяла "школа шляхiв та мостiв", що стала прообразом майбутнього полiтехнiчного iнституту. Як своiрiдний спецiальний навчальний заклад iснував паризький "Сад короля", а його колекцiя рослин у 1788 р. налiчувала 6000 рослин. Доба Просвiтництва удосконалила i систему академiчних структур. У XVIII ст. у Францii та Нiмеччинi створилася мережа гiрничих академiй. Розгорнулась дiяльнiсть публiчних бiблiотек (з 1647 р. у Парижi дiяла "бiблiотека Мазаринi").

Просвiтництво, яке покладалось на визначальну роль освiти та розуму в революцiйному перетворенi суспiльства, пiдготувало грунт для введення безкоштовного початкового навчання. Зокрема, таке навчання започатковувалось у Францii едиктом вiд 1698 р. для всiх дiтей вiком до 14 рокiв i пiдтверджувалося едиктом вiд 1794 р. Останнiй передбачав навiть покарання батькiв, якi перешкоджали навчанню своiх дiтей у школi. На початку XVIII ст. в Англii почали створюватися школи для дiтей бiднякiв.

Педагогiчна доктрина Просвiтництва спрямовувалась не на формування унiверсальноi людини, що було характерним для епохи Вiдродження, а на пiдготовку "маленькоi людини" до життя, завдаючи тим самим удар по освiтянському елiтаризму попередньоi доби. Докорiнно переглядалися та з´являлися новi педагогiчнi теорii, оскiльки саме у вихованнi особистостi вбачався моральний прогрес людства.

Педагогiчнi iдеi стали серцевиною суспiльно-полiтичних та фiлософських доктрин. Ж.-Ж.Руссо, змiнивши постулат насилля на принципи свободи та природностi виховання, проповiдував розвиток у людинi почуттiв моральностi, людяностi, доброзичливостi, добропорядностi (педагогiчний роман "Емiль, або Про виховання", 1762). Соцiальний прогрес, починаючи з Б. Спiнози та Ф. Бекона, пов´язувався з прогресом людськоi свободи.

РЖдеi Просвiтництва знайшли яскраве виявлення i в художнiй лiтературi, яку просвiтники вважали головним засобом впливу на свiдомiсть людей з метою утвердження iдей розуму, справедливостi, громадського iдеалу та обов´язку. Просвiтники виходили з того, що в суспiльствi, якщо воно органiзоване розумно, "природна людина" стаi "цивiлiзованою", долаючи середньовiчне неуцтво та невiгластво. В основу пiднесення культури та моральностi суспiльства вони поклали розвиток торгiвлi та промисловостi, створення нацiональних держав, розширення влади людини над стихiйними силами природи та власними пристрастями.

Розглядаючи людину як абстрактну родову iстоту, в лiтературi просвiтники висунули iдею "робiнзонади", яка стала досить популярною завдяки роману Данiеля Дефо "Робiнзон Крузо" (1719). Тема розумного егоiзму, активноi, життiстверджуючоi позицii, необмежених людських можливостей та iх реалiзацii актуальна i в наш час. РЖдея "робiнзонади" переконливо доводить, що з найбезнадiйнiших ситуацiй завжди i вихiд, але для цього потрiбно докласти власних зусиль, неабиякоi працi, стiйкостi, мужностi, бути впевненим у своiх силi та розумi.

Лiтература Просвiтництва вiдбила суперечностi в таборi ii носiiв. Зокрема, в лiтературно-художнiх формах видiлилися такi основнi течii, як просвiтницький класицизм (О. Поп, Вольтер), просвiтницький реалiзм (Д. Дефо, Д. Дiдро, А.-Ф. Прево, Г.-Е. Лессiнг) та сентименталiзм (С. Рiчардсон, Л. Стерн, Ж.-Ж. Руссо).

Просвiтницький класицизм iснував протягом XVIII ст., ставши панiвним наприкiнцi столiття. Класичний образ людини, яка свiдомо ставиться до себе i навколишнього свiту, був спiвзвучний позицii просвiтникiв. Проте останнi змiнили соцiально-полiтичну орiiнтацiю та поглибили iдейну основу класичного твору. Зокрема, Вольтер - послiдовник театральних традицiй XVII ст., прихильник Мольiра, написав 52 п´iси та 27 трагедiй, пронизаних iдеiю вiротерпимостi, засудженням релiгiйного фанатизму, абсолютистського гнiту та клерикалiзму ("Задiг, або доля", "Кандiд, або оптимiзм", "РЖсторiя мандр Скарментадо", "Фанатизм, або Магомет Пророк", "Меропа" та iн.).

У другiй половинi XVIII ст. як оригiнальне художньо-естетичне явище оформлюiться нiмецький так званий веймарiвський класицизм, представлений творами Й.-В. Гете ("Фауст") та Й.-Ф. Шiллера ("Розбiйники", "Валенштейн"). На вiдмiну вiд французького, нiмецький класицизм передусiм звертався до етичних та моральних проблем, виховання гармонiйноi особистостi. В епоху Просвiтництва набула розвитку поезiя, що з позицiй розважливостi (А. Поп, Вольтер) наприкiнцi XVIII ст. еволюцiонувала до лiрики, заснованоi на традицiях народноi поезii (Р. Берне, Й.-В. Гете).

Просвiтницький реалiзм вивiв на перший план героiв з демократичного середовища, показав iхню боротьбу за iснування, за визнання в суспiльствi, за утвердження почуття гiдностi. Зокрема, подолати абстрактнi норми моралiстики Д. Дiдро намагався через поiднання в одному персонажi (племiннику Рамо) цинiзму i гострого критицизму ("Племiнник Рамо"), П.-О. Бомарше - крутiйства i кмiтливостi в образi Фiгаро ("Севiльський цирюльник" та "Весiлля Фiгаро"). Головним досягненням просвiтницькоi лiтератури стали реалiстичнi романи, що виросли з нарисiв. Сатира (Дж. Свiфт "Мандри Гуллiвера", 1726) критикувала вади не лише феодального, а й буржуазного устрою.

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697-1763) бурхливi людськi пристрастi стикалися зi звичайними обставинами життя - матерiальними, сiмейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвiтницькоi лiтератури. Вiн не лише вивiв на сцену жертв станових забобонiв, соцiальних умов життя, а поглибив людську драму внутрiшнiми, психологiчними чинниками, насамперед якостями характеру ("Записки знатноi людини", "РЖсторiя кавалера де Грii та Манон Леско"). Отже, лiтература Просвiтництва створила не лише такi жанри, як роман, фiлософська повiсть, казка, сiмейна i фiлософська драма, а й пiднесла естетичнi цiнностi, демократизувала лiтературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспiльства.

Доба Просвiтництва стала важливою i з погляду становлення й розвитку музичного та оперного мистецтва. Вона поiднала барочний свiтогляд епохи бароко з iдеологiiю Просвiтництва. Саме тому цей перiод такий багатий на рiзноманiтнiсть та новаторство музичних тем, форм та засобiв музичного вираження. Зокрема, на змiну клавiрним iнструментам XVII ст. (клавiкорд, клавiцимбали, спiнет, клавiцетрiй, клавесин) у XVIII ст. приходить молоткове фортепiано, що дало можливiсть значно збагатити структуру музичного твору. Розвиток нових жанрiв iнструментальноi музики, зокрема фортепiанноi сонати, пов´язаний з творчiстю Г.-Ф. Генделя, а нове вирiшення полiфонiчного жанру запропонував Й.-С. Бах. Вершиною творчостi Баха стали опери "Страстi за РЖоаном" та "Страстi за Матфiiм", гармонiйно поiднавши хорову, органну музику з реалiстичнiстю iвангельських образiв.

Суттiво змiнилися смаки як виконавцiв, так i слухачiв. У моду ввiйшло скрипкове мистецтво. В умовах гостроi критики торувала дорогу опера (перша опера була поставлена у Венецii в 1637 p.), яку протягом певного часу вважали маловартiсним лiричним жанром, переважно за ii тривiальне лiбретто та стереотипнiсть оперних умовностей.

З розвитком опери тiсно пов´язана творчiсть Георга-Фрiдрiха Генделя (1685-1759). Композитор працював на зламi епох Бароко i Просвiтництва, що давало йому можливiсть в одному творi поiднати реалiстичне i фантастичне, комiчне i трагiчне, досягти гармонiйноi iдностi музики i драматургii. Вiдповiдно до змiсту епохи Г.-Ф. Гендель трактуi проблему щастя особистостi та громадянського обов´язку. РЖдея розуму у творчостi Генделя виражалася через здатнiсть героiв аналiзувати та усвiдомлювати своi почуття та вчинки. Композитор написав 42 опери, та однiiю з найкращих вважав оперу "Тамерлан". Мелодiйнiсть та гармонiя його творiв визначила напрям розвитку музичного мистецтва в майбутньому.

Суттiве реформування оперного мистецтва пов´язане з iм´ям Хрiстофа-Вiллiбальда Глюка (1714-1787). Вiн поiднав буфонадний, пародiйний, стиль з елементами драматизму, героiки, трагедiйностi та психологiзму. Найвищого розвитку набуло музичне мистецтво у творчостi вiденських класикiв: Йозефа Гайдна (1732-1809), Вольфганга-Амадея Моцарта (1756-1791), Людвiга ван Бетховена (1770-1827).

Буфонадний (пародiйно-комедiйний) стиль в оперi поклав початок великiй дискусii у пресi - "вiйнi буфонiв", що сприяла розвитку театрального мистецтва загалом. Опера-буф виникла як iнтермедiя, автономна змiстовно та iзольована вiд основного лiбретто. Для неi стало характерним використання балетних сценок, що з 1684 р. набуло рис самостiйного балетного жанру.

Комедiйний жанр, що тяжiв до демократичних iдей, привiв до становлення театру-буф. Незважаючи на банальнiсть та вульгаризацiю сюжету, вiн давав можливiсть використовувати фольклорнi мотиви, що особливо було характерним для нiмецького театру. Однак загалом тогочасний театр був досить спрощеним: стереотипнiсть сюжету, еталоннiсть поведiнки героiв обмежували розвиток цього виду мистецтва.

Традицiйну вульгаризацiю драматургii i театру реформував на засадах просвiтництва Карло Гольдонi (1707тАФ1793), який поiднав "комедiю почуття" i "комедiю iнтриги", створивши тип "комедii середовища". Вiн оновив драматургiю яскравими характерами, зробив ii змiстовною, пов´язаною з реальним життям, наповненим дотепною критикою порокiв суспiльства. Гольдонi написав 267 п´iс, з яких донинi користуiться популярнiстю п´iса "Слуга двох панiв".

Як альтернатива нiгiлiзму та егоцентризму виступаi творчiсть Карло Гоццi (1720-1806), що набула розквiту в 50-х роках XVIII ст. Його казки, зокрема "Любов до трьох апельсинiв", "Король-олень", "Турандот", Жiнка-змiя" та iншi, не втратили своii привабливостi й донинi. Так, у 2001 р. на сценi Нацiональноi опери Украiни iм. Тараса Шевченка в Киiвi було поставлено оперу "Любов до трьох апельсинiв". У своiх творах митець апелюi до почуття та розвiнчуi авторитети. К. Гоццi широко використовував алегорiю, притчу, традицii ярмаркового театру та гротеску. З другоi половини XVIII ст. комедiя вiдкрила шлях до трагедii. Для неi стало характерним поiднання войовничих та батальних сюжетiв з еротикою та героiкою, що вiдбивало дух Нового часу.

З iдеологiю та практикою Просвiтництва тiсно був пов´язаний енциклопедизм - духовно-iнтелектуальний та освiтнiй феномен iвропейськоi культури другоi половини XVIII ст. Енциклопедистами називали осiб, якi входили до складу колективу авторiв французькоi "Енциклопедii, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел" ("Encyclopedic, ou Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers"), опублiкованоi в 17-ти томах тексту та 11 -ти томах iлюстрацiй.

Натхненниками та редакторами Енциклопедii були тодi ще нiкому не вiдомий 33-рiчний фiлософ Д. Дiдро та математик Ж.-Л. д´Аламбер, член французькоi Академii наук, який у вiцi 26 рокiв написав трактат з динамiки (1743), що принiс йому славу i визнання в науковому середовищi. iм вдалося з´iднати зусилля передовоi iнтелiгенцii в межах одного наукового видання.

До видання "Енциклопедii" активно залучились видатнi вченi, письменники, iнженери: Ж.-Л. д´Аламбер, Вольтер, Д. Дiдро, Ш.-Л. Монтеск´i, Е.-Б. де Кондiльяк, К.-А. Гельвецiй, П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, А.-Р.-Ж. Тюрго, Г.-Б. Маблi, Мореллi, Ж. Л. Л. Бюффон, Б. Л. Б. Фонтенель та iн. Конкретнi роздiли писали справжнi фахiвцi своii справи: скульптор Е. М. Фальконе, архiтектор Ф. Блондель, мовознавець Н. Бозе, гравер i маляр Ж.-Б. Папiйон, природознавцi Л.-Ж.-М. Добантон i Н. Демаре. Були серед авторiв енциклопедичного видання i представники робiтничих спецiальностей. Лише токарнiй справi "Енциклопедiя" присвятила 87 гравюр1.

Свiтогляд енциклопедистiв був дуже рiзним (матерiалiсти, деiсти, атеiсти), проте науковi статтi проповiдували передовi iдеi, вiдбивали новiтнiй рiвень знань, обТСрунтовували необхiднiсть наукового пiзнання свiту та його критичного осмислення. Суперечливiсть "Енциклопедii" виявилась у рiзних поглядах ii авторiв на форму органiзацii полiтичноi влади (абсолютна монархiя, обмежена монархiя, республiка). Разом з декларацiiю рiвних прав для всiх наносився нищiвний удар по буржуазних цiнностях (потяг буржуазii до посад, пожадливiсть, паразитизм фiнансових кiл). Загалом же "Енциклопедiя" мала антиклерикальний та антифеодальний характер, була гiмном науцi та розуму.

Офiцiйно перший том "Енциклопедii" вийшов у 1751 p., але вже пiсля виходу другого тому (1752) ii видання було заборонене. "Енциклопедiю" продовжували видавати нелегально, але пiсля публiкацii в сьомому томi статтi Ж.-Л. д´Аламбера щодо вiротерпимостi на ii видання знову наклали заборону. Потрапив до тюрми головний редактор Д. Дiдро, емiгрував та постiйно переховувався Вольтер, почалося цькування Ж.-Л. д´Аламбера, звинуватили в iресi абата де Прада.

Пiсля третьоi заборони, коли паризький парламент засудив "Енциклопедiю" до спалення (1759), у редакцiйному колi стався розкол. Менш радикальне крило енциклопедистiв почало вiдходити вiд видання, боячись переслiдувань та можливоi страти. Великою втратою став вихiд з редакцii "Енциклопедii" Ж.-Л. д´Аламбера. Посварився зi своiми однодумцями Ж.-Ж. Руссо, поступово вiдiйшов вiд видання Вольтер. РЖз 183 авторiв "Енциклопедii" людиною, життiвим подвигом якоi стало завершення задуманоi справи, був Денi Дiдро.

Д. Дiдро не погоджувався з думкою Вольтера про завершення видання "Енциклопедii" за кордоном. Вiн безмежно любив свою Францiю i вважав, що книга, за долею якоi з iнтересом i хвилюванням стежила вся краiна, адресована саме французькому народовi. "Енциклопедiя" збирала пiд своi знамена свободомислячi сили французького суспiльства, отже, ii видання мало завершитись лише у Францii. Загалом Д. Дiдро написав для "Енциклопедii" 1259 статей (за iншими даними - близько 6000). Його зусиллями в 1765 р. було надруковано останнi 10 томiв, а в 1772 р. публiкацiiю додаткових томiв видання "Енциклопедii" завершилось.

"Енциклопедiя" мала великий успiх, тому дуже швидко розповсюджувалась. Понад 4000 примiрникiв першого видання розiйшлось миттiво, хоч за цiною воно було доступне лише багатiям. До 1789 р. "Енциклопедiя" витримала ще п´ять видань. Здешевлення вартостi видання зробило ii доступною для широкого загалу читачiв.

Видання "Енциклопедii" iстотно позначилось на майбутнiй долi РДвропи. У нiй з позицiй рацiоналiзму та науковоi методологii викладено основнi iдейнi засади Просвiтництва, вiдбито досягнення в галузi науки, технiки, мистецтва. Енциклопедисти вивели суспiльну думку з глухого кута релiгiйно-догматичних суперечок, протистояли невiгластву та фанатизму, сприяли пiднесенню рiвня освiченостi, розвитку та популяризацii наукових знань, трансформацii свiтогляду особистостi на демократичних засадах, утвердженню в суспiльствi iдей рiвностi й свободи, що вплинуло на прискорення соцiального та науково-технiчного прогресу.

2 Загальний огляд. Художнi стилi в iвропейськiй

культурi XVII-XVIII ст.

Художньо-мистецьке життя XVII ст. вiдбивало подих кардинальних суспiльних змiн. Рух Контрреформацii, що пронизував католицьке богослов´я, полiтику та культуру, був спрямований проти iдеалiв Реформацii та гуманiзму. Головним знаряддям Контрреформацii стала iнквiзицiя. Але далекогляднi дiячi церкви закликали боротися з протестантизмом не через переслiдування, а через створення новоi системи духовного виховання особистостi рiзними засобами, в тому числi й мистецтвом. Цi iдеi лягли в основу нового стилю, що розпочав формуватися в другiй половинi XVI ст. в лонi католицькоi церкви (РЖталiя, РЖспанiя). Розвивався вiн нерiвномiрно майже до кiнця XVIII ст. i отримав назву бароко (вiд iтал. barocco - вигадливий, химерний, дивний; вiд порт, perola bагосса - перлина неправильноi форми), охопивши не лише всi види художньоi творчостi (лiтературу, музику, театр, архiтектуру, образотворче мистецтво), а й свiтогляд та спосiб життя тогочасноi людини. Вийшовши з лона церкви (католицьке бароко), новий стиль активно втягував у мистецько-естетичний вир свiтськi верстви населення, знайшовши спiвзвучнiсть з iхнiми запитами, умонастроями, смаками (свiтське бароко).

РЖдеологiчно стиль бароко вiдповiдав iнтересам рiзних верств суспiльства. Релiгiйно-аристократичнi прошарки через iдеологiю та свiтогляд бароко прагнули зберегти свiй час, привiлеi та владу. Бюргерство i народнi маси, якi стомилися вiд спустошливих вiйн, нестабiльностi життя, шукали в бароко духовний спокiй. У вищих сферах суспiльства iдея марноти свiту поiднувалася з жагою життя та потягом до насолод (гедонiзму). Стиль бароко досить динамiчний. Йому властивi театральнiсть, iлюзорнiсть, емоцiйнiсть, що вiдбивало суперечливiсть свiтобачення тогочасноi людини, коли у ii свiдомостi стикались фантазiя i реальнiсть.

У лiтературi ознаки бароко виявилися в рiзних "стильових рiвнях". Поряд з "високим" бароко в панегiричнiй поезii, трагедii, героiчнiй поемi розвивалось помiрковане бароко - релiгiйна i свiтська лiрика, пастораль, притча, елегiя, що вiдрiзнялися простотою будови. На середньому стильовому рiвнi виникла оповiдна проза: мандри, утопii, полiтичнi трактати, науковi твори. Нижнiй рiвень лiтературного бароко пов´язаний з мiською (мiщанською) лiрикою.

Мистецтво бароко поiднало в собi нiбито несумiснi елементи: iррацiональнiсть, мiстику, фантастичнiсть, експресiю. Йому притаманнi специфiчнi риси: перевага в релiгiйних сюжетах зображень чудес та мучеництва; динамiка, що йде на змiну статичностi та стриманостi мистецтва Вiдродження; контрастнiсть, асиметрiя, гiгантоманiя, перевантаження декором, живописна iлюзорнiсть, що намагаiться ввести око в оману; архiтектурнi ансамблi та синтез мистецтв, коли в одному творi поiднувалися рiзнi жанри: архiтектура, живопис, скульптура, декоративне оздоблення.

В епоху Бароко набрало довершеностi мiське будiвництво. Ансамблi характернi не лише для окремих споруд, а й для вулиць, що набули чiткоi прямолiнiйноi форми. Початок i кiнець вулицi прикрашався скульптурними чи архiтектурними спорудами. В РЖталii Д. Фонтана започаткував трипроменеву систему вуличного проектування (вiд однiii площi розходяться три вулицi), що вiдiграло виняткову роль у майбутньому iвропейському мiстобудуваннi.

Найяскравiше бароко виявилося в католицьких краiнах: РЖталii, РЖспанii, Португалii, Фландрii, Чехii, Польщi; дещо менше - у Нiмеччинi, Англii. У Францii та Голландii бароко не вiдiгравало провiдноi ролi. В Украiнi бароко знайшло своiрiдний та блискучий прояв лише наприкiнцi XVII - XVIII ст. Вiдповiдно в мистецтвi бароко видiляють рiзнi нацiональнi школи: iталiйську, iспанську, фламандську, голландську, французьку, украiнську тощо.

Видатнi майстри XVII-XVIII ст., iмена яких пов´язанi з характерними для бароко архiтектурними спорудами: в РЖталii - К. Мадерна (1556-1629), Ф. Барромiнi (1599-1667), Д.-Л. Бернiнi (1598-1680); у Францii -Ж. Лемерсьi, Л. Лево (1612-1678), А. Куазевокс( 1640-1720); в Англii-К.Рен( 1632-1723) та iн. Одним з найяскравiших представникiв барокового мистецтва РЖталii, законодавцем смаку та моди епохи Бароко був Джованнi-Лоренцо (Джан-лоренцо) Бернiнi. Вiн не лише видатний зодчий (завершив будiвництво та оздоблення Собору св. Петра в Римi i площi перед ним, спорудив численнi архiтектурнi ансамблi), а й неперевершений декоратор та скульптор, який досяг вершин психологiчноi експресii, пластичностi та динамiки форм у мармурi ("Екстаз святоi Терези", "Аполлон i Дафна", "Давид", "Викрадення Про-зерпiни"). Д.-Л. Бернiнi утверджував новi барочнi форми в архiтектурi Риму, створюючи неповторний святковий образ "вiчного мiста". Митець уславився i як самобутнiй портретист, а працюючи в жанрi шаржу, започаткував основи карикатури.

У малярствi видатними представниками культури бароко в РЖспанii стали Ель Греко - Д. Теотекопулi (1541-1614), Ф. Рибальта (1551-1628), X. Рибера (1591-1652), Ф. де Сурбаран (1598-1664). Найяскравiшою постаттю "золотого iспанського вiку" вважаiться Дiiго-Родригес де Сильва Веласкес (1599-1660) та iн. Золотий вiк iспанського живопису завершуi творчiсть Баршоломе-Естебана Мурiльйо (1618-1682) - одного iз засновникiв, а пiзнiше президента Севiльськоi художньоi академii. Його полотна на бiблiйнi сюжети ("Мадонна з немовлям", "Непорочне зачаття", "Святе сiмейство"), як i зображення дiтей вулицi ("Хлопчик з собакою", "Продавщиця фруктiв" та iн.), принесли художнику iвропейську славу.

У Музеi мистецтв iм. Богдана i Варвари Ханенкiв (м. Киiв) можна ознайомитися з унiкальною колекцiiю картин "золотого вiку" iспанськоi школи, зокрема, з картиною X. де Сурбараиа (сина Ф. де Сурбарана) "Натюрморт з мл

Вместе с этим смотрят:

"Quo vadis": проекцiя на сучаснiсть

"Культура": типология определений

French Culture. Traditions and Customs

Old and new wedding customs and traditions in Great Britain and the USA

ВлМадонна АннунциатаВ» Симоне Мартини из Государственного Эрмитажа