Регiональнi особливостi народноi творчостi Украiни

ПЛАН

1. Вступ

2. РЖсторико-етнографiчне районування Украiни

3. Регiональнi вiдмiнностi у житлi

4. Вишивка, ii iсторiя та регiональнi вiдмiнностi

5. Регiональнi риси традицiйного вбрання украiнцiв

6. Висновки

7. Використана лiтература

1. Вступ

Народна творчiсть тАУ це iсторична основа, на якiй розвивалася i розвиваiться свiтова художня культура, одна з форм суспiльноi свiдомостi i суспiльноi дiяльностi, явище соцiально зумовлене. Як i iншi форми суспiльноi дiяльностi i свiдомостi, зокрема фiлософiя, мораль, релiгiя, полiтична, правова iдеологiя, народна творчiсть розвиваiться пiд впливом конкретноi iсторичноi дiйсностi. Характер виробничих вiдносин визначаi загальний рiвень соцiальноi свiдомостi, у тому числi творчоi дiяльностi народу.

Народна творчiсть включаi в себе рiзнi види художньоi дiяльностi народу тАУ поетичну творчiсть, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчiсть iснуi як сукупнiсть численних видiв, жанрiв, родiв. Усi ii види обтАЩiднуi основне тАУ пiзнання та вiдображення трудовоi дiяльностi людства, його iсторii, побуту тощо, хоча кожен iз них маi певнi особливостi функцiонального призначення, матерiалу, засобiв вираження.

Народна творчiсть виникла у нелегкому тривалому процесi колективноi трудовоi дiяльностi. Пiзнання свiту, засвоiння дiйсностi первiсною людиною поiднувалося iз формуванням ii художньо-образного мислення. Праця вiдiграла значну роль у походженнi мистецтва.

Продуктом працi була й мова, народжена необхiднiстю спiлкування людей в колективних виробничих дiях.

В процесi трудовоi дiяльностi людей розвивались естетичнi почуття людини, ii вухо, очi вчилися бачити та вiдчувати красу форм, кольорiв, звукiвтАж Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тiльки вправно працювати iнструментами, а з iхньою допомогою вiдображати бачена на каменi, в глинi, вiдтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дiйснiсть.

Виникнувши внаслiдок трудовоi дiяльностi, мистецтво нерозривно повтАЩязано з життям народу було тiльки народним. РЖз класовим розшаруванням виникло мистецтво панiвних класiв, змiнилися його звтАЩязки з життям народу. Художня професiйна дiяльнiсть почала зосереджуватись в руках привiлейованоi меншостi, iнтереси якоi розходилися з iнтересами народу.

2. РЖсторико-етнографiчне районування Украiни.

У зв'язку з процесом iсторичного формування народу i його етнiчноi територii, залежно вiд природних умов, характеру i способу господарських занять населення, в рiзних регiонах розселення народу формуються певнi особливостi побуту i традицiйноi культури. Спiльнiсть i однотипнiсть таких локальних особливостей i основою для визначення iсторико-етнографiчних районiв розселення народу i його етнографiчних груп.

Внутрiшнi етнографiчне районування i культурно-побутовi особливостi населення таких районiв i властивими кожному народу. Так, у нiмцiв вирiзняються нижньосаксонцi, шваби, баварцi; у французiв тАФ бретонцi, нормандцi, провансальцi; в iталiйцiв тАФ флорентiйцi, сицилiйцi, генуезцi; у полякiв тАФ мазури, пiдгаляни, краков'яки, кашуби та iн. Численнi етнографiчнi групи характернi для росiйського народу. iх дiлять на три великi пiдроздiли: пiвнiчно-, середньо- i пiвденноросiйськi.

Походження етнографiчних груп народу рiзне. Нерiдко вони тАФ нащадки колишнiх племен, що злилися в iдиний етнос, зберiгши певнi особливостi побуту i традицiйноi матерiальноi та духовноi культури, мови тощо. Локальнi особливостi побуту, господарського i культурного устрою окремих частин народу складалися залежно вiд природно-географiчних умов, культурно-побутових зв'язкiв з iншими народами, переселень, мiграцiйних процесiв тощо.

У процесi розвитку поступово втрачалися регiональнi етнографiчнi особливостi народу. Тому етнографiчна група не i стiйкою формою спiльностi, ii члени навiть не завжди усвiдомлюють себе чимось своiрiдним. Такi спiльноти визначаються здебiльшого шляхом етнографiчних дослiджень на основi регiональних особливостей традицiйно-побутовоi культури.

У зв'язку з цим поняття Влетнографiчна групаВ», що означаi складову частину народу, не можна ототожнювати з поняттям Влетнiчна групаВ», що означаi частку якогось iншого народу, яка проживаi на не своiй етнiчнiй територii, себто нацiональну меншину. Так, в Украiнi етнiчними групами i росiяни, iвреi, поляки, чехи, угорцi та iн., а етнографiчними тАФ гуцули, бойки, лемки, полiщуки тощо.

Питання iсторико-етнографiчного районування Украiни розроблене на сьогоднi лише в дуже загальних рисах тАФ головно через недостатнi етнографiчне вивчення багатьох ii регiонiв i мiсцевостей. На основi наявних етнографiчних матерiалiв i даних iнших украiнознавчих дисциплiн, зокрема мовознавства (дiалектологii), iсторii, фольклористики, географii, запропоновано визначення передусiм трьох просторово обширних регiонiв Украiни: Центрально-Схiдного (точнiше, Пiвденно-Схiдного), Пiвнiчного (Полiського) i Захiдного (Пiвденно-Захiдного), якi, в свою чергу, подiляються на певнi етнографiчнi райони i пiдрайони. Це районування поки що може бути запропоноване лише як певна робоча схема, яка потребуi удосконалення i уточнення.

Центрально-Схiдний (Пiвденно-Схiдний) регiон охоплюi велику територiю Центральноi i Пiвденно-Схiдноi Украiни. У його складi вирiзняються три райони: Середнi Поднiпров'я, Слобiдська Украiна, або Слобожанщина, i Пiвденна степова Украiна.

До Середнього Поднiпров'я належить бiльша частина Киiвськоi, Черкаська, пiвденна частина Чернiгiвськоi та Полтавськоi, пiвденно-схiдна частина Житомирськоi, пiвденно-захiдна частина Сумськоi, схiдна частина Вiнницькоi, пiвнiчна частина Кiровоградськоi, пiвнiчно-захiдна частина Днiпропетровськоi областей. Це один з найдавнiше i найгустiше заселених районiв Украiни, осереддя найбiльш iнтенсивного формування давньорусько-украiнськоi народностi й украiнськоi нацii.

Традицiйна культура населення цього району зберегла багато архаiчних рис, що своiми витоками сягають культури предкiв корiнних жителiв цього краю тАФ полян тАФ найбiльш розвиненого (згiдно з лiтописною характеристикою) схiднослов'янського племенi. Особливо це стосуiться традицiйних для даного регiону основних галузей господарства тАФ хлiборобства i скотарства. До XIX тАФ початку XX ст. тут збереглися давнi традицii планування i будiвництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаноi та побiленоi хати; в одязi тАФ багато вишита уставкова жiноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, свитка та iн. Цей район вiдзначаiться помiтним розмаiттям мiсцевих варiантiв традицiйноi культури.

Вирiзняються, зокрема, Правобережжя i Лiвобережжя. Деякi дослiдники видiляють локальнi етнографiчнi групи полтавцiв i переяславцiв.

Слобожанщина (Слобiдщина) охоплюi схiдну частину Украiни тАФ теперiшнi Харкiвську область, пiвденно-схiднi райони Сумщини, пiвнiчно-схiднi тАФ Днiпропетровщини, схiднi тАФ Полтавщини, пiвнiчнi тАФ Донецькоi, Луганськоi областей. До нього етнографiчно дотичнi сумiжнi захiднi райони Бiлгородськоi та Воронезькоi областей Росii.

Назва цього iсторико-етнографiчного району виникла в перiод його iнтенсивного заселення (XVIIтАФXVIII ст.). Вихiдцi з Лiвобережноi i Правобережноi Украiни та з Росii, а також численнi втiкачi вiд утискiв феодально-крiпосного ладу користувалися тут якийсь час рiзними пiльгами (ВлсвободамиВ»), поселялися Влна слободахВ», засновували поселення тАФ ВлслободиВ».

З часiв монголо-татарськоi навали ця територiя зазнавала постiйних нападiв кримських i ногайських татар. З другоi половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками i селянами з iнших районiв Украiни. У XVII ст. тут виникли як вiйськовi опорнi пункти мiста Харкiв, Охтирка, Суми, Чугуiв, з мiсцевого населення i украiнських переселенцiв було створено козацькi слобiдськi полки. Оскiльки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зi сумiжноi Полтавщини та iнших районiв Середнього Поднiпров'я, для народноi культури Слобожанщини, а саме будiвництва, одягу, фольклору, було властивим поiднання рис козацько-степовоi Украiни з багатьма побутово-культурними привнесеннями з рiзних мiсць переселення. Позначився i вплив заселення Слобiдськоi Украiни росiйськими Влслуживими людьмиВ», а згодом i переселення росiйських селян. Значно посилився приплив росiйського населення на Слобожанщину в перiод обмеження, а в 1765 р. i лiквiдацii царським урядом козацького самоврядування, закрiпачення украiнських селян i козакiв, а також у зв'язку з iншими антиукраiнськими проявами iмперськоi полiтики царизму.

Слобожанщина з етнографiчного боку i своiрiдною перехiдною зоною мiж Середнiм Поднiпров'ям, особливо Лiвобережним, i пiвденним (причорноморським) iсторико-етнографiчним районом Украiни. Це степова частина Украiни, яка в давнину була тереном проживання кочовикiв, територiя теперiшнiх Запорiзькоi, Херсонськоi, Миколаiвськоi, Одеськоi, пiвденних районiв Днiпропетровськоi, Кiровоградськоi, Донецькоi, Луганськоi областей.

З середньовiччя ця територiя вiдома як ВлДике полеВ» тАФ так вона названа i на картi Украiни Гiйома Боплана (середина XVII ст.). Головною опорою процесу украiнськоi колонiзацii ВлДикого поляВ» з XVтАФXVI ст. було козацтво. В умовах безперервноi боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування украiнцiв у пiвденнi степи. Численнi втiкачi вiд феодально-панщинного гнiту i переселенцi-ВлуходникиВ», якi шукали волi й кращоi долi, вперто обороняли своi степовi займанщини i розширяли опановану територiю. Запорiзькi землi сягали гирла Днiпра i простягалися обабiч його пониззя, вiд рiчки Кальмiус на сходi до Пiвденного Бугу на заходi. Украiнське козацтво великою мiрою допомогло Росii здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювало i проти iнтересiв украiнського народу. Здiйснюючи свою iмперську полiтику, царизм усiлякими засобами намагався обмежити украiнське заселення Причорномор'я, особливо пiсля скасування Гетьманщини i лiквiдацii Запорiзькоi Сiчi.

З огляду на цi iсторичнi обставини, природнi умови i наплив поселенцiв склався i своiрiдний етнографiчний характер Пiвдня Украiни. У господарськiй дiяльностi визначальними були типовi риси степового хлiборобства i вiдгiнного скотарства. Певнi особливостi мали степове народне будiвництво, рiзнi ремесла i промисли. РЖстотно позначилися етнокультурнi зв'язки i взаiмовпливи украiнського населення з поселенцями iнших нацiональностей, зокрема росiян, бiлорусiв, болгар, сербiв, грекiв, молдован та iн. Вони виявлялись у поiднаннi рiзнонацiональних елементiв в одязi, будiвництвi житла тощо. РЖнтенсивний розвиток на Пiвднi Украiни землеробського капiталiзму, фабрично-заводського виробництва, зростання робiтничого класу також великою мiрою впливали на мiсцеву традицiйно-побутову культуру, передусiм спричинюючи витiснення ii нацiональних складових мiськими елементами.

Загалом у другiй половинi XIX тАФ на початку XX ст. пiвденноукраiнський етнографiчний масив вiдзначався реалiями традицiйно-побутовоi культури порiвняно пiзнього часу. Локалiзацiя ii певних мiсцевих особливостей даi пiдставу видiлити тут п'ять пiдрайонiв: пiвденно-схiдний (приазовський), нижньо-поднiпровський, нижньо-побузький, а також Буджак i Таврiю.

Украiнське Полiсся тАФ етнографiчний регiон, що зi сходу на захiд простягаiться через увесь пiвнiчний край Украiни i разом з сумiжним бiлоруським, брянським у Росii та люблiнським у Польщi Полiссям творить одну зi своiрiдних географiчних та iсторико-етнографiчних територiй слов'янського свiту.

Назва ВлПолiссяВ» тАФ похiдна вiд слова лiс i означаi лiсисту мiсцевiсть, бiля лiсу. Небезпiдставно звернуто увагу на близькi за звучанням слова в литовськiй i латинськiй мовах: ВлРаiаВ», ВлPelesao, ВлPelysaВ», що означають характерний для Полiсся болотяний ландшафт, багнистий лiс. З цiii причини побутуi думка про балтсько-слов'янську спiльнiсть кореня слова ВлПолiссяВ». Ця назва зустрiчаiться вже в працях давньогрецького iсторика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському лiтописi пiд 1274 p., а також в iнших середньовiчних i пiзнiших джерелах.

Украiнське Полiсся на пiвночi межуi з Бiлоруссю i займаi пiвнiчнi райони Волинськоi, Рiвненськоi, Житомирськоi, Киiвськоi, Чернiгiвськоi та Сумськоi областей. У захiднiй частинi до нього iсторично i згiдно з лiнгвiстично-етнографiчними даними належать пiвденна смуга Брестськоi областi (тепер входить до складу Бiлорусi) i схiдна частина Пiдляшшя (Польща). Пiвденна етнографiчна межа украiнського Полiсся визначаiться приблизно вiд Захiдного Бугу i далi на схiд, пiвнiчнiше мiст Володимир-Волинський, Луцьк, Рiвне, Новоград-Волинський, Житомир, Киiв, а на Лiвобережжi тАФ Нiжин, по рiцi Сейм до сучасного кордону Украiни з Росiiю.

Залежно вiд розташування щодо Днiпра украiнське Полiсся подiляiться на Правобережне i Лiвобережне, а також вiдповiдно на Захiдне i Схiдне. Захiдне називають ще Прип'ятським, а Схiдне тАФ Наддеснянським. Побутуi i визначення окремих частин Полiсся стосовно сучасного адмiнiстративного районування: Волинське, Рiвненське, Житомирське, Киiвське, Чернiгiвське.

Загальновизнаною в науцi характерною прикметою етнографii цього регiону i значна збереженiсть у побутi й культурi його населення архаiчних явищ i рис. Вони виявляють етногенетичне схiднослов'янське корiння украiнських полiщукiв, а також iх етнокультурну спiльнiсть з усiм украiнським народом.

Народнi культурнi традицii у рiзних частинах територii украiнського Полiсся вiдзначаються мiсцевою своiрiднiстю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давнiх племен (волинян, древлян, дреговичiв та iн.), приналежностi пiсля давньоруського перiоду до рiзних державно-полiтичних утворень (Великого князiвства Литовського, Польщi, Росii), а також зумовленi певною природною iзольованiстю краю. Освоiння дiлянок землi мiж болотами, пiщаними дюнами, у заплавах рiк, на лiсових зрубах, характер ТСрунтiв вирiзняють полiське хлiборобство, його знаряддя, агротехнiку. Залежно вiд мiсцевих клiматичних умов склався вiдповiдний сiльськогосподарський календар. Особливостями позначенi тваринницьке господарство, органiзацiя вiдгiнного випасання худоби, заготiвля сiна на болотах та iн.

Поширеними видами занять полiщукiв були мисливство i рибальство з використанням своiрiдних ловецьких способiв i знарядь. Багатий досвiд i специфiчне знаряддя накопичено у полiському бджiльництвi.

Ще в недалекому минулому основними для Полiсся були воднi шляхи сполучення i транспортнi засоби (плоти, пароми, рiзнi типи човнiв). У будiвництвi добре збереглися архаiчнi риси планування житла i садиби; широко вiдома неповторна полiська глинобитна пiч. Чимало давнiх мотивiв знаходимо i сьогоднi у традицiйному полiському вбраннi (тунiкоподiбнi жiночi сорочки, плетене з деревноi кори i шкiри взуття, саморобнi прикраси тощо).

На громадському побутi жителiв Полiсся бiльше, нiж в iнших регiонах Украiни, позначився i зберiгся вплив общинних вiдносин i устрою: розподiл громадою земельних угiдь, органiзацiя спiльного використання пасовищ, лiсiв, лук, рибних виловiв, трудова взаiмодопомога (толока). У сiмейному життi домiнуючими були засади патрiархального устрою тАФ пiдпорядкування всiх членiв сiм'i батьковi.

Релiктовими елементами слов'янськоi обрядовостi насиченi полiськi звичаi i обряди: проводи зими i зустрiчi весни, русальнi, купальськi, коляднi, весiльнi, пов'язанi з народженням чи смертю людини. Регiональна специфiка простежуiться у рiзних народних знаннях полiщукiв щодо самолiкування, прогнозування погоди за мiсцевими прикметами, у словесному i музичному фольклорi, прикладному декоративному мистецтвi, зокрема в ткацтвi, неповторнiй полiськiй вишивцi та iн.

Захiдний (Пiвденно-Захiдний) регiон включаi декiлька природно-географiчних зон: волинсько-подiльську, прикарпатську, карпатсько-гiрську i закарпатську. Цей край був здавна заселений i мав упродовж вiкiв вiдносно стабiльний склад корiнних жителiв.

Складною була iсторична доля регiону. З раннього середньовiччя його захоплювали i шматували чужоземнi поневолювачi. Цим зумовлена i етнографiчна рiзноманiтнiсть краю. У його складi можна видiлити кiлька iсторико-етнографiчних районiв i пiдрайонiв, що вiдзначаються виразними локальними особливостями культурно-побутових традицiй.

ВолиньтАФ це територiя басейну верхiв'я правих приток Прип'ятi й середнього порiччя Захiдного Бугу, що охоплюi пiвденнi райони теперiшнiх Волинськоi та Рiвненськоi, пiвденно-захiднi тАФ Житомирськоi, пiвнiчну смугу Хмельницькоi, Тернопiльськоi та Львiвськоi областей. До етнографiчноi Волинi на заходi дотичне лiвобережне Побужжя тАФ Схiдна Холмщина.

Етнографiчна Волинь в основному територiально збiгаiться з давньоруською iсторичною областю ВлВолинська земляВ» без ii пiвнiчноi зони тАФ Захiдного Полiсся. У давнину Волинь заселяли праукраiнськi племена дулiбiв, бужан, волинян. У XтАФXI ст. на цiй територii виникли мiста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та iн. Волинь була одним з осередкiв процесу творення державностi Киiвськоi Русi, Володимиро-Волинського i Галицько-Волинського князiвств, тереном активноi боротьби украiнського народу з чужоземними поневолювачами.

Вiддавна провiдною галуззю господарства волинян було хлiборобство, значна кiлькiсть мiст стимулювала розвиток рiзних ремесел i промислiв (ткацтво, гончарство, обробка залiза та iн.). У народному будiвництвi, одязi простежуються перехiднi риси вiд полiського до подiльського типу: дерев'янi зрубнi хати пiд солом'яним дахом (на Полiссi тАФ здебiльшого очеретянi й дощанi покрiвлi, а в сумiжнiй з Подiллям зонi тАФ стiни будiвель з глиносолом'яних валькiв), такi компоненти вбрання, як довгi й ряснi опанчi, сiряки, кожухи.

Своiрiдним регiональним колоритом вiдзначаються волинськi народнi звичаi i обряди, багата фольклорна традицiя, мистецькi вироби з дерева, вишивка з переважаючими рослинними орнаментами червоного або тiльки бiлого кольору. Давня назва жителiв цього краю тАФ ВлволиняниВ» тАФ найменування однiii з локальних груп украiнського народу.

Подiлля тАФ iсторико-етнографiчний район, що займаi головно басейн межирiччя Пiвденного Бугу i лiвобережного Середнього Поднiстров'я. Це бiльша частина Вiнницькоi, Хмельницькоi, Тернопiльська та сумiжна з нею на пiвднi частина Чернiвецькоi областей. В етнографiчнiй лiтературi Подiлля дiлять на Схiдне i Захiдне.

Назва ВлПодiлляВ» зустрiчаiться в писемних джерелах XIV ст., ще ранiше (початок XIII ст.) фiксуiться вживання стосовно цього краю назв ВлПониззяВ», чи ВлРусь долiшняВ». Вiдповiдно давнi побутування похiдного найменування жителiв ПодiллятАФ ВлподоляниВ», ВлподiляниВ».

Подiлля здавна заселяли схiднослов'янськi племена тиверцiв i уличiв. Пiсля занепаду княжо-руськоi державностi в другiй половинi XIV ст. Подiлля захопила Литва. Згодом спочатку Захiдне, а пiсля Люблiнськоi унii (1569 р.) i Схiдне Подiлля опинилося пiд владою шляхетськоi Польщi. Рiзнi частини пiвденно-поднiстровського Подiлля неодноразово поневолювали турецько-османськi загарбники. Пiсля першого (1772 р.) i другого (1793 р.) подiлiв Польщi Захiдне Подiлля вiдiйшло до Австрii, а Схiдне разом з Правобережною Украiною було приiднане до Росiйськоi iмперii.

Етнографiчне Подiлля тАФ один з найсвоiрiднiших i найколоритнiших районiв Украiни. ВлКрасо Украiни, ПодолляВ», тАФ писала Леся Украiнка про цей край, маючи на увазi не тiльки чарiвнiсть його природи, але й багатство i неповторнiсть народноi культури: вписанi в рiвнинно-хвилястий рельiф мальовничi бiлохатi села, сповненi вiковоi мудростi й поезii своiрiднi звичаi i обряди, мелодiйну пiсню, самобутнi народне мистецтво.

Характерними для цього краю були будiвлi з використанням глиносолом'яних валькiв. Своiрiдностi подiльськiй хатi надавали бiлизна мазаних стiн з пластичною обробкою i пiдсинюванням заглиблених площин, виступаюча присьба, пiдведена червоною глиною, оздоблення iнтер'iру хати рушниками та iншими декоративними елементами.

Традицiйне вбрання подолян вирiзняiться багатим оздобленням вишивкою i мережкою. Далеко за межами Украiни вiдомi подiльськi жiночi сорочки з густо вишитими рукавами, ткацькi вироби, килими з рослинним i геометричним орнаментом, керамiка та iн.

Своiрiднi риси традицiйно-побутовоi культури украiнцiв Подiлля формувалися пiд певним впливом багатовiкового спiлкування з представниками iнших народiв, що в рiзний час поселялися тут, зокрема поляками, чехами, молдаванами. Сукупнiсть виразних локальних особливостей традицiйноi матерiальноi i духовноi культури корiнного населення Подiлля даi пiдставу вважати подолян однiiю з локальних груп украiнського народу.

Покуття тАФ давня назва одного з iсторико-географiчних районiв Украiни. Зустрiчаiться вже в джерелах XVI ст. як визначення адмiнiстративно-територiальноi одиницi. На картi Украiни Гiйома Боплана з 1650 р. цю територiю позначено як Влчастину Украiни, яку народ називаi ПокуттямВ». Найбiльш вiрогiдне походження назви тАФ вiд слова ВлкутВ». Так iменувалися землi в кутах, утворюваних крутими згинами рiк (у даному разi Днiстра, Прута i Черемоша з iх притоками).

Це територiя пiвденно-схiдноi частини теперiшньоi РЖвано-Франкiвськоi областi. З пiвночi ii межа проходить по Днiстру, на пiвнiчному заходi вона доходить до рiчок Бистриця i Бистриця Солотвинська, на пiвденному заходi межуi з етнографiчною Гуцульщиною, на пiвденному сходi тАФ з Буковиною.

У минулому покутська земля належала до Киiвсько-Руськоi держави, Галицько-Волинського князiвства, зазнавала особливо частих зазiхань з боку завойовникiв. ii жителi брали активну участь у боротьбi проти iноземних поневолювачiв. Наприкiнцi XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання пiд проводом Мухи. У промовi на радi старшин у Чигиринi 1657 р. Богдан Хмельницький зазначав, що йому пощастило визволити вiд шляхетського ярма Волинь, Покуття, Подiлля та Полiсся.

Порiвняно невеликий покутський край виразно вирiзняiться як своiрiдний локальний етнографiчний район Украiни. Його етнокультурнi особливостi виявляються в традицiйному будiвництвi, якому притаманнi як риси перехiдностi мiж Подiллям i гiрським карпатським ареалом, так i власнi самобутнi прикмети; в народному одязi з особливо багатим розмаiттям головних жiночих уборiв; у орнаментi й колоритi вишивки; у словесному i музичному фольклорi, звичаях, обрядах, танцях та iнших проявах народноi культури.

За багатьма ознаками галицько-покутський етнографiчний ареал продовжуiться на пiвденному сходi та сумiжнiй частинi Буковини. Ця спiльнiсть виражена i в народнiй мовi тАФ покутсько-буковинському говорi.

ОпiллятАФ назва, якою в географiчнiй лiтературi позначаiться територiя пiвнiчно-захiдноi частини Подiльськоi височини в межах Львiвськоi, РЖвано-Франкiвськоi i центрального захiдного виступу Тернопiльськоi областей. З етнографiчного боку вивчена дуже слабо, хоча ii розташування мiж Волинню, Подiллям та Прикарпаттям становить значний науково-пiзнавальний iнтерес.

Археологiчнi пам'ятки засвiдчують давню заселенiсть цього краю. У ранньослов'янський перiод тут проживали племена дулiбiв, бужан, у пiвденнiй смузi тАФ бiлих хорватiв. Густо заселеною була ця земля у княжу добу. Стабiльний контингент корiнного населення зберiгався тут i в наступнi перiоди феодально-польського i австрiйського поневолення. Простий народ стiйко оберiгав i захищав свою етнокультурну самобутнiсть, мову, релiгiю, звичаi i обряди. Навiть на пiдставi наявних матерiалiв i вiдомостей щодо народного будiвництва, мистецтва, фольклору, традицiйних промислiв окремих мiсцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаiвського лiвобережного Поднiстров'я та iн.) можна судити про Опiлля як певний етнографiчний район.

У пiвденно-захiднiй частинi етнографiчне Опiлля переходить у надднiстрянське Прикарпаття, а на заходi тАФ у перемисько-яворiвське Надсяння, якi за характером народноi культури i своiрiдними етнографiчними пiдрайонами. Наприклад, Яворiвщина й досi вiдзначаiться неповторнiстю народних промислiв, вишивки, виробiв з дерева, рiзьби, фольклору, звичаiв (обхiд на Великдень дворiв з подiбним до колядування обрядовим спiвом тАФ ВлриндзiвкамиВ»).

Яскравою етнографiчною своiрiднiстю вiдзначаiться карпатська зона захiдноукраiнського регiону. Вона подiляiться на три iсторико-етнографiчнi райони, якi вiдповiдно до розселення на iх територii етнографiчних груп украiнцiв тАФ гуцулiв, бойкiв i лемкiв названi Гуцульщиною, Бойкiвщиною i Лемкiвщиною.

Гуцульщина тАФ це край, який чи не найбiльш повно з усiх етнографiчних районiв Украiни вiдображений у лiтературi й мистецтвi. Вiн обiймаi схiдну частину Украiнських Карпат: теперiшнi Верховинський, Косiвський (без пiвнiчноi смуги), пiвденну частину Надвiрнянського та Богородчанського районiв РЖвано-Франкiвськоi областi, сумiжнi Путильський, Сторожинецький i пiвденну частину Вижницького районiв Чернiвецькоi та Рахiвський тАФ Закарпатськоi областей.

Заселення Гуцульщини i взагалi украiнських Карпат здавна вiдбувалося шляхом поступового просування в гори долинами рiк. Основним колонiзацiйним елементом було украiнське населення, хоча цiлком вiрогiдне кочування та поселення тут решток давнiх тюркських i схiднороманських племен.

Головну роль у господарському укладi гуцулiв вiдiгравало скотарство, особливо вiдгiнне, з перевагою вiвчарства. На цiй основi розвинулася культура полонинського господарства зi своiми типами будiвель, способами переробки молокопродуктiв, органiзацiiю побуту тощо. Тваринницьким спрямуванням господарства великою мiрою зумовлений особливий характер поселень гуцулiв тАФ здебiльшого розпорошене розмiщення садиб (ВлоседкiвВ»), i не лише в долинах, а й на схилах i верхiв'ях гiр тАФ ближче до випасiв i запасiв кормiв. Овече хутро, шкiра, домоткане сукно були основним матерiалом для виготовлення одягу гуцулiв, який (особливо святковий i обрядовий) вiдзначався багатою орнаментикою, прикрашанням вишивкою, аплiкацiiю, тисненням на шкiрi, виробами з металу i костi.

Здавна гуцули займалися рiзними промислами i ремеслами: лiсорубством, ткацтвом, обробленням вовни, шкiри, виробами з дерева, лози, корiння тощо. Витвори гуцульського народного мистецтва (вишивки, вироби з дерева, писанки, ткання, керамiка, художнiй метал) здобули славу в усьому свiтi.

У традицiйному побутi гуцулiв, звичаях, обрядах, народних знаннях, вiруваннях збереглося багато старовини, простежуються витоки духовного життя рiзних епох, поiднання язичницьких i християнських елементiв, фантастичних уявлень з практичним досвiдом. Неповторною своiрiднiстю вiдзначаються гуцульський словесний i музичний фольклор, танець.

Бойкiвщина тАФ сумiжний з Гуцульщиною на заходi етнографiчний район, що займаi центральну частину Украiнських Карпат. Це територiя пiвденно-захiдноi частини Рожнятiвського i Долинського районiв РЖвано-Франкiвськоi областi, Сколiвського, Туркiвського, пiвденноi смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбiрського i бiльшоi частини Старосамбiрського районiв Львiвськоi областi, Мiжгiрського, Воловецького, пiвнiчноi смуги Великоберезнянського районiв Закарпатськоi областi. У верхiв'ях Сяну i Стривiгору частина етнографiчноi Бойкiвщини належить Польщi, а пiвденно-захiдна тАФ Словаччинi.

Бойкiвськi села розташованi в долинах рiк i мають переважно скупчений характер. Багато поселень давнього походження згадуються в Галицько-Волинському лiтописi та в iнших середньовiчних джерелах. Основна традицiйна галузь господарства тАФ хлiборобство, в процесi розвитку якого освоювалися не тiльки долини рiк, а й гiрськi схили. В умовах малородючих ТСрунтiв i клiматичних режимiв рiзних висотних зон склалися своя агротехнiка i асортимент вирощуваних культур. У тваринництвi переважала велика рогата худоба, особливо воли тАФ основна тяглова сила верховинцiв.

Розвинутими були на Бойкiвщинi ремесла i промисли: ткацтво, кушнiрство, гончарство, теслярство, бондарство. Мiсцевi майстри будували характернi бойкiвськi хати, зводили справжнi шедеври дерев'яного зодчества тАФ диво-церкви, виробляли з дерева майже всi сiльськогосподарськi знаряддя, транспортнi засоби, посуд тощо.

Традицiйний бойкiвський одяг до нашого часу зберiг давню простоту, форм i крою, самобутню колористику, способи оздоблення i орнаментики. Неповторними i традицiйнi обряди, звичаi, вiрування, пiснi, легенди, перекази, народнi знання бойкiвського краю, вишивка, рiзьблення по дереву, писанкарство. Вони донесли до нас вiдгомiн далекоi давнини, цiннi надбання духовноi культури наших предкiв. Збереженi на Бойкiвщинi твори народного малярства XVIтАФXVIII ст. належать до унiкальних пам'яток украiнськоi загальнонацiональноi художньоi культури.

Лемкiвщина тАФ найвiддаленiший на пiвденний захiд край украiнськоi етнiчноi територii, обiймаi захiдну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидiв. Карпатський вододiльний хребет дiлить Лемкiвщину на пiвденну (закарпатську) i пiвнiчну (прикарпатську). Схiдною межею вважають рiчки Уж i лiву притоку Сяну тАФ Солинку, захiдною тАФ Попрад з Дунайцем. Уся пiвнiчна Лемкiвщина належить тепер до Польщi, а пiвденно-схiдна (Пряшiвщина) тАФ до Словаччини, i лише схiдна смуга закарпатськоi частини цього етнографiчного району тАФ до Украiни.

Давнiми предками лемкiв, як i бойкiв, вважаiться слов'янське плем'я бiлих хорватiв, котре проживало в Карпатах i Прикарпаттi. У княжi часи Лемкiвщина належала до Киiвськоi Русi, Галицько-Волинського i Галицького князiвств (пiвнiчна частина). Багато столiть цей край загарбували i шматували iноземнi поневолювачi. Та найтрагiчнiше сталося вже в новiтню добу, коли пiсля Другоi свiтовоi вiйни внаслiдок злочинноi змови мiж урядами Польщi i Радянського Союзу корiннi жителi пiвнiчноi Лемкiвщини були насильно переселенi з прадiдноi землi у пiвнiчно-захiднi воiводства Польщi та в Радянську Украiну.

Основною запорукою збереження лемкiв як частини украiнського етносу була iх народна мова, традицiйна культура i релiгiя.

Головним у господарськiй дiяльностi лемкiв було хлiборобство, з ремесел i промислiв тАФ оброблення дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, бондарство. Для поселень лемкiв властива скупченiсть у долинах рiк. Типовим помешканням вважалась довга хата, яка пiд одним дахом об'iднувала всi основнi житловi й господарськi примiщення. Народне вбрання виготовлялося здебiльшого з матерiалiв домашнього виробу, вiдзначалося простотою i виразними локальними особливостями рiзних компонентiв.

Своiрiднi риси притаманнi традицiям сiмейного i громадського побуту лемкiв, iх звичаям, обрядам, багатому фольклору, декоративному мистецтву. Значною мiрою особливостi традицiйно-побутовоi культури лемкiв були зумовленi близьким iх сусiдством i спiлкуванням з поляками i словаками.

Закарпаття i Буковина тАФ це назви iсторико-географiчного й адмiнiстративно-територiального рiвнiв. Як вiдомо, значна частина Закарпаття, зокрема гiрська, i продовженням територii трьох етнографiчних груп украiнських горян: гуцулiв, бойкiв i лемкiв. Так само на Буковинi з етнографiчного погляду спостерiгаiмо продовження в сумiжних територiальних частинах подiльського, покутського i гуцульського ареалiв.

Для Закарпаття й Буковини характерне досить густе вкраплення мiж украiнським населенням острiвцiв поселень етнiчних груп сусiднiх та iнших народiв: угорцiв, румунiв, словакiв, чехiв, молдаван, нiмцiв, циган. Ця обставина помiтно позначилася на традицiйно-побутовiй культурi корiнних мешканцiв. У народному будiвництвi, господарських заняттях, одязi, ремеслах i промислах, iжi, звичаях, фольклорi, народнiй мовi вiдчуваiться нашарування i поiднання рiзних культурно-побутових взаiмовпливiв. Тому украiнське Закарпаття i Буковина не i якимись етнографiчно однорiдними районами, а виступають як окраiннi ареали украiнськоi етнiчноi територii, де локалiзуються i взаiмодiють рiзнi етнографiчнi й етнiчнi культурно-побутовi традицii. Цим i визначаiться iх етнографiчна специфiка.

Вiдзначаючись певними особливостями побуту i традицiйноi культури, корiнне населення рiзних етнографiчних районiв Украiни завжди усвiдомлювало себе складовою iдиного украiнського народу. Ця свiдомiсть здавна ТСрунтувалася на спiльностi етногенетичного походження, мови, iсторичноi долi, культурних традицiй, економiчних зв'язкiв рiзних частин Украiни.

3. Регiональнi вiдмiнностi у житлi

Слов'янське та суто украiнське у житлi

Первинною формою давнього украiнського житла були землянки й напiвземлянки. Вони були просто збудованi - з похилим або двосхилим дахом, однокамернi, зведенi на невеликiй глибинi, опалювалися "по-чорному", тобто дим з печi виходив просто у помешкання.

У землянцi були так званi "воловi вiкна" - невеличкi отвори iз засувною дощечкою, яка при потребi вiдкривалася, подаючи у кiмнату свiтло i повiтря. Найдавнiшi однокамернi житла на територii Украiни датуються другою половиною РЖ тисячолiття.

З X ст. розвиваються багатокамернi типи житла, особливо у середньому Поднiпров'i. З XV ст. на Украiнi вiдомий двостороннiй варiант трикамерного житла типу свiтлиця - сiни - свiтлиця.

Вiд землянки до украiнськоi хати у тому виглядi, в якому вона вiдома цiлому свiту, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттiвих змiн не зазнавала.

У побудовi традицiйного украiнського житла можна видiлити регiональнi ознаки та характернi для слов'янського житла загалом. Так, основнi прийоми технiки будiвництва - горизонтальний характер розвитку плану житла, розмiщення варистоi печi й зумовлена цим наявнiсть неопалюваних сiней - належать до спiльних для всiх схiднослов'янських народiв i складають найдавнiший пласт.

А от застосування зрубноi, каркасноi технiки при спорудженнi житла, а також часткова, або суцiльна побiлка стiн та видiлення окремих архiтектурних елементiв пiдведенням iх кольоровою глиною однорiднiсть вирiшення iнтер'iру примiщення - це все суто етнiчнi ознаки.

Регiональнi вiдмiнностi дiляться на п'ять зональних типiв традицiйного украiнського житла: пiвнiчний, центрально-правобережний, центрально-лiвобережний, пiвденний та захiдний.

Полiське житло

Саме цей тип житла найдовше зберiг слов'янську ознаку - однокамернiсть зi стебкою (своiрiдний льох) i клiттю (комiрчина або мiсце для худоби), якi виконували функцii господарських прибудов.

Стiни зводили iз суцiльних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою, переважали двосхилi дахи. Господарськi примiщення прибудовувались одне до одного, утворюючи замкнутий двiр.

Для центрально-правобережного типу характерним було каркасно-глиносолом'яне житло.

Стiни в хатах будували з хворосту, який обмащувався глиною, перемiшаною з половою, пiзнiше розвинулась валькова технiка, форма була усталена - хата з двома свiтлицями та сiньми мiж ними.

Зустрiчались у цьому регiонi каркаснi та зрубнi хати (Киiвщина, Черкащина), збудованi з соломи, очерету, лози, iнколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму iз довгим виступом стрiхи, на горищi зберiгалося рiзне начиння.

Центрально-лiвобережний тип

Для центрально-лiвобережного регiону Украiни характернi хати "в шули" та зрубнi. Розповсюдженими були мазанки i глинянi хати з великою кiлькiстю рiзноманiтних оздоб.

Житло на пiвднi Украiни

На пiвднi Украiни основними будiвельними матерiалами були камiнь i глина, широко використовували вапняк та черепашник.

Хати нагадували напiвземлянки, стiни обмащували синюватою глиною, верхнi частини фасадiв оздоблювали вирiзанi кiнськi голови або змii.

Захiдний тип найбiльш рiзноманiтний у своiх варiантах на БО

Вместе с этим смотрят:

"Нивхи"

32-я Стрелковая дивизия (результаты поисковой работы группы "Память" МИВлГУ)

About Canada

Economy in South Korea

РЖнституцiональнi напрямки в економiчнiй теорii