РЖсторичнi аспекти i стилiстичнi особливостi розвитку архiтектури Львова
ЗмiстРоздiл 1. Особливостi соцiально-економiчного i духовного розвитку Львова у XVI столiттi
1.1 Соцiально-економiчний розвиток Львова i Галичини у складi Польськоi держави i Речi Посполитоi
1.2 Захiдноiвропейськi впливи у розвитку духовного середовища мiста
Роздiл 2. Архiтектура мiста як прояв ренесансного духу часу
2.1 Стилiстичнi особливостi культовоi архiтектури Львова
2.2 Еволюцiя розвитку житловоi архiтектури мiста
Роздiл 3 Захiдноiвропейськi впливи в архiтектурi Львова: практичний зрiз
3.1 Майстри Захiдноi РДвропи тАУ зодчi мiста
3.2 Порiвняльний аналiз пам'яток архiтектури Львова
Список використаноi лiтератури
Роздiл 1. Особливостi соцiально-економiчного i духовного розвитку Львова у XVI столiттi
Вiдомо, що культура Вiдродження охопила не тiльки РЖталiю, в якiй небувалого розквiту набуло мистецтво, а й всю Захiдну i Центральну РДвропу. Дослiдження останнього часу доводять, що це положення в тiй чи iншiй мiрi характеризуi i культуру схiдних слов'ян. На мистецтвi росiйського, украiнського i бiлоруського народiв знайомство з мистецтвом РЖталii вiдбилось з рiзною глибиною, неодночасно, вiдiграючи бiльшу або меншу роль у загальному процесi становлення нацiональних рис.
У культурному життi Украiни XVI тАФ першоi половини XVII ст. знайшли свiй досить чiткий вияв ренесанснi тенденцii. Як i в iнших краiнах православно-слов'янського кола, процес поширення ренесансу на Украiнi був тривалим та увiйшов складовою частиною в культуру барокко*
Ренесансне мистецтво тАУ iвропейське явище. Украiна i складовою частиною РДвропи. Тi особливостi, якi були притаманнi iвропейському мистецтву в цiлому, так чи iнакше проявилися i на грунтi украiнського мистецтва.
Провiсниками ренесансу були Данте (на зламi XIII-XIV столiть), Петрарка i Бокаччо (XIV столiття ), але датують ренесанс пiзнiше: раннiй (1420- 1500 роки), золотий (1500-1540) та пiзнiй (межi точно не встановлюють ).
Найхарактернiшою iдеологiчною ознакою епохи Вiдродження* вважаiться гуманiзм*. Слiдом за одним iз раннiх iдеологiв гуманiзму Салютатi в центрi уваги iталiйських письменникiв XIV столiття опиняiться поняття humanitas, вживане ще Цiцероном. Це поняття розумiiться як ученiсть i як схильнiсть до шляхетних мистецтв, а твкож як доброзичливiсть щодо iнших людей.
Мистецтво i лiтература Ренесансу залишаються безпосередньо повтАЩязаними з християнською iдеологiiю i християнським матерiальним культом. Але вiдбуваiться радикальна змiна позицii щодо лiтургiйного часу i способiв iднання смертного iндивiда з трансцендентним, надiндивiдуальним, безконечним свiтом.
У традицiйнiй християнськiй художньо-теологiчнiй системi свiт людини протистоiть небесному свiтовi, як його духовнiй (необразнiй сутностi), обоiм протистоiть свiт буття Бога, як свiт надрацiональний i надобразний. Цi канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного i надтварного свiту, виходячи з нового розумiння бiблiйноi тези про людину, як образ божий. Повернення до античного антропоморфiзму в баченнi богiв мало набагато ширший, нiж власне тАЬiталiйськийтАЬ сенс повернення до забутоi римсько-античноi спадщини. Бог-отець зтАЩявляiться на полотнах християнських майстрiв у виглядi могутнього старця, а Мадонна вражаi своiю жiночою красою. РЖкона перетворюiться на живопис i вмiщуiться не тiльки в храмi, а й у палацi. Божественна iсторiя свiту стаi людською iсторiiю, розкриваi те, що релiгiя побожно називала Божим задумом.
Жести, постави, композицii фiгур в ренесансному мистецтвi умиснi, пiднесенi i театральнi, що змушуi вбачати в образах людського свiту особливий змiст. У цьому особливому змiстi i мiститься вся сакральнiсть свiту. Мистецтво не створюi, не натякаi символiчними засобами на свiт неземних обтАЩiктiв, острiв лiтургiйного часу тАУ воно прагне показати те особливе свiтле, яке робить творне буття частиною Божественного цiлого.
Наприкiнцi XV - на початку XVI столiть у Захiднiй РДвропi починаiться перехiд вiд станово-представницьких монархiй до абсолютних. Подiбно до того, як феодальна роздробленiсть i головною соцiально-полiтичною ознакою IX тАУ XIII cтолiть. Звичайно, утвердження абсолютних монархiй на iвропейському просторi вiдбувалося поступово i в рiзних формах, проте абсолютизм, як соцiально-полiтичне явище наклав свiй вiдбиток на все суспiльне життя епохи, ii економiчний i культурний розвиток.
Захiдноiвропейський абсолютизм постав на грунтi вiдродження римськоi державноi iдеi, яка ставила монарха понад закон i робила його джерелом самих законiв. Ця полiтична концепцiя утвердилася насамперед на пiвночi РЖталii. Вперше у середньовiчному захiдноiвропейському свiтi верховна Влада базувалася не на феодальному землеволодiннi, а на виборних принципах волi усього населення. У XIVтАФXV столiттях iталiйськi мiськi республiки одна за одною перетворюються на монархii тАУ в результатi захоплення верховноi влади заповзятливими представниками мiсцевих впливових фамiлiй. Це було своiрiдним повторенням iсторii давньогрецьких тиранiй, що поставали з республiканського ладу. В iталiйському принципатi середньовiчний свiт мав справу з абсолютним государем, влада якого була неподiльною i необмеженою. РЖталiйський ргiпсiре (князь) XIV-XV ст.тАФ це не феодальний сеньйор i государ-помiчник, а носiй необмеженоi державноi влади, що належала ранiше Влнаселенню мiстаВ», а вiдтепер перейшла до нього. Князь стаi мiнiатюрним прототипом "бсолютних монархiв XVI тАФ XVIII ст.
Римськi державно-правовi iдеi поширились i поза межами РЖталii. Як приклад можна навести спроби дераторiв Гогенштауфенiв перетворити функцiю ВлСвященноi Римськоi iмперii германськоi нацiiВ» на реальну дiйснiсть. Вони вважали себе справжнiми спадкоiмцями римських iмператорiв, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченнi протегованих ними юристiв з болонськоi школи (ВллегiстiвВ»). Проте iмператорський абсолютизм Гогенштауфенiв не мав пiд собою мiцного полiтичного грунту. Щоправда, Фрiдрiховi II (1212тАФ1250) вдалося здiйснити на якийсь час заповiтну мрiю династii в межах Сицилiйського королiвства. У виданiй ним конституцii (1231) зроблено спробу утвердити державу тАФ своiрiдний прототип абсолютних монархiй нового часу: з чиновною бюрократiiю i адмiнiстративною централiзацiiю, системою постiйних податкiв, ревною урядовою опiкою над народним господарством, печатками митноi системи, розкошами i марнотратством двору, з фiнансовими труднощами i iх неминучим наслiдком тАФ фiскальнiстю. Проте конституцiя Фрiдрiха не пережила свого творця i дуже швидко беззслiдно зникла у надзвичайно кривавих i тривалих для Сицилiйського королiвства катаклiзмах.
Отже, жива практика абсолютизму починаi свiй поступ з РЖталii, яка була найбiльшим вогнищем культурних впливiв для всiii Захiдноi РДвропи. Цi впливи не обмежувалися лише сферою науки, лiтератури та мистецтва; вони охоплювали також право i полiтику. Утворення нацiональних держав у Захiднiй РДвропi супроводжувалось утвердженням абсолютистських тенденцiй. Разом з тим, у багатьох iвропейських краiнах залишилися станово-представницькi iнститути, якi суперничали з королiвською владою. Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монархiй. Такими були, зокрема, Польське королiвство i Велике князiвство Литовське. На початку XVI ст. пiд владу династii Ягелонiв потрапляють величезнi простори Схiдноi i Центральноi РДвропи тАФ Польща, Литва, Пруссiя, Украiна, Бiлорусiя та деякi iншi землi. Рiзнi за рiвнем соцiально-полiтичного та економiчного розвитку, цi краiни здебiльшого зберiгали свiй традицiйний внутрiшнiй устрiй i навiть державну незалежнiсть, об'iднуючись лише спiльним династом. Багатьма аспектами розвитку монархiя Ягелонiв нагадувала монархiю Карла V, який у бiльшостi своiх численних володiнь був лише номiнальним сюзереном, а не фактичним правителем. Великi князi литовськi, залишаючись спадковими володарями на своiй батькiвщинi, були водночас виборними королями польськими, до того ж iстотно обмеженими у своiх прерогативах загальношляхетським сеймом. Заздрiсне поглядаючи на змiцнення Влкоролiвського маiстатуВ» у багатьох краiнах РДвропи, Ягелони прагнули до посилення своii влади у Литвi. Союзникiв у цiй справi великi князi литовськi (зокрема, Вiтовт та Сигiзмунд Кейстутович), як i захiдноiвропейськi монархи, шукали мiж середнiми та дрiбними феодалами. Проте iхнiм спробам та спробам iхнiх наступникiв довести централiзацiю держави до завершення i вiдтiснити на другий план велику феодальну аристократiю не судилося здiйснитися. Велике князiвство Литовське залишилося державним утворенням з близьким до федеративного устроiм; у багатьох землях, в тому числi украiнських, збереглися форми автономii або мiсцевого самовряДУ; вання, хоча це самоврядування не було всестановим РЖ стосувалося передусiм шляхти i магнатерii.
У XV-XVI столiттях швидко збiльшуiться кiлькiсть великих земельних володiнь на украiнських землях Великого князiвства Литовського. Якщо наприкiнцi XVI столiття були вiдомi лише кiлька десяткiв магнатських родин, то в першiй половинi XVI столiття iх налiчувалося вже понад сто. Про масштаби земельних володiнь магнатiв свiдчить, зокрема, кiлькiсть вiйськових, що iх магнати мусили виставляти на вимогу великого князя.
Наприкiнцi XVтАФна початку XVI столiттях в украiнських мiстах Великого князiвства Литовського поширюiться магдебурзьке право. Його запровадження супроводжувалося вiдмiною звичаiв, що дiяли ранiше, а також литовського та давньоруського права, вiдмiною влади i суду над мiщанами державцiв, намiсникiв, воiвод, введенням самоврядування ( ради), яке обиралося мiщанами. Мiсто Львiв магдебурзьке право отримало в II половинi XIV столiття[38].
В цiлому мiське самоврядування на Украiнi мало обмежений характер не позбавило мiста вповнi вiд феодальноi залежностi. Феодальна залежнiсть мiщанства посилювалася нацiонально-релiгiйними утисками. В багатьох мiстах украiнське мiщанство було усунуте вiд мiського самоврядування, воно пiддалося дискримiнацii пiд час прийому до цехiв, де переважали нiмцi й поляки. Завдяки пiдтримцi великокняжоi та королiвськоi адмiнiстрацii чiльнi позицii в цехах займали нiмецькi й польськi купцi та ремiсники, якi вiдтiсняли украiнських православних мiщан.
Разом з тим, не можна заперечувати того факту, що магдебургiя сприяла економiчному розвитковi мiст в Украiнi, формуванню в них елементiв буржуазного суспiльства. Мiське право наближало украiнськi мiста до мiст Захiдноi РДвропи, де з розвитком мiського життя, парламентiв, мiських судiв закладався фундамент громадського суспiльства. Бiльш iнтенсивно це вiдбувалось у захiдних регiонах Украiни.
Слiд також мати на увазi давнi традицiйнi звтАЩязки Украiни з iвропейським свiтом. Вiд Киiва проходив цiлях суходолом через Володимир-Волинський, Кракiв, Прагу до Баварii, Рейнськоi землi, Англii, Францii та РЖспанii. Через Прип'ять, Буг та Нiман лежав шлях до Балтiйського моря i Саксонii. Татаро-монгольське панування призвело до зниження торговельного руху цими шляхами, але не припинило його. Вже у XV ст. цi зв'язки значною мiрою були вiдновленi. Швидко зростало значення Гданська, який вiдiгравав роль посередника у торгiвлi Украiни з краiнами Захiдноi РДвропи. Важливого значення набуло вивезення деревини та продуктiв ii переробки, що використовувались для виготовлення зброi, у корабельнiй справi, а поташ тАФ у виробництвi тканин, скла, мила. Цi товари через Гданськ потрапляли до Фландрii, Англii, Францii.
Блокада турками Чорного моря надала нового iмпульсу iвропейськiй континентальнiй торгiвлi зi Сходом, у якiй Украiна посiдала важливе мiсце. Вже в серединi XV ст. через Нiмеччину, Угорщину, Польщу було прокладено торговельний шлях з Пiвнiчноi РЖталii на Схiд, який мав компенсувати втрати вiд занепаду чорноморсько-кримського напрямку. Новими центрами iталiйськоi торгiвлi стали Кракiв i Львiв, де зосередилася дiяльнiсть численних представникiв купецьких родин Генуi, Флоренцii, Венецii, багатьох торговельних i банкiвських пiдприiмств. Чимало просякнутих Духом Вiдродження освiчених, енергiйних людей налагоджувало тiснi стосунки з мiсцевою елiтою, активно iнтегрувалось у мiсцеве життя i переносило на новий грунт тенденцii розвитку свiтськоi науки i культури, iвропейськоi заповзятливостi. Прикладом може бути Пилип Калiмаха (1437 тАФ 1496), який почав свою дiяльнiсть як представник пiдприiмницькоi родини Тедальдi а з часом став радником польських королiв Казимира Ягелончика i Яна Ольбрахта, вихователем королiвських дiтей, активним провiдником династичних iнтересiв Ягелонiв. Як iсторик, полiтик i письменник вiн Поiднував у своiй творчостi матерiалiстичнi фiлософськi погляди з антифеодальними суспiльними настановам. У XVI столiттi гуманiстичнi iдеi й культура Вiдродження проникли у Схiдну РДвропу, зокрема й на Украiну. Цьому сприяли зародження буржуазних вiдносин i встановлення звтАЩязкiв украiнських земель з краiнами Захiдноi РДвропи. Ренесанс на Украiнi мав своiрiдний хварактер i хронологiчно не збiгався з iвропейським Вiдродженням. Його часове визначення охоплюi XVI тАУ першу половину XVII столiття. Це був час могутнiх антифеодальних i нацiонально-визвольних рухiв на Украiнi. Майже столiття тАУ вiд Люблiнськоi унii 1569 до початку визвольноi вiйни украiнського народу 1648-54 рокiв тАУ було заповнене класовими битвами, зовнiшнiми i внутрiшнiми вiйнами. Боротьба воскресила iдею нацiональноi свободи, яка пройняла полiтичне i духовне життя. За вiдносно короткий iсторичний перiод украiнське мистецтво пройшло шлях вiд засвоiння окремих елементiв Вiдродження до загального захоплення ренесансним свiтоглядом. Гуманiстичному руховi на Украiнi сприяли розвиток освiти, пiднесення нацiональноi свiдомостi i патрiотизму. Провiдниками художнiх iдей стали братства. Жодне з попереднiх столiть в iсторii Украiни не зберегло такоi кiлькостi iмен видатних дiячiв, причепних до рiзних сфер iнтелектуальноi дiяльностi й обтАЩiднаних спiльними цiлями та естетичними iдеалами. Серед них тАУ РЖван Вишенський, РЖ. Федоров, РД. Наливайко, П. Конашевич-Сагайдачний, С. Зизанiй i iншi. Мистецтво цього перiоду пiдготувало iдеологiчнi основи визвольноi епопеi 1648-54 рокiв.
Нове мистецтво на Украiнi народжувалося не скрiзь, осередками ренесансноi культури були окремi мiста, де здiйснювався синтез рiзнорiдних художнiх явищ. З ремесла мистецтво почало перетворюватись на активне знаряддя пiзнання, науку. Змiнювалася сама художня концепцiя тАУ вiд символiчно-декоративного стилю зображення до його життiвого наповнення. Звернення на новому етапi до античноi культури, яка проникла через Вiзантiю ще за часiв Киiвськоi Русi, стимулювало вивчення природи, сприяло новому розумiнню краси. Архiтектурнi трактати виховували розумiння цiлiсностi художнього образу, пропорцiй ритму i гармонiйностi спiввiдношень. Водночас з архiтектурою зростала роль скульптурного декору. В живопису помiтний iнтерес до анатомii людини, ii обтАЩiмно-пропорцiйного зображення. Виняткове значення мало застосування у мистецтвi законiв перспективи, що вплинуло на змiну бачення свiту. Ренесанс в украiнському мистецтвi був часом встановлення i розвитку реалiстичного портрету. Для архiтектури та образотворчого мистецтва Украiни того часу характерне поступове звiльнення вiд релiгiйних канонiв, проникнення в твори свiтських засад, життiвостверджуючих тенденцiй.
Дякуючи Люблiнськiй 1569 року польським феодалам вдалось захватити крiм ранiше окупованих земель також Волинь i ПриднiпровтАЩя. Нацiональнi i соцiальнi протирiччя ще бiльше загострились, i весь кiнець XVI перша половина XVII столiття заповненi безперервними козацько-християнськими повстаннями. Польща тодi була першокласною воiнною державою. Визвольна вiйна украiнського народу досягла кульмiнацii у вiйнi пiд проводом Богдана Хмельницького i закiнчилась зтАЩiднанням Украiни з Росiiю. Ось на такому складному iсторичному грунтi подiй продовжувало розвиватись украiнське мистецтво в XVI початку XVII столiттях.
1.2
Захiдноiвропейськi впливи у розвитку духовного середовища мiста
Протягм XIV тАУ першоi половини XVI столiття розвиток мистецтва вцiлому визначався дальшим використанням загальних норм художньоi культури давньоi Русi. Проте украiнське мистецтво тих часiв не можна розглядати як просте продовження давньоруських традицiй. В ньому вiдбувались значнi зрушення, що зумовлювались як внутрiшнiм розвитком, так i звтАЩязками, ознайомленням з мистецтвом iнших народiв.
Гуманiстичнi погляди, що вiдбивали прогресивнi риси соцiально- економiчного розвитку рiзних краiн, поволi охоплювали всi простори РДвропи i знайшли свiй вiдгук та послiдовникiв на украiнських землях. Торгiвельнi звтАЩязки украiнських мiст з багатьма краiнами, потреби вдосконалення ремiсничого виробництва та вiйськовоi справи сприяли нагромадженню вiдомостей з рiзних галузей знань. Багато украiнцiв виiздили на навчання до рiзних мiст Польщi, Чехii, РЖталii, Нiмеччини та Францii. В рамках релiгiйного свiтогляду у Львовi, а зокрема i в усiй Украiнi, набували поширення рiзнi iретичнi вчення, якi ставили за мету звiльнити суспiльство вiд обмежень офiцiйних церковних догматiв, виступали проти збагачення церковних владик i перегукувались з iдеями реформацii. Мiсто-купець i мiсто-воiн водночас вiдiгравало значну роль у розвитку середньовiчноi культури. У XV-XVIII столiттях тут iснувало кiлька шкiл при церковних братствах, костьолах, монастирях; серед них тАУ братська школа, з якою повтАЩязано багато iмен видатних дiячiв украiнськоi культури XVI-XVII столiть. Заснований у 1661 роцi Львiвський унiверситет був одним з найстарiших у Центральнiй РДвропi i першим на украiнських землях вищим учбовим закладом. Лiтописи i книгописання, першi на Украiнi друкованi видання тАЬ АпостолтАЭ та тАЬ БуквартАЭ (1574 рiк), повтАЩязанi з iменем росiйського першодрукаря РЖвана Федорова, гострi полемiчнi працi, спрямованi проти католицькоi реакцii, краiзнавчi та iсторичнi нариси, поетичнi твори, памтАЩятки музичноi культури i юридичноi науки, що створювалася представниками рiзних нацiональностей словтАЩянською, латинською, вiрменською мовами, -- ось побiжний перелiк розмаiтоi культурноi спадщини Львова епохи феодалiзму. Все це правило за багатий поживний грунт для розквiту образотворчого мистецтва та архiтектури Львова [34].
Хоча в умовах Львiв, що був в колонiальному становищi, всi цi явища не дiстали належного й послiдовного розвитку, все ж вони визначили тi серйознi змiни, що намiтились у суспiльно-полiтичному й культурно-мистецькому життi. Творчiсть тогочасних майстрiв дедалi глибше сповнюiться гуманiстичним розумiнням прекрасного, що зумовлюi багато спiльних рис украiнського мистецтва i мистецтва iвропейського передвiдродження. В архiтектурi поряд з прийомами давньоруського будiвництва, якi розвиваються i переосмислюються вiдповiдно до нових умов i потреб, ширше використовуються прийоми народного будiвництва. Художнiй образ споруд стаi менш суворим.
Живопис поволi вiдходить вiд умовних зображень, в ньому стаюь помiтними риси живого спостереження природи, вiдтворення реальних почуттiв, вiдбиття психологiчних переживань. В монументальних розписах XV столiття, наприклад, традицiйнi прийоми поiднуються вже з певними новаторськими пошуками. Художники намагаються зробити зрозумiлими народнi релiгiйнi сюжети, наситити iх конкретнiстю й життiвiстю характеристик.
ЗтАЩявляiться певна система в складi та розмiщеннi сюжетiв iкон, що замiнюють настiннi розписи споруд i утворюють iконостостАФновий систематичний вид монументального мистецтва, де поiднувались архiтектура, образотворче й декоративне мистецтво. Цим створювався емоцiйно-виразний художнiй акцент в оздобленнi споруди.
Митцi XIV-XVI столiть майстерно використовують кольоровi зiставлення, свiтлотiньове моделювання, графiчну чiткiсть лiнiй та iншi засоби художньоi виразностi, але загальний характер мистецькоi мови ще залишаiться в межах стилiстичних особливостей давньоруського мистецтва з його певною системою умовностей.
У XVI столiттi, особливо в другiй його половинi, в звтАЩязку з iстотними зрушеннями у суспiльно-полiтичному життi краiни, процес культурно-мистецького розвитку Львова значно прискорився, в ньому намiтився новий етап. Традицiйна стильова система, що грунтуiться на дальшому розвитковi та творчому переосмисленнi досягнень давньоруського мистецтва, вичерпувала своi можливостi. На змiну iй поступово приходила нова система, основними засадами якоi були гуманiстичний змiст та реалiстичнiсть форми.
На Украiнi в другiй половинi XVI i особливо в першiй половинi XVII столiття у звтАЩязку з дальшим зростанням товарно-грошових вiдносин й обмiну мiж окремими землями також почали зароджуватись буржуазнi нацiональнi звтАЩязки, що було визначальним фактором у процесi поступового перетворення украiнськоi народностi у нацiю.
Криза феодалiзму в РДвропi i початок нового часу супроводжувалися зростанням опозищиного католицизмовi руху. Вже у XIV i XV ст. католицька церква вiдчула рiшучу свiтську опозицiю, що набула полiтичного, нацiональ ного i соцiального характеру. Тиск католицькоi систе ми викликав протидiю з боку гуманiстичного руху, який спирався на свiтську фiлософiю, науку i лiтературу, вiдстоював людськi iдеали щастя i свободи, права громадян, станiв, нацiональну державнiсть. Нарештi, всерединi самоi церкви час вiд часу виникали опози цiйнi рухи, спрямованi на реформацiю церковноi орга нiзацii, церковного життгя в цiлому.
Цi процеси поглибились в ходi становлення нацiональних держав та абсолютних монархiй, що покликало будiвництво нацiональних церков, посилило рух за пiдпорядкування iх державi i за обмеження папськоi влади. Централiзованiй феодальнiй римо-католицькiй Церквi опозицiйнi сили прагнуть протиставити децентралiзовану демократичнiшу церкву. РДвропейськi свiтськi володарi бажають звiльнитися з-пiд папськоi В°пiки, лiквiдувати церкву як найбiльшого земельного власника, секуляризувати церковне майно, вiдмiнити церковну десятину тощо.
Тодi як свiтське суспiльство дедалi розвивалося католицька церква була не в силi реформуватися i зупинити свiй занепад. Мiж теократичними устремлiннями папства i феодалiзацiiю церкви iснував прямий зв'язок. Духовенство не хотiло вiдмовлятися вiд феодальноi власностi на землю, папство не погоджувалось вiддати право призначення на церковнi посади в руки нацiональноi свiтськоi влади. Церковне землеволодiння вело до iнтеграцii прелатiв i монастирiв в систему феодальноi iiрархii, ставило iх в один ряд зi свiтськими володарями, змушувало перейматися цiлком ВлземнимиВ» iнтересами. Папи у боротьбi з самодержцями вдавалися до тих самих засобiв, що й iхнi супротивники. Внаслiдок цього сама церква набувала мирських рис, якi суперечили ii теократичнiй iдеi i аскетичним iдеалам, просякнутим крайнiм спiритуалiзмом. У суспiльствi поступово розгортався рух, що ставив собi за мету повернути церквi ii суто духовне призначення. РЖ свiтське властолюбство пап, i користолюбство духовенства, i церковне землеволодiння викликали гостре незадоволення не лише державцiв i свiтських станiв, але й ревнителiв релiгiйних iдеалiв церкви. Тому морально-релiгiйний протест доповнювався запереченням полiтичного i економiчного пiдТСрунтя могутностi церкви тАФii землеволодiння i десятин. Отже, реформацiйний рух виник як протест проти церкви в iм'я самих релiгiйних засад; вiн був поiднаний не з прагненням секуляризацii думки i життя, а з намаганням ii перетворення в дусi нових релiгiйних iдей.
Початки могутнього реформацiйного руху, що у XVI ст. розлився бурхливим морем по всiй РДвропi, слiд шукати в численних середньовiчних iресях, сектах, братствах, у багатьох мiстичних i богословських вченнях, мiж носiями яких можна бачити попередникiв протестантiв i сектантiв реформацiйноi епохи. Чи не найпершою була секта вальденсiв, що виникла на пiвднi Францii одночасно з iншою сектою тАФ альбiгойцiв. Тодi як вальденси стали першими протестантами на заходi РДвропи, альбiгойцi були останнiм вiдгалуженням так званоi Влманiхейськоi iресiВ», що виникла У схiдних частинах iмперii. Важливу роль в утвердженнi цього уявлення про Украiну вiдiгравав також ренесансно-гуманiстичний пiдхiд у свiтосприйняттi народiв, пов'язаний з пiднесенням нацiональних прiоритетiв у суспiльному життi, вiдходом у минуле унiверсалiстських i, часом, ефемерно-фантастичних уявлень феодального свiту про народи та iхнiй розвиток. У новому пiдходi головну роль вiдiгравали вже не тi чи iншi швидкоплиннi полiтичнi ситуацii й адмiнiстративнi кордони, а органiчне, властиве для новоi епохи усвiдомлення * природ ногоВ» подiлу краiн i розселення народiв.
Нова украiнська, литовська i польська шляхта одержувала право безперешкодно набувати маiтки i володiти ними в Литвi, шляхта литовська i украiнсько-бiлоруська тАФ у Польщi. Король мiг роздавати маiтки, як в межах Польщi, так i в землях украiнських, бiлоруських i литовських. Проте, оскiльки в Польщi не залишилося вiльних земель, король реалiзовував це своi право лише на Украiнi, де постiйно виникали поселення вiльних селян, якi освоювали ще донедавна безлюднi незайманi землi. Оскiльки так званi Влартикули Генрiха IIIВ» 1573 р. встановили по всiй Речi Посполитiй повну владу шляхти над селянським населенням, ставало зрозумiлим, що несло украiнському селянству роздавання королем заселених колонiзованих земель шляхтi та магнатам. Селяни неминуче перетворювалися на крiпакiв. Вже в першiй половинi XVI ст. Розвиток фiльварковоi системи, посилене вивезення хлiба на ринок, зменшення селянськоi рiллi i збiльшення панщини зумовлювали iстотнi соцiальнi зрушення. Люблiнська унiя посилила намагання украiнськоi, литовськоi, а тепер i польськоi шляхти максимально використати своi привiлеi i прикрiпити селянина до землi.
З посиленням крiпосництва пiсля 1569 р. почастiшали втечi селян, якi наприкiнцi XVI тАФ на початку XVII ст. набули масового характеру. Селяни заселювали пiвдень Подiлля i Киiвщини на правому березi Днiпра, Сiверщину i Захiдну Полтавщину тАФна лiвому. Проте дуже швидко цi заново сколонiзованi землi ставали предметом зазiхань з боку магнатiв, шляхти та орендарiв. Вже 1569 р. тАФу рiк самоi унii тАФурядовцям було наказано обревiзувати так званi ВлпустинiВ» у воiводствах Подiльському, Брацлавському i Волинському з метою наступного роздавання земель у довiчне або ленне користування, ii iнiцiатором став польський король Стефан Баторiй, але найбiльш iнтенсивно процес роздавання земель проходив за його наступника тАФСигiз-мунда III (1587 тАФ1632). Сеймове рiшення 1590 р. Влпро роздачу пусток, що лежать за Бiлою ЦерквоюВ» надало королю право роздавати степовi землi по обох берегах Днiпра, аж до московського кордону.
Люблiнська унiя дала новий iмпульс полонiзацii украiнськоi феодальноi верстви. Проте цей процес не був однозначним нi в просторi, нi в часi, нi в масштабах охоплення якоiсь соцiальноi категорii. В захiдних регiонах Украiни, що увiйшли до складу корони ще у XV ст., спiльнiсть станових iнтересiв i прагнення зрiвнятись iз польським панством не лише формально-юридично (це було забезпечено законом), але й фактично в умовах вiдсутностi будь-яких нацiонально-державних перспектив дуже швидко призводили до денацiоналiзацii колись вiдомих i заможних украiнських родiв. Вже на XVI ст. iх не залишилося в Галичинi. Цей процес охопив значною мiрою й середню шляхту. Однак дрiбна шляхта ще довго трималася своii нацiональностi, православ'я, що мало неабияке значення, оскiльки ii суспiльне становище давало реальнi можливостi стати речником украiнських нацiональних iнтересiв. Досить згадати представникiв галицьких шляхетських родiв Балабанiв, Копистинських, Желибор-ських, Плетенецьких, Кальнофойських, Радиловських та iнших, iхню визначну роль в культурному, освiтньому i церковному життi не лише Галичини, а й усiii Украiни.
Ще iнтенсивнiше процес денацiоналiзацii вiдбувався у пiвнiчно-захiдних украiнських землях тАФ Белзькiй, Холмськiй i Пiдляськiй. Пiдляшшя, хоча до 1569 р. входило до складу Литовськоi держави, проте майже повнiстю пройнялося польською культурою.
Розбагатiле мiщанство формуi мiську аристократiю на захiдноiвропейський зразок, яка утворюi патрицiат, тiсно пов'язаний не лише зi шляхетськими, а й iз найвпли-вовiшими магнатськими родинами. Хоча в патрицiатi захiдноукраiнських земель переважали iноземцi тАФ нiмцi та поляки, не бракувало в його складi й багатих украiнських родин, якi мiцно трималися православ'я i зумiли посiсти впливове становище у тодiшньому суспiльствi. Яскравим представником такоi верстви був львiвський патрицiй Костянтин Корнякт. Спочатку вiн розбагатiв на торгiвлi мальвазiiю, згодом здобув право орендувати мита, вiв торгiвлю бавовною та iншими товарами, мав своiх представникiв у Нiмеччинi. Цей Влукраiнський ФуггерВ» отримав шляхетство i вступив у родиннi зв'язки з могутнiми магнатськими фамiлiями. Його син був одружений з донькою одного з магнатiв Оссолiнських, доньки тАФз Гербуртами, Тарновськими, Вишневецькими. Економiчна потуга дала можливiсть Корняктам вiдiгравати значну роль в нацiонально-культурному i полiтичному життi украiнськоi громади у Львовi. Тодi як в Украiнi ширилися польськi культурнi впливи, зростала кiлькiсть костьолiв, кляшторiв, iнших католицьких споруд, Корнякти вдаються до розмаiтоi меценатськоi дiяльностi, iнтенсивного церковного i свiтського будiвництва, утверджуючи високий рiвень нацiональноi культури.
Роздiл 2. Архiтектура мiста як прояв ренесансного духу часуГеополiтично, економiчно, культурно й соцiально Украiна XVI-XVII столiття вiд Путивля до Запорiзького Низу вражаюче рiзноманiтна. В краiнi мають оббiг грошi всiх видiв тАУ дукати, таляри, леви, шостахи, орлянки, шаги, чехи, осьмаки, тишви i так далi[20]. Украiнськi поети пишуть вiршi латинською, польською книжнословтАЩянською, розмовною украiнською мовами. Зберiгаючи, згiдно з литовсько-руським правом, становi рiзницi навiть у вартостi людського життя, знаючи юридично питання суверенiтнту i свободи людськоi особистостi, Украiна вiдображаi всi культурно-полiтичнi проблеми в калейдоскопiчному рiзномаiттi свiтоглядiв i смакiв, як князiвських, шляхетських, мiщанських, козацьких, так i священницьких i селянських. Украiнцi сповiдують вiру православну, унiатську, кальвiнiстську, римокатолицьку, а в мiстах живуть, крiм русинiв, греки, поляки, вiрмени, iвреi, татари[37].
Досить пройтися вулицями сьогоднiшнього старого Львова, щоб зрозумiти строкатiсть тодiшнього культурного життя. В мiстi виконаний у готичних традицiях католицький собор тАУ катедра, довкола нього на колишньому католицькому кладовищi, яке давно зникло, -- декiлька збережених часом витворiв тодiшнього захiдноiвропейського мистецтва тАУ каплиць з прекрасною скульптурою. На вiрменськiй вулицi ансамбль церковних споруд у стилi вiд класичноi вiрменськоi церкви до католицькоi храмовоi архiтектури, споруджений переважно iталiйцями. На Руськiй вулицi на початку XIV столiття будуiться ( вчетверте пiсля пожеж ) православна Успенська церква iз баштою Корнякта. Дивлячись на цю церкву можна уявити себе в РЖталii часiв Вiдродження( див. iл. 7). А були ще камтАЩяницi iталiйських купцiв, татарський квартал на пiвнiч вiд вiрменського, два iврейських гетто.
Львiв запамтАЩятовуiться високими пагорбами, що обступають його центр, оскiльки лежить вiн на межi Полiськоi височини, яка входить до головного iвропейського водороздiлу мiж басейнами Чорного i Балтiйського морiв. Найвища точка мiста тАУ Замкова гора тАУ здiймаiться бiльш як на 100 метрiв над долиною рiчки Полтви ( притоки Захiдного Бугу ), вiдведеноi тут в пiдземний колектор[ 39 ].
Зазначимо, що знахiдки камтАЩяних знарядь свiдчать про появу людини на територii Львова 12 тисяч рокiв тому. В II- I столiттях до нашоi ери у верхiвтАЩях Захiдного Бугу i Верхнього Днiстра вiдбувалося формування протословтАЩянських i ранньословтАЩянських племен, що завершилося утворенням схiднословтАЩянського етносу. Цей процес засвiдчують поселення ранньословтАЩянськоi черняхiвськоi культури III тАУ IV столiття до нашоi ери i археологiчнi памтАЩятки схiднословтАЩянського племенi бужан та волинян перiоду Киiвськоi Русi.
Заснування Львова i перша згадка про нього в Галицько-Волинському лiтописi ( 1256 рiк ) припадаi на трагiчний час пiсля монголо-татарського нашестя, коли видатний державний дiяч Древньоi Русi Данило Галицький тАЬ.. гради заждай противу безбожия татаров..тАЭ[39], змiцював кордони князiвства. Мiсто, назване князем на честь свого сина Лева, було важливою фортецею на шляху вiд зруйнованого ордами Батия стародавнього Галича до новозасноввноi столицi Холм. РЖ ста рокiв не знадобилось для того, щоб воно перетворилось на головне мiсто галицько-волинських земель. Не випадково у тАЬСписку мiст далеких i близькихтАЭ укладеному у другiй половинi IV столiття його називають тАЬ Львiв великий тАЬ [39]. Швидкому розвитковi мiста сприяло вигiдне розпланування на перехрестi торгiвельних дорiг, що пролягли вiд чорноморських портiв до Балтики, з Киiва тАУ у краiни Центральноi та Захiдноi РДвропи.
Ослаблене феодальною роздробленiстю i боротьбою з чузоземними загарбниками Галицько-Волинське князiвство в серединi IV столiття було пiдкорене сусiднiми феодальними державами. До1772 року мiсто перебувало у складi Польщi, спочатку як мiсто вiдносно автономного тАЬ Руського королiвства тАЬ, а з початку 1434 року --- як столиця Руського воiводства, яким правили королiвськi намiсники старости[39]. Життя мiста з 1356 по1789 роки визначалося нормами магдебурзького права, якi дiстали широкого розповсюдження в середньовiчнiй РДвропi. Згiдно з ними вирiшення господарських питань i судочинство здiйснювалося мiською радою тАУ магiстратом, що обирався з-помiж багатих городян. У вiдданi магiстрату перебував контроль за торгiвлею та ремiсничим виробництвом, органiзованим за цеховим принципом. Обмеженнiсть мiсцевого самоврядування знайшла вияв, зокрема, в поширеннi привiлеiв на городян католикiв i утиску корiнного населення, вiрменських та iврейських общин, якi проживали в мiстi. Властива середньовiчному суспiльству форпоративнiсть спричинила розселення мешканцiв за майновою нацiональною та професiйною ознаками, позначилася певним чином на самому характерi мiськоi забудови.
Незважаючи на частi апiдемii та пожежi, що були справжнiм лихом середньовiччя, Львiв невпинно зростав i забудовувався. На початку XV столiття налiчувалося близько 10 тисяч жителiв, а в першiй половинi XVII столiття вiн стаi найбiльшим мiстом Украiни з населенням 25-30 тисяч чоловiк. Основою економiчного розвитку були торгiвля i ремесло. На львiвському ринку можна було побачити шовк, килими i прянощi з краiн Сходу, хутра з Росii, вина й худобу з Угорщини та Валахii, товари з iнших захiдноiвропейських краiн. Далеко були вiдомi вироби мiсцевих ремiсникiв, у XVII столiттi обтАЩiднаних у 30 цехах, до яких належали майстри та учнi 133 спецiальностей. Крiм того, що Львiв був адмiнiстративним i торгiвельним центром, вiн лишався i мiстом-фортецею, яке не раз вiдбивало облоги ворожих вiйськ i найчастiше навали туркiв, що постiйно спустошували украiнськi землi. В XV-XVIII столiттях його жителi 14 разiв змушенi були платити великi вiдкупи.
Пiсля утворення Речi Посполитоi ( 1569 рiк) посилилися соцiальнi протирiччя мiж мiським населенням i шляхтою, боротьба, розпалюваня релiгiйноi нетерпимостi до некатоликiв спричинии ряд народних виступiв. Контрреформацiя примусово навтАЩязана Брестська церковна унiя (1596) значно посилили соцiальне й нацiональне гноблення украiнського населення, тому передова його частина надавала активноi пiдтримки вiйськам Богдана Хмельницького.
Ослаблена народно-визвольною вiйною украiнського народу шляхетська Польща стаi ар
Вместе с этим смотрят:
"Quo vadis": проекцiя на сучаснiсть
"Культура": типология определений
French Culture. Traditions and Customs
Old and new wedding customs and traditions in Great Britain and the USA
ВлМадонна АннунциатаВ» Симоне Мартини из Государственного Эрмитажа