Культурологiя, етапи ii становлення

1. Поняття культури

До першоi половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах рацiонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, фiлософсько-теоретичноi свiдомостi. У другiй половинi XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографii (етнологii), археологii, антропологii, соцiологii, iсторii, народознавства, фiлософii та iнших галузей знань про людину, аналiз феномена культури здiйснюiться в рамках науково-концептуальних напрямiв, якi й стали фундаментальною основою культурологii. Серед них найпоширенiшими i еволюцiонiстська, аксiологiчна, антропологiчна, формацiйна, циклiчна, соцiологiчна та iншi концепцii культури.

Еволюцiонiстську концепцiю культури запропонували американський етнограф Льюiс Морган (1818тАУ1881), англiйський iсторик Едвард Тайлор (1832тАУ1917) та англiйський соцiолог Герберт Спенсер (1820тАУ1903). Узагальнивши емпiричнi етнографiчнi матерiали, вони обТСрунтували закономiрностi розвитку культури всiх народiв. Сутнiсть еволюцiонiстськоi концепцii полягаi в обТСрунтуваннi принципу iдностi людського роду та спорiдненостi потреб рiзних народiв у формуваннi культури. У своiй книзi ВлПервiсна культураВ» Е. Тайлор дiйшов висновку, що розвиток кожного народу вiдбуваiться прямолiнiйно тАУ вiд простого до складного. Культура, указував вiн, i результатом дiяльностi людини, специфiчним способом ii пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування вiн назвав клiматичнi умови та географiчне розташування територii, на якiй проживаi етнос. Вчений також дослiдив форми функцiонування культури всiх народiв тАУ звичаi, обряди, традицii, вiрування, одяг, iжу, знаряддя працi, житло, мистецтво тощо, вказуючи на iх унiверсальнiсть. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать мiф i ритуал, тобто культура постаi iз внутрiшньоi природи людини.

Л. Моргай видiлив три основнi стадii в розвитку суспiльства тАУ дикунство, варварство i цивiлiзацiю та вiдповiднi до них особливостi розвитку культури. Дослiджуючи iсторiю первiсного суспiльства, еволюцiонiсти переконували, що людство однорiдне за своiю природою, й лише народи, перебуваючи на рiзних ступенях розвитку культури й живучи вiдокремлено один вiд одного, створюють вiдповiднi засоби реалiзацii культурних потреб. Зближення народiв, посилення контактiв мiж ними, обмiн культурними надбаннями зумовлюi спiльнiсть культурних цiнностей та засвоiння iх людством. Основна iдея еволюцiонiзму щодо прямолiнiйностi суспiльного прогресу передбачаi обовтАЩязкову вимогу для кожного народу пройти всi стадii культурного розвитку.

Засновниками аксiологiчноi концепцii культури були нiмецькi фiлософи та соцiологи Вiльгельм Дiльтей (1833тАУ1911), Вiльгельм Вiндельбанд (1848тАУ1915) та Генрiх Рiккерт (1863тАУ1936). Вони визначали культуру як Влсвiт втiлених цiнностейВ», якi реалiзуi людина внаслiдок своii дiяльностi. В. Дiльтей, розподiляючи всi науки за своiю методологiiю на два блоки тАУ науки про дух i науки про природу, вважав що людина може пiзнати себе iнтуiтивно лише в духовнiй цiлiсностi з культурою через механiзм вироблення певних цiнностей. В. Вiндельбанд i Г. Рiккерт визначали культуру в проекцii цiлеспрямованостi людини як Влтворчоi iстотиВ», у якiй цiннiсть виступаi елементом внутрiшньоi органiзацii культури як цiлiсноi системи.

У цих концептуальних рамках сучаснi культурологи, зокрема П. С Гуревич, вважають, що культурною цiннiстю може бути:

1) певна нова iдея, яка виступаi для iндивiда (суспiльства) якимось орiiнтиром у життi;

2) соцiокультурний стандарт, або норма (роби так, не роби iнакше);

3) субтАЩiктивний образ, що прагне до iдеалу, внутрiшньоi гармонii;

4) конкретна поведiнка (стиль життя).

О. Чавчавадзе пiдкреслюi, що в кожнiй культурi i своi цiнностi, проте всi вони пiдпорядкованi, тобто знаходяться в певнiй iiрархii.

З погляду дiяльностi людини аксiологи розглядають артефакти (вiд лат. artefactus тАУ штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фiзичну оболонку тАУ матерiальнi цiнностi, та продукти духовноi i художньоi творчостi тАУ духовнi цiнностi. Проте сучасна культурологiя пiдкреслюi, що такий розподiл культурних цiнностей досить умовний.

Антропологiчнi, або функцiональнi, концепцii культури ТСрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як бiологiчну природу людини та ii безпосередню адаптацiю до умов навколишнього середовища. Названi концепцii розглядаються в працях iх засновника тАУ англiйського етнографа та соцiолога Бронiслава Малиновського (1884тАУ1942), французького етнолога та соцiолога Клода Левi-Стросса (1908тАУ1991), американського етнографа Алфреда Крьобера (1876тАУ1960) та багатьох iнших.

Суть цих концепцiй полягаi в тому, що культура повтАЩязуiться з потребами людства. Б. Малиновський розподiлив цi потреби, що зумовили виникнення культури, на три групи: 1) первиннi тАУ це продовження роду, фiзичнi, фiзiологiчнi та розумовi зрушення. Культурними вiдповiдями на них були поява родовоi общини, розвиток знань, освiти, житлових умов; 2) похiднi, спрямованi на виготовлення та вдосконалення знарядь працi, наслiдком чого i розвиток економiки i культури господарювання; 3) iнтегративнi, якi об´iднують i згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що знаходить вiдповiдь у полiтичнiй органiзацii суспiльства.

Аналiзуючи процес поглинання захiдноiвропейською цивiлiзацiiю неiвропейських народiв, який тривав до середини XX ст., Б. Малиновський указував на глибокi протирiччя, зумовленi особливостями контактуючих соцiально-економiчних систем. Суть культурного обмiну зводилась до того, що iвропейцi, поширюючи культурнi цiнностi, взамiн привласнювали землю, мiнеральнi ресурси, дешеву робочу силу, утримуючись вiд того, що становило суть цивiлiзацii. Актуальнiсть висновкiв ученого про теперiшнiй час полягаi в iснуючих протирiччях щодо поширення впливу англо-американськоi масовоi культури на фонi згортання культурних процесiв та руйнацii цiлiсностi культурних систем iнших народiв свiту.

На пiдставi дослiдження та оброблення великого етнографiчного матерiалу з iсторii первiсного суспiльства К. Левi-Стросс, застосовуючи методи структурноi лiнгвiстики, а Б. Малиновський тАУ формулюючи основнi принципи функцiонального аналiзу культури, дiйшли таких висновкiв: 1) у процесi еволюцii людина переходить зi стану природи до стану культури, кожний елемент якоi (традицiя, звичай, вiрування тощо) виконують важливу для культури функцiю; 2) кожний елемент культури i незамiнним, оскiльки вiн забезпечуi ii цiлiснiсть; 3) усi елементи культури структурованi i складають культурну систему, кожна з яких функцiонуi за принципом iiрархii, а характерною рисою для всiх культурних систем i iзоморфний зв´язок мiж ними. Ученi констатують, що кожна культура як функцiональна iднiсть суспiльства i цiлiсною, тому й загальнолюдська культура i цiлiсним утворенням.

Послiдовний фiлософсько-антропологiчiшй пiдхiд до культури в сучаснiй культурологii використовуiться дуже рiдко, винятком i культурантропологiя в США та деяких краiнах Захiдноi РДвропи як самостiйна наукова дисциплiна. Справа в тому, що теза про культуру як феномен, який виникаi з бiологiчноi природи людини, досить суперечлива. Французький релiгiйний фiлософ Жак Марiтен (1882тАУ1973) пiдкреслював, що розум i благочиннiсть у вищому ступенi вiдповiдають природi людини. Але в цьому й парадокс, зазначав вiн, що наслiдки розуму i плоди моральностi в людськiй натурi не закладенi вiдвiчно. Вони додаються до того, що виробляiться почуттiвою, iнстинктивною природою. Тобто перехiд до культури визначаi пошук у людськiй iстотi чогось такого, чого немаi в нiй, як у тваринi. Тому в сучаснiй культурологiчнiй науцi використовують назву ВлфункцiональнiВ» або Влструктурно-функцiональнiВ» концепцii (методи) культури.

Кожна культура в iнтерпретацii Б. Малиновського постаi як повна система взаiмопов´язаних та взаiмозумовлених соцiальних iнститутiв, що задовольняють бiологiчнi i власне культурнi потреби людей. Вiдсутнiсть рiвноваги мiж соцiальними iнститутами призводить до руйнування культури як цiлiсного органiзму. Зокрема К. Левi-Стросс, вiдстоюючи iдею iвропоцентризму, доводить необхiднiсть вiдновлення iдностi чуттiвого i рацiонального початкiв культури, що втратила захiдна цивiлiзацiя. Вiн намагаiться зблизити гуманiтарнi науки, в центрi яких тАУ вивчення людини, i природничi науки, що дослiджують закономiрностi природи. Такий пiдхiд давав йому змогу бiльш предметно дослiдити особливостi культури, розкрити ii роль у взаiмозв´язку людини i природи.

Застосовуючи метод системного аналiзу, антропологiчну концепцiю розвивав А. Крьобер, доповнивши ii теорiiю стилiв фундаментальних форм культури. Вiн довiв, що стиль властивий усiм великим культурам та iх основним формам (не тiльки мистецтву, а й науцi, iдеологii, моралi, свiдомостi, способу життя тощо). Носiями, якi визначають стиль епохи або цивiлiзацii, на думку вченого, i генiальнi особи, якi роблять iстотний внесок у розвиток тiii чи iншоi галузi культури. На пiдставi значного етнографiчного матерiалу вiн узагальнив рiзнi стилi локальних культур i сформулював концепцiю стилiв загальнолюдськоi цивiлiзацii.

Вагоме мiсце в сучаснiй культурологii посiдають концепцii, якi пов´язанi з дослiдженням динамiки (iсторii) культури, насамперед концепцiя циклiчного розвитку культури (або культурно-iсторичних коловоротiв). Предтечею цього напряму був iталiйський фiлософ Джамбаттiста Вiко (1668тАУ1744), який розподiлив iсторiю людства на три епохи: епоху богiв, епоху героiв i епоху людей. У першу епоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому iх життя регулювалося релiгiйними ритуалами i нормами, а формою правлiння була теократiя. Епоха героiв видiляi окрему сiм´ю, в якiй зростаi роль батька як необмеженого монарха серед членiв сiм´i, а формою правлiння стаi монархiя або аристократична республiка. Епоха людей тАУ це зрiлiсть людського роду, де вiдносини мiж iндивiдами регулюються совiстю, розумом i обов´язком, тому й форма правлiння вiдповiдна тАУ демократiя, заснована на визнаннi громадянськоi та полiтичноi свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епоху середньовiччя людство знову опинилося на початку циклу.

2. Всесвiтня культура

Досвiд, накопичений людством у ходi його соцiокультурноi iсторii, подаi неоцiненну допомогу в розвтАЩязаннi проблем культури на сучасному етапi перетворення нашого суспiльства на основi принципiв гуманiзму i демократii в умовах бурхливого науково-технiчного прогресу. Необхiдно вiдзначити, що проблеми культури здобувають сьогоднi першорядне, власне кажучи, ключове значення, тому що культура i могутнiм фактором соцiального розвитку. Адже вона пронизуi всi аспекти людськоi життiдiяльностi тАУ вiд основ матерiального виробництва i людських потреб до найбiльших проявiв людського духу.

Культура вiдiграi щораз бiльшу роль у досягненнi довгострокових програмних цiлей демократичного руху: формування i змiцнення громадянського суспiльства, розкриття творчих здiбностей людини, поглиблення демократii, побудова правовоi держави. Культура впливаi на всi сфери суспiльноi й iндивiдуальноi життiдiяльностi тАУ працю, побут, дозвiлля, сферу мислення i т.д., на спосiб життя суспiльства й особистостi. Значення ii у формуваннi i розвитку способу життя людини виявляiться через дiю особистiсно-суб'iктивних факторiв (настанови свiдомостi, духовнi потреби, цiнностi та iн.), що впливають на характер поведiнки, форми i стиль спiлкування людей, цiнностi, зразки, норми поведiнки. Гуманiстичний спосiб життя, орiiнтований не на пристосування до наявних умов, а на iхнi перетворення, передбачаi високий рiвень свiдомостi i культури, пiдвищуi iхню роль як регуляторiв поведiнки людей i способу iхнього мислення.

Оскiльки центром культури i людина з усiма ii потребами i турботами, то особливе мiсце в соцiальному життi займають i питання освоiння нею культурного середовища, i проблеми, пов'язанi з досягненням ним високоi якостi в процесi створення i сприйняття культурних цiнностей. Освоiння культурних багатств минулого виконуi iнтегрувальну функцiю в життiдiяльностi кожного суспiльства, гармонiзуi буття людей, пробуджуi у них потребу в збагненнi свiту як цiлого. А це маi величезне значення для пошуку загальних критерiiв прогресу в умовах нестримноi науково-технiчноi революцii.

Сформованi реалii сучасного свiту привели до перелому у свiдомостi людини тАУ ii погляд спрямований до все бiльш глибокого виходу за межi свого життя, яке не обмежуiться у свiдомостi iндивiда датами народження i смертi. Закономiрною тенденцiiю стаi усвiдомлення себе в контекстi iсторичного часу, в орiiнтацii як на своi iсторико-культурнi коренi, так i на майбутнi, на соцiально-культурнi iдеали i можливостi iхньоi реалiзацii в рамках розширення мiжнародних зв'язкiв, залучення у всесвiтнiй культурно-iсторичний процес усiх краiн свiту. Значнi соцiокультурнi змiни, що зачiпають практично всi сторони громадського життя рiзних краiн i народiв, з особливою гостротою порушують питання про мiжкультурну взаiмодiю, про ii роль в еволюцii локальних етнiчних культур i розвитку загальносвiтовоi культури.

Культура, розглянута з погляду змiсту, розпадаiться на рiзнi галузi, сфери: звичаi i побут, мова i писемнiсть, характер одягу, поселень, роботи, постановка виховання, економiка, характер армii, суспiльно-полiтичний лад, судочинство, наука, технiка, мистецтво, релiгiя, усi форми прояву духу даного народу. Рiвень i стан культури можна зрозумiти, тiльки виходячи з розвитку iсторii культури; у цьому розумiннi говорять про примiтивну i високу культуру; виродження культури створюi або безкультур'я, або Влрафiновану культуруВ».

Сучасна культура втiлюiться у величезнiй безлiчi створюваних матерiальних i духовних явищ. Це i новi засоби працi, i новi продукти харчування, i новi елементи матерiальноi iнфраструктури побуту, виробництва, i новi науковi iдеi, iдеологiчнi концепцii, релiгiйнi вiрування, моральнi iдеали i регулятори, твори усiх видiв мистецтв i т.д.

РЖснують рiзнi погляди на спiввiдношення культур рiзних епох i народiв. За висловом М. Бахтiна, Влкультура завжди лежить на межахВ» з iншими культурами й епохами. Сучасна людина починаi розумiти, що культурна самобутнiсть його народу невiддiльна вiд культурноi самобутностi iнших народiв, що всi ми пiдкоряiмося законам культурноi комунiкацii. Нiмецький соцiолог Освальд Шпенглер розглядав сучасну культуру не як iдину загальнолюдську, а розколоту на вiсiм культур. Цi культури тАУ iгипетська, iндiйська, вавилонська, китайська, греко-римська, вiзантiйсько-арабська, культура майя, росiйсько-сибiрська. Кожна культура пiдпорядкована твердому процесу еволюцii, фази якоi тАУ народження i дитинство, молодiсть i зрiлiсть, старiсть i захiд. Питирим Сорокiн розвивав учення про ВлiнтегральнуВ» соцiологiю, що охоплюi всi аспекти культури. Вiн розрiзняв системи культурних феноменiв багатьох рiвнiв. Найвищi системи з них (суперсистеми) базуються на свiтоглядах. У рiзнi перiоди iсторii цi системи знаходяться на рiзних фазах розвитку. У той самий час нарiвнi iз суперсистемами культури iснують п'ять основних культурних систем бiльш низького рiвня: мова, етика, релiгiя, мистецтво, наука. Коли в ходi iсторii панiвнi супер системи соцiокультурних феноменiв вичерпують своi можливостi i замiняються альтернативними свiтоглядами, перехiд цих систем супроводжуiться радикальною трансформацiiю соцiальних iнститутiв i нормативних зразкiв. Руйнування iнтегративноi культурноi бази i виникнення нового культурного етносу супроводжуються кризами, вiйнами, бiдуваннями.

Бiльшiсть дослiдникiв сходяться в думцi, що сучасна культура тАУ це безлiч самобутнiх культур, якi знаходяться в дiалозi i взаiмодii одна з одною, причому дiалог i взаiмодiя йдуть не тiльки по осi теперiшнього часу, але й по осi Влминуле-майбутнiВ».

Але культура тАУ це не тiльки безлiч культур, це також свiтова культура, iдиний культурний потiк вiд Шумерiв до наших днiв, вiд Сходу на Захiд, вiд Заходу на Схiд. Сьогоднi щодо долi культури викристалiзувалися два рiзних розумiння, два погляди, так би мовити ВлоптимiстичнийВ» i ВлпесимiстичнийВ». Оптимiсти стверджують, що свiтова культура на правильному шляху, що майбутнi за наукою, технiкою, iнформацiiю, регiонально-органiзованою економiкою, що цiнностi захiдноi культури (успiх, влада, особиста воля, сила i т.д.) i iстинними. Песимiсти, починаючи вiд Шпенглера, на противагу, упевненi в зворотному: сучасна свiтова культура, вважають вони, хилиться до заходу, кризи.

Панорама культури XX ст. вельми строката. Деяка частина населення свiту (збирачi i мисливцi) i носiiм архаiчноi культури, велика частина знаходиться на рiвнi традицiйноi, аграрноi культури й одна третина з 5 млрд. чол. досягла стадii науково-технiчноi, сучасноi культури. Цiлком зрозумiло, що внаслiдок потужного розвитку засобiв масовоi комунiкацii й iнформацii сучасна культура впливаi на архаiчну i традицiйну культури багатьох народiв свiту. У зв'язку з цим необхiдно розглянути характер сучасноi культури, окреслити ii контури i видiлити основнi риси. Для сучасноi культури характернi насамперед такi процеси, як iндустрiалiзацiя i iнституцiоналiзацiя.

Цi iнститути тАУ щось на кшталт тканини зi звичаiв, звичок, зi сплутаних ниток колективноi пам'ятi. В усiх суспiльствах, навiть архаiчних, ця тканина змiнюiться пiд рiзким або плавним впливом iсторii.

Процес програмування iнституцiоналiзацii культурних змiн, що почався в минулих столiттях, нинi швидко розширюiться. Наука i мистецтво стають iндустрiiю, механiзм розвитку якоi вислизаi вiд iхнiх творцiв. Навчання стаi усе бiльш i бiльш формалiзованим: школа поширюi свiй вплив, i навчання стаi вiдтепер турботою держави; людська поведiнка на усiх своiх стадiях даi привiд для урокiв, лекцiй, програм та iспитiв. Для всiх цих рiзноманiтних починань необхiднi базис, органiзацiя, бюрократiя, чiтко визначенi норми. На змiну повiльним процесам iнституцiоналiзацii минулого, коли в людей було вiдчуття якоiсь сталостi культурного середовища, прийшло ii виробництво. У певному розумiннi тепер вiдбуваiться незвичайний зсув культури як середовища убiк культури як горизонту.

Сучасна науково-технiчна культура являi собою своiрiдний набiр рiзних культурних мiкрокосмiв, якi потрiбно синтезувати в iдине цiле. РЖ нарештi, необхiдно враховувати ряд факторiв сучасного свiту тАУ прискорений розвиток технiки, транспорту i зв'язку, погроза руйнування навколишнього середовища i виснаження природних ресурсiв, збiльшувана взаiмозалежнiсть i взаiмозв'язок усiх краiн та iн. Усi цi фактори приводять до того, що власне культурне спiвробiтництво перетворюiться на фундаментальну необхiднiсть виживання людства.

На думку колишнього Генерального директора ЮНЕСКО Фредерика Сарагоси, Влустановлення справжнього культурного плюралiзму тАУ iдиний шлях, що дозволяi протистояти зростальнiй однаковостi, яку несе в собi експансiя технiчноi цивiлiзацiiВ». Цей шлях повинний розглядатися як фактор свiтовоi рiвноваги i творчостi. Мiжнародне спiвробiтництво, що забезпечуi зближення людей i iдей, розширення взаiморозумiння i солiдарностi, паралельно сприяi змiцненню культурного аспекту розвитку, що являi собою мету усякого розвитку. Без культури не може бути справжньоi волi. Багато дослiдникiв (Ф. Сарагоса, А. Швейцер та iн.) переконанi в тiм, що задачi нашого часу вимагають смiливого пiдходу до проблем XX ст., що основнi проблеми виникають у сферi культури i iхнi вирiшення тАУ у розвитку культури.

Сьогоднi намiчаються два протилежних шляхи вирiшення подолання кризових явищ у культурi. Один тАУ це надiя розвтАЩязати кризовi явища культури на шляхах розуму, науки, освiти, за рахунок розумноi органiзацii життя, виробництва, свiдомого пiдходу до усього, змiна орiiнтирiв розвитку науки i технологii. РЖншими словами, першорядне значення повиннi мати цiлi духовного i морального удосконалювання людини, а також полiпшення ii матерiальних умов. Другий (т. зв. ВлальтернативнийВ») шлях розвтАЩязання кризових явищ тАУ повернення роду людського або до рiзних модифiкацiй релiгiйноi культури, або до форм життя, бiльш ВлприроднихВ» для людини, i життя тАУ з обмеженими здоровими потребами, вiдчуттям iдностi з природою i космосом, форм буття людини, вiльноi вiд влади технiки.

Цi два пiдходи iснують, але одночасно набирають силу i кризовi явища. На жаль, зауважуi Ф. Майор, Влсвiт у багатьох вiдносинах продовжуi рухатися в напрямку, що аж нiяк не веде до виправлення нинiшнiх недолiкiв. Бiльш того, суспiльство перебуваi в такому душевному станi, що його не хвилюють викриття, якими б обТСрунтованими й аргументованими вони не булиВ». Але, з iншого боку, змiнюються i розширюються рухи окремих груп i громадян, рухи ВлзеленихВ», що реалiзують альтернативнi форми життя: наприклад, тi, що практикують схiдний або захiдний езотермiзм або часткову вiдмову вiд благ нашоi цивiлiзацii.

Характерний момент у розвитку сучасноi культури тАУ поява i формування поряд iз традицiйним ii образом, нового. Традицiйний образ свiтовоi культури пов'язаний насамперед з iдеями iсторичноi й органiчноi цiлiсностi, уявленнями про традицii. Новий образ культури усе бiльше асоцiюiться з космiчними, екологiчними, етичними iдеями iдностi Людства i його долi. Планетарнi категорii висуваються на перший план так само, як i етичнi.

Сьогоднi усе бiльше людей приходять до усвiдомлення неблагополуччя свого i сучасного життя взагалi i шукають вихiд з iснуючого стану. Рух ВлзеленихВ», екологiчнi рухи, пошуки новоi моральностi, рухи за нову тiлеснiсть (натуропатичне харчування, музичний рух, йога, карате, рiзнi форми медитацii i т.д.) тАУ усе це паростки альтернативноi культури.

Сьогоднi маi мiсце формування нового типу культурноi взаiмодii, що включаi вiдмову вiд спрощених рацiональних схем вирiшення культурних проблем. Усе бiльшого значення набувають здатностi до розумiння чужоi культури i точок зору, критичний аналiз власних дiй, визнання чужоi культурноi самобутностi i чужоi iстини, умiння включити iх у свою позицiю i визнання правомiрностi iснування багатьох iстин, умiння будувати дiалогiчнi вiдносини й iти на компромiс. Новий тип соцiальноi дii усе бiльше маi потребу в культурних складових i повинен пiдкорятися логiцi культурноi комунiкацii.

3. Украiнська культура

Для украiнськоi нацiональноi культури основоположною i базисною i народна культура. На ii основi поступово сформувалися професiйнi наука, лiтература, мистецтво. Своiрiднiсть украiнськоi культури визначили також впливи географiчних умов, особливостi iсторичного шляху, а також взаiмодiя з iншими етнокультурами.

Внаслiдок труднощiв iсторичного шляху Украiни (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансiя в XIVтАУXVI ст., залежнiсть вiд Росiйськоi та Австрiйськоi iмперiй в XIX тАУ ХХ ст.) у вiтчизнянiй традицii народна культура зiграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво i польську культуру, i до кiнця XVIII ст., коли верхiвку козацькоi старшини було зрусифiковано, украiнське суспiльство розвивалося значною мiрою без повноцiнноi нацiональноi культурноi елiти.

Справжнiми творцями i носiями культури продовжували залишатися широкi маси суспiльства тАУ селяни, козаки, ремiсники. Украiнська культура протягом тривалих перiодiв своii iсторii розвивалася як народна. У нiй велике мiсце займали фольклор, народнi традицii, якi додавали iй особливоi чарiвностi i колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтвi тАУ народних думах, пiснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтвi. Саме завдяки збереженню i продовженню традицiй, коренi яких сходять до культури Киiвськоi Русi, став можливим пiдйом украiнськоi культури i в XVIтАУXVII ст., i культурне вiдродження в XIX ст.

У той же час вiдчутнi i негативнi наслiдки такого характеру розвитку украiнськоi нацiональноi культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, якi народилися i виросли в Украiнi, потiм покидали ii, зв'язували своi подальше життя i творчiсть з росiйською, польською та iншими культурами. Крiм того, прогрес у сферi природничих наук був виражений слабше, нiж у гуманiтарнiй.

Разом з тим, самобутня i старовинна система освiти, яка досягла свого розквiту в добу Козаччини i забезпечила практично суцiльну грамотнiсть населення, давня традицiя книгописання, орiiнтованiсть на провiднi центри РДвропи, зокрема на вiзантiйську культурну традицiю, роль Украiни-Русi як центру християнства в схiднослов'янському свiтi, а також як центру наук i вищоi освiти завдяки розвинутiй мережi колегiумiв, Острозькiй та Киiво-Могилянськiй академii, меценатство та державна пiдтримка культури рядом визначних державникiв тАУ Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, РЖваном Мазепою та iн. тАУ все це дозволило пiднести украiнську культуру до рiвня свiтового явища, створити ряд класичних шедеврiв у галузi друкарства, архiтектури, лiтератури, досягти значних успiхiв у науцi.

Вiдомий дослiдник украiнськоi культури РЖван Огiiнко зазначав, що украiнськiй культурi з самого початку були властивi вiдвертiсть свiту, вiдсутнiсть ксенофобii i гуманiзм. Говорячи про гуманiстичну суть украiнськоi культури, потрiбно вiдзначити i те, що сама система цiнностей даноi культури в перiод ii активного розвитку (XVIIтАУXIX ст.) була досить специфiчною. Багатий матерiал для такого висновку даi творча спадщина Григорiя Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Кулiша, Тараса Шевченка. У своiх фiлософських творах вони вирiшували питання про сутнiсть та умови людського щастя, про значення людського iснування.

На вiдмiну вiд суспiльноi думки iнших iвропейських краiн, де проблеми бiдностi, хвороб i безкультур'я мислилося подолати шляхом технiчного прогресу, пiдвищення продуктивностi працi, за допомогою зусиль освiчених монархiв i соцiального експериментування, украiнськi мислителi закликають до iншого. ВлСпорiднена працяВ» i самопiзнання, свобода, заради якоi не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життiвих потреб, надання переваги духовному над матерiальним тАУ ось тi шляхи i рецепти щастя, яких дотримувались i якi пропагували провiднi украiнськi мислителi у дисi бiльш пiзднього iвропейського екзистенцiалiзму. Сьогоднi такi пiдходи мають особливе значення для всього людства.

Украiнський народ прожив багату i бурхливу iсторiю. Жити йому довелось на роздорiжжi, через яке проходило багато рiзних народiв i племен. Майже кожен з них зазiхав на украiнську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось вiковiчно захищати свою волю вiд ворогiв, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у украiнцiв найяскравiшу, найхарактернiшу рису тАУ волелюбнiсть. Саме вона спричинилася до того, що вже в кiнцi XVI ст. на Украiнi здiйснювалась найперша в той час демократiя. Запорiзька Сiч стала наймiцнiшим бастiоном демократii та свободи не тiльки в себе, але й для сусiднiх народiв. Тому i вся творчiсть народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежнiсть, украiнцi тужили за нею, i цю тугу та боротьбу за волю вiдтворили у всiх проявах своii творчостi тАУ у безмежному морi задушевних пiсень, дум, легенд; у малярствi, вишивцi, гончарствi, ткацтвi тощо. Особливо любовно оспiвав народ своiх, на яких так багата Украiна.

Автентична украiнська архiтектура почала формуватися у IXтАУX ст., коли на теренах Украiни виникла централiзована держава тАУ Киiвська Русь. Спочатку всi споруди тАУ укрiплення, палаци, церкви тАУ будувалися з дерева. Основною структурою будiвель спрадавна був зруб, зведений з горизонтально покладених колод iз шатровим верхом. Традицiя спорудження зрубiв збереглася аж до початку ХХ ст. Навiть сьогоднi подiбнi зруби використовуються пiд жилi примiщення, iх можна побачити, примiром, у Чернiговi.

Разом з прийняттям християнства в Киiвськiй Русi з'явилися будiвлi вiзантiйського стилю, найкращим прикладом якого i Софiйський собор у Киiвi (XI ст.), що зберiгся до нашого часу, зазнавши, втiм, суттiвоi бароковоi перебудови. Вiзантiйський стиль на Русi почав активно реформуватися у спiвдii з автентичними уявленнями про будiвництво й орнаментування. Внаслiдок такого реформування з'явилися витягнутi вгору банi киiвських церков, специфiчна кольорова гама розписiв, фресок i мозаiк.

Найдавнiшою церквою Украiни, що збереглася лише у фундаментi, i Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988 тАУ 996 рр. Це була тринавна будова з широким опасанням (галереями) навколо, всерединi пишно прибрана мармуровим обличкуванням, рiзьбами, кахлями, фресками й мозаiками. З лiтописiв вiдомо, що вона завалилася в 1240 роцi пiд час облоги Киiва Батиiм.

Звичайний тип бiльших церков XтАУXIII ст. тАУ це тринавнi церкви з трьома напiвокруглими чи гранчастими апсидами (заокруглення з боку вiвтаря), з двома або трьома парами стовпiв. Мiж першою вiд вiвтаря та другою парами стовпiв через цiлу церкву проходить поперечна назва. Середня найширша назва тАУ такоi самоi ширини й висоти, як i поперечна назва (прохiд); на перехрестi iх угорi виводилася найбiльша баня з верхньою точкою цiлоi церкви. Меншi церкви були, можливо, однонавнi з апсидою зi сходу. В Захiднiй Украiнi виводилися також ротонди тАУ округлi будови.

Характерною рисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточували будову з трьох бокiв (крiм сходу), якi зберiгалися пiсля в украiнському дерев'яному будiвництвi. Нерiдко iз захiдного причiлку пiдносилися двi могутнi вежi або одна вежа в пiвнiчно-захiдному кутi будови. Завершували будову одна, рiдше 5 (або 9) бань округлоi, елiпсовоi й гранчастоi форми. Загальнi маси i зв'язаний iз ними зовнiшнiй вигляд будови завжди вiдповiдали внутрiшнiм просторовим формам, так що навiть форма даху й бань назовнi точно вiдповiдала внутрiшнiй. Згiдно з цим, чисто конструктивним, законом архiтектурного мистецтва будови загалом мали мiнiмальну кiлькiсть декоративних прикрас, а де вошi й були, то вiдповiдали логiчному змiсту окремих конструктивних частин будови.

Пiсля татаро-монгольськоi навали будiвництво на територii Украiни пiдпорядковуiться завданням оборони. У XIIтАУXV ст. будуються переважно фортецi з баштами, укрiпленi монастирi, замки у Кам'янець-Подiльському, Львовi, Луцьку, Кременцi, Бiлгородi-Днiстровському. РЗхнi стiни високi та неприступнi, але на деяких можна побачити декоративний орнамент у виглядi украiнськоi плахти або вишиванки, викладений з червоноi цегли. Найкращим прикладом i Хотинська фортеця у Чернiвецькiй областi зi стiнами 30тАУ35 метрiв, який чудово зберiгся до сьогоднi.

Монастирi-фортецi XV столiття теж схожi на замки. Головний собор монастиря стояв або посеред двору, або в системi оборонних стiн. Храми були обов'язково пристосованi до оборони, адже нерiдко траплялося, що вони ставали притулком вiд ворога не лише для ченцiв, але й для мирян.

Один з найцiкавiших перiодiв iсторii архiтектури Украiни тАУ кiнець XIV тАУ перша РЖ половина XV столiття. На захiдних землях, якi менше за iншi потерпiли вiд монголо-татарськоi навали, тодi зростають мiста, розвиваються ремесла й торгiвля. В украiнськi мiста прибуваi багато поселенцiв, переважно нiмцiв, якi принесли в мистецтво, а зокрема в архiтектуру, новi стильовi форми.

Розквiт катедральноi готики в Украiнi припадаi на часи правлiння короля Володислава II Ягайла (1386тАУ1434).

Серед культових споруд переважали католицькi костели. Вирiшальну роль у формуваннi нового стилю вiдiграв Лати́нський кафедра́льний собо́р у Львовi тАУ пам'ятка архiтектури нацiонального значення. Готичну складову пiдкреслюi високий шип даху. Дзвiниця на головному фасадi маi барокове завершення i розташована асиметрично, бо другу дзвiницю недобудували. В iнтер'iрi високi снiпчастi колони пiдтримують стрiльчатi арки i склепiння з готичними нервюрами. Стiни i склепiння вкритi численними фресками. Будiвництво собору розпочалося 1361 (за iншими даними тАУ 1370) на кошти короля Казимира Великого. Серед будiвничих цього храму вiдомi Нiчко, Йоахiм Гром, Амброзiй Рабiш; одним iз найтурботливiших опiкунiв будови в мiських актах названо Петра Штехера. Об'iмну композицiю костелу витворено завдяки двом головним складовим: пресбiтерiуму (вiвтарнiй частинi) та корпусу нав (власне молитовнiй залi).

У 1527 роцi пiд час великоi львiвськоi пожежi згорiло практично усе готичне мiсто. Постраждала також i кафедра тАУ особливо захiдна ii сторона та вежа. Вiдбудовою храму зайнялися вже ренесанснi архiтектори, що вплинуло на майбутнiй вигляд споруди.

У XVIтАУXVII ст. в Украiнi розповсюдився стиль Ренесансу. Найяскравiше вiн вiдобразився в архiтектурi Львова. На однiй з центральних площ цього мiста майже повнiстю зберiгся ренесансний ансамбль будинкiв, естетичною домiнантою його i так звана Чорна кам'яниця тАУ чорна будiвля в оточеннi свiтлих. Нашарування епох та поiднання рiзних архiтектурних стилiв в архiтектурному ансамблi Львова роблять мiсто справжнiм музеiм пiд вiдкритим небом. РЖсторична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурноi спадщини людства.

Прихiд Ренесансу мав також велике значення для подальшого розвитку украiнського зодчества, особливо украiнського бароко. Барокове мистецтво й архiтектура, що були вершиною мистецьких досягнень у захiднiй та схiднiй РДвропi, отримали високу оцiнку в Украiнi XVII ст. i, поiднавшись тут з мiсцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль украiнського бароко. Завдяки активнiй будiвельнiй дiяльностi гетьмана Мазепи, стиль бароко в Украiнi ще називаiться ВлМазепинським стилемВ». На жаль, бiльшiсть шедеврiв украiнського бароко не збереглися тАУ частково через бiльшовицьку полiтику руйнацii храмiв, частково через те, що специфiчне вiдгалуження цього стилю тАУ так зване Влкозацьке барокоВ» тАУ було представлене дерев'яними церквами.

У XVIII ст. в украiнському бароко вiдбувалися змiни тАУ фасади штукатурили та прикрашали лiпниною, прикладом чого i Покровська церква збудована за проектом украiнського архiтектора Григоровича-Барського.

Бароко тАУ стиль архiтектурних ансамблiв. Бiльшiсть ансамблiв украiнських монастирiв складалося в рiзнi часи, часто тАУ ще в давньоруський перiод, але iх остаточне формування вiдбулося в епоху бароко, коли всiм будiвлям надавалося iдине стильове обличчя (монастирi Приднiпров'я та Лiвобережжя Украiни, Софiйський ансамбль, Видубицький монастир у Киiвi).

У цей же час за проектом iталiйського архiтектора Растреллi було збудовано Марiiнський палац, що i сьогоднi державною резиденцiiю Президента Украiни.

З кiнця XVIII ст. в Украiну прийшов класицизм, так званий Влмiський стильВ», характерною рисою якого було значне зменшення церковного будiвництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будiвлям.

На межi XVIIIтАУXIX столiтть прекрасними зразками класичностi були величавi палати гетьмана Кирили Розумовського в Почепi (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготинi (проект Менеласа), Глуховi (арх. Андрiй Квасов) й Батуринi (проект Андрiя Квасова, арх. Чарльз Камерон). Величезних розмiрiв палата в Почепi, збудована у 1796 р., даi широку площу спокiйних архiтектурних мас, але iз сухими й одноманiтними лiнiями деталей. Зате справжнiм мистецьким твором i палата в новiй столицi Украiни тАУ Батуринi, побудована в 1799тАУ1803 рр., де вже помiтнi впливи стилю Людовика XVI. Не менш iнтересна величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгi, 1794тАУ95), де цiлий комплекс будов творить колосальне пiвколо, а головний корпус маi витонченi форми т.зв. палладiанства тАУ типу Вiлла Ротонда поблизу Венецii в РЖталii.

Наприкiнцi 18 столiття та на початку 19 на землях Украiни з'явилися поодинокi зразки стилю ампiр (пiзнiй класицизм, що наслiдував зразки архiтектури Риму iмператорськоi доби).

На початку ХХ столiття в РДвропi виникаi новий напрям в мистецтвi, та, зокрема, в архiтектурi тАУ модерн

Вместе с этим смотрят:

"Quo vadis": проекцiя на сучаснiсть

"Культура": типология определений

French Culture. Traditions and Customs

Old and new wedding customs and traditions in Great Britain and the USA

ВлМадонна АннунциатаВ» Симоне Мартини из Государственного Эрмитажа