Зовнiшньополiтичнi доктрини США i краiни пострадянського простору: ретроспективний аналiз

Курсова робота з теми:

Зовнiшньополiтичнi доктрини США i краiни пострадянського простору: ретроспективний аналiз

1. Зовнiшньополiтичнi доктрини Сполучених Штатiв з часу проголошення державностi i до початку 1990-х рокiв

Концептування, розвиток i еволюцiя зовнiшньополiтичних доктрин й стратегiй США вiдбувалися вiдповiдно до iхнього територiального розширення, зростання економiчного i вiйськового потенцiалу та поширення впливу Вашингтона на краiни та територii, якi творили й творять оборонний вал iхнiх стратегiчних, полiтичних i торговельно-економiчних iнтересiв.

Головний лейтмотив еволюцii американськоi зовнiшньоi полiтики в iсторичнiй ретроспективi полягаi у переходi вiд регiонального до глобального вимiру. Ця трансформацiя вiдбулася в iсторично короткi термiни.

Специфiчний американський пiдхiд до мiжнародних вiдносин проявився не вiдразу. З часу проголошення незалежностi i принаймнi до кiнця XIX столiття цiлi американськоi зовнiшньоi полiтики зводилися до головного нацiонального iнтересу - захисту власноi незалежностi. Перша система мiжнародних вiдносин (i взагалi перша в iсторii мiжнародних вiдносин), з якою зiткнулися Сполученi Штати, виходячи на свiтову арену, була Вестфальська, започаткована одноiменним миром, укладеним пiсля завершення Тридцятирiчноi вiйни у 1648 роцi. Вестфальський мирний договiр санкцiонував розпад Священноi Римськоi iмперii намецькоi нацii на самостiйнi держави (355). Тодi ж остаточно оформились централiзованi держави: РЖспанiя, Португалiя, Францiя, Великобританiя, Польща, Росiя, Австрiя (у кордонах спадкових земель Габсбургiв), Туреччина, Данiя, |i(вецiя. Норвегiя (лише Нiмеччина та РЖталiя залишались полiтично роздрiбленими). З цього часу провiдною формою полiтичноi органiзацii свiтового спiвтовариства стаi нацiональна держава (за захiдною термiнологiiю, держава-нацiя). Домiнуючим принципом у мiжнароднiй полiтицi стаi принцип нацiонального (державного) суверенiтету (державного iнтересу),

Китаiм. Претензii РДС на рiвне партнерство з Америкою i нiчим iншим як запереченням однополярного свiтопорядку. У ВлРДвропейськiй стратегii безпекиВ», схваленiй у груднi 2003 року, США стоять на першому мiсцi у перелiку з шести держав, з якими РДС готовий формувати стратегiчне партнерство (iншi п'ять - Росiя, Японiя, Китай, Канада, РЖндiя).

У цьому контекстi найгострiшим у стосунках США i РДС i пiдходи до проблеми безпеки. Два пiдходи: якщо США у розв'язаннi проблем безпеки у першу чергу опираються на вiйськову силу, то для РДС на першому мiсцi залишаються економiчнi та дипломатичнi важелi.

Ми пiдiйшли до НАТО, його ролi у сучасному свiтi. РЖ iвропейцi i американцi свiдомi того, що НАТО потребуi реформування. ВлФрондерська РДвропаВ» явно незадоволена консервативнiстю полiтичного устрою НАТО, який базуiться на формальнiй рiвностi його членiв, але за негласного домiнування США. НАТО, його структура i рамки, не вiдповiдають нинiшнiм реалiям - тобто не враховують появу новоi полiтичноi реальностi в особi РДС. РДвропейськi держави-фундатори НАТО вважають, що НАТО, з одного боку, повинен перетворитись на форум для обговорення питань стратегii РДвропи i США, а з iншого - не претендувати на роль iдиного або ж основного механiзму ведення трансатлантичного полiтичного дiалогу. На думку Францii i Нiмеччини, вiдтепер РДС, а не НАТО, маi стати форумом для узгодження стратегii РДвропи i США. Американськi заперечення щодо таких планiв зрозумiлi, адже право вето вони мають в НАТО, а не РДС. Знову ж таки Влстара РДвропаВ» прагне, щоб НАТО мав бiльше полiтичних функцiй i не обмежувався виключно вiйськовими питаннями. США, у свою чергу, виступають проти полiтизацii Альянсу, завдання якого, на iхню думку, ефективно використовувати вiйськову силi, а не вести полiтичнi дебати.

США вказуi також на те, що РДС не змiг виконати поставлене у рамках НАТО завдання: довести вiйськовi витрати до 3% ВВП. ( витрати США на збройнi сили у 2003 роцi становили 3,7% ВВП). РЖ хоча можливостi РДС обмеженi, все за рiвнем вiйськових витрат (175 млрд. дол.) вiн переважаi

Росiю, Китай i Японiю разом взятих. Прогнозують, що через 10 рокiв РДвросоюз буде здатен довести кiлькiсть своiх воякiв в операцiях за кордоном до 200 тис. осiб, що вчетверо бiльше нiж сьогоднi.

Проблеми безпеки з точки зору США i РДС рiзняться i географiчними масштабами. Якщо для США характерний глобалiстський пiдхiд у питаннях безпеки, то РДС обмежуiться iвропейським континентом: Сходом РДвропи та Середземномор'ям .

РДвропа вважаi, що мiжнароднi органiзацii i сьогоднi iдиним iнструментом врегулювання мiжнародних конфлiктiв, США - що це лишень одна iз можливостей.

З точки зору iвропейцiв, РДвросоюз - iдеальна форма органiзацii мiжнародних вiдносин. Вони вважають, що у майбутньому головним джерелом впливу держави буде ii приналежнiсть до того чи iншого регiонального об'iднання. На iхню думку, до кiнця XXI столiття свiтопорядок будуть визначати не окремi держави, а регiональнi структури i свiтопорядок буде базуватися не на США чи ООН , а на спiльнотi взаiмозалежних регiональних об'iднань.

США можуть лише дещо пригальмувати, але не зупинити процес регiональноi iнтеграцii. Занадто оптимiстичнi iвропоцентристи висловлюють навiть таку думку, що з часом двостороннi вiдносини РДС-США могли би замiнити собою старi договори, такi як договiр про створення НАТО. Зрозумiло, що цей пiдхiд кардинально розходиться з американською уявою про майбутню модель мiжнародних вiдносин.

Очевидно, що конфлiкт мiж РДС i США спричинений вiдмiнностями в iхнiй полiтицi, у баченнi сучасного свiту i свого мiсця в ньому. Водночас не варто перебiльшувати цю конфлiктнiсть. Видаiться, що РДС i США бiльше мають спiльного, анiж вiдмiнного. РЖ РДвропа, i США сповiдують принципи демократii та ринковоi економiки, iх об'iднуi спiльна iсторична та культурна спадщина, довгi роки союзу проти комунiзму пiд час Влхолодноi вiйниВ», спiльна вiйськова структура в рамках НАТО, прагнення зберегти високий рiвень життя, тiсне переплетення економiчних структур i, нарештi, спiльний страх перед тероризмом, розповсюдженням ЗМУ, демографiчними проблемами, злочиннiстю, наркотиками, скороченням впливу християнства.

Список взаiмних претензiй, який викликали кризу у вiдносинах, значний, але не настiльки фундаментальний, як перелiк факторiв, якi цементують iднiсть РДвропи i Америки.

Щодо перспектив трансатлантичних вiдносин зазначимо наступне: 1. не тiльки США, але й чимало краiн РДвропи не готовi до радикального перегляду традицiйних поглядiв на мiсце i роль РДвропи у трансатлантичних вiдносинах; 2. НАТО залишиться ключовим iнституцiйним механiзмом проектування полiтичного впливу США в РДвропi; 3. для бiльшостi iвропейських краiн саме НАТО, а не РДС, i гарантом оборони i безпеки, в тому числi i в РДвропi; 4. необхiднiсть спiвпрацi у боротьбi з мiжнародним тероризмом i одним з найефективнiших факторiв, який пом'якшуi трансатлантичнi розбiжностi.

2. США - Росiя: стан та перспективи стратегiчного спiвробiтництва

Стрiмкi подii 1991 року на теренах СРСР вiдкривали нову епоху у стосунках мiж США та Росiiю. Розпад СРСР, парад суверенiтетiв колишнiх радянських республiк перебували у центрi громадськоi думки, полiтичних, академiчних i дiлових кiл США. Сформувалася унiкальна одностайнiсть в оцiнцi подiй: у Росii вiдбуваiться найбiльша революцiя XX столiття, яка здатна докорiнно змiнити всю мiжнародну систему i характер американо-росiйських вiдносин. Лейтомотивом численних дискусiй i обговорень, якi вiдбувалися у США наприкiнцi 1991- початку 1992 рокiв стала теза Влне пропустити iсторичний шансВ» у створеннi нового мiжнародного порядку.

Разом з тим уряди США були стурбованими можливими катастрофiчними наслiдками подiй 1991 року. Адмiнiстрацiя Дж. Буша-старшого виступала проти розпаду СРСР, побоючись, що це приведе до глобальних потрясiнь небаченого масштабу. Не дивно, що американська адмiнiстрацiя Дж. Буша-старшого пiдтримувала до останнього дня центральну радянську владу. Аж до серпневого путчу уряд США у найрiшучiй формi наголошував, що республiки не отримають жодноi пiдтримки Вашингтона у своiх прагненнях до незалежностi (виняток робився тiльки щодо краiн Балтii, входження яких до складу СРСР Штати нiколи не визнавали). У виступi Дж. Буша у Киiвi 1 серпня 1991 року ця позицiя була висловлена особливо рiзко: ВлАмериканцi не будуть пiдтримувати тих, хто прагне до незалежностi заради того, щоб замiнити тиранiю центра на мiсцевий деспотизм. Вони не будуть допомагати тим, хто проповiдуi убивчий нацiоналiзм, що базуiться на етнiчнiй ненавистiВ».

РЖ пiсля серпня 1991 року США продовжували пiдтримувати М. Горбачова у його безуспiшних спробах стримати розпад СРСР. Навiть у питаннi про краiни Балтii Дж. Буш спробував пiдтримати репутацiю Москви, переконуючи М. Горбачова надати цим республiкам незалежнiсть, не очiкуючи iхнього неминучого виходу. Вашингтон визнав незалежнiсть балтiйських республiк тiльки пiсля того, як Верховна Рада СРСР вiдмовилася надати iм незалежнiсть, i зробив це тижнем пiзнiше, нiж члени РДвропейського Союзу.

Ставлення до проблеми цiлiсностi СРСР була висловлена держсекретарем Дж. Бейкером на великiй прес-конференцii на початку вересня 1991 року . Адмiнiстрацiя США знову висловилася за збереження iдиного Радянського Союзу, з яким можна було б вирiшувати вiйськовi i дипломатичнi питання. ВлАдмiнiстрацiя не збираiться визнавати незалежнiсть жодноi республiки, за виключенням Естонii, Латвii i Литви, - заявив державний секретар. - Ми надамо допомогу радянському народу на його шляху до полiтичноi i економiчноi свободиВ».

Адмiнiстрацiя Дж. Буша продовжувала лiнiю пiдтримки iдиного СРСР до найостаннiшого моменту, коли вже стало очевидним, що процес його розпаду i незворотнiм. На американського президента здiйснювався сильний тиск щодо визнання вимог республiк. Так, 26 листопада 1991 року його вiдвiдала делегацiя украiнських американцiв з вимогою, щоб Сполученi Штати висловились на користь незалежноi Украiни. Президент вiдповiв, що Вашингтон визнаi незалежнiсть Украiни тiльки за результатами референдуму, проведення якого було оголошено на 1 грудня.

Напередоднi украiнського референдуму державний департамент заявив, що будь-якi змiни у складi СРСР будуть визнанi США лише пiсля того, як вони будуть визнанi центральним урядом. Москвi було повiдомлено, що США визнають незалежнiсть Украiни у тому випадку, якщо це зробить Росiя.

Очiкуючи глобального хаосу при розпадi СРСР, США найбiльше турбувалися про долю ядерного арсеналу СРСР. Адмiнiстрацiя США чiтко висловлювалась за те, щоб ядерна зброя залишилася пiд iдиним командуванням i була б передана Росii. Прийняття такого статусу було висунуто як найважливiша умова визнання Вашингтоном незалежностi Украiни.

Водночас США вiтали появу Влвiльноi демократичноi РосiiВ». Уряд США одразу визнав Росiю спадкоiмницею СРСР i не приховував , що розглядаi

Росiю партнером номер один серед iнших членiв Спiвдружностi незалежних держав (СНД).

З проголошенням незалежноi Росiйськоi Федерацii створилися принципово новi умови розвитку американо-росiйських вiдносин: 1. припинився непримиримий iдеологiчний конфлiкт - джерело тривалого протистояння СРСР i США; 2. завершилося багатоаспектне радянсько-американське суперництво в регiональних конфлiктах по всiй планетi; 3. виникла величезна асиметрiя мiж Росiйською Федерацiiю i США - величезний вiдрив Америки вiд Росii за основними параметрами могутностi (за виключенням ядерноi сфери); 4.США перемiстилися з категорii Влоднiii з наддержавВ» до категорii Влiдиноi наддержавиВ»; 5. Росiйська Федерацiя перетворилася у самостiйного суб'iкта мiжнародних вiдносин, але за геополiтичними характеристиками поступалася Радянському Союзу; 6. обидвi держави (США i РФ) опинилися перед дилемою усвiдомлення та оформлення своii новоi iдентичностi, визначення стратегii на мiжнароднiй аренi та моделi двостороннiх вiдносин; 7.для РФ необхiдно було визначити коло партнерiв i союзникiв, обрати собi нiшу в глобальнiй економiцi; 8. керiвники РФ усвiдомлювали важливiсть вiдносин з США, зважаючи на iхню роль у свiтi; 9. незважаючи на те, що погляди на свiт у США i Росii рiзнилися, мiж ними не iснувало незборимих iдеологiчних i геополiтичних суперечностей. Бiльше того, мiж ними були спiльнi iнтереси у сферi мiжнародноi безпеки i глобальноi економiки, наприклад, контроль над озброiнням i лiквiдацiя надмiрних арсеналiв засобiв масового ураження (ЗМУ); 10. отже, створилися умови для нормалiзацii американо-росiйських вiдносин, для переходу вiд конфронтацii до спiвпрацi на основi балансу iнтересiв обох краiн. На початку 1990-х рокiв виникла надiя, що США i РФ перейдуть навiть до принципово новоi - партнерськоi - моделi двостороннiх взаiмин.

У першi роки становлення Росiйськоi Федерацii як вiльноi, суверенноi, демократичноi, ринково зорiiнтованоi держави, якою вона себе проголосила у груднi 1991 року, очiкування росiян стосовно Заходу i його лiдера - США були дещо завищеними. 70% росiян (опитування громадськоi думки у 1991- 1993 роках) вважали, що РДвропа i Америка стануть щирими друзями, порадниками, помiчниками для новоi Росii, тобто допомагатиме не тiльки полiтично, морально, але найголовнiше матерiально. Очiкування такого ставлення диктувалося передусiм тим, що Росiя готова була вчитися у Заходу (на початку 1990-х рокiв Росiю вiдвiдувала величезна кiлькiсть захiдних експертiв, якi досить потужно впливали на формування ii внутрiшньоi й зовнiшньоi полiтики). У своiй першiй заявi мiнiстр закордонних справ Росii Андрiй Козирiв наголосив, що демократична Росiя розпочинаi виключно нову полiтику, орiiнтовану на Влнеобмежене партнерство i iнтеграцiю з ЗаходомВ». З iншого боку, Вашингтон, Париж, Берлiн та iншi держави вiдчували острах перед можливою реставрацiiю комунiзму на теренах екс-СРСР i, зокрема, Росii. Цi побоювання зроблять Захiд помiркованим у ставленнi до РФ.

Виходячи з цих мiркувань, Кремль вибудовував модель стосункiв зi Заходом: 1 .вiдносини з США будуть мати прiоритетний характер для Росii, а з iвропейськими краiнами - вони будуть перебувати на другому за значущiстю мiсцi пiсля iхнiх вiдносин зi Штатами. Росii буде надано режим найбiльшого сприяння у торгiвлi; 2.Захiд буде по-старому визнавати Росiю як велику державу не тiльки де-юре, але й де-факто i сприяти змiцненню ii мiжнародних позицiй; 3. РДвропа й Америка будуть надавати Росii широкомасштабну допомогу - щедру i безкорисливу, вiдчасти навiть безкоштовну, спрямовану на вiдновлення ii народного господарства, науки й культури.

Цi романтичнi очiкування виявилися iлюзорними. Росiйська елiта не врахувала, що зовнiшня полiтика РДвропи i США егоiстична i прагматична, що вона формуiться за законами ринковоi конкуренцii, зорiiнтованими на отримання максимального прибутку. Захiд не захотiв дiлитися плодами перемоги, отриманоi у протистояннi з соцiалiзмом. Росiяни виявилися гiрко розчарованими у контекстi всiх своiх сценарiiв, моделей i очiкувань щодо США та iхнього прихильного ставлення до росiйських прагнень.

Натомiсть США по-iншому оцiнювали роль i статус Росii i своi вiдносини з нею: 1. Росiя як спадкоiмниця СРСР програла Влхолодну вiйнуВ» i iй прийдеться, визнавши поразку, поводитися у дихотомii США-Росiя як краiна, що i переможеною; 2.Росiян не тiльки перестала бути наддержавою, але надовго, якщо не назавжди, вибула з числа великих свiтових держав; 3. Росiя виснажена i без допомоги США iй не вибратися з-пiд цих завалiв i Америка маi отримати свiй Влзаконний дивiдендВ»; 4. Росiя та ii лiдери повиннi йти в науку до США, якi цим скористаються i будуть навчати ii тому, що вiдповiдаi нацiональним iнтересам США; 5. ставши врештi-решт iдиною супердержавою, Америка отримала шанс побудувати довгоочiкуваний Pax Атегiсана i частиною цього миру маi стати i Росiя, ключi вiд цiii новоi Росii вже у кишенi США.

Отже, США не мали намiру створювати з Росii другу Америку. Вони лише хотiли створити свiт безпечним i комфортним для себе. Звiдси США вбачали у Росii державу, здатну тримати пiд контролем отриману вiд СРСР у спадщину ядерну зброю i ЗМУ i не допустити iхнього неконтрольованого поширення як всерединi радянського простору, так i за його межами; здатну розв'язувати полiтичнi i соцiальнi проблеми i конфлiкти i тримати пiд контролем ситуацiю у себе вдома; достатньо сильну у вiйськовому, економiчному i полiтичному сенсi, щоб успiшно вирiшувати названi вище проблеми, але не настiльки сильною, щоб кинути виклик США; позбавлену iмперських амбiцiй; яка маi досить розвинену ринкову економiку, але не таку могутню, щоб скласти реальну конкуренцiю економiцi США; яка маi стабiльну демократичну полiтичну систему, яка не допустить нi реставрацii комунiзму, нi встановленнi автори тарноi системи; яка визнаi (нехай i мовчки) прiоритет США як iдиноi наддержави i слiдуватиме за ii порадами та рекомендацiями.

Такий з точки зору Вашингтона мав би бути оптимальний варiант партнерства з Росiiю, в якому головна роль беззастережно належатиме Сполученим Штатам Америки.

Нагадаiмо, що 1990-i роки були роками безпрецедентного успiшного соцiально-економiчного розвитку США за президентства Б. Клiнтона, а для Росii - роками болiсноi кризи через вiдсутнiсть реалiзацii продуманоi стратегii полiтичних i економiчних реформ. З iншого боку, для стратегiчного партнерства США i Росii не вистачало спiвпадiння принципових iнтересiв, якi зазвичай виникають у держав за наявностi спiльного ворога. У цих умовах Америка взяла на себе роль ментора щодо Росii. При цьому вона не хотiла рахуватися з iнтересами Росii при розв'язаннi мiжнародних проблем, не прагнула визнати ii рiвноправним партнером не на словах, а на дiлi. Крiм того, Вашингтон зробив ставку на розширення НАТО за рахунок колишнiх союзникiв СРСР, iгноруючи росiйськi iнтереси у пiдходах до регiональних конфлiктiв, взяв курс на перегляд вiйськово-полiтичного балансу на свою користь.

На тлi таких сценарiiв, моделей i очiкувань розвивалися американо-росiйськi вiдносини.

Перший вiзит пiсля розпаду СРСР президент Росii Б.РДльцин здiйснив до США, Канади, Великобританii i Францii, ясно демонструючи головний напрямок своii зовнiшньоi полiтики. Росiйське керiвництво не розглядало Росiю переможеною у холоднiй вiйнi. Виступаючи у Радi Безпеки ООН 31 сiчня 1992 року, росiйський президент заявив, що нова Росiя Влрозглядаi США та iншi захiднi краiни не тiльки як партнерiв, але й союзникiвВ».

Триденний вiзит президента Росii Б.РДльцина до США наприкiнцi сiчня- початку лютого 1992 року став головною полiтичною подiiю для всього свiту. Росiйський президент одразу дав зрозумiти, що вiн репрзентуi нову краiну, яка не маi нiчого спiльного з комунiстичним Радянським Союзом i яка хоче бути союзником США. РЖдея тiсних союзницьких вiдносин - стратегiчного партнерства - була покладена в основу переговорiв двох президентiв.

Намiр будувати стратегiчне партнерство знайшов своi вiддзеркалення у Кемп-Девiдськiй декларацii 1 лютого 1992 року - головному пiдсумковому документi. ВлРосiя i Сполученi Штати, - мовилося у декларацii, - не розглядають бiльше один одного як потенцiйних противникiв. Вiднинi iхнi вiдносини будуть будуватися як вiдносини дружби i партнерства, базованi на взаiмнiй довiрi i повазi, i на взаiмнiй прихильностi демократii i економiчнiй свободi. Сполученi Штати i Росiя сьогоднi розпочали нову еру у своiх вiдносинахВ». Таким чином, декларацiя була по сутi формальним оголошенням про завершення холодноi вiйни.

США i Росiя також заявили про готовнiсть обопiльноi спiвпрацi в утвердженнi Влзагальних демократичних цiнностейВ». Це було кроком вперед у порiвняннi з 1970-ми роками, коли основою вiдносин мiж СРСР i США проголошувалося мирне спiвiснування.

При обговореннi проекту декларацii Б. РДльцин запропонував включити положення про те, що вiдносини мiж обома краiнами стали не тiльки дружнiми, але i союзницькими. Дж. Буш вiдхилив цю пропозицiю. Разом з тим сторони висловили прагнення створити Влновий союз партнерiвВ», тобто це означало, що Москва i Вашингтон переходять вiд ситуативноi спiвпрацi з обмеженого кола питань до союзницького типу вiдносин, якi означали наявнiсть обширноi сфери спiльних iнтересiв, стабiльну орiiнтацiю на спiвпрацю i взаiмну терпимiсть.

У Декларацii говорилося, що Росii i США загрожують одинаковi Влзагальнi небезпекиВ». Це передбачало довiрчий i довготривалий характер вiдносин.

Пiд час переговорiв Б.РДльцин оголосив про готовнiсть Росii брати участь у створеннi новоi, загальноiвропейськоi системи безпеки, яка б завершила з подiлом РДвропи часiв холодноi вiйни. Росiйський президент запропонував заходи щодо радикального скорочення арсеналу зброi масового знищення, запропонувавши у першу чергу скоротити кiлькiсть ядерних боiголовок у обох краiнах на 50%. Вiн також запропонував Сполученим Штатам створити спiльний фонд пiдтримки росiйських спецiалiстiв у сферi ядерноi енергii з тим, щоб iх не могли використати краiни, якi таiмно провадили розробки власноi ядерноi зброi.

Сам Б. РДльцин та його тодiшнiй мiнiстр закордонних справ А. Козирiв (до сiчня 1996 року) прагнули вивести Росiю з iзоляцii, iнтегрувати ii у спiльноту демократичних держав i вiдродити Росiю як велику державу. Москва пiшла на феноменальне скорочення своiх звичайних озброiнь в РДвропi (вважаiться, що завершення холодноi вiйни через розпад СРСР зберегло Заходу, за оцiнками захiдних експертiв, понад 3 трлн. дол.). Росiйське керiвництво сподiвалося, що обiцянка Заходу, дана у Паризькiй хартii (листопад 1990 року) щодо безблоковостi РДвропи, буде виконана. Разом з Паризькою хартiiю була пiдписана ВлДекларацiя 22-хВ» - спiльна заява краiн НАТО i ОВД, в якiй йшлося про те, що держави обох вiйськових блокiв не розглядають один одного як гiпотетичних противникiв. Органiзацiю Варшавського Договору було розпущено 1 липня 1991 року. НАТО ж iснуi, бiльше того, розширюiться.

Тодi ж в Росii тривала боротьба мiж прихильниками та противниками дiй Б. РДльцина. Росiйськi лiвi, зокрема, вважали полiтику першого росiйського президента такою, що не вiдповiдала iнтересам держави.

У листопадi 1992 року республiканська партiя зазнала поразки на президентських виборах i президентом США було обрано демократа Б. Клiнтона. Стара республiканська адмiнiстрацiя продовжувала Влквазi-союзницькiВ» вiдносини з Росiiю. З сiчня 1993 року, ще до вступу на посаду Б. Клiнтона, Дж. Буш вiдвiдав Москву, де було пiдписано Договiр про подальше скорочення i обмеження стратегiчних наступальних озброiнь (СНО- 2 або СТАРТ-2). Планувалося, що договiр набуде чинностi пiсля того, як Украiна, Бiлорусь i Казахстан ратифiкують договiр СНО-1 (СТАРТ -1) i приiднаються до ДНЯЗ як неядернi держави. Договiр СНО-2 передбачав до сiчня 2003 року скоротити кiлькiсть ядерних боiголовок у Росii i США до З 500 одиниць.

США ратифiкували Договiр СНО-2 в сiчнi 1996 року. Росiя затягувала ратифiкацiю до 1997 року, мотивуючи вiдсутнiстю бюджетних коштiв на його реалiзацiю. Насправдi, це було пов'язане зi загостренням росiйсько-американських вiдносин через втручання краiн НАТО у боснiйську кризу i розширення НАТО на схiд. Москва вбачала в цих дiях США загрозу для своiх iнтересiв.

Варто наголосити на тому, що всi спостерiгачi i аналiтики того часу, як американськi, так i iвропейськi, зазначали, що загальнi декларацii адмiнiстрацii Дж. Буша щодо спiвпрацi з Росiiю не пiдкрiплювалися практичними кроками. У своiх основних пiдходах до новоi ситуацii у зв'язку з розпадом СРСР полiтика США обмежувалася проблемами потенцiалу колишньоi наддержави. Найголовнiша проблема початкового перiоду iснування новоi Росii - проблема економiчноi допомоги - залишалася загалом предметом декларацiй i намiрiв американського керiвництва.

Обережна полiтика Дж. Буша стосовно Росii була пiддана рiзкiй критицi з боку низки полiтичних дiячiв США. Загроза реставрацii тоталiтаризму чи розпаду Росii з ii ядерним арсеналом стимулювала навiть скептично налаштованих полiтикiв виступити на користь пiдтримки Б. РДльцина. Б. Доул, лiдер республiканцiв у конгресi, один iз лiдерiв консервативного крила, наполягав на негайнiй допомозi Б.РДльцину, який, на його думку, даi США Влостаннiй шансВ» на стабiльний мир.

Найбiльш рiзко з критикою адмiнiстрацii Дж. Буша виступав Р. Нiксон, колишнiй президент США. Ще восени 1991 року вiн розпочав активну кампанiю в ЗМРЖ з закликом пiдтримати демократiю в Росii. Лейтмотивом його виступу була теза про те, що з падiнням демократii у Росii розвиток на планетi зазнаi регресу i свiт заполонить хвиля диктатур.

Особливо широкий резонанс викликала стаття Р. Нiксона, оприлюднена 10 березня 1992 року в газетi ВлНью-Йорк ТаймеВ». Рiзко критикуючи позицiю адмiнiстрацiю Дж. Буша, Р. Нiксон попереджав, що якщо уряд Б. РДльцина впаде в Росii, то Влрозмiри катастрофи важко буде передбачитиВ». Р. Нiксон застерегiв проти небезпечноi помилки, яке поширюiться в США - переконаностi у перемозi в холоднiй вiйнi: ВлКомунiзм програв холодну вiйну, але захiд ii ще не виграв. Перемога у холоднiй вiйнi буде отримана тодi, коли реформи РДльцина завершаться створенням вiльноi ринковоi економiкиВ».

Р. Нiксон запропонував план екстреноi, широкомасштабноi i цiлком реальноi допомоги Росii, який складався з шести пунктiв: 1.надання Росii негайноi гуманiтарноi допомоги продовольством i медикаментами на початковому, найбiльш критичному етапi реформ; 2. створення корпусу Влвiльних пiдприiмцiвВ» з тим, щоб направити в Росiю тисячi захiдних пiдприiмцiв-менеджерiв, якi б надавали практичну допомогу при запровадженнi ринковоi економiки; 3. надання Росii вiдстрочки на виплату боргiв, якi вона успадкувала вiд СРСР; 4. вiдкриття мiжнародних ринкiв для росiйського експорту; 5. створення мiжнародного фонду з десяткiв мiльярдiв доларiв для стабiлiзацii росiйського карбованця; створення iдиного механiзму з координацii як державноi, так i мiжнародноi допомоги Росii - за такою ж моделлю, яка була створена пiсля Другоi свiтовоi вiйни для вiдбудови РДвропи.

Пiд тиском критики адмiнiстрацiя Дж. Буша здiйснила низку крокiв. 1 квiтня 1992 року президент Дж. Буш виступив з пропозицiiю прийняти ВлЗакон на пiдтримку свободиВ». Закон надавав адмiнiстрацii право збiльшувати внесок США до МВФ на 12 млрд. дол. , надати допомогу краiнам СНД у розмiрi 410 млн. дол.

Цього ж дня федеральний канцлер Нiмеччини Г. Коль у Боннi оголосив прол намiр Великоi сiмки надати Росii кредит у 24 млрд. дол., який складатиметься з внескiв краiн Сiмки, МВФ i Свiтового банку. У 1992 роцi Росiя стала членом МВФ i Свiтового банку.

З середини 1990-х рокiв у Росii чiтко окреслилися антизахiднi, особливо антиамериканськi, настроi. Апогей цих настроiв припав на весну i лiто 1999 року, коли США та iхнi союзники стали бомбити Югославiю. Нагадаiмо, що Росiя традицiйно симпатизуi Сербii. Вона також почувала себе ображеною, що було вiдхилено ii план врегулювання в Югославii. Нарештi, бомбова атака на Сербiю розцiнювалася як репетицiя такоi ж агресii щодо Росii.

Щоправда, росiяни не заперечували того, що РДвропа i США i краiнами високого достатку i прогресивного економiчного i науково-технiчного розвитку, в яких i багато повчального для них. Разом з тим типовими стали висловлювання росiян щодо зовнiшньоi полiтик США як ВлагресивноiВ», ВлекспансiонiстськоiВ», що вони Влскрiзь лiзутьВ», ВлАмерика пхаi свого носа у всi справиВ».

Новий президент США Б.Клiнтон, використовуючи iзоляцiонiстськi настроi, якi поширилися в американському суспiльствi пiсля завершення холодноi вiйни, зосередив свою увагу переважно на внутрiшнiх проблемах. Цiкаво, що вiн як кандидат у президенти присвятив зовнiшнiй полiтицi лише один виступ. Вiн не мав нi своii зовнiшньополiтичноi стратегii, нi власних оцiнок глобальних перемiн у свiтi. Новий президент пiдходив до питань зовнiшньоi полiтики обережно, проявляючи стриманiсть, i робив наголос на традицiйних прiоритетах.

У своiму виступi перед дипломатичним корпусом у сiчнi 1993 року Клiнтон змалював у загальних рисах зовнiшньополiтичну стратегiю новоi адмiнiстрацii. ВлЗовнiшня полiтика моii адмiнiстрацii буде опиратися на три головних принципи, - заявив президент. - Перший - ми будемо розглядати економiчну безпеку нашоi краiни як найважливiшу мету нашоi зовнiшньоi полiтики; другий - ми будемо проводити реконструкцiю наших збройних сил з тим, щоб протидiяти старим i новим загрозам нашоi безпеки i мiжнародному миру; третiй - зовнiшня полiтика моii адмiнiстрацii буде опиратися на демократичнi принципи та iнститути, якi об'iднають нашу краiну i до яких прагнуть чимало народiв..Де це можливо, ми будемо пiдтримувати тих, хто подiляють нашi цiнностi, оскiльки це вiдповiдаi iнтересам свiту i АмерикиВ».

Хоча Клiнтон не мав чiтко окресленоi концепцii, вiд розглядав вiдносини з Росiiю одним з найважливiших прiоритетiв американськоi зовнiшньоi полiтики. За його iнiцiативою у складi держдепартаменту було створено спецiальне бюро у справах нових держав-членiв СНД. Його очолив у ранзi замiсника держсекретаря Строуб Телбот, динамiчний i здiбний, близький друг президента ще з рокiв iхнього спiльного навчання в Оксфордському унiверситетi. У свiй час Телбот очолював московське бюро журналу ВлТаймВ» i вважався одним з найкращих експертiв у радянських справах. Вiн також був вiдомий своiми статтями про СРСР i тим, що переклав мемуари Хрущова.

Чимало людей в Америцi вважали, що Клiнтон буде найбiльш проросiйським президентом за всю iсторiю США. Вiн визначив стратегiю вiдносин з Росiiю: ВлСполученi Штати переслiдують три цiлi у спiвпрацi з Росiiю: перша - зробити свiт безпечним, зменшити загрозу розповсюдження ядерноi зброi i ядерноi вiйни; друга - пiдтримати розвиток свободи i демократii у великiй краiнi - Росii; третя - пiдтримати створення в нiй ринковоi економiки. З цього часу i доступного для огляду майбутнього Сполученi Штати будуть керуватися цими цiлями, незалежно вiд того, чи буде при владi РДльцин чи нiВ».

Б. Клiнтон надавав особливого значення зустрiчi з РДльциним, яка була призначена на 3-4 квiтня 1993 року у Ванкуверi. Запланований самiт розглядався обома сторонами як значний крок у розвитку стратегiчного партнерства. Ця зустрiч одночасно повинна була продемонструвати беззастережну пiдтримку РДльцину, якого очiкувало важке випробування на референдумi 25 квiтня. По сутi референдум повинен був стати всенародним голосуванням щодо довiри росiйському президенту i курсу його реформ.

Пiд час квiтневого вiзиту 1993 року Б.РДльцина до американськоi столицi була пiдписана Хартiя американо-росiйського партнерства (Вашингтонська хартiя), у якiй вже не згадувалось про Влновий союз партнерстваВ». Зате у Хартii проголошувалася Влнеподiльнiсть безпеки

Пiвнiчноi Америки i РДвропи: ВлБезпека неподiльна вiд Ванкувера до ВладивостокаВ». Звiдси виходить, що Росiя вперше офiцiйно пов'язала свою нацiональну безпеку з нацiональною безпекою краiн НАТО. Щоправда, це не означало, що Моква зробила заяву щодо приiднання до НАТО. Але засвiдчувало те, що свою безпеку Росiя розглядала в контекстi спiвпрацi з НАТО.

Вперше в росiйськiй iсторii в Хартii обумовлювалися принципи, яких зобов'язувалося дотримуватися росiйське керiвництво у внутрiшньому життi, - демократiя, свобода, захист прав людини, повага до прав меншин, в тому числi нацiональних. З цього приводу у росiйськiй лiтературi з'явився вислiв, що Росiя отримала своiрiдне Влдомашнi завданняВ» вiд Сполучених Штатiв.

Президент Б.Клiнтон здiйснив певнi кроки щодо створення механiзму американо-росiйського спiвробiтництва. У квiтнi 1993 року, одразу пiсля вiзиту Б. РДльцина, була створена двостороння комiсiя для розвитку технiко-економiчного розвитку мiж США i Росiiю. Це вiдома комiсiя Гор-Чорномирдiн, оскiльки ii очолили вiце-президент США i голова уряду Росii.

На зустрiчi у Ванкуверi Клiнтон оголосив про надання Росii нового кредиту у розмiрi 1,6 млрд. дол. Напередоднi зустрiчi Паризький клуб кредиторiв, не без сприяння США, погодився вiдтермiнувати строки виплати росiйських боргiв. На пропозицiю адмiнiстрацii Клiнтона конгресу затвердив допомогу для СНД на 1994 рiк у розмiрi 2,5 млрд. дол., з яких майже двi третини призначалися Росii. Всього за всiма видами допомоги адмiнiстрацiя Клiнтона у першi мiсяцi перебування при владi надала Росii допомогу у розмiрi 4,5 млрд. дол. Це була найбiльша допомога, надана Росii з останнiй десятирiчний перiод.

Загалом 1991-1993 роки ввiйшли в iсторiю вiдносин США i Росii як Влмедовий мiсяцьВ». Це були роки романтичних завищених очiкувань з обох бокiв.

Незважаючи на вiзуально партнерськi i навiть дружнi вiдносини двох лiдерiв, iдеi i дух партнерства у США були фактично вже розвiянi у 1993 роцi.

Сильно вплинули на громадську думку США подii жовтня 1993 року i грудневi вибори до Державноi думи Росii. Вiдносний успiх ультранацiоналiстiв на виборах до Державноi думи отримав дещо перебiльшену оцiнку у США i в РДвропi. Вже пiзнiше розiбралися в тому, що Жириновський i його гнiвнi декларацii i нiщо iнше, як полiтична клоунада, але пересiчний житель Заходу був серйозно наляканий.

Захiднi полiтологи та експерти пiдняли на щит тему неоiмперськоi полiтики Росii. Приводом для реанiмацii цiii теми стала надмiрна увага Росii до становища 25 млн. росiян i близькому зарубiжжi i проголошення iнтеграцii СНД одним з найважливiших прiоритетiв зовнiшньоi полiтики Росii.

Наприкiнцi 1993 року чiтко окреслилися новi пiдходи адмiнiстрацii Клiнтона стосовно Росii: прискорення процесiв консолiдацii РДвропи, розширення i змiцнення НАТО, тобто розширення зони демократii i стабiльностi без участi Росii; змiцнення незалежностi краiн СНД, прагнення створити певну противагу Росii з низки колишнiх радянських республiк, таких як Украiна, Узбекистан, Азербайджан; прагнення не допустити iнтеграцii СНД у будь-якiй формi, тим бiльше вiдновлення колишнього СРСР як iдиноi краiни; прагнення посiяти у керiвних елiтах колишнiх радянських республiк страх i недовiру до Росii; певне дистанцiювання вiд Росii, вiдкрите прагнення показати, що Росiя не i нi головним прiоритетом полiтики США, нi стратегiчним партнером; прагнення слiдувати тезi, яка декларувала, що Росiя i США завжди будуть суперниками, незалежно вiд форми правлiння в Росii; прагнення пiдтримувати у певних межах реформаторський курс уряду Росii з тим, щоб не допустити сповзання краiни до хаосу.

Таким чином, Росiя, поставлена у жорсткi геополiтичнi рамки, за дозованоi пiдтримки Заходу, надовго буде зайнята проблемами виживання i самозбереження, щоб виключатиме ii активну участь у свiтових справах.

Все ж пiсля пiдписання Вашингтонськоi хартii та Договору СНО-2 Росiя продовжувала дii у дусi спiвпрацi з США: визнала незалежнiсть держав СНД i розпочала виведення своiх вiйськ з Прибалтики i Кавказу, пiдтримувала на першопочатках американську полiтику в РЖраку та Югославii. Щоправда, у 1992 роцi i частково у 1993 роцi Москва дiяла i автономно, незважаючи на загалом прозахiдну полiтику: лобiювала пiдвищення ролi ОБСРД як альтернативи розширенню НАТО; уклала колективну угоду з краiнами СНД; здiйснила заходи щодо нормалiзацii вiдносин з Китаiм, РЖндiiю. 1994 року Росiя вивела своi вiйська з Нiмеччини, через рiк пiдписала з НАТО угоду ВлПартнерство заради мируВ». Натомiсть Захiд вiдповiв просуванням на Схiд. У 1995 роцi США офiцiйно оголосили про своi рiшення вiдчинити дверi для нових членiв НАТО - колишнiх учасникiв радянського блоку.

Вiдставка А.Козирiва у сiчнi 1996 року i призначення С.Примакова мiнiстром закордонних справ започаткувала новий перiод у зовнiшнiй полiтицi Росii, спрямованоi, на думку росiйських експертiв, на забезпечення росiйських нацiональних iнтересiв. РЗi головнi напрямки зводилися до наступного: главенство Росii на просторi СНД у питаннях безпеки; пiдвищення ролi ОБСРД i РБ ООН у розв'язаннi конфлiктiв; вiдмiна економiчних санкцiй ООН проти РЖраку i Югославii; Росiя висловилася на початку Косовськоi кр

Вместе с этим смотрят:

"Стена безопасности" между Израилем и Палестиной

"Хезболла" как инструмент ИРИ в эскалации арабо-израильского конфликта

"Холодная война": идеологические и геополитические факторы ее возникновения

"Этап реформ" в Саудовской Аравии

Regulation of international trade within the framework of the world trade organization (WTO)