Зовнiшня полiтика США у пост бiполярний перiод

Зовнiшя полiтика США у пост бiполярний перiод

План

1. Полiтика США щодо РЖрану

2. Полiтика США на Близькому Сходi

3. США та перша iракська вiйна в Перськiй затоцi 1991 року

4. Антитерористична операцiя в Афганiстанi (2001-2002 роки)

5. Друга iракська вiйна 2003 року: причини, перебiг та результати

6. США та краiни Латино-Карибськоi Америки (JIKA)

7. Зовнiшньополiтичнi прiоритети новоi демократичноi адмiнiстрацii на чолi з Б.Обамою та першi кроки на мiжнароднiй аренi

1. Полiтика США щодо РЖрану

В основi зовнiшньополiтичноi лiнii РЖрану лежить побоювання на предмет того, що краiна може опинитися в оточеннi ворожих сил. Для таких пiдозр iснують вагомi докази: держави Перськоi затоки розмiстили на своiй територii американськi вiйська i дискримiнують шиiтськi громади у себе вдома; Пакистан провокуi прикордоннi iнциденти i пiдтримуi антиiранський режим в Афганiстанi; деякi колишнi радянськi середньоазiйськi республiки дозволили американцям вiдкрити у себе вiйськовi бази. Найнебезпечнiшими для РЖрану i Сполученi Штати, якi намагаються використовувати ту своiх стартегiчних iнтересах Середню Азiю та РЖзраiль, який володii ядерною зброiю i який окупував мусульманськi святинi.

Не менше РЖран боiться своiх арабських сусiдiв, з яким у нього iснують багаточисельнi протирiччя. Основним фактором, який визначаi iхнi взаiмини, i нацiоналiзм чи, точнiше, протилежнi нацiональнi iнтереси сторiн. РЖншим фактором,який змiцнюi антиарабськi настроi в РЖранi, стало сприйняття його багатьма арабськими режимами як iдиноi тут неарабськоi краiни, Влпериферii арабського свiтуВ». З точки зору РЖрану уже упродовж двох столiть вiдбуваiться його культурне й територiальне ВлвиштовхуванняВ» iз зони Перськоi затоки. Вiдносини мiж державами регiону ускладнюються територiальними спорами. До того ж iх роздiляють релiгiйнi розбiжностi: по Перськiй затоцi проходять кордони розмежування двох гiлок iсламу - на пiвночi зони затоки переважают шиiти (в основному iранцi), а на пiвднi - суннiти (в основному араби). РЖран i великi нафтодобувнi держави регiону також притримуються протилежних поглядiв на обсяги видобутку нафти i на цiнову полiтику у цiй царинi. Нарештi, РЖран - найбiльша краiна регiону як за чисельнiстю населення, так i за територiiю (якщо не брати до уваги майже безлюдну Аравiйську пустелю). Малi держави Перськоi затоки почувають себе незатишно поряд з таким великим сусiдом i з пiдозрою спостерiгають за вiйськовою дiяльнiстю РЖрану.

У забезпеченнi власноi безпеки РЖран надiiться тiльки на самого себе, заявляючи, що необхiдно бути готовим до самозахисту i до повернення собi статусу гегемона Перськоi затоки. Для цього, вважають в Тегеранi, РЖрану необхiдна власна вiйськова промисловiсть i ядерна зброя, а також гарантii для себе вiд можливих втручань i агресii Сполучених Штатiв.

РЖранська ядерна програма займаi центральне мiсце у стосунках РЖрану i США. Вашингтон вдаiться до найрiшучiших зусиль для того, щоб не дозволити Тегерану обзавестися своiю ядерною зброiю.Цi зусилля можуть бути успiшними, якщо РЖран доведе мирну спрямованiсть своii програми, але вони можуть також i не мати позитивного результату, i в цьому випадку Сполученим Штатам потрiбно буде вибудовувати взаiмини з ядерним РЖраном. Така можливiсть обговорюiться, i американськiй стратегii в регiонi доведеться шукати вiдповiдi на цiлий комплекс непростих питань.

В ядернiй програмi РЖрану США вбачають не тiльки безпосередню загрозу своiй безпецi i безпецi територii РЖзраiля, але i ризик неконтрольованого розповсюдження ядерноi зброi. Для США iранська програма стала символом майбутньоi епохи ядерних воiн на Близькому Сходi, втiленням небезпек, породжених отриманням ядерноi зброi режимами, якi не подiляють гуманiтарних цiнностей Захiдного свiту i якi керуються iншими, анiж Захiд, мiркуваннями при прийняттi рiшень про застосування сили. У цьому контекстi посилання Росii на мiжнародне право i заклики еяких захiдноiвропейцiв до безкiнечних переговорiв володiють обмеженим впливом на американцiв - iх влаштуi лише стовiдстокова гарантiя того, що нинiшнiй режим Тегерана не обзаведеться ядерною зброiю. При цьому гарантiями третьоi сторони у цьому питання СРЖРЖРЖА не задовольняться Якби в РЖранi iснував режим, бiльш парийнятний для Вашингтона, та ж проблема, можливо, оцiнювалась би Вашингтоном дещо по-iншому. За сьогоднiшнiх обставин США перебувають у жорсткiй опозицii, як i ранiше, не виключаючи варiанту вiйськовоi операцii проти РЖрана.

Значна частина американськоi зовнiшньополiтичноi елiти ставить сьогоднi питання про майбутнi американо-iранських вiдносин. При цьому зазначаiться, що ВлпоступкиВ», якi б бажав отримати Вашингтон в обмiн на врегулювання, значно переважають те, на що мiг би пiти Тегеран.

До того, як американо-iранськi вiдносини зайшли у глухий кут пiсля приходу до влади Ахмадiнежада, окремi американськi експерти пропонували конкретнi кроки, якi могли б пiдштовхнути керiвництво РЖрана поглянути на вiдносини зi США по-iншому. Основою серед них була iдея переглянути полiтику санкцiй, оскiльки ставало очевидним, що запровадженi

Сполученими Штатами заборона на продаж зброi i економiчнi санкцii у кращому випадку лише сповiльнювали роботи у сферi ядерноi технологii i створення балiстичних ракет. Експерти наполягали на збереженнi ембарго на поставки зброi в РЖран, але пропонували переглянути полiтику економiчних санкцiй, стимулювати закордоннi капiталовкладення в iнфраструктуру РЖрана i переглянути список технологiй подвiйного використання, заборонених до експорту. Вважаiться, що зближенню позицiй двох краiн допомогла бзода Вашингтона на будiвництво трубопроводiв з Середньоi Азii через територiю РЖрана, до того ж, такий проект мiг би послабити вплив китайських iнвестицiй в iранськiй нафтогазовiй промисловостi. Аналiтики також пропонували забезпечити бiльшу прозорiсть американськоi вiйськовоi полiтики в регiонi Перськоi затоки. У якостi перших крокiв, на iхню думку, США могли б спiльно з РЖраном знешкодити мiни у водах затоки, укласти угоду про попередження iнцидентiв на морi, провести спiльнi навчання з рятування на морi; могли б розпочати дискусiю з проблем безпеки у форматi 6 плюс 2, який був заст осований в афганському врегулюваннi.

На думку прихильникiв ВлзближенняВ», цi кроки дозволили б Штатам налагодити дiалог з низки питань, у т ому числi домовитися з РЖраном про умови взаiмодii у Перськiй затоцi до того, як вiнзмiцнить своi позицii ядерною зброiю i зможе виступати бiльш жорстко. Вони вважали, що дiалог можна було б розширити вiдновленням академiчного та студентського обмiнiв, взаiмними вiзитами чиновникiв невисокого рiвня, пiдтримкою прийняття РЖрану у СОТ.

Проте адмiнiстрацiя Буша була налаштована на остаточне ВлвирiшенняВ» iранськоi проблеми. Частково ця проблема була створена самими Сполученими Штатами, частково - вона продукт складних взаiмин РЖрану зi своiми сусiдами по регiону. У рiзний час пiдходи Вашингтонащодо РЖрану змiнювались, але США завжди дiяли виключно у своiх iнтересах, iнколи закриваючи очi на можливi наслiдки.

У своiй iранськiй полiтицi Вашингтон спецiально залишаi всi варiанти вiдкритими. Пiдхiд адмiнiстрацii Дж. Буша-молодшого до РЖрану ставав дедалi твердiшим i через це, що позицii iнших зацiкавлених держав i мiжнародних союзiв з питання взаiмин з РЖраном залишаються неузгодженими. Жодна краiна, включаючи Росiю i КНР, не зацiкавлена у створення РЖраном ядерноi зброi, але РФ, наприклад, не вiдчуваi патологiчного страху вiд наявностi у Тегеранi нинiшнього теократичного режиму, схильна розширити контакти з РЖраном, враховуючи при цьому свою вигоду, i вважаi, що Влiранська загрозаВ» перебiльшена. Приблизно так само ставиться до Влiранського питанняВ» i КНР, яка активно торгуi з РЖраном - недаремно його президент був запрошений на самiт ШОС в червнi2006 року.

США обурилися цими спробами ВлнажитисяВ» на проблемi, яка з iхньоi точки зору загрожуi перерости у глобальну небезпеку, i така оцiнка цiii ситуацii, яка певною мiрою створена самими США, стаi дедалi бiльшим подразнювачем в американо-росiйських i американо-китайських вiдносинах. Якщо Тегеран не погодиться на варiант, який гарантуватиме мiжнароднiй спiльнотi, i насамперед Сполученим Штатам та iхнiм союзникам, повну безпеку, Вашингтон може пiти на силовий варiант або передати цю роль РЖзраiлю. Менш вiрогiдним, але також можливим у перспективi бачиться варiант коли США закриють себе i своiх союзникiв протиракетним щитом i залишать Росiю i КНР один на один з наслiдками перетворення РЖрану у ядерну державу. РЖ нарештi, у Сполучених Штатах розглядаiться варiант , за якогоу Тегеранi змiниться полiтичний режим i до влади прийдуть сили, налаштованi на бiльш конструктивну взаiмодiю з Заходом.

Разом з тим адмiнiстрацiя Буша, термiн якоi завершився в сiчнi 2009 року, так i не визначилась, в якому станi вона залишить iранську проблему наступному президенту. Виступаючи з нагоди п'ятоi рiчницi терактiв 11 вересня, Дж.Буш ще раз уточнив iдеологiчнi акценти американськоi полiтики на ВлВеликому Близькому СходiВ». Вiн остаточно вiдмовився вiд недавно популярноi тези про зiткнення цивiлiзацiй i пiдкреслив, що США борються за виживання цивiлiзацii як такоi (тобто захiдноi цивiлiзацii i захiдного способу життя). Якщо не протидiяти процесам, якi розгортаються на Близькому Сходi, вважала адмiнiстрацiя Буша, то цей регiон перетвориться в хаос. ВлЯкщо мизараз не переможемо ворога, - сказав Буш, - то нашим дiтям доведеться мати справу з терористичними державами i диктатурами, якi володiтимуть ядерною зброiю i якi заполонять Близький СхiдВ».

Поки США дiють через механiзми ООН i ВлшiсткуВ» держав, якi ведуть переговори про ядерну програму РЖрану. Через вiдсутнiсть прогресу на переговорах з РЖраном наступним логiчним кроком може бути запровадження мiжнародних економiчних санкцiй проти РЖрану. З точки зору Вашингтона, такi санкцii скорiше будуть символiчними i будуть прикликанi змiцнити iднiсть ВлшiсткиВ» i продемонструвати його РЖрану. Серйозного тиску на РЖран шляхом економiчних санкцiй здiйснити не вдасться , на що iснуi принаймнi три причини. По-перше, нi Росiя, нi КНР не пiдтримають по-справжньому жорстких санкцiй проти РЖрану (щонайменше зразу); по-друге, Захiдна РДвропа не готова скоротити споживання iранськоi нафти i провести кiлька холодних зим, альтернативна ж полiтика енергоспоживання, яка зробить РДвропу ще бiльш залежною вiд росiйських поставок, також не зовсiм влаштовуi Париж i Берлiн. РЖ нарештi, по-третi, навiть у режимi офiцiйних санкцiй, як це було в iрано-iракськiй вiйнi, чи неочевидних санкцiй з боку Заходу наприкiнцi 1990-х рокiв i на початку нинiшнього столiття РЖран продемонстрував вмiння не тiльки використовувати рiзного роду шпарини i експортувати свою нафту через третi краiни, але i здатнiсть розробляти сучаснi системи зброi (ракетнi системи, торпеди, власний бойовий лiтак).

Видаiться цiлком вiрогiдним, що рiшення про принциповi кроки щодо РЖрану адмiнстрацiiю Дж.Буша-молодшого вiдкладено i залишено у спадок наступнiй, тобто уряду Б.Обами.

РЖ у Вашингтонi, i у захiдноiвропейських столицях сьогоднi побутуi точка зору, згiдно якоi РЖран своiю ядерною програмою переслiдуi цiлком визначену полiтичну мету i вимагаi визнати себе однiiю з найважливiших регiональних держав Перськоi затоки - це у бiльш вузькому контекстi, а у ширшому - всiii Азii. Ядерна зброя i у першому i у другому контекстi використовуiться як iнструмент, i, можливо, РЖран погодиться обмiняти свою ядерну програму (чи, скорiше, дещо обмежить) на визнання провiдними свiтовими державами його ролi реального центра сили.

Вимога РЖрану досить амбiцiйна i прийняття ii Заходом, особливо Сполученими Штатами, видаiться нелегким, оскiльки такий поворот американськоi полiтики вимагатиме докорiнного переглду американськоi стратегii в Азii i перетасовки практично всiii системи союзницьких вiдносин на ВлВеликому Близькому СходiВ», насамперед вiдносин з РЖзраiлем i Саудiвською Аравiiю. Опиниться пiд знаком питання стратегiя Влрозповсюдження свободиВ», яка становить певною мiрою основу американськоi полiтики в регiонi в останнi роки, будуть перекресленi всi результати зовнiшньополiтичноi дiяльностi США в Азii пiсля завершення Влхолодноi вiйниВ». Новiй адмiнiстрацii доведеться визнати полiтику попередника помилковою i висунути принципово новий зовнiшньополiтичний проект. Передбачити, що США вже готовi викинути з iсторii 15 рокiв свого панування у Перськiй затоцi i поступитися своiю роллю регiональним державам, поки що важко. Такий поворот можливий лише за умов наступу новоi хвилi iзоляцiонiзму i вiдступу США iз завойованих в Влхолоднiй вiйнiВ» рубежiв.

2. Полiтика США на Близькому Сходi

В роки Влхолодноi вiйниВ» США переслiдували три головних цiлi на Близькому Сходi: протистояння радянськiй експансii; гарантiя доступу до енергоресурсiв Перськоi затоки; захист безпеки РЖзраiлю.

Сполученi Штати незмiнно акцентували на особливому характерi взаiмин з РЖзраiлем, якi були межевим каменем i опорою пполiтики Америки на Близькому Сходi, хоча мiж Тель-Авiвом i Вашингтоном нiколи не iснувало будь-яких договорiв про взаiмодопомогу i загалом не було жодних документiв, якi зобов'язували США виступати на пiдтримку i захист РЖзраiля.

Це розумiлось само собою, оскiльки це було аксiомою близькосхiдноi полiтики Сполучених Штатiв.

РЖнтерес до РЖзраiля пояснюiться, насамперед, внутрiшньополiтичними причинами. Велике значення маi вплив менталiтету американцiв, моральних цiнностей американськоi спiльноти, i особливо Холокосту. РЖзраiль пiдтримуi не тiльки iврейська громада США, але й бiльшiсть американського суспiльства.

З завершенням Влхолодноi вiйниВ» ситуацiя на Близькому Сходi набрала нових рис. Тепер Сполученим Штатам Америки протистояла не радянська експансiя, а нестабiльнiсть i загроза з боку радикальних антиiзраiльських i антиамериканських рухiв. Арабо-iзраiльський конфлiкт набув власноi динамiки i став розглядатися Вашингтоном як загроза своiй нацiональнiй безпецi, оскiльки вiн загрожував пiдiрвати всю ситуацiю в регiонi i заблокувати поставку нафти до США.

У новiй ситуацii Сполученi Штати Америки переглядають прiоритети своii полiтики в регiонi. На перше мiсце вийшли проблеми гарантованого забезпечення поставок енергоносiiв, боротьба з тероризмом, проблеми модернiзацii i демократизацii близькосхiдних краiн. Разом з тим розв'язання рарабо-iзраiльського конфлiкту по-старому вважаiться одним з найважливiших, прiоритетним напрямком полiтики США, оскiльки вiн завжди залишався детонатором, здатним пiдiрвати всю ситуацiю на Близькому Сходi.

У полiтицi Сполучених Штатiв на Близькому Сходi з'явилися новi риси: вперше з моменту створення РЖзраiля США явно вiдiйшли вiд беззастережноi пiдтримки цiii держави i стали шукати шляхи компромiсу. Найсерйознiшим зрушенням в iхнiй позицii стало визнання необхiдностi створення палестинськоi держави. Таким чином, США вимушенi були погодитися з формулою iснування двох держав на мiсцi колишньоi Палестини: РЖзраiлю i Палестини.

Така позицiя значною мiрою i вiдзеркаленням громадських настроiв. В американському суспiльствi iснуi досить сильна пiдтримка РЖзраiля. Проте в останнi роки помiтно змiцнилися настроi на користь того, щоб США займали бiльш нейтральну позицiю у розв'язаннi арабо-iзраiльського конфлiкту. Як показують численнi опитування служби Геллапа, майже двi третини американцiв вiддають перевагу нейтральнiй позицiю в цьому конфлiктi, 22% опитаних пiдтримають РЖзраiль i тiльки2% - Палестину. Разом з тим 53% американцiв пiдтримують вiйськовi акцii РЖзраiля, а 70% розглядають дii палестинцiв як тероризм.

Замiсть беззастережноi пiдтримки Сполученi Штати стали виступати в ролi посередника мiж РЖзраiлем i Палестиною. Разом з тим розпад бiполярноi системи мiжнародних вiдносин (саморуйнацiя СРСР i розпуск ОВД) позбавив арабськi краiни та Органiзацiю Визволення Палестини (ОВП) потужного союзника, що заставило частину арабських керiвникiв шукати порозумiння з РЖзраiлем i вiдповiдно модеонiзувати переговорнi позицii. Найбiльш помiркована частина лiдерiв ОВП дiйшла висновку про необхiднiсть визнання права РЖзраiлю на iснування i пiти на прямi переговори з ним.

У вереснi 1993 року президент Клiнтон органiзував зустрiч у Бiлому домi палестинського лiдера Арафата i iзраiльського прем'iр-мiнiстра Рабина. Була пiдписана 3 вересня угода мiж РЖзраiлем i ОВП про визнання один одного. Це була серйозна поступка палестинцiв. 8 вересня пiдписана ВлДекларацiя про принципи органiзацii тимчасового палестинського управлiння в секторi Газа i м. РДрихонВ» (вiдома також пiд назвою, як угода ВлОсло-1В»). Це вже була поступка з боку РЖзраiлю. Б.Клiнтон доклав чимало зусиль у справi посередництва: Вл Я заставив Я.Арафата i РЖ.Рабина потиснути один одному рукиВ». РЖзраiльський уряд погодився з поступовою передачею пiд контроль арабо-палестинськоi адмiнiстрацii частину iсторичноi Палестини, в якiй переважало арабське населення. РЖзраiльське керiвництво також усвiдомлювало, що у перспективi на цiй територii буде проголошена арабська незалежна держава. Згодом була створена Палестинська автономiя у межах РЖзраiля. У жовтнi 1993 року було створено Раду Палестинськоi Нацiональноi адмiнiстрацii на перехiдний перiод, а президентом Палестинськоi нацiональноi автономii (ПНА) обрано Я.Арафата. Також передбачалося, що з весни 1994 року з територii Палестинськоi автономii розпочнеться поетапне виведення iзраiльських вiйськ. До речi, Арафат зобов'язався перед iзраiльським прем'iром Рабином не використуовувати титул президента Палестини, а лише голови Палестинськоi адмiнiстрацii або
овп.

Одночасно вiдбувся поворот i у iзраiльсько-йорданських вiдносинах. 24 жовтня 1994 року був пiдписаний договiр мiж обома краiнами: вiдновленi нормальнi дипломатичнi вiдносини. Йорданiя пiдтримала переговори РЖзраiля з ОВП i не заперечувала проти передачi пiд контроль Я.Арафата територii Захiдного берега р. Йордан, яка до 1967 року входила до складу Йорданii.

Пiсля вересневоi 1993 року зустрiчi у Бiлому домi переговорний процес став фактично постiйним: наприклад, з 1993 по 1999 рiк були пiдписанi ще вiсiм документiв за посередництва i прямоi участi Сполучених Штатiв.

Так, у вереснi 1995 року РЖзраiль i ОВП укладають нову тимчасорву угоду (вiдома як угода ВлОсло-2В»), яка передбачала виведення iзраiльських вiйськ з шести мiст на Захiдному березi р. Йордан i секторi Газа з переважним арабським населенням, проведення в них виборiв до Палестинськоi законодавчоi ради на п'ятирiчний термiн i формування палестинських полiцiйних сил. Це був вагомий крок до створення палестинського протодержавного утворення. Фактично йшлося про розвиток положень документа, прийнятого 1979 року у Кемп - Девiдi пiд назвою ВлРамки мирного урегулювання на Близькому СходiВ».

Тимчасова угода мiж РЖзраiлем та ОВП викликала спротив екстремiстських кiл сил як в ОВП, так i в РЖзраiлi. В ОВП вiдбувся розкол. Я.Арафата звинувачували у зрадництвi iнiтересiв арабськоi нацii i у Влзмовi з сiонiстськими бандамиВ». Крайнi екстремiсти засудили його навiть до смертноi кари. Але Арафат вистояв.

Подiбна ситуацiя була в ортодоксальних релiгiйних колах РЖзраiля. Ратифiкацiя тимчасовоi угоди у кнесетi викликала бурхливi дискусii. Все ж 5 жовтня 1995 року вона була схвалена мiзерною бiльшiстю (ВлзаВ» - 61, ВлпротиВ» - 59). Проти прем'iр-мiнiстра РЖцхака Рабина розгорнули крикливу пропагандистську кампанiю, звинувачуючи його у капiтулянствi перед терористами, яка завершилася тим, що 4 листопада 1995 року вiн був убитий iврейським релiгiйним фанатиком у центрi Тель-Авiва.

Екстремiстиськi органiзацii iсламiстiв ВлХамасВ» (ВлРух iсламського спротивуВ») i Аль-Джихад аль-iсламiВ» (ВлРЖсламська священна вiйнаВ»), якi притримувалися тактики знищення РЖзраiлю вiйськовою силою, вiдповiли на укладення тимчасовоi угоди посиленням диверсiйно-терористичноi активностi. У лютому-березнi 1996 року вони органiзували серiю терористичних актiв у великих мiстах РЖзраiля i, як наслiдок, на парламентських виборах в РЖзраiлi, якi вiдбулися 29 травня 1996 року, перемогу отримав прихильник жорсткоi лiнii щодо ОВП Б.Нетаньяху. Вiн ув'язав реалiзацiю тимчасовоi угоди з припиненням адмiнiстрацiiю Палестинськоi автономii на чолi з Я.Арафатом дiй екстремiстiв. Оскiльки Я.Арафат не змiг, чи не захотiв цього робити, виконання тимчасовоi угоди затягнулося.

РЖгноруючи цi несприятливi симптоми, президент США Б.Клiнтон продовжував дипломатичнi зусилля щодо прискорення процесу урегулювання. У травнi 1999 року ВлмиротворецьВ» Е.Барак змiнив на посадi прем'iр-мiнiстра РЖзраiля ВлтрадицiоналiстаВ» Б.Нетаньяху. Новий прем'iр пiшов на пiдписання низки угод з ОВП, якi стосувалися графiку виведення iзраiльських вiйськ i лiквiдацii низки iврейських поселень. У травнi 2000 року у мiстi Ейлатi на зустрiчi Б.Клiнтона, Е.Баракак i Я.Арафата була здiйснена спроба домогтися Влостаточного урегулюванняВ» i був навiть вироюлений компромiс з проблеми статусу РДрусалиму i повернення палестинських бiженцiв. Проте досягнута домовленiсть виявилася недовговiчною. Спроби конкретизувати погодженi принциповi положення пiд час наступних зустрiчей не увiнчалися успiхом, оскiльки i традицiоналiсти i iсламiсти виступили проти них.

Прихiд адмiнiстрацii Дж.Буша-молодшого ознаменував собою новий етап близькосхiдноi полiтики США. Нова адмiнiстрацiя демонстративно пiдкреслювала, що вона не буде виконувати миротворчi функцii, а досягнення миру i компромiсу на Близькому Сходi повинно залагоджуватися самими iзраiльтянами i палестинцями. Вашингтон дав зрозумiти своiму стратегiчному союзнику, що той повинен шукати шляхи до компромiсу i не сподiватися на беззастережну пiдтримку США.

Восени 2001 року держсекретар Колiн Пауелл виступив з промовою з питань зовнiшньоi полiтики США, в якiй детально зупинився на ситуацii на Близькому Сходi. Держсекретар чiтко i недвозначно оголосив про те, що США пiдтримують схему двох держав i РЖзраiль повинен погодитися на необхiднiсть iснування палестинськоi держави, а палестинцii повиннi визнати факт iснування РЖзраiля. Президент Буш у червнi 2002 року у великiй промовi, присвяченiй Близькому Сходу, сказав: ВлАмерика пiдтримаi створення палестинськоi держави, кордони i деякi аспекти суверенiтету якоi будуть тимчасовими, поки не будуть оформленi прикiнцевi угодиВ».

Сполученi Штати Америки стали наполегливо залучати до розв'язання близькосхiдного конфлiкту представникiв свiтового спiвтовариства. У другiй половинi 2002 року з'явився вiдомий документ ВлДорожня картаВ», у розробцi якоi взяли участь представники США, РДвропейського Союзу, ООН i Росii. Це так звана ВлчетвiркаВ» з Близького Сходу. Повна назва документа - ВлДорожня карта, базована на досягнутих домовленостях i спрямована на розв'язання iзраiльсько-палестинського конфлiкту шляхом створення двох держав, з постiйними кордонамиВ». У травнi 2003 року в йорданському мiстi Акаба вiдбулася тристороння зустрiч Дж.Буша, прем'iр-мiнiстра РЖзраiля

А.Шарона i голови уряду Палестинськоi автономii М. Аббаса, на якiй було прийнято ВлДорожню картуВ», розроблену ВлчетвiркоюВ».

Передбачалося за ВлДорожньою картоюВ»: поетапне (упродовж трьох рокiв) створення незалежноi держави палестинських арабiв при дотриманнi принципу ВлнерозривностiВ» iхньоi теритиорii (до 2003 року Палестинська автономiя складалася з декiлькох ВлклаптикiвВ», не зв'язаних мiж собою територiально); заради цього А.Шарон погодився демонтувати деякi iзраiльськi поселення на землях, якi мали вiдiйти арабам; iзраiльський прем'iр вперше визнав, що пiдконтрольнi РЖзраiлю з 1967 року арабськi землi i Влокупованими територiямиВ»; у планi не було згадки про статус РДрусалиму i його приналежнiсть ( фактично це означало, що М.Аббас погодився зняти вимогу про перетворення його частини у столицю ВлАрабськоi ПалестиниВ».

Органiзацiя ВлХамасВ», яка входила до ОВП, не визнала ВлДорожню картуВ». Кiлька слiв про ВлХамасВ» i еволюцiю ставлення до неi США. Рух ВлХамасВ» виник у роки першоi iнтифади (1987-1991) у секторi Газа як регiональне вiддiлення органiзацii ВлБрати-мусульманиВ», яка була визнана свiтовим спiвтовариством на той час терористичною органiзацiiю. Виникнення ВлХамасВ» було спричинене тим, що у палестинському соцiумi iснувала пустка, оскiльки ОВП, яка отримала на той момент статус представника палестинського народу (1974), i ii структуроформуюча ланка - рух ФАТХ - дiяли з-за кордону. До того ж iхня дiяльнiсть була передовсiм спрямована на мiжнародне визнання i не стосувалася конкретних проблем повсякденного життя населення окупованих територiй. Таким чином на цих територiях, якi фактично контролювалися ОВП, сформувалася сприятлива атмосфера для органiзацii нових локальних сил, здатних органiзувати боротьбу палестинцiв на окупованих територiях за своi права.

На початку 1990-х рокiв ВлХамасВ» остаточно оформився у самостiйний рух, плацдармом якого був сектор Газа. Незважаючи на прогрес, досягнутий мiж арабською та iзраiльською сторонами у близькосхiдному врегулюваннi у 1990-i роки (визнання ОВП держави РЖзраiль, ii участь у мирному дiалозi, створення палестинськоi держави), ВлХамасВ» продовжував вести збройну боротьбу проти РЖзраiля, використовуючи терористичнi методи i заперечуючи водночас можливiсть iснування на територii iсторичноi Палестини iврейськоi держави.

Головною характерною рисою ВлХамасВ», на вiдмiну вiд ОВП, була його релiгiйна орiiнтацiя, що, з одного боку, зближувало його з простим населенням, а з iншого - забезпечило йому пiдтримку як з боку iсламських режимiв, у тому числi РЖрану, так i з боку захiдних краiн, насамперед США, якi прагнули обмежити той вплив, яким завдяки ОВП в регiонi користувався СРСР.

РЖншою особливiстю ВлХамасВ» з моменту його виникнення стала його дiяльнiсть у соцiальнiй сферi, пов'язана з одим iз провiдних принципiв iсламу - закятом (пожертування частиною доходiв з будни ми i нужденними). Рух не тiльки надавав ВлразовеВ» фiнансове, медичне, чи продовольче сприяня жителям окупованих палестинських територiй, насамперед у секторi Газа, але й реалiзовував власнi довготермiновi програми у сферi працевлаштування, медицини, освiти, спрямованi на покращення становища палестинцiв. Це стало чи однiiю iз головних причин популярностi руху ВлХамасВ» серед палестинцiв.

США на першопочатках пiдтримували ВлХамасВ» з тим, щоб створити альтернативу прорадянськи налаштованiй ОВП i ii абсолютному впливу серед палестинцiв. Вашингтон пiдтримував контакти з очiльниками руху аж до 1993 року. РЖ лише пiсля пiдписання мiж ОВП i РЖзраiлем угоди про створення Палестинськоi автономii (1993 рiк) США вiдходять вiд контактiв з ВлХамасомВ», який продовжував не визнавати державу РЖзраiль. Врештi-решт, ВлХасамВ» був визнаний США терористичною органiзацiiю. Цей статус зберiгся за цим рухом до сьогоднi.

РЖз арабських держав - Йорданiя i РДгипет пiдтримали план ВлчетвiркиВ». Зрив графiка реалiзацii Влдорожньоi картиВ» заставив iзраiльський уряд приступити до односторонньоi реалiзацii тих ii положень, якi стосувалися виведення iзраiльських вiйськ i лiквiдацii iврейських поселень. У наступному цей процес отримав назву Влодносторонього розмежуванняВ». Якщо спiвстаити його з формулою Влземля в обмiн на мирВ», то вiн означав, що обмiну не вiдбулося, оскiльки РЖзраiльт миру не отримав.

Пiсля смертi Я.Арафата його наступник президент Палестинськоi автономii М.Аббас, який виграв президентськi вибори у сiчнi 2005 року, заявив про прийняття Влдорожньоi картиВ» i навiть вдався до деяких крокiв на шляху ii реалiзацii. Проте на парламентських виборах у ПА, якi вiдбулися у лютому 2006 року, очолюваний М.Аббасом рух ВлФатхВ» зазнав поразки. Перемогу отримав ВлХамасВ», який сформував уряд, який заявив, що нi про жодний компромiс з РЖзраiлем не може бути мови i що вiн визнаi його права на iснування i що не вважаi себе зв'язаним жодними ранiше укладеними угодами з РЖзраiлем.

У той же час пiсля парламентських виборiв у березнi 2006 року в РЖзраiлi новий прем'iр-мiнiстр Е.Ольмерт оголосив про продовження реалiзацii плану Влодносторонього розмежуванняВ», у вiдповiдностi з яким територiя РЖзраiлю буде вiдгороджена вiд Палестинськоi нацiональноi автономii бетонною стiною (завершення будiвництва якоi було намiчено на кiнець 2008 року), а iзраiльськi вiйська будуть виведенi у 2010 роцi. Стiна, яка мала символiзувати Влпостiйнi кордони РЖзраiлюВ», в основному проходить по тих же лiнiях перемир'я, якi були встановленi пiсля першоi арабо-iзраiльськоi вiйни 1948-1949 рокiв. Виключення становить тiльки РДрусалим, який пропонуiться зберегти як Влiдину i недiлиму столицю РЖзраiлюВ», i анклав на Захiдному березi рiчки Йордан, де знаходяться основнi блоки iврейських поселень. Передбачаiться, що у виглядi компенсацii за нього РЖзраiль видiлить ПНА вдвоi бiльшу площу в iншому мiсцi. Разом з тим Е.Ольмерт оголосив про припинення будь-яких контактiв з новим палестинським урядом, поки ВлХамасВ» не визнаi право РЖзраiлю на iснуваня.

Тим часом у самiй Палестинськiй автономii розгорнулася громадянська вiйна мiж ВлФатхомВ», якого фiнансово пiдтримали США, i ВлХамасомВ», пiдтриманого РЖраном та Сирiiю. У цьому контекстi можна говорити про свого роду ВллiванiзацiюВ» Палестинськоi автономii, оскiльки протиборчi сили контролювали рiзнi ii територii.

В цих умовах Дж.Буш iнiцiював скликання новоi зустрiчi з урегулювання близькосхiдного конфлiкту. У листопадi 2007 року в Аннаполiсi (штат Мериленд) вiдбувся за його посередництва раунд переговорiв мiж iзраiльським прем'iром Е.Ольмертом та президентом ПА М.Аббасом. Експерти прогнозували два ймовiрнi сценарii цiii зустрiчi: невдача зустрiчi i активiзацiя дiяльностi радикальних сил на Близькосу Сходi або ж Дж.Буш ввiйде в iсторiю людиною, яка поклала край 60-рiчному iзраiльсько-палестинському конфлiкту.

Переговори були важкими. Сторони не могли навiть узгодити назву спiльного документа. Через ймовiрнiсть провалу США розширили коло питань зустрiчi, включивши у ii порядок денний пункт про Голанськi висоти. З цiii нагоди краiни-члени Лiги арабських держав, зокрема Сирiя та Саудiвська Аравiя, дали згоду на участь у зустрiчi-конференцii в Аннаполiсi.

Врештi-решт РЖзраiль i Палестина пiдписали спiльну заяву, в якiй йшлося про початок переговорного процесу, який маi завершитися укладенням мирного договору. Також було створено спецiальний комiтет, який розробить план переговорiв з проблемних питань, а саме: статус РДрусалиму; проблема 4 млн. палестинських бiженцiв; iзраiльськi поселення на Захiдному березi рiчки Йордан; кордон мiж РЖзраiлем i ПА; воднi ресурси (контроль над життiво важливими джерелами води, якi живлять Тиверiадське озеро (озеро Кiнерет), з якого iзраiльтяни буреть 40% споживаноiв краiнi прiсноi води. У цьому питаннi необхiдно домовлятися з сирiйцями про спiльний контроль, але сирiйський керiвник Башар Асад вимагаi насамперед повного i остаточного залишення РЖзраiлем Голанських висот).

Реакцiя на домовленостi в Аннаполiсi в РЖзраiлi та Палестинськiй автономii була рiзною.Правi сили РЖзраiлю (ВлНаш дiм РЖзраiльВ») виступили проти будь-яких поступок Палестинськiй автономii: вони проти передачi частини РДрусалиму та лiквiдацii iзраiльських поселень на Захiдному березi рiчки Йордан.

Складною залишалася ситуацiя i у президента ПА М.Аббаса, адже контрольована ним ВлФатхВ» утримуi владу лише на Захiдному березi рiчки Йордан, а сектор Газа перебуваi пiд контролем ВлХамасВ», який вiдповiв на домовленостi ракетними ударами з ВлКассамiвВ» та ВлКатюшВ» (ВлГрадВ») по iзраiльських поселеннях на пiвднi. У лютому 2008 року Тель-Авiв вiдповiв на атаки хамасiвцiв операцiiю пiд назвою ВлГаряча зимаВ», метою якоi було знищення авiацiйними атаками бойовикiв та iхньоi iнфраструктури.

Ситуацiю щодо наступних переговорiв повинна була врятувати держсекретар США К.Райс, яка спецiально прибула у березнi 2008 року до регiону. Проте М.Аббас попередньою умовою поновлення дiалогу вважаi припинення iзраiльтянами бойових дiй, тодi як К.Райс притримуiться думки, що нiби припинення вогню з боку РЖзраiлю не i обов'язковою умовою проведення переговорiв. Фактично слова американського держсекретаря означають згоду США на продовження операцii iзраiльтян.

Нарештi, у червнi 2008 року було досягнуто мiж РЖзраiлем i ВлХамасомВ» перемир'я (ВлтахдiаВ» - у буквальному перекладi ВлзатишшяВ») термiном на шiсть мiсяцiв, дiя якого поширюiться лише на сектор Газа. На Захiдному березi рiчки Йордан РЖзраiль продовжуi операцii проти палестинських бойовикiв.

Загалом проблема полягаi у тому, що у нинiшнiх умовах розв'язання палестино-iзраiльського протистояння на основi усталеного принципу Влдвох держав для двох народiвВ» малоймовiрне. Палестинська автономiя розколота на Захiдний берег рiчки Йордан (ВлФатхВ») i сектор Газа (ВлХамасВ»). Пiдстав вважати, що ВлФатхВ» i ВлХамасВ» у найближчому майбутньому поновлять дiалог немаi - у таких умовах можна проводити лише роздiльну полiтику стосовно цих рухiв. А отже, i територii, якi перебувають пiд iхнiм контролем, правильнiше розглядати як самостiйнi утворення. Таким чином, сама iдея палестинськоi держави, по сутi, вiдходить на другий план. Керiвник американського держдепартаменту К. Райс вважаi, що укладення миру стане потужним об'iднувальним чинником. Так би сталося, якби мир було укладено на прийнятих для бiльшостi палестинцiв умовах.

Подii у секторi Газа були головною мiжнародною темою перед iнавгурацiiю нового президента США Барака Обами. Безперечно, США i за Б.Обами вiдiграватимуть велику роль у спробах врегулювати iзраiльсько- палестинський конфлiкт. Вiн обiцяi у цьому сенсi шукати новi пiдходи: ВлЗ низки питань у минулому США часто починали з диктату, i ми не завжди брали до уваги всi факти, якi мали вiдношення до тiii чи iншоi проблеми. Давайте послухаiмоВ». Це Обама говорив в iнтерв'ю мiжарабському каналу ВлАль-АрабiйяВ».

Разом з тим експерти вважають, що конфлiкт у Палестинi не буде зовнiшньополiтичною проблемою номер один для нового американського президента. Прiоритетними питаннями для зовнiшньоi полiтики США називають Афганiстан, РЖран та Росiю.

Водночас новий iзраiльський прем'iр-мiнiстр Бiньямiн Нетаньяху одразу пiсля свого призначення на цю посаду здiйснив у травнi 2009 року перший вiзит до США i тим самим пiдтвердив лiнiю на стратегiчне партнерство i iсторичну вiдповiдальнiсть Вашингтона у питаннi безпеки iврейськоi держави, яка маi давнюю традицiю. Щоправда, зустрiч, яку називають ознайомчою, не увiнчалася конкретними кроками у поступi близькосхiдноi проблеми, оскiльки бачення i пiдходи до ii розв'язання обох лiдерiв дещо рiзнi. Необхiдно визнати, що колишня формула, запропонована арабським свiтом - Влмир в обмiн на територiюВ», застарiла, а запропонована нинiшня - Влдва народи - двi державиВ» - повинна пройти серйозне тестування реалiями нинiшньоi ситуацii на Близькому Сходi.

Насамперед, президент США Барак Обама пiдвердив необхiднiсть створення палестинськоi держави, як засадничоi бази у розв'язаннi конфлiкту на Близькому Сходi, i вiдмовився встановлювати для РЖрану чiткий термiн, упродовж якого той повинен вiдмовитися вiд ядерноi зброi. Для Вашингтона i очевидним, що саме мирна угода РЖзраiлю з палестинцями суттiво знижуi ризики i сприяi денуклеризацii РЖрану. РЖзраiльський прем'iр, який очолюi правоконсервативний уряд, не пiдтримав цих двох пiдходiв.

Нагадаiмо, що iдея створення палестинськоi держави стала в останнi десятирiччя провiдним фактором ведення переговорiв. Концепцiя двох держав була закладена ще в угодi Осло-1 1993 року, успадкована адмiнiстрацiiю Дж.Буша i закладена у ВлДорожню картуВ», розроблену Влблизькосхiдною четвiркоюВ» (США, РДС, ООН i Росiiю). Угода в Аннаполiсi 2007 року також базуiться на концепцii двох держав - РЖзраiля i Палестини. Уряд Нетаньяху не готовий пристати до цiii iдеi, тим бiльше, що, у вiдповiдностi до резолюцi

Вместе с этим смотрят:

"Стена безопасности" между Израилем и Палестиной

"Хезболла" как инструмент ИРИ в эскалации арабо-израильского конфликта

"Холодная война": идеологические и геополитические факторы ее возникновения

"Этап реформ" в Саудовской Аравии

Regulation of international trade within the framework of the world trade organization (WTO)