Полiтичний режим як сукупнiсть засобiв i методiв здiйснення влади в суспiльствi

Полiтична система зв'язана iз середовищем, у якiй вона функцiонуi й розвиваiться. Мова йде про способи реалiзацii влади, сукупностi прийомiв, коштiв i методiв, за допомогою яких вона здiйснюiться.

Полiтична iсторiя людства переконливо свiдчить: домiнуючою тенденцiiю розвитку цивiлiзацii i поступова демократизацiя громадського життя.

Полiтичний режим. Це поняття i об'iктом тривалих дискусiй у полiтологii. Звернемося до визначення цiii категорii. Полiтичний режим являi собою сукупнiсть засобiв i методiв, за допомогою яких правлячий клас (або група класiв) здiйснюi своi економiчне й полiтичне панування, свою владу в суспiльствi. РЖ ще: полiтичний режим i середовищем i умовами полiтичного життя суспiльства, iнакше кажучи, що вiдповiдаi полiтичним клiматом, що iснуi в суспiльствi на даному етапi iсторичного розвитку.

Таким чином, можна затверджувати, що в основi класифiкацii полiтичних режимiв, що дають сучаснi полiтологи, лежить принцип подiлу влади, багатопартiйнiсть, наявнiсть легальноi опозицii, принципи взаiмин цивiльного суспiльства з державою.

Насамперед про тоталiтарний режим. Термiн ВлтоталiтаризмВ» походить вiд новолатинських слiв alitas - повнота, цiлiснiсть i alis - весь, цiлий, загальний. Поняття тоталiтаризм було уведено в 20-х роках закордонними й вiтчизняними полiтологами.

Теорiя тоталiтаризму йде своiми корiннями в древнi часи, але в струнку систему вона оформилася тiльки в 40-- 50-х роках нинiшнього сторiччя. Першi теоретичнi дослiдження iз проблем тоталiтаризму - працi Ф. Хайка ВлДорога до рабстваВ» (1944) i X. Арендт ВлДжерела тоталiтаризмуВ» (1951), а також спiльна робота К. Фрiдрiха й 3. Бжезинського ВлТоталiтарна диктатура й демократiяВ» (1956). ВлТоталiтаризм - це полiтичний спосiб органiзацii громадського життя, що характеризуiться всеосяжним контролем з боку влади над суспiльством i особистiстю, пiдпорядкуванням всiii суспiльноi системи колективним цiлям i офiцiйнiй iдеологiiВ».

Таким чином, тоталiтаризм - це певний тип полiтичноi й суспiльноi системи, що вiдповiдаi полiтичний режим. Що стосуiться узагальненого визначення цього суспiльного лада, то тоталiтарний режим (або тоталiтаризм) - це державно-полiтичний устрiй суспiльства, основу якого становлять сильна особистiсть (культ, диктатура особистостi), що характеризуiться повним (тотальним) контролем держави над всiма сферами життя суспiльства. Тоталiтаризм - найбiльш витончена форма авторитаризму

Тоталiтарному режиму властивий контроль однiii полiтичноi органiзацii (партii-держави) над полiтикою, економiкою, соцiальними, духовноi сферами суспiльства. На чолi цiii полiтичноi органiзацii коштуi одноособовий харизматичний (особистiсть, що володii гiпнотичним впливом на оточення), нiкому не пiдзвiтний лiдер. При тоталiтарному режимi здiйснюiться пряме полiтичне реформування економiки. Основним iнститутом партii-держави i полiтична полiцiя з ii практикою масових репресiй. Передумови тоталiтаризму досить рiзноманiтнi. Це iндустрiальна стадiя суспiльного розвитку; поява монополiй i iхнi зрощення з державою; поширення колективистсько-механiчноi свiдомостi й свiтогляду, гостра соцiально-економiчна криза, що пiдсилюi невдоволення населення.

РЖсторичний досвiд свiдчить, що тоталiтарний режим виникаi в умовах, коли перед краiною встають винятковi завдання, для рiшення яких необхiднi надзвичайна мобiлiзацiя й концентрацiя зусиль усього населення, що пiдтримуi цей режим i проявляi готовнiсть до значних жертв. Саме так було й в РЖталii в 20-х роках, коли краiна опинилася в складнiй соцiально-полiтичнiй ситуацii, i в Нiмеччинi, коли пiсля поразки у свiтовiй вiйнi краiну охопив глибоку економiчну кризу. У такому ж положеннi (бути або не бути) перебував наприкiнцi 20-х - початку 30-х рокiв i Радянський Союз.

Однiii з рiзновидiв тоталiтарного режиму i фашизм (вiд панцира. ВлfascioВ», iтал. ВлfascismoВ» - пучок, зв'язування, об'iднання). Головне гасло фашизму - кооперативна iднiсть нацii, що засновано на спiльностi кровi, раси, гарантом чого, у свою чергу, виступаi фашистська держава. Уперше фашизм був установлений в РЖталii в 1922 роцi. Режим Муссолiнi прагнув вiдродити велич Римськоi iмперii, установити тверду державну владу, яка б органiзувала все суспiльство для втiлення iсторичноi мети нацiонального вiдродження. Основою фашизму виступаi державна партiя, що надiляi уряд необмеженою владою.

РЖншим рiзновидом тоталiтарного режиму i нацiонал-соцiалiзм, що голосно заявив про себе в Нiмеччинi в 1933 роцi. Йому властивi всi риси тоталiтарного режиму. Нацiонал-соцiалiзм те саме що фашизм. Провiдне мiсце в концепцii нацiонал-соцiалiзму займаi нацii, нацiональна й расова ненависть, нацiональна й расова перевага. Головна мета - поневолення iнших народiв, свiтове панування.

Наступний рiзновид тоталiтарного режиму - вiйськово-бюрократичний комунiстичний режим, якому властивi: iдина партiя на чолi з харизматичним вождем; офiцiйна iдеологiя; монополiя держави на засоби масовоi iнформацii; мiлiтаризацiя суспiльства; особлива система насильства й терору; жорстко централiзована система керування економiкою. Це - радянський режим часiв РЖ. Сталiна, режим Мао Цзедуна в Китаi, режим Пол Поту в Кампучii.

У свiй час проходила гостра дискусiя (яка не закiнчена й у цей час) про тотожнiсть тоталiтарного режиму в РЖталii, Нiмеччинi й Радянському Союзi. Зокрема, нiмецький iсторик Е. Нольтке вважаi, що комунiзм i нацизм як полiтичнi плини по сутi однаковi й вiдрiзняються тiльки в нюансах. Французький iсторик Ф. Фюре в книзi ВлМинуле однiii iлюзiiВ» затверджуi: ВлБiльшовизм i фашизм виникли один за одним, породжували й успадковували один одного, боролися один з одним, але спочатку вони народилися в однакових умовах: в умовах вiйни; вони - породження однiii iсторiiВ». РЖ далi: ВлБiльшовизм i фашизм як широко полiтичнi пристрастi знайшли своi втiлення в неординарних особистостях.. Виключимо з iсторii особистiсть Ленiна й не буде Жовтня 1917. Заберемо Муссолiнi - i пiслявоiнна РЖталiя пiде iншим курсом. Гiтлер, керуючись пагубним бажанням автономii, початкiв втiлювати в життя програму ВлМайн кампфВ». Те ж можна сказати й про четвертого диктатора, Сталiна, без якого не було б соцiалiзму в окремо взятiй краiнi, а виходить, i ВлсталiнизмаВ».

Однак правда складаiться й у тiм, що завдання, якi встали перед державами, методи iхньоi реалiзацii були рiзними, вiдрiзнялися й iдеологii. В А. Зинов'iва читаiмо: ВлЯк би не прагнули антикомунiсти ототожнити комунiзм iз нацiонал-соцiалiзмом гiтлерiвськоi Нiмеччини, мир поставився до цього без особливоi наснаги. Уже надто грубоi виявляiте тут фальсифiкацiя iсторiiВ».

Як вiдомо, фашистськi режими в РЖталii й Нiмеччинi виходили з необхiдностi реформувати й, зрештою змiцнити влада монополiстичноi буржуазii, що пiдтримувала цi режими. Нацизм своiм приходом до влади зобов'язаний монополiстичному капiталу, основною соцiальною базою фашизму була дрiбна буржуазiя. В основi фашистськоi iдеологii - перекручена iнтерпретацiя фiлософii життя, зокрема ницшеанськоi iдеi надлюдини, що була поставлена на службу расизму й геноциду, культу привiлейованих нацiй, який повиннi бути принесенi в жертву всiх iнших нацiй. Цими основними принципами визначалася як внутрiшня (соцiальна демагогiя, масовi репресii, концентрацiйнi табори), так i зовнiшня (знищення й перетворення в рабство всього людства заради процвiтання однiii нацiй) полiтика. При цьому Гiтлер лiчений: Вл..боротьба за свiтове панування вiдбуваiться мiж двома нацiями: мiж нiмцями i iвреями. Все iнше - обман зоруВ».

Цiкавий факт: в 1939 роцi Гiтлер направив у Москву з Риббентропом особистого фотографа Хоффмана, Влщоб той зняв iз близькоi вiдстанi мочки вух бiльшовицького вождя, по яких Гiтлер сподiвався визначити, чи тече в жилах Сталiна iврейська кров (якщо вони притиснутi до черепа - iврей, а якщо немаi - арiiць). З полегшенням Гiтлер визнав, що Сталiн витримав тест i не i iвреiмВ».

У Радянському Союзi в той час стояло завдання затвердити суспiльного лада на основi лiквiдацii приватноi власностi на засоби виробництва й звiльнення трудящих вiд гнiта капiталу. Провiдними принципами комунiстичноi iдеологii були рiвнiсть, колективiзм, соцiальна справедливiсть, iнтернацiоналiзм. Цими принципами визначалася й внутрiшня (побудова безкласового суспiльства, лiквiдацiя розходжень мiж мiстом i селом, розумовою й фiзичною працею), i зовнiшня (перемога свiтовоi революцii) поли тику. У краiнi була проведена грандiозна iндустрiалiзацiя, високого рiвня досягли наука, утворення, культура, освоiння космосу, задовольнялися елементарнi життiвi потреби бiльшостi людей. Держава, його народ зломили гiтлерiвську агресiю. На жаль, здiйснювалося все це протягом значного перiоду розвитку суспiльства методами, якi придбали грубий, жорстокий характер. Капiталiстичнi форми вiдчуження були замiненi новими, праця так i не перетворився в першу життiву необхiднiсть, а залишилися засобами для iснування, до абсурду iз трагiчними наслiдками була доведена iдея класовоi боротьби.

На нашу думку, варто диференцiйовано пiдходити до характеристицi тоталiтарного суспiльного лада в Радянському Союзi протягом усього його iснування. Звичайно ж, час воiнного комунiзму, весь сталiнський перiод можна охарактеризувати як тоталiтарний. Перiод, коли у влади був М. С. Хрущов, устрiй скорiше можна визначити як авторитарний режим. Як вiдзначав професор Калiфорнiйського унiверситету Р. Андерсон, Влпiвголосний осуд Хрущовим репресiй проти його соратникiв-комунiстiв стало кульмiнацiйним пунктом процесу демонтажу полiцейськоi держави в державi, що бере свiй початок з 1953 року..В». И ще: ВлПогляд на радянське суспiльство як на тоталiтарне спричиняiться надмiрну готовнiсть принести в жертву багато хто з його досягненьВ».

Що стосуiться авторитарного режиму (синонiм - авторитаризм), те це - Влдержавно-полiтичний устрiй суспiльства, основою якого i сильна особиста диктатураВ». Авторитаризм i перехiдним вiд тоталiтаризму до демократизму й маi ряд вiдмiнностей вiд тоталiтаризму. По-перше, бiльше певноi бачиться мета в перебудовi суспiльного устрою. По-друге, помiтне прагнення хоча б за формою зберегти демократичнi атрибути влади: парламент, партii, опозицiю. По-третi, всiма повноваженнями надiляiться держава як надкласовий верховний арбiтр. По-четверте, обираi тактику вибiркового терору, заснованого на залякуваннi опозицii.

Авторитаризм маi властивi тiльки даному режиму вiдмiнностi: .носiiм влади i одна людина або група людей; авторитаризму властива необмежена влада, ii непiдконтрольнiсть громадянам; авторитарний режим опираiться на чиннiсть, коли це необхiдно, може продемонструвати ii наявнiсть; авторитаризм монополiзуi владу й полiтику, опозицiя iснуi умовно; авторитаризм обмежено , втручаiться в економiку; кадри призначаються зверху, при цьому перевага вiддаiться особистим симпатiям i вiдданостi вождевi.

Як свiдчить iсторичний досвiд, авторитарний режим, як правило, виникаi тодi, коли на порядок денний ставиться необхiднiсть рiшення проблем модернiзацii економiки, прискорення темпiв розвитку краiни. За таких умов полiтичнi права й волi громадян, дiяльнiсть суспiльно-полiтичних об'iднань i опозицii обмеженi. Законодавча влада фактично пiдкоряiться виконавчоi, котра зосереджуiться в руках глави держави. Поiднуються централiзовано-плановi й ринковi основи в розвитку економiки. При авторитаризмi правляча елiта неоднорiдна й опираiться на блок полiтичних чинностей, якi хоча й рiзнi, але мають загальну зацiкавленiсть у збереженнi авторитарноi влади.

Слiд зазначити, що при вiдповiдних умовах авторитарний режим може вивести суспiльство з економiчноi кризи, створити передумови для розвитку демократii й формування правовоi держави й цивiльного суспiльства.

РЖнтерес до авторитарних форм влади значно пiдвищився наприкiнцi 80 - початку 90-х рокiв нинiшнього сторiччя у зв'язку з лiквiдацiiю тоталiтарного режиму в Радянському Союзi, краiнах Центральноi й Схiдноi РДвропи. У бiльшостi цих держав затвердилися авторитарнi режими, що орiiнтуються в майбутньому на формування демократичного устрою.

У сучаснiй полiтичнiй мовi термiн демократiя - один з найпоширенiших i багатозначних. Як вiдомо, демократiя в перекладi iз грецького - це народовладдя (ВлdemosВ» - народ i ВлkrattionВ» - панування).

Сучасне пояснення термiна ВлдемократiяВ» насамперед використовуiться для визначення типу держави й полiтичноi системи в цiлому, так само, як ВлтоталiтаризмВ» i ВлавторитаризмВ». На вiдмiну вiд тоталiтаризму й авторитаризму, демократичний режим - це Влтакий державно-полiтичний устрiй суспiльства, управлiнськi функцii в якому ТСрунтуються на визнаннi народу як джерела влади його правi брати участь у рiшеннi державних справ у з'iднаннi iз широким колом цивiльних прав i обов'язкiвВ».

Поняття ВлдемократiяВ» використовуiться також для визначення форми устрою якоi-небудь органiзацii, що заснована на принципах рiвноправностi ii членiв, перiодичностi вибором органiв керування, прийняттi рiшень у них бiльшiстю голосiв. У цьому випадку мова йде про партiйнi, профспiлковi, виробничi демократii.

Термiн ВлдемократiяВ» розглядаiться як заснований на вiдповiдних цiнностях iдеал суспiльного устрою. До таких цiнностей ставляться воля, рiвнiсть, права людину, народний суверенiтет, участь громадян у керуваннi. РЖ нарештi, поняття ВлдемократiяВ» тлумачиться як соцiальний рух за вiдповiднi свiтогляднi цiнностi (соцiал-демократи, християнськi демократи, лiберали). У полiтичнiй науцi iснуi два методологiчних пiдходи до демократii: нормативний i описово-емпiричний (дескриптивний).

Нормативний пiдхiд передбачаi конструювання iдеальноi моделi демократii, обТСрунтування ii переваг у порiвняннi з iншими формами правлiння, аналiз шляхiв здiйснення демократичного iдеалу.

Описово-емпiричний пiдхiд аналiзуi демократiю в тiм видi, у якому вона iснуi насправдi. На такому пiдходi ТСрунтуiться, зокрема, теорiя елiтарноi демократii.

Реально цi два пiдходи переплiтаються. РЗхнi об'iднання випливаi з первинного розумiння демократii як устрою держави, всiii полiтичноi системи у формi народовладдя.

Чи реально народовладдя? Демократiя як народовладдя насправдi i утопiчним iдеалом, однак зберiгаi важливе нормативне значення як орiiнтир, цiль полiтичного розвитку суспiльства.

Реальна демократiя в найкращому разi - влада бiльшостi над меншостями, а в гiршому - панування добре органiзованого, що опираiться на економiчну, а також iнформацiйну владу й соцiальнi привiлеi меншостей над бiльшiстю з його формальноi згоди.

Сучаснi демократii опираються на цiнностi лiбералiзму, виходять iз прiоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншостей мати свою думку й вiдстоювати його, верховенства закону й т.п.

Всi концепцii демократii можна роздiлити на три бiльшi групи: колективiстськi (тоталiтарнi), iндивiдуальнi (лiберальнi), плюралiстичнi (теорii груп).

В iсторично першiй (античноi) формi демократiя явно тяжiла до колективiстськоi моделi.

Для античноi демократii характерним було фактичне ототожнення народу з бiльшiстю населення, а також необмежена влада бiльшостi над меншостями. Ця Демократiя мала тенденцiю переродитися в охлократiю - влада юрби, чернi, а потiм у деспотiю.

Спроби здiйснення теорii колективiстськi демократii на практицi звичайно приводили до тоталiтаризму, гнобленню iндивiдуальноi волi, масовому терору. У свiй час це вiдзначав Жан-Жак Руссо: ВлЯкщо хто-небудь вiдмовиться пiдкорятися загальнiй волi, то вiн буде до цього примушений усе органiзмом, а це означаi нi що iнше, як те, що його чиннiстю змушують бути вiльнимВ».

Лiберальнi концепцii демократii, на вiдмiну вiд колективiстських, видiляли особистiсть iз суспiльства, визнавали особистiсть первинним, головним джерелом влади, вiддавали прiоритет права особистостi над правами держави.

Однак лiберальне трактування демократii не i непогрiшним, воно приводить, зокрема, до поглиблення соцiальноi нерiвностi й наростанню соцiальних конфлiктiв що ставить пiд сумнiв саму демократичну форму правлiння.

Плюралiстичнi концепцii демократii виходять iз того що нi народ - складне внутрiшнi суперечливе утворення, нi особистiсть не можуть бути головними рушiйним силам полiтики в демократичнiй державi. Саме в групi, мiжгрупових вiдносинах формуються iнтереси, цiннiснi орiiнтацii й мотиви полiтичноi дiяльностi iндii так. За допомогою групи особистiсть одержуi можливiсть полiтичного вираження своiх iнтересiв.

Плюралiстичнi теорii демократii знаходять визнання й практичне застосування в багатьох краiнах миру, збiгаючись iз теорiiю й практикою соцiальноi держави. Хоча критики плюралiстичних теорiй демократii вважають, що втручання держави в економiчнi процеси й сферу розподiлу продукту пiдриваi основи ринковоi економiки, звужуi рамки цивiльного суспiльства й тим самим сприяi посиленню тоталiтарних тенденцiй.

Бiльше повне розумiння демократii даi вiдповiдь на питання ВлЯк народ здiйснюi владу? Хто i як безпосередньо виконуi владнi функцii, керуi державою?В».

У цьому контекстi демократичнi теорii можна роздiлити на двi групи: безпосередньоi й представницькоi (репрезентативноi) демократii.

Перша виходить iз того, що в демократичному суспiльствi воля народу й державна влада повиннi бути тотожнi. Сам народ повинен безпосередньо брати участь у прийняттi найбiльш важливих полiтичних рiшень, здiйсненнi влади. В iсторii безпосереднiй характер мала антична демократiя, а також демократii в древньому Киiвi й Новгородi, рядi iнших мiст-держав.

На думку прихильникiв безпосередньоi демократii тiльки вона являi собою дiйсне народовладдя, оскiльки забезпечуi мiцну легiтимнiсть влади; переборюi полiтичне вiдчуження громадян, що пiдвищуi стабiльнiсть полiтичноi системи; розширюi за рахунок участi багатьох людей iнтелектуальний потенцiал полiтичних рiшень; забезпечуi ефективний контроль над полiтичними iнститутами й посадовими особами.

До недолiкiв безпосередньоi демократii варто вiднести низьку в рядi випадкiв ефективнiсть рiшень, якi з'являються внаслiдок недостатньоi компетенцii тих, хто цi рiшення приймаi.

Прихильники концепцii репрезентативноi (представницькоi) демократii виходять iз розумiння демократii як компетентного й вiдповiдального перед народом представницького керування. Головний акцент робиться на чiткiй реалiзацii принципу вiдповiдальностi на всiх рiвнях влади й державного керування.

Воля народу не ототожнюiться з його прямою участю, а виражаiться як безпосередньо на виборах, так i делегуiться депутатам i представницьким органам влади. Вiдносини мiж народом i його представниками будуються на основi контролю (участь у виборах), довiри, конституцiйного обмеження компетенцii органiв влади й посадових осiб.

Своi специфiчне обТСрунтування концепцiя представницькоi демократii одержала в теорii елiтарноi демократii. Вiдповiдно до цiii теорii полiтична влада належить не всьому народу, а його меншостям - полiтичнiй елiтi, що править формально вiд iменi народу, що, на думку прихильникiв цiii теорii, не може управляти сам собою. Будь-яке керування передбачаi розподiл на тi, хто управляi, i тих, ким управляють, тобто - панування деяких над багатьма. Маси повиннi мати право перiодичного, головним чином електорального, контролю над складом полiтичноi влади. Слiд зазначити, що останнiм часом переборюiться iдеологiзований пiдхiд у дослiдженнi проблем полiтичноi елiти, коли ця проблема розглядалася тiльки в гостро критичнiй формi. Опублiковано ряд фундаментальних робiт, де феномен полiтичноi елiти розглядаiться як вiдповiдна полiтологiчна категорiя в його цiлiсностi й системностi.

Головною перевагою представницькоi демократii i вiльний суспiльний устрiй i висока ефективнiсть у рiшеннi суспiльних завдань. Ефективнiсть представницькоi демократii забезпечуiться чiтким розподiлом працi, високою компетентнiстю й вiдповiдальнiстю осiб, якi приймають рiшення.

Полiтична система демократичного режиму характеризуiться тим, що функцii законодавчоi, виконавчоi судовоi влади чiтко визначенi. Парламенту належить виключне право видавати загальнодержавнi закони. Виконавчоi влади - право законодавчоi, бюджетноi, кадровоi iнiцiативи, накладення вето на закони представницькоi влади. Суду - право визначати вiдповiднiсть законiв конституцii держави. Вибори лiдерiв на всiх рiвнях полiтичного життя проводяться тiльки на альтернативнiй основi. РЖ, що особливо важливо: ефективно дii механiзм контролю електорату над владними структурами. Функцiонуi багатопартiйна система, а також офiцiйна опозицiя, що конкуруi зi своiми полiтичними суперниками й тим самим сприяi рiшенню назрiлих соцiально-економiчних проблем. Адже найцiннiше в демократii - це можливiсть зiставити рiзнi погляди на мету й кошти ii реалiзацii.

У сучаснiй свiтовiй практицi обТСрунтування демократii роздiляють на цiннiснi й рацiонально-утилiтарнi.

Першi розглядають демократiю як безумовну цiннiсть, як реальне втiлення в державних устроiв найбiльш важливих загальнолюдських цiнностей: волi, рiвностi, соцiальноi справедливостi, народовладдя.

Прихильники рацiонально-утилiтарноi групи аргументiв розглядають демократiю як найбiльш корисну для суспiльства й громадян форму органiзацii.

Досвiд iсторii свiдчить, що демократiя - благо тiльки тодi, коли вона вiдповiдаi культурi й менталiтету на роду.

Демократiя неприйнятна в екстремальних ситуацiях - у перiод воiн, гострих кризових ситуацiй. Перехiд до демократii вимагаi поступовостi, тривалого промiжку часу.

У цьому контекстi тим народам, яким властивi демократичний менталiтет i демократичнi орiiнтацii, якi готовi до iндивiдуальноi волi й вiдповiдальностi, демократiя дiйсно створюi найкращi можливостi для iндивiдуального й суспiльного розвитку, реалiзацii гуманiстичних цiнностей: волi, рiвноправностi, справедливостi, соцiального творчостi.

Наявнiсть демократичного режиму i необхiдною умовою формування правовоi держави - системи органiв i iнститутiв, якi гарантують i забезпечують нормальне функцiонування цивiльного суспiльства.

Мова йде об формax правлiння, а також про форми державного устрою. РЖснують такi форми правлiння, якi мали мiсце в рiзнi перiоди людськоi iсторii.

Насамперед, мова йде про абсолютну монархiю (самодержавствi) Це форма правлiння, при якiй верховна державна влада юридично належить однiй особi - монарховi, що займаi цю посаду у встановленому порядку престолонаслiдування. При абсолютизмi в наявностi свавiлля чиновникiв i безправнiсть народу. Сьогоднi абсолютна монархiя збереглася в Саудiвськiй Аравii, Катарi, Оманi, ОАЕ.

Перехiдною формою правлiння i дуалiстична монархiя, коли буржуазiя дiлить владу з феодалами. При такiй формi правлiння iснують одночасно двi полiтичних установи: феодальна монархiя й буржуазний парламент, повноваження якого досить обмеженi монархом, надiленим правом вето, правами розпуску парламенту. Дуалiстична монархiя iснуi сьогоднi в Йорданii, Кувейтi, Марокко.

Конституцiйна монархiя i буржуазною формою правлiння. Буржуазiя тут пануi безроздiльно як в економiцi, так i в полiтику. Уряд формуiться парламентським шляхом i вiдповiдаi за свою дiяльнiсть перед законодавчим органом. Конституцiйна монархiя сьогоднi дii тiльки у Великобританii (найбiльш типовий приклад), Бельгii, Данii, РЖспанii, Норвегii, Швецii, Японii. РЖсторично президентська республiка вперше з'явилася на полiтичнiй картi миру в США на основi Конституцii 1787 року. Це така республiка, коли президент надiлений повноваженнями глави держави й глави уряду. Посада прем'iр-мiнiстра вiдсутнiй. Функцii рiзних галузей влади чiтко роздiленi. Президент обираiться позапарламентським шляхом, формуi уряд. У нього немаi права розпуску парламенту. Система вищих органiв державноi влади США будуiться на основi принципiв стримувань i противаг, вiдповiдно до яких президент, конгрес i верховний суд надiляються повноваженнями, якi дають iм можливiсть впливати один на одного. Президент США - глава виконавчоi влади, вiн формуi уряд при номiнальнiй участi конгресу. Конгрес США i носiiм законодавчоi влади, президентовi дане право вето щодо законопроектiв, для подолання якого необхiдно квалiфiкацiйна бiльшiсть обох палат конгресу. У США широко розвинена незалежна судова влада.

Парламентська республiка характеризуiться проголошенням верховенства парламенту, що формуi уряд, очолюване лiдером партii, що маi бiльшiсть у парламентi. Глава держави в парламентськiй республiцi найчастiше обираiться парламентом. Якi-небудь дii президента, включаючи розпуск парламенту й накладення вето можуть бути здiйсненi тiльки за згодою уряду. Таким чином, проголошуiться верховенство парламенту, але фактично вiн працюi пiд твердим контролем уряду. Парламентськi республiки iснують в РЖталii, ФРН, Австрii Швейцарii, Фiнляндii, Туреччини й у рядi iнших краiн.

У практицi державного устрою краiн велике поширення одержали змiшанi форми правлiння. У них сполучаються елементи парламентськоi й президентськоi республiки. Найбiльш типовим прикладом змiшаного правлiння i V Республiка Францii. Конституцiя 1958 року, зберiгши деякi атрибути парламентаризму, фактично оформила встановлення режиму сильноi особистоi влади. Центральною фiгурою в системi вищих органiв державноi влади став президент, що з 1962 року обираiться прямими виборами. Уряд формуiться президентом i вiдповiдально тiльки перед ним. Президент головуi в радi мiнiстрiв, а прем'iр - у кабiнетi мiнiстрiв, що тiльки готовить рiшення для ради мiнiстрiв. Президент, маючи право розпуску парламенту, фактично надiлений бiльшому владою, нiж глава президентськоi республiки.

Складовою частиною полiтичноi системи i форма державного устрою. Питання про державний устрiй - це питання про те, як органiзована територiя даноi держави, з яких частин воно складаiться, як визначенi взаiмини центральних i мiсцевих органiв влади. B вiдповiдностi iз цими критерiями iснують такi основнi форми державного устрою: унiтарна, федеративна й конфедеративна. Характерними рисами унiтарноi форми державного ладу i: iдина конституцiя; iдина система органiв державноi влади; iдине громадянство; iдина судова система; роздiл територii на адмiнiстративно-територiальнi одиницi. Унiтаризм передбачаi централiзацiю всього державного апарата, прямiй i побiчний контроль над мiсцевими органами влади. До унiтарних держав ставляться: Францiя, Швецiя, Норвегiя, Фiнляндiя, Грецiя, Японiя й iн. Унiтарною державою i й Украiна.

Федеративна форма державного устрою - це союзна держава, що складаiться з державних утворень надiлених юридичною й вiдповiдною полiтичною самостiйнiстю. РЗi характернi риси: територiя федерацii складаiться з територiй суб'iктiв; суб'iкти федерацii як правило, надiляються установчою владою в рамках установленоi для них компетенцii - правом створення законодавчих актiв; федеративна судова система звичайно формуiться по iдиному зразку; наявнiсть подвiйного громадянства двопалатна структура федеративного парламенту. Федеративний лад iснуi в США, Канадi, ФРН, Австрii, Росii.

РЖ, нарештi, конфедеративна форма державного устрою. Це - добровiльний союз незалежних суверенних держав. Кожна держава, що входить у конфедерацiю, i незалежним членом ООН i iнших мiжнародних органiзацiй, але маi й загальне: валюту, митний; збiр, iдиний економiчний простiр. Приклад конфедерацii - РДвропейський союз.

полiтичний режим тоталiтаризм демократiя

Лiтература

1. Основы политической науки /Под. ред. проф. В.П.Пугачева тАУ М., 2005

2. Боднар А. Основи полiтологii (Наука про полiтику). - К., 2004

3. Полiтологiчний енциклопедичний словник: Навч. посiбник для студентiв вузiв. - К., 1997.

4. Понеделков А.В. Елiта (полiтико-адмiнiстративна етика: проблеми методологii, соцiологii, культури). - К., 1995

Вместе с этим смотрят:

Presidential еlections in the USA

Анализ значения Средней Азии в работах учёных геополитиков

Вiги i торi в полiтицi Британii

Взаимоотношение государства и личности в тоталитарном государстве

Виды монархий в современном мире