РЖсторiя свiтовоi полiтичноi думки

СЕМРЖНАР 1.РЖСТОРРЖЯ СВРЖТОВОРЗ ПОЛРЖТИЧНОРЗ ДУМКИ

1. Полiтична думка стародавнього Сходу;

2. Полiтична думка стародавнього Заходу;

3. Полiтичнi iдеi Раннього Християнства та Середньовiччя;

4. Полiтична думка епохи вiдродження та Реформацii;

5. Свiтська полiтична думка Нового часу;

6. Утвердження полiтологii як науки;

7. Полiтична думка Киiвськоi Русi;

8. Украiнська полiтична думка перiоду феодальноi роздробленостi та козацько-гетьманськоi доби;

9. Украiнська полiтична думка ХРЖХ столiття;

10. Украiнська полiтична думка ХХ столiття;

11. Узагальнена характеристика свiтовоi полiтичноi думки.

1. Полiтична думка стародавнього Сходу.

Проблема зародження й еволюцii полiтичних знань охоплюi рiзноманiтнi форми теоретичного пiзнання природи, суспiльства, сутностi влади, держави, полiтичноi системи, явищ полiтичного процесу. Складнiсть i мiнливiсть сучасного полiтичного буття потребуi вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвiду, всiii духовноi культури, створеноi багатьма поколiннями мислителiв. Цi полiтичнi знання належать не тiльки минулому, вони i надбанням сучасних i майбутнiх полiтичних процесiв, полiтичних iдей, полiтичноi культури. Без полiтологiчного концептуального доробку наших пращурiв, з якого постiйно живилась i живиться полiтична наука кiнця II i початку III тисячолiття, неможливе глибоке усвiдомлення особливостей сучасного полiтичного розвитку.

Полiтологiя сягаi своiм корiнням у найдавнiшi часи тАФ у IVтАФIII тис. до н.е., коли розпочався процес переростання первiсних суспiльств у рабовласницькi державнi утворення, а мислителi стали замислюватися над методами i засобами здобуття, збереження i змiцнення державноi влади, над походженням i значенням права, держави, а згодом i полiтики в життi суспiльства. Раннi уявлення протягом 2,5тАФ3 тис. рокiв подолали шлях вiд мiфологiчних до рацiонально-логiчних форм свiторозумiння, з часом набули ознак теоретичного знання i, збагаченi iдеями Конфуцiя, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутiльi, Аристотеля, Цицерона та iнших мислителiв, перетворилися на полiтичну науку.

Полiтичнi погляди давнiх iгиптян, вавилонян, iвреiв, ассирiйцiв, мiдiян, шумерiв, персiв, iндусiв, китайцiв, грекiв, римлян та iнших народiв вiдображали спочатку мiфологiчнi уявлення про правду, справедливiсть, мiсце людини у свiтi, про божественне походження владних стосункiв, про космос, упорядкований богами, про земнi порядки, якi повиннi вiдповiдати небесним настановам.

РДгиптяни вважали, що ключ до проблем функцiонування державноi влади, справедливостi, правосуддя перебуваi в руках богинi iстини i порядку Маат. З часом з'являiться розумiння природно-божественного походження справедливостi, якiй повиннi вiдповiдати дii суддiв-жерцiв та звичаi, закони, адмiнiстративнi рiшення, iншi правила поведiнки. Творцем свiту i всього живого на Землi, верховним царем i батьком iнших богiв вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Вiн владарював над богами i людьми багато тисячолiть. Потiм вiн передав царювання своiм нащадкам, теж богам тАФ Осiрiсу, РЖсiдi, Сету, Гору та iншим. Вiд них пiшло понад 340 фараонiв-людей. У такий спосiб пропагувалося божественне походження державноi влади, виправдовувалася схiдна деспотiя, пiдпорядкованiсть Влнижчих вищимВ».

Суспiльство уявлялось iгиптянам як пiрамiда, верхiвка якоi тАФ боги i фараони, пiднiжжя тАФ народ. Мiж ними тАФ жерцi, знать, чиновники. Водночас iгипетськi мислителi закликали не зловживати владою, приборкувати корисливi прагнення, поважати старших, не грабувати бiдних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополiтична думка, як i iгипетська, вбачала джерело влади у верховному божествi, яке разом з пiдлеглими богами визначаi земнi справи i людськi долi. Це зафiксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруiнiмгiни (XXIV ст. до н. е.), пiснях i переказах про Гiльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Бiлалами тАФ правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XXтАФXIX ст.до н. е.) тощо.

З уявленнями давнiх вавилонян пов'язана одна з найцiннiших пам'яток схiдноi полiтико-правовоi думки тАФ Закони Хаммурапi (1792тАФ1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафiксовано прагнення до втiлення вiчноi справедливостi, до подолання зла i беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а свiтська сутнiсть.

У XIIIтАФХ ст. до н. е. у давнiй Палестинi виникло РЖзраiльсько-iудейське царство. Зусиллями iудейських пророкiв Мойсея, РЖсуса Навiна, РЖсайi, РЖiремii, РЖзекiiля, Осii, РЖоiля, Амоса, Авдiя тодi було створено Старий Заповiт тАФ бiльшу частину Бiблii тАФ одну з найцiннiших книг в iсторii людства.

Ветхозавiтнi пророки започаткували iдею походження держави як волi Божоi. А сформульованi в Бiблii Закони, тобто Десять Заповiдей i вчення, переданi Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведiнку вiруючих.

Могутня iмперiя Мiдiя у VI ст. до н. е. стала вiтчизною видатного мислителя, пророка i реформатора зороастризму, автора знаменитоi ВлАвестиВ» тАФ Заратуштри (по-грецьки тАФ Зороастр, жив мiж Х i першою половиною VI ст. до н. е.). Свiт, за ii змiстом, тАФ це результат боротьби доброго i злого начал (Ахура-Мазди i Ангра-Ман'ю). Мазда тАФ верховний i iдиний Бог, втiлення правди, справедливостi, чеснот, просвiтництва, розуму тощо. Перша людина i цар, син неба, керуючись законами Мазди, будуi суспiльство без ворожнечi й насильства, де панують мир i щастя. Одним iз перших у свiтовiй думцi Заратуштра висловив iдею рiвностi чоловiка i жiнки. Але його суспiльство подiлене на чотири стани (жерцi, вояки, землероби i ремiсники), тобто це станове суспiльство, де одруженi користуються бiльшими правами, нiж неодруженi, той, хто маi дiтей, ставиться над тими, хто iх не маi тощо.

Духовнi вчення народiв, що населяли РЖндостан з середини II тис. до н.е., були викладенi у Ведах (знання), пiзнiше тАФ у дхармасутрах (кодекси поведiнки). Для Ведiйського перiоду характернi релiгiйно-фiлософська система поглядiв на суспiльство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обТСрунтовуi панування космiчного абсолюту тАФ Брахмана, подiляi владу на духовну i свiтську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царiв i посадових осiб, що можна вважати першоелементами теорii державного управлiння.

Всесиллю брахманiзму протидiяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистостi, заперечення кастового подiлу суспiльства, проповiдь рiвностi людей (крiм рабiв), ненасильство, потяг до республiканiзму. Вiн заперечував брахманiстськi погляди на засоби завоювання i збереження влади як аморальнi, жорстокi, егоiстичнi. А те, що згодом стали називати полiтичним мистецтвом, полiтичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сiддхартха Гаутама (623тАФ 544 до н. e.), у Пiвнiчнiй РЖндii його iменували Шак'я Мунi) став засновником Влнауки про праведнiстьВ».

У Давнiй РЖндii ще з II тис. формувалися уявлення про управлiння господарством, вiйськове мистецтво, зовнiшню полiтику, форми i методи здiйснення державноi влади, правила поведiнки правителiв i чиновникiв, органiзацiю державного апарату, технологiю судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць тАФ ВлАртхашастраВ» (IV ст. до н. е.), авторство якоi приписують мiнiстровi Чанак'i (Каутiльi). У нiй узагальнено попереднi вчення про мистецтво державного управлiння i полiтики. Майже водночас з нею постали фiлософськi концепцii Платона й Аристотеля, поширювалися iдеi Конфуцiя i Сократа, Демокрiта i Гераклiта, Горгiя i Протагора, Сюнь Цзи i Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження полiтологii як самостiйноi галузi знань.

ВлАртхашастраВ», утверджуючи зачатки договiрноi теорii держави, концепцii природноi нерiвностi людей, охоплюi три групи проблем:

ü вимоги, цiлi й завдання дiяльностi освiченого монарха;

ü функцii державного управлiння, правовоi полiтики i законодавства;

ü питання вiйни i миру, дипломатii i мiжнародних вiдносин.

Головнi ii iдеi: полiтика вiльна вiд моральних застережень i моральних отримань; авторитет Вед високий, але полiтики не завжди повиннi керуватися релiгiйно-догматичними настановами; полiтичнi знання спираються на узагальнення i систематизацiю iсторичного та емпiричного досвiду; особистiсть керуiться чотирма головними призначеннями тАФ дхармою (праведнiсть), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звiльнення); загальне благо нiяк не пов'язане з iнтересами особи i досягаiться сумлiнним виконанням кожним своiх обов'язкiв; люди вiд природи недосконалi, тому необхiдно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар тАФ земний бог, батько для пiдданих; держава виникаi з того, що народ обираi першого царя i призначаi йому вiдповiдне утримання за охорону миру i спокою, щоб вийти з первiсного стану хаосу.

Приблизно тодi з'являiться всеохоплюючий кодекс поведiнки населення тАФ ВлЗакони МануВ» тАФ мiфiчного прабатька людей, першого царя, який передав iм Божi настанови про походження свiту i суспiльства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання iжi, правила успадкування, покаяння, покарання тощо.

ВлЗакони МануВ» засвiдчили поступовий вiдхiд iндiйського суспiльства вiд буддизму i повернення до оновленого брахманiзму. Починаючи з II ст. до н. е., цей процес було вiдображено в лiтературному зiбраннi ВлМахабхаратаВ», двi книги з якого (ВлБхагавадгiтаВ» та ВлШантiпарваВ») сповненi полiтичними iдеями про походження влади, республiканське правлiння, насильство як буденне явище полiтичного життя, владу як засiб служiння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долi кожноi касти, кожноi людини.

Своiрiдними iдеями збагатили свiтову полiтичну думку давньокитайськi мислителi, якi чи не найпершими в iсторii полiтичних учень почали вiдходити вiд мiфiчного свiторозумiння, божественних настанов, переводячи полiтичнi доктрини на рацiональний ТСрунт, земну основу. Небо i в китайцiв ВлконтролюiВ» всi подii в пiднебессi, надаi Влнебесний мандатВ» земному правителю або вiдкликаi його i передаi бiльш гiдному.

Розквiту полiтична думка в Давньому Китаi досягла в другiй половинi РЖ тис. до н. е. Найпомiтнiший серед мислителiв тАФ великий моралiст Конфуцiй (551тАФ479 до н. e.), вчення якого назвали конфуцiанство. Найдавнiшим зiбранням його афоризмiв i трактат ВлЛунь юйВ». Чiльне мiсце у ньому посiдаi правитель-мудрець, який втiлюi досконалi знання ритуалу, культури, демонструi поважнiсть, м'якiсть i поступливiсть, вiрнiсть i вiдданiсть, повагу до старших, освiченiсть, чесноти, любов до людей i сумлiннiсть, завжди дотримуiться справедливостi, iстини, вiрного шляху. Головне для нього тАФ турбота про благо пiдданих, яких треба спершу нагодувати, а потiм навчити, виховати у високiй моральностi. Концепцiя Конфуцiя мiстить засади Влправильного державного управлiнняВ», конкретнi поради правителям щодо завоювання довiр'я народу, мистецтва комунiкацii; обТСрунтовуi стрижневi принципи управлiння суспiльством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рiвноправними вiд природи, Конфуцiй нiколи не був демократом. Вiн вчив, що трудящих треба вiдмежовувати вiд панiвноi верстви, а жiнок ставив значно нижче чоловiкiв. Йому не подобалося полiтичне управлiння за допомогою писаних законiв. Вiн надавав перевагу управлiнню на основi вдосконалення людськоi природи, а покарання закликав замiнити вихованням.

Конфуцiанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офiцiйною iдеологiiю Китаю, хоч на ньому давньокитайська полiтична думка не замикалася.

Другу ii течiю тАФ моiзм тАФ заснував Мо Цзи (479тАФ 400 до н. e.). Однойменний трактат мiстив обТСрунтування теорii виникнення держави, iдею федеративного устрою, принципи державного управлiння, пропозицii щодо створення жорсткоi адмiнiстративноi структури, концепцiю поiднання заохочення i покарання як важеля державного адмiнiстрування, полiтичну доктрину Влвсезагальноi рiвновеликостiВ» тАФ казарменого рiвноправ'я, залочаткування егалiтаризму (зрiвнялiвки) у соцiально-полiтичних вiдносинах.

Провiдником третьоi течii тАФ легiзму тАФ був Шан Ян (400тАФ338 до н. e.). У трактатi ВлШан цзюнь шуВ» вiн обТСрунтовуi державу як абсолютну iнституцiю, найвищу мету i вiнець дiяльностi людини, велетенську безжалiсну машину примусу, а право, закон тАФ як найефективнiший засiб досягнення такоi мети. Головнi риси закону тАФ верховенство, унiверсальнiсть, жорстокiсть, обов'язковiсть для всiх. Основнi методи побудови держави (деспотичноi) тАФ матерiальне стимулювання власникiв, спрямованiсть iх на землеробство i скасування другорядних занять, Влзрiвняння майнаВ» (заохочення бiдних до набуття власностi, а багатих тАФ до добровiльноi передачi частини майна бiдним), застосування нагород i покарань з перевагою покарань.

Четверта течiя давньокитайськоi полiтичноi думки тАФ даосизм. Його постулати викладенi напiвлегендарним мислителем Лао Цзи в трактатi ВлДаоде цзiньВ» (III ст. до н. е.). Згiдно з ученням, Дао тАФ найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспiльство i людина тАФ природна частина Дао i космосуВ» Всi вони пiдпорядковуються законам вiчностi. Цивiлiзацiя та ii надбання тАФ це штучнi утворення, що протистоять природному. РЖстинна мудрiсть тАФ затворництво, вiдмова вiд усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ тАФ безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управлiння Влмудрiсть простотиВ», засновану не на знаннях, а на iнтуiцii та iнертностi адмiнiстрацii.

2. Полiтична думка стародавнього Заходу.

Вагомий внесок у полiтичну теорiю належить давньогрецьким мислителям. Категорiя ВлполiтикаВ» з часу ii появи у Давнiй Грецii використовувалася на означення форм життя вiльних i повноправних iндивiдiв, а поняття ВлправоВ», ВлзаконВ» тАФ як виразники свободи, регулятори взаiмин у суспiльствi вiльних людей, як норми полiтичноi справедливостi. Ця полiтична iдеологiя пройшла шiсть головних етапiв, кожен з яких характеризуi окремий напрям полiтичного мислення.

1. Етап античних, мiфiчних уявлень. Представлений аристократичною (гомерiвською), демократичною (гесiодiвською) та ВлхолопськоюВ» (орфiчною) думками. Загальна iх риса тАФ спроба змалювати виникнення Всесвiту, людини, суспiльства, держави з позицiй релiгiйно-мiфологiчного свiтогляду.

2. Етап формування фiлософських поглядiв на полiтичнi процеси. Започаткований творчiстю Влсеми мудрецiвВ» (кiн. VII тАФ поч. VI ст. до н. е.). Виробленi ними формули Влчеснотам тАФ свiй, пророкам тАФ чужийВ», Влсилою не роби нiчогоВ» (Клеобул); Влдотримуйся доброчесностiВ», Влзакон тАФ це поiднання права i силиВ», Влнавчившись пiдпорядкуванню, навчишся керуваннюВ» (Солон); Влне погрожуй вiльним, нема на те праваВ», Влне бажай неможливогоВ», Влпiзнай самого себеВ», Влслухайся законiв бiльше, нiж ораторiвВ», Влпiдкоряйся законамВ» (Хiлон); Влне красуйся зовнiшнiстю, а будь прекрасний справамиВ», Влвчи i вчись кращогоВ» (Фалес); Влне роби того, що не подобаiться iншомуВ», Влзакон тАФ втiлення найвищоi могутностiВ», Влволодiй своiмВ» (Пiттак); Влбери переконанням, а не силоюВ», Влговори доречноВ» (Бiант); Влдемократiя краще тиранiiВ», Влне карай злочинця, а поперджай злочинВ», Вллюби закони старi, а iжу свiжуВ» (Перiандр) та iн. тАФ покликанi були стати моральною нормою спiвжиття.

Солон (640тАФ559 до н. е.) завдяки рiшучим реформам в економiчному i державному будiвництвi ввiйшов в iсторiю як ВлбатькоВ» полiтичних революцiй i родоначальник давньогрецькоi демократii. Приватна власнiсть за його доби набула не лише легiтимного характеру, а й стала вирiшальною ознакою при визначеннi полiтичних прав громадян, обсяг яких залежав вiд майнового цензу, а не вiд походження.

На розвиток полiтичноi iдеологii особливо вплинуло вчення Демокрiта (470тАФ366 до н.е.). Про справедливiсть у полiтицi як вiдповiднiсть природi, про суспiльство, державу i закони як штучнi утворення людей внаслiдок природного процесу, про полiтичний конформiзм i моральну солiдарнiсть вiльних громадян як необхiдний компонент ВлхорошоiВ» держави. Демокрiт доводив земне, а не божественне походження людини (з землi i води), суспiльне, а не небесне походження права. У контекстi тих iдей фiгурували вчення Пiфагора (580тАФ500 до н. е.), Гераклiта (630тАФ470 до н. е.) та деяких iнших давньогрецьких мислителiв.

3. Етап появи рацiоналiстичних iнтерпретацiй полiтичного розвитку. Творцями iх виступили софiсти, найяскравiшими представниками яких були Протагор (481тАФ411 до н. е.), Горгiй (483тАФ375 до н. е.), Гiппiй (460тАФ400 до а. е.), Антiфонт (V ст. до н. е.), Фрасiмах (V ст. до н. е.) та iн. РЗх творчiсть збiглася з третьою полiтичною революцiiю в Афiнах.

Заслуга софiстiв в олюдненнi суспiльно-полiтичних явищ, започаткуваннi свiтськоi теорii полiтики, держави i права, перемiщеннi людини з Влпериферiйних позицiйВ» у центр полiтичного життя, ставленнi до неi як до Влмiри всiх речейВ», природноi рiвностi людей, у тому числi й рабiв, у розвитку демократичних поглядiв.

4. Етап логiко-понятiйного аналiзу полiтичних iнститутiв i полiтичних процесiв. Вiн пов'язаний з iменами Сократа (469тАФ309 до н. e.) i Платона (427тАФ347 до н. е.).

Аналiзуючи проблеми державного життя, громадянських обов'язкiв, справедливостi, права, Сократ вважав Влмiрою всiх речейВ» не людину, а Бога, що не завадило йому створити свiтську концепцiю Влоб'iктивноi сутностi моралi, моральноi полiтики, морального праваВ». Справедливiсть, як i правда, мудрiсть, мужнiсть, розсудливiсть, благочестя тощо тАФ це одна з чеснот, а будь-яка чеснота тАФ це знання, це морально-прекрасне. Добро i зло в полiтичнiй дiяльностi тАФ наслiдки наявностi чи вiдсутностi знання. Моральна полiтика неможлива без права, яке тотожне справедливостi: Влщо законно, те й справедливоВ». Божественне, природне право i позитивне законодавство не протистоять, а, ТСрунтуючись на критерii справедливостi, доповнюють одне одного. Вiтчизна i закони тАФ понад усе. Державу й громадян пов'язують договiрнi стосунки. Полiтична свобода тАФ це панування справедливих законiв.

Найголовнiшi iдеi Платона сформульованi в його працях ВлДержаваВ», ВлКрiтiйВ», ВлПолiтикВ», ВлЗакониВ» та iн. Вiн заклав основу полiтичноi фiлософii, розробив концепцii iдеальноi справедливоi держави, полiтичноi солiдарностi, колективiзму i рiвностi, аристократii, тiмократii, олiгархii, тиранii, монархii, демократii та Влiстинного правлiнняВ». Дав фiлософське обТСрунтування понять полiтики, полiтичних знань, полiтичного мистецтва, полiтичноi iдеологii, державного устрою, форми державного управлiння, полiтичноi свободи, справедливого закону тощо. Вiн передбачав розмежування влад, обТСрунтування освiченого абсолютизму, геополiтичного чинника, можливостi рiвностi (егалiтаризму, зрiвняльного комунiзму), розподiлу працi, усуспiльнення майна, скасування приватноi власностi, а також практичнi пропозицii щодо системи державних органiв, iiрархii державних службовцiв з визначенням компетенцii кожного органу i посадових осiб, подальше осмислення природно-правовоi доктрини та причин появи держави, сутностi людини, принципiв консолiдацii суспiльства, полiтико-етичних явищ тощо.

РЖдеальна держава, за Платоном, i посередником мiж космосом i людською душею i виконуi три функцii (радницьку, захисну i дiлову), якi покладаються на три вiдповiднi стани (правителiв, воiнiв i виробникiв). Вона дотримуiться принципу розподiлу працi, зрiвнюi у правах жiнок i чоловiкiв, встановлюi для правителiв i воiнiв спiльнiсть майна, дружин i дiтей, долаi розкол на бiдних i багатих, виводить на верхiвку державного правлiння наймудрiших i найблагороднiших аристократiв-фiлософiв. Згодом вiн розглядав чотири стани громадян, рiвних у межах кожного стану (Влнерiвна рiвнiстьВ»). До громадян не зараховував рабiв та iноземцiв. Платон видiляв 8 форм державного правлiння:

üiстинне правлiння;

üзаконна монархiя (царська влада);

üнезаконна монархiя (тиранiя);

üзаконна влада небагатьох (аристократiя);

üнезаконна влада небагатьох (олiгархiя);

üзаконна демократiя (на основi законiв);

üнезаконна демократiя (за вiдсутностi законiв);

üтiмократiя (ненависний Платону тип владування).

Демократiя тАФ лад Влприiмний i рiзноманiтнийВ», але вона урiвнюi рiвних i нерiвних вiд природи людей, а тому переростаi в тиранiю тАФ Влпанування найгiршого обранця народу, оточеного натовпом негiдникiвВ». Справедливiсть у тому, щоб кожний стан займався своiм i не втручався в чужi справи (Влкожному тАФ своiВ»). Полiтика тАФ Влцарське мистецтвоВ», засноване на знаннях i талантi правити людьми. Полiтичне мистецтво тАФ це мистецтво плести полiтичну тканину, яка поiднувала б мужнiх, щасливих, виважених i дружнiх однодумцiв. Закони встановлюють для загального блага, i вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повиннi обмежувати правлячих, свободу пiдпорядкованих, бути суворими, регламентувати публiчне й приватне життя людей. Наука про закони тАФ найважливiша наука вдосконалення людини.

5. Етап започаткування емпiрико-теоретичного пiдходу до вивчення полiтичних проблем i оформлення давньоi полiтичноi науки як специфiчноi галузi знань. Пов'язаний вiн з творчiстю одного з найвидатнiших мислителiв тАФ Аристотеля (384тАФ322 до н. е.), який розглядав людину як об'iктивне начало всiх полiтичних явищ. Тому держава i органiзацiiю не всiх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчiй, судовiй i вiйськовiй дiяльностi. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спiлкування, тАФ це Влсамодостатня для iснування сукупнiсть громадянВ». Нове розумiння категорii ВлгромадянинВ» передбачало вiдповiдне розумiння держави. За Аристотелем, це тАФ полiтична система, втiлена у верховнiй владi i залежна вiд кiлькостi правлячих: один тАФ монархiя або тиранiя; декiлька тАФ аристократiя чи олiгархiя, бiльшiсть тАФ полiтiя або демократiя. Кращими формами державного управлiння i тi, де правителi турбуються про загальне благо (монархiя, аристократiя, полiтiя); гiршi тАФ де вони переслiдують особистi iнтереси. РЖдеальна форма тАФ полiтiя тАФ своiрiдне переплетiння демократii та олiгархii, де багатi змiшуються з бiдними завдяки формуванню середньоi верстви населення, пануi закон, всi громадяни дотримуються принципу рiвностi й мають багато рабiв. Ремiсники, торговцi та Влнатовп матросiвВ» громадянських прав не мають. Для запобiгання полiтичних переворотiв принцип рiвностi за гiднiстю правителi доповнюють принципом полiтичноi справедливостi тАФ вiдносною кiлькiсною рiвнiстю. Звiдси два види справедливостi: розподiльча (нерiвна за гiднiстю) та зрiвняльна, арифметична, яка застосовуiться у сферi цивiльно-правових вiдносин. Полiтична справедливiсть можлива лише у стосунках мiж вiльними, рiвними людьми i втiлюiться у полiтичнiй формi владування. Справедливо й те, що Влоднi люди за своiю природою тАФ вiльнi, iншi тАФ рабиВ», але вiдносини мiж паном i рабом, як i сiмейнi стосунки, перебувають поза полiтичною сферою. Критерiй справедливостi тАФ право як норма полiтичного спiлкування iндивiдiв, як вiдносна рiвнiсть: Влрiвним тАФ рiвне, нерiвним тАФ нерiвнеВ».

Право тАФ полiтичний iнститут, неполiтичного права не iснуi. Воно складаiться з природного права, адекватного полiтичнiй сутностi людини, й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнi Аристотель подiляi на писане (закони держави) i неписане (звичаiве право). Насильство суперечить iдеi права. Законодавство тАФ це полiтична дiяльнiсть, невiд'iмна частина полiтичного процесу, а полiтичне правлiння тАФ правлiння законiв, а не людей. Якщо закон тАФ явище полiтичне, то будь-якi полiтичнi iнституцii повиннi мати правовий характер.

Своiм ученням Аристотель увiнчуi процес оформлення полiтичноi теорii як Влнауки наукВ», започатковуi розвиток полiтичноi етики, полiтичноi юриспруденцii, вимальовуi обриси майбутнього класичного конституцiоналiзму, обТСрунтовуi право народу на законодавчу владу, полiтичну сутнiсть людини, спiввiдношення матерii i форми у полiтичних стосунках, мiсце i роль держави, права, всiх верств населення в полiтичному життi; закладаi концептуальнi засади теорiй правовоi держави, розподiлу влад, збагачуi природно-правовi доктрини, формуi методологiю дослiдження полiтичних процесiв.

6. Етап поступового занепаду давньогрецькоi державностi пiд тиском Македонii i Риму (IIIтАФII ст. до н. е.). Цей перiод характерний злетом започаткованоi Аристотелем полiтичноi етики, об'iктом вивчення якоi були природа, внутрiшня структура, мiсце полiтичноi моралi в системi полiтичних вiдносин i суспiльному життi. Етика стала основою творчостi Епiкура (341тАФ270 до н. е.) давнiх стоiкiв тАФ Зенона (336тАФ264 до н. е.), Клеанфа (331тАФ 232 до н. е.), Хрiсiппа (277тАФ208 до н. е.).

З iменем Полiбiя (210тАФ128 до н. е.) пов'язане започаткування полiтичноi iсторii як науки (ВлВсезагальна iсторiяВ»). РЖсторiю людства вiн розглядав як закономiрний, необхiдний процес руху до нового за всезагальним свiтовим законом i розумом. РЖсторiя державностi тАФ природний процес у межах циклу: царство тАФ тиранiя тАФ аристократiя тАФ олiгархiя тАФ демократiя тАФ охлократiя. Полiбiй детально аналiзуi сутнiсть цих державних форм, причини занепаду одних та злету iнших, визначаючи три головних (царство, аристократiя, демократiя), групуючи iх за протилежними ознаками: царство тАФ з тиранiiю, аристократiю тАФ з олiгархiiю, демократiю тАФ з охлократiiю. Найрацiональнiша форма держави тАФ змiшане правлiння царя, старiйшин i народу (переплетення рис царства, аристократii й демократii). Ця iдея мiстить концепцiю отримань i противаг: три влади не лише пiдтримують, а й перешкоджають одна однiй, наштовхуються на протидiю двох iнших влад, що забезпечуi державi стабiльнiсть. Це даi пiдстави вважати Полiбiя батьком не тiльки полiтичноi iсторii, а й теорii подiлу влад. Основа могутностi держави тАФ богобоязливiсть громадян, iх лагiднiсть, покiрнiсть, на виховання яких спрямовувати добрi звичаi i справедливi закони. Полiбiй став одним з перших теоретикiв автономii, маючи на увазi грецькi полiси, якi у II ст. до н. е. один за одним втрачали незалежнiсть.

З 146 p. до н. e. Грецiя була пiдпорядкована Римовi, i могутнiй iнтелектуальний струм мислителiв Еллади пронизав i Римську Республiку, полiтична думка в якiй розвивалася i на власнiй основi пiд вiдчутним впливом релiгiйних вчень i боротьби патрицiiв та плебеiв, вiльних i рабiв.

Тогочаснi полiтичнi погляди мiстили Закони XII таблиць (451тАФ450 до н. e.) з акцентом не на державних iнституцiях, а на особистих i майнових правах людини: законах Канулея (445 до н. е.), Лiцiнiя Столона та Секстiя Латерана (367 до н. е.), Петелiя (326 до н. е.). Гортензiя (287 до н. е.), Фламiнiя (232 до н. е.), Тiберiя i Гая Гра-кхiв (133тАФ123 до н. e.), iнших нормативних актах, якi захищали iнтереси плебеiв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватноi власностi, майновi (особливо земельнi) вiдносини, правила судочинства, визначали повноваження Влтрьох владВ» тАФ монархiчноi (влада консулiв), аристократичноi (влада сенату) i демократичноi (влада народу). У зв'язку з цим Полiбiй вважав, що Римську республiку можна водночас вважати i монархiiю, i аристократiiю, i демократiiю.

Власне полiтико-теоретична думка заявила про себе в Римi лише в РЖ ст. до н. е. РЗi засновником вважають Марка Туллiя Цицерона (106тАФ43 до н. е.). У працях ВлПро державуВ», ВлПро закониВ», ВлПро межi добра i злаВ», ВлПро обов'язкиВ» вiн суттiво розвинув iдеi про державу як республiку тАФ справу народу, згуртованого спiльними iнтересами i згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правлiння в основному збiгаються з точкою зору Полiбiя, а вчення про рiвнiсть мiстить суперечливi гасла: а) Влза природою всi ми подiбнi i рiвнi один перед однимВ», Влмiж людьми нiякоi рiзницi немаiВ», Влперед законом всi рiвнiВ», Влвважати найбагатших людей найлiпшими тАФ огидноВ»; б) Влрабство обумовлене природоюВ», Влрабський стан кориснийВ», Влрiвнiсть вiльних несправедлива, коли при цьому не вiдрiзняються ступенi в соцiальному становищi та гiдностiВ».

Справжнiй правитель маi бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обiзнаним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог зберiгаi такому правителевi спецiальне мiсце на небi.

Цицерон, виходячи з постулату Влпiд дiю законiв пiдпадають всiВ», розробив проекти законiв про релiгiю i про магiстрати, якi збагатили теорiю державного управлiння. У них детально визначено повноваження державноi буржуазii, мiру ii влади i мiру покiрностi громадян. Вiн заклав правовi засади мiжнародного полiтичного спiлкування, мiжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхiдностi дотримання мiжнародних зобов'язань, подiлу воiн на справедливi й несправедливi.

Пiсля краху Римськоi республiки, з початком новоi ери, популярними стали iдеi Сенеки (3тАФ65 н. е.), Епiктета (50тАФ140 н. е.), Марка Аврелiя (121тАФ180 н. е.) та iнших римських стоiкiв, якi в умовах посилення авторитаризму, правового свавiлля проповiдували полiтичну пасивнiсть, iндивiдуалiзм, космополiтизм, фаталiзм.

На думку Сенеки, природна держава з природним правом тАФ це всесвiт, що базуiться на божественному началi, а люди, Влрiднi один одномуВ», Влспiвтоваришi по рабствуВ», пiдпорядковуються свiтовим небесним законам.

Епiктет дотримувався християнського принципу Влчого не бажаiш собi, не бажай iншимВ», засуджував рабство i багатство.

Марк Аврелiй розглядав державу як конформiстичне утворення з рiвним для всiх законом, вважав найважливiшою цiннiстю свободу пiдданих.

Неабиякий вплив на подальший розвиток свiтовоi полiтичноi думки справили римськi юристи РЖтАФIII ст. н. е.: Сабiн, Гай, Папiнiан, Ульпiан, Модестин, Павло та iн. Вони пiдняли розумiння права i закону на емпiрико-теоретичний, логiко-понятiйний, концептуальний рiвнi, а полiтичнi доктрини ввели в правовий контекст. Справедливiсть (юстицiю) тлумачили як Влволю вiддавати кожному своi правоВ». Значно вплинула на подальшi полiтичнi процеси i полiтичну теорiю здiйснена римськими юристами кодифiкацiя iмператорських конституцiй, яких було кiлька тисяч. Та найцiннiшою полiтико-правовою пам'яткою став Корпус юрiс цiвiлiс тАФ ВлЗведення ЮстiнiанаВ» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнiшим джерелом багатовiкового запозичення засад римського права бiльшiстю iвропейських краiн, що вiдчутно вплинуло на еволюцiю полiтичноi думки та полiтичне життя.

3. Полiтичнi iдеi та вчення перiоду Раннього Християнства та Середньовiччя.

З РЖ тисячолiття н.е. суспiльно-полiтична думка на Сходi й на Заходi розвивалася переважно завдяки старанням представникiв богослов'я. Адже з економiчним, полiтичним, моральним, iнтелектуальним занепадом Грецii та Риму земна держава поставала як втiлення зла, беззаконня, несправедливостi, терору, експлуатацii, розбещеностi. Така полiтична реальнiсть створила сприятливi умови для бурхливого розвитку християнства.

Згiдно з його ученням, людина тАФ вершина творiння Бога, носiй образу i подоби Божоi, духовно-тiлесна iстота, що об'iднуi матерiальне i духовне начала, вiчна, безсмертна, рацiональна, надiлена даром творчостi, вiльна як перед Богом, так i перед дияволом. Вона вiдповiдаi за лад у свiтi та в самiй собi. Але грiхопадiння Адама i РДви, грiхи iх нащадкiв порушили первiсну богоподiбнiсть, невиннiсть, i людина стала носiiм грiховностi. Першим переможцем грiховноi сили став РЖсус Христос, який принiс нове вчення, взяв на себе грiхи свiту i врятував людство. Однак страждання у християнствi тАФ не самоцiль, а сила в боротьбi зi злом у собi та навколо себе. Призначення людини тАФ не аскетичнiсть, а самовдосконалення, законопослушнiсть, виконання Божих заповiдей i покiрнiсть церквi. Християнство виходило з iдеi свободи i рiвностi людей, закликало до вияву доброi волi, взаiмного прощення, любовi й справедливостi незалежно вiд звань, станiв, титулiв, багатства i вiку.

Якщо протягом перших трьох столiть римськi iмператори нещадно нищили прихильникiв та послiдовникiв християнства, то у 313 р., за царя Константина Великого, воно було проголошено пануючою релiгiiю в iмперii.

Хоча римськi iмператори вважали себе намiсниками Бога на землi, необмеженими нiякими законами, церква все бiльше прагнула утвердити в суспiльному життi зверхнiсть духовноi влади над свiтською. РДпископ Аврелiй Августин (354тАФ430) у працi ВлПро град БожийВ» виступав за верховенство церкви в полiтичному життi. Держава, на його думку, тАФ сукупнiсть людей, об'iднаних суспiльними зв'язками, ii зусилля повиннi спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогiв церкви, запобiгання злочиновi проти Бога. Надмiрне насильство небажане, але необхiдне; рабство суперечить природi людини, але встановлене Богом як покарання за грiхи; свобода волi приiмна, але виражаiться лише в схильностi iндивiда до порочних дiй; державна влада нiчим не вiдрiзняiться вiд зграi розбiйникiв, але полiтичну опозицiю треба рiшуче викорiнювати.

Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулi Влцерква тАФ сонце, держава тАФ мiсяцьВ», позначенi суспiльно-полiтичнi теорii схоластiв, якi вважали, що людина взагалi (як родове узагальнення) не iснуi, реальними i лише окремi особи. Англiiць Ансельм Кентерберiйський (IX ст.) тАФ батько схоластики тАФ використовуючи постулати логiки, доводив необхiднiсть втiлення Бога в людинi. Француз РЖоанн Солсберiйський (XII ст.) високо оцiнював роль римського права у вихованнi людини, виправдовував тираноборство. РЖталiiць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любовi й миру. Нiмець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совiсть людини, завдяки якiй вона втiлюi унiверсальнi принципи моральноi поведiнки.

Найпомiтнiша постать цього перiоду тАФ Фома Аквiнський (1224тАФ1274), домiнiканський теолог, автор праць ВлСума проти язичникiвВ» та ВлСума теологiiВ». Особистiсть вiн розглядаi як найвище з творiнь розумноi природи. Якщо iнтелект у Боговi тАФ сутнiсть, то iнтелект у людини тАФ потенцiя сутностi. Заперечуючи августинiанство (прiоритет iнтуiцii), залишаючись на позицiях релiгiйного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Водночас подiляв людей на вищий клас тАФ правителiв, середнiй тАФ воiнiв, суддiв, чиновникiв, вчених, священикiв i дворян, нижчий тАФ найманцiв, ремiсникiв, Влбрудний людВ». Природнi закони, якi водночас визначають i моральнi норми, на його думку, поступаються i пiдпорядковуються законам вiчним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людськi закони (право народiв i позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественнi, вiдображенi у Священному Писаннi, виправляють недосконалiсть людських законiв. Мета державноi влади тАФ забезпечити благо суспiльноi iстоти тАФ людини. РЖдеал форми державного правлiння тАФ влада одного (монархiя). Фома Аквiнський обТСрунтовуi право народу на скинення тирана, який порушуi принципи справедливостi. Церква маi панувати над громадянським суспiльством, духовна влада тАФ над свiтською. РДретики пiдлягають смертнiй карi, а монахи-домiнiканцi перетворюються на Влпсiв ГосподаВ». Аквiнський теоретично обгрунтував необхiднiсть iнквiзицii i розробив вчення про РЖндульгенцii.

Традицii класичноi схоластики продовжували згодом монах-францисканець Вiльям Оккам (1285тАФ1349), французький схоласт Жан Бурiдан (1300тАФ1358).

Провiсником свободи совiстi й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. iталiйський мислитель Марсилiй Падуанський (1280тАФ1343), який вважав, що РДвангелii тАФ не закон, а вчення, i тому щодо вiри не може бути примусу, вона тАФ справа совiстi людини. Вiн першим у середньовiчнiй полiтичнiй думцi чiтко розрiзняв законодавчу i виконавчу влади, розвинув iдею суспiльного договору, народного суверенiтету. Водночас був прихильником становоi монархii, подiлу суспiльства на двi становi категорii:

üправляча категорiя тАФ духовенство, адмiнiстрацiя i вiйськовi, до компетенцii якоi належать керiвнi суспiльнi функцii;

üпiдлегла категорiя тАФ землероби, ремiсники i торгiвцi, якi повиннi турбуватися лише про особистi iнтереси.

Державний органiзм, на погляд Марсилiя, складаiться з двох частин: фiзичноi, до якоi належать люди, та нематерiальноi тАФ законiв, що тяжiють над суспiльством. Римський папа не може претендувати на свiтську владу.

Новими рисами збагатив полiтичну iдеологiю чеський мислитель Ян Гус (1371тАФ1415), який виступав проти привiлеiв священнослужителiв.

Вместе с этим смотрят:

"Держава" Платона

Presidential еlections in the USA

РЖсторiя i теорiя полiтичних партiй

Анализ "пурпурной революции" в Ираке

Анализ агитационных печатных материалов на муниципальных выборах