Англосаксонська правова система: iсторiя i сучаснiсть

Змiст стр.

Вступ .......................................................... 3-5

1. Походження англосаксонськоi правовоi системи:

а) англосаксонський перiод (до 1066 року) тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.тАж.. 6-7

б) становлення загального права (1066-1485 роки) тАжтАжтАжтАжтАж......... 8-17

в) суперництво iз правом справедливостi (1485-1832 роки) тАжтАжтАжтАж.тАж 18-23

г) сучасний перiод ( з 1832 року) тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж. 24-26

2. Кримiнально-процесуальне право Англii та США i його субтАЩiкти тАж. 27-30

3. Суд Англii тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.. 31-38

4. Суди в США тАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАжтАж.. 39-47

Висновки ..................................................... 48-49

Перелiк посилань .............................................. 50-51

Список використаноi лiтератури ................................. 52-53

Вступ

Англосаксонська правова родина i однiiю з найпоширенiших у свiтi. Нею охоплюiться територiя таких держав, як Англiя, США, Канада, Австралiя, Пiвнiчна РЖрландiя, Нова Зеландiя й багато iнших. Майже третя частина населення Земноi кулi в цей час живе по принципах, споконвiчно закладеним у дану правову родину й, особливо , у ii ядро - англiйське право. Строго говорячи, сфера застосування англiйського права обмежуiться Англiiю й Уельсом. Воно не i нi правом ОбтАЩiднаного Королiвства, нi правом Великобританii, тому що Пiвнiчна РЖрландiя, Шотландiя, острови Ла-Маншу й острiв Мен не пiдкоряються англiйському праву. Варто бачити розходження мiж вузькою концепцiiю англiйського права, розглянутого як звiд юридично обовтАЩязкових норм, i унiверсальнiстю цього права, що i як модель для значноi частини людства.

Англосаксонську правову родину найчастiше називають ще родиною загального права (common law). Вiд iнших правових родин вона вiдрiзняiться насамперед тим, що як основне джерело права в нiй мiститься судовий прецедент. Вiдповiдно до iснуючих правил, суд при рiшеннi якого б то не було питання i формально звтАЩязаним рiшенням по аналогiчному питанню, винесеним вищестоящим судом або судом тiii ж iнстанцii. Однак фактично в процесi вибору вiдповiдного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття пiд приводом значноi вiдмiнностi обставин знову розглянутоi справи вiд ранiше розглянутого, суд у цiлому й окремi суддi мають значну волю. Визнання прецеденту джерелом права даi можливiсть суду фактично творити право.

Слiд зазначити, що визнання прецеденту маi мiсце й за межами англосаксонського права. Однак при цьому вiн не претендуi на роль основного джерела права. Останнi властиво лише загальному праву, що створюiться суддями при розглядi конкретних справ i вирiшеннi рiзних суперечок мiж людьми. У силу цього загальне право нерiдко йменуiться Влсуддiвським правомВ» i тим самим видiляiться як за назвою, так i по змiсту серед iнших правових систем. Дана особливiсть загального права, що зтАЩявилася iз часу його виникнення й становлення, залишаiться властивою йому й донинi.

Зберiгаються також i iншi його особливостi. Серед них такi, наприклад, як пiдсуднiсть в англiйськiй правовiй системi, що становить основу англосаксонського права, чiтко вираженого в порiвняннi з континентальним правом розподiлу на галузi права; орiiнтацiя норм загального права - продукту судовоi дiяльностi по розгляду конкретних справ насамперед на вирiшення конкретних проблем, а не на формулювання загального правила поведiнки, орiiнтованого на майбутнi; традицiйне перебiльшення ролi процесуального права в порiвняннi з iншими галузями права, додання йому в рядi випадкiв бiльшого значення, нiж матерiальному праву.

Цi й iншi iм подiбнi особливостi в тому або iншому ступенi охоплюють усi без винятку правовi системи, що входять у родину англосаксонського права. Найбiльш повно i яскраво вони вiдбиваються в англiйському правi. Менш чiтко й послiдовно вони проявляються в американськiй i канадськiй системах права.

Причин такого нерiвномiрного поширення тих або iнших рис на рiзнi правовi системи багато. Але найбiльш важливi з них полягають у рiзних iсторичних, нацiональних, культурних i iнших умовах, у яких виникають i розвиваються або ж у якi переносяться тi або iншi правовi iнститути й моделi. Наприклад, система загального права, спочатку створена в Англii, виникла винятково завдяки дiяльностi королiвських судiв. РЗi походження й розвиток нерозривно повтАЩязанi з королiвською владою, у той час як використання iдей i iнститутiв загального права в США завжди перебувало в нерозривному звтАЩязку з республiканською владою. Особливостi iсторичного розвитку цих краiн, полiтичноi й загальноi культури наклали свiй незгладимий вiдбиток також на iхнi правовi системи й правову культуру.

Про англосаксонську модель права i суду, зокрема, можна знайти досить багато лiтератури: пiдручникiв, навчальних посiбникiв, монографiй, наукових статей та праць багатьох сучасних вiтчизняних та iноземних кримiналiстiв. Серед яких найвiдомiшими i: В.М. Николайчик, А.В. Смирнов, И.Я. Фойницький, М.А. Чельцов-Бебутов, В.П. Шибико, К.Б. Калиновський.

ОбтАЩiкт дослiдження в курсовiй роботi тАУ пiдручники, науковi статтi та працi сучасних вiтчизняних та iноземних кримiналiстiв.

Мета дослiдження тАУ розкрити та дослiдити англосаксонську модель суду.

Таким чином, необхiдно вирiшити слiдуючi завдання:

1) розкрити та дослiдити англосаксонську модель суду;

2) зробити аналiз встановлених фактiв, а потiм тАУ висновки по зробленому дослiдженню.

Методологiю курсовоi роботи складають наступнi методи: описовий та порiвняльний.

1. Походження англосаксонськоi правовоi системи:

РЖсторичний характер англiйського права. При вивченнi англiйського права знання iсторii необхiдно. Англiйське право не знало вiдновлення нi на базi римського права, нi в силу кодифiкацii, що характерно для французького права й для iнших правових систем романо-германськоi правовоi родини. Воно розвивалося автономним шляхом, контакти з РДвропейським континентом зробили на нього лише незначний вплив. Англiйськi юристи люблять пiдкреслювати iсторичну спадковiсть свого права й пишаються цiiю обставиною i не без пiдстав розглядають його як доказ великоi мудростi загального права, його здатностi пристосовуватися до мiнливих умов, його неминущоi цiнностi. Не слiд перебiльшувати цей ВлiсторичнийВ» характер англiйського права. Англiйцi люблять пiдкреслювати його, подiбно тому як французи схильнi говорити про рацiональнiсть i логiчнiсть свого права. Насправдi роль традицiй i рацiоналiзму в становленнi й розвитку того й iншого права не настiльки рiзнi, тому що французьке право, як i англiйське, повинне було пристосовуватися до змiн i враховувати потреби суспiльства, якi завжди були й залишаються, загалом, дуже подiбними [1, 13].

В iсторii англiйського права можна видiлити чотири основних перiоди Перший перiод передував нормандському завоюванню 1066 року; другий, вiд 1066 року до встановлення династii Тюдорiв (1485 рiк), - перiод становлення загального права, коли воно затверджуiться, переборюючи опiр мiсцевих звичаiв. Умови цього перiоду зробили на правову систему вплив, що вiдчуваiться ще й у наш час .Третiй перiод, з 1485 до 1832 року, - розквiт загального права; однак воно змушено було пiти на компромiс iз додатковою правовою системою, що знайшло своi вираження в Влнормах справедливостiВ». Четвертий перiод - з 1832 року й до наших днiв, - коли загальне право зустрiлося з небаченим розвитком законодавства й повинне було пристосуватися до суспiльства, де постiйно пiдсилюiться значення державноi адмiнiстрацii.

а) англосаксонський перiод (до 1066 року);

РД дата, що i основною в iсторii англiйського права, як i в iсторii самоi Англii i РДвропи, - це 1066 рiк, коли Англiя була завойована нормандцями. Перiод, що передував цiй датi, в Англii називають перiодом англосаксонського права. Римське панування, хоча воно й тривало в Англii чотири сторiччя - вiд iмператора Клавдiя до початку V столiття, - залишило в Англii не бiльший слiд, нiж кельтський перiод у Францii або iберiйський перiод в РЖспанii. Для iсторикiв англiйського права iсторiя права починаiться з епохи, коли римське панування припинилося й рiзнi племена нiмецького походження - сакси, англи, юти, датчани - взяли гору в Англii. Саме в цю епоху Англiя була звернена до християнства мiсiiю святого Августина Кентерберiйського (596 рiк).

Право англосаксонськоi епохи мало вiдомо. Пiсля звернення до християнства закони складалися так само, як i в континентальнiй РДвропi, з тiiю лише вiдмiннiстю, що писалися вони не на латинi, а англосаксонською мовою. Як i iншi варварськi закони, вони регулювали тiльки дуже обмеженi аспекти тих суспiльних вiдносин, на якi поширюiться сучасна концепцiя права. Тому використання термiна ВланглосаксонськийВ» для позначення англiйського або американського права зустрiчаi дорiкання поза РДвропейським континентом i здаiться там абсурдним.

Закони Етельберта, складенi близько 600 року, включають усього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017-1035 роки), складенi чотирма столiттями пiзнiше, набагато бiльше розробленi й знаменують уже перехiд вiд ери общинно-племiнноi до феодалiзму. Персональний принцип поступаiться мiсцем, як i у Францii, територiальному, але дiюче право залишаiться сугубо мiсцевим, хоча краiна й була пiдлегла iдиному сувереновi. До нормандського завоювання не було права, загального для всiii Англii [2, 10].

б) становлення загального права (1066-1485 роки);

Само по собi нормандське завоювання не змiнило iснуючого положення. Вiльгельм Завойовник (як невдало його називають) претендував на панування в Англii на пiдставi спадкоiмних титулiв, а не в силу права завойовника. Вiн спецiально заявив про збереження дii англосаксонського права, i навiть у нашi днi англiйськi юристи й суддi в рядi випадкiв згадують i навiть застосовують той або iнший закон англосаксонськоi епохи. Однак нормандське завоювання - серйозна подiя в iсторii англiйського права, тому що воно принесло в Англiю разом з iноземною окупацiiю сильну централiзовану владу, багату досвiдом адмiнiстративного керування, випробуваного в герцогствi Нормандiя. З нормандським завоюванням общинно-племiнна епоха скiнчилася: в Англii встановився феодалiзм.

Англiйський феодалiзм дуже вiдрiзняiться вiд феодалiзму, що iснував у цю ж епоху у Францii, у Нiмеччинi або в РЖталii. Нормандськi сеньйори, що пiшли за Вiльгельмом в Англiю, опинилися в переможенiй краiнi, яку вони не знали, а вдачi й населення якоi нехтували. Вони вiдчули необхiднiсть згрупуватися навколо свого пана, щоб захистити своi завоювання й свою власнiсть. Завойовник зумiв уникнути небезпеки, що представляли для нього занадто потужнi васали: при розподiлi земель, якi вiн роздавав своiм соратникам, вiн не створив жодного великого феоду, i тому жоден ВлбаронВ» не мiг суперничати з ним. В 1290 роцi був прийнятий закон (ВлQuia emptoresВ»), по якому тiльки король мiг дарувати землi, що ще раз пiдтвердило пряму залежнiсть феодалiв вiд короля. Дух органiзацii й дисциплiни виразився в створеннi в 1086 роцi ВлКниги страшного судуВ», у яку було занесено 15 тисяч маiткiв (manors) i 200 тисяч дворiв, що iснували тодi в Англii. Дух вiйськовоi органiзованостi й дисциплiни, характерний, на вiдмiну вiд РДвропейського континенту, для англiйського феодалiзму, вiдбився й на розвитку загального права [3, 15].

Загальне право називалося comune ley на нормандському жаргонi, що iз царства Едуарда РЖРЖ (1272-1307 роки) до XVРЖРЖ столiття був розмовною мовою для юристiв Англii, тодi як писемнiстю, як i в iншiй РДвропi, була латинь. Французький був придворною мовою до воцарiння Тюдорiв наприкiнцi XV столiття. Природно, що цю ж мову використовували королiвськi суди й у мiру розширення iхньоi компетенцii англiйська мова витiснялася iз судовоi сфери. Хоча пiзнiше почався зворотний процес i з XVРЖ столiття в судах переважала англiйська мова, проте лише в 1731 роцi вона була оголошена офiцiйною, а французька i латинь цю якiсть втратили.

Загальне право, на противагу мiсцевим звичаям - це право, загальне для всiii Англii. В 1066 роцi воно ще не iснувало. Збори вiльних людей, названi Судом графства (County Court), i iх пiдроздiл Суд сотнi (Hundred Court) здiйснювали в той перiод правосуддя на основi мiсцевих звичаiв в умовах найсуворiшого формалiзму з використанням способiв доказiв, якi навряд чи можна назвати рацiональними. Пiсля завоювання суди графств i суди сотень були поступово замiненi феодальною юрисдикцiiю нового типу (суди баронiв, менорськi суди), якi судили також на основi звичаiвого права сугубо локального характеру. У сферi дii церковноi юрисдикцii, створеноi пiсля завоювання, застосовувалося канонiчне право, загальне для всього християнства. Загальне право - право англiйське й загальне для всiii Англii - було створено винятково королiвськими судами, що називалися Вестмiнстерськими - по мiсцю, де вони засiдали починаючи з XРЖРЖРЖ столiття.

Пiсля нормандського завоювання королiвськi суди в Англii не мали унiверсальноi компетенцii. Суперечки передавалися, як правило, у рiзнi перерахованi ранiше суди. Король здiйснював тiльки Влвищий судВ». Вiн втручався в суперечки у виняткових випадках: якщо iснувала погроза миру в королiвствi або якщо обставини справи були такi, що ii не можна вирiшити у звичайному порядку. Суд, де король вирiшував справи за допомогою своiх наближених (Curia regis), - це, по сутi, суд особливо знатних людей i особливо великих справ, а не звичайний суд, доступний кожному [4, 23].

У рамках Курii в XРЖРЖРЖ столiттi зложилися автономнi утворення, у тому числi надiленi судовою компетенцiiю комiсii з постiйним мiсцеперебуванням у Вестмiнстерi. Компетенцiя цих судiв була обмежена, вони повиннi були зважати на сеньйорiв, якi хотiли бути хазяями в своiму будинку й зовсiм не виражали своii згоди iз судовими вердиктами. Втручання королiвськоi влади в справи сеньйорiв i iх пiдданих здавалося сеньйорам неможливим й суперечним природному порядку речей, подiбно тому як у наш час власники вважають мiри державного втручання або нацiоналiзацiю суперечними священному, на iхню думку, праву власностi. Королiвськi суди, нарештi, не могли навiть здiйснювати правосуддя як апеляцiйна iнстанцiя по всiх спорах, що виникають в королiвствi. Втручання цих судiв обмежувалося головним чином трьома категорiями справ: справами, що зачiпають королiвськi фiнанси, справами, що стосуються земельноi власностi й нерухомостi, тяжкими кримiнальними злочинами, що зачiпають мир у королiвствi. У судових органах (Судi казначейства) спочатку розглядалися тiльки певнi справи iз зазначених трьох категорiй, але незабаром цей подiл компетенцii вiдпав i кожний iз трьох королiвських судiв Вестмiнстера мiг розглядати всi справи, що пiдпадають пiд королiвську юрисдикцiю.

Всi iншi справи, крiм згаданих трьох категорiй, як i ранiше вирiшувалися поза королiвською юрисдикцiiю Судом графства або Судом сотнi, феодальними й церковними судами, а пiзнiше у вiдповiдних випадках i рiзних комерцiйних судах, яким право вiдправляти правосуддя було надано у звтАЩязку iз проведенням рiзних ярмаркiв i торгiв i якi застосовували мiжнародне торговельне право - Lex merkcatoria, або Ley merhant.

Канцлер i королiвськi суддi були зацiкавленi в тому, щоб збiльшити згаданий список приписiв, з огляду на доходи, якi вони одержували за розгляд справ. З iншого боку, король прагнув змiцнити свою владу й розширити своi судовi повноваження в державi.

До розширення компетенцii королiвських судiв штовхало й все зростаюче число звернень до них приватних осiб, що ставили королiвську юрисдикцiю вище всякоi iншоi. Адже тiльки королiвськi суди могли реально забезпечити явку свiдкiв у суд i виконання винесених рiшень. РЖ тiльки король i церква могли зобовтАЩязати своiх пiдданих принести присягу.

У силу всiх цих причин королiвськi суди розширювали свою юрисдикцiю й наприкiнцi середнiх столiть стали iдиним органом правосуддя. Сеньйоральнi суди осягла та ж доля, що й суди сотнi, на частку мунiципальних i торговельних судiв залишилося небагато малозначних справ, а церковнi суди розглядали лише суперечки, повтАЩязанi зi святiстю шлюбу або дисциплiнарними провинами священнослужителiв [5, 28].

Аж до XРЖ столiття королiвськi суди, однак, не стали тим, що у Францii називають Влсудами загальноi юрисдикцiiВ». Теоретично до 1875 року вони мали виняткову юрисдикцiю. Приватнi особи не мали права звертатися в цю судову iнстанцiю. Вони повиннi були просити про надання iм такого привiлею, що королiвська влада робила лише при наявностi достатнiх пiдстав.

Звичайно той, хто просив про такий привiлей, звертався до канцлера - вищоi посадовоi особи Корони - i просив про видачу припису (writ) суду розглянути справу за умови оплати канцлеровi судових витрат. Крiм того, можна було звернутися зi скаргою (quirela billa) прямо в суд. Деякi приписи були простим вiдбиттям судовоi практики, заснованоi на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму згоду суду прийняти справу до розгляду було не так просто. Королiвська влада в XРЖРЖРЖ столiттi була не настiльки лiберальна, щоб канцлер легко мiг сам видати припис або суддi могли погодитися розглядати справу в кожному разi. Довгий час цьому передував ретельний облiк обставин справи, i перелiк випадкiв, коли видавалися приписи, розширювався дуже повiльно. РЗх налiчувалося всього 56, коли в 1227 роцi склали iхнiй перший список для суддiв, i 76 - в 1832 роцi, коли була проведена велика судова реформа. Однак розширення компетенцii королiвських судiв не повтАЩязано тiльки зi збiльшенням перелiку пiдстав позовiв. Воно не перебуваi також i в прямiй залежностi вiд закону. Другим Вестмiнстерським статутом (1285 рiк), що вповноважив канцлера видавати приписи Влу випадку подобиВ» (in cjnsimili casu), тобто тодi, коли ситуацiя була досить подiбна до видачi припису. Для розширення компетенцii королiвських судiв була використана iнша технiка. Позивач у спецiальному попередньому документi - декларацii детально викладав фактичнi обставини справи й просив королiвських суддiв, урахувавши цi факти, прийняти суперечку до розгляду. Цi новi позови, при яких суди самi визнавали свою компетенцiю, одержали назву позовiв super casum. Згодом коло даних позовiв розширилося й вони одержали рiзнi спецiальнi назви залежно вiд фактичних обставин, що обумовили iхнiй судовий розгляд: позов про вiдшкодування шкоди внаслiдок невиконання зобовтАЩязань, позов про припинення незаконного володiння.

Процесуальнi форми в королiвських судах у Вестмiнстерi варiювалися залежно вiд виду позову. Кожному з них вiдповiдала певна процедура, що визначала послiдовнiсть процесуальних актiв, представництво сторiн, порядок подання доказiв, спосiб виконання рiшень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й вiдповiдача в якомусь процесi так само, як це встановлено для процедури, але по позовах iнших видiв. Для розгляду одних видiв було потрiбно журi, для iнших воно було не потрiбно, але допускався такий доказ, як присяга (позов вiдхилявся, якщо певне число ВлсвiдкiвВ» пiд присягою заявляли, що вiдповiдач заслуговуi довiри). При одних позовах справа могла бути вирiшена пiд час вiдсутностi вiдповiдача, а при iнших - нi. Всi цi розходження зберiгалися й тодi, коли справа розглядалося на пiдставi позову consimili casu, оскiльки в кожному конкретному випадку застосовувалася процедура, прийнята для подiбного позову, що пiдпадаi пiд перелiк приписiв. Найбiльш часто використовувалася процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [6, 14].

Природно, що при цих умовах головна роль виявилася вiдведеною процесу. На континентi юристи придiляли основну увагу встановленню прав i обовтАЩязкiв субтАЩiктiв (норм матерiального права). Англiйськi юристи були зосередженi на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. РЖз самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видiв позовiв), у рамках яких можна було одержати рiшення, але нiколи не можна було точно знати заздалегiдь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королiвський суд прийняв справу до розгляду, а потiм уже довiв його до кiнця крiзь нетрi формалiзованоi процедури. Яке буде рiшення ? На це питання не можна було дати яку-небудь точну вiдповiдь. Загальне право лише повiльно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обовтАЩязки кожного.

Умови, у яких формувалося загальне право, представляють не тiльки чисто теоретичний iнтерес. Щонайменше в чотирьох аспектах вони протягом тривалого часу позначалися на англiйському правi, у якому ще й сьогоднi можна виявити iхнiй вплив. РЖсторичнi фактори привели, по-перше, до того, що англiйськi юристи зосереджували свою увагу на процесi. По-друге, вони визначили багато категорiй англiйського права, вплинули на його понятiйний фонд. По-третi, завдяки цим факторам англiйське право не знаi розподiлу на публiчне й приватне. РЖ по-четверте, вони перешкодили рецепцii категорiй i понять римського права. Розглянемо бiльш докладно всi цi чотири аспекти.

До XРЖ столiття для англiйських юристiв важливо було не думати про те, яке рiшення, на iхню думку справедливе, повинно бути винесеним в справi, а сконцентрувати свою увагу на рiзних процесуальних, найвищою мiрою формалiзованих дiях по конкретних видах позовiв. Всi цi процесуальнi дii вели до однiii мети, а саме сформулювати тi питання, якi будуть поставленi перед журi. Не слiд забувати, що ще в 1856 роцi всi позови в судах загального права розглядалися за участю журi. Таким чином, розвиток англiйського права вiдбило глибокий i переважний вплив процесуальних факторiв. Англiйське право можна було впорядковувати й розвивати тiльки в рамках процесуальних форм, наданих королiвськими судами в розпорядження сторiн, якi спорять. Це право, по формулi Г. Мена, Влукладено у вузьке русло процесуВ». Воно - конгломерат процесуальних форм, покликаних забезпечити рiшення спорiв, кiлькiсть i види яких все збiльшуiться. Викладаючи англiйське право i його принципи, автор ХП столiття Гленвiлл (1187-1189 роки), а потiм автор XРЖРЖРЖ столiття Бректон (1250 рiк) описали послiдовно (на латинi) приписи, за допомогою яких можна було звернутися у Вестмiнстерськi суди.

Юридичнi хронiки, написанi по-французькому й вiдомi за назвою Щорiчникiв, знайомлять нас iз англiйським правом перiоду 1290-1536 рокiв, концентруючи свою увагу на процедурi й часто забуваючи повiдомити про рiшення, прийнятому по сутi суперечки.

Для iлюстрацii викладеного розглянемо iсторiю договiрного права. В XРЖРЖРЖ столiттi, тобто в той час, коли був прийнятий Другий Вестмiнстерський статут, договори пiдпадали пiд юрисдикцiю i церковну, i мунiципальну, i торговельну. Вестмiнстерськi суди не розглядали таких справ, за винятком двох випадкiв, якi, по правдi говорячи, були скорiше повтАЩязанi iз правом власностi. Гленвiлл наприкiнцi XРЖРЖ столiття просто оголосив: ВлПриватнi угоди, як правило, не охороняються судами нашого короляВ». Не було нiяких приписiв, нiякоi процедури, що стосуються договорiв, на пiдставi яких можна було б звернутися в королiвський суд. Як же вийти з цього положення ?

Спочатку в деяких випадках прибiгали до поняття власностi. Наймач, боржник, хоронитель, перевiзник притягалися до вiдповiдальностi не в силу взятих ними на себе зобовтАЩязань, а по тiй фактичнiй обставинi, що вони без належних пiдстав утримують у себе рiч, що належить iншiй особi. Для цiii ситуацii iснував особливий позов (writ of detinue). В iнших випадках обовтАЩязок виконати обiцяне обТСрунтовувався формою взятого зобовтАЩязання. Був позов про повернення боргу (writ of debt), можливий при наявностi формального документа абстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа i боржником. При цьому не цiкавилися, чи стоiть за цiiю борговою розпискою реальна угода.

Однак обоi з названих позовiв не покривали всiх ситуацiй, що зустрiчалися, а передбачена ними процедура була незадовiльною. Тому юристи шукали iншi шляхи бiльш широкого охоплення договiрного права. РЖ такий засiб вони знайшли зрештою в позовi, iменованому trespass. Це позов про правопорушення делiктного характеру, що мав у видi протиправне зазiхання на особистiсть, землю або майно позивача. Все це не маi нiчого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалися переконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобовтАЩязання не буде виконано, можна розглядати це таким чином, начебто мав мiсце делiкт.

Королiвськi суди поступово сприйняли цей пiдхiд. Спочатку вони застосовували його тодi, коли одна зi сторiн при виконаннi договору зробила дiю, що заподiяла збиток персонi або майну свого контрагента (misfeasance). Однак пройшло бiльше столiття, перш нiж поряд зi справами такого роду суди стали розглядати й випадки, що коли взяв на себе зобовтАЩязання за договором i явно не виконуi його. Надалi пiд сферу дii позову пiдпадали й тi випадки, коли мала мiсце особлива угода про виконання зобовтАЩязань. Важливою перемогою явилося рiшення 1602 року, яке встановило, що такого роду угода маiться на увазi сама собою, коли i зобовтАЩязальне вiдношення. Треба було ще багато часу й зусиль, перш нiж позов assuspsit, що виник з делiктного позову, звiльнився вiд правил, повтАЩязаних з його делiктним походженням: неприпустимiсть поступки вимозi, необхiднiсть встановити строго певним способом суму збитку, заподiяного невиконанням.

Форми позовiв були лiквiдованi бiльше ста рокiв тому, а норми й категорii англiйського права дотепер у рядi випадкiв несуть на собi вiдбиток тих перешкод, якi завдяки процесуальним формам протистояли рацiональному розвитку iнститутiв. ВлМи лiквiдували форми позову, - сказав вiдомий фахiвець iз iсторii англiйського права Метланд, - але вони правлять нами зi своiх могилВ».

РЖ це дiйсно так. Повернемося знову до договiрного права й звернемо увагу на ту обставину, що загальне право не знало iнших санкцiй за невиконання договiрних зобовтАЩязань, крiм вiдшкодування збитку, оскiльки позов Влпро прийняття на себеВ», що виник, як ми говорили, на базi делiктного позову, мiг привести тiльки до вiдшкодування збитку. Крiм того, англiйське поняття договору включаi, з погляду англiйських юристiв, тiльки тi договори, якi до середини XРЖ столiття захищалися позовом Влпро прийняття на себеВ»: воно не охоплюi нi так званi безоплатнi договори, нi договори, спрямованi на реституцiю речi, власником якоi залишався позивач (зберiгання, позички, перевезення, тобто коли позивач передавав рiч iншому), нi окремi види угод, якi англiйське право розглядаi як Влдовiрчу власнiстьВ» (trust) [7, 73].

У сферi позадоговiрноi вiдповiдальностi (Law of torts) вплив минулого ще сильнiший. Англiйське право не знаi загального принципу, що звтАЩязуi делiктну вiдповiдальнiсть iз провиною. Воно оперуi окремими видами цивiльних правопорушень: порушення володiння, шкiдливiсть, наклеп. Деякi iз цих видiв вiдповiдають древнiм приписам, iншi - бiльш пiзнього походження. Саме ж головне у тому, що англiйськi юристи на превелику силу звiльняються вiд звички мислити формулами старих процедур. Загальний принцип делiктноi вiдповiдальностi сприймаiться на превелику силу, пробиваючи собi дорогу у виглядi спецiального делiкту (negligence), причому поряд iз цим принципом зберiгаiться певна кiлькiсть особливих регламентацii позадоговiрних правопорушень.

Суди, для яких iснував iдиний iнтерес - iнтерес королiвства й Корони, - одержали в Англii саму повну юрисдикцiю. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, а разом з ними зникло в Англii й саме поняття приватного права. Всi позови, пiдсуднi королiвськiй юстицii, розглядалися в краiнi як своiрiднi суперечки публiчно-правового характеру.

Публiчний аспект в англiйському правi проявлявся й у специфiчнiй технiцi приписiв, по яких зверталися з позовом у королiвський суд. Приписи являли собою не просто дозвiл дiяти позивачевi, а з технiчноi сторони вони були як би наказом короля своiм чиновникам запропонувати вiдповiдачевi не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо вiдповiдач вiдмовлявся коритися, позивач предтАЩявляв до нього позов. Цей позов розглядався королiвським судом не стiльки тому, що вiдповiдач заперечував проти домагань позивача, скiльки у звтАЩязку з його непокорою наказу влади. Англiйський судовий процес - публiчне право, а не приватне. Вiн нагадуi розгляд суперечки про скасування адмiнiстративного акту у французькому правi. Мова йде про те, чи iз достатньою пiдставою був виданий адмiнiстративний акт (припис), що виходить iз королiвськоi канцелярii, чи належний був пiдтриманий наказ, який канцелярiя дала вiдповiдачевi. На вiдмiну вiд суперечки про скасування адмiнiстративного акту по французькому праву, по англiйському праву справу порушуi не той, кому адмiнiстративний акт завдаi шкоди, а той, хто одержав цей акт i хоче реалiзувати його.

У континентальнiй РДвропi традицiйно сформованi суди, на вiдмiну вiд Англii, збереглися, хоча й пiдпадали пiд все бiльшу залежнiсть вiд королiвськоi влади. Покликанi розглядати всi суперечки, вони нiколи не вважали свою компетенцiю обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своii особливоi процесуальноi форми. Вiльнi вiд такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернiзувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонiчного права i його моделi письмового процесу. Маючи загальну компетенцiю, суди могли постiйно звертатися до проблеми справедливостi й керуватися в цьому римським правом.

РЖншою була ситуацiя в Англii. Вестмiнстерськi суди були судами винятковоi компетенцii, причому для кожного виду пiдвiдомчих iм справ iснувала особлива процедура iхнього розгляду.

Строгiсть процедури загального права, необхiднiсть укладатися в традицiйнi рамки - от основнi причини, що перешкодили рецепцii римського права в Англii й у ту епоху, коли Вестмiнстерськi суди, необмежено розширивши свою позицiю, повиннi були часто вирiшувати суперечки, що виникають iз вiдносин приватного права в його чистому видi. Процесуальнi форми, з багатьох поглядiв архаiчнi, типово англiйськi, зобовтАЩязували в кожному випадку пiдiгнати пiд них, як би ВлнатуралiзуватиВ» положення, якi можна було запозичити з римського або канонiчного права. Складнiсть i технiцизм цих форм були такi, що вивчити iх можна було тiльки в практицi застосування. Унiверситетська освiта, заснована на римському правi, могла допомогти побачити справедливе рiшення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й суддi Англii до наших днiв виховуються головним чином практикою; на вiдмiну вiд краiн континентальноi РДвропи, вiд них не була потрiбна унiверситетська освiта, i аж до XX столiття рiдко можна було зустрiти адвоката або юриста з такою освiтою. Для того, щоб стати баристером, сьогоднi потрiбний диплом, але не обовтАЩязково юридичний.

в) суперництво iз правом справедливостi (1485-1832 роки);

Вироблене в строгiй залежностi вiд формальноi процедури, загальне право було пiддано в силу цього подвiйнiй небезпецi: з одного боку, воно могло не встигати у своiму розвитку за потребами епохи, а з iншого боку - йому загрожували консерватизм i рутина суддiвського стану. Пiсля свого блискучого розквiту в XРЖРЖРЖ столiттi загальне право не уникло нi тiii, нi iншоi небезпеки. Воно виявилося перед ризиком утворення новоi правовоi системи-суперницi, що пiсля закiнчення деякого часу могла навiть замiнити собою загальне право, подiбно тому як у Римi античне цивiльне право в класичну епоху виявилося замiненим преторським правом. Суперник, про якого йде мова, - це право справедливостi (Law of Exuity).

Обмежена компетенцiя королiвськоi юрисдикцii могла ще бути терпима, коли поряд iз судами загального права iснували iншi суди, здатнi вирiшувати справи в тих випадках, коли цього не можна було зробити засобами загального права. Занепад, а потiм зникнення всiх цих iнших судiв викликали необхiднiсть пошукiв нових коректив, покликаних заповнити прогалини загального права.

Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенцiя Вестмiнстерських судiв унеможливлювала розгляд або вирiшення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що в неi залишаiться ще одна можливiсть домогтися справедливостi: звернутися безпосередньо до короля - джерела всiх справедливостей i милостей. Королiвськi суди не займалися такого роду справами, але хiба король не мiг заповнити недолiки дiяльностi своiх судiв ? Звертання до короля в середньовiчному мисленнi - рiч цiлком природна, i королiвськi суди спочатку зовсiм не заперечували, коли сторони при необхiдностi прибiгали до цього засобу. В остаточному пiдсумку самi королiвськi суди теж були зобовтАЩязанi своiм розвитком саме цьому принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливостi).

Отже, починаючи з XРЖ столiття приватнi особи, не маючи можливостi домогтися рiшення в королiвських судах або у випадку невдоволення рiшенням, винесеним по iхнiй справi, зверталися до короля й просили його милостi втрутитися, Влщоб зробити милосердя по совiстi й по сутiВ». Такий обiг звичайно проходив i через канцлера, що був сповiдником короля й зобовтАЩязаним керувати його совiстю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрiбне, то вiн передавав скаргу королевi, i той ставив ii на розгляд у своiй радi.

Це звертання до прерогативи короля, що мало спочатку пiд собою мiцну основу й допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потiм i спричинити конфлiкт, як тiльки воно прийняло загальний характер i перетворилося у звичайне оскарження рiшень судiв або навiть у спосiб повнiстю або частково обiйти королiвськi суди.

Саме це й вiдбулося в результатi вiйни Червоноi й Бiлоi Рози, що ускладнила королевi можливiсть приймати рiшення в радi. Лорд-канцлер в XV столiттi стаi усе бiльше й бiльше автономним суддею, що одноосiбно вирiшуi справи вiд iменi короля й ради, що делегували йому повноваження. З iншого боку, i особи, якi спорять, все частiше й частiше просять втручання лорда-канцлера через тi перешкоди, якi процедура й рутина суддiв створили для нормального розвитку загального права.

Рiшення, що спочатку приймалися з врахуванням Влсправедливостi в цьому випадкуВ», стали систематично виноситися на основi застосування доктрин ВлсправедливостiВ», що представляють собою додавання або корективи до ВлправовогоВ» принципу. Застосовуваний королiвськими судами абсолютизм Тюдорiв в XVРЖ столiттi був заснований на широкому використаннi королiвськоi прерогативи. В галуззi кримiнального процесу знаменита Влзоряна палатаВ» являла собою серйозну загрозу для волi пiдданих, хоча спочатку вона була покликана лише встановити порядок пiсля громадянськоi вiйни [8, 84].

В галуззi цивiльних вiдносин юрисдикцiя справедливостi лорда-канцлера, заснована також на королiвськiй прерогативi, одержала досить широке поширення. Пiсля 1529 року канцлер не був бiльше нi духiвником, нi сповiдником короля. Вiн всi частiше виступав як юрист i розглядав скарги, адресованi йому, як дiйсний суддя, але застосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонiчного права, яка повнiстю вiдрiзнялася вiд процедури судiв загального права. Принципи, застосовуванi канцлером, також у значнiй мiрi були запозиченi, по сутi, з римського й з канонiчного права; реципованi принципи набагато бiльше, нiж багато застарiваючих норм загального права, задовольняли почуття соцiального iнтересу й справедливостi епохи Вiдродження. Пiклуючись про правосуддя й справедливе його вiдправлення, правителi Англii вiддавали в той перiод перевагу юрисдикцii лорда-канцлера.

Мiркування полiтичного порядку також сприяли цьому. Використовуванi канцлером римське й канонiчне право, що не знали iнституту присяжних, бiльше подобалися правителям, нiж загальне право з його публiчною й гласною процедурою. Правителям здавалася переважнiшою письмова таiмна й iнквiзицiйна процедура лорда-канцлера. Панувала також думка, що римське право з його формулою Влправитель вилучений iз чинностi законуВ» вiдповiдаi духу й установкам королiвського абсолютизму. Могло, нарештi, здаватися бiльше простим виробити зовсiм нову систему права й вiдправлення правосуддя, нiж здiйснювати реформи загального права, що стали на той час необхiдними. Таким чином, в XVРЖ столiттi в результатi дiяльностi лорда-канцлера й занепаду

Вместе с этим смотрят:

"Заказные" убийства и их предупреждение

"Земледельческий закон" Византии, система хозяйства, формы собственности и аренды византийской общины

"Русская правда" П.И. Пестеля

Cистема законодавства i систематизацiя нормативно-правових актiв

Cмертна кара та тiлеснi покарання в iсторii Украiни